Забудь мене. Знайди мене: роман ebook

Роп’яник Ігор

Забудь мене. Знайди мене : роман / І. Роп’яник. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 288 с.

978-966-10-2934-6

© Роп’яник І., 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Події роману відбуваються у середині ХХ сторіччя в Галичині у напружені роки історичних пертурбацій, коли окупанти швидко змінювали одні одних, щоразу називаючи себе «визволителями».

У центрі твору — історія кількох родин, чиї долі тісно переплітаються. Любов і ненависть, вірність і зрада, шляхетність та підступність ідуть нога в ногу. Німецький полон, сталінські табори, втеча із заслання — все це довелося пережити головним героям, які, врешті-решт поборовши примхи долі, знайшли своє щастя.

Сюжет роману побудований на реальних фактах і подіях.

Світлій пам’яті моїх батьків присвячую

Частина перша

Той ранок був прозорий та легкий, як дівоча мрія. Вночі полило рясним дощем, а вже на світанку хмари розвіяло, й від недавньої негоди не залишилось і сліду. Тільки калюжі на нерівних хідниках, у яких відбивалося погідне небо, й застиглі краплини на молодому листі, немов погублені намистини, нагадували про недавню зливу. А пахощі! Тільки в цю пору і лише після дощу так духмяніють трави. П’янкий аромат бузку наповнював ранкове повітря, що вже встигло прогрітися й лагідно пестило Мартине обличчя. Дівчина стала навшпиньки біля одного з парканів, дотягнулася до найближчої гілки й зірвала невеличку китицю бузкового цвіту. Вона не розуміла, чому, але настрій у неї був навдивовижу піднесений, хоча наразі й не знаходила пояснення райдужним почуттям, які збуджували її душу трепетними сподіваннями. Вона ледве стримувалася, щоб не всміхатись сама до себе (бо що подумали б люди?), хоча насправді їй кортіло дарувати радість усім перехожим, які цієї пори поспішали у своїх справах.

Марта йшла на уроки. Щоби добратися до школи, їй щоразу доводилося долати всю Гірку. Так називали ту частину Станиславова1, що починалася за тунелем біля залізничної станції. Але це був не так тунель, як лишень дорога попід залізничним мостом, одначе кам’яні стіни, що височіли обабіч, справляли враження невеликого підземного коридору. Тунель спорудили давно, ще за Австрії, але ґрунт, вибраний під час прокладання дороги, дотепер височів чималим горбом обабіч шляху при в’їзді в північно-східну околицю міста, давши, властиво, їй таку назву — Гірка. Принаймні так пояснювали старші люди.

Отож того ранку, — а був це травень 1939 року, — Марта, як звично, йшла на заняття, її душа промінилась, а думками вона линула кудись далеко-далеко, у країну солодких мрій.

Не доходячи до крамниці Йося Кока, почула позаду легкі кроки, що наближалися підбігцем. Обернулась — її наздоганяла сусідська Галя.

— Гаразд!2 Ти сьогодні вийшла з дому швидше?

— Так, дивись, який день! — примруживши очі, Марта вдихнула на повні груди повітря. — Зачекай, не квапся, маємо час.

Із Галею Ільбою вони часто йшли до школи разом. Хоча вона й була молодшою від Марти, вчилась у четвертому класі, але дівчата товаришували змалку, бо й батьки їхні приятелювали віддавна. Ільби мешкали на тій самій вуличці, що й Мартина родина, в самому кінці Завулкової. Далі, за ними, вже не було будинків, а лише людські городи, за якими — Канада. Чому так називали цю околицю, ніхто точно пояснити не міг. Може, тому, що дуже далеко, фактично, ген за містом, а може, через те, що неподалік була цегельня «Новий світ», — а саме так говорили про загадкову й незвідану Америку, куди вже й з Гірки виїхало кілька родин.

Шлях від дому до школи був довгий, зате рівний: із Завулкової треба вийти на Вовчинецьку, а тоді, не звертаючи нікуди, попри польський костел, який щойно будували, і мимо їхньої церкви, далі — попід тунель, а звідти, не звертаючи, прямісінько до порога жіночої школи сестер василіанок3.

Школярів на вулиці легко можна було впізнати: дівчата ходили в однакових темно-синіх мундурках, на блузочках мали широкий комір, обшитий білою тасьмою, а на голові — беретик із значком та літерою «в» — себто «василіанки». Натомість хлопці мали на оксамитових кашкетах літеру «р», бо ходили до «Рідної школи». Носили вони теж темно-сині однострої з тонкими, трохи яснішими, пасочками вздовж штанів, світлі сорочки і краватки. «Рідна школа» була ще далі, у центральній частині міста, на вулиці Третього Мая.

Одне слово, цього ранішнього часу, давно прокинувшись од сну, Гірка швидко оживала, наповнювалася дзвінкими дитячими голосами й гомоном робітного люду, який приступав до звичних щоденних справ, а ще — гуркотом віконниць на крамницях, що їх уже відчиняли, лясканням батогів і вйоканням фірманів, котрі везли крам на ринок, цокотом кінських підків по горбкуватому бруку і лементом собак, які не пропускали далебі жодної фіри, щоб не обгавкати.

Перед м’ясною крамницею пані Грабальової дівчата прискорили крок, зауваживши на порозі невисокого щуплого парубка, який дивився в їхній бік. Щоранку він приходив сюди на роботу, але перш ніж зайти всередину, деякий час вичікував, коли йтиме Марта. Вона вже звикла до цього, тому наперед придумувала, чим відповісти на парубочі загравання. Степан не подобався Марті, особливо дратував його когутячий голос, отож не шкодувала для нього дошкульного слівця, чи й просто пропливала мимо хлопця мовчки, немов не помічаючи його.

— Зараз щось ляпне, — шепнула Марта, і дівчата дружно розсміялися, вдаючи веселу розмову й демонструючи цілковиту байдужість до юнака. Коли порівнялися зі Степаном, той теж розквітнув у широкій усмішці.

— Доброго ранку, красуні! Бачу, гарний настрій маєте? — хлопець попростував услід за ними.

— А чого маємо журитися? Хіба що ти зіпсуєш настрій...

— Чи ж я такий недобрий? Навпаки, ось... — і він простягнув Марті пишну гілку бузку, яку дотепер тримав за спиною.

— Дякую, мені вже подарували, — серйозно мовила дів­чина, підносячи до носа свою китичку.

— Ну, то дам малій.

— Диви, який великий! — насупилася Галя.

— Бери-бери!

— Дуже мені треба. Ще й із чужого куща, мабуть...

— Зовсім не з чужого, — хлопець, схоже, образився, — у нас коло хати росте...

Він помітно спохмурнів, і Галі стало його навіть шкода.

— Ну добре, вмовив, — вона взяла з його рук гілочку. — Ади, навіть пахне!

Дівчата знову пирснули, а юнак притишив крок, відтак зовсім зупинився, проводжаючи сміхотух замріяним поглядом.

Степан мешкав на паралельній до Вовчинецької вулиці, в непоказному будиночкові, не так убогому, як занехаяному. Його батько Петро Чир, котрий теж працював у пані Грабальової, раніше був відомим на всю округу пиячком. Ходив із палицею, накульгуючи на праву ногу, що була коротшою від лівої. Своїм каліцтвом він виправдовував лінощі: ніякої допомоги від нього не було ні в хаті, ні біля дому, геть усе господарство лежало на жінчиних руках, яка терпляче зносила чоловікове неробство. З тих грошей, що він заробляв, до сімейної скарбниці доходили крихти, половину Петро пропивав у шинку. Добре, що хоч інколи приносив кусень м’яса, та, з гонором кидаючи його на стіл, промовляв: «Маєш! Аби-с не казала, що нічого не заробляю! Зрихтуєш на вечерю карманадлі4!»

За всеньке життя Петро не набув жодного фаху, фактично, не вмів нічого, не раз пробував зачепитися на якійсь роботі, та ніде довго не втримувався. Востаннє його взяв до себе Приймак, який мешкав неподалік і мав свою масарню5. Чир переносив коров’ячі та свинячі туші, розбирав їх, мив м’ясо. Діло було нехитре, то ніби справлявся. Та невдовзі Приймак запідозрив, а перед тим іще й хтось із працівників шепнув йому, що кульгавий, ідучи з роботи, частенько прихоплює шматок м’яса або сала. До того ж Приймака дратувало пияцтво Петра — мало якого дня Чир ішов додому тверезий: іще не доробивши всього, що йому було звелено, він уже хитався й заплітав язиком. Отож, дочекавшись відповідної оказії, Приймак звільнив його.

Тоді Чир напросився на таку саму роботу до Грабальової, посилаючись на свій досвід у м’ясарстві. Полька спочатку кривилася — навіщо їй тримати каліку? Тим паче, що вже мала старанного робітника — Василя Ткача. Але Петро погодився на найменшу оплату, вона й узяла його до себе. А невдовзі їй потрібен був працівник для начинювання ковбас, то Чир умовив пані взяти сина: він, мовляв, тямущий і роботящий. Так і опинився Степан у ковбасниці, від ранку до вечора бабраючись у м’ясному фарші, наповнюючи ним тваринні кишки.

Треба сказати, що відколи Чир-старший опинився у польки, він якось змінився, — і багато хто завважив це, — головно в тому, що почав менше пити. Раніше після роботи він одразу йшов до шинку, де на нього вже чекали кумплі, а тепер чи не єдиним товаришем для нього став Ткач, з котрим працював у масарні. Вони могли годинами про щось балакати, фільозофувати. Коли це було в них удома, до Дарки долинали уривки фраз — щось про велику Україну, про якихось «потрібних людей» і про Ткачевого брата, котрий налагоджує «корисні зв’язки». Що це за зв’язки і хто вони, ті «потрібні люди», Дарині було байдуже, головне, що чоловік узявся за розум! Це добре. Он сусідська Зонька вже тридцятку скінчила, а її ніхто не потребує — бо тата-пияка має! Отак і їхня Катря, не дай Боже, могла б просидіти в дівках усеньке життя. Гризота та й годі!

***

...Якщо попри крамницю Грабальової Марта намагалася пройти завжди чимскоріш, властиво, через отого причіпливого Степана, то, проминувши продуктову крамницю Кока-батька, а за ним кнайпу6, вона обов’язково сповільнювала крок біля цукерні, власницею якої була пані Возняк. Майже щодня після школи дів­чина заходила сюди, щоб купити цукерків чи напитися газованої води з улюбленим сиропом із рожі, але це був лише привід, бо засолодитися вона могла й у крамниці Синишина, котру щойно минала, та і в Штейновій крамниці, що поблизу її дому. Але Марта заходила саме сюди, у Вознякову цукерню, і лише вона знала, чому.

Ще раніше, років зо два тому, якось потрапивши сюди з подругами, звернула увагу на вродливого хлопця з неймовірно голубими очима, яких дів­чина ніколи раніше не бачила. Він стояв за лядою біля власниці, котра саме навчала його, як робити акуратні кульки з морозива й накладати їх у вафельні скляночки. Подруги вибирали й показували пані Возняковій, яке морозиво їм подати, а Марта тим часом не могла відірвати погляду від його очей — уважних, зацікавлених, але сумних. Згодом вона стала частіше навідуватися до цієї крамниці, щоразу натрапляючи на той самий безрадісний погляд, і відтоді чи не найбільшою її мрією було побачити хоч слабенький промінчик усміху на парубочих устах.

За якийсь час Марта вже знала, що Мирослав — так звали юнака — син власниці крамниці, чий чоловік, Володимир Возняк, помер кілька років тому після раптової хвороби. Хлопець був пізньою дитиною у батьків, і на нього вони покладали великі надії. Але по смерті батька, щойно закінчивши школу, Мирославові довелось облишити думки про дальше навчання, а заходитися допомагати матері у господарюванні, зокрема, в утриманні цукерні, яка, хоч і не давала великих прибутків, та все ж таки була єдиним джерелом їхніх статків, тому роботи вистачало обом їм від рання до смеркання.

Марті Мирослав подобався — у цьому вона призналася собі ще тоді, коли вперше побачила вродливця. Їй приємно було вдивлятись у глибочінь його блакитних очей, лагідних і щирих, спостерігати, як хлопець нахиляє голову набік, уважно слухаючи когось, чути його голос, дзвінкий і чистий. Приємними та добродушними манерами він дуже нагадував свою матір, привітну й добру, яка, на відміну від сина, завжди всміхалася до відвідувачів, хоча робила це радше з чемности, бо і в її очах угніздилася неприхована печаль.

Заходячи в їхню крамницю, Марта жодним словом чи поглядом не видавала зацікавлення юнаком. Та й чи посміла б! Він усе-таки значно старший від неї — років, мабуть, на п’ять, — властиво, зовсім дорослий. Але ж такий милий! Хто заборонить милуватися цим красенем? Хіба ж дорікне їй хтось у цьому? Чи, може, то гріх — милуватися хлопцем, який подобається тобі? Тим паче, коли знаєш, що на більше розраховувати не доводиться. А думку про те, що це, можливо, кохання, вона проганяла від себе як легковажну й нереальну. Яке кохання у чотирнадцять років?! Та все ж мріяла: ну, хоч би однісінький раз глянув на неї якось інакше, ніж завжди, або сказав бодай одне ніжне слово, що стосувалося б її, а не андрутів7 і сиропів! Але ця мрія так і лишалась її маленькою таємницею, котру носила зі собою, не ділячись нею ні з ким.

Ось і того прекрасного ранку, ще не дійшовши до улюбленої цукерні, Марта відчула, як її серце знову тьохнуло. Перед школою вона ніколи не вступала туди, а лишень на зворотному шляху, однак усвідомлення того, що він тут, поруч, за цими дверима, щоразу збуджувало її трепетну душу.

Дівчата порівнялись із крамницею, й саме цієї миті двері відчинились, і звідти вийшла пані Возняк. Вона не замкнула двері на ключ, а, причинивши їх, рушила в тому ж напрямку, куди прямували подруги. Отже, хлопець мусив лишитися на господарстві сам. Марта вповільнила крок.

— Стривай, я би щось напилася. Зайдімо на хвилинку.

— Добре, але скоренько, інакше спізнимося, — Галя увійшла вслід за нею.

Усередині не було нікого, одначе на мелодійний звук дзвіночка, що висів над дверима, відразу ж вийшов Мирослав, несучи зі сусідньої кімнати кілька завиванців на широкій таці.

— Доброго ранку! — він привітався першим. — Чого бажаєте, панно Марто?

Дівчина здивувалась.

— А ви… знаєте, як мене звати?

— Чом би й ні? — хлопець ледь помітно усміхнувся. — Ви ж у нас часто буваєте... Та й як не запам’ятати таких красунь...

Хоча говорив він про них обох, усе ж, зауважила Марта, при тих словах дивився саме на неї. Звісно, мав на увазі її, Галя ж іще майже дитина. Марта відчула, як щоки спалахнули рум’янцем. Зніяковівши, опустила погляд.

— То що будете замовляти?

— Я — нічого, — відповіла Галя.

— А мені... прошу содової води з...

— ...сиропом із рожі — це ваш улюблений. Правда? — Мирослав усміхнувся.

Усміхнувся!

Цей усміх, який Марта вперше побачила на його обличчі, стояв перед її очима протягом усіх уроків. А пополудні, коли поверталася додому і звично зазирнула крізь відчинені двері цукерні, знову побачила його. Мирослав теж помітив її і делікатно помахав пальцями, ще дужче стривоживши її розбурхану душу.

Він до неї усміхався! Це, либонь, щось значить...

***

Таким лютим на сина Теофіл Панчишин іще не був ніколи. Від злости ним аж теліпало. «От паршивий бахур8! От свинтус! До чого дожився, пся крев!»

Зеньо плентався позаду батька, насупившись. Знав, що вдома буде сварка. «А чи то вперше! Нічого, тато перебіситься і заспокоїться... Воно, звичайно, недобре, що так вийшло, але хто думав...»

Під тунелем порівнялися з «маґістром», який саме повертався з міста. Перед ним брела його донька. «У кожного своє лихо», —подумав Панчишин, минаючи пару.

«Маґістром» називали пана Бурчинського, який мешкав на початку Гірки, у першій вуличці позаду церкви. Раніше він був розумним чоловіком, уся його хата закладена книжками, які він, напевно, колись прочитав. Але на схилі літ чоловік ні з того, ні з сього помішався. Зі старої дерев’яної скрині та чотирьох коліщат змайстрував візок, навіщось клав туди купу каміння, накривав його брезентом і щоранку йшов з тим добром аж до фабрики шкір, де було джерело. Донька — їй було років двадцять, з чорним розпущеним волоссям, симпатична, але теж несповна розуму, — завжди йшла на кілька кроків попереду, розгойдуючи відерцем. Отак кожнісінький день — в інший кінець міста по воду.

— Ти можеш іти скоріше!? — буркнув Теофіл до сина. — Плентаєшся, мов...

Зеньо зрозумів, кого він мав на думці, тому прискорив крок.

Біля церкви Теофіл, як годиться, зняв капелюха, перехрестився і тут же недобре зиркнув на сина. Зеньові не залишалося нічого іншого, як зробити те ж саме. Якраз тієї хвилі біля них зупинився фіакр, і з нього вийшов отець Костянтин Добрянський.

— Слава Йсу, — гречно вклонився Теофіл.

— Слава навіки Богу, — привітно відказав священник. — Як ся маєте, пане Панчишин?

Із отцем Костянтином Теофіл мав приятельські стосунки, бували колись один в одного вдома, бо батьки їхні зналися віддавна: разом служили ще в австрійській армії, пліч-о-пліч воювали у Сербії.

— Дякую, панотче, аби не гірше! — силкуючись усміхнутися, мовив Теофіл.

— Щось сталося? — священник надто добре знав своїх парафіян, а Панчишина тим більше, щоб не помітити неспокою в його погляді.

— А-а!.. — Теофіл спересердя махнув рукою. — Знаєте, не може все бути гладко...

Добрянський ствердно покивав головою.

— Не хочете висповідатися? — глянув запитливо в Теофілові очі.

— Це його, лайдака, варто б висповідати! — він показав у бік Зеня, посиливши голос, щоби той чув. — Ще й запричастити пареним буком! Іди, я тебе дожену!

Молодий Панчишин, присоромлений, поплівся додому.

— От лайдак! — Теофіл усе ще не міг заспокоїтись. — Уявляєте, отче, його сьогодні забрали в комісаріат поліції! Я саме закінчив нічну зміну, ще з друкарні не вийшов, а мені кажуть: іди в постерунок9, твого сина арештували! О Господи! Мені аж волосся шторца стало! Що він натворив, думаю, прецінь, не є ні розбишакою, ні...

— Ну так, — погодився Добрянський, — він у вас спокійний хлопець. І що далі?

— Та нічого. Кажуть мені там, у постерунку: «Попереджаємо, що ваш син може погано скінчити, якщо не припильнуєте». Уявляєте, хтось доніс їм, що він читає якісь недозволені книжки! Я їм кажу: не може того бути, я знаю, які книжки в нас удома. Та й узагалі він ледачий до читання!

— Які ж книжки вони мали на увазі? — Добрянський не приховував тривоги.

— От і я їх питаю: які це він заборонені книжки читає? І взагалі, хто бачив? А вони (були зі мною, правда, досить чемні) кажуть: зрозумійте нас, пане Панчишин, ми не стверджуємо категорично, бо не маємо певних доказів, але інформацією такою володіємо. Наступного разу, кажуть, не будемо з ним цю-цю-бабки!.. Вони, видите, інформацію мають! Якийсь сипак10 щось наплів, мабуть... Я їм того, звичайно, не сказав, але так воно, напевно, є. Вони, прошу пана, інформаторів усюди мають, — Панчишин стишив голос.

— То вони не сказали, що за книжки ваш Зенко читав?

— У тому й річ, що чіткого пояснення я не отримав. Заборонені книжки, я так думаю, це або якісь націоналістичні, — Теофіл перейшов на шепіт, — або щось привезене з великої України. Соціалістична пропаґанда, може? Є тут один пройдисвіт, який баламутить людей…

Отець Костянтин нахмурився.

— Що я вам можу порадити, пане Панчишин, — ви про всяк випадок поговоріть з ним. По-доброму так, розумно. Бо то не жарти... — сказав Добрянський, прощаючись.

Теофіл трохи заспокоївся. «Справді, сваркою тут не зарадиш, — розмірковував, доходячи додому. — Побалакаю з ним — спокійно, без нервів, як хлоп із хлопом. Без жінок. Вони того не мусять знати».

Тепер уже Панчишин думав, як поговорити зі сином так, щоб не почула Цеся. Бо як дізнається про поліцію, то вже за серце хапатиметься. Вона й так надто переймається будь-якою дрібницею, а тут...

Теофіл завжди був дуже уважний до дружини. Відколи взяв її за жону, далебі ні разу не те що не крикнув на неї, а й голосу не підвищив — так любив її. Здається, кохав навіть більше, ніж рідну Зенкову матір, свою першу дружину. Надя — Царство їй Небесне! — була і гарна, і потульна11, і зробити все вміла, але не дав їй Бог життям натішитися: звів у могилу по тяжкій хворобі, коли мала лише двадцять вісім літ. А Чеслава... Що б він робив, якби не вона! Тоді взагалі всі дивувались і шептались:

— Уявляєте, донька доктора Корецького за Панчишина виходить!

— За Філька? Та він же з дитиною!

— Дитина — то таке... А от як Корецький, такий уродзони поляк, погодився, що вона йде за українця?!

— Най мене шляк трафить, як Панчишин одразу не змінить метрику!

— Хто, Теофіл? Бійтеся Бога, кумцю, Філько ні за які гроші не перейде на польське. Хоч би йому Корецький гору золота висипав, — не перейде!

— А я думаю, йому взагалі байдуже, що Теофіл українець. Хоч що кажіть, а пан Корецький — порядний чоловік! Бачить, що донька з Панчишиним любляться, то що, має бути ворогом для своєї дитини?

Отож після одруження Панчишин із чотирирічним сином перейшов мешкати в дім Корецького. За рік на світ з’явилася Марта. Все в їхній сім’ї тривало гладко, поки Зенко був малий, нетямущий. Коли ж підріс, Чеслава відчула прохолоду, якою повіяло від хлопця. Мовчала, вдаючи, ніби не помічає його колючих поглядів і гострих слів. Але не стерпів чергового вибрику Теофіл. Дочекавшись, коли опинилися самі, посадив навпроти себе й нумо випитувати: «У чому річ? Чим тобі мама не догодила? Чому доводиш її до сліз?» Натомість на синових очах виступили сльози:

— А ти не бачиш, що для неї тільки Марта існує? «Моя Мартуся, моя Мартуся!», — передражнив мачуху. — Все для неї!

— Навіщо ти так, Зенку? Ти ж добре знаєш, що вона тебе любить так само, як і Марту. Хто тебе відмалку пестив, виходжував, недосипав над тобою, коли ти слабував, — забув? Для неї ми всі дорогі й любимі, хіба ти не бачиш?

— Бачу... — буркнув син лише для того, щоб тато відчепився, бо насправді — й Теофіл це розумів — той лишився при своїй думці.

Ще гіршими стали стосунки між хлопцем і мачухою після смерти старого Корецького, який віддав Богові душу, коли Зенкові виповнилося шістнадцять літ. Він уже не допікав Чеславі Мартою. Хлопець дістав бзика на іншому ґрунті. Хоча чого-чого сподівався Степан, але тільки не того, що син колись дорікне Цесі її польським походженням. Над ним, бачте, хлопці глузують, обзивають: «Ляшку, ляшку! А кров у тебе блакитна, чи ще ні? Ми зараз носа розквасимо — й побачимо!» — брали на кпини. Зеновій терпів-терпів, пересварився з усіма, але, врешті-решт зрозумівши, що суперечками і стусанами ліпшого становища в товаристві не здобуде, став на ділі доводити усім, що нічого спільного в нього з якимись там ляхами взагалі нема. Одного разу, посперечавшись, він залетів у шинок, у всіх на виду зірвав зі стіни портрет Пілсудського, жбурнув на підлогу й вискочив звідти, ставши в одну мить героєм серед своїх однолітків.

Теофіл відтоді почав хвилюватися вже не так за стосунки сина й Цесі, як за те, щоб той лайдак здуру не вліз у якусь халепу. Он Грицько, син вуйка Івана, вже майже рік маринується у Бриґідках12 через свій довгий язик. Тепер фертик його студіюванню у Львові. Питається, кому від того легше стало: ні Грицеві, ні родині, ні організації13. Може, й Зеньо при тих організаціях уже щось там політикує: недарма ж лазить щодень десь із кумпанами, про щось шепчуться, змовляються. Та й у читальні хтозна-що почитували, раз поліцаї винюхали! Але, видно, інформація у них якась не та, або… може, брали на пушку?..

Отак, тереблячи думки, Панчишин дійшов додому. Зеньо був сам. Марта ще не вернулася зі школи, а Цеся подалася до сусідів прострочити простирадла, бо в їхнього «зінґера»14 місяць тому пас урвався, а чоловіка все не впросить, щоби пішов до крамниці по новий.

— Ну, розказуй! — спокійно почав Панчишин, пославши синові повний докору погляд.

— Нема що розказувати... — Зенко сидів, похнюпившись.

— Є, сину. В постерунок просто так не забирають.

— Якби було за що, то не відпустили б.

— Ти, я бачу, розумний дуже! Книжок мудрих начитався? — Теофіл відчув, як у нього знову закипає в грудях. — Ти що собі гадаєш?!..

— Тату! — Зеновій нарешті здійняв голову. Голос його задзвенів, як ніколи раніше — впевнено й рішуче. — Я ніколи тобі не перечив. Але... Я вже доросла людина! І можу сам вирішувати, що читати, з ким бувати і як жити!

Такого почути Теофіл не сподівався. Та ще й од сина!

— Що-о? Ти диви! Дорослий він! Сам може вирішувати! То ми тобі вже не потрібні, виходить? Ми, значить... — Теофіл відчув, як йому стискається горло. Він прокашлявся. Але не сказав більше нічого, бо почув, як у передпокої рипнули двері. Прийшла Цеся. Була роздратована.

— Це правда, що люди кажуть? — кинула з порога до Зенка.

Той зло дивився на мачуху. Мовчав.

— Значить, правда... Дожилися.

Хлопець нічого не мовив, зірвався з крісла та шмигнув мимо неї. Гримнув дверима так, що задзеленчало начиння у креденсі.

— Скоро поміж люди чужа гризота розноситься... — замислено протягнув Теофіл.

— То не гризота, то стид! Зв’язатися з тією Катериною!

Чоловік здивовано зиркнув на жінку.

— Чекай, ти про що? Яка Катерина?

— Яка-яка! Чирова, «флячникова»!..

***

Кінь ішов, легко ступаючи по кам’янистій дорозі, й із того, як він похитував у боки головою, та й із розумних його очей було видно, що йому добре, адже був розпряжений і не при роботі. Властиво, його вели до коваля, щоби підбити підкову, бо вже відривалась, а тому дзинчала по кострубатій бруківці. Василь Ільба вів коня неквапливо, крокував повагом, час від часу кланяючись перехожим, поштиво скидаючи капелюха. Кивнув навіть старому Ціммерманові, знаючи, одначе, що той усе одно не помітить: сторічний єврей цілими днями сидів попід стіною кам’яниці при самому хіднику, дрімаючи під травневим сонцем. Його не зміг збудити навіть хлопчисько, який, пробігаючи мимо із стосом газет, на весь голос репетував: «“Вєк нови” упадл на ґлове, зламал собє карк на полове!»15.

Ільба вже завертав коня на вулицю Рауха, де мешкав коваль, коли побачив доньку, яка саме поверталася зі школи.

— Підеш зі мною — я ненадовго? — спитав у Галі. Вона вже зрозуміла, що тато йде до Вовчуків, раз із конем, а тому не перечила.

— Добре. А потім купиш мені...

— Куплю...

— Я ж не сказала що!

— Знаю: щось смачненьке. Вгадав?

Звісно, вгадав. Вона була в Ільбів наймолодшою дитиною, а отже, як це трапляється, користалась особливою батьківською любов’ю. Татко потім неодмінно купить їй або кремівку, або льоди16.

Теодор Вовчук, як завше, порався біля своєї кузні. Усе його ковальське хазяйство вміщалося під дашком на чотирьох дерев’яних стовпах, з трьох боків оббитих дошками, під яким на великому пні було замоцоване ковадло, в куті стояло горно, поряд був прилаштований ковальський міх. На численних цвяхах і гачках висіли ланцюги, підкови, жмути дротів, всіляке залізяччя.

Василь із донькою ще не встигли ступити на подвір’я, як Вовчукова Зося дзвінко защебетала: «Татку, татку, пан Ільба коня привів!» На лемент вийшла з хати й пані Йосипа, услід визирнула і старша донька Оля з надкушеною кайзеркою17 в руці.

— А я вчора ходила в «Тон»18 на «Мілосць Тарзана»19! — відразу з порога похвалилася товаришці.

— І я до кіна ходила у неділю: в «Уранії»20 показували «Ґолґоту», — відказала Галя, одначе не так завзято, бо дівчата у школі лишень про Тарзана й говорять. — А на «Тарзана» я також піду. Правда, татку?

— Звичайно, люба. У неділю після відправи й підемо.

Чоловіки заходилися біля коня.

— Що нового чувати у світі? — спитав Вовчук. — Були-сьте, може, цими днями у читальні?

— Так, позавчора інженер Блаженко виголошував реферат про Біласа й Данилишина21, — Ільба закректав, силуючись утримати ногу коня, який ураз зашарпався. — Птру-у, ану стій!..

— А в світі... неспокійно, — знаюче провадив далі Василь. — Чули­сьте, Гітлер з Муссоліні щось там підписали, якийсь союз утворили — вчора в «Новому часі» про це прочитав. Підказує моє серце — буде біда. Здається мені, що німці не зупиняться на Чехах.

— Так гадаєте?.. — Теодор скрушно похитав головою. — А про Україну що нового пишуть?

— Нічого доброго. Нáрід там далі бідує, а совіти на весь світ гавкотять, що в них рай. Тьфу!

Дівчата, які сиділи неподалік на лавці й перешіптувалися, здавалося, були цілковито байдужі до балачки, котра точилася в кузні, однак усе, про що говорили дорослі, насправді не минало їхніх вух.

— А нам у школі сьогодні розказували, що там не ходять до церкви і не вірять у Бога...

— Та не всі, доню. Є там і побожні люди.

— …і ще казали, що в людей забирають коней та корів, а хто не хоче віддати, того відвозять до Сибіру! Уявляєш, якби так хтось у нас, не дай, Боже, забрав нашого коника?

— Ніхто не забере, не переживай, — Ільба лагідно глянув на доню, а тоді поплескав коня по шиї. — Правда, Карлику?

...Із того, про що інколи говорили поміж собою дорослі, як ото батько з паном Теодором, одинадцятирічна Галя мало що розуміла, особливо коли йшлося про політику, але через те, що такі балачки тепер точилися надто часто і з дедалі більшою тривогою, вона й сама стала журитись у передчутті чогось недоброго. Що воно таке могло статися, вона навіть не уявляла, але спостережливі очі й тямущий розум дів­чинки не могли не помітити, що довкола вже щось таки відбувається. В серпні у крамницях усе раптом почало дешевшати. Не дорожчати, а, навпаки, дешевіти! От чудасія! Вона по крамницях не дуже ходила, але чула, як тато одного дня прийшов до хати й заявив усім домашнім: «Жиди спродують усе запівдурно! Геть усе!»

Люди метушилися, купуючи будь-що. «Треба сірників узяти... І мила... А сіль уже розхапали», — тільки й чути було всюди. Полиці крамниць ураз спорожніли. У хаті Ільбів ще лишались якісь гроші, та придбати за них уже нічого путнього не можна було. Дівчата — Галя і її старша сестра Марія — ще надибали в Коковій крамниці будинь22, то взяли кілька пачок. Щоб хоч щось!

***

...Протягом останніх кількох днів Марта не раз проходила мимо цукерні пані Вознякової, але ніяк не наважувалася зайти туди, наперед знаючи, що й у цій крамниці вже пустка. Та все ж, укотре йдучи попри знайомий біло-рожевий будиночок, вона пересилила вагання та, осмілівши, довго не роздумуючи, відчинила двері. За прилавком стояли, схилившись над паперами і рахівницею, пані Возняк та Мирослав. Вони були мовчазні і стурбовані. Хазяйка спробувала за звичкою всміхнутися до відвідувачки, але її обличчя перекривила якась непевна гримаса, після якої людина мала б, мабуть, заридати.

— Вибачте, я думала... — Марта вже пошкодувала, що увійшла до крамниці.

Пані Вознякова нічого не сказала, лишень покивала головою, мовляв: «Ти правильно подумала, дів­чино, ми лишилися без нічого».

— Ще раз перепрошую, — дів­чина вже повернулася, щоб вийти, але почула Мирославів голос.

— Зачекайте, Марто. Прошу... — а тоді озвався до матері: «Я не надовго».

Хлопець вийшов з Мартою надвір.

— Ви... — він запнувся, — можна на «ти»?

— Так, звичайно.

— Ти йдеш додому, чи...

— Так, додому.

— Чи можу провести?

Марта відчула, як у неї затріпотіло серце, і мову від хвилювання от-от відніме.

— Будь ласка, але...

— Що «але»?

— Я далеко мешкаю.

— Хіба ж то далеко — на Завулковій?

— А звідки ви знаєте?

— Не треба «викати», добре?

— Добре... Звідки ти знаєш, що я живу на Завулковій? Хіба я про це казала?

Мирослав якусь мить помовчав, а тоді, грайливо підморгнувши, відповів:

— А я стежив за тобою!

— Не може бути! — Марта аж зупинилася.

— Жартую. Минулого тижня я відвозив до Літонських зерно, щоби змолоти, то й помітив, як ти звертала на Завулкову.

Проходячи мимо крамниці Грабальової, Марта, захоплена розмовою, була б і не зауважила пари проникливих очей, котрі стежили за нею, якби не когутячий голос, що зринув невідомо звідки:

— А що це ти, Мірку, не торгуєш своїми мармулядами? — Степан Чир глумливо посміхався, дивлячись, однак, не на молодого Возняка, а на дів­чину.

— А тобі що до того, — першою зреаґувала Марта.

— Пшепрашам23, панянко! Просто переживаю, чи у пана часом чеколядовий24 інтерес не теє-того...

— А ти за мене не переживай, — суворо глянув на нього Мирослав. — Якось дам собі раду. Принаймні хай тобі голова за мій інтерес не болить!

Не бажаючи більше нічого чути від Чира, Мирослав з Мартою прискорили крок. Степан ще буркнув щось їм навздогін, але та фраза була тиха й невиразна, тож одразу розтанула у вуличному гаморі...

***

Після того Марта не раз стрічалася з молодим Возняком. Про побачення вони спеціально не змовлялись, їхні здибання виникали начебто самі собою, ненароком, хоча — хто його знає? Бо й справді, тепер Мирослав дедалі частіше знаходив причину йти у якихось справах саме в напрямку Завулкової, де раніше бував рідко. А Марта, навпаки, зачастила до міста: проходячи мимо цукерні Возняків, неодмінно перестрівала хлопця. І тоді вони йшли разом.

Часу в ці дні обоє мали багато. У Мирославовій крамниці торг майже не рухався, бо не було, властиво, чим крамарювати. Та й Марта до школи не ходила, хоч уже почався вересень. Зрештою, яке там навчання, коли війна! Всі тільки й говорять про те, що німці напали на Польщу і що молодих поляків зі Станиславова забирають на фронт. А невдовзі почалося щось страшне: над містом з’явилися літаки з хрестами, і на голови жителів полетіли бомби. Люди в паніці ховалися хто куди. Так повторювалося ще і ще. Коли ж усе вщухало, виходили на вулиці й оглядали, чим закінчився черговий наліт: там електричні дроти обірвані, там дерево розчахнуте, а онде фіра25 розтрощена. Старші люди скрушно хитали головами й бідкались, а дітлахи, скидалося на те, що тішилися: пригода ж яка!

Що буде завтра, ніхто не знав. Із дня на день очікували, що в місто увійдуть німці. Але раптом покотилися чутки: йде визволяти Галичину Червона армія. Василь Ільба полегшено зітхнув:

— Може, це й на краще: з москалями все якось легше можна буде порозумітися, ніж з отими німаками...

Одного дня до хати влетіла Галя із сусідською Оксаною, донькою Савків, і обидві майже в один голос залементували:

— Москалі в місті! Тепер вони біля двірця26 — можна ми підемо подивимося!?

Дівчата не йшли, а бігли. Щоби встигнути. Ану ж бо росіяни не надовго затримаються у Станиславові, трохи побудуть і поїдуть далі? Так цікаво було глянути на тих «совітів», про яких стільки різного чули дотепер!

Одразу за тунелем побачили машини. Вояки в незвичних одностроях і гостроверхих шапках сиділи в коробах, декотрі походжали поблизу. Були, видно, втомлені, а тому злі й непривітні. Хтось із місцевих спробував заговорити до прибульців. «Чи надовго ви до нас?», «Куди далі поїдете?» Солдати зиркали на цікавих із недовірою, знехотя кидали неприязно: «Не знаємо! Чекаємо команди!»

Якийсь чоловік у зеленій камізельці все ж підступився ближче до однієї з машин, вийняв з кишені пачку цигарок:

— Ану, хлопці, хто хоче закурити? Пригощайтеся!

Солдати пожвавішали. Хто був нагорі, в коробі, простягли руки. Із сусідньої машини теж позіскакували вояки.

— То як гадаєте, вже не вернуться сюди поляки? — спробував зав’язати розмову чоловік у камізельці.

— Усе, поляки дали драла! Тепер у вас буде нова влада, — сказав немолодий солдат. — Радянська влада тепер буде!

— А як живеться там, у вас? — чоловік вказав рукою позад вояків.

— Добре живеться! Панів у нас нема, ніхто людей не гнобить. У нас — рівноправність. І у вас тепер так буде!

Із натовпу вийшов іще чоловік і, накульгуючи на ногу, приступив до солдатів. Галя впізнала його: це був «флячник», батько отого бридкого Степана. Чир недовго прислухáвся до балачки, а тоді втрутився й сам:

— А от мені цікаво: нова влада, мабуть, усіх тут поміняє? Маю на увазі — в міській управі, в установах…

— Звичайно, а ви як думали?

— Ой, гнати їх треба, гнати! Знаєте, що я вам скажу …

Раптом із-за машин вигулькнув, очевидно, командир, бо солдати враз принишкли, помітно збентежившись.

— Що тут у вас за зібрання?! Що за балачки, єдрьона вош! Відставити! Ану по машинах!

Солдати миттю розбіглися, зник у натовпі й чоловік у камізельці. Тільки Чир лишився коло вантажівки. Офіцер, проте, наче не помічав його.

— Перевірити, чи всі на місцях! — вигукував до солдатів. — Скоро рушаємо!

Офіцер подався до наступної машини. Чир подріботів за ним.

— Перепрошую, пане командире… Можна вас спитати?..

— Нема вже панів! Ми — товариші, второпали?! Що вам треба?

— Та ось, знаєте… Хотів сказати, що я, ну-у… себто ми, раді вітати вас у нашому місті…

— А нам усі раді! Дивіться, скільки люду зібралося! Радіють!

Офіцер удавано засміявся. Чир теж захихикав улесливо.

— Я ж і кажу, — флячник не вступався, — що ми чекали, коли вже, нарешті… Тобто… ми вітаємо радянську владу…

— Ну, це добре, добре! Але мені нема коли. Як ваше прізвище?

— Чир. Петро Чир.

— Гаразд, товаришу Чир, новій, радянській владі стануть у пригоді віддані люди. Ви зверніться в органи влади, ваше завзяття оцінять. А мені тепер не до вас...

Коли вже офіцер сідав у кабіну однієї з вантажівок, флячник підтюпцем наздогнав і кинув навздогін:

— А як вас звати?

— Майор Ломтєв!

Водій засигналив, машина загуркотіла, і колона помаленьку рушила від вокзалу в напрямку середмістя. Чир і далі стояв, жмакаючи в руках капелюх, і повторював сам до себе пошепки: «Віддані люди. Віддані люди… Майор Ломтєв»…

***

Минали дні, тижні, й ставало зрозуміло, що москалі звідси заберуться нескоро. Навпаки, їх прибувало дедалі більше, приїздили нові й нові люди зі Сходу, здебільшого цивільні.

Невдовзі життя у місті почало повертатися в колишнє русло, щоправда, з новими порядками. На стовпи поначіпляли гучномовців, і вранці весь люд крокував у своїх справах під бадьорі, не чувані раніше мелодії. Жартували: «У совітів навіть баняки на стовпах співають!» У школі відновили навчання. Першого дня дівчата сходилися до класів, переповнені спогадами про канікули і враженнями від пережитих останніх подій. Але те, що чекало їх у стінах рідної школи, приголомшило.

У класі сиділи хлопці! До школи, яка завжди була дівочою, привели хтозна-кого! Учениці не могли в це повірити. Їм у головах не вкладалося, як це вони вчитимуться разом з ними! Дивною новиною стало й те, що їхні вчительки-законниці поскидали чернечий одяг. Навіть не так одяг змінив їхніх наставниць, як погляди — винуваті й приречені. Якийсь час вони ще викладали предмети, але невдовзі їх помаленьку одну за одною прогнали, а їхні місця зайняли нові вчителі.

Новиною номер два були новенькі — діти тих, хто приїхав із-за Збруча. Новоприбулі, втім, зовсім не почувалися так, як би зазвичай мали би поводитися новачки. На диво всім, вони були надто розкуті, не кремпувалися27, нікого не соромились і дуже скоро почали запроваджувати свої дивні правила. Не минуло багато часу, як новаки створили піонерську організацію і почали запрошувати всіх на свої збори. Галя дивувалася, звідки вони, її однолітки, все так знають: і про якусь президію, і про порядок денний, і про план заходів. Ні, вони в класі теж колись проводили зібрання, але все те відбувалося простіше — порадились, обговорили, що треба, без отих чудернацьких формальностей: «Хто «за», «проти», «утримався»?»... Отак слухаєш їх, і аж моторошно стає...

— Знаєш, татку, мені сказали, щоб я вступала в піонери... — Галя завжди після уроків ділилась останніми шкільними новинами.

— Тільки тобі?

— Ні, пропонують усім, але особливо причепилися до нас шістьох. Ну, знаєш, до кого? Вони кажуть, що ми найбільші активістки, бо співаємо, танцюємо. А такі, як ми, мають бути піонерами.

— І ви що, згодились?

— Але ж ми не маємо часу на ті їхні збори...

— Так їм і сказали?

— Так...

— І правильно, — Ільба, який, було, відірвався від читання, знову схилився над газетою.

— А ще всім нам сказали обов’язково вивчити нову пісню.

— Ну, пісні — це добре, — батько продовжував читати.

— І що це за пісня? — втрутилась Юзя, Галина мати, помітивши, що чоловікові байдуже до слів доні. Жінка, як завжди в цей час, поралася коло печі, тому приємно було хоч із кимось підтримувати розмову.

— Зараз, я візьму слова з течки... Ось:

Із-за гір, та з-за високихСизокрил орел летить.Не здолати крил широких,Того льоту не спинить.Пурпуровими вогнямиНам новий сіяє час…Слово Сталіна між нами,Воля Сталіна між нас!

Василь таки відірвався од газети. Дослухав до кінця вірша та, нічого не сказавши, встав, одягнув на голову кашкета й рушив до дверей:

— Піду коневі дам їсти...

Ільби жили вчотирьох: Василь з Йосипою та дві доньки — Галя і старша від неї на десять років Марія. Був ще у них двадцятивосьмирічний син Роман, але він разом зі своєю сім’єю мешкав окремо, неподалік, винаймаючи в одному з будинків кімнату. Тож двійко його дітей, Ірця і Славчик, часто прибігали зранку до бабусі й там здебільшого проводили увесь день у забавах із сусідськими дітлахами.

Будиночок, де мешкали Ільби, був, властиво, тимчасовим житлом: лиш одна кімната, кухня, спіжарня й сіни. Раніше на цьому місці стояла більша кам’яниця, але під час Першої світової війни в неї влучила бомба, повністю розтрощивши приміщення. Через те й електрику до їхнього помешкання дотепер не провели, бо все очікувалося на нову хату. Але зводити будинок Василь усе ніяк не брався: то діти росли, і треба було їх одягати-взувати, а потім за їхню науку платити, а тоді влада почала змінятися — то поляки, то «совіти». Та Василь все одно мріяв: «Отут колись буде дім, перед ним посаджу дві туї, а між ними стоятиме фігура Божої Матінки»... Наразі ж біля їхньої «времянки» була невеличка стаєнка, де тримали таку-сяку худібку, а біля входу на обійстя серед зелені ховалась альтанка, під дашком якої стояли дві лавки і столик. Біля самої хатчини подвір’я було викладене старою цеглою, тією, що лишилася від зруйнованого будинку. З-поміж цеглин постійно випручувалась трава, отож Галя часто мала роботу, бо саме їй тато доручив виполювати на стежках бур’ян.

Раніше Василь працював на залізниці, добре заробляв. Але потім колійове начальство почало наполягати, щоб він записався поляком. «Це лише маленька формальність, пане Ільба. Ви є греко-католик, а треба, щоби стали римо-католиком, і все, розумієте? Дрібна формальність, яка абсолютно нічого не значить. Цо пан нá то?» Василь обурювався до нестями. Відрікатися своєї віри? Та ніколи!..

Так Ільба мусив звільнитися з роботи. Винайняв неподалік кавалок поля, купив коника, порося, збудував стаєнку і став ґаздувати. А що вже був роботящим, то з господарки мали все: і городину, і м’ясо зі солониною, бо свиню кололи двічі на рік. Хліб теж самі пекли зі свого збіжжя, от тільки рогалики чи кайзерки брали в пані Вурцльової або у Цвенґлера, котрі мали свої пекарні за тунелем. У крамниці купували хіба що сіль, цукор, гас та потрібні для дому речі. А ще дітям, звісно, цукерки, фіґи, помаранчі. Звичайно, не міг пан Ільба відмовити собі й у гальбі пива. А вже як наставали свята, то купували цілого «бенькарта»28, а крім того, пляшку «Бонґо»29 та й ще якогось файного вина...

«Ого, скінчилося все!» — банував тепер Василь, проходячи мимо крамниці зі сліпими вікнами. Оті опущені металеві віконниці на дверях крамниць, чорні вітрини й зірвані вивіски гнітили. Онде вчора побачив у вікні будинку, де Кренґлер тримав крамницю, якогось військовика. Видно, він тепер там мешкає, бо, відчинивши навстіж вікно, хазяйновито обстежував зовнішнє підвіконня — чи не прогнило. А куди подівся Кренґлер? Куди зникли Кок та Ліхтенберґ? Де тепер пані Дембіцька? Ну, вони, зрозуміло, повтікали, рятуючи свої статки. А куди дівся Микола Кузишин? Він же не втікав, бо не було чого, не мав жодного багатства, але і його не стало. Пішов одного дня на роботу і не повернувся. Арештували. А за що — ніхто не знає. Згодом кудись щезли брати Жовніри — як водою змило... О Господи, що ж воно робиться?!

А в липні сталося те, чого Ільби не могли уявити і в найстрашнішому сні. Якось уранці прибігла невістка Оля — обличчя біле, як полотно, — та з порога:

— Романа у вас не було? — і дивиться очима, повними надії. — Він не ночував удома, я всю ніч чекала. Вчора як пішов на роботу...

Згодом довідалися, що і його забрали. Хто, за що, як — нікому нічого не відомо. Лишень за рік отримали від нього вістку з Уфи. То був навіть не лист, а коротка записка, передана через кілька рук, з якої не вдалося зрозуміти, де він і що з ним. Таким виявився перший і останній від нього гіркий привіт...

***

…Петро Чир часто згадував слова отого майора про «відданих людей». Як він казав? «Звертайтеся в органи влади, ваше завзяття оцінять»… Уже кілька разів він ішов до міської управи, проходжувався попід будівлею, приглядався до людей, які заходили туди, зазирав крізь двері всередину, але увійти не наважувався. «Ну, що я там скажу? Хто мене слухатиме в тій владі?» — відговорював сам себе. Так тривало тижнів зо два. І все ж одного недільного дня після довгих роздумувань вирішив: у понеділок уранці піду — що буде, то буде!

На диво, міліціянт, який стояв на вході, навіть не спитав, до кого він іде. Чир несміливо підступав то до одних дверей, то до інших, прикладав вухо, прислухаючись, вичитував таблички, на яких були написані незнайомі прізвища і назви відділів. Побачив, як із якогось кабінету вийшла працівниця зі стосиком паперів і подріботіла сходами на другий поверх. Петро кинувся за нею.

— Перепрошую, ласкава пані, а де знайти тут головного?..

— Вам треба до голови виконкому?

— Мабуть, так… — мовив невпевнено.

— У нього сьогодні неприйомний день. Можете записатися в приймальні. Ось там, — показала на широкі засклені двері. Сама ж зникла в кабінеті навпроти.

Чир не наважувався увійти. «Що я скажу? Для чого прийшов? Ні, це безглузда затія». Він знову пошкутильгав довгим коридором, вичитуючи таблички: «відділ освіти», «відділ торгівлі», «відділ обліку кадрів». Може б то відразу сюди зайти? Зупинився перед дверима, обдумуючи, що сказати. Раптом двері відчинились, і звідти вийшов чоловік з військовою виправкою в бронзовому вбранні з паличкою і товстою канцелярською книгою під пахвою. «Мабуть, тут працює», — відразу майнуло в голові, бо помітив, що той без верхнього одягу.

— Перепрошую, це відділ кадрів? — спитав, начебто не помітив таблички.

— Ну так, написано ж, — чоловік вказав на двері. Після того перевів погляд на Чирів костур, і погляд його вмить потеплів. — Вам щось потрібно?

— Розумієте, я прийшов… — Петро добирав слова, на ходу придумуючи, що відповісти. — Мені порадили… Точніше, мене скерував сюди… Ви знаєте майора Ломтєва?

— Ломтєва? — урядник здивовано глянув на Чира. — Не тільки знаю! Ми служили разом. І сюди прибули майже одночасно. То ви від нього?

— Еге ж, — пожвавішав Петро. — Він порадив звернутися сюди, сказав, що для мене знайдеться робота тут, при… новій владі.

— А що ви вмієте, ким працювали раніше? — чоловік вернувся назад до свого кабінету, запрошуючи жестом відвідувача.

— Я, знаєте, можна сказати, спеціаліст у галузі переробки м’яса… — добирав правильні слова Чир, — але й у торгівлі дещо знаюся…

— У торгівлі? Хм… Ану, зачекайте, — службовець постукав по стіні. — Там у нас якраз відділ торгівлі.

За хвильку в кабінет зайшов круглолиций лисуватий чоловік і з явною улесливістю запитав:

— Ви щось хотіли, Іване Семеновичу?

— Скажіть-но мені, Григорію Петровичу, у вас якісь вакансії ще є?

Гладун перевів погляд на Чира, оцінювально зміряв його з ніг до голови.

— Взагалі-то тепер нема, але з наступного понеділка звільниться посада інспектора, тож …

— От і прекрасно! Бачите, як гарно складається, — звернувся вже до Петра.

Так Чир опинився на посаді, якою дуже гордився, бо вона піднесла його в очах близьких і знайомих на той щабель, де тобою не потурають, а скидають при зустрічі капелюха. Він став інспектором! Йому дали окремий стіл у кабінеті, де сиділо ще троє таких, як він, виписали посвідчення з фотографією, яке він з неймовірною пихою підсовував під ніс кожному, до кого приходив із перевіркою, й отримував величезне задоволення, дивлячись, як піт миттєво вкриває чоло завідувача крамниці чи складу.

***