По той бік пам’яті: роман ebook

Ксенія Циганчук

По той бік пам’яті : роман / К. Циганчук. – Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 216 с.

ISBN 978-966-10-4238-3

© Ксенія Циганчук, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Що було б, якби нам передавалася пам’ять наших предків? Так звана генетична пам’ять. Чи може людина впоратися із цим? Що б ви зробили, якби дізналися, що чарівні казки — насправді реальні події, що описують жорстокий обряд ініціації? Чи читали б і далі це своїм дітям?

П’ятеро друзів потрапляють на хутір, де всього кілька мешканців і всі надзвичайно забобонні. Загадковим чином гине одна з них, далі смертей лише більшає. Чи може книга чарівних казок бути якось з цим пов’язана? Друзі беруться за розслідування.

Наші дні

Високі й густі цвинтарні дерева непогано ховали від людського ока. Злетілися, каркаючи, ворони.

Яромирові згадалася смерть юнака минулої ночі. Крик людей і досі стояв у його вухах. А ще він бачив тут уночі бабцю Ганюту, про яку кажуть, що вона відьма. Цікаво, що стара робила на цвинтарі?

Душу померлої Гальонки він уночі так і не помітив.

Зовсім близько почувся шурхіт. Чолов’яга, здригнувшись, озирнувся. Тихо нагнувшись, намагаючись не зачіпати гілок, пішов на звук. Погляд упіймав постать жінки у чорному плащі, яка віддалялася. Він зрозумів — лишився непоміченим; зітхнув із полегшенням.

«Гм, шо вона тут робить? — міркував, проводжаючи її поглядом. — Якась дивна сьогодні, на сновиду схожа», — нарешті зрозумів, що йому нагадувала ця хода.

Далі йти не наважився — дерева рідшали. Коли побачить, можна нарватися на кпини. Якщо більшість селян його дії просто не схвалювали, то ця жінка ще від самого дитинства знущалася над ним, як могла.

«Ні, не варто потрапляти їй на очі… З іншого боку, можна заховатися за надгробками», — зробив ще кілька кроків уперед, не відводячи погляду від жінки.

Несподівано нога провалилася під землю, потягнувши за собою усе тіло; за мить він уже боляче гепнувся на спину. Попервах не зрозумів, що сталося: навколо напівтемрява, в очах і у роті — земля. Лише десь згори ледь пробивалося світло. Відкашлявся.

Щось мокре й холодне заворушилося на руці, таке саме торкнулося голови. З огидою відмахнувшись, підвівся. Роззирнувшись, зрозумів, що опинився у старезному склепі. Поряд помітив дві майже зотлілі домовини; під ними — кістки мерців і десятки розчавлених опаришів. Зачувши нову здобич, іще кілька черв’яків поповзли до нього. На голову звалилося щось легеньке і слизьке, заворушилося. Яромир струснув головою — білий гидкий хробак скотився по щоці.

Мертву тишу пронизав крик. Але на цвинтарі вже нікого не було.

Дохристиянські часи

… Нічого страшнішого у своєму житті Оленка не бачила. Відчувши її присутність, черепи встромили у гостю люті, незмигні погляди.

Оленка і рада б утекти, та від страху й поворухнутися не може. Враз майнула блискавка, гримнув грім, й черепи заговорили: почали кликати свою господиню. Хоч як просила Оленка не видавати її, нічого не допомогло.

Закрутилася хатинка, зарипіли двері й із хати вийшла старезна Баба Кістяна Нога. Шкіра обдерта, черв’яки повзають по ній, з рота гострі зуби стирчать. Звела відьма лихий погляд на дів­чинку — в тої кров похолола.

— Справу якусь маєш, а чи втікаєш од когось? — прохрипіла баба старечим голосом.

— Нагодуй-напій, а потім уже розпитуй! — наказала Оленка, де й сміливість узялася.

Баба Яга піч натопила, напоїла-нагодувала, а потім і знову запитує:

— Справу якусь маєш, а чи втікаєш од когось?

— Шукаю братика свого, Івасика. Чи бачила його? Чи знаєш, де він?

— У моєї сестриці твій братик. Відведу тебе до неї, якщо діло зробиш мені, — каже Яга. А сама думає: «От і чудово! У моєї сестриці хлопчик. У мене дів­чинка. Оце бенкет буде!»

Недурна була Оленка, зрозуміла, що баба якусь підлість замислила. Але ж ні́чого робити — погодилася. Наказала їй баба три дні та три ночі читати заклинання на могилі недавно померлої дів­чини.

— А як надумаєш мене обдурити — дізнаюся. Мертва ж оживе, якщо не виконати обряд!

Хоч і страшно, а нічого не вдієш. Мусила три дні й три ночі сидіти біля померлої і заклинання говорити. Втекти не може — баба стереже.

Минули три дні та дві ночі. Ще лишилась одна ніч. Боїться дів­чина: знає, що коли завдання виконає, відьма її з’їсть. Аж тут дивиться, Котик-Муркотик треться об її ноги — їсти просить. Шкода їй його стало, вона й віддала йому своє молоко. А Котик каже:

— За те, що нагодувала, допоможу тобі!

Сказав і пішов до Баби Яги. Приспав стару своїм муркотінням. Оленка підхопилася й нумо тікати. Але ж мертву вона не відспівала як слід. Ожила дів­чина, розбудила бабу, й помчали вони обидві за Оленкою…

Наші дні

Баба перехрестилася вже, напевно, вдесяте. Вона так і не наважувалася зайти до будинку. Олена, Вадим та Ігор ніяк не могли оговтатися: куди поділося тіло Тіни? У хаті майже постійно хтось був, в іншому разі її зачиняли на ключ.

— Та шо ж це відбувається?! — голосила стара. — Ви впевнені, шо її там нема?

— Звісно, що впевнені! — роздратовано мовив Вадим. Як у ТАКОМУ можна помилитися?

Вадим засунув руки у кишені, він геть не помітив, що забув застібнути куртку — хай там як, холоду не відчував.

— А може, то ви десь поділи її тіло? — голос Ігоря прозвучав агресивно.

— Шо? Та нашо мені це? Боже збав! — її очі збільшилися від жаху, жінка вкотре перехрестилася.

— Ігорю, не плети маячні! — втрутився Вадим.

— Але ж хтось мав його забрати! Саме ж воно не могло звідси піти! — Ігор безпомічно видихнув.

— Зачекай, спробуймо думати холоднокровно. Ми зараз надто збуджені, — Вадим поступово приходив до тями, хоча в голові ще плуталося.

Ігор не міг ані сидіти, ані стояти, нервово тупцював на місці, посмикуючи бороду.

— Ігорю, зупинися і заспокойся, — скомандував Вадим.

— Заспокоїтися? Тобі легко говорити! Це не твоєї дів­чини мертве тіло зникло!

— Що?! — Олена не повірила своїм вухам. — Як ти можеш таке казати?

— Отямся, інакше я за себе не відповідаю! — Вадим із силою струсонув Ігоря.

— Та припиніть ви обоє! — закричала Олена. Погляд її впав на бабцю. Кілька секунд вони дивились одна на одну, не відводячи очей.

Дівчина зрозуміла, що жінка цього разу справді боїться.

«Ні, вона не могла викрасти тіло… Чи таки могла?» — майнула думка.

Тим часом Ігор нарешті опанував себе.

— Вибач. Вибачте, — мовив він, звертаючись до всіх.

— Нічого, все гаразд, — Олена відвела очі від баби: «Ніколи не бачила у людини незмигного погляду. Як у змії».

Олена згадала, як колись, ще підлітком, натрапила в лісі на гадюку. Тоді все обійшлося, але її гіпнотичний погляд і досі ввижався дів­чині у кошмарних снах.

— Краще подумаймо, — Олена струснула головою, проганяючи дивний стан, що забивав памороки, — чи не залишалася хата відчиненою, доки тут нікого не було.

— Ну, я виходив до туалету, але ж ненадовго, — зізнався Ігор.

— І протягом цього часу нікого не було? А собака не гавкав? — запитав Вадим.

— Та я що, пам’ятаю? Цей пес постійно гавкає.

— Це точно був єдиний випадок, коли нікого не залишалося тут узагалі? — перепитав Вадим, обвівши всіх очима.

Ніхто не озвався.

— Скільки часу ти був відсутній?

— Та не знаю, хвилин десять. Може, п’ятнадцять. Я ще визирнув на дорогу. Мені здалося, що почув голос Антона.

— Отже, п’ятнадцять хвилин. Загалом достатньо, — підсумував Вадим.

— Але, якщо тіло зникло саме тоді, то це може означати лише одне, — Олена нервово набрала у легені повітря, — що хтось чекав моменту, аби викрасти його. Отже, — вона знову глибоко вдихнула, — отже, тут хтось чатував, — дів­чина усвідомила, що зараз їй стало по-справжньому страшно. Кому могло знадобитися мертве тіло? Божевільному, відьмі?

— А мо’, тіло саме пішло? — у баби нервово сіпався рот.

— Ой! — цитьнув Вадим. — Не меліть маячні!

Олена уважно подивилася на стару. Якщо це справа її рук…

— Виходить, тіло зникло саме тоді, коли ти виходив, — констатував Вадим. Ще трохи подумавши, додав: — Може, це Антон забрав тіло?

— Антон? З якого дива він мав це зробити?

— Але ж Ігор сказав, що чув голос Антона, — нагадав Вадим.

— Насправді я не впевнений. Я ж його не бачив.

— Ні, я думаю, це Антон. Треба його знайти.

— Він має буть у священника, — озвалася бабка.

— Я вважаю це безглуздим…

— Олено, а більше ніхто не міг… — Вадим затнувся.

Кожен зараз подумав про стару, але кинути їй в обличчя таке звинувачення не наважився ніхто.

***

Антон прийшов до тями. Цього разу почувався краще. Мозок працював енергійніше, у вухах не гуло, очі не застеляло пеленою. Перевів подих. Де поділася та баба? І хто вона така?

«Змія!» — згадав.

Юнак обережно підвівся, роздивляючись кімнату. Порожньо. Від ганчірки, що вкривала тіло, тхнуло сирою землею — Антон відкинув її вбік. Одяг його виявився замурзаним, верх сорочки розірваний.

Хлопчина зліз із високого ліжка. Тепер сумнівів не лишалося: це зовсім інша хата. Як він тут опинився? У голові починали зринати картинки минулої ночі. Де він зараз? Котра година? Де його сестра, Вадим, Ігор?

Погляд упав на стіл з прогнилими ніжками, що стояв із правого боку кімнати. Коли бачив змію востаннє, вона заповзла туди. Вицвіла довга скатертина спадала зі столу майже до підлоги. Юнак озирнувся у пошуках чогось, чим можна було б обережно перевірити, чи є ще там плазун. Біля затуленого завісою вікна помітив палицю, на яку зазвичай спираються старі люди. Все ще хитаючись, дотягнувся до неї.

Моторошна тиша тиснула на нього гірше за будь-який гучний звук. Хлопець міцно схопив палицю правицею і сторожко пішов до столу. Різко піднявши скатертину й відскочивши назад, він чекав, що це страшне слизьке створіння ось-ось вистрибне на нього. Але нічого не сталося. Тільки зараз юнак відчув, як гучно б’ється серце. У роті пересохло, до нестями хотілося пити.

Потроху він згадував усе, що сталось. Обличчя скривилося: надто сильно кортіло плакати. Прошкутильгав до вікна, рвучко розсунув фіранки й одразу закашлявся: у горло й ніс потрапив старий пил. Щось боляче вдарило по голові, стрімко налетівши згори. Хлопак йойкнув та відступив, намагаючись якомога швидше протерти від пилу очі. Раптовий вітер майнув повз його вуха. І ще раз. Почулося незрозуміле шелестіння. Хлопець роззирнувся з напіврозплющеними очима. Кажани. Три тварюки сиділи у протилежному, темному кутку кімнати, ховаючись од світла, яке впустив до приміщення Антон.

Хитаючись, попрямував до виходу. Зашпортався, впав, проте підвівся і з останніх сил наліг на вхідні двері.

«Блін! Та що ж це таке?..» — вони не піддавалися.

Хлопець робив усе нові й нові відчайдушні спроби, поки із жахом не усвідомив: його замкнули.

***

Отець Зиновій уже майже годину блукав цвинтарем. Згори, крізь густі крони дерев, пробивалося слабке світло. Дві години тому село огорнув туман, який тут дошкуляв значно сильніше. Обережно переступаючи старі, майже розвалені могили, священник окроплював їх, промовляючи молитви. Цю частину кладовища він особливо не любив. Надто вже важко продиратися через перекошені хрести і порослі бур’яном могили. Подекуди у зруйновані часом домівки мерців можна було навіть зазирнути. У такі діри він заливав свячену воду. Несподівано чоловік перечепився.

— О Боже! — перехрестився, помітивши на землі череп.

Йому розповідали, скільки років цьому цвинтарю, та отець забув. Двісті? Триста? Казали, колись на цьому місці було єврейське кладовище. Хтось із старожилів також розповідав, що тут ховали божевільних, точніше, визнаних такими за сталінського режиму. А от чи були вони насправді юродивими… За словами старожила, усіх їх кидали в одну яму.

«Може, це хтось із тих нескорених?»

Та про череп священник забув майже відразу. Більше його турбувала розорена могила, на яку він натрапив пів години тому. Порівняно нове поховання — склеп. І в тій ямі вочевидь хтось недавно побував. Живий. Отець Зиновій простежив за слідами, що виднілися на розкислій від дощів землі. Скидалося на те, що людина втікала. За кладовищем сліди зникли у траві.

Що ж коїлося тут насправді? Навіщо комусь знадобилося розривати ту крипту? Тепер і він починав схилятися до думки про те, що в селі хтось займається чорною магією або чаклунством. Не знав, хто саме, але часом, розмовляючи з деякими людьми, священник відчував ворожу силу.

Щось пролетіло поряд, сіло на гілку неподалік. Отець Зиновій придивився — ворон. Звідки їх стільки береться? Останнім часом він постійно бачив воронів на церкві. Птахи прилітали щоночі, крізь діри у даху пробиралися на горище. Зовсім недавно він виявив їх і під дахом власної домівки.

«Неприємні, хоч і Божі створіння».

Нарешті побачив вихід зі старої частини кладовища — перекошені ворота. Сутеніло, насувалися хмари і збиралося на дощ. Його охопило неприємне передчуття. Чоловік озирнувся.

«Дивна річ, він же…»

Отець Зиновій зробив кілька кроків назад, але черепа, об який щойно спіткнувся, вже не було. Тільки та сама зруйнована могила, але знову зовсім поряд. На гілці, що раптово захиталася, теж нічого не помітив. Отець перехрестився.

Несподівано ворота, які щойно були так близько, видалися йому надзвичайно далекими. Він пришвидшив ходу, подумки промовляючи молитви. Два кроки… Один… Нарешті вийшов, роззирнувся, оглядаючи покинуту пустку. Частина цвинтаря, котру він щойно залишив, здавалася іншим світом. Справжнім Світом мертвих. Не наважуючись повернутися до нього спиною, він зробив кілька кроків, задкуючи. Несподівано на щось наштовхнувся. Тверде і холодне. Озирнувся і вкляк. Надгробок, що від часу майже провалився під землю.

«Цієї ж могили тут щойно не було!»

Страх паралізував настільки, що священник забув перехреститися.

***

Антон гарячково намагався знайти вихід із будинку. Забиті наглухо вікна. Зачинені знадвору двері. Не було навіть найменшої щілинки, з якої можна хоч ковтнути свіжого повітря. Він зайшовся істеричним плачем. Хлопець обнишпорив кожен куточок, але нічого не знайшов. Навіть змії. З одного боку, це заспокоювало, а з іншого… Куди ж вона могла подітись, якщо з будинку вихід лише один — двері?

Та й ті зачинені.

Зрештою він здався. Юнак повернувся у кімнату, де сьогодні опритомнів. Котра година? Пошукав очима годинник — здавалося, тут нема нічого. Ні їжі, ні води, ні навіть дзеркал. Схопившись за голову, Антон сів на ліжко. Сльози безпорадно стікали обличчям. Йому хотілося додому. Додому! ДОДОМУ!!!

«Де Олена? Вадим? Чому вони мене не шукають? А якщо з ними щось трапилось? Якщо та бабця вже щось їм заподіяла? І хто ця стара, в якої я перебуваю? Вона ж із мого сну! Чому вона тримає мене тут? Що їй потрібно від мене? Що сталося минулої ночі? Як я опинився у цій халупі? І взагалі, НАВІЩО я тут???»

Малий поглянув на своє татуювання. Очі ворона люто виблискували, чорне пір’я видавалося набагато яскравішим, аніж раніше.

«Як таке можливо?»

Здавалося, птах ось-ось оживе. Антон оскаженіло вп’явся брудними нігтями в намальованого птаха:

«Ну, давай уже! Злазь!»

Юнак кричав од болю, проте з дедалі більшим завзяттям намагався здерти зі шкіри зображення. Ось уже зішкріб праве око, взявся за ліве, щораз обтираючи тремтячими руками кров і шмаття шкіри, аби не заважали контролювати, як відбувається процес. Щоками котилися сльози, він уже не кричав, лише схлипував, якимось чином утративши відчуття болю.

Несподіваний стук у вікно зупинив його. Антон підвів голову. Ворон. Великий чорний ворон витріщався на нього знадвору. Птах уважно роздивився його, ніби намагаючись запам’ятати, відтак змахнув крилами й перелетів на дерево. Юнак підскочив до вікна:

— Я не боюся тебе! Чуєш? — кричав навздогін. — Ти не зможеш мені нічого заподіяти! Затямив?! Падло ти таке!

Птах пересів з однієї гілки на іншу. Потім знову змінив місце й несподівано взагалі зник із виднокола.

Антон поглянув на понівечене тату.

«Ні, це не допоможе!»

У відчаї розпочав пошуки знову. Ну хоч щось! Хоч щось має бути у цій Богом забутій хаті! Вкотре перевірив вікна, відтак — двері, стіл, полиці… нічого. Його хитало, й він уже майже не розумів, що відбувається. Ледь не зомлівши, вдарився об стіл. Щось упало на підлогу. Озирнувся. Книга. «Чарівні казки».

«Як вона могла тут опинитися? Вона ж була Там, а не Тут. Була в Тої бабці, а не в Цієї!» — він разів сто дивився на столі: її там не було!

Хлопець облизав пересохлі губи й витер спітнілі закривавлені долоні об брудний одяг. Роздивився довкола. Єдине, що міг чути, — стукіт власного серця. Антон підійшов ближче до столу. Це була та сама книга, яку бачив у бабці Ганни.

«То не просто казки! То вірування народів!» — зловісно прозвучали в пам’яті слова старої.

«Кожна казка — це те, що насправді колись відбувалося», — голос Вадима прозвучав, на диво, так само зловісно, як і бабчин.

— Баба Яга — то насправді мрець. Хатина на курячих ніжках — то домовина, — тепер уже сам Антон нашіптував слова хлопця своєї сестри. — … Або ж душа переселяється у птаха, бо саме він може полетіти високо в небо чи далеко за горизонт. Птахи і змії — це душі померлих, — прошепотів до себе юнак так, ніби лише щойно усвідомив важливу істину. — Де я? Невже справді у Царстві мертвих? У хатинці на курячих лапках?

Рвучко озирнувся.

«Як, бляха, ця книжка могла тут опинитися?» — хвилину тому міг заприсягтися: її тут не було.

«Під час обряду ініціації хлопців, які досягли певного віку (зазвичай, шістнадцяти-сімнадцяти років), катували. Мета обряду — удавана смерть юнака. Тортури були настільки жорстокими, що хлопці часто помирали. Належним ефектом вважали той, за якого вони на певний час божеволіли. За допомогою тортур цього можна було порівняно легко досягти».

— Ні, я не хочу, щоб мене катували! Не хочу! Допоможіть! Хто-небудь, випустіть мене звідси! Допоможіть! — хлопець відчайдушно стукав у шибки, але розбити скло не вдалося навіть стільцем, якого він кілька разів щосили жбурнув у вікно.

Антон думав, що кричить. Кричить несамовито. Так йому здавалося. Але з грудей виривалося лише приглушене хрипіння, котрого не почули б навіть у сусідній кімнаті.

Хлопець притиснув руки до скла, вже не намагаючись нічого зробити. По той бік застиг похмурий краєвид — місцеве кладовище. Антон відкинув стільця й, упавши на коліна, заридав. Книга лежала на тому самому місці.

Так тривало певний час, аж поки Антон укляк, збагнувши, що зі сусідньої кімнати чути кроки. Хлопець підвів голову, вслухаючись. Тілом пробіг крижаний холод. Антон затамував подих: хтось ледь чутно шкутильгав. Бабця? Але то не її кроки. Це були спокійні, надто спокійні кроки. Здавалося, цей Хтось щось шукає. Чи когось?

Антон спробував якомога тихіше залізти під стіл. Кроки наближалися, звук долинав од веранди. Тепер він уже радів, що скатертина така довга: за нею можна сховатися. Дивно, він мав би, навпаки, тішитися, що хтось нарешті з’явився, та інтуїція підказувала зачаїтися. Надто підозріло тихими здавалися ці кроки. Спершу з’явилася тінь. Цей Хтось достеменно знав, що Антон саме в цій кімнаті.

Тінь зупинилася біля входу. Піднявши на кілька сантиметрів скатертину, Антон спостерігав за нею, не відводячи погляду. Тінь більше не рухалася. Вона чекала. На нього.

Моторошна тиша тиснула на вуха.

***

Вдома у священника не виявилося нікого. Якийсь час вони стояли, роздивляючись занедбане подвір’я. Накрапав дощ. Брудні облізлі кури поховалися під кущем і, здавалося, уважно придивлялися до незнайомців. Олена зіщулилася й щільніше пригорнулася до Вадима. Дві спиці парасолі зламались од вітру, тож тепер вона не вельми захищала.

Ігор, геть байдужий до того, що змок до нитки, міряв кроками подвір’я. Сьогодні він спілкувався із селянами, які свого часу відправили їх до бабці Ганюти. Ті розповіли химерну історію: буцім щойно Ганюта перебралася до Марени, люди почали масово помирати. Її якимось чином викрила сестра колишнього священника, проте детально не встигла нічого нікому розповісти, позаяк раптово вмерла. Згоріла у власному будинку після того, як привселюдно звинуватила бабу в чаклунстві. Мовляв, надто часто бачила її на кладовищі, де, за словами її брата, траплялися дивні речі.

Вадим із такого лише посміявся, оскільки старий священник славився пияцтвом. Та селяни запевнили, що його сестра алкоголем не зловживала. А те, що жили вони біля самого цвинтаря, змушувало забобонних вірити в її розповіді.

Згодом Ігор з Вадимом ледь не посварилися: хлопець Олени уперто не вірив у нечисту силу. А Ігор, хоч і не зізнавався, починав схилятися до сільських забобон.

«Біда в тому, що я теж починаю», — подумки визнала Олена й глянула знизу догори на зосереджене обличчя свого бойфренда. Відкритися не наважувалася: Вадим її не підтримає.

Вкотре здійнявся сильний вітер, жбурнувши в них потік крижаних дощових крапель. Пахло осінню.

— Якщо Антон не зі священником, його доведеться шукати, — стурбовано мовив Вадим, порушуючи мовчанку. — Думаю, отець Зиновій не відмовиться нам допомогти.

Нарешті з городу почулися кроки.

«Дивний у батюшки вигляд», — подумала Олена, кусаючи губи — дурна звичка, до якої вдавалася щоразу, коли хвилювалася. Вадим ніяк не міг відучити її від цього.

Отець здавався не схожим на себе: забувши парасолю, змок і жахливо забрьохався. А ще видавався сердитим. Священник здригнувся від несподіванки, побачивши на своєму подвір’ї непроханих гостей, мовчки кивнув на знак привітання.

«Ворожі очі», — зринуло в думках Вадима, проте вголос промовив:

— Добрий день! — прикусив язика, згадавши, що зовсім недавно у селі трапилося дві смерті.

Священник знову мовчки кивнув, Олена теж привіталася лише жестом.

— Вибачте, що так удерлися до вас. Ми просто шукаємо Антона. Це наш родич, він приїхав з нами. Молодий хлопець, шістнадцять років. Ходив із людьми вночі на цвинтар.

Отець мовчазливо витирав брудні від грязюки підошви об траву.

— Він не з вами? А то він не повернувся ночувати, ми хвилюємося, — Ігорю стало цікаво, чи священник узагалі якось збирався реагувати на запитання. Зачувши його останні слова, духівник таки заговорив:

— Тобто не повертався? Він пішов від мене ще вночі.

— Ви впевнені? — досі Олена майже не мала сумніву, що брат із священником, тепер її поволі заполонювала паніка.

— Звісно, що впевнений.

— Але ж де тоді він може бути?

Духівник лише розгублено стенув плечима.

— Ви можете допомогти нам його знайти? — голос Олени тремтів. — Бо ж знаєте село краще за нас.

Священник відповів невдоволено й неохоче:

— Так, так… Звісно, допоможу. Тільки попрошу зачекати на шляху. Зараз перевдягнуся й вийду до вас.

— Ми чекатимемо. Дякуємо! — Вадим узяв за руку дів­чину, яка геть зблідла. — Ходімо. Заспокойся, все буде добре, — намагався говорити розважливо, хоча насправді похолов од думки, що й із Антоном трапилася біда. Ніхто з них не очікував того, що юнака тут не буде.

Отець Зиновій провів їх поглядом. Чорними спокійними очима.

***

Антон досі не рухався. Хлопчина ніколи не думав, що час може тягнутись аж так повільно. Здавалося, минула цілісінька вічність, та підсвідомо він розумів: це лише секунди.

Нарешті тінь заворушилася, проте замість того, щоб кинутись уперед, вона повільно посунула назад. Незабаром усе стихло. Так само несподівано, як і почалося. Зачекавши ще кілька секунд, хлопець поволі вибрався з укриття. Його мозок ніяк не міг утямити того, що трапилося. Ледь дихаючи, намагаючись ступати якомога тихіше, рушив уперед. Зненацька знову почув той самий знайомий звук. Чиїхось кроків.

За своєю спиною.

Дохристиянські часи

…Як побачив Івасик Зміючку, то ще більше перелякався. Байдуже, що молода: замість двох очей — одне; шкіри майже нема, лише кістки стирчать. Черв’яки по всьому тілу повзають — падають на землю, розповзаються. Тільки що смердить від Зміючки менше. Погляд її лихий: чогось доброго чекати від неї марно.

Зрозумів Івасик, що Баба Яга з дочкою з’їсти його хочуть, почав думати, як утекти. Дивиться: поряд зі Зміючкою Кіт отирається — їсти просить, але ж зла дівка не дає. Підкинув тихенько Котові м’ясця й просить:

— Котику рідненький, порадь мені, будь ласка, що робити. Баба Яга з дочкою зі світу зжити мене хочуть!

— Добрий ти, — почав Кіт, — вони ніколи мені навіть слова ласкавого не сказали, а ти мене м’ясом погодував. Віддячу тобі, будь певен!

Кіт наївся і, задоволений, спати пішов.

Яга з дочкою зловтішно на Івасика поглядають й іще більше їжі йому підкидають. Щоб якомога гладкішим став і щоб смачнішим був. Уже встигли родичів покликати: хочуть бенкет улаштувати.

Блискавка все довкола осяяла, грім гримнув. Хлопця аж занудило від страху. Бачить Івасик, що Кіт уже забув про нього і спати ліг. Злякався: кепські справи. Не дотримав обіцянки Котяра!

Аж тут дивиться Івасик: Пес біля дверей лежить, вихід стереже. Хлопець підкинув йому кісток, доки ніхто не бачив, та й просить:

— Песику рідний! Допоможи мені! Злі Баба Яга та Зміючка з’їсти мене хочуть!

— Допоможу, не сумнівайся! Вони мені ніколи навіть слова доброго не сказали, не те що погодувати. Будь спокійний — допоможу!

Заспокоївся Івасик. Усівся, задоволений, і далі їсть. Аж тут дивиться: Пес наївся й заснув.

Блискавка все довкола осяяла, грім гримнув. Хлопця аж занудило від страху. Вже гості починають збиратися, а Пес хропе, ні на кого не зважає.

Тим часом Зміючка з бабою все дров у Піч підкладають, аби краще розпалити. Піч плаче: гаряче їй. Просить Зміючку:

— Не муч мене так! Роблю, що можу. Не поспішай, усе приготую, лишень стільки дров не клади!

А Зміючка ніби й не чує. Все більше підкидає.

Підійшов Івасик до Пічки, доки Зміючка з бабою не бачили, й прибрав трохи дров. Просить Пічку:

— Біда мені, Пічко! З’їсти мене баба з дочкою хочуть! Допоможеш?

— Допоможу! Можеш бути певен! Допоможу! Будь спокійним за це!

Зрадів Івасик. Сів та їсть собі спокійно.

Блискавка все довкола осяяла, грім гримнув. Хлопця аж занудило від страху. А Піч тим часом усе пиріжки для нього готує. Баба з дочкою й далі підкидають йому стільки, що він уже не може їсти.

Дивиться Івасик: Піч щаслива й про нього забула. Зажурився хлопець: і вона йому не помічниця!..

Наші дні

Вони обійшли майже все село, проте Антона так і не знайшли: його ніхто не бачив з учорашньої ночі. Сестра божеволіла від моторошних думок. А що, як з ним трапилася біда? А раптом він уже неживий? А якщо то він викрав тіло Тіни і тепер десь переховується? Але як Антон міг це зробити і залишитися непоміченим? Як узагалі хтось міг викрасти мертве тіло непомітно?

Вадим похмуро мовчав, думаючи про своє. Час від часу він кидав їй заспокійливі фрази, проте вони мало допомагали. Зі священником обоє теж майже не розмовляли — той озивався лише, коли приходили до чийогось будинку і треба було розпитувати про Антона. Тоді й Вадим активно долучався до розмови. Сама ж Олена ледь розуміла, що їм відповідають; схоплювала лише суть: ні, її брата ніхто не бачив.

Поламану парасолю довелося викинути, користі з неї не було жодної; священник власної не прихопив. Та Олена вже не звертала уваги на крижаний дощ, що неприємно бив по обличчю, на холод, який пронизував наскрізь.

На розповідь про те, що зникло тіло Тіни, священник відреагував незрозуміло: так, ніби й не здивувався. Принаймні тієї реакції, на яку вони очікували, не було й близько.

— Як вважаєте, він міг викрасти тіло? — наважилась Олена спитати у священника.

— Навряд, — відповів той після секундного мовчання. — Він учора здавався надто наляканим, аби викрадати труп.

«Мені ввижається, чи він свідомо не дивиться мені в очі?»

— Антон думає, що баба Ганна — відьма, — Вадим хотів почути міркування священника з цього приводу, адже той не міг не знати про чутки, що ширилися селом.

Отець Зиновій якийсь час мовчав, відтак мовив, розтягуючи слова:

— Ні, я впевнений, що баба Ганна не має ні найменшого стосунку до того, що відбувається.

— А той Яромир, дурник. Він міг би викрасти Тіну чи Антона?

— Вадиме, Яромир навіть мухи не скривдить, не те, щоб людину, — відмахнувся отець Зиновій.

— Він мені казав, що бачить мертвих. Може, ми б із ним поспілкувалися? — Олена навіть сама від себе не очікувала цієї ідеї.

— Олено, та ти що?

— Не чіпайте його, — дратівливо відрізав священник. — Він нікого не чіпає, і ви його не чіпайте.

Отець Зиновій силувано всміхнувся. У кутиках губ розтяглася пересушена шкіра, на щоках де-не-де виднілися червоні цяточки подразненого епідермісу. Олена відвела погляд, не маючи сил подивитися йому в очі. Після кількахвилинної мовчанки священник знову озвався:

— Ми вже обійшли майже все село. Єдині місця, де ми не були, — цвинтар та ліс. Думаю, варто пошукати його там.

— Але що він може робити в лісі чи на кладовищі!? — Олена різко зупинилася.

— А хто сказав, що він має бути там за власним бажанням? — цього разу священник встромив у неї проникливо гострий і, здавалося, надто ворожий погляд.

***

Вадим таки наполіг на тому, аби перевірити, чи Антона нема в Яромира. Той жив у протилежному кутку села, далеко від інших. Ще з дитинства хлопця та його матір мали за відлюдьків; таким він залишився й дотепер. Удома Яромира не виявилося. За словами Світлани, працівниці соціальної служби, до обов’язків якої належало піклуватися й про нього, минулого разу вона його так і не дочекалася. Відтак селяни збагнули, що востаннє його бачила саме Олена.

Вадиму цієї новини виявилося задосить. Хлопець одразу запідозрив Яромира в тому, що він міг викрасти тіло Тіни, і в тому, що міг щось заподіяти Антону. Попри спротив місцевих наполіг на необхідності знайти чоловіка. Отець Зиновій знехотя погодився. Не раз він чув од цієї «дорослої дитини» про душі предків, які розповідають, що «Там» набагато краще, ніж «Тут». Тож хтозна, що цей нещасний міг собі заподіяти.

Добровольців розділили на дві групи: перша рушила на кладовище, друга блукала лісом. Олена і священник пристали до тих, які пішли на цвинтар. Ігоря з Вадимом отець Зиновій попрохав допомогти в лісі, оскільки територія там значно більша. Цвинтар планували обійти швидко, а потім приєднатися до інших.

Священник перехрестився й рушив попереду всіх. За ним пленталася Олена. Накрапав неприємний дрібний дощ, земля виявилася слизькою — доводилося ступати обережно. Брели мовчки, зрідка напружено перешіптувалися.

— Ви би краще зосталися вдома. Це не жіноча справа, — сухо зауважив отець.

— Не забувайте, що я шукаю свого брата, — її голос прозвучав із викликом.

Духівник кинув на неї колючий погляд, але не мовив нічого; похмуро посунув уперед. Усі роззиралися, уважно оглядаючи все довкола. Олену здивувала величезна кількість старих могил, їй швидко стало незатишно — вона загорнулася в куртку, натягнувши капюшон на голову. Холодні краплі неприємно шмагали по відкритих частинах тіла.

З гілки на гілку за ними перелітали ворони, зловісно каркаючи. Тепер Олена думала, що варто було б піти до лісу — на кладовищі надто моторошно. З іншого боку, інтуїція підказувала, що Антон саме тут. Дівчині було байдуже до Яромира. Головне — знайти брата. Здорового та неушкодженого.

Олена пильно роздивлялася кожного. Обличчя замислене. Обличчя налякане. Обличчя, охоплене ледь не панікою. Обличчя недружнє. Погляд спинився на священнику. Він ішов, уважно роздивляючись, обережно минаючи болотяні місця. Складалося враження, що отець знає, куди прямує. Її ніби сторонився. Дівчині здалося, що всі ставилися до неї так само, як і священник. Нікого з попутників вона добре не знала. Чуже обличчя — раз, чуже обличчя — два, чуже обличчя — три… Олена чітко розуміла, що вона тут — небажана гостя.

— А якшо подивитись у хаті колишнього священника? — чоловік у калошах і дощовику зупинився й чекав відповіді на свою пропозицію. У його напівсивій бороді краплями виблискувала дощова вода.

— Там нікого зараз нема. Двері зачинені, ти знаєш, — спокійно відповів священник.

— Але ж двері можна відчинить, можна розбить вікна, — озвався інший чоловік.

— Я теж думаю, шо тре’ подивитися, — втрутився ще один. — Ходімо туди.

«Він що, не хоче туди йти? Цей священник якийсь дивний, — дядьки пройшли повз Олену, не звернувши жодної уваги. — Я тут сама по собі».

У дитинстві вона боялася чужих людей: ти ніколи не знаєш, що незнайомець здатен учинити наступної миті. На хвильку Олена зупинилася, пропустивши чужих уперед. Відчуття, що вони йдуть у тебе за спиною — це несподівано виявилося надто страшним для неї.

У думках зринув спогад із дитинства, коли незнайомий дядько з чорним волоссям та бородою простягнув їй на вулиці цукерку. Чотирирічна Олена заблукала, відставши від батьків. Дуже скоро почалася паніка, і дитина вже несамовито плакала. Він з’явився несподівано.

Простягнув шоколадну цукерку, «Ромашку», й подивився на неї дивним уважним поглядом. І чекав, доки вона підійде до нього. І вона хотіла це зробити, хотіла взяти солодке, але щось заважало. Інтуїція. Страх перед чужими людьми… Почула голос мами. Здавалося, незнайомець не надто зрадів материній появі.

— Ваша мала? — із посмішкою звернувся він до жінки, потай ховаючи цукерку.

Лише згодом Олена зрозуміла, що його, можливо, й не варто було боятись. Але той незрозумілий страх неодноразово виникав у неї, щойно бачила схожого чоловіка.

Тепер вона проклинала все на світі, що не пішла разом зі своїми хлопцями до лісу. Дівчина поволі чимчикувала за чоловіками, спостерігаючи вже не лише навкруги, а й за ними також.

А ще вона чомусь із дитячих років надто сильно боялася гострих предметів. Очевидно, після фільму «Жах на вулиці В’язів». Спогад про криваві мішки, що незрозумілим чином самі пересувалися шкільними коридорами, не раз лякав її у дитинстві. Як і гострі пазурі Крюґера.

Попереду завиднілася хатина з подекуди облупленими стінами. Будиночок стояв до них глухою стіною, огороджений навкруги уже напівзруйнованим парканом. Невелике подвір’я. Те, що там давно ніхто не жив, відчувалося відразу. Наблизившись, побачили давні сліди пожежі.

«Виходить, це тут згоріла сестра попереднього священника», — здогадалась Олена, її пересмикнуло.

Чоловіки обережно підійшли до вікон та дверей.

— Двері, здається, зачинені, — сказав один із них.

— І вікна цілі, — замислено протягнув батюшка.