Мемуари вбивці ebook

Що залишається, коли зникає останній спогад? Де проходить межа між забуттям і вічним спокоєм? І ким стає серійний убивця, коли більше не пам’ятає своїх жертв?

У цьому психологічному трилері Кім Йонха занурює читача в тривожний простір між пам’яттю й небуттям. Автор не дає прямих відповідей, але розмірковує про сором і провину, людяність і безжальність. За позірною простотою оповіді криється глибока філософська напруга, яка не відпускає до останньої сторінки.

Усі права застережено. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-105-1

Copyright © 2013 by Kim Young-ha

© Ханна Кузьменко, український переклад, 2025

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2025

Кім Йонха

Мемуари вбивці

Двадцять п’ять років. Ні, двадцять шість. А може... Хоча яка різниця? Приблизно стільки років минуло з мого останнього вбивства. Тоді мною рухало не нав’язливе бажання вбивати чи збоченість, як заведено вважати, а невдоволення. Віра у те, що задоволення може бути повнішим, досконалішим. Закопуючи тіло чергової жертви, я знову й знову повторював собі:

Наступного разу буде краще.

І саме тоді, коли ця віра щезла, я перестав убивати.

*

Я вів щоденник, щось на кшталт журналу спостережень, — тоді я бачив у цьому користь. Вважав, що, занотувавши, де саме я схибив і як це на мене вплинуло, зможу уникнути болючих помилок наступного разу. Як школярі, котрі готуються до вступних іспитів, виконують вправи у робочих зошитах і аналізують найпоширеніші помилки, так і я старанно записував кожен свій крок, кожне відчуття.

Намарне.

Складати слова в речення виявилося нелегкою справою. Хоча, здавалось би, що тут складного? Як-не-як, не літературний шедевр планую написати. І все ж я не міг сповна передати словом піднесення чи жаль, які переживав. Мерзенне відчуття. За все життя я прочитав небагато, переважно уривки творів зі шкільної програми. У жодному з них я не знаходив потрібні мені слова. Тож я почав читати поезію.

Даремно.

Поет, курс лекцій якого я слухав у культурному центрі, був чолов’ягою мого віку. Вже на першій лекції він примудрився мене розсмішити. «Поет опановує мову, мов досвідчений убивця оволодіває жертвою і, зрештою, вбиває її».

На той час я оволодів не одним десятком жертв, убив їх і закопав у землю. Однак поезією свою діяльність не назвав би. Для мене вбивство — радше проза. Кожен, хто зважиться на вбивство, погодиться: це не така вже витончена справа.

Так чи так, завдяки тому вчителеві я насправді зацікавився поезією. Сум — почуття мені незнайоме, а ось гумор я ціную.

*

Читаю «Діамантову сутру».

«Здійснювати даяння, ні на що з речей не спираючись»[1].

*

Чимало годин я просидів на тих лекціях. На щастя для віршомаза-викладача, якого я намірився вбити, якщо курс мене розчарує, мені було цікаво. Чолов’яга ще не раз мене повеселив і навіть двічі похвалив мої вірші. І тому залишився живим. Та він, певне, не здогадувався про мою щедру поступку. Остання збірка його віршів, яку я нещодавно прочитав, мене розчарувала. Шкода, що не вбив його тоді. Навіть я, майстер своєї справи, облишив убивати, а він, нездара, і досі строчить свої віршики? Нечуване нахабство.

*

Я все частіше втрачаю рівновагу: то впаду з велосипеда, то перечеплюсь об камінь. Пам’ять теж уже не та. Спалив три чайники, забувши, що поставив воду кип’ятитись.

Сьогодні телефонувала Инхі́ — сказала, що записала мене до лікаря. Я так і вибухнув від злості, вона ж мовчала у слухавку і лише згодом видала: «Ні, з тобою точно щось не те. Я не впізнаю тебе, тату. Не пригадую, щоб ти хоч колись злився».

Невже? Поки я розгублено мовчав, пригадуючи, чи кричав я бодай раз на Инхі́, вона кинула слухавку. Хотів було знову набрати її — ми, як-не-як, не договорили, — та не зміг. Забув, як це робиться. Що натискають спершу? Кнопку виклику? Чи треба спочатку набрати номер? Тоді зрозумів, що не пригадую й номеру Инхі́. І щось мені підказувало, що існує простіший спосіб комусь зателефонувати, ніж набирати номер цифра за цифрою. Але який?

Розгублений і вкрай роздратований, я жбурнув телефон геть.

*

Поет із мене ніякий, тож я вирішив нічого не вигадувати й правдиво описував процес убивства в своїх віршах, перший з яких я, здається, назвав «Ніж і кості». Вчитель чудувався моїм «оригінальним художнім прийомам», зауважив, що «завдяки простій лексиці й недосконалій побудові речень роздуми про смерть набувають виразнішого звучання і якнайкраще розкривають марність та швидкоплинність людського буття», і не стомлювався нахвалювати мої метафори. Коли ж я запитав у нього, що таке метафора, він вишкірився — ох, як не сподобався мені той вишкір — і взявся пояснювати. Виявилося, що метафора — це засіб виразності.

А... Вибачай, чоловіче, та ніяких метафор у моєму вірші не було.

*

Зазираю до «Сутри Серця»:

«У порожнечі немає форми, немає відчуттів, уявлень, вольових рушіїв, немає очей, вух, носа, язика, тіла та розуму, немає форм і кольорів, звуків, запахів, смаків, дотиків, думок. Немає царини ока й решти царин — аж до царини свідомості розуму. Немає незнання, так само як немає вичерпання незнання аж до відсутності старості та смерті і відсутності вичерпання старості та смерті. Немає страждання, причини страждання, припинення страждання й шляху до припинення страждання. Немає знання, немає його здобуття, позаяк нема чого здобувати»[2].

*

Вчитель поцікавився, де я навчився так писати вірші.

— А що, цьому треба вчитися? — відповів я запитанням на запитання.

— Ні, — усміхнувся він. — Навпаки. Можна довчитися до того, що втратиш свій хист.

— А, он як. Тим краще, — кинув я. — Зрештою, деяким речам у цьому житті тебе ніхто не навчить, еге ж?

*

Був на МРТ. Довелося лізти у білий апарат, схожий на труну. Мене поглинуло світло. Здавалося, немов я помер — піднісся, вийшов із власного тіла й спостерігаю за ним згори. Смерть дихає мені у спину. Сумнівів нема. Я скоро помру.

Тиждень по тому був у лікаря. Він проводив збір анамнезу — так ніби це називається. Одним словом, він розпитував, а я відповідав на його запитання. І ось, що дивно: хай якими простими вони були, я заледве знаходив відповіді, немов намагався вхопити рибу, зануривши руку в акваріум, — бажане під твоїм носом і водночас недосяжне. Хто є чинним президентом Кореї? Який зараз рік? Повторіть останні три слова, які я назвав. Скільки буде сімнадцять плюс п’ять? Знати знаю, а пригадати не можу. Як це так? Як можна знати і не знати водночас?

Після всіх обстежень я знову зустрівся з лікарем. Вигляд у нього був доволі безрадісний.

— Гіпокамп зменшений в об’ємі, — сказав він, показуючи плівку з результатами МРТ. — А це безперечна ознака хвороби Альцгеймера. Щоправда, на якій вона стадії, наразі сказати важко. Для цього знадобиться час і ретельне спостереження.

Инхі, яка сиділа поруч, немов води в рот набрала.

— Для хвороби характерне прогресивне зниження пам’яті, — продовжив лікар, — насамперед короткочасної. Спершу зникнуть найсвіжіші спогади. Сповільнити розвиток хвороби можна, а зупинити, на жаль, ні. Обов’язково приймайте ліки — я випишу вам рецепт. Також раджу записувати все, що поки пам’ятаєте, і завжди мати записи під рукою. З часом ви можете не пригадати, де живете.

*

Гортаю пожовклі сторінки «Проб» Мішеля де Монтеня в м’якій обкладинці. «Ми баламутимо життя турботою про смерть, а смерть — турботою про життя»[3]. Приємно читати ці рядки на схилі віку.

*

Дорогою додому натрапили на блокпост. Поліціянт — молодший син голови сільської громади — глянув на нас з Инхі і, впізнавши, махнув рукою: мовляв, проїжджайте.

Він пояснив, що блокпост організували у зв’язку з розслідуванням убивства.

— Ні поспати, ні поїсти. Всім подавай результат — наче ми тут байдики б’ємо. Та хіба вбивця розгулюватиме серед білого дня, вигукуючи: «Арештуйте мене»?

Виявилось, у нашому й сусідньому повіті одна за одною померли три жінки — молоді, років двадцяти-тридцяти. Кожен із нападів стався пізно ввечері, коли дівчата поверталися додому. На їхніх руках і ногах — синці від мотузки. Поліція впевнена, що це справа рук серійного вбивці.

«Може, то був я?» — запитую сам у себе, і не безпідставно. Я дізнався про свій діагноз якраз після третього нападу.

Звірився з настінним календарем, знайшов кожну дату, коли, як припускала поліція, жінок було викрадено й убито. Ні, у мене є беззаперечні алібі. Втішно. Чого не скажеш про факт, що головоріз, який убиває перших стрічних жінок, розгулює неподалік від мого дому. Ясна річ, я застережив Инхі, наказав не вештатися самій уночі, не сідати в машини до незнайомців, дорікнув за те, що вона вічно ходить у навушниках, — адже це небезпечно.

— Та не переймайся ти так, — кинула вона і, виходячи за ворота, додала: — Тебе послухати — так за кожним рогом убивця з ножем.

*

Останнім часом я занотовую все. І недарма: все частіше не можу пригадати, де я і чому тут опинився, і тільки завдяки бірці з ім’ям та адресою, що висить у мене на шиї, повертаюся додому. Того тижня, коли я знов розгублено вештався вулицею, небайдужі відвели мене до поліційного відділка.

— О, знову ви. Здоровенькі були, — усміхнувся мені поліціянт.

— Ви мене знаєте?

— Знаю-знаю. І знаю, певно, краще, ніж ви самі себе знаєте.

Невже?

— Почекайте, будь ласка, ваша донька скоро забере вас. Ми їй уже зателефонували.

*

Після випуску з аграрного університету Инхі влаштувалася в місцевий науково-дослідницький центр. Вона займається селекцією рослин, працює над створенням нових сортів та гібридів. Вважай, живе у своїй лабораторії, весь час у білому халаті і нерідко без сну: залишатися в нічну зміну — звична для неї річ. Рослини не зважають на робочі графіки людей. Ті, які розкривають свої квітки вночі, не чекатимуть до ранку, аби відбулося запилення. Вони не знають ані сорому, ані жалю.

Люди дивуються, дізнавшись, що Инхі — моя донька. На їхню думку, вона радше схожа на мою онуку. І не дивно: цьогоріч мені виповнилося сімдесят, Инхі ж лише двадцять сім. Зрозуміло, що ця чудасія найбільше цікавила саме Инхі.

У свої п’ятнадцять, дізнавшись на уроці біології про групи крові, вона прийшла до мене з питаннями. У неї — перша, у мене четверта. Тобто я ніяк не можу бути її батьком.

— То як так вийшло, що я — твоя дитина?

Я людина чесна, принаймні намагаюся нею бути.

— Я тебе вдочерив.

Певне, саме з того дня ми з Инхі почали віддалятися одне від одного: вона, ошелешена новиною, не знала, як тепер зі мною поводитись. Прірва між нами росла й ширилася. Ми так і не заповнили її, не надолужили втрачене. Того дня, коли я сказав Инхі правду, родинне тепло між нами випарувалося.

Люди з синдромом Капгра, що виникає в результаті уражень ділянок головного мозку, які відповідають за емоційну обробку побаченого, нерідко втрачають відчуття емоційної близькості чи довіри до знайомих та рідних — хоч, безперечно, впізнають їх. Наприклад, чоловік починає вірити, що його дружину замінила самозванка, як дві краплі схожа на неї. «Хто ти і навіщо вдаєш із себе мою дружину?» — кидається він на бідолашну, бо, хоч упізнає її обличчя, її поведінку, проте відчуває, що вона — чужа. Бачить у ній незнайомку. Зрештою хворий з синдромом Капгра немов опиняється в паралельному світі і вимушений жити з відчуттям, що його оточують самозванці з обличчями його близьких та рідних, і всі вони прагнуть обвести його навколо пальця.

Певне, багато років тому Инхі так само відчула, що її маленький світ, її маленька родина, яка складалася лише з неї та батька, — тепер для неї чужі. Однак ми продовжили жити разом.

*

Вітер шумить у бамбуковому лісі, пробуджуючи і в моєму серці неспокій. Навіть пташки змовкають у такі вітряні дні.

Багато років спливло з того дня, коли я придбав ці землі. І ніколи про те не шкодував. Я завжди мріяв про власний ліс. Щоранку я прогулююсь серед бамбука. Бігати тут зась. Перечепишся й упадеш — поплатишся життям. На місці зрубаних стовбурів лишається жорстке й гостре кореневище. Тож не варто забувати дивитися собі під ноги. Вслухаючись у шелест листя, я думаю про всіх тих, хто покоїться у цій землі. Про тіла, які тепер тягнуться бамбуковими пагонами до неба.

*

Дізнавшись правду, Инхі запитала в мене:

— А де мої рідні батьки? Вони живі?

— Померли. Обоє. Я забрав тебе з дитячого будинку.

Инхі відмовилася вірити почутому. Спершу надовго засіла за комп’ютером, шукаючи інформацію про своїх біологічних батьків в інтернеті, звернулася до соціальних служб, а тоді зачинилася в своїй кімнаті, де кілька днів поспіль тільки й робила, що плакала. І зрештою змирилася.

— Ти їх знав?

— Ми не були близькими, але так, ми бачилися.

— Якими вони були? Добрими чи не дуже?

— О, вони були чудовими. До останнього тільки про тебе й думали.

*

Сьогодні смажив тофу. Тофу на сніданок, тофу на обід, тофу на вечерю — як завжди. Змастити пательню олією, викласти шматочки тофу, а як підсмажаться — перевернути, почекати ще трохи, і можна сідати за стіл.

Рис із кімчі та смаженим тофу. Деменція деменцією, та з приготуванням цієї страви я впораюся.

*

Усе почалося з невеликої аварії: я штовхнув позашляховик на перехресті. Зір у мене вже не той, як і пильність. Дякувати Альцгеймеру, ясна річ. Гад спинився, а я й не помітив і влетів у його автівку — джип, який він, вочевидь, переобладнав для полювання. Прожекторів на даху йому було замало — начепив на бампер три додаткові фари. Знаю, що такі машини перебудовують повністю: багажник можна мити, а під капотом — не один, а два чи три акумулятори. У сезон полювання таких-от мисливців тут як гною — з’їжджаються в порослі лісом гори за селом.

Я вийшов з машини, а отой гад не завдав собі клопоту. Навіть скло не опустив. Коли ж я застукотів у віконце, лише похитав головою й відмахнувся, мовляв, їдьте собі далі. Дивно, подумав я. Що, навіть масштаб трагедії не оціниш? Я не зрушив з місця. Зрештою він таки вийшов з автівки — кремезний, років тридцяти з гаком — і недбало блимнув на задній бампер.