«Естонія»: трилогія «Колодязі». Книга 3 ebook

Демшар А.

«Естонія» : трилогія «Колодязі». Кн. 3 / А. Демшар ; пер. з словен. Н.C. Хороз. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 504 с.

ISBN 978-966-10-9246-3

© Хороз Н.C., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Avgust Demšar

Estonia

Trilogia Vodnjaki ІІІ

© Avgust Demšar, 2024

Переклад зі словенськоїНаталії Хороз

«Естонія» — третя, заключна, книга трилогії словенського майстра детективів Августа Демшара.

Восени 1994 року словенське подружжя, залишивши трирічну доньку Іву під опікою шведських друзів, поромом «Естонія» вирушає зі Стокгольма до Таллінна на екскурсію. Повертаючись назад, у холодному Балтійському морі пором зазнає кораблетрощі. Словенську дівчинку бере за дочку шведська сім’я.

Тридцять років потому Іва повертається на батьківщину в Колодязі й оселяється в батьківській хаті. Під час реконструкції садиби ремонтники натрапляють на подвір'ї на людські рештки. На цьому Івині негаразди лише починаються. Низка нелогічних і жахливих подій знову сколихує сумнозвісне село.

The book was published with the support of the Slovenian Book Agency.

The translation was published with the support of the Slovenian Book Agency.

Книгу перекладено та надруковано за підтримки Slovenian Book Agency.

Вечірній гість

Іноді під вечір до мене приходить дивний гість. Не знаю, чи навідується він і до інших людей. Гість сідає біля ліжка і переповідає старі історії.

Цанкар Іван. Вечірній гість : новела // Наше слово // Іван Цанкар. Вибрані твори. VII т. — Любляна: Mladinska knjiga, 1967. — С. 167.

Увечері Іва думала про Міку. Тридцятивосьмирічний швед Мікаель Шеваль був її братом і чоловіком. Його батьки, Агнес і Пер Шевалі, були і її батьками, а також свекром і свекрухою. Зрештою, Агнес та Пер — лише названі батьки, а Мікаель — не біологічний брат. Після нещасного випадку з Івиними батьками та стрімкого погіршення здоров’я її бабусі та дідуся, за повної відсутності інших близьких родичів, Іва могла залишитися сиротою. Опікунство, яке чекало б на Іву в Словенії, могло бути досить приємним, але не тоді, коли є кращий варіант. Пер і Агнес удочерили Іву, оскільки були добрими друзями її батьків, а ще більше тому, що багато років марно сподівалися на таку доньку на додачу до такого гарного сина, звісно. Після кораблетрощі Іва так і не повернулася до Словенії. Було багато мороки з офіційним статусом усиновлення, але, врешті-решт, Шевалі все втрясли певними соломоновими рішеннями і досягли єдиного, що мало значення — добробуту дитини. Відтоді Іва мешкала в Стокгольмі з людьми, яким довіряла і серед яких почувалася безпечною та любленою.

Закохана була в Мікаеля, відколи себе пам’ятала. Перші роки в родині Шевалів розтанули в тумані раннього дитинства. Перший Івин спогад про цей період — поїздка до води. Там на неї напав великий птах, від якого Мікаель її захистив. Звідти вона мала фотографії, на яких їй близько п’яти років.

Мікаелеве кохання розвивалося поступово. Коли трирічна Іва опинилася у них, йому було дев’ять років. Він ходив до школи, мав своє товариство, свої інте­реси і свій світ. Але новий член сім’ї йому не перешкоджав. Водночас він був достатньо дорослим, аби розуміти, що трапилося з Івиними батьками, і це пробудило в хлопцеві лицарство і прихильність до нещасної дів­чинки. Наскільки Мік пам’ятав, він завжди захищав її і був уважним. А потому потихеньку все більше радів, що у нього з’явилася сестричка, бо це приносило чимало користі. Велику роль тут зіграли батьки, які не переклали опіки над дів­чинкою на синові плечі, і їхня увага до нього через Іву не зменшилася. До того ж, маленька Іва не доймала нікого і не перетягувала уваги Мікових батьків на себе. З роками прірва в інтересах через різницю у віці танула. З’являлося все більше спільного між ними.

Те, що братсько-сестринські почуття між дітьми переросли у щось більше, Пер і Агнес помітили, коли Іва була підліткою, а Мікаель — студентом, а отже, повнолітнім. Батьки не переймалися гіпотетичними упередженнями, одразу поглянули на все з практичної точки зору. Якби Івині батьки були ще живими, кохання між Івою та Мікаелем було б дуже бажаним. Коли Іві виповнилося двадцять три роки, вони з Мікаелем одружилися. Навряд чи життя дів­чини могло би скластися вдаліше.

Івині батьки загинули, коли мала три роки. Дівчинка була жвавою, із задоволенням досліджувала навколишній світ і водночас багато говорила. Але ніхто в її новій родині не розумів слів, які лилися з неї. Зі спілкуванням проблем не було — маленькі діти швидко вчаться, шведську мову Іва просто ввібрала в себе. Тому домішки словенської в її лепетанні ставали дедалі рідшими. Але хіба не шкода того скарбу, яким дів­чинка уже володіла? Зрештою, Іва була словенкою, і Перові та Агнес здавалося, що вони боргують її батькам те, про що вечорами вели бесіди.

— Мова — це багатство, — казала Агнес чоловікові. — Кожна мова, якою б маленькою не була, містить цілі світи. Усі ми вивчаємо великі світові мови, оскільки вони нам потрібні, тому знання маленької мови є ще більшим надбанням.

Пер повністю погодився із цим. Шевалі знайшли дитячий садок, в якому дві словенські виховательки працювали з групкою словенськомовних дітей. Таким чином, Пер та Агнес подбали про те, аби зародки рідної мови в Іві не всохли, а розвинулися у хоч і трохи слабше усне мовлення, проте краще розуміння. Те, що Іва володіла словенською, стало в нагоді через багато років. Коли вони з Мікаелем почали ремонтувати будинок на батьківщині її батьків, то виявили, що словенська молодь, як і всюди в світі, чудово знає англійську мову, але в державних установах Марибора знання англійської їй не надто допомагало. Мало того, що люди, з якими їм доводилося мати справу в «територіальному адміністративному управлінні» (так кажуть у Словенії), були бюрократично неповороткими, вони ще й не володіли іноземними мовами. Але Івині знання словенської досягли справжнього вираження лише цього вечора.

Серед речей, які тридцять років лежали в картон­них коробках на горищі батьківського дому, була й купка книжок, за які Іва охоче взялася. Діставала їх із коробок, ретельно витирала пил спочатку вологою, а потім м’якою сухою ганчіркою й розкладала на книжкових полицях у відремонтованій вітальні. Бібліотека була не надто великою, але Іва ніколи в житті не бачила такого стосу словенських книжок. Їй це здавалося чудовим, вона раділа, що зможе вечорами вмощуватися зручно й читати їх, доки не перечитає усіх. Вона стояла перед полицями й вивчала корінці книжок. Особливо її увагу привернула класично оформлена колекція червоних книг із чорними вставками та золотими облямівками. Збірка, яка називалася «Наше слово» і містила вибрані твори найвизначніших словенських поетів і письменників, налічувала майже сто книг. Іва навмання вибрала одну. Погортала й виявила, що це короткі оповідання на кілька сторінок. «Дуже підхоже для вечора», — подумала Іва. Сіла в крісло, вибрала одне з оповідань і почала читати. Було важче, ніж вона очікувала. Багато незрозумілих слів, сенс деяких речень втрачався, доводилося перечитувати по кілька разів. Але вона все ж дійшла до кінця. Це була коротка новела, радше збірка почуттів, ніж опис подій, яка залишила у ній слід. Коли Іва розгорнула книгу, відчула якусь тугу, читання викликало меланхолійний настрій. Перед сном жінка оглянула світлину письменника на початку книжки: Іван Цанкар, знятий 1911 року, у старомодному одязі, капелюсі, худий, з величезними вусами і великими очима, начебто один із найвидатніших словенських письменників. Прочитана новела називалася «Вечірній гість», і лише згодом Іві спало на думку, що вже сам заголовок містив натяк на те, що почнеться через кілька днів.

Наряд-замовлення

Суботу та неділю Іва провела за читанням. Постійно поверталася до Цанкара, читаючи щось то з однієї, то з іншої книжки. Колекція налічувала щонайменше сім, якщо не більше томів із його творами. Багато чого пропускала, а потому якийсь опис, розповідь, вірш чи уривок засмоктували її повністю. Мова ускладнювала розуміння, місцями були вжиті досить застарілі та архаїчні слова, але те скорботне відчуття, яке оселялося в ній під час читання, постійно змушувало продовжувати читати.

Так було до понеділкового ранку. А після восьмої перед її будинком зупинилася мінівантажівка з причепом, на якому стояв мініатюрний помаранчевий екскаватор. Такого Іва ще ніколи не бачила, екскаватор їй здався дитячою іграшкою. Ківш, точніше, та річ, якою риють землю, був маленьким і вузеньким. Через помаранчевий колір машина ще більше нагадувала пластикову іграшку. Кілька робітників висипалося з вантажівки і почало гурмитися довкола паркана. Іва швидко одяглася і вийшла. До неї підійшов один із робітників, швидше за все, бригадир. Привітався, повідомив, що бригада прибула перевірити «місцеве водопостачання до системи будинку, як і домовлено з Іреною», і простягнув Іві стос паперів.

— Ось наряд-замовлення, — сказав він, — мені знадобляться ваші підписи.

— Що далі? — запитала Іва, але бригадир вже повернувся й рушив до решти працівників. Іва знизала плечима, поклала папери на підвіконня й гукнула: — Ще щось потрібно?

— Ні, — мовив він, очевидно, бажаючи якнайшвидше взятися до роботи. — Наберіть собі кілька путень води, — додав він, — ми перекриємо головний вентиль.

Іва не знала, що таке путня, але суть зрозуміла. Кивнула й пішла в будинок. Вирішила пізніше приготувати робітникам кави, а загалом дасть їм спокій.

Через кілька хвилин селом розлігся звук екскаватора. Оскільки труба, яку шукали, була на Тавчаровій ділянці, робітникам довелося зняти паркан. Свіжим трав’яним килимом, який нещодавно проріс, почали пробиратися до хати.

Іва перебралася від шуму на інший бік хати. Стояла біля вікна, дивилася на темний ліс по той бік схилу й думала. Гучний звук працюючої машини в цій погорській тиші та спокої був для неї чимось новим. Окрім спортивного автомобіля три дні тому, спокій тут ніколи не порушувало щось настільки насильницьке. Але Іву влаштовувало, що щось відбувається і що за шумом чути людські голоси. Після триденного спілкування з літературою Івана Цанкара вона відчула в собі неспокій, якого не могла пояснити. Якби цієї миті була сама, а навколо неї панувала оглушлива тиша і ніде не було б живої душі, то навіть, мабуть, би злякалася. Але це була радше туга, адже якщо йдеться про страх, людина зазвичай знає, чого боїться, або, як вона десь прочитала, страх має свій конкретний об’єкт. А тут, у Колодязях, в Божій благодаті, не було нічого такого, чого б людина могла боятися.

Приблизно через годину, коли Іва складала книги на полицю, її перервав дзвінок у двері. Вона злізла зі стільця й рушила до дверей. У дверях стояв бригадир. Мабуть, у ремонтної бригади перерва, екскаватор на задньому плані затих, а робітники безцільно снували біля виритої ями.

— Ум, пані, можете на хвилю... — почав він.

— Так, слухаю? — усміхнулася Іва.

Чоловікові було не до сміху.

— Ем, можете піти зі мною?

Іва кивнула, взула сабо й рушила за чоловіком. Маленький копач був зовсім не іграшкою, а дуже ефективною машиною: за неповні дві години вирив траншею пів метра завширшки, добрий метр заввишки та майже п’ять метрів завдовжки. Від краю дороги майже до будинку.

— Здається, у нас проблема, — повідомив бри­­гадир.

— Не розумію, — мовила Іва.

Вона, як і робітники, стала на краю ями, дивлячись на купу землі, змішану з камінням, уламками скель і залишками трав’яного покриття. Вона очікувала геть поіржавілу трубу, воду, яка б’є з неї, гігантську калюжу чи якусь подібну аварію, якої не вдасться швидко ліквідувати, шалені кошти, і, до того ж, кілька днів без води. Але було не те. По суті, не було нічого, лише вирита траншея та де-не-де серед ґрунту виднілася поверхня неушкодженого водопроводу.

— І що не так? — запитала Іва.

— Ось тут, — відповів бригадир, указуючи ногою на щось у ямі. Предмет був світлим і подовгастим.

— Що це?

— Кістка.

— Кістка? — нарешті Іва розгледіла.

Близько пів метра завдовжки, з одного боку потовщена, другим кінцем встромлена у землю. Це потовщення, наскільки вона пам’ятала зі школи, називається головкою. У ямі лежала стегнова кістка ссавця.

— Тварини? — поцікавилася вона.

— Боюся, що людська, — припустив бригадир.

— Із чого ви робите такий висновок? — запитала Іва.

Питання було риторичним, тому прозвучало не дуже переконливо. Іва вже сама знала: те, на що вона дивиться, є частиною людського скелета. Вона не боялася знахідки, але підозрювала, що та ускладнить благодатне раювання у Колодязях.

— Із чого такий висновок? — перепитав бригадир. — Досвід... і оце, — він ногою вказав на щось у ямі. Неподалік з ями стирчала частина людського черепа з оголеними блискучими зубами.

2

Вренко і Мілош

Зміст Закону «Про пенсійне страхування та страхування людей з інвалідністю» чіткий та однозначний. Якщо державний службовець у відставці Вренко Мартін, такого-то року народження, зареєстрований у місті Марибор за такою-то адресою, хоче отримувати повну пенсію, він не повинен займатися приватною діяльністю. Однак може працювати або бути самозайнятим дві години на добу або десять-чотирнадцять годин на тиждень, і в такому разі отримувати 75 відсотків від пенсії. Якщо він працюватиме більше, наприклад, три години на добу, то отримуватиме 62,5 відсотка від пенсії. І так далі.

— Та йдіть до дідька лисого! — вилаявся Вренко, кидаючи телефон на стіл.

Так закінчилася Вренкова спроба активізуватися на пенсії та зареєструватися на ринку праці приватним детективом чи кимось подібним. На пенсію він вийшов менше року тому. На той момент досяг п’ятдесятого платіжного розряду в платіжній системі словенського державного сектора, на підставі якого йому була призначена пенсія. Зважаючи на те, як животіє армія словенських пенсіонерів, його пенсія була не такою вже й поганою. Однак зменшення доходу до шістдесяти з гаком відсотків від того, що він приносив додому раніше, було досить відчутним для сімейного бюджету.

Але насправді не це було проблемою. Вренко розглядав фінансовий downsizing***** як питання адаптації, пристосування до нових життєвих умов. Трохи обмежити потреби, і все. Звичайно, Вренкова Мойця такої ж думки, що й її чоловік, вони можуть собі дозволити так думати, адже живуть не за прожитковий мінімум, не мають матеріально залежних від них дітей, не обтяжені іпотекою на нерухомість чи кредитами на авто. Справжня проблема, яка Вренка гризла, полягала в тому, що він би із задоволенням працював.

— Хочеш працювати? — запитав Мілош, киваючи головою.

Вренко зиркнув на нього. Мілош знав, про що думає Мартін, тому не доймав запитаннями. Чоловіки зустрілися в барі біля відділку поліції, сиділи на барних стільцях, спершись на вузьку стійку біля вікна, дивилися на вулицю й сьорбали кожен своє: Вренко — каву, а Мілош — незмінну кока-колу. Мілош тримав у руці візитівку, вивчаючи її. Картка була виготовлена з дешевого паперу кремового кольору, а літери виписані темно-синьою барвою. На візитівці писало: «МАРТІН ВРЕНКО, СЛІДЧИЙ», а нижче дрібнішими літерами «У ВІДСТАВЦІ». Серед контактної інформації на картці був зазначений лише номер Вренкового мобільного телефона.

— То ти собі замовив друк?

— Так, минулого разу в «Леклерку».

— Плануєш працювати приватним детективом?

— Планував, але не можу. Тобто міг би, але держава тоді стягала б занадто велику частину пенсії.

— І що ти збираєшся із цим робити? — запитав Мілош, повертаючи йому візитну картку.

— Не знаю. Нічого. Можеш собі залишити.

Мілош знизав плечима й засунув візитівку в кишеню. Потому чоловіки на якийсь час замовкли. Повз вікна бару проїхала група велосипедистів.

— Як у вас справи? — порушив мовчанку Вренко.

— Нормально, — відповів Мілош і додав: — Завантажені роботою, як завжди.

Потому знову деякий час мовчки дивилися у вікно.

— Вітальня ще стоїть? — запитав Вренко.

Під «вітальнею» Вренко мав на увазі частину кабінету, яку слідчі облаштували по-домашньому, що не дуже подобалося Королю, але вони не надто цим переймалися. Там стояла тумбочка для папок, на якій височіла кавоварка з фільтром, а поруч на чистому кухонному рушнику — банка кави, коробка з фільтрами, горнятка, цукор і кілька десертних ложок. Іноді траплялося і печиво, але воно швидко зникало. Поряд із тумбочкою розташували зручний тримісний і двомісний дивани й фотель, а посередині між ними — низький столик, на який клали газети. Велика монстера, фікус і кілька менших зелених рослин додавали відчуття домашнього затишку.

— Ага, можливо, я маю щось і для тебе, — озвався Мілош.

— Так? — у Вренковому голосі не було особливого інтересу.

— Минулого тижня ми знову були у Колодязях.

— І..? Щось відбувається там нагорі?

— Там тепер такий собі рай для велосипедистів.

— У Колодязях?

— Так.

— Щось важко уявити, — сказав Вренко. У його голосі можна було розчути трохи більше інтересу. Мілош би не згадував знічев’я про цю подію.

— Ні, справді, там тепер усе по-іншому, — продовжив Мілош. — Ти не впізнаєш цієї місцини. Добре, недолугий банк все ще продає Матьяшичеву віллу, і вікно все ще розбите, а все інше в селі цілком змінилося. Якась туристична фірма поробила там апартаменти, облаштувала Фурланову та Бабичеву хати, впорядкувала стежки та дороги. Займаються та розвивають велосипедний туризм. Це справді класно.

— Що ти хочеш мені сказати? — запитав Вренко, повернувшись до Мілоша.

— Справді добре враження справляє. Нікому, хто тепер навідується в цю місцину, навіть на думку би не спало, що там відбувалося.

— І..?

— Так от, минулого тижня там щось рили під час ремонту одного з будинків і натрапили на труп.

— Свіжий?

— Ні, двадцятилітньої, а може, навіть більшої давності. Просто гора кісток.

— І який це має стосунок до мене?

— До цього моменту, по суті, жодного, — продовжив Мілош. — Ми, як завжди, завалені роботою, тому такий труп для нас не пріоритетний. Тим паче, що очевидних слідів насильства не виявлено.

— Труп є труп, — прокоментував Вренко.

— Так, це ясно, — кивнув Мілош, — ми, звісно, виконали свою роботу, але ті залишки одягу нам нічого не прояснили, труп не ідентифікований. ДНК в базах не знайшли, як і стоматологічної медичної картки. Труп не відповідає жодній зі зниклих безвісти осіб за останні тридцять років. Ми працюємо, але надії мало.

— І чому мене від цього моменту це має цікавити?

— Бо сьогодні вранці до нас прийшла жінка, на городі якої знайшли тіло. Це — не знаю, чи ти пам’ятаєш — донька пари, яка загинула в аварії порома «Естонія» на Балтиці в дев’яностих.

— Ага, — згадав Вренко, — Зоран і Мая Тавчари, а дочка була Іва. Їй тоді було три роки.

— Знімаю капелюха, — здивувався Мілош, — тобі справді не варто боятися деменції. До речі, теперішнє прізвище тієї колишньої дів­чинки Тавчар-Шеваль.

— А чого вона до вас приходила? — запитав Вренко.

— Цікавилася, чи ми дізналися, хто це, як загинув і так далі. Ніка пояснила їй, що ми наразі нічого не маємо, а коли будуть якісь новини, то повідомимо. Тоді вона пішла. Але ми з Нікою зауважили, що жінку це турбує.

— Турбує?

— Ну, можливо, «турбує» — не зовсім влучне слово.

— А що?

— Та не знаю. Можливо, вона щось знає або підо­зрює про минуле своєї родини, можливо, щось чула, а може, просто виявляє цікавість. У будь-якому разі, ми не маємо змоги нею займатися, але, можливо, ти би міг...

Вренко кивнув у задумі.

— Будеш ще одну? — запитав, вказуючи на пляшку кока-коли.

— Ні, — відмовився Мілош і підвівся. — Дехто ще має працювати.

Вренко кисло посміхнувся і помахав рукою, мовляв, він розрахується.

Коли Мілош пішов, Мартін повернувся до офіціанта, замовив ще одну каву і глянув у вікно. Мілош саме заходив за ріг, кілька людей, переважно молодь, крокували вулицею чи їхали на велосипедах в обох напрямках. Було жваво і приємно, хотілося радіти життю.

Старі кістки

Проблема в тому, що ви не можете просто прийти до людини, постукати їй у двері, сунути під ніс свою (несправжню) візитівку, на якій написано, що ви приватний детектив у відставці, і запропонувати свої послуги. Особливо, якщо не впевнені, що людині вони потрібні, а тим більше, чи вона їх бажає.

Була пообідня пора, кілька годин по ранковому кавуванню з Мілошем. Вренко сидів удома на дивані з ноутбуком на колінах і шукав щось в інтернеті. Час до часу підводив очі й дивився на картину на стіні. Роздумував про те, що сказав йому Мілош.

По-своєму цілком нормально, коли когось цікавить особа того, чий труп знайшли на його порозі, як він туди потрапив і за яких обставин настала смерть невідомого. Навіть якщо тіло пролежало тут понад тридцять років, а отже, людина померла ще до того, як народилася та, яку це все цікавить.

Іва Шеваль народилася в грудні 1991 року і зараз мала тридцять два роки. У неї був власний профіль у фейсбуці, хоча й не дуже активний, проте Вренко все ж знайшов там кілька її фотографій, переважно в товаристві молодого бородатого і світловолосого чоловіка. Більш типового скандинава важко собі уявити. Він легко міг би зіграти вікінга в якомусь високобюджетному серіалі «Netflix». Але доброго вікінга.

Чоловік на фото здавався приємним і доброзичливим. Вренкові це сподобалося, хоча він навіть не знав жінки, яку ощасливив той начебто приємний і доброзичливий чоловік.

Мартін знайшов фотографії та згадки про Іву Шеваль і поза соціальними мережами, на вебсайтах шкіл, факультетів та асоціації охорони природи. Таким чином отримав достатньо інформації, ім’я вималювалося в образ. Іва була шатенкою, на фотографіях завжди всміхалася, не вимушено і не перебільшено, а природно. Середньої статури і, судячи з усього, такого ж зросту. Вона не була красунею — бракувало правильних рис, але її обличчя виражало характер. Було в ньому щось позитивне.

— Хто це? — запитала Мойця, яка щойно повернулася додому, увійшла до вітальні й побачила Івину світлину в чоловіковому комп’ютері. — Не замолода для тебе?

— Ні, — відповів Вренко, — це пов’язано з роботою.

— Роботою? То ти не на пенсії?

Вренко пояснив дружині, у чому справа. Її не надто зацікавили старі кістки.

— Вона схожа на тебе, — мовила Мойця, знову зиркнувши на Івине фото.

— Думаєш? — запитав Вренко. — З чого такий висновок? Я не бачу нічого спільного.

— О так, так. Обоє маєте в куточках очей усмішки, — пояснила Мойця, нахиляючись до свого чоловіка й цілуючи в один із тих куточків. Потому пішла на кухню перевірити, чи залишилося щось від обіду. Вона була голодна, але водночас щаслива, що Мартін почав чимось цікавитися. Якщо порпання в старих кістках відволіче його, то грець із ними, тими старими кістками.

У перукарні

Із моменту виявлення тіла минуло сім днів. Мікаеля все ще не було, тож Іва не могла віднайти справжнього спокою. На щастя, останній тиждень минув швидко, постійно щось відбувалося, тому вона не могла надто зациклюватися на своїх тривогах.

Працівники водоканалу одразу після виявлення скелета розвели руками, припинили роботу та викликали поліцію. Слідчі прибули приблизно за годину після виклику та відразу взялися за роботу. Працювали до вечора. Іва спостерігала за ними і мусила визнати їхню ретельність. Кістки викопували маленькими лопатками та щітками і складали на сірий пластиковий килимок. Розширили траншею, залізли в неї й продовжили знімати шар за шаром з усіх боків, поки на килимку не згромадили практично повний скелет, а довкола нього — купу іншого краму: шматки струхлявілої тканини, якусь металеву шпильку і ще безліч речей, призначення яких Іва не знала. Судячи з того, з якою обережністю поводилися з цими речами, ті, радше за все, були пов’язані зі знахідкою. Весь викопаний ґрунт уважно перебрали і пропустили крізь велике металеве сито. Територію обстежили за допомогою металошукача. Коли почало темніти, а на килимку вже не додавалося нових кісток чи чогось іншого, молода жінка в білому комбінезоні, яка, очевидно, була головною, оголосила, що роботу завершено. Один зі слідчих побесідував з Івою, двоє інших — із працівниками водоканалу. Усе ретельно записали, а під час роботи весь час фотографували та знімали відео. Закінчили близько сьомої вечора, коли в цій частині Погор’я настільки стемніло, що без ліхтариків неможливо було продовжувати обстеження. Перед тим як забратися геть, вони зняли поліційну стрічку й оголосили, що робітники завтра можуть продовжити роботу, однак повинні бути обережними, можливо, ще щось виявлять.

Наступного дня працівники водоканалу не знайшли нічого цікавого для слідчих (якщо й знайшли, то пропустили повз увагу, бо їм не хотілося більше відкладати роботу), але приблизно за метр від будинку натрапили на тріщину у водопроводі. Вона була невеличкою, принаймні не настільки, аби витік води було видно будь-де на поверхні землі, але достатньою, щоб порушити водопостачання. Тріщину спершу частково залатали, обмотали алюмінієвою фольгою і замазали чимось чорним. А в середу замінили трубу. Іва стежила за їхньою роботою і мала відчуття, що ті виконали завдання сумлінно і ретельно. Потому працівники водоканалу вкрутили муфти з обох кінців, закидали рів, поставили на місце садовий паркан, урешті сфотографували все з різних ракурсів і поїхали. Іва стояла біля огорожі й дивилася їм услід. А тоді роззирнулася. Крім ділянки, на якій розрили землю і тепер не було зеленого трав’яного настилу, а бура, гарно вирівняна й утрамбована земля, слідів подій останніх днів ніде не було видно. Що ж, водопровід вже не протікав, поруч із ним не лежав людський скелет, тож людина, якої не було при розкопках, нічого б не дізналася. Все інше було як раніше. У Колодязях знову запанував мир.

Це було в середу. Коли робітники подалися геть, а в селі все затихло, спокій поволі знову оселився в Івиному нутрі. Можливо, тому, що не мала нагоди читати Цанкара весь цей час, але, радше, тому, що прожила з думкою про знахідку тіла всю ніч й обдумала все раціонально. Подія, звичайно, була неприємною, черепи і людські ребра не валяються отак знічев’я перед домашнім порогом. До того ж, було очевидно, що тіло пролежало в землі десятиліттями. Про це — хоч і неофіційно — згадала керівниця розкопок, коли нанесла рідину на одну з кісток і спостерігала за хімічною реакцією. Що колись було, те давно загуло.

«Що ж, — мовила собі Іва, — краще забути про все».

Це їй порадив і Мікаель, коли вона повідомила йому новини. Проте він був задоволений, що ліквідували несправність у водопроводі.

— Маєш слушність, — погодилася Іва, — найрозумніше й мені зайняти таку attitude******.

— Саме так, — підтримав її Мікаель, — глянь на це ось так: проблем з водою більше не буде, а це означає, що нас чекає лише приємне облаштування твоєї хати.

Для найменування проєкту облаштування будинку в Словенії Мікаель завжди використовував словосполучення «твоя хата». Загалом стосовно поділу спільного майна на твоє, моє чи наше не було якихось питань, тож подекуди Івині вуха різала та фраза. Але вона не заперечувала. По-своєму їй це навіть подобалося. Серед усього, що вона вважала особисто своїм майном у шлюбі, була лише купка спогадів про її біологічних батьків. Усе разом поміщалося в одну картонну коробку від взуття, хоча й цього виявилося забагато, аби взяти в літак. Мікаель привезе ту коробку автомобілем, поклавши до неї ще й дитячу шапочку та шалик з оленями, пошарпану матрьошку та листівку з вежею Товста Маргарита на передньому плані та дзвіницями церков у старому середмісті Таллінна на задньому плані. Іва хотіла цих кілька спогадів мати при собі фізично, а не лише в серці чи на фото.

— Коли ти приїдеш? — запитала вона.

— Ти питаєш, бо тебе цікавлю я чи коробка?

— Одне й друге, але більше ти, звичайно.

— Сподіваюся, десь на початку наступного тижня, — відповів Мікаель.

У четвер нічого особливого не сталося, але в п’ятницю в Колодязі знову приїхало таксі. Таксист Йоже помахав Іві, яка крутилася навколо свого дому, допоміг Ользі сісти в автомобіль, після чого вони поїхали. Це спонукало Іву сісти у «вольво» та податися на закупи. Список добряче розрісся протягом тижня, завдяки, зокрема, й тому, що невдовзі приїде Мікаель. Жінка мала намір податися до Марибора, без поспіху там випити кави, насолодитися містом і перехожими. Але до Марибора так і не доїхала. Проїжджаючи Бистрицею, вона краєм ока дещо зауважила на одному з будинків при дорозі. Це була вивіска з колишніх часів, а зображення жінки з пишною зачіскою недвозначно вказувало, які тут послуги надають.

Іва піддалася раптовому пориву, завернула в провулок і припаркувала авто. Хоч її волоссю не був потрібен перукар, проте психіці знадобився б. Коли людина відвідує перукарню в новому середовищі, то символічно його приймає і почувається в ньому як удома. Пізніше Іва обмірковуватиме цей свій крок і не зможе твердо сказати, чи не краще було проігнорувати цей порив. Швидше за все, ні, адже все, що сталося згодом, в будь-якому разі сталося б.

У салоні була лише одна клієнтка. Жінка середніх років сиділа під ковпаком і гортала журнал. Було чисто та охайно. Перукарка викликала довіру. Мила, струнка, трохи старша за Іву та, можливо, на кілька сантиметрів закороткій спідниці. Вона запропонувала шведці стілець, і та пояснила, чого хоче. Перукарка кивнула і взялася до роботи. Працювала вправно.

Іві не перешкоджала її балакучість, принаймні до тих пір, поки та розмовляла з іншою клієнткою. Жінки використовували діалект, й Іва намагалася їх зрозуміти. Через деякий час перукарка перепросила Іву, підійшла до жінки, зняла ковпак, розчесала її та вклала волосся, після чого жінка деякий час оглядала себе, розрахувалася і задоволена покинула салон. І потому перукарка почала розмову з Івою. «Теж непогано, — подумала Іва, — зможу трохи потренуватися у вимові». Бесіда була, як це зазвичай буває між перукарями та їхніми клієнтами, формальною й необтяжливою. Але тільки до тих пір, поки працівниця салону не дізналася, де мешкає Іва.

— Ви з Колодязів? — здивувалася перукарка, опустивши руки.

Драматизму моменту сприяв і звуковий супровід. Клацання ножиць раптово стихло, радіо, яке раніше було ледь чутно, тепер заповнило тишу. Транслювало народну пісню.

— Так, а що? — запитала Іва.

— А ви чия, якщо не таємниця?

Іва, хоч і неохоче, згадала кількома словами про долю своїх батьків, додавши, що виросла за кордоном і тепер тут, у Колодязях, у садибі батьків і дідів, з чоловіком облаштовують собі відпочинковий будинок.

— Ага, — мовила перукарка.

Очевидно, вона не була знайома з родиною Тавчарів із Колодязів. Але, здається, знала більше про інших.

— То ви не знаєте, що відбувалося в селі, — ствердила вона і знову почала стригти.

Підтекст у голосі жінки спантеличив Іву. Ніби передвіщав щось страхітливе, але водночас був якимось радісно-схвильованим.

— Ні, — підтвердила Іва.

І тут з жінки полилося. Невдовзі після перших слів Іва перестала стежити за маніпуляціями з її волоссям. Очевидно, перукарка могла робити все одночасно — розповідати жахливі речі й вичакловувати зачіску. Іва зрозуміла це лише пізніше, вдома, коли трохи прийшла до тями. Стояла перед дзеркалом і розглядала нову зачіску, яка не була витвором мистецтва, але й не особливо жахливою, яка могла б зіпсувати їй настрій.

Менш ніж за пів години перукарка Іві наплела про трупи, вбивства та звірства, які відбувалися у Колодязях протягом останніх кількох років. Почала з того, що трохи більше року тому якийсь підприємець штовхнув свою доньку в колодязь посеред села, і вона втопилася в ньому. А той чоловік пішов собі геть, не звертаючи уваги на відчайдушні доньчині крики про допомогу. А через кілька днів на віллі, «так, у тому будинку на початку, який зараз продається», ще й зарізав свою дружину.

— І що зараз із цим чоловіком? — запитала Іва.

— Нічого, сидить. Сподіваюся, довічно, — відповіла перукарка.

— Але чому він це зробив?

Жінка приклала до скроні вказівний палець лівої руки, в якій не було ножиць, і покрутила ним, при цьому свиснувши.

— Він божевільний був?

— Хіба нормальна людина зробила б таке?.. Але це ще нічого, — продовжувала перукарка, радісно оперуючи ножицями навколо Івиної голови. — Близько року тому інша жінка, імені якої не називатиму, вбила у Колодязях трьох односельців, дев’яностолітнього чоловіка, вісімдесятилітню жінку та ще одного чоловіка. Одного застрелила з мисливської рушниці, жінку зарізала, старого задушила подушкою.

— Це все правда? — не вірила вухам Іва.

— Звичайно, спитайте, кого хочете.

— Але чому вона це зробила і що з нею зараз?

— З нею нічого, — відповіла перукарка. — Незадовго до того, як прибула поліція, вона вбила свою маму, підпалила будинок, у якому вони були, і наклала на себе руки.

Цього було вже занадто. Тепер Іва була переконана, що перукарка бреше. Можна було б очікувати якихось невинних чуток і напівправдивих пліток, але не цього. Жінці спало на думку, що саме перукарка несповна розуму. Водночас Іва усвідомлювала, що божевільна стоїть позаду неї і за сантиметр від її сонної артерії розмахує гострими шпичастими перукарськими ножицями. Аж ось, не встиг Іву повністю заполонити жах і виштовхнути з перукарського крісла, як в спогаді зринуло чорне згарище. Вона пригадала, що під час одного з попередніх приїздів до Колодязів бачила залишки згорілої хати, яка псувала краєвид села. Отже, те, що та жінка каже, правда. Тим часом перукарка продовжувала рівняти та підстригати кінчики Івиного волосся на лобі, ніби вони щойно балакали про погоду.

— Але й це ще не все, — застерегла працівниця салону.

— Не все?

— Ні. Кажуть, тридцять років тому в селі за підозрілих обставин знайшли когось повішеним. Що саме сталося, поліція так і не розкрила, але подейкують, що його повісили односельці.

— То його тіло знайшли? — імпульсивно запитала Іва.

Перукарка здивовано зиркнула на неї.

— Воно висіло на балці — звичайно, його знайшли. Чому ви питаєте?

— Нічого, нічого. А відомо, чому його вбили?

Перукарка роззирнулася по порожньому приміщенню і довірливо нахилилася до Івиного вуха.

— Бо він був педофілом, який знущався з падчериці й жорстоко її ґвалтував, — повідомила перукарка.

Тепер Іва остаточно переконалася: жінка, мабуть, таки геть безумна і наплела їй три мішки гречаної вовни. Навіть попри справді спалений будинок.

Незважаючи на те, що рахунок за перукарські послуги був до кумедного мізерним — менш ніж двадцять відсотків від того, що Іва заплатила б за аналогічну послугу в Стокгольмі — жінка знала: більше сюди не повернеться. Ніби в трансі, Іва побрела до своєї автівки і, замість того, аби рушити до Марибора, повернула назад до Колодязів.

Удома, нарешті заспокоївшись, обдумала почуте сьогодні. Малоймовірно, що перукарка геть ненормальна. Якщо відкинути її оповідь, то поведінку можна вважати досить адекватною. Навряд чи вона вигадала все те, що наплела. І навіщо їй це робити? Тож дещо з цього, без сумніву, правда. Але навіть якщо жінка роздула події і, скажімо, додала половину, цього все одно було достатньо, аби людину добряче шокувати. І Іву шокувало. Їй це не сподобалося. Замість того, щоб насолоджуватися чудовими краєвидами, гуляти, облаштовувати дім, спілкуватися із сусідкою Ольгою вечорами, присвячувати себе книгам у червоних палітурках із золотими облямівками та відкривати для себе словенську літературу, вона почувалася змордованою та розгубленою. Увесь час перед її очима вимальовувалися криваві сцени. І знову й знову в пам’яті зринала стегнова кістка, що стирчала із землі, і усміхнений череп. Чи були її очі заплющені, чи прикуті до екрана комп’ютера, чи дивилися на заспокійливу зелень смерекового лісу, Іва постійно бачила ті образи. Це було неприємно. Кістки були справжніми, навіть якщо все решта — ні.

Про читання в суботу та неділю тепер можна було забути. Недостатнє знання мови потребувало зібраності та цілковитої зосередженості. Ось чому Іва проводила значно більше часу за комп’ютером, переглядаючи онлайн-архіви словенських газет. На жаль, багато з них були в обмеженому доступі, і всюди треба було зареєструватися та підписатися на зміст, чого, на її думку, не вартувала одна новина. Однак їй вдалося з’ясувати, що багато з того, що їй наговорила перукарка, було правдою. Найбільше новин Іва знайшла про останню трагедію. Убивця, який звів зі світу свою дорослу доньку і дружину, до трагедії був відомим і успішним словенським магнатом.

У суботу ввечері Іва, як завжди, вийшла на коротку прогулянку і попрямувала до старого дуба. Потому загледіла колодязь, зупинилася, змінила напрямок і рушила в інший бік. У неділю в середині дня було ясно, світло, сяяло яскраве сонце, тож Іва набралася духу і попрямувала до колодязя. Оглядаючи його, трималася на безпечній відстані, хоча в цьому не було потреби. В одній із газетних статей вона прочитала, що, ймовірно, той інцидент, принаймні частково, був нещасним випадком. Батько з донькою бурхливо з’ясовували стосунки біля колодязя. Дівчина в запалі суперечки оступилася й сперлася на дерев’яну кришку, що закривала отвір, а та виявилась трухлявою й проламалася... Тепер кришка на колодязі була новою, міцною, на перший погляд, надійною і навіть красивою. До того ж, світлі дерев’яні дошки були щільно обкуті чорним залізом, ніби запевняючи, що сюди більше нікого не кинуть. Проте під час вечірньої прогулянки Іва знову оминула колодязь широкою дугою.

У неділю ввечері зателефонував Мікаель і повідомив, що його не буде ще щонайменше три-чотири дні. Щоправда, батько вже автівку дав, але виникли якісь складнощі на роботі. Ось чому Іва, яка відчула, що не може просто сидіти склавши руки і нічого не робити, в понеділок вранці сіла в автівку, подалася до Марибора і завітала до відділку поліції. Молодого слідчого, який бесідував із нею тиждень тому і дав їй візитівку зі словами телефонувати у разі, якщо щось пригадає або трапиться щось незвичайне, не було. Однак Іву прийняла така ж доброзичлива слідча. Спустилася по неї до чергового і відвела до кабінету. Кабінет слідчих на третьому поверсі був великим, зі старим гарнітуром для сидіння в одному кутку, кавомашиною на полиці та квітами довкола. У кабінеті було п’ять столів. За одним із них сидів високий темноволосий слідчий, який займався чимось своїм, проте Іві здалося, що він весь час прислухається до бесіди. Розмова зі слідчою заспокоїла Іву лише частково. Ні, нічого нового, наразі немає жодних ознак того, що чоловік помер насильницькою смертю. Те, що тіло перебувало не там, де йому місце, тобто не на кладовищі, незвично, але й таке трапляється. Не рідкість також те, що його особи досі не встановлено. Зрештою, якщо вже щось і сталося, то більш ніж двадцять-тридцять років тому. Ні, точно визначити час смерті поки не вдалося. Ймовірно, взагалі не вдасться. Можна визначити приблизний час із похибкою у кілька років, але встановити точну дату дуже важко. Точна дата смерті — одне з Івиних запитань. На цих словах смаглявий слідчий в іншому куті кабінету ще уважніше прислухався.

Після наступного Івиного запитання слідча замовкла, а криміналіст навіть повернувся до них.

— Я чула, що раніше у Колодязях нібито сталося кілька вбивств. Це правда?

— Так, це правда, — зрештою відповіла слідча, — у минулому в селі були трагічні події, але жодна з них не була пов’язана з родиною Тавчарів, принаймні безпосередньо. Щоправда, в Словенії немає такого місця, в якому б у близькому чи далекому минулому не сталося чогось трагічного.

Це певним чином зрозуміло, слідчі тут не для того, щоб роз’яснювати кримінальну історію допитливим громадянам, але Іва вважала, що поліціянтка могла б повідомити більше деталей. Але ні.

Урешті слідча надто рішуче, на Івину думку, хоча й люб’язно, попрощалася й пообіцяла зв’язатися з нею, щойно будуть якісь новини. У дверях кабінету тицьнула свою візитівку, на якій був той самий номер телефону, що й на візитівці молодого слідчого. Швидше за все, це номер до чергового з відділку поліції.

Дорогою додому Іва зателефонувала Мікаелю і доповіла про все. І як завжди, він її успішно заспокоїв. Звісно, цілком нормально і зрозуміло, що її стурбувало виявлення тіла, а щодо всіх тих звірств Іва й сама мала б знати, що перукарні — це розсадник пліток. Звичайно, сумно, що той словенський підприємець убив свою доньку та дружину у Колодязях, але це не робить село менш привабливим для життя, і його не можна вважати проклятим чи якимось іншим чином затаврованим. Але добре те — якщо можна говорити про щось хороше, коли йдеться про трагічні смерті, — що через трагедію провалився мегаломанський проєкт туристичного мастодонта, і тепер їхнє село знову стало ідилічним, тихим раєм на землі.

Іва погодилася, і вони попрощалися. Перш ніж виїхати зі стоянки, вона глянула на годинник і насупилася. І тут, і в Стокгольмі була за десять хвилин десята ранку. «Трохи зарано», — неохоче подумала вона.

Щодо Мікаелевих слів, то думка Іви була такою: він, звичайно, багато й гарно говорив, хоча якщо поглянути на речі з його точки зору, то була в них слушність. Проблем немає, вона їх створює в своїй голові. Однак жінка побачила проблему в тому, як чоловік це сказав. Мікаель був зверхнім та красномовним і використовував такі вислови, як мегаломанський проєкт, мастодонт, рай на землі тощо, коли був напідпитку. Увечері, коли вони були в товаристві, це було зрозуміло, тоді вона теж приєднувалася до нього з келихом хорошого шампанського. Удень, коли знала, що чоловік обідав з діловими партнерами, також певною мірою було виправдано, коли від нього тхнуло віскі. Але красномовство в понеділок ще до десятої ранку... Це їй не надто сподобалося.

«Ой, та нічого страшного», — заспокоїла себе Іва, найімовірніше, вона створює проблеми там, де їх немає. Дорогою додому краще заїде в торговий центр, купить поліроль для підлоги та інше, пообіддя попрацює вдома, а ввечері запросить Ольгу на чай. І, можливо, знову трохи почитає перед сном. Можливо, цього разу не Цанкара. Коли проїжджала Бистрицею повз перукарню, то відвернулася на інший бік дороги.

Чужинець у Колодязях

Попри те, що Іва вирішила дати спокій подіям, самі події не залишили її в спокої. Був той же понеділок після третьої години дня. Іва приготувала на обід гамбургер. Дорогою додому купила плескавицю******* у м’ясному відділі торгового центру на виїзді з Бистриці. Плескавиця виявилася саме такою пряною і немасною, яку вона любила. Спікши її, вклала в круглу паляницю, яку тут називали лепиня. Щось подібне Іва бачила в балканських ресторанах у Стокгольмі, але тут їй вона здавалася значно смачнішою. Узагалі, тут, у Словенії, пекли дуже смачний хліб. Іва також пила воду з-під крана. Тиск у трубах тепер був сильним, як і годиться, а тутешня вода, посеред незайманої природи та пагорбів, була просто чудовою.

Іва сиділа за столом і їла. Неквапливо смакувала гамбургером й оглядала хату. Коли їла наодинці, то часто читала, інколи навіть дивилася телевізор. Зараз їй нічого з цього не хотілося, приємно було просто сидіти та їсти. Деякий час вона розглядала книжки на полицях, потому настінні фотографії, які так любила, згодом перевела погляд на вікно. Надворі потроху розсіювалися хмари, здавалося, скоро проясниться. І тут шматок плескавиці мало не застряг їй у горлі. Перед парканом, там, де робітники його знімали, а потому повертали на первісне місце, хтось нерухомо стояв і дивився на будинок. Якби в кімнаті не було темніше, ніж надворі (через що Іва припустила, що її з вулиці не видно), він би дивився просто на неї. Силует був їй незнайомий. Це, без сумніву, була не Ольга і навіть не та інша сусідка, яка гасає селом автомобілем. Надворі стояв чоловік. Це не був Ольжин таксист — чужинець мав нормальну статуру, не товстий і не череватий. І не хтось із велосипедистів — ті завжди ходили в обтислих велокомбінезонах, а цей був у дощовику.

Іва встала. Поставила тарілку, на якій залишився останній шматочок вечері, на кухонну стільницю, витерла рот серветкою, поклала її на пульт, пересунула сільничку трохи вліво, зрозуміла, що нервує (чого практично ніколи не траплялося), знову торкнулася кількох речей на пульті, а тоді рушила до вхідних дверей. Взула шльопанці, одягла вітрівку і ще раз подивилась у вікно. Чоловік усе ще був там, хіба що тим часом відчинив хвіртку, зайшов на подвір’я і тепер із цікавістю розглядав перекопаний клаптик землі. Позаду, біля колодязя, посеред села, стояв незнайомий автомобіль. Іва відчинила двері і вийшла.

— Добрий день, чим можу вам допомогти? — поцікавилася вона.

— Доброго здоров’я, — озвався чоловік. — Пані Іва... Шеваль?

— Так, — обережно підтвердила жінка. Не була певна, чи те, що чоловік знав її ім’я, повинно стривожити або заспокоїти. — То чим можу вам допомогти?

— Вам не потрібне те, що за спиною, — сказав чоловік, усміхаючись.

Іві стало соромно. Щось у його голосі підказувало їй, що цього чоловіка справді не варто боятися. Йому було близько шістдесяти, середньої статури, мав сивувате, досить густе волосся. Кількаденна щетина не робила його вигляд занедбаним, а по-своєму навіть пасувала. Зручні туфлі, велюрові штани, м’яка маринарка і трохи зношений дощовик свідчили про те саме, що й його голос — «не слід боятися». І було ще дещо. Хоч він і був серйозним, та здавалося, наче весь час злегка всміхається. Щось було в його очах.

Жінка засоромилася не стільки від недовіри до незнайомця, як від того, що ховала за спиною. І що він спіймав її за цим. У руці вона тримала гострий як бритва кухонний ніж для м’яса з чорною ручкою.

Чоловік роззирнувся.

— Так, у цій глушині цілком слушно бути трохи обережнішим.

У дуже ненав’язливий спосіб він дав їй змогу вийти з неприємної ситуації. І цим нагадав Ольгу. Іва посміхнулася і поклала ніж на підвіконня. Чоловік галантно вдав, що не помітив її жесту, підійшов і тицьнув під ніс свою візитівку.

Матрьошка

— А потім ти того пенсіонера... До речі, а хто він узагалі? Поліціянт? Приватний детектив? — запитала Ольга.

Жінки сиділи у вітальні й на Ольжине прохання замість чаю пили каву. Не бачилися цілий тиждень. Літня жінка через паркан спостерігала за розкопками на Івиному городі, знала, що знайшли скелет, зауважила, що на ділянці працюють слідчі, але загалом історія її не надто зацікавила. У середу помітила, що закінчилися роботи, в п’ятницю обмінялася з Івою кивками, і все. На вихідних Ольга зле почувалася, сильно набрякли ноги, тож вона трималася ближче до ліжка. Відмовилася від Івиної пропозиції про будь-яку допомогу, але прийняла запрошення на понеділкову каву. Завітала, як і було домовлено, рівно о шостій вечора. Дводенний відпочинок подіяв цілюще, росіянка ходила легко, навіть ціпок залишила вдома.

— Він... — почала Іва, — ну, наскільки я зрозуміла, він слідчий у відставці.

— Який приїхав сюди знічев’я, розпитати ні з того ні з сього... про що?

— Він не приїхав ні з того ні з сього. Сьогодні вранці я була у поліції. Мене цікавило, чи з’ясували щось нове, однак мені відповіли, що наразі нічого нема, і водночас дали зрозуміти, що поліція не буде цією справою займатися, бо трупові, найімовірніше, кілька десятків років. А після того один зі слідчих розповів про це цьому колезі-пенсіонеру, і той приїхав.

— Ти отак просто повірила чужинцю, який при­йшов до тебе запропонувати допомогу?

— Було у ньому щось, що вселяло довіру.

— І тоді ти найняла того детектива у відставці?

— Я не наймала його, принаймні офіційно.

— А що тоді?

— Нічого, він на пенсії, має вільний час, тому проведе невеличке розслідування.

— Що конкретно він збирається розслідувати?

— Хто цей чоловік і як помер. Словенську поліцію це, очевидно, не цікавить, на відміну від мене.

— Чому?

— Що «чому»? — не зрозуміла Іва.

— Чому тебе це цікавить?

— Не знаю. Може, хотіла б... щоб тут усе було чисто. Щоб я не приїжджала сюди з негативними відчуттями. Батьківське село я уявляла як щось невинне, первісне.

— Це тіло не має до тебе жодного стосунку.

— Знаю. Ну, принаймні сподіваюся, що це так, але все одно. Якби у вашому саду знайшли кістки якогось чоловіка, вам було б байдуже, хто він?

— Так, — відповіла сусідка.

Іва глянула на неї. Так, Ольга справді не стала б цим заморочуватися. Шведка встала, принесла ще трохи тістечок і долила кави. А тоді вирішила поговорити і про це.

— А ви знаєте, що тут сталося в минулому? — обережно запитала.

— Де?

— Тут, у Колодязях, у селі.

— Ні, — відповіла Ольга. — І що ж?

Іва переповіла літній жінці історію, яку почула в перукарні, і повідомила про свої знахідки в онлайн-архівах. Намагалася не перебільшувати, наводячи лише факти. Проте, слухаючи себе, мусила визнати, що оповідь видалася доволі моторошною. Але, мабуть, не для Ольги.

— Та ну! — відмахнулася Ольга. — Мені здається, ти надто чутлива, бо у вас, у Швеції, все занадто правильно.

— Що ви маєте на увазі під цим «все занадто правильно»?

— Так, по-скандинавському. Якби ти була звідти, звідки я родом, один десятилітній скелет не вибив би тебе з колії. А трагедії, зокрема й страхітливі, трапляються.

— Але...

— Жодних але, — твердо сказала Ольга. — Даймо спокій мерцям.

Стара встала, пройшлася кімнатою, наче підкреслюючи, що ця тема її не цікавить. Потому зупинилася перед фотографіями на стіні, які розглядала минулого разу.

— Хто, ти казала, твої батьки були за професією? — запитала вона.

Іва встала і підійшла до неї.

— Ем-м, тато був архітектором, а мама — медсестрою.

— Помітно, — прокоментувала Ольга.

— По чому? — поцікавилася Іва.

— Он, по речах, які вони купили тобі під час останньої подорожі.

— Я не розумію.

Ольга показала на шарф і шапку з оленями.

— Напевно, це мама вибрала для тебе.

— Думаєте?

— Переконана, — сказала Ольга. — Червоний колір тобі... ну, гарний колір для тебе.

Вона хотіла сказати, що червоний колір Іві підходить, але не в тому сенсі, в якому корабель підходить до порту, а в тому, що багряний колір викликає приємне естетичне відчуття, але це було б надто вимогливим вербальним викликом навіть для багатьох носіїв мови. Водночас Іва теж не була носійкою словенської мови, тому нічого страшного не сталося. Обидві жінки зрозуміли, що малося на увазі.

— Так, — погодилася Іва, — швидше за все, це справді була мамуся.

— А цю, — сказала Ольга, вказуючи на ляльку-матрьошку, — вибрав батько.

— Не знаю, можливо. З чого такий висновок?

— Матрьошка... — замріялася Ольга. — У мене теж було чимало таких замолоду. Мені подобалося розбирати їх і знову складати. В одній з них було аж вісім менших. А в цій?

— Не знаю, — відповіла Іва. — Вона довго була у воді, і деревина розбухла. Її не вдалося відкрити. Але чому ви думаєте, що цю іграшку вибрав батько?

— Бо ця матрьошка — це щось особливе. Сучасні туристичні — дуже барвисті, крикливі, а деякі — абсолютний несмак. Але ця — зовсім інша. Це копія першої матрьошки з 1890 року. Її намалював російський художник Сергій Малютін, а виготовив різьбяр Звьоздочкін. У 1900 році вони отримали за неї спеціальну медаль на Всесвітній виставці в Парижі.

Іва нахилилася й уважно оглянула матрьошку. Знала кожен її міліметр, як і на шалику з шапкою. Усе це вона берегла як зіницю ока роками. Але тепер подивилася на ляльку іншими очима. Вона ніколи не замислювалася над історією матрьошок чи скандинавських візерунків. Так, матрьошка справді була не такою яскравою, як тепер виготовляють, нічим не вражала, але тому здавалася художньо досить вишуканою. Без сумніву, цю іграшку для неї вибрав батько.

Увечері в ліжку Іва розмірковувала: слід обов’язково щось подарувати Ользі. Ще не знала її добре, тому не уявляла, чим може її порадувати, але неодмінно з’ясує. Може, запитає у таксиста. Або наступного разу трохи краще пороззирається її будинком і почерпне якісь ідеї. Іва хотіла віддячити дарунком за сьогоднішній вечір, за який була особливо вдячна. Не виявивши жодного інтересу до колодяжних убивств, трупів та інших звірств, які не давали Іві спокою, стара не акцентувала на них, знецінила, і молода шведка нарешті збагнула, що ті не такі вже й важливі. Справді, не варто так перейматися тими подіями. Адже вони з Ольгою могли весь вечір перемелювати те, що відбулося, але яка користь із цього? Однак, завдяки цікавій розповіді про (загалом не надто цікаву) історію російських матрьошок, росіянка скерувала її думки в інші мисленнєві русла.

Тож тепер, через більш ніж тиждень, Іва знову змогла читати ввечері перед сном.

Водопровідні труби

— Щось було в дів­чині... не знаю... щось...

Мілош дивився у вікно. Тримав у руці склянку й крутив нею туди-сюди. Не реагував на Вренкові слова.

— ...щось приємне, — закінчив Вренко.

Мілош кивнув. Він знав, що мав на увазі колишній колега, йому теж Іва Шеваль здалася приємною та симпатичною особою.

Запала мовчанка.

— Ти знаєш, що ця зараза руйнує твій організм? — озвався нарешті через деякий час Вренко, киваючи на кока-колу в Мілошевій склянці. Сам він пив пиво.

Мілош зиркнув на товариша, тоді — на свою склянку, потому — на Вренкову гальбу, а згодом обернувся до офіціанта й помахав йому рукою.

— Повторити те саме? Кола, пиво? — запитав офіціант.

Мілош кивнув. Потім звернувся до Вренка:

— І що, ти запропонував їй свої послуги?

— Ні, — відповів той. — Звичайно, ні. Ти ж знаєш, зацікавлення має виходити з іншого боку. Але це не біда. Я сказав їй, хто я...

— І хто ти? — поцікавився Мілош.

— Слідчий у відставці, у якого занадто багато вільного часу. Це чесно?

Офіціант приніс напої.

— Ти показав їй свою візитівку? — допитувався Мілош.

— Так, але лише для того, щоб зламати лід її недовіри. Згодом я їй пояснив, як і що.

— І..?

— І нічого. Ми поговорили, я пояснив їй, чому ви не можете цьому присвятити багато уваги, але можу я. І дав їй підказку, з якого боку взятися за справу.

— Тобто ти знаєш, хто б це міг бути? Думаєш, це пов’язано з попередніми подіями? Ми тоді щось пропустили?

— Ні, — відповів Вренко, — точніше, не знаю. Ми нічого не пропустили, принаймні я не бачу, що б ми могли пропустити. Але маю кілька ідей, як встановити, коли він помер. Вірніше, маю конкретну ідею, як дізнатися, коли його закопали.

— І як?

— Я повідомлю, коли щось знайду, — відповів Вренко.

Потому теж наповнив гальбу. І знову втупився в Мілошеву кока-колу.

— Якщо тобі вже так хочеться споживати той цукор, — сказав, — чому б тоді замість цього не пити кокти?

Мілош знав, що це був маневр, яким Вренко завершив тему Колодязів.

— Мені потрібен енергетик. У кока-колі є кофеїн, у швебсі — хінін, а в кокті — лише шипшина.

— Так? Ти впевнений?

Мілош знизав плечима.

Мариборський водоканал

Вренкова ідея була проста. Понад тридцять років тому Колодязі були невеличкою, але людною місциною, в якій мешкали Бабичі, Левці, Фурлани, Тавчари, Матьяшичі та інші. Знайдене тіло не було поховане в неглибокій могилі, а лежало на глибині понад метр. До того ж, було закопане біля сільської дороги, а не десь позаду, приховане за хатами. Копання ями посеред села, без сумніву, не могло залишитися непоміченим. А ідею про те, що все село взяло участь у ще одному груповому вбивстві та похованні тіла, Вренко та Мілош одноголосно відкинули. Проте мала бути якась причина, чому чоловіка закопали саме там.

До того ж, на останках тіла не виявили очевидних слідів насильства, хоча це нічого не доводить. Людина могла, наприклад, померти від удару в потилицю, але це неможливо довести, та й багато хребців було пошкоджено ковшем екскаватора. Мерцю могли розбити череп, на якому також знайшли кілька тріщин. Але причину їх виникнення, знову ж таки, важко визначити. Це міг бути навмисний удар, а міг і нещасний випадок — людина впала і вдарилася головою об щось тверде. Зрештою, не виключено, що це ушкодження від екскаватора, який зачепив череп. З упевненістю можна твердити, що йдеться про вбивство, лише тоді, коли слідчі виявлять круглий кульовий отвір у черепі зі свинцевою кулею. Але нічого такого не було. Насильницьку смерть могли спровокувати й інші чинники, які слідчі мають розглянути. Чоловіка могли застрелити або зарізати, при цьому пошкодивши йому лише м’які тканини. Ніж міг проникнути в серце між ребрами, куля вогнепальної зброї могла розірвати життєво важливі органи в черевній порожнині, не зачепивши ребер вгорі, таза — знизу і хребта — ззаду. Зрештою, людину могли задушити, втопити, отруїти, заморити голодом і таке інше, а на тридцятилітніх кістках нічого з цього не виявлять.

Однак, незважаючи на те, як і чому помер цей чоловік, не було жодних причин навмисно ховати його біля дороги в усіх на очах. Особливо, коли довкола — сотні гектарів темного лісу, на яких можна будь-де непомітно заривати трупи. Отже, підсумував далі Вренко, є ймовірність, що яма вже була там. Що вже була вирита. А оскільки труп виявили під час заміни водопровідних труб — фактично він лежав на одній із них, — то, можливо, тоді водоканал теж виконував водопровідні роботи.

— Тут є ще одна заковика, — сказав Мілош, коли Вренко коротко пояснив йому, що мав на увазі.

— Знаю, — відповів Вренко, — якщо його вбили й зарили так, щоб ніхто не знайшов, то нелогічно закопувати в землі над трубами. Рано чи пізно їх викопують і ремонтують.

— Можливо, було важливо приховати його лише на деякий час, але ніхто не переймався, що буде через десятиліття.

— Або якщо поспішали, — додав Мілош.

— Або випадково вбивця чи вбивці не знав чи не знали, що внизу труби, або... — Вренко махнув рукою.

У всякому разі, версія була логічною, не обов’язково достовірною, але вартою уваги.

З бару Вренко подався додому, піднявся до квартири, аби взяти ключі від автомобіля. Щоправда, він випив два пива, але заклад, бажаючи бути трохи вишуканішим, пропонував лише мале пиво. Двічі по триста мілілітрів «Heineken» було для Вренка, який сьогодні вранці до сніданку важив 88 кілограмів, недостатньо, аби відмовитися від кермування. Але перед виходом він усе ж зайшов на кухню, кинув у рот кілька печив і випив склянку води. Потому подався у державне підприємство АТ «Мариборський водоканал» на Ядранській цесті.

Проблема полягала в тому, що його візитівка з «Leclerc» не була офіційним посвідченням, а тому мало в чому могла б допомогти (хіба що заспокоїти перелякану дів­чину посеред Погор’я). З нею, напевно, навіть сторож не пропустив би його. На щастя, Марибор — досить маленьке місто, і всі одне одного знають. Якщо людина все своє трудове життя пропрацювала вчителем, лікарем, продавцем або, що не менш важливо, слідчим, вона знає — навіть якщо не надто екстравертна — щонайменше половину Марибора. Серед іншого, одного з керівників технічних служб Мариборського водоканалу. Тож сьогодні, після Вренкового дзвінка, той уже чекав біля прохідної і повів гостя до свого кабінету.

— Тридцять років тому? — перепитав посадовець. — Це буде важко.

— Чому? Хіба ви нещодавно не хвалилися у «Вечорі» сторіччям від заснування підприємства?

— Два роки тому. Так, ми уже й стодвадцятиліття відзначили від початку постачання міста водою. Але документація трохи невпорядкована. Я не кажу про період після цифровізації, відтоді в нас все є, а от попередні періоди — складніше. Щодо планів, то не проблема, ми маємо навіть сторічної давності, а щодо нарядів-замовлень, боюся, що... Колодязі, кажеш?

— Так.

— Коли?

— Скажімо, тридцять-сорок років тому. Від вісімдесят п’ятого до дев’яносто п’ятого.

— Це були якісь серйозні роботи, нове підключення, ремонт мережі?

— Гадки не маю.

— Тоді це майже неможливо. Але зачекай хвильку.

Деякий час Вренків знайомий клацав по клавіатурі, дивлячись на екран комп’ютера.

— У Колодязях водопровід із... шістдесят шостого. Його прокладали з шістдесят четвертого по шістдесят шостий. У той час там велися капітальні роботи. Це тобі чимось допоможе?

— Ні, — сказав Вренко, — надто рано.

Посадовець знову продовжував щось вивчати в комп’ютері. Тоді окинув поглядом папки, що заповнювали стелаж в кабінеті. Підвівся, вийняв одну з них, глянув на неї, якийсь час переглядав, а потім поставив назад. Повернувся до Вренка:

— Тоді я не можу тобі допомогти. Жодних архівів уже немає, де були б обліковані дрібні втручання і де б я ще міг пошукати. Я б із задоволенням, Мартіне, але, на жаль.

— А як щодо людських архівів? — спитав колишній слідчий.

Знайомець трохи подумав, потому клацнув пальцями й тицьнув указівним пальцем у Вренка.

— Чудова ідея! Знаєш, у нас тут кілька таких. Хвилинку.

Набрав номер телефону.

— Алло, Тіно? Привіт, це Петер. Слухай, Дуле на роботі?.. Що? Так, добре. Скажи йому, щоб на хвилю зайшов до мене.

Потім звернувся до Вренка: