Білий вовк: трилогія. Книга 2 ebook

Светек І.

Білий вовк : трилогія. Кн. ІI / Ірена Светек ; пер. зі словен. Н.С. Хороз. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 288 с.

ISBN 978-966-10-2431-0

© Beletrina Academic Press, 2022

© Хороз Н.С., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

«Білий вовк» — другий із трилогії психологічний кримінальний роман словенської письменниці Ірени Светек.

У густому прадавньому лісі Кочевський Ріг знаходять труп молодої жінки з перерізаним горлом і маскою білого вовка на обличчі. Прокурор Міо Ауреллі з командою слідчих знову береться до роботи та намагається з’ясувати, що символізує ця дивна маска. Стежки слідства ведуть до Товариства захисту кочевського вовка, у якому працювала жертва, та батьків убитої, які приховують великі сімейні таємниці. Коли ж у печері посеред Кочевського Рогу виявляють ще одне тіло, історія починає складатися у логічний пазл.

Irena Svetek

Beli volk

Copyright © Beletrina Academic Press, 2022

www.beletrina.com

The book was published with the support of the Slovenian Book Agency.

The translation was published with the support of the Slovenian Book Agency.

Книгу перекладено та надруковано за підтримки Slovenian Book Agency.

Розділ шостий

Винниця, Біла Крáїна

Віола Матьяшець була за кермом мінівена «ауді», який мчав трасою до Нового Міста на швидкості сто п’ятдесят кілометрів за годину. Поруч сидів Міо Ауреллі й дивився крізь вікно на горбистий краєвид Доленської. Час до часу жінка поглядала на чоловіка, думаючи про те, як неймовірно, що вони знову разом. Не контактували відтоді, як одинадцять років тому потонув їхній син. Трагедія розкидала їх по різних берегах, між якими зруйнувався остан­ній міст, що з’єднував їх. Вони залишилися кожен на своєму боці, між ними зяяв океан, у якому потонуло все, що колись поєднувало, і бажання кожного з них дістатися до свого партнера на протилежному березі висохло, як ґрунт під час посухи. Те, що вони знову разом, здавалося Віолі неймовірнішим, ніж те, що вони колись розійшлися. Жінка усвідомлювала, що чоловіка, який сидів поруч, не кохає більше так, як колись, але все ще кохала. Любила його часом задумливе обличчя, як-от зараз, коли він розглядав цегляні будинки, що височіли над виноградниками на вершинах пагорбів, творячи разом з ними суто словенський світ. Поглядом окинула темне, злегка посивіле, волосся Міо, перетворюючи його на чарівного п’ятдесятирічного пана, і розгледіла в ньому чоловіка з реклами одягу чи парфумів «Hugo Boss», який у позі я-знаю-чого-хочу дивився на світ, безтурботно сповіщаючи: «Мені байдуже, що ви думаєте». Секрет успішних чоловіків. Але все не таке, яким здається, і Міо Ауреллі, окружний прокурор, не чоловік із реклами «Hugo Boss», красивий, успішний і... бездоганний.

Міо Ауреллі, молодий італієць, у якого Віола закохалася у дев’ятнадцять років і з яким сьогодні, у віці сорока восьми років, знову зав’язала стосунки; Міо Ауреллі, який після смерті сина вислизнув в обійми найстрашнішої залежності, залежності, яку супроводжувала небезпечна супутниця, вірна коханка, котру нелегко було відігнати — азартні ігри та алкогольний хміль — поєднання для найсміливіших, нейдеструктивніших. І що Віола зробила? Поринула в стосунки, які припинила стільки років тому, щоб привнести в них іншу залежність, свою власну, в якій вона навіть самій собі не наважувалася зізнатися.

Жінка зав­жди була сміливою, та й про Міо могла сказати те саме. Вони швидко об’єднали свій багаж і повернулися до спільного життя. Без дітей, без тварин, з кар’єрами, які інколи широко роззявляли пащі й проковтували спочатку одного, потім другого, а найчастіше обох. І якоїсь миті Віола збагнула, що хоче іншого життя.

З іншого боку Гор’янців дорога почала петляти вниз до Білої Крáїни. Подружжя проїхало повз корчму «Бадовинець» та жовтий знак із вказівником «Семич», де повернуло праворуч і рушило вузькою дорогою повз ламповий завод «Іскра», на якому в кращі часи працювало понад триста робітників. Уздовж дороги були нанизані невисокі будиночки, деякі з солом’яними дахами, як колись, інші — більш класичні, з балконами та червоно-рожевими квітами, які їх прикрашали. Проїхали через село з корчмою, банком, поштою, заправною станцією та супермаркетом «Меркатор», ліворуч здіймалися й опускалися бухти та провалля, дорога вела через листяний ліс повз ромське село Чорна Рука, де діти бігали за автомобілем разом із курчатами, і Віола мусила пильнувати, аби когось не переїхати. За кілька кілометрів над Лагинею стояв покинутий замок. Пара помітила лелек у гніздах на верхівках дерев. Віола подумала, що, порівняно з дощовою Любляною, тут роз’яснився справді гарний день. Ріка виблискувала на сонці, наче всипана діамантами. Її бірюзовий колір зливався із зелено-жовтими відтінками краєвиду, берізки, що вилися вздовж щебеневих доріжок, були мов тихі дами старих алей. Віола раптом простягла руку і вказала пальцем на будинок біля дороги. Ауреллі глянув на жовту табличку, що позначала початок населеного пункту, в який вони в’їжджали. На табличці писало: «Винниця».

Жінка припаркувала автівку в зарослому саду за будинком, і Ауреллі тільки тепер збагнув, про який ремонт вона говорила, коли в Любляні пояснювала, що треба буде засукати рукави. Він дивився на старі стіни та пошкоджений, подекуди геть потрісканий фасад. Звів погляд на дах, і йому здалося, що столітні стіни поглинуть його, як болото зруйнований дім Ашерів; з одного боку стріха провалилася майже до підлоги другого поверху, і, щиро кажучи, Міо навіть уявити не міг, чого очікувати всере­дині. Віола обернулася до нього, і він зауважив у її очах іскру, крихітний мерехтливий вогник щастя.

Жінка всміхнулася і сказала:

— Ось ми і вдома.

Едвард Матьяшець, відомий словенський архітектор, який разом із міжнародною командою архітекторів спроєктував готель «Бернардин» у Порторожі та із Білої Крáїни перебрався до Копера в тисяча дев’ятсот сімдесят першому році, де залишився до кінця свого життя, народився у Винниці, у старій хатинці при дорозі, що разом із річкою Колпою звивалася до кордону з Хорватією. Цю хатинку, збудовану рівно сто десять років тому, успадкувала його онука, також архітекторка, Віола Матьяшець. Коли Міо Ауреллі погодився переїхати з нею на літо в Білу Крáїну і допомогти відремонтувати хату, вона була здивована, бо не очікувала, що він пристане на її пропозицію, а коли додала, що хоче, аби відремонтована хата стала їхньою дачею, куди вони зможуть приїжджати, коли місто душитиме їх, а він лише кивнув, була ще більше зачудована. Чоловік, якого вона колись знала, зник. Колись, коли вони жили разом, важко було переконати Міо покинути Любляну, і хоч у Ровіні вони мали вітрильник, він не любив їздити на море, плавати навколо островів і проводити літні дні з Віолою та сином. Чим займався, коли залишався один, Віола так і не дізналася. Однак пізніше, коли вони вже розлучилися, подумала, що, ймовірно, саме тоді й зародилася його залежність від азартних ігор.

Протягом остан­ніх шести місяців Міо уникав казино, а Віола підтримувала його бажання змінитися. Обоє прагнули спокійнішого, а відтак і якіснішого життя, ніби усвідомлювали, що вже немолоді й саме час змінитися. Проте над їхніми головами, мов темна хмара, нависло ім’я мертвого сина, якого вони не згадали жодного разу відтоді, як знову зійшлися, наче боялися, що при його згадці їхнє кохання розвіється в повітрі й зникне, як ілюзія. Пара стояла під хмарою і чекала, коли почнеться дощ, коли холодний вітер і вогкість хльоснуть і промочать до кісток. Віола відчувала, що тільки тоді вони зможуть щиро поговорити і пробачити собі те, що їхня дитина потонула у віці дев’яти років.

Жінка подивилася на Міо, який стояв перед хатою її діда, покійного архітектора Едварда Матьяшеця, вивчаючи просілу стріху між стінами, й подумала, що чоловік лише зараз усвідомив увесь обсяг робіт, необхідних для кардинального ремонту будинку.

— У мене вже є всі документи, від технічного паспорта до дозволу на будівництво, тож не хвилюйся, — сказала вона, дивлячись на прогнилий дах.

— Мене не хвилюють документи, Віоло... Але це... Я не очікував, що хата буде в такому жалюгідному стані...

— Її західна частина цілком придатна для проживання. Хочеш подивитися?

Ауреллі посміхнувся й глибоко вдихнув.

— Доб­ре.

Віола підійшла до дверей, відімкнула їх і прочинила. Вони разом увійшли до будинку, запах затхлості вдарив у ніздрі. Ауреллі опинився посеред широкого коридору, на стінах якого висіли фотографії Віолиних предків у рамках. З них дивилися обличчя старих, давно померлих людей. Їхні суворі очі наче вивчали його й стежили за кожним рухом.

— Ну, як тобі? — поцікавилася Віола.

Він відвів погляд до стелі. Мала досить стерпний вигляд, і саме приміщення здавалося значно краще збереженим, ніж він думав. Стіни були білі, без тріщин чи чогось подібного, зі стелі звисала кришталева люстра.

— Я думав, що буде як... зовні, я дуже здивований, що все так... не знаю, збереглося.

Віола посміхнулася.

— Мусиш мені трохи довіряти.

Міо замилувався: ця жінка досі дуже гарна. На ній була біла сорочка та чорні штани, коричневі елегантні туфлі на підборах, шию прикрашало різнобарвне намисто. А в очах — живі іскорки. Хоч і мала близько п’ятдесяти, Віола все ще випромінювала ту молоду енергію, яка спричинила хімічну реакцію в його мозку три десятиліття тому, змусила закохатися й захотіти залишитися з нею до кінця життя.

— Хіба не чудова? — запитала вона, дивлячись на підлогу. — Сьогодні люди кладуть плитку, якою імітують природні матеріали, камінь, дерево... Але це вже не те і ніколи не буде.

Ауреллі опустив погляд. Він стояв на брудно-білому прямокутному камені різного розміру, який дещо витерся, але досить доб­ре зберігся.

— Ходімо, покажу тобі інші кімнати.

Віола рушила коридором. Обличчя жінки на чорно-білій світлині, що висіла на стіні, було асиметричним — одне око примружене, а інше — широко розплющене. Вона простежила за Ауреллі поглядом. Він відвернувся й пішов за Віолою. Очі мертвої жінки були прикуті до його спини, він відчував, як вони вгризаються в його шкіру.

Він сидів на краю басейну, закатавши штанини й опустивши ноги у воду. Його очі були заплющені, відчував, як сонячні промені пестять шкіру. Із соснового гаю позаду долинав спів цикад, у повітрі витав ніжний аромат лаванди, і йому здалося, що може бути щасливим. Поглянув на небо — воно було чисте, блакитне, з білими пухнастими хмарами, які пливли над обрієм, і його серце оповило чимось ніжним, теплим. Раптом загриміло. Затарабанило. Крик розрізав повітря й агресивно ввірвався в його спокій. Голоси чоловіків і жінок посилювалися, швидко наближалися й разом із громом наповнювали його вуха.

Ауреллі розплющив очі. Лежав на великому дерев’яному ліжку, поруч спала Віола. Її рот був трохи розтулений, дихання спокійне, чути лише тихе сопіння. Кімнату оповила напівтемрява, світло вуличного ліхтаря пробивалося крізь відчинене вікно й кидало світлі пасма на різьблену старовинну шафу, що стояла біля стіни. Вікно було відчинене, бо було спекотно, і Ауреллі зрозумів, що гупання і голоси долинають ззовні. Він підвівся, підійшов до вікна й визирнув. Вулицею крокували люди, тримаючи в руках запалені смолоскипи, над їхніми головами гойдалася лялька з жіночим обличчям, хтось бив у бубен, чулося голосне барабанення. Спершу Ауреллі не розбирав значення слів, які люди вигукували. Виліз крізь вікно першого поверху й ступив босоніж на мокру траву перед будинком. Одягнений лише у футболку та труси, підійшов до кущів, які відмежовували приватну територію від громадської, і задивився на перехожих. Їхні слова раптом набули сенсу, який дістався мозку Ауреллі.

— Повертайся, звідки при­йшла: із чорної землі й пекла! Бичуємо тебе і втопимо, твоє тіло повністю осквернимо. Спалимо тебе, вогонь сягне неба, повітря рознесе запах твого обвугленого тіла.

Солом’яна лялька гойдалася над головами людей із запаленими смолоскипами в руках. Вони нагадали Ауреллі членів Ку-клукс-клану, які в білих балахонах та ковпаках на головах, тримаючи палаючі факели, приходили вночі до нещасних темношкірих, аби вчинити над тими кривавий самосуд.

— Умри, Морано, умри! Смерть личить тобі!

Голосно били барабани, повітря було насичене ударами, і Ауреллі здалося, що йому це сниться.

Раптом відчув руку на своїй спині. Обернувся. Віола стояла позаду, дивлячись на осяяні вогнем обличчя людей, які, наче нічні привиди, пропливали повз будинок покійного Едварда Матьяшеця.

— Востан­нє я бачила таке в дитинстві.

Ауреллі дивився на палаючі смолоскипи, в його вухах стукали дикі ритми.

— Що вони роб­лять?

— Ляльку Морани бичують, а потім спалять.

«Наче вигнання диявола», — подумав він.

— А хто така Морана?

— Старослов’янська богиня смерті. Коли в селі хтось помирає, виготовляють ляльку і виносять її з хати покійного до води, де символічно вбивають. Щоб наступного разу їй знадобилося більше часу для того, аби знову прийти по когось. Так пояснювала мені бабуня в дитинстві.

— Бичуємо тебе і втопимо, твоє тіло повністю осквернимо! Спалимо тебе, вогонь сягне неба, повітря рознесе запах твого обвугленого тіла...

Крики і барабанний бій сколихнули серце Ауреллі, полум’я піднялося в ніч.

— Хто ці люди?

Віола посміхнулася.

— Наші нові сусіди.

Розділ сьомий

Західна провінція Герат, Афганістан

Сонце сходило з-за гір Гіндукуш і ліниво спускалося над річкою Гаріруд, що текла вздовж макового поля. Зі сходу, де розкинулася пустеля, віяв сухий вітер і м’яко схиляв квіти, які цвіли ще десять днів тому, забарвлюючи краєвид у червоно-рожеві пастелі. Асад, Абу-Зар, Абдул Музані та Азар, хлопчаки віком від шести до десяти років, хапали головки маку в свої маленькі долоньки і гострими ножами робили в них надрізи, через які витікала біла рідина. Коли вона трохи загусала, дитячі рученята згрібали ножами гумоподібну масу й кидали в пакети, прив’язані до пояса. Вони поспішали, бо знали, як розсердиться батько, якщо забаряться. Тридцятичотирирічний Гасан, бідний селянин, який позичив гроші, щоб орендувати землю та посадити на ній мак, довгий час опирався вирощуванню цієї рослини, але з бавовни вижити неможливо. З такої ж площі ріллі на бавовні він заробляв тридцять доларів, до того ж, лише за умови, що врожай буде щедрим, а макова соломка приносила йому п’ятсот доларів — суму, якою можна було б прогодувати сім’ю з шести осіб, тож Гасана не мучило сумління. Американські військові пішли й не знищили його посівів, як це зробили Асаду Шеразі, сусідові, у якого він орендував землю. Тепер Талібан1 при­йшов до влади і пригрозив убити всіх, хто вирощує мак, тож хлопцям слід поквапитися, бо ніколи не знаєш, яка біда чигає за рогом.

— Rast! — наказав, ляснувши палицею віслюка, на якому сидів.

Копита тварини сильніше вдарили об гравій­не покриття, а пил з дороги, що пролягала вздовж річки Гаріруд, здійнявся в сухе літнє повітря.

Пізньочервневе сонце припікало крізь вікна жерстянки, в якій сиділи двадцятидворічний Гаджі Лал, залежний від опіуму ще з одинадцяти років, і двадцятитрирічний опіумний наркоман Мула Залмай, котрий витрачав гроші, отримані від обробки опіуму, для допомоги своєму братові — той багато років тому приєднався до Талібану. Гаджі та Мула виїхали з села Гульран запорошеною «тойотою королла» і через кілька кілометрів почали підніматися до поселення, що розкинулося на пагорбах біля іранського кордону. У багажник автомобіля чоловіки завантажили мішки з гашеним вапном і хлоридом амонію — їх використовуватимуть для виготовлення морфінової основи, яку потім на мулові замовника того ж вечора мають переправити через Іран до Туреччини. У канаві за селом був захований генератор, металеві діжі, в яких, як і неодноразово до цього, буде створена основа з макового латексу. Вона помандрує через Близький Схід до Константинополя, щоб в одній із тамтешніх лабораторій за допомогою ацетилювання водою та карбонатом натрію перетворитися на діаморфін, а потому за допомогою ефіру та соляної кислоти набути своєї остаточної форми та попрямувати на ринок Західної Європи як найчистіший героїн гідрохлорид, або білий героїн. Гаджі Лал і Мула Залмай не марнували часу, бо наркокартелі вже нетерпляче стискали свої лещата, а кров у жилах голодних споживачів збуджено кипіла. Гаджі натиснув на педаль газу, і брудна «тойота королла» помчала крутою дорогою серед бурих пагорбів.

***

Ніколи в житті Габібулла не нервував так, як сьогодні вранці. Навіть дві пігулки, котрі він похапцем ковтнув, не допомогли — шлункова кислота раз у раз підіймалася до горла, віддаючи неприємним запахом із рота. Чоловік пальцями ухопився за крижаний ствол старого автомата Калашникова, який носив через плече. Серце несамовито калатало під сорочкою. За кілька кілометрів від місця, де стояв Габібулла, розкинулося поселення Іслам-Кала. У ньому розташовувалася військова база, з якою він спів­працював. Його завданням було патрулювати кордон між Афганістаном та Іраном, що тепер додатково охороняли, бо за остан­ні роки зросла кількість конт­ра­бандистів опіуму та героїну, котрі будь-якими способами намагалися перетнути лінію розмежування.

Габібулла насилу ковтнув клубок слини, що підкотився до горла, його долоні спітніли. Він зиркнув на наручний годинник. За п’ятнадцять десята. Автівка вже мала би бути тут. Сухий вітер здіймав пил з землі й розносив у повітрі його часточки. Чоловік заплющив очі. Усвідомлював, яке покарання чекатиме, якщо його схоплять, знав, що мучитимуть, перш ніж стратити.

Сонце припікало, йому ставало жарко у військовій формі. Через кілька секунд нарешті загледів удалині автомобіль, що наближався до місця, на якому він сторожував. Ще трішки, ще трішки, і все закінчиться. Надішле Ехтерам гроші, аби вона могла придбати речі для немовляти, і, що найважливіше, безперешкодно піклуватися про його старих батьків. Він пообіцяв їм це і дотримає свого слова. Тільки б усе якомога швидше минуло і ні з ким нічого не трапилося.

Вітер ущух, бурий пил осів. Тепер Габібулла чітко розпізнав обличчя двох чоловіків у позашляховику, що швидко наближався до нього. Він глибоко вдихнув, узяв автомат Калашникова в руку і рушив до конт­ра­бандистів, які вий­шли з автомобіля.

Розділ восьмий

Подземель, Біла Крáїна

Сонцестояння

Сонце ніжно простягало свої теплі руки, пестячи Віолину шкіру. Вона лежала на траві біля води і думала про те, яке щастя крихке. Таке делікатне й невловиме, тож здавалося, наче сама думка про можливу тривалість лякає його, і воно зникає, мов нічна примара, що розсіюється з першими ранковими променями. Жінка сіла, прикрила долонею очі від сонця і втупилася в Міо, який стрибнув з кам’яного причалу в Колпу. Краплини води розбризкалися в повітрі, щось тепле вповзло в неї й огорнуло, як найніжніший шовк. Колпа виблискувала на вранішньому сонці, людей відпочивало небагато — лише кілька рушників було розстелено на трав’янистому березі. Ні вереску дітей, ні галасливих купальників — тільки зелений краєвид Білої Крáїни, що стелився крізь червневий день. Вона дивилася на Міо, котрий плавав у річці, течія повільно несла його, і він теж здавався... шукала потрібне слово... спокійним, задоволеним життям. Віола лягла на рушник. Над нею тягнулося безмежне синє небо, а на горизонті ліниво пропливали крізь блакить білі хмарки. Вона заплющила очі, глибоко вдихнула й голосно випустила повітря з легенів.

Ауреллі пірнув під воду. Розглядав каміння під собою та піщаний мул, що піднімався з дна річки. Температура була лагідна, і хоч ніколи не любив купатися в річках, Колпа стала для нього справжнім відкриттям. Він випірнув на поверхню й потрусив головою. Потік води ніс його вздовж свого русла, Міо відчув розслабленість у м’язах, ніби тіло, яке було напруженим протягом року, проведеного в Любляні, потребувало занурення в м’яку воду, що виявляє цілющу дію. Глянув на берег, на якому лежала Віола. Менш ніж за місяць їй вдалося відремонтувати дах будинку, оновити фасад, замінити старі вікна, поштукатурити і пофарбувати всере­дині, підлогу в деяких кімнатах замінити новою корабельною. В деяких приміщеннях залишила оригінальний камінь. Старий камін, незважаючи на реставрацію, зберіг свій первісний вигляд, хіба що тепер не мав тріщин. Камінь, що обсипався, замінила. Робітники демонтували риштування, склали інструменти й подалися геть. У кімнатах і коридорах будинку, в якому вони з Віолою проводили літо, запанував спокій, і Ауреллі мусив визнати, що пишається жінкою, роботою, яку їй вдалося виконати за такий короткий час. Мав відчуття, що вона повністю виклалася, аби зробити його щасливим, зробити їх обох щасливими, хоча часом йому здавалося, що він ще не зламав стіни, яка відділяє світ, до якого прагнув, від світу, в якому жив, але старався, аби відчуття щастя не видавалося таким чужим.

Віола сіла, усміхнулася йому й помахала рукою. Настав час відчинити двері й запросити його, бо Міо знав, що воно не вічне.

Корчма, яка стояла на правому березі Колпи, поволі почала налюднюватися. Віола помітила, що на гравій­ній стоянці паркується все більше автівок, а коли загледіла жінку в білому, яка вий­шла з однієї з них, зрозуміла, що це весілля. Наречена була молодою, мала довге чорне волосся, її краса не була класичною, але Віолі дів­чина здалася гарною, в її обличчі було щось дике, майже язичницьке. Її очі випромінювали щастя, вона дзвінко сміялася, її сміх відбивався від гостей і здіймався високо в небо. Віола подумала про те, наскільки щастя закоханих відрізняється від того щастя, яке відчуває людина, котра вже прожила життя з усіма його злетами та падіннями, ніби йдеться про два абсолютно різні типи виділення окситоцину та ендорфіну.

Стежкою вздовж полів, що розкинулися за корчмою, верхи на білому коні скакав молодий чоловік. Його шлях до нареченої, яка роззулася й босоніж бігла до води, гості встеляли пелюстками білих квітів. Юнак зліз з коня й побіг за нею, обоє зупинилися на кам’яній пристані біля річки, важко дихаючи. Наречений обійняв і поцілував її. Мереживна фата нареченої закрила їхні обличчя, а потім легкий вітрець підняв її й ніжно затріпотів нею у повітрі.

Віола ретельно розглядала нареченого, його молода шкіра аж сяяла на літньому сонці, і хоч її залежність була нарешті подолана, жінка знала, що та все ще гніздиться десь у закапелках свідомості. Віола зуміла втамувати свою спрагу за молодими чоловіками, бо у неї був Міо, тож молодики їй справді були не потрібні, але слід бути обережною, щоб голос із закутка підсвідомості не прокинувся й не почав стукати у двері її свідомості.

Ауреллі лежав на воді, дозволяючи течії нести його. Раптом приємна музика наповнила його вуха. Він розплющив очі й глянув на берег. Чоловіки, одягнені в національні костюми, спускалися з пагорба, граючи на народних інструментах, до молодят, які стояли обійнявшись біля Колпи. Сонце сяяло й відбивалося від води, усе мерехтіло зеленими фарбами, які забарвили річку й краєвид, і Ауреллі здалося, що він переглядає сцену з фільму Еміра Кустуриці. Якою прекрасною, подумав, може бути молодість і закоханість, що розквітає і розправляє крила, наче птах, охочий далечіні.

Наречений підняв наречену на руки. Дів­чина з довгим чорним волоссям обхопила його шию руками, голосно засміялася і скрикнула від несподіванки, коли він стрибнув у воду разом із нею. Скрипки грали, гості кидали в закоханих пелюстками квітів, і Колпа виблискувала на червневому сонці, мов королева, всипана діамантами. Біле вбрання нареченої піднялося у воді й обійняло молодих, а тепла течія річки огорнула їх і понесла на той бік.

Ауреллі підплив до берега й подивився на Віолу, яка сиділа на траві й замріяно спостерігала за молодятами, що цілувалися у воді. Міо підійшов до Віоли ззаду, щоб вона його не бачила, нахилився й обійняв. Вона здригнулася й обернулася, схопила його за шию й притягнула до себе. Її поцілунок був довгим і палким.

Вона глянула на чоловіка примруженими очима і сказала:

— Відведи мене в те поле, Міо.

В її зіницях зайнялося полум’я хтивості, і він відчув, як його серце забилося швидше.

Смички шалено ковзали по струнах скрипок, і в мозку Ауреллі раптом спалахнуло бажання до Віоли, щастя увірвалося в його свідомість і розлилося у ній, мов вулканічна лава. Через стільки років його двері нарешті відчинилися навстіж.

Мокош і Перун стояли на терасі корчми й спостерігали, як їхня дочка, молода жінка в білому весільному вбранні, обіймала свого чоловіка, і думка про те, що їхня єдина дитина вий­шла заміж, здавалася їм абсолютно нереальною. Мара ніколи не мала стосунків з особами протилежної статі, принаймні наскільки знали батьки, і хоч вони постійно її розпитували, проте розуміли, що доньку жоден чоловік не цікавить. Мокош уже було подумала, що тій подобаються дів­чата, але просто не хоче сурмити про свою сексуальну орієнтацію на весь світ. Це на деякий час втішило матір. Але коли Мара сказала, що й тут все геть не так, Мокош добряче занервувала. Тому новина про те, що у доньки є хлопець, вдарила як грім серед ясного неба, тож батькам не терпілося познайомитися з чоловіком, який невідомо яким чином переконав їхню дочку, що кохання можливе.

Коли Мара привела в гості Юрія, юнака із зеленими очима, яких Мокош ще ніколи не бачила і які випромінювали майже дитячу чарівність, то відразу зрозуміла, що й мати потрапила під шарм красеня.

— Мамо, тату, це Юрій. Юрій Димитровський, — представила хлопця, і Перун помітив, як у Мокоші рот мимоволі розтягнувся в усмішці.

Мокош обійняла його і вмить відчула симпатію до чоловіка, який причарував її доньку, іще до того, як Юрій розтулив рота, аби щось сказати. І зрозуміла чому: деякі людські енергії поєднуються, а інші — ні, і тут немає жодної філософії. Але жінка з подивом виявила, що між її чоловіком і хлопцем, в якого була закохана їхня донька, немає такої енергії. Більше того, Перун здавався холодним відтоді, як хлопець увійшов до хати, а коли всі сіли вечеряти, Мокош зауважила, що чоловік не лише саркастично, а й грубо поводиться з доньчиним обранцем.

Коли Мара з Юрієм пішли, Мокош, провівши їх, повернулася до чоловіка і запитально підняла руки вгору:

— Що з тобою? Що це за поведінка?

Перун стояв біля хати й довго дивився услід за автом, котрим поїхала донька, потім глянув на Мокош, з якою був одружений з вісімдесят дев’ятого року, тобто повних тридцять три роки, і голосно зітхнув:

— Той тип — мерзотник.

— Та ну? — з цинічними нотками в голосі відказала Мокош. — Тобі здається, що жоден чоловік не буде достатньо добрим для нашої дочки, чи не так? Замість того, щоб радіти, що вона нарешті закохалася і приєдналася до решти нормального світу...

Чоловік перебив:

— Я його судив. І не раз. Він викрадав автомобілі та переправляв їхні запчастини на хорватський бік.

Мокош замовкла.

— Можливо, він змінився. А коли це було? Ти вже кілька років на пенсії...

Перун голосно зітхнув.

— Сумніваюся, що люди змінюються. Якщо він колись крав і перепродавав, то рано чи пізно втне щось гірше. Але... це ще не все.

Подув квітневий вітер, пробираючись жінці під куртку.

— Кажи, — зіщулившись від холоду, мовила Мокош.

Суддя у відставці дивився на підстрижені кущі, що відокремлювали дорогу від їхнього саду, розмірковуючи, як про таке розповісти, щоб не видалося моралізаторством.

— Його мати була проституткою, — він дивився на Мокош, але нічого не помітив у її очах. — Бояна Димитровська. Її я теж кілька разів судив. Тому повір, що вибір доньки не зовсім... як би це сказати... те, чому можна радіти.

Мокош мовчала. Намагалася перетравити щойно отриману інформацію. Стоячи ввечері у ванній кімнаті перед дзеркалом і дивлячись на своє вузьке обличчя та високі вилиці, через які в юності чоловіки вважали її гарною, вона подумала, що її внутрішнє чуття не може настільки обманювати. Вона відчувала щось позитивне поруч із цим хлопцем, що, очевидно, відчувала й її дочка, з якою Мокош мала сильний зв’язок, тож повірила, що молодий чоловік, незважаючи на своє кримінальне минуле та сумну долю матері, був правильним вибором. А Перун, який зав­жди був раціональною людиною, не міг цього збагнути, та й Мокош не мала наміру переконувати його в зворотному. Зняла з обличчя чорну пов’язку, яку роками носила на місці, де колись було око. Втратила його під час жорстокого нападу, коли чоловік, якого кохала понад усе, побив її так немилосердно, що ледь не померла. Коли Мокош повернулася до спальні й сіла на ліжко поруч із Перуном, який уже спав, то подумала: як дивно, що, незважаючи на все, що їй зробив той чоловік, вона все ще кохає його так, як і першого дня знайомства. Потім поцілувала Перуна в щоку, лягла біля нього й заплющила око.

Віолине тіло все ще було пружним і сильним, і Ауреллі з радістю задовольняв колишню дружину, хоча місця, які вона вибирала для зносин, були геть незручними: ковзання колінами та ліктями по кам’янистому ґрунту бувало досить болючим, тож Міо іноді здирав шкіру до крові. Але Віолі подобалося кохатися надворі, на сонці, особливо там, де хтось міг би застати їх зненацька — це збуджувало її більше, ніж думка про те, що має майже п’ятдесят, а поводиться, як закохана юнка. Жінка в розпал пристрасті уп’ялася нігтями в спину Міо й подряпала, наче коханка, яка хоче помітити одруженого коханця й показати його дружині, що він не лише їй належить. Із Віолиного горла вирвався гучний стогін. Ауреллі прикрив жінці рота рукою, коли несамовито гаратав її посеред поля за корчмою, де було повно весільних гостей.

Коли Міо та Віола одягнулися й повернулися до ріки манівцями, аби люди не бачили, як вони виходять із пшеничного поля посеред рівнини, і не подумали, що вони займалися там сексом, після чого їм обом було б ніяково, позаду корчми, біля вбиралень, наштовхнулися на чоловіка, який сердито кричав на геть п’яного нареченого:

— Я все знаю! Не думай, що я дозволю...

Помітивши Віолу й Міо, чоловік затих. Колишнє подружжя швидко пройшло повз. Чоловік випростався й відійшов на крок від нареченого, який обернувся за Віолою. Їхні погляди зустрілися, і жінка подумала, що в нього гарне й дуже молоде обличчя. Вона швидко схопила Ауреллі за руку й пришвидшила крок, аби синхронізувати свої кроки з його. Музика з тераси була гучною, цього разу — з колонок. Ауреллі помітив діджея, який стояв за барною стійкою і дивився у відкритий ноутбук. На шиї у нього були навушники, час до часу він надягав їх на вуха і поглядав на галявину перед корчмою, на якій люди стояли босоніж, в руках тримаючи келихи і танцюючи під пісню, яку вибрав діджей для них.

Love is a shield to hide behind, love is a field to grow inside, and when I sometimes close my eyes, my mind starts spinning around.

Слова німецького синті-попспівака вісімдесятих здіймалися в спекотне червневе повітря, Віола обійняла Ауреллі, а Ауреллі задумався про те, як мало потрібно людині для повного щастя.

And all the pictures we run through, seem to be perfect, seem to be true. But nothing is quite forever, especially staying together.

Однак у зморшкуватій сірій речовині під черепними кістками вже зароджувалася думка про те, що щастя — це лише ходіння по тонкій кризі, котра може тріснути будь-якої миті, і він опиниться в темних водах, де доб­ре знайома сила потягне його назад на дно.

Розділ дев’ятий

Східний регіон Хорасан, Іран

Місто Нішапур стало першою зупинкою на шляху через провінцію Хорасан, де за остан­ні п’ять років тридцятирічний конт­ра­бандист героїну Абдул Шаріфі втратив брата, батька і двох двоюрідних братів. Шанси вижити були менш ніж двадцять відсотків, але Абдул не міг уявити, чим би іншим міг займатися, зрештою, уся чоловіча частина його родини промишляла цим упродовж багатьох років, і сімсот доларів, які він заробляв на місяць, — це були великі гроші. Нещадний регіон північного сходу Ірану, де вдень було настільки спекотно, що шкіра лущилася під сонцем та мозок розжарювався, а вночі людина промерзала до кісток, був домом для Абдула, він знав цю країну, знав її переваги та недоліки, знав, як використати їх на свою користь, і йому здавалося, що зав­жди був на кілька кроків попереду іранської поліції, яка, озброєна до зубів, спершу нападала і лише потім ставила запитання. Через велику кількість споживачів опіуму та героїну, що з кожним роком зростала, влада вирішила вжити безкомпромісних заходів, тож дорогою до Тегерана Абдул неодноразово натрапляв на трупи знайомих йому людей.

На пасажирському сидінні — його вісімнадцятирічний племінник, який уперше приєднався до дядька дорогою до Себзевара, де тридцятикілограмову партію морфінової основи мав прийняти хтось інший й переправити повз Каспійське море до кордону між Іраном і Туреччиною. Абдул Шаріфі достеменно знав, на яких ділянках дороги слід бути обережним, де варто об’їхати манівцями, де пересидіти в автівці кілька годин і зачекати сутінків, доки озброєна до зубів поліція закінчить своє патрулювання, а він нарешті зможе повернутися на головну дорогу й рушити далі до Себзевара.

Зірки розсипалися на темно-синьому небі над Наубахаром, де стояв припаркований автомобіль, в якому спали Абдул Шаріфі та його вісімнадцятирічний племінник Хамед. Абдулу снилися його мертві брат і батько, разом із ними він стояв на даху будинку, в якому народився. Батько дивився на коричневий пейзаж, на безкрайню кам’яну землю, що стелилася на кілометри навколо.

— Tufâne gardo khâk, — сказав він, вказуючи на схід рукою.

Абдул обернувся, глянув на піщану бурю, але марно. Брат нахилився до нього і прошепотів: «Бережи мого сина».

Раптом з неба почали сипатися порошинки, шум вітру став гучнішим, затарабанило. Абдул розплющив очі. У шибу автомобіля гатив кулаком поліціянт у формі, позаду нього в мікроавтобусі «тойота» сиділи озброєні люди. Абдул відчув клубок у горлі. Двері з пасажирського боку несподівано відчинилися, юний Хамед вискочив і почав тікати. Поліціянт у бронежилеті та шоломі на голові відкрив вогонь з автоматичної гвинтівки, прикріпленої до позашляховика, тіло Абдулового племінника впало на запилюжену землю. Абдул завів двигун, натиснув на газ і чимдуж помчав у бік головної дороги. Задня шиба раптом тріснула, куля просвистіла повз Абдулову голову, потім ще і ще. Він нісся щодуху, як ніколи, пил з ґрунтової стежки здіймався в повітря й злітав високо в небо.

Приймання-передача минули без жодних ускладнень. Абдул Шаріфі передав тридцятикілограмовий пакунок Байраму Челіку, перевізнику з Константинополя, який помістив його в підготовлене місце під переднім сидінням вантажівки та рушив з ним до кордону Ірану з Туреччиною. Коли пакет прибуде до Константинополя, з тридцятикілограмової морфінової основи в лабораторії виготовлять п’ятнадцять кілограмів чистого героїну.

Розділ десятий

Кочев’є, Кочевське

Перед його обличчям коливалася червона довгаста гума. Погойдувалась туди-сюди, коли він піднімав ноги й копав її. Хук кік! Бічний удар ногою! Крос! Дещо заокруглений і потужний удар в голову! Спінінг бек кік! Він розвернувся і вдарив суперника ногою в груди! Мішок для кікбоксингу завдав удару у відповідь, він зловив його та зупинив. Краплини поту на його лобі множились і сповзали по шкірі, калатання серця відчувалося на шиї. Стиснув пальці в кулак і вдарив себе по животу обома руками.

— А-ах!!! — простогнав, вдарившись кісточками пальців об тверді м’язи живота.

Пішов у ванну і роздягнувся. Із дзеркала над раковиною на нього дивилася витатуйована на грудях вовча морда. Він усе ще швидко дихав, посеред лоба виступила вена. Напружив шию, підшкірна тканина напнулася, вовча голова збільшилася. Був задоволений собою. Відкрутив кран і дочекався, поки потече гаряча вода і ванна кімната наповниться парою. Ступив під душ. Вода обпікала шкіру, було боляче, але він не любив митися теплою чи, ще гірше, холодною водою. Понад усе ненавидів холодну воду — старий і злий Весо Цвіткович, геть ошалілий від шнопса, який гнав у підвалі та споживав п’ять днів на тиждень, обливав його нею в дитинстві. Хлопчик зав­жди боявся лягати ввечері спати, бо ніколи не знав, яку ніч обере батько, аби вихлюпнути на нього холодну воду, що стояла перед входом у будинок і в якій літніми днями множилися личинки комарів.

— Забирайся!!! — волав Весо Цвіткович із перекошеним від гніву обличчям.

Він досі пам’ятає, як тремтів від холоду, коли доводилося стояти перед будинком у піжамі, промоклій до нитки, а геть п’яний Весо обливав його крижаною водою і голосно реготав від задоволення, дивлячись на страждання сина.

Мішо Цвіткович сильно тер своє тіло губкою, бо хотів бути чистим для неї. Сподівався, що не примусив її надто довго чекати. Змив піну і вий­шов з душу. Відчинив двері кабінки і витерся рушником. Помилувавшись своїми міцними м’язами в дзеркалі, обмотав стегна рушником. Коли подумав про її оголене тіло, яке чекало на нього в ліжку, відчув ерекцію. Мішо пройшов коридором до спальні, відчинив двері, його погляд ковзнув по її ногах, які вона розсунула тільки для нього. Він скинув рушника на підлогу. Був на піку збудження. Ліг на неї. Хотів би, аби вона стогнала, коли відчувала його всере­дині й коли проникав глибоко в неї, однак був цілком задоволений тим, що може вдивлятися в глибочінь її зелено-сіро-блакитних очей, які обожнював стільки років і які дозволяли йому губитися в них щовечора. Вона дивилася на нього з любов’ю, котру він зав­жди читав у її погляді, перш ніж кінчав. Спазм млості пройняв його тіло — і він спустив сім’я в неї. Знадобився ще деякий час, аби вирівняти дихання. Чоловік ніжно погладив її щоку і зітхнув від щастя. А тоді вийняв свого пеніса із силіконової ляльки, що лежала під ним. На її голові було скотчем приклеєне збільшене зображення Мариного обличчя.

— Я кохаю тебе, ти це знаєш, правда? — тихо сказав він.

Марин люблячий погляд вивчав Мішо. Звісно, вона знала, що він кохає її. І вона теж... теж мусила любити його. Як же інакше.

Він усміхнувся.

— Я тебе доб­ре трахнув, кохана?

Фото сміялося. І наче казало йому: «Звичайно, мій любий. Ти — найкращий!»

Пеніс знову набряк. Він потягнув ляльку і штовхнув під себе. Голосно зітхнув, його член прослизнув у розігрітий силікон. Мішо Цвіткович заплющив очі.

***

Сонце сяяло і крізь відчинене вікно розливало свої промені по підлозі спальні. Пташки співали, їхнє щебетання ніжною мелодією звучало у Мариних вухах. Вона всміхнулася й потягнулася. Біля неї лежав Юрій, злегка похропуючи. Світло падало на його обличчя, Мара все ще не могла повірити, що цей красень тепер її чоловік, а вона — його дружина. Нахилилася до нього й поцілувала в уста.

— Доброго ранку, чоловіченьку.

Юрій сонно розплющив очі. Зелений колір пестив їй серце. Чоловік усміхнувся і притягнув Мару до себе.

— Чому в мене відчуття, наче знаю тебе сто років? — запитав, цілуючи дружині шию.

— Бо ми призначені одне одному, — відповіла вона, кусаючи його за вухо.

— Ай! – скрикнув він.

Мара накрилася простирадлом з головою і почала цілувати коханому живіт. Її губи ковзали по теплій шкірі чоловіка. Юрій заплющив очі й подумав, що давно не був таким щасливим. Єдине, що затьмарювало його щастя, — той клятий чоловік, який весь місяць погрожував йому і псував настрій. Юрій довго думав, що робити, а тоді вирішив, що має того втихомирити, бо не збирався дозволяти якомусь ідіоту отруювати собі життя.

Герман Велес був задоволений роботою, яку виконував Мішо Цвіткович, а Мішо відчував, що нарешті знайшов людину, якій міг довіряти і на яку можна рівнятися як на свого батька. Справжнього батька, який любив його так, як ніколи не любив старий Весо Цвіткович. Знав, що може покластися на Велеса і розповісти йому про все, що його турбує. Однак того, що сталося сьогодні, не міг передбачити, йому навіть не снилося, що щось подібне відбудеться.

Мішо з нетерпінням очікував зустрічі з нею. Не міг дочекатися дванадцятої години, а коли нарешті відчинилися двері офісу Товариства захисту кочевського вовка, до кабінету зайшла Мара, а з нею — якийсь молодик, котрий обіймав її за талію.

— Велесе, Мішку, познайомтеся — це мій чоловік, Юрій Димитровський, — представила дів­чина незнайомця й усміхнулася.