Та що ти знаєш про війну ebook

УДК 821.161.2’06–321.2

К21

Карі Ольга

Та що ти знаєш про війну?! / Ольга Карі. — Київ : Ще одну сторінку, 2024. — 432 с.

ISBN 978-617-522-220-1

Книжка художніх репортажів про важливість і цінність жіночого досвіду проживання війни — в окупації, в евакуації, в статусі біженки, в статусі ВПО, в тилових містах, у прифронтових містах, жінок молодих, жінок старших, з дітьми, з дітьми з інвалідністю, без дітей, з тваринами, зі старенькими рідними — і подолання знецінення внеску жінок, які не були на передовій чи у війську, в перемогу.

В основі книги — розмови із жінками про виклики, досвіди, емоції, з якими їх зіштовхнула повномасштабна війна. Охоплює теми: краса на війні, знецінення власних страждань і власного досвіду, домашній аб’юз, облаштування життя в евакуації, облаштування життя — власного та дітей — за кордоном, на новому місці, в статусі ВПО чи біженки, втрата дому, поколіннєве ретравмування (історії вірменок, чиї предки тікали від геноциду в Туреччині сто років тому, а потім тікали від війни в Карабасі, і тепер — з Донбасу — це в межах родової історії однієї родини), досвід виживання в окупації і виїзду на безпечні території, про творчість, яка рятує на війні, про бізнес, заснований жінками під час війни, про нову емоційну зрілість, місячні та жіноче здоров’я на війні та розмови про те, яким буде життя після війни.

Усі права збережено. Жодна частина цієї книжки не може бути відтворена або передана в будь-якій формі або будь-якими засобами, електронними чи механічними, включно з фотокопією, записом чи будь-якою системою зберігання та пошуку інформації, без письмового дозволу власників авторських прав.

© Ольга Карі, текст, 2024

© Марія Фоя, дизайн обкладинки, 2024

© Ще одну сторінку, макет, 2024

Передмова

Та що ти знаєш про війну?! Коли це питання зневажливо кидають мені в обличчя, в першу мить я ціпенію. Ну, бо я не знаю, якою має бути правильна відповідь. Та й не відповіді від мене чекають, а визнання, що мій досвід життя за воєнних часів такий незначний, мізерний, дрібненький, нема навіть про що говорити! Що я там можу знати?..

Ти не сиділа в маріупольському або чернігівському підвалі, не виживала на руїнах рідного міста, не проходила 18 блокпостів, не бачила смерті на власні очі, та й ракети чула хіба що за щільними стінами коридорного прихистку? Ти не знаєш війни…

Ти не тягла на собі в евакуаційний потяг дітей, клітку з папугою, три переноски з котами, не тікала під гупання розривних снарядів у покоцаній уламками машині, не стояла, безпомічна, бездомна, розгублена й знесилена в черзі по гуманітарку? Ти не знаєш війни…

Ти не ночувала на розкладачці в шкільному спортзалі, не сиділа, безпорадна, посеред чужого вокзалу — польського, чеського, французького, із жменькою речей в наплічнику і котом на руках, не намивала підлоги по іспанських готелях, не відмивала брудний посуд по берлінських кафе? Ти не знаєш війни…

Ти не втратила дім, не споглядала руїни і грудку битої цегли на місці колись твоєї власної кімнати, не обходила мільйон інстанцій, щоб відновити документи, твої рідні живі, цілі, ви маєте їжу, чисту воду і дах над головою? Ти точно не знаєш війни!..

Ця книжка народилась із розмов з жінками. Тими, хто втратили дім, і вже навіть не один раз, тими, хто пережили окупацію, блокаду, евакуацію, тими, хто пройшли нескінченний шлях «дороги життя» через ворожі блокпости, щоб дістатися вільної України. Жінками, які втратили роботу, втратили здоров’я, пережили досвід аб’юзивних стосунків і руйнування шлюбу просто на їхніх очах. Жінками, яким довелося прати речі в річці, ховати документи у взутті і стримувати сльози, коли їхня дитина в ХХІ столітті цілувала шматок хліба і казала: «Мам, він так пахне!..».

Війна постукала в дім до кожного. Хтось дає з нею раду на найзапекліших ділянках фронту, а хтось тримає свою ділянку фронту в глибокому тилу, піклуючись про дітей, про батьків, про тварин домашніх і вуличних, дбаючи про їжу, одяг, гроші, такий-сякий домашній затишок у чужій хаті, коли своя вже втрачена. Ми знаємо, що війна це гучно, страшно, болісно, безрадісно, сіро, темно, холодно, моторошно. Ми знаємо, що війна — це про підтримку, про допомогу, про «своїх людей», про «як ти?» та про повсюдні проблиски добра.

Бо на війні дуже важливо бути добрими. Не знецінювати пережитий досвід — ані чужий, ані свій власний. Не мірятися стражданнями. Не закидати тим, хто поїхав: «Та ви зрадники! Не думайте навіть повертатися!». Не дорікати тим, хто лишився: «Та ви дурні, чи що? Сидіти оце під ракетами!..» Не зневажати. Не ображати. Не соромити за миті радості. Не шпетити за втому, зневіру й повну апатію до життя. Війна вразила і надщербила нас усіх, когось зачепила більше, когось зачепила менше, але війна — це наше спільне горе і наша спільна справа.

То що ти знаєш про війну?…

Я не хотіла знати про війну нічого. Та вона хоче, щоб я знала про неї все.

І знов почалася війна

Пам’ятаю, що 24 лютого я прокинулась від вибуху. Вже потім знали, що то ми Чорнобаївку чули або Миколаївський воєнний аеродром, куди теж почали зразу лупити… Це була ота пресловута п’ята година ранку. Було передчуття, що то щось недобре. Я виглянула у вікно, дивлюсь, знаєш, такий красивий краєвид, село ще спить, і вже світанок, красиві кольори, красиве небо, все ніби тихо, чудово, і ти думаєш: «Боже, ну, не може бути зараз чогось поганого!..». Я не вірила, але стала в інтернеті читати новини, і погане таки сталося…

Тетяна, Херсонщина — Одеса

Ранок 24 лютого застав мене в дорозі. 23 лютого я сіла в Татарові на потяг додому в Київ. У мене ще телефон тоді розрядився. Але о 5-й ранку я за якимось імпульсом підкинулась, підняла полицю, дістала павербанк і зарядила телефон. Щоб що? Хто його знає. Але вже о 5-й з чимось я увімкнула телефон і дізналась, що відбувається. Найперше я подзвонила мамі, яка була в Києві, а потім партнеру, який лишився з дитиною в Буковелі. А ще мені подзвонила подруга, і у нас відбулась розмова, яка потім стала нашим родинним анекдотом. «Ти де? — Їду додому! — Не їдь, ти що! — Я не можу, я в потязі!»

Ксандра, Київ

Війна почалася у нас прямо за вікном. Одразу вдарив «Калібр». Чоловік підскочив аж до стелі, кинувся до вікна і закричав: «Війна!». А я зарилась головою в подушку і сказала: «Не хочу ніякої війни!». Захотілося в той момент стати таким маленьким черв’ячком і заритися глибоко-глибоко.

Вікторія, Гостомель

Тривожну валізку я зібрала ще в січні. Я розуміла, що гряде ж*па. З мене всі глузували, а я з 2014 року знала, що буде повномасштабна війна, тільки не знала, коли і як це почнеться. Є люди, які ходять в магазин по продукти, коли ті закінчуються, а ми відтоді перетворили хату на склад речей «потрібних на випадок війни». Хоча всі родичі глузували із нас, казали, що ми здуріли зовсім. «Вам же сказалі, што на шашликі пайдьом!» А я знала: шашликів точно не буде. Ми з чоловіком живемо на Північній Салтівці, з вікна видно військову частину і далі краєвид на кордон. 23 лютого ми поклали свекруху в лікарню і вирішили переїхати до моєї мами. Настрій того вечора був ну просто як в могилі. А о 5-й ранку я підхопилась із ліжка через вибухи. І у всіх це слово: «Почалось!..».

Вікторія, Харків — Кременчук

«Щось ти занадто “красівая!”»

«Це кляте ХХІ століття!..»

«Чужа зима, чужий сніг»

«Ти страждаєш недостатньо!»

Ключі від дому

Війна пахне люттю і кавою

Історії за зачиненими дверима

Ну, як ти?..

Знов ці ваші місячні!

Мінімалізм і мистецтво виживання на війні

Та що ти знаєш про війну?!.

Ми сильно смертні. Дуже смертні. Людина сильна істота, але просто вона смертна, і це дуже боляче, коли ти собі плануєш, що житимеш довго, до старості, будеш плюс-мінус дужим, при пам’яті. І якщо я раніше казала, що ти ніколи не знаєш, раптом на тебе завтра впаде цеглина, то тепер це не просто цеглина, а ціла ракета. Я почала казати людям, яких люблю, що я їх люблю. Бо це важливо. Був момент на початку війни, коли я подумала: якими будуть мої останні слова, що почує моя кохана людина, якщо раптом прилетить у дім? Ну, от які? Ніякі? Якщо є можливість сказати людині, що вона для тебе важлива, ти її любиш, вона для тебе — цілий світ і сонце твого життя, ну, то скажи це!

Мирослава

Ми всі змінилися, того життя вже не буде. Ми всі подорослішали, і тепер знаємо інше життя. Війна відкрила мої різні боки. Я стала дуже різка. Я не боюся бути поганою для тих людей, які погано зі мною поводяться. Зараз я можу сказати щось прямо і відверто, навіть якщо це не всім подобається.

Ганна

Війна дуже сильно просіяла людей навколо мене. Дуже допомагає мені зібратися із силами і триматися купи, коли ти бачиш, що люди втратили і втрачають на війні. Порівняно з тим, як у них, — кажу я собі, — у мене все добре. У кожного своя війна. І та війна, яка в телевізорі, і та, яка за вікном у твоєму місті, — це теж дві різні війни. І коли ти розумієш, що в тебе не все й так погано, то ще раз дякуєш Богу за те, що жива, у тебе все ок і ти можеш допомагати ще й іншим людям.

Катя

Ви помітили, як ми живемо? У нас палають розбомблені міста, ми вже знаємо все про техніку безпеки під час повітряної тривоги, і про що ми спілкуємося між собою? Ми спілкуємось про літературу! А як живе «орчня» на росії — у них які розмови? Де б «ладу-каліну» добути? Про унітази? Ми тут виживаємо, у нас боротьба за культурне, розумове і фізичне виживання, і в нас усе-одно вистачає сил і консервувати запаси, і надбати якісь стосунки, читати книжки, аналізувати їх, чомусь навчатися, а в них же деградація щокожного прожитого дня! Вони вже розлюднені так, що їм абсолютно не шкода нас нищити…

Вікторія

У мене часом виникає така страшна думка про те, що я навіть вдячна тому, що сталося. Розумію, що зараз я абсолютно інша людина, ніж була 23 лютого 2022 року. Я почуваюся зараз сильнішою, вільнішою, з більшою вірою в себе. Коли закінчується повітряна тривога, у мене завжди якесь почуття окрилення, мені хочеться щось робити, я думаю: ну от, я не вмерла, я ще можу щось зробити для світу. Я почуваю, що стала ліпшою, ніж рік тому. Я виходжу зі страшної ситуації в набагато ліпшому стані, ніж я в неї зайшла.

Олександра

Щоразу, як починає вити сирена повітряної тривоги, моя подруга Гаяне уявляє, наче то ревуть гігантські слони, піднявши догори свої хоботи. Це дивовижно, бо живемо поряд, і сирена, яку ми обидві чуємо, так само викликає в моїй голові картинку якихось прадавніх і чудернацьких тварин із документалок ВВС, які своїм ревиськом сповіщають нас про можливу небезпеку. Така візуалізація, як на мене, має цілющу силу, бо ж насправді сирена сама по собі не є загрозою, натомість дає знати про її наближення, закликаючи людей переміститися в безпечне місце і дочекатися відбою. Не сирена погана сама по собі, натомість поганцями є ті, хто запускають на українські міста ракети, снаряди й дрони, змушуючи цих «древніх тварин» при їхньому наближенні сурмити тривожними й бентежними голосами і вдень, і вночі.

Перший рік великої війни потроху виховав мої нові звички: як-от щойно вмикається сирена, якщо я вдома, то спершу заганяю котів у ванну кімнату, а сама хапаюся за комплект одягу «на випадок тривоги»: зручні й теплі вуличні штани, худі з каптуром і великою кишенею, теплі шкарпетки. У цього комплектику є своє окреме і визначене місце у шафі, щоб я могла швидко знайти його навіть навпомацки в темряві. Здається, я почала це робити після перших ракет, що прилетіли поряд із домом у жовтні 2022-го, хоча й почасти не усвідомлювала, навіщо я перевдягаюсь у зручний вуличний одяг, знаючи напевне, що сидітиму «на калідорі» між двох стін і не побіжу з трьома переносками в метро чи в бомбосховище. І тільки всередині січня 2023-го, коли жахливим ударом Х-22 росіяни зруйнували в Дніпрі цілий під’їзд житлового будинку і стали з’являтися моторошні фотографії напівроздягненої молодої жінки на руїнах власної знищеної квартирі, яка дивом вижила, але втратила батьків і пухнастого улюбленця, я усвідомила, навіщо мені потрібні цупкі темні штанці і тепла куртка зверху. Я вже розуміла на той момент, що дві стіни як прихисток — це радше про самозаспокоювання, аніж про справжню безпеку. У коридорі чи ванній кімнаті можна убезпечити себе ну максимум від розльоту битого скла і цегли, але ж не від прицільного влучання ракети. Тож мій ритуал із перевдяганням був про мою непохитну віру в дива: якщо раптом так станеться, що «прилетить» і мені пощастить вижити, то я принаймні буду одягнута тепло й зручно на випадок, якщо доведеться чекати на рятувальників. А якщо пощастить значно більше, то ми з котами опинимося на вулиці принаймні не в самих піжамних штанах. І от на цей «значно більший щасливий випадок» під час тривоги я тримаю най-найважливіші речі під рукою: ноутбук, торбетку з документами і грошима, котячі переноски — а раптом пощастить так, що ми ще й устигнемо прихопити із собою і тривожний наплічник, і ноутбук? Я не знаю, насправді, чи багато рації і логіки в моїх міркуваннях, та тримаюся за них як за мій особистий план «на випадок, якщо»: війна триває уже достатньо довго, щоб позбутися одних ілюзій щодо особистої безпеки і набути інших.

Від 24 лютого я більше не маю розкошів постійного робочого місця у власному домі, бо не дозволяю собі лишати ноутбук стаціонарно лежати на робочому столі біля вікна. Щовечора (і під час кожної повітряної тривоги, це залізне правило) я збираю ноут у сумку, несу на коридор і лишаю біля тривожних наплічників. Уранці розпаковую знов. Звісно, це незручно, ще й доливає оливи в моє незгасиме вогнище прокрастинації! Це ж ціла справа: піти на коридор, принести сумку, ще і розкластися, — усі ці «зайві» рухи, хай які дрібні й незначущі, здатні відтягнути зустріч із роботою на величезну часову відстань, це не те саме, що сісти за стіл і відкрити кришку ноутбука і продовжити працювати з того місця, де зупинилася вчора.

Однак у такий спосіб, як мені видається, я трохи підвищую шанси зберегти свій ноут, рукописи і робочі файли на випадок «якщо що». І знаю точно, що звичку пакувати чи ховати в безпечне місце ноутбук чи робочий планшет виробила не я одна.

«Я постійно тримала біля себе ноутбук і водночас ховала, у мене був для нього сховчик біля ліжка. Бо я розуміла: це мій заробіток, це мій світ і моє все. Мені не треба ані прикрас, ані парфумів, нічого, але мені важливо, щоб мій ноутбук був зі мною, щоб я його врятувала у разі чого і могла працювати, заробляти гроші, мати зв’язок зі своїми людьми!» — каже моя подруга і редакторка порталу «Вікенд» Світлана.

Ще одна приятелька, Тетяна, після виїду зі зруйнованого села, уже понад рік живе із нерозпакованими валізами. Життя на війні таке непевне й непередбачуване, що ти й гадки не маєш, чи настане зараз та-сама-мить, коли маєш схопитися з місця й тікати, рятуючи життя. Тим паче, вона вже раз пережила це: «У мене звичка не розкладати валізу. Напевно, коли ми з батьками побули в Збаражі місяців два, я збагнула, що досі не можу розпакувати валізу. Ми дуже раптово виїжджали із нашого села на Херсонщині, тому в мене весь час у голові: “Раптом ‘вони’ сунуть далі, то треба буде хапати валізу й тікати”. Уже потім я себе якось пересилила і змусила хоча б білизну й футболки дістати з валізи і поскладати в шафу. Зараз я переїхала в Одесу і знову намагаюся тримати всі речі при купі, бо це Одеса, тут постійно щось прилітає!». За словами Тані, ще однією «звичкою війни» став обов’язково повний бак у машині. Пального, каже, має бути стільки, щоб вистачило, у разі чого, доїхати на тому запасі до кордону. «Так мені трохи спокійніше», — пояснює вона.

Війна навчила багатьох речей, які в мирному житті здавалися б химерними, дивними, алогічними, занадто складними і про які, ймовірно, сама казала б: «нащо ти себе накручуєш», «не нагнітай!», «навіщо заздалегідь налаштовуєшся, що станеться щось погане!», «не вигадуй, такого бути не може!». Але, мабуть, один із найболючіших і найочевидніших уроків війни якраз у тому, що ти вже знаєш: ужитті може статися будь-що. Абсолютно все. Хоча б тому, що сталася сама війна, цей цивілізаційний атавізм, якому, здавалося, вже не місце в ХХІ столітті! Можна спакувати хоч десять тривожних наплічників, набити повну комору запасів, павербанків і теплих ковдр, розуміти головою, що війни не уникнути, але все одно вірити, до останньої миті вірити й сподіватися, що великої, руйнівної, виснажливої війни ну просто не може бути, бо… ну, не може, і все! Однак війна прийшла в наш дім, хотіли ми того чи ні, готувалися до неї чи заспокоювали себе обіцяними «шашличками», вірили чи заперечували, жили війною від 2014 року чи «втомилися» від неї, попиваючи свій капучіно на кокосовому молоці в затишній кав’ярні. І якщо вже в цьому всуціль діджиталізованому, прокосмічному і технологічному світі можлива така дикунська і злостива річ, як війна, що вже казати про все інше? Цей урок, мабуть, дається найтяжче. Бо ти вже більше не можеш легковажно («бо цього не може бути, ви що!») відмахнутися: «Голод? Розбитий ракетою дім? Убита ціла родина? Десять родин? Сто? Ціле місто? Геноцид? Епідемії? Виживання на межі? Тортури? Технологічний відкат на десять, п’ятдесят, сто років? Та ну, як таке може статися?!!». А чому не може? Раз сталася війна, значить, може статися будь-що, включно із ядерним вибухом і загибеллю людської цивілізації в сучасній її іпостасі.

«Технічну воду ми набирали в річці, коли щось треба було випрати. І ти переш на вулиці, руками на морозі, а полоскати ходиш на річку — і кухонні рушники, і свій светр, в якому вже другий місяць у стодолі сидиш, і менструальні ганчірочки. У мене із собою в окупації була рівно одна пачка прокладок. У перші ж місячні в березні я її використала. А потім настала друга менструація, і прокладок я вже не мала. Як зарадила? Дістала стару наволочку, порізала на шматки і вже їх собі підкладала. І отак увечері гріла трошки води, прала, розвішувала… Пригадую, як стояла на березі, ганяла в холодній воді свої труси і плакала від того, що у ХХІ столітті мені доводиться прати руками в річці своє шмаття, щоб не ходити брудниськом…» — згадує місяць окупації в селі на Чернігівщині моя подруга Катя. Ніхто з нас не хотів війни, збідніння, життя під постійною загрозою раптової смерті від ракети чи дрона, зі щоденними втратами друзів і рідних, — але це сталося попри наші бажання чи уявлення про можливі й неможливі в цьому житті речі. А відтак, нема, не існує більше жодного запобіжника, який забезпечив би тобі порятунок від найстрашніших злочинів і найтемніших часів. І ти більше не маєш розкошів заспокоювати себе тим, що сам факт життя в ХХІ столітті якимось дивом гарантує лише приємні плюшки цивілізації і космічні звитяги.

«Ми стали старішими на цілу війну», — недавно сказала моя близька подруга. «І мудрішими на цілу війну теж», — погодилася з нею я. Війна насправді навчила багатьох нових речей, але не всі із тих знань і уроків я хотіла б понести із собою і далі.

Та все ж дещо зі знань, усвідомлень і навичок великої війни я хочу забрати із собою в подальше життя, бо ці уроки коштували мені дуже дорого, щоб легковажно розкидатися ними навсібіч.

Іще один очевидний урок, наслідки якого наздоганятимуть нас ще довгі роки, полягає в усвідомленні того, що ми більше ніколи не повернемось в 23 лютого. Хай яких зусиль ми докладатимемо, силуючись прилаштувати, припасувати, силоміць ізшити ці два шматки історичної і часопросторової матерії — життя до 24 лютого і після, та грубезний шов на місці брутального розриву вже нікуди не подінеться. І з цим треба змиритися, це треба прийняти і жити далі.

«Ой, ну слухай, я вже і не пригадую, де купувала цю сукню, то було ще до війни!»

«У Львові я була давно, ще до війни!..»

«Пригадую, як до війни на трасі уздовж Ягідного завжди продавали яблука, а потім там була окупація…»

«Я так хотіла відкрити свою кав’ярню, навіть звільнилася для цього з роботи, але це вже в минулому, то було до війни, і тепер не має значення…»

Так, наші життя проти нашої волі розірвали на «до» і «після». До виття сирен, бомбувань мирних міст, обстрілів, катувань, окупації, братських могил — і після. До бомб, скинутих на театр у Маріуполі, — і після. До іранського дрона, що влучив у середмістя столиці, — і після. До Бахмута, Херсона, Рубіжного, Ізюма, Енергодара — і після. Та це не значить, що попереду — самі лише злидні й безвихідь, війна і морок. Колись, я вірю, українське небо знову заповниться гудінням пасажирських лайнерів, а над головою дзижчатимуть лише ті дрони, що фільмують красиві весілля чи дитячі свята. І сигнали повітряної тривоги не зриватимуть із робочих місць чи з тепленьких ліжечок удень і вночі, щоб загнати нас у прихисток між «умовно безпечних» двох стін, у метро, у бомбосховище чи в підвал. А слово «приліт» повернеться до свого первісного значення на аеропортовому табло і більше не означатиме вирви на місці дитячого майданчика чи руїни на місці цілого під’їзду із живими людьми. Буде багато хорошого, буде і чимало такого собі. Далі щось-таки обов’язково буде, але вже як було — ніколи, хай би того хотілося понад усе на світі.

«Ми не можемо поставити життя на паузу, не можемо навічно думками залишатися в 23 лютого, і ніяк не жити. Наше життя іде попри те, ставимо ми його на паузу чи ні, і треба пам’ятати, що ніхто нам не поверне цей час. Нам можуть компенсувати якісь гроші за втрачені житло або речі, але твій життєвий час, твої роки ніхто не поверне. Насправді, росіяни у нас не тільки роки життя вкрали. Вони вкрали у нас море, гори, степи, ліси, і поки все це не розмінують, — це у нас вкрадено, ми не можемо ходити в лісі, на пікніки, купатися в морі, поки їх не розмінують, — обурюється моя подруга Мирослава. — Люди жили собі, щось планували, мріяли, а росіяни вкрали ці плани і мрії в людей, і добре, якщо хоч люди залишилися живі. Чимало людей загинуло, які могли зробити щось для цього світу, безмір невідтворюваного ресурсу знищено!.. Багато митців і науковців гине щодня! І це ті, про кого ми знаємо. А ще ж безліч хіміків, біологів, істориків, учених, музикантів, поетів, які вже не повернуться з війни, а це люди, які потенційно могли створити масив усього класного, а вони вже не зможуть. І це у нас теж вкрадено…»

Розуміння глибини і непоправності втрат — людських, природних, культурних, спортивних, наукових, освітніх, емоційних, фізичних, психічних — унеможливлює повернення в умовне «23 лютого», тобто в мирне життя, яким воно було до війни (я не беру тут до уваги тих, у чиєму покрученому макрокосмосі війни не було ані 2014-го, ані 2022-го, бо в них усе добре, усе ок, «най то політики собі над тим голову сушать, а в мене флет-вайт вистигає!»). Це не значить, що мирне життя не повернеться, просто воно буде інакшим. А на тому, попередньому мирному житті тепер завжди висітиме наличка «як було до великої війни».

«Від тебе залежить, як ти проведеш свій час на війні. В очікуванні, коли буде добре? Чекаючи на ракету? Що згадуватимеш? Як сиділа і боялась? — запитує Мирослава. — Чи те, що змогла собі принести трошки радості в темні часи? Треба жити далі».

Її слова підводять до ще одного важливого відкриття воєнних часів — про важливість радості. Війна — час достоту безрадісний, безпросвітний, нещасливий і по вінця сповнений горя, тож сама думка про радість видається «не на часі» й такою, що не має права на життя. Чому ж тут радіти, коли цілі села, селища і міста росіяни перетворюють дослівно на попіл, коли країна щодня прощається із героями і героїнями, коли ділянки кладовищ, над якими майорять синьо-жовті прапори, розповзаються неозорим полем, діти лишаються без батьків, а батьки без дітей, або й просто цілими родинами, родами люди припиняють існувати через божевільні примхи нікчемного диктатора й іще нікчемніших 140 мільйонів його фанатиків?

Тож із війною з’явилося відчуття, наче радіти — це щось погане, щось неправильне, гранично не відповідне довколишній дійсності. Не можна радіти, коли довкола огром горя. Не смій радіти, бо поряд із тобою є ті, кому життя не лишило навіть надії на радість! І одна річ, коли ти хотів би порадіти, та якось воно ж незручно і, мабуть неправильно, еге ж — та ці емоції, добре сховані від сторонніх очей, живуть, вібрують, витанцьовують метеликами в душі! Зовсім інша, коли війна випалює, винищує, руйнує сад твоїх емоцій до ноги, лишаючи по собі чорну безрадісну пустку, там нема радості, щастя чи їх очікування, сама лише гнітюча тиша і завмерлий рух — і ти не хочеш уже ані радіти, ані тішитися, ані жити.

Не обов’язково, щоб до тебе на вулиці підходили незнайомі люди і суворо осмикували: «Чого це ти тут посміхаєшся, в країні війна, як не соромно!» — (хоча всяке буває, повірте) найімовірніше, внутрішній цензор сам за них робить усю справу, постійно нагадуючи, що будь-які емоції, окрім суворого, зосередженого очікування перемоги, не мають права на прояв. І якщо на чужих людей ти ще можеш огризнутися, бо яке їм діло до твого життя і того, як ти даєш із ним раду, але як говорити зі внутрішнім інквізитором, який прирікає на емоційну аскезу? Як пояснити йому, що радість, як і саме життя, не вийде відкласти «на потім», бо «потім» може і не бути? Війна змушує обертатися виключно довкола «тут і зараз», не надто розмріюючись про завтра, післязавтра чи космічно далеке «через рік».

«Та весна, яка була першого воєнного року, — такої ще не було! — згадує приятелька Ганна. — Я щоранку прокидалась, ішла в ботсад неподалік будинку, дивилась, як розпускається кожна квіточка, вбирала в себе аромат, слухала, як птахи співали, і думала: блін, ти живеш стільки років на світі, то чому треба було статися такому жахіттю в країні, щоб ти почала все це цінувати, радіти таким маленьким речам і розуміти ціну життя?»

Річ у тім, що мирне життя пропонувало широку палітру радості будь-яких відтінків, масштабів і барв! Ми тішилися кар’єрним успіхам, класним діловим пропозиціям, красивим подорожам, вечері в ресторані з видом на Тур Єфель або розкішному арабському місту під ногами скляної підлоги на останньому поверсі «Бурдж-Халіфи», щиро раділи вдалому шопінгу, святковому торту, розмові з подругою в затишному ресторанчику з келихом вина, підстрибували від радості, очікуючи нової поїздки в аеропорт, дегустували смачнючі сезонні меню в улюблених закладах, купували нові сукні й купальники, шалено радіючи, коли ті ідеально пасували до фігури і літнього настрою, вихвалялися пишними букетам квітів від коханих, народжували дітей, заводили котів, влаштовували грандіозні вечірки й дитячі свята!… Та насправді, під час війни радості не стало менше, навпаки, приводів порадіти тепер набагато більше, хай вони і не такі очевидні на перший погляд, бо в темні часи наш внутрішній емоційний прожектор намагається вихопити своїм світлом найдрібнішу билиночку, здатну розрадити і наповнити серце вдячністю. Це не означає, що в мирному житті ми раділи якимось неправильним або незначущим речам, чи надто занурювались у матеріальні прояви радості — квитки в подорож, покупки, винагороди, святкові або урочисті події! Однак під час війни спектр проживання приємних емоцій з’їхав до гранично простих проявів щастя: ясна річ, ти і в мирні часи тішишся, що прокинувся зранку і живеш, але під час війни, як кажуть, уже є нюанси. Коли ти на світанку, переживши гучну ніч атаки дронами чи ракетний обстріл із Чорного моря, нарешті чуєш таке невимовно очікуване «Увага! Відбій повітряної тривоги!» і сунеш із коридору з подушкою назад у ліжечко, то радість від того, що дожив до ранку цілий і неушкоджений важко порівняти із буденним відчуттям «прокинувся-умився-випив-каву-живу» із мирних часів! Уміння по-справжньому радіти життю, в якому з радісного є хіба що сам факт цього життя, — це, як на мене, і є абсолют радості, який дає змогу бачити більше, відчувати тонше й тішитися тому, що є, а не могло би бути. Запах гарячого хліба, перша квітка барвінку під огорожею ботсаду, тепла й чиста подушка замість бетонованої підлоги бомбосховища чи сходинки на станції метро, муркотіння котика, вечір без обстрілів, тиша, світло, душ, гаряча їжа, давно очікуваний телефонний дзвінок — палітра радості з війною насправді не збідніла, однак збільшилася на цілий всесвіт, до того непомітний і розмитий в оптиці мирного життя.

«Я знаю чимало людей, яким власне повномасштабна війна допомогла переосмислити життя і цінності в ньому, — розповідає Валерія Палій, президентка Національної психологічної асоціації. — Дуже багато людей зрозуміло: виявляється, це велике щастя, що, скажімо, умовно мій чоловік поряд зі мною. Раніше, можливо, дратувало, що він посуд за собою не миє, шкарпетки розкидає, або вже п’ять років якусь поличку не може прикрутити, а тут виявляється, це справжня радість, що кохана людина просто з тобою поряд. І дуже багато другорядних, неважливих речей відійшло на задній план, і багато людей відчуло справжню близькість одне з одним. Це якраз про ті темні часи, які підсвічують світлі моменти».

Між іншим, багато людей, схильних до тривожності, чи тих, хто забагато накручує себе, обдумує та передумує, намагаючись вирішити всі життєві проблеми — свої та глобальні водночас, із початком війни відчуло деяке полегшення, ділиться спостереженнями Валерія. Власне тому, що війна певною мірою надзвичайно спрощує життя, прибираючи всі ті надбудови проблем, які насправді і проблемами не були.

«Це парадоксально, але багатьом стало легше, бо життя для них спростилося. Вони позбулися всіх тих дилем — кар’єрних, соціальних, проблем ситого мирного життя (куди їхати у відпустку, в якому ресторані святкувати річницю весілля, на які курси чи заняття віддавати дітей, що подарувати шефу на день народження тощо), які з війною відпали самі по собі. Тому що тепер тобі дали світло на три години — супер, радій! Не стріляють — клас, побіг до перукаря, до лікаря, на “Нову пошту”, і вже в тебе вдалий і продуктивний день. Життя стало більше базовим і простішим для тих, хто тривожиться про все на світі і забагато про все думає. Це не означає, що вони не хвилюються, не переживають і цілком розслабилися. Ні, вони так само переживають, засмучуються, але емоційно їм справді полегшало».

Одна з дуже очевидних і водночас неочевидних істин, які підсвітила війна, — людям потрібні люди. Мені здається, що рік перед ковідною пандемією був останнім, коли ще з легкістю вірилось у «звичайну радість самотності». Я маю на увазі не ту самотність, де відсутність чи наявність романтичного партнера / партнерки додає тобі соціальної значимості й легітимності або таврує в очах соціуму невдахою. Я про самотність як про граничний стан незалежності, коли з легкістю віриться в те, що тобі все до снаги, з усім ти впораєшся сам, і ніхто тобі поряд не треба. А потім приходить ковід, і ти лишаєшся сам на сам зі страшною хворобою, коли в цілому світі нікому принести тобі термометра чи зварити гарячий суп. На війні самотність і відсутність близьких по крові чи духу людей страшніша за ракети. Вона лишає мало шансів на виживання — і дослівно, і метафорично. Мабуть, єдине, за що я особисто могла б подякувати (якщо це слово тут доречне) війні, то це за усвідомлення, що я маю справжніх друзів і своїх людей, і розумінню, який це насправді безцінний, неоціненний скарб!

«Цікавий момент цієї війни: деякі люди, які здавалися поверховими, порожніми чи дратували, але з огляду на якісь причини лишалися в твоєму колі знайомих, показали себе несподівано геть з іншого боку. Я мала таку знайому жінку, менеджерку мережі продуктових магазинів, і вона однією з перших мені написала: «Якщо щось треба, — тільки скажи, я все привезу». Я кажу, знаєш, усе є, але от з прокладками проблема. І вона: «Так, зараз це справді проблема, але в мене є, я тобі привезу!». І вона справді весь час, поки Київ був в облозі й були проблеми з постачанням, привозила нам із донькою прокладки, і ми тоді справді з нею здружилися. Я тепер зовсім інакше на неї дивлюсь, розумію, яка вона класна людина, хоча вона може здаватися різкою, нетерплячою. Це було те, що раніше мені в ній не подобалось, але тепер я розумію, чому вона така: вона постійно дуже багато працює. І насправді було багато людей, які в довоєнному житті мені чимось, можливо, не подобалися, але в надзвичайних умовах вони показали себе з іншого боку, і ми тепер маємо дуже класні стосунки», — зізнається моя подруга Світлана.

Натомість інша подруга звіряється, що війна відкрила їй очі на кількох близьких людей, з якими вона товаришувала й до певної міри довіряла їм. Відкриття, яке вона зробила, не з приємних, але подруга вдячна, що істинна натура тих «приятелів» проявилася за надзвичайних обставин. Мирне життя навряд чи дало б їй шанс так швидко розгледіти справжнє лице людини під маскою приязного ставлення.

Війна обтрушує мерехтливий пилок соціальних масок, і стає дуже чітко видно, хто є ким насправді. У граничних надзвичайних умовах, посеред викликів воєнного часу мало хто має сили розігрувати перед глядачами моновиставу про доброзичливу, співчутливу людину, готову прийти на допомогу кожному, коли насправді головний персонаж є доволі мізерним, злостивим егоїстом, якому байдуже на всіх у світі, окрім себе. Війна не робить людей гіршими чи ліпшими, ніж вони є, вона не формує особистість наново і не конвертує людей із поганців у добрих янголят і навпаки, натомість наочно демонструє, хто ким є насправді, піднімаючи на поверхню глибинні пласти особистості і виставляючи їх на загальний огляд в усій красі.

І я не знаю, чи випаде ще колись у житті ліпший час, щоб уважно придивитися до людей, які творять ваше коло спілкування і взаємодії: це точно ті, з ким ви пліч-о-пліч підете крізь важкі часи, тяжкі випробування, зустрінете разом життєві виклики і страхи, підтримуючи, розуміючи, допомагаючи одні одним? Це абсолютно точно «ваші люди» чи все ж таки ваше існування на спільних життєвих орбітах було здебільшого притягнутим за вуха? Якщо це ті стосунки, які «були собі й були» за мирного життя, чи набули вони повнокровного сенсу взаємодії, обопільної підтримки, чи вийшли на новий рівень спілкування, турботи, емпатії у важкі часи війни? Насправді, не треба боятися ставити ці запитання собі, а тим паче, боятися чесно відповідати. Можливо, правда трохи болітиме, але чесність допомагає акумулювати внутрішній ресурс, щоб витрачати його на справді дорогих вам людей, а не розпорошувати сили на всіх приємних, барвистих, але тимчасових знайомих. Я пригадую величезну кількість людей, які в певні періоди життя видавалися моїми ну просто най-найліпшими і найсердечнішими друзями, нам справді було цікаво збувати дозвілля разом, спілкуватися, кавувати й ходити по новеньких щойно відкритих у Києві закладах, але більшість цих людей блискавично зникла з горизонту мого буття, щойно я розпрощалась із кар’єрою фуд-блогерки. Я випала із кола win–win спілкування (я пишу огляди і знімаю фото у ваших ресторанах, ви запрошуєте мене на відкриття своїх закладів, надсилаєте час від часу піар-подарунки і смачні гостинці), усі ці прекрасні товариські люди, які раніше мало не в зуби цілувалися зі мною при зустрічах і щиро цікавилися, як мені здавалося, моїм життям за межами гастрономічної професійної бульбашки, немов розчинилися в повітрі! Це лишило мене трохи спустошеною, але набагато мудрішою, тож подальший «відсів» випадкових людей із мого життя більше не завдавав прикрих переживань, натомість учив цінувати тих людей, які лишалися і лишаються поряд, незважаючи на те, що я роблю в житті, — знімаю гастрономічні огляди, танцюю фламенко, вишиваю хрестиком чи пишу книжки. І всі ті, з ким ми від ранку 24 лютого плели і відновлювали мережу «своїх» на тонку, але міцну ниточку «Як ти?», уже точно і на все життя стали «свої».

«24 лютого ми із приятелькою поїхали провідати нашу подругу Олю з лівого берега Києва на правий. А тут раптом зачинили мости! Повернутися назад ми не могли, тож залишилися в неї, — згадує моя знайома Ганна. — І за ці три дні, що ми були відрізані від своїх домівок, сталося наче якесь диво! Нас було кілька дівчат, ми всі лишилися в Олі в квартирі, і так зріднилися за цей час, немов склеїлися. Диво було в тому, як ми гармонійно взаємодіяли одна з одною!»

Я особисто спостерігала за цією історією співмешкання подружок в обложеній столиці — із цією Олею, про яку я вже не раз згадувала на сторінках книги, ми живемо в сусідніх будинках, тож із Ганною, яка перебралася до неї, ми час від часу перетиналися на вулиці, коли та вигулювала Оліну собаку Цуцу. Ганна каже — «Диво!», а я собі думаю: «Сила посестринства!». Дівчата одразу розподілили обов’язки, хто готує сніданок, хто вигулює собаку, хто ходить на закупи, а через три дні вони і взагалі почали волонтерити! Сама ж Оля згадує, як у ті перші березневі дні вони спали разом, їли разом, ходили в бомбосховище — авжеж, разом, і кожна піклувалася про всіх, і всі дбали про кожну.

«Це була дуже цікава динаміка, — зі сміхом переповідає Оля. — Спочатку ми спали повністю одягнені, точніше, ми навіть не спали, а дві ночі підряд просто лежали поруч, говорили, говорили, говорили. Потім уже трохи втомилися, перший сплеск адреналіну минув, але спали ми всі так само одягнені, взуті, поряд стояли тривожні валізки, щоб ми могли будь-якої миті підхопитися і побігти в сховище у дворі. Потім ніхто не хотів уже спати взутими, але я ходила між дівчат і казала: “Якщо ви не спите у взутті, то хоч поставте його поряд із ліжком!”. Бо я не хотіла, щоб хтось із них опинився вночі на вулиці босоніж. Я ходила й перевіряла, чи всі готові до швидкої втечі з речами. Спершу тривожні сумки й валізки ми ставили перед дверима, клали зверху теплий одяг, щоб у разі чого, підхопитися, взяти собачу амуніцію і бігти. Уже за два тижні ми почали якось трохи перевдягатися на ніч, але все ще складали валізки під дверима. Потім ми вже постелили постіль із білизною і наволочками, одягли піжами, але десь тільки в середині квітня я спіймала себе на тому, що ми перестали складати речі “на вихід” перед дверима!»

Разом дівчата прожили майже три місяці. «І за цей час уже було стійке відчуття, що ми — одна родина, де всі поважають одна одну, — додає Ганна. — Ми добре вивчили звички кожної з нас, і вже знали, хто що любить, коли треба когось підтримати, а коли ліпше не чіпати, дати трохи часу і простору. Тепер я розумію, що люди — це підтримка і ресурс. Люди — це дуже важливо. І наша зустріч, коли ми з дівчатами почали жити в Олі, — це був такий подарунок долі! Ми одна для одної були дуже сильною підтримкою, це такі стосунки, які фізично тривали три місяці, поки ми мешкали всі разом, але ресурс тих трьох місяців і ці стосунки, які побудували, ми понесемо далі через все життя».

Міцне і сформоване коло «своїх» (хай це навіть одна, дві, три по-справжньому близьких вам людини) є найголовнішим активом життя, попри те потопталася по ньому війна чи ні. Але саме війна допомогла в моєму житті увиразнити присутність дорогих мені подруг і зрозуміти, які ми важливі одна для одної.

Записуючи розмови із жінками для цієї книги, я часто питала, яким визначальним, важливим, принциповим для них було почути або прочитати в повідомленні оце коротеньке «Як ти?» від тих, кого вони вважали своїми найближчими друзями чи просто хорошими приятелями у перші дні й тижні війни. Не пишу місяці, бо, зазвичай, якщо людина перші півроку не озивалася до тебе з питанням «що ви там, як ви там, живі, здорові?», а потім несподівано вигулькнула на обрії, то мало хто з моїх знайомих бачив сенс у тому, щоб відповідати взагалі. І для більшості з них дійсно було важливим у перші ж дні після 24 лютого розставити світлові маячки на мапі довоєнних стосунків, щоб побачити повну картину: хто тут свій, а хто й не дуже. А одного разу хтось із моїх співрозмовниць своєю чергою поцікавився в мене: а чи були в моєму оточенні люди, від яких я дуже чекала на наш воєнний «відгук-пароль»: «Як ви? — Тримаємось. А ви?», але так і не дочекалася. Питання змусило мене добряче попорпатися в пам’яті, щоб пригадати, а чи справді чиясь байдужа мовчанка мене засмутила, бо я уявляла, що от ці люди точно першими спитають, як я там даю собі раду з війною? Та насправді, ніхто не здивував, ніхто не збентежив присутністю чи відсутністю в моєму інформаційному просторі, і те, як більшість родичів (ух, як часом хочеться взяти це слово у лапки!), друзів і знайомих себе поводили, повністю відповідало моїй уже сформованій думці про них: свої лишилися поряд, чужі навіть не озвалися. І я не маю наміру сердитися чи ображатися на когось, чия поведінка не збіглася з моїми очікуваннями, бо світ і не має бути ідеальним віддзеркаленням моїх особистих надій і сподівань. А от хто дивував по-справжньому, то це, часом, заледве знайомі люди, які з перших годин повномасштабного вторгнення і дотепер пишуть, питають, чи потрібна допомога, цікавляться, що вони можуть зробити особисто для мене, моєї родини, щоб ми перетривали цю війну — у теплі, у ситості, у безпеці. І потім вони несподівано присилали гроші, посилки з їжею, теплими речами, ліхтариками, прокладками, ліками — з Литви, Франції, Данії, навіть із далечезної Австралії, укріплюючи не лише моє коло «своїх людей», а й зміцнюючи віру в людство загалом.

Безумовно, війна — це час жорстоких збитків. Їх навряд чи колись компенсують набута здатність гідно витримувати життєві випробування, розбиратися в людях або вміння визбирувати крихти життя на згарищах і серед грудок битої цегли. Ми щодня втрачаємо не лише людей, а й цілі всесвіти, що гинуть разом із ними. Окупанти нищать пам’ять, стирають на порох наші історію, музеї, архітектурні й мистецькі пам’ятки, архіви, бібліотеки. Руйнують, розорюють, затруюють, зневажають, паплюжать, крадуть — землю, дітей, картини, церковні реліквії, музейні експонати, збіжжя, сільськогосподарську техніку, побутові прилади, унітази, чужу ношену білизну, чужі прикраси й годинники, коштовності й дитячі іграшки. Навіть примудряються красти те, що не можна ані помацати, ані покласти в кишеню, ані запхати в мішок. Крадуть наші роки життя, крадуть наше почуття безпеки, навіть крадуть тишу!

У сучасному світі брак тиші колосальний. Звукове засмічення сягає нечуваних меж, засилля звуків — неекологічних, штучних, фонових, нав’язливих, непроханих, але таких, що вже і не сприймаєш за брутальне проламування особистих кордонів — повсюдне й постійне, на кожному кроці, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, без перерв і жодних пауз. Цей галас від музики, ревіння моторів, дзижчання кавомашин, гудіння мереж і електродрилів, нечувана какофонія клацання, свердління, довбання, гупання, гепання, бухання, якими наповнено щоденний звуковий простір, непомітно, але невідворотно відчужують нас від самих себе. Тиша сьогодні — це розкіш і привілей, до певної міри доступні тим, хто має ресурс інвестувати у створення власного простору, особистого острівця тиші — скажімо, звести будинок із якісною звуковою ізоляцією і обладнати його звуконепроникним склом (звучить трохи в дусі горор-фільму за сценарієм Стівена Кінга, але все ж таки можливість дати гідну відсіч непроханому шуму — безцінна принада справді привілейованого життя). Однак і наявність грошей, і затишного будиночка не убезпечує тебе, наприклад, від неадекватних сусідів, яким начхати і на твої права, і на твій простір тиші, бо їм хочеться веселощів, розваг, гучних вечірок і гупання музики до самого ранку, а ти хоч умри. Закон не завжди здатен тебе захистити від звукового терору, бо в українських реаліях написане на папері — це написане на папері, а бикуюче бидло, яке хоче розваг і розривної музички, — це бикуюче бидло, і вгадайте, на чиєму боці буде сила й правда?

Війна анітрохи не поліпшила ситуації зі звуковим засміченням, навпаки, змушує нервово смикатися не лише через виття сирени чи здригатися від розкотистого рокотіння неба, коли збивають ракети, а й підстрибувати від будь-якого несподіваного звуку взагалі. Моя подруга Таня, яка перші тижні з батьками пересиджувала обстріли у селі між Херсоном і Миколаєвом, зізнається, що вся її родина і досі неабияк стресує зокрема через страшний пережитий досвід, зокрема звуковий.

«Коли ми щось робили по хаті і щось гучно падало, бемкало, дзенькало, ну, наприклад, хтось гучно прикрив за собою двері, випустив із рук кришку каструлі, то я одразу кричала батькам: “Це я, це я!”, — щоб вони не лякалися, наче знов почалися обстріли. Пригадую, що ми з мамою і татом отак по десять разів на день одні одним казали: “Це я, не хвилюйтеся!”».

Знадобилася ціла повномасштабна війна, щоб у межах країни, яка здається, у масі своїй люто ненавидить тишу, зневажає і боїться її, потроху, поволі почала вироблятися відраза до гучних вибухів від феєрверків. Нарешті й до найупертіших стало доходити (не до всіх, але все ж до більшості), якими болісними, травматичними, жахливими можуть бути ці новорічні чи святкові канонади залпів дешевої піротехніки! Звісно ж, у мирному житті чи в той його період, коли ще палав лише сам Донбас, а не вся Україна, кого обходили страждання воїнів АТО чи воєнних волонтерів, яким ці вогневі залпи, влаштовані різними «утомленими від війни» довбнями по спальниках і центральних районах міст, дослівно посилювали панічні атаки, розкраювали рани, що ледь-ледь встигали загоїтися, і змушували наново переживати найчорніші воєнні дні та ночі в умовно мирному житті?! Хто про них тоді думав, кого бентежили їхні травми, переживання, страждання та їхній біль? Щиро співчувати їм могли хіба що собачники, чиї пухнасті улюбленці страждали і гинули від стресу, напруження і переляку під час новорічних свят від надміру гучного тріску, гуркоту, свисту і вибухів.

Першої новорічної ночі великої війни в моєму кварталі не підірвали жодної петарди (утім у місті, навіть попри війну, не бракувало дурноверхів із феєрверками), хоча всі попередні роки гуркіт вибухів не замовкав аж до світанку. Щоправда, це все одно не додало святковій ночі спокою ані на грамину. Бо вже за кілька хвилин після опівночі небо зловісно зарокотіло розкотистими відпрацюванням засобів ППО, ну, і далі вже за шаблоном: сирена, небо, що аж здригається від грому збитих над столицею дронів і подальше «святкування» Нового року у ванній кімнаті з котиками на колінах і телефонами в руках. П’ять нескінченно довгих, страшних і надміру гучних годин очікування на відбій… Цієї новорічної ночі я ніколи й ні за що не подарую жодному росіянину, хай яким «харошим-нєт-вайнє» той себе вважатиме!

З початком зими у моторошне виття сирен і в гуркіт вибухів потроху впліталося торохтіння генераторів, довершуючи звуковий пейзаж міста воєнних часів. Війна — справа гучна в усіх сенсах, а тиша під час війни — це справжнє «лакшері», якого тепер бракує всім. Єдиною розрадою стає хіба що комендантська година, яка розганяє стрітрейсерів, нав’язливо галасливі компанії, розвізників доставки їжі, байкерів та інших крадіїв тиші по домівках. Навіть сміттєвоз, який роками підривав усю нашу тиху вуличку о 2-й ночі нестерпно гучним гуркотінням металевих баків, нарешті зник (Боже мій, яке щастя!..). Звісно, комендантська година не здатна скасувати нічні обстріли чи атаку дронів, та все ж принаймні ночі у воєнному місті стали трохи тихішими. Мабуть, у мирному житті я найбільше сумуватиму саме за комендантською годиною, яка дарувала кілька гарантованих годин нічної тиші, позбавленої реву моторів, гоготіння розвеселих компаній, гудіння самокатів, дирчання мопедів і байків.

Ані війна, ані мирні часи не можуть глобально вплинути на кількість і якість тиші в людському житті, бо тиша — то надто дорогоцінний ресурс, щоб отак знічев’я разом із перемогою упасти людям на голови, бо цей скарб у руках безтолкових користувачів опинитися одразу на смітнику. До тиші треба дозріти. Дорости. Тиша лякає тим, що за браком фонових подразників, вона змушує придивитися до себе уважно і пильно, прислухатися до своїх думок і зануритися у власний космос. Багатьом можуть не сподобатися ті знахідки, які вони надибають у власній тиші — там насправді багато самотності, непевності, вразливості, нереалізованості, одним словом всього того, від чого так зручно і надійно було ховатися у галасливому довкіллі. Але тиша варта роботи над собою, бо дає можливість стати для самого себе безцінним ресурсом, підтримкою і опорою — особливо у скрутні часи.

Війна — суворий учитель, який не дає ані секунди передишки і часу на відпочинок. Силоміць втовкмачує прості й практичні істини, які і за умов мирного життя є непоганими стратегіями для виживання, що вже казати про війну: завжди відкладай гроші на «чорний день» і на «дуже чорний день» (це правило ще з часів мого дитинства жодного разу не підвело, бо якщо ти живеш в Україні і не маєш звички заощаджувати і не дбаєш про «фінансову подушку», у валюті чи в гривнях, то ти або дурний, або без або), тримай у домі запаси харчів, води, ліків, а ще прокладки, туалетний папір і зубну пасту з шампунем. Навчися кермувати автом, надавати першу медичну допомогу, робити уколи, накладати турнікет, збирати автомат і стріляти, принаймні навчися поводитися зі зброєю. Вчися сама (і сам) та навчай дітей (обов’язково) робити щось корисне руками: шити, пекти хліб, плести, стригти, робити окопні свічки й очисні фільтри для води, розкладати вогонь, лікувати, майструвати, лагодити. Ретельно вивчай правила пожежної безпеки, правила поведінки під час повітряної тривоги, під час артилерійського обстрілу, вуличних боїв. Учи іноземні мови, що більше, то ліпше, в будь-якому віці, будь-коли, навіть під час війни — я, між іншим, і гадки не мала, якою ж потужною розрадою мені стане самовчитель латвійської мови під час тривалих відключень світла і затяжних повітряних тривог! А ще знай свої важливі паролі й номери телефонів найближчих людей. Знай своїх найближчих і надійних людей, тримай із ними зв’язок, тримайся своїх і бережи вогник свічечки над літерою Ї.

А ще ніколи не забувай, як важливо бути добрими. Війна робить нас знервованими й нетерплячими, різкими, а часом і грубими, але все ж таки варто докладати трохи зусиль, щоб підтримувати колообіг доброти в цьому світі, інакше навіщо ми взагалі б’ємося на всіх реальних і віртуальних фронтах із імперією зла в усіх її мерзенних проявах?

Доброта може мати цілком матеріальні прояви. Сусідка, яка поділилася з моїми батьками яблуками зі свого саду й замороженими стегенцями з гуманітарки під час облоги Чернігова, коли моїм мамі й тату нічого в тій черзі по гуманітарну допомогу не дісталося. Моя люба подруга, яка в перший місяць наступу на північ роздобула ліки для сердечників, що були тоді дослівно на вагу золота, і знайшла як передати їх в обложений Чернігів для мого дідуся і його старенької дружини. Ще одна моя подруга, виїжджаючи в евакуацію за кордон, подарувала мені гроші на покупку котячого корму для моїх звірят. Букет польових квітів, який інша подруга передала з дачі у Київ разом із кількома торбами власноруч вирощеної городини. Ці рандомні блискітки добра розгортають над нами свою мережу добрих вчинків і добрих думок, і ця мережа має властивість самопідживлюватися примноженою добротою і розростатися, охоплюючи дедалі більше людей. Часом доброта може виявляти себе не аж так прямолінійно й очевидно, як-от «я щось зробив для тебе хороше або поділився чимось, і всім від того тепер добре!». Іноді помовчати поряд із кимось теж є проявом доброти. Потримати за руку. Поплакати або дати людині виплакатися, виговоритися, вивільнитися з-під тягаря своїх турбот, страхів. Можна піти іще далі: доброта іноді таїться і в тому, що ти притримаєш при собі якісь свої думки, зауваження й коментарі. Промовчиш. Не огризнешся. Скажеш: «Дякую». Перефразовуючи строфи вірша канадської поетеси Рупі Каур, ті демони, з якими в глибині душі і потай від сторонніх очей бореться кожна людина, — «не є нашим полем битви». Людина може здаватися гранично зверхньою, агресивною, нетерпимою, різкою або просто нам чимось несимпатичною, але що ми знаємо про те, в якому пеклі болю, жахів чи самотності саме в цю мить вона гребеться, заледве маючи сили ступити крок уперед? От тому важливо бути добрими. І трошки терплячими.

«У нас чомусь превалюють поради з допомоги, розраховані на людей, у яких у житті все гаразд, — каже Дарка Озерна, медична журналістка, консультантка зі здорового способу життя. — Бо зазвичай, коли людина в скрутній психологічній ситуації, їй радять щось на кшталт: сходіть на масаж, пообіймайтеся, випийте кави. Ну, який масаж? Ви ж розумієте, що масаж вам робить або близька людина, якщо вона у вас є, або це вам робить масажист за 500 гривень, і це в тому випадку, якщо у вас ці гроші є. І є час на масажиста. Це не про людину, яка вибігла просто в капцях із будинку, кілька тижнів кудись їхала і тепер намагається знайти собі місце в нових умовах, і не знає, що з цим робити. У неї всі думки про гроші, про дітей, про батьків, у неї нема коштів, нема сил, нема масажиста чи близької людини, ані змоги купити собі ту каву. Такі поради можуть зробити тільки гірше! Чи коли нам кажуть, цінуйте те, що у вас є, і все буде добре. А воно вже не є добре, через усе, що сталося, і для якоїсь людини воно ніколи вже не буде добрим. Ось із цим ми маємо жити далі!»

Роздавати поради — справа дуже невдячна, але можна спробувати хоча б акуратно зорієнтувати людину, як і де їй шукати допомоги, — головне, бути при цьому доречними і ненав’язливими, не оглушувати людину рекомендаціями: зроби те, те і ось те, і обов’язково прозвітуй мені про результат. Такий тиск від спричинення добра може тільки нашкодити. Як кажуть, дійте по ситуації, але тримайте в голові золоте правило «не нашкодь». Можете бути поряд із людиною, шокованою тим, на що війна перетворила її життя, — то будьте. Не можете — не коріть себе за це, але допомагайте в тих межах, де ви бачите, що це вам до снаги: знайти телефони служб психологічної підтримки, роздрукувати адреси шелтерів чи біженських центрів, приготувати гарячу вечерю, поділитися їжею, одягом, подушками. Обійняти, зрештою (але тільки якщо ви точно знаєте, що цій конкретній людині в її ситуації та з пережитим нею досвідом війни фізичний контакт чи дотик не нашкодять і не ретравмують).

А ще важливо не забувати бути добрими до самих себе. Якщо треба — залишитися в тиші (авжеж, це, як і згадані Даркою масажисти з кавою, може бути недоступною опцією в умовах шелтеру чи біженського центру, чи за умови маленьких дітей на руках, але все ж таки варто пошукати місця для усамітнення, хоча б на кілька хвилин), побути сам на сам із собою, своїми думками, дозволити собі поплакати, посумувати, побайдикувати, пожаліти себе, поспівчувати собі, підбадьорити себе. І жодним чином не докоряти собі ані за зовнішній вигляд, ані за розхристані почуття, ані за безлад у думках і в довколишньому просторі. Вам теж зараз нелегко. Вам теж зараз непросто, і це нормально — бути не в порядку, коли весь світ перевернувся догори дриґом і впав вам на голову!

«Після звільнення Чернігівщини і повернення додому я вже на рівні підсвідомості купую продукти не тільки на вечерю і сніданок, а й так, щоб щось покласти в запаси, в комору. І кажу собі: зайвим не буде, знадобиться. Бо ти вже добре знаєш, що війна насправді під’їдає все. І не має значення, скільки ти важиш, який вигляд маєш, тобі важливо, що ти жива! — зізнається моя подруга Катя. — І ти нарешті усвідомлюєш, що стандарти краси взагалі не працюють. Вони не мають сенсу!»

У безміру жорстокій війні, яку розв’язали росіяни, де зґвалтування, знущання, катування над людьми є не просто супутніми епізодами безпосередньо бойових дій, а цілеспрямованою тактикою знищення, залякування і приниження населення, передусім жінок, чи взагалі доречно і досі говорити про якусь стандартизацію, вимірювання і оцінку жіноцтва, ще й за канонами патріархальної спільноти?! Мені часом боляче спостерігати, коли жінки, які у війну вигрібають на собі весь домашній побут разом із дітьми, школою, роботою, батьками, домашніми тваринами і всіма викликами нашого воєнного довкілля, або жінки, чоловіки яких служать у найгарячіших точках, жінки, які волонтерять і живуть в умовах постійного стресу й напруження, починають дорікати собі, що вони набрали масу або сильно її втратили, або їхнє тіло втратило стрункість, гнучкість чи звичну форму… Агов, дівчата, ну ви чого?! Ви живі? У вас є вода, їжа, дах над головою? Ви в безпечному місці? Ну, то все, ви вже прекрасні тим, що ви живі, сильні, ви поряд із тими, хто вас потребує, ви піклуєтеся про них, — та ви ж суперкруті героїні для всього світу, і, сподіваюся, для самих себе також. Вас бентежить якась сукенка з мирного життя, яка у воєнному сьогоденні вам більше не пасує, бо хтось «ушив» чи «розширив» її, поки ви давали раду із грандіозними подіями за порогом дому? Ну то викиньте її з шафи, віддайте в гуманітарний центр, чи просто приберіть подалі від очей, щоб вона більше не сміла своїм виглядом навіювати несправедливі думки про те, що катастрофічні масштабні події в країні не мали права лишати жодних відбитків на вашому тілі! Зрештою, це лишень сукня, а не голос совісті чи розуму. На крайній випадок, пошукайте в гуманітарному центрі або й купіть, якщо є можливість, нову сукенку того розміру, в якому ви є «тут і зараз», і подякуйте самій собі у вашому прекрасному тілі, яке вас береже на цій війні, захищає, яке прокидається щоранку, рухається, готує їжу, підтримує вас і ваших рідних, робить багато добра, дає тепло і любов довколишнім! Про які ще стандарти краси, окрім життя, може йтися?

А якщо ви вирішите, що в цій масі й у цьому розмірі вам справді якось не комфортно, то, роблячи руханку, корегуючи харчові звички, практикуючи йогу чи біг, бокс чи балет, або й прості прогулянки пішки, — робіть це з думкою про силу, здоров’я, витривалість, про особистий комфорт, а не про те, що вас на це прирекли якісь умовні стандарти. Нас визначаюсь не чиїсь думки про нас, а наші індивідуальні вчинки й особиста сильна позиція в цьому світі — і в добрі часи, і в недобрі й темні.

Бо ми насправді дуже сильні й дуже живі. Дуже. Навіть коли ми не вигрібаємо, навіть коли нам здається, що ми робимо мало, треба більше, а на більше нема ні сил, ні завзяття, коли ми втомлені, коли нічого не вдається, коли темрява війни висмоктує всі сили і лишає нас безпорадними, безпомічними посеред битого шляху без жодних вказівок, куди рухатися далі. Нам страшно, боляче, ми втрачаємо віру в себе, але ми тут, ми пережили вже не один рік війни, ми тримаємося, донатимо, читаємо страшні новини, почуваємося втомленими, безпорадними, мізерно маленькими в цій каламуті історичних й епохальних подій, але ми піклуємося про дітей і котів, про батьків і друзів, печемо хліб, плетемо шкарпетки, працюємо між відключенням світла, даємо собі раду або не даємо собі ради, тримаємося «своїх», ми рухаємося повільно, іноді так непомітно, що здається, наче завмерли на місці, але навіть дуже повільний рух — це все одно рух уперед.

«В якийсь момент, знаєш, наче от просвітлення прийшло. От я кажу, що у наших ворогів — у них абсолютний культ смерті, — задумливо каже моя подруга Світлана. — От усі ці померлі діди, це чіпляння за минуле, спроби воскресити ту померлу країну, якої вже нема й не буде, усі ці геронтофіли, усі їхні старці — це ж чисто культ смерті. Це таке мертве, неживе минуле, яке чіпляється за нас кістлявими руками, ми вириваємось, а воно все одно чіпляється. А в нас у країні, у наших людей — культ життя. Наші родючі землі, квіти, лелеки, та хоч що візьми, — це все про життя, це культ життя! Україна — це про життя. І хоч скільки ці “мертвяки” закидатимуть нас бомбами, ми все одно житимемо».

Київ, березень 2023

Післямова

Я безмежно дякую всім жінкам-співрозмовницям, які щиро й відверто ділилися в наших розмовах своїми історіями, досвідом, болючим і радісним, своїми висновками і думками, порадами й розрадами. Разом ми сила!