Історія одного рояля: 31887 ebook

Роман, написаний знаним в Іспанії піаністом і популяризатором музики, розповідає не лише про музику та музикантів. Це книжка про історію Європи й людські долі протягом більш ніж століття. Оповідь охоплює обидві Світові війни, робить часові відступи в історію попередніх віків та європейської музики, зокрема, а сам оповідач — наш сучасник, що теж зазнав проблем через епідемію ковіду. Географічний простір — якнайширший: від Західної Європи, через Польщу й аж до Британської Індії. І все це об’єднує драматична, але щаслива доля рояля, який упродовж цього буремного часу мав кількох власників, перш ніж у казковий спосіб потрапити до рук оповідача. Саме в казковий, бо події дуже органічно пов’язує наскрізний образ загадкового настроювача, схожого на гнома з польського пралісу.

Книжка сподобається не лише знавцям музики, але й поціновувачам інтелектуальної та дещо пригодницької оповіді.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-102-0

© Ramon Gener, 2024

© Ігор Оржицький, український переклад, 2025

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2025

Рамон Женер

Історія одного рояля: 31887

Коріні,

Mein Schatzi [1]

Тієї самої миті, уперше побачивши рояль, вона з абсолютною певністю зрозуміла, що оцей і має бути.

Цей і жоден інший.

Радість, яку вона відчула побачивши його, була такою великою, що втома від подорожі потягом, який привіз її з Маґдебурґа, зникла умить, наче за помахом чарівної палички.

Того осіннього ранку наприкінці жовтня 1915 року, ранку, який вона так ретельно спланувала, дзвінок будильника підняв її, як завжди, за годину до сходу сонця. Поснідавши й склавши свої заощадження в сумочку, вона сховала листи від сина у внутрішню кишеню шубки, яку їй подарував покійний чоловік, і вийшла з дому.

На вокзалі на неї чекав потяг, огорнутий клубом пари. З рішучістю, людини, яка відчуває, що робить правильно, вона сміливо пройшла поміж людей, що блукали туди-сюди по перону, і зайшла в останній вагон. Після такого собі слалому по захаращеному проходу, вона таки дісталася свого місця. Вона стала навшпиньки, щоб розмістити сумку на багажній полиці, й улаштувалася біля вікна, не знімаючи шубки.

За кілька хвилин начальник станції проспівав останнє попередження:

— Пасажири, займіть місця у вагонах.

Зробив він це баритоном таким яскравим і добре поставленим, що весь перонний гамір затих, слухаючи його. З лукавою усмішкою того, хто на мить перетворюється на головного героя, він владним порухом дістав з кишені сріблястий свисток. Подивився ліворуч і праворуч, пересвідчившися, що привернув загальну увагу, і тоді, точнісінько, коли станційний годинник показав 7:23, засюрчав протяжно й заклично. Підострожений свистком, перон знову прийшов у рух, а вугілля дало поживу нутрощам старого залізного коня Прусської державної залізниці. Важкі триби коліс прокинулися і, ніби йшлося про довготривале accelerando rossiniano[2], потяг рушив, потроху набираючи запрограмованої швидкості: andante assai grazioso.

Заколисані ostinato стуку коліс старої гагатової залізниці, спалахами світанкового сяйва, що вгадувалися на сході, та осінніми пейзажами Саксонії, пасажири поснули. Сон здолав їх, ніби апостолів у Гетсиманському саду. Знемоглися одне за одним.

Усі, окрім неї.

Вона вмостилася на дерев’яному сидінні біля вікна, та їй не давала заснути причина, що й змусила сісти на цей потяг.

І раптом, якраз коли напівморок відкрив дорогу першому ранковому світлу, розчервоніле сонце, не спитавшись, прослизнуло через вікно просто в її думки. Безмежність королівської величі світила поглинула її увагу, і водночас, завдяки ефекту контражуру, обдарувала її відображенням вагонне скло. Ортруд Шульце спробувала розпізнати там веселу жінку, якою вона колись була. Життєрадісну жінку, яка закохалася, вийшла заміж і стала матір’ю. Вона намагалася з усіх сил, а таки не віднайшла її. Відбиток показав їй сумну і втомлену жінку, що у свої сорок п’ять років боролася, аби пережити удари життя й абсурд війни. Тільки ще й досі золотаве волосся, очі зелено-оливкового кольору, бездоганні білі зуби й прихована гідність виразу обличчя зберігались у відображенні, нагадуючи про щастя часів, що були колись, та вже проминули. Щастя, підступно вкрадене лихою долею, яка занапастила життя її чоловіка ще до того, як він став батьком. Лиха, невгамовна фатальність, двічі забрала в неї єдиного сина. Удруге, коли послала його на західний фронт боротися проти Антанти. То був фатальний жовтневий день 1914 року. А було йому лише двадцять літ.

— Не переймайся, мамо, — сказав він, прощаючись. — Усі кажуть, на Різдво війна вже скінчиться й ми зможемо повернутися додому.

Так само, як він, понад мільйон молодих німців прощалися того дня з матерями. Як і він, понад мільйон молодих німців пробували втішити їх оманою, що то тільки на чотири дні, що все скоро минеться.

Тевтонські газети й справді сурмили, що війна закінчиться до Пасхи. Запевняли, ніби план, кілька років тому розроблений генералом Альфредом фон Шліфеном, був геть досконалим, швидким та ефективним, просто несхибним. З упевненістю, яку дає прогноз на папері, усі вважали себе непереможними велетнями. Почувалися сильнішими за Голіафа; розгромити ґалів, увійти в Париж та успадкувати Земну кулю було справою чотирьох днів. Завиграшки.

Та минуло Різдво, і 1915 рік відкрив мільйону юнаків, мільйону матерів і більш як шістдесяти п’яти мільйонам німців, що все закрутилося геть в інший спосіб. Британці прийшли на допомогу французам і змогли загальмувати просування Німецької імперії до Парижа. Відтоді сили зрівнялися, і фронт перетворився на траншею, вогнем пропалену через серце Європи. Смертельний рів, що тягся від Ла-Маншу аж до Швейцарії. Пастка, у яку потрапив її одинак в Артуа, неподалік від Арраса; місцина під сірим небом і в невизначеному часі. Місце, де надія конала в агонії adagio з присмаком подорожі без зворотного квитка.

І отак чотири дні перетворилися на тижні, а тижні — у місяці, ще місяці, і Ортруд, як і її син, теж опинилася в пастці траншеї. Тільки вельми відмінної, якою став її непоказний будинок біля Маґдебурзького собору. Там, у затінку готичних веж, під якими спочивав Оттон І Великий, король франків та імператор Священної Римської імперії, вона чекала. І в цьому чеканні, часом розпачливому, вона заприязнилася із самотністю. Вона настільки відчувала її часткою себе, що, здавалось, могла торкатись її, бачити й чути.

Поряд із нею вона звикла до мовчання, до світлин на нічному столику, до брудних чобіт у під’їзді, до побазграних паперів на письмовому столі, до покинутої в шафах одежі... З часом вона призвичаїлась їсти за столом з двома порожніми стільцями — один чоловіків, а другий синів. Їй бракувало їх. Їй так їх бракувало... Вона журилася за ними щоночі, коли гасила нічник, коли заплющувала очі, коли снила ними. Вона журилася за ними щоночі, коли її дихання швидшало stringendo аж до tempo rubato, і тоді їй виривалися їхні імена: Йоганнес, Йоганнес...

Її охоплював розпач, коли на другому боці шлюбного ліжка вона не знаходила Йоганнеса. Їй розривалося серце, коли, зазирнувши до кімнати другого Йоганнеса — сина, загарбаного війною, — не знаходила там нікого.

У цьому полоні порожнечі була тільки одна річ, яка бодай трохи могла полегшити тягар цієї порожнечі — піаніно у вітальні. Старе «ґротріан-штайнвеґ». Сівши обіч, вона могла відчути присутність чоловіка — чиновника міської ради, залюбленого в музику, що купив з рук старе піаніно, і грав собі на втіху в хвилину дозвілля. Сидячи обіч, вона могла чути, як вправляється син — віртуоз, що розпочав грати заледве в сім років, а ніхто ж його й не просив.

Поряд із піаніно її подруга самотність, здавалося, зникала, коли вона пригадувала, як малий Йоганнес навчився грати — ніби просто так.

То був звичайний собі день. Хмарний день, коли все йшло торованою стежиною рутини, аж поки раптово сталася несподівана річ: дитина влізла на банкетку, підняла кришку клавіатури й почала награвати мелодії — дитячі та народні. Вона робила це ніби знічев’я, ніби завжди вміла це робити. Напам’ять, безпомильно, начебто це була найпростіша річ у світі. Мати так здивувалася несподіваному чуду, що, довго не думаючи, побігла шукати вчителя, який зумів би спрямувати цей дар небес. Вона знайшла його зовсім поруч від дому: гер Шмідт, овдовілий бездітний піаніст, після багатьох років скромної сольної кар’єри вирішив покинути сцену. Чоловік, настільки розчарований тим, що вділило йому життя, усамітнився в рідному місті й заповнював вільні години фортеп’янними уроками для дилетантів свого району. Чоловік, який відчував, що дійшов до cadenza finale партитури свого життя. Чоловік зневірений, що завжди ходив в усьому чорному, ховаючи розчарування за величезними окулярами з товстими скельцями та пишними вусами в стилі Ніцше. Чоловік із лисиною, з якої стирчало чотири непокірні волосини, довгі та сиві, що перетворилися на таку собі муніципальну послугу, бо, коли він походжав вулицями міста, грайливий вітер маяв ними, перетворюючи на справжній флюгер, аби мешканці дізналися про напрямок вітру. Чоловік зимний, якому життя дало другу нагоду того дня, коли він познайомився з малим Йоганнесом. І от, коли старий пересвідчився у фортеп’янних здібностях цього семирічного чуда, що грало завиграшки, він відчув, як песимізм, що був оволодів його життям, тепер у diminuendo розвіювався парою в небутті. Він побачив, як хлопчик грає, і, ніби апостол Павло по дорозі в Дамаск, упав з коня й знов повірив у Провидіння та в людину.

І отак от, непомітно для себе, у свої сімдесят він знов усміхнувся, чого не робив стільки літ. І від того йому стало втішно. Дуже втішно. Усміхнений і свідомий дива, що мав оце перед очима, він перехрестився здійняв очі д’горі й подякував Богові за несподіваний дарунок.

Безсумнівно, це було веління Боже.

Заняття почалися одразу ж.

Зважаючи на небесну природу події та матеріальну скруту матері, яка виживала й утримувала сина, доробляючи до вдовиної пенсії штопанням лахміття, гер Шмідт вирішив не брати платні за уроки.

Відклавши убік cadenza finale партитури свого життя, він зазирнув тепер за виднокіл нового майбуття. Натхнений творчим духом Книги Буття, він тілом і душею віддався виконанню завдання, дорученого йому Всевишнім: сотворити музичний світ, у якому жив би малий Йоганнес.

Книга Буття, розділ 1

На початку гер Шмідт сотворив світ музики, що для Йоганнеса був незайманим і новим.

І сказав гер Шмідт: «Нехай музика має обрамок». І з’явилися п’ять поземних ліній, які були названі нотним станом. Йоганнес побачив, що всі лінії були добрі й полюбив їх. І був вечір і був ранок — день перший.

Тоді сказав гер Шмідт: «Нехай будуть ноти й павзи». І з’явились на нотному стані дивні плямки. Йоганнес побачив, що всі ті плямки були добрі й полюбив їх. Гер Шмідт відділив їх і назвав їх: ля, сі, до, ре, мі, фа, соль... і дав їм ознаки: круглі, білі, чорні, одна восьма, одна шістнадцята... І був вечір і був ранок — день другий.

Тоді сказав гер Шмідт: «Нехай буде місце для кожної ноти». І ліворуч на нотному стані з’явилися символи, сповнені чарів. І так народились ключі. Одні були «соль», інші «фа», ще інші «до», але Йоганнес побачив, що всі були добрі й полюбив їх. І був вечір і був ранок — день третій.

Тоді сказав гер Шмідт: «Нехай будуть дієзи й бемолі». Й інші чарівні символи оселились на нотному стані. І сказав іще: «Нехай нові символи родять плоди за їхнім родом і нехай музика повниться ними». І народились тональності. Одні родили плоди мажорні, щоб панувати над днем, а інші —мінорні, щоб панувати над ніччю, але Йоганнес побачив, що всі були добрі й полюбив їх: перші за те, що денні й веселі, другі за те, що нічні й глибокі. І був вечір і був ранок — день четвертий.

Тоді сказав гер Шмідт: «Нехай буде знак, щоб тримати ритм». І нотний стан перетнули прямовисні лінії й поділили його на такти. В одних ритм був довший і складніший, а в інших — коротший і простіший, але Йоганнес побачив, що всі були добрі й полюбив їх. І був вечір і був ранок — день п’ятий.

Тоді сказав гер Шмідт: «Нехай музика виведе з себе життя». І нотний стан, ноти, павзи, ключі, дієзи, бемолі й такти забриніли. «Нехай життя родить плоди й множиться й аж переллється поза папір». І жвава гармонія наповнила все тисячею розмаїтих почувань з тисячею різних імен: piano, forte, adagio, moderato, allegro, crescendo, diminuendo, ritenuto, accelerando, legato... І Йоганнес побачив, що все життя, що всі почуття і всі звучання були добрі й полюбив їх. І був вечір і був ранок — день шостий.

Тоді сказав гер Шмідт: «Нехай будуть моря й океани, аби плисти по життю». І гер Шмідт усадовив Йоганнеса перед клавішами піаніно — білими і чорними. Море з п’ятдесяти двох білих і тридцяти шести чорних. Більш ніж море: безмежний океан з вісімдесяти восьми клавіш, аби, завдяки музиці, плисти насупереч стихіям. І Йоганнес торкнувся клавішів і побачив, що всі вони добрі, і полюбив їх усією душею, і перетворив їх на свій усесвіт. І був вечір і був ранок — день сьомий.

І гер Шмідт спочив сьомого дня й подякував Богові за всю працю, що Він доручив йому, і благословив і освятив Йоганнеса, давши йому спочити один день в Едемському саду.

Попри легкість і швидкість, з якими Йоганнес опановував плавання по водах із гебану й слонової кості, гер Шмідт ніколи не забував про скрупульозність, обіцяну Всевишньому і, ніби той, хто строго дотримується заповідей, записаних на таблицях Завіту, які Мойсей спустив із Синай-гори, ніколи не полишав свого неухильного методу навчання. Тому, не засліплюючись даром хлопця, він ніколи не дозволяв йому, просуватися надто швидко або перестрибувати через кроки, на яких можна було б спіткнутися у подальшому. Тож в ім’я ревної пунктуальності він наприкінці кожного уроку змушував Йоганнеса повторювати максиму з трьох пунктів свого катехізису піаніста: «Музика, музика і знов музика».

Перші п’єси, що вийшли з океану вісімдесяти восьми нот старого «ґротріан-штайнвеґа» були етюди для початківців Кьолера, Гелера та Черного, які утворили підмурок того, що мало настати згодом: перші прелюдії Баха, «Фортеп’янний альбом для Анни Маґдалени Бах», легкі сонатини Клементі або Діабеллі, «Ліричні п’єси» Ґріґа, «Альбом для юнацтва» Шумана...

Уроки гера Шмідта були не лише фортеп’янними заняттями. Цей песиміст, якого талант Йоганнеса зміг перетворити на ентузіаста, тілом і душею віддавався роботі. Звичайно, що він пояснював хлопчикові поставу кистей або levare передпліч. Звичайно, що показував йому ідеальну висоту банкетки (деталь, яку він міняв, як і відстань ніг до педалей, по мірі того, як Йоганнес підростав) і всі інші типові речі, які має знати будь-який піаніст. Звичайно, так. Але старий учитель, відданий своєму божественному призначенню, не втрачав нагоди розширити хлопцеві обрій й пояснював йому всі можливості інструмента й музики, які вони вивчали.

Від гера Шмідта Йоганнес дізнався про функції та призначення всеньких деталей старого «ґротріан-штайнвеґа». Поряд з учителем години пролітали, коли той брався оповідати історії та анекдоти про музикантів і композиторів, яких вони вивчали. І тоді похмурий учитель виходив з-поза заборола скелець своїх товстих окулярів та перетворювався на блискучого трубадура, жонглера, рапсода, мінезингера з оксамитовим глибоким голосом. Наче перетворившись силою і благодаттю Святого Духа, він із таким запалом пояснював усе, що ті історії здавалися радше чарівними легендами, узятими з якої-небудь книги Старого Завіту. Заворожений чарівництвом його слів, Йоганнес ошелешено слухав, а Ортруд полишала на кухні штопання й прибігала всістися поряд із піаніно, аби краще чути.

Він розповідав їм про Баха та його двадцятеро дітей: сімох від першої дружини та тринадцятьох від другої — Анни-Маґдалени, що їй він присвятив альбом; або про видавця Діабеллі та його домовляння з великим Бетговеном, щоб той написав йому варіації; або про навчання Черного, який був старанним учнем боннського генія; або про такого собі Ґріґа, норвезького музиканта, що про нього ніколи не чули і що був захоплений, як воно видавалось, музикою Шумана, композитора, одруженого з видатною піаністкою на ім’я Клара — неймовірною жінкою, з якою він мав восьмеро дітей і присвятив їм «Альбом для юнацтва».

Посеред цих фантастичних історій та фортеп’янних уроків з понеділка до суботи, сповнених музики, музики й знов музики, Йоганнес витягнувся й перетворився на викапану подобу батька, якого ніколи не знав, чоловіка на фото в обрамленні, що стояло на материному нічному столику. Щоранку, коли хлопець сідав за сніданковий стіл, Ортруд дивилась на нього й раділа, що охрестила його татовим іменем, адже, хоч ще й підліток, він був точною копією того мовчазного, високого, білявого й аполонівської статури чоловіка, кохання всього її життя.

Хлопець, перетворившись на боязкого, але досконалої статури юнака, жив у власному світі. У позбавленому постаті батька світі сироти, де піаніно, мати й гер Шмідт були для нього всім. У добре припасованому до нього світі, покидати який йому не хотілось, адже поза цим надійним усесвітом, він опинявся на ворожому терені. Тож і школа була для нього нічим іншим, як місцем, віддаленим від його космосу. Місцем, позбавленим друзів і повним бездушних учителів. У класі він сідав у найвіддаленішому кутку зі сподіванням, що ніхто його не турбуватиме. По двору він тинявся з відсутнім поглядом, наче сомнамбула. Ті, хто б мали бути його товаришами, не втрачали нагоди зачепити його. Вони не розуміли його дивного поводження, брак емпатії в нього, його видиму неспроможність до спілкування, його мовчазність. Їх дратувало, що він інакший. Ним нехтували, його висміювали, його били..., але, попри все, він ніколи не боявся й був здатен непохитно витримувати всі удари. Хоч би скільки його били або ображали, зламати його дух не вдавалося. Навпаки, чим більше на нього насідали, тим сильнішим він ставав, адже гартував свою міць силою криці, про яку там ніхто й не підозрював: крицею музики.

З плином часу неабияка вага його моці перемогла gruppetto обложників, і на хлопця махнули рукою. У самоті розширення свого недоторканного всесвіту, він витримував те вороже оточення й складав іспити з усіх предметів, аби більше до них не повертатись. Він витримував усе й усіх, щоб якнайшвидше лишити позаду отой жах. Він ostinato чинив опір з єдиною метою повернутися додому, у свій світ, аби гратися з єдиним другом, що мав, — з піаніно.

Торкання клавішів стало непогамовною необхідністю.

Від того далекого дня, коли він почав просто так грати, маючи сім років, від того далекого тижня Початку, коли гер Шмідт сотворив для нього музичний всесвіт, йому було ясно, яким є його призначення. Тож усе, що перебувало поза океаном вісімдесяти восьми клавішів, утратило для нього всякий інтерес і зникло в небутті.

Захоплений пристрастю пізнання, він заповзято читав біографії музикантів, які мати купувала йому в букіністичних книгарнях і які помагали йому доповнити й уточнити дати й факти неймовірних історій гера Шмідта. Він у цілковитому захваті вивчав партитури, що діставав йому вчитель; він вивчав їх і вправлявся без упину, аж доки вже знав їх напам’ять. Щойно запам’ятавши, він складував їх у мозку так надійно, що будь-хто сказав би, що вони були там завжди. Чим більше учився, тим глибше проникала та трутизна й непогамовнішою ставала його музична жага. Йому подобалося все й усе його захоплювало, але, увійшовши в отроцтво, він почав більше приємності віднаходити в певних композиторах, що більше пасували його фортеп’янному смаку. Правда й те, що, відповідно до приписів учителя, він щодня виходив у море з якоюсь невеличкою прелюдією Баха, та щойно опинившись у відкритому морі, його вітрила наповнювались романтизмом Шуберта, Шопена або Ліста: романсами без слів, фантастичними фантазіями, ноктюрнами повні, тридольними вальсами, ефемерними прелюдіями, імпровізованими експромтами...

Отак плив по життю Йоганнес, аж доки одного літнього вечора, останнього вечора шкільного року, коли він повернувся додому, вітер помінявся і його життя змінило напрям.

Як завжди, на нього чекав пунктуальний гер Шмідт, але цього разу не біля піаніно, як звичайно. Переступивши поріг, він побачив двох найважливіших у своєму житті людей за столом у вітальні. Зелено-оливкові очі матері, зелені як ніколи, дивилися на нього зеленим кольором надії. Гер Шмідт підвівся, усміхнувся з-під ніцшеанських вусів і аристократичним порухом, що міг явити тільки такий старий піаніст, як він, запросив хлопця сісти на порожній стілець.

Сідаючи, Йоганнес перервав другий ноктюрн Шопена в мі-бемоль мажор, що протягом усього дня звучав у його голові. Він віддалив музику, вивільнивши в голові місце, щоб сконцентруватися на новині, яку от-от мав дізнатися, очікуючи, він подивився на матір та гера Шмідта й зосередився.

— Настала мить вирушати в дорогу, — мовив маестро.

Голос його в тональності basso profondo звучав глибоко, як ніколи. Старий учитель сказав, що настала мить удосконалювати навчання з іншими піаністами, які додали б нового бачення й розширили обрії музики. Мить почати навчатися в інших маестро, які наповнили б знаннями ще наявні прогалини.

— Я вже застарий і дійшов до кінця шляху, — визнав гер Шмідт зі скромністю, властивою мудрецям. — Я дав тобі все, що маю, і вже не лишається нічого, чому міг би тебе навчити. У твої п’ятнадцять років ти вже набагато кращий піаніст, ніж коли-небудь ним був я.

Ортруд і Йоганнес помітили, як він тремтить від почуттів. Гідність слів старого вчителя дала їм усвідомлення того, як вони шанували цього старця, що з’явився в їхньому житті саме тоді, коли вони найбільше цього потребували. Мати шанувала його за постійні альтруїзм і великодушність. Шанувала за щирість, самовідданість і щиру зацікавленість долею її сина. Йоганнес шанував його, як можна шанувати творця, учителя і... батька, якого він ніколи не знав.

— Але твій шлях триває, — додав старий. — У тебе достатньо таланту, щоб сягнути так далеко, як ти захочеш. Тож ми з твоєю мамою вирішили, що ти вступиш до Ляйпцізької королівської консерваторії і там довершиш своє навчання.

Жоден м’яз не ворухнувся в Йоганнеса. Чомусь він завжди знав, що настане така мить; він читав про таке в біографіях майже всіх музикантів. Вирішальна мить, наріжний камінь долі людини.

Він буквально шкірою зрозумів, що Ляйпціґ стане його Ханааном; обітованою землею, що тече медом і молоком. Ухопившись за стіл, він глибоко задихав, щоб стишити прискорені удари серця й побачив, як з материних очей зеленого кольору надії приховано покотилася сльоза, у якій змішалися радість і сум. Вона так раділа за нього! Але тепер так боялась! Він був надто юний. Мав лише п’ятнадцять років, і її лякало, що́ там могло з ним статися далеко від дому. Вона дуже боялась. Боялася побачити, як він покидає рідний дім, і боялась лишитися самою. Та попри страхи, що її бентежили, вона розуміла, що так буде правильно, так треба було зробити. Гер Шмідт багато разів обговорював це з нею. «Це доля Йоганнеса, — переконував він. — До того ж не варто хвилюватися. Я все залагодив».

Так воно й було.

Старий у чорному костюмі, в окулярах із товстими скельцями, з вусами у стилі Ніцше та чотирма довгими й сивими волосинами на лисині усе влаштував. Кілька місяців тому він з’їздив до Ляйпціґа, аби побачитися з одним давнішнім учнем — Штефаном Крелем. Багатонадійним піаністом, що став, ні мало, ні багато, директором Королівської консерваторії міста. Він рішуче увійшов до величного будинку на вулиці Ґрасі, осідку консерваторії, і піднявся великими сходами з білого мармуру на другий поверх. Секретарка не змусила його чекати ані хвилини й запросила одразу до кабінету директора — без узвичаєної проміжної зупинки в передпокої.

По багатьох роках, що вони не бачились, директор Крель прийняв гера Шмідта зі щиросердістю, властивою учневі, свідомому, що велика частина його професійного успіху була плодом навчання в цього старого. Коли Крель, із бездоганним проділом на голові й убраний у картатий костюм, побачив, як Шмідт заходить, він мимовільним рухом пригладив борідку і його довгі руки простяглися старому назустріч. Ніби під сидінням була пружина, він підскочив на стільці й кинувся обіймати його. Після рукостискань та поплескувань по спині, як воно буває при зустрічі вчителя з учнем, вони всілися на софу й крісло одного гарнітуру, що в просторому кабінеті директора стояли біля відкритого великого вікна, через яке світило вечірнє сонце. Директор Крель розпорядився, щоб його не турбували та принесли їм каву й до кави, вони обмінювалися новинами, пригадували старі курйози й щиро сміялися, пригадуючи. Та через кілька хвилин, коли секретарка вернулася з кавою та тістечками, старий учитель, якого роки навчили, що час — це розкіш нетривала, аби витрачати її на веселощі, перейшов до справи. Пристрасно й натхненно пригадуючи день, коли познайомився з Йоганнесом, він навіть підвівся, говорячи про хлопця; він розповів директорові Крелю, як той знічев’я почав грати в сім років і що його досконалий музичний всесвіт був постійним crescendo. Він розказував про всі роки, що працював з ним, докладно описав його винятковий талант, його невичерпну здатність до праці й самопожертви... Директор Крель, зачудований палкістю старого вчителя, якого пам’ятав завжди радше нерішучим і обачним, сказав, що хлопець має скласти вступний іспит.

— Вступний іспит! — вигукнув напівобурений і напівуражений гер Шмідт.

— Ну, це чиста формальність. Ідеться про вимогу, яку ми не можемо обійти, — спробував заспокоїти його директор Крель. — Але не хвилюйтеся. Якщо хлопець має хоча б половину таланту, про який ви запевняєте, ми не лише приймемо його учнем, але я візьму його під свою опіку.

Величний зал Ляйпцізької королівської консерваторії, у якому височів великий орган, перебував у цілковитій тиші. На сцені — великий рояль. У п’ятому ряду ложі бенуара — три члени комісії: директор Крель у ролі голови та його зброєносці — Фріц фон Бозе та Макс Реґер, славетні професори найстарішої в Німецькій імперії вищої школи музики, заснованої в 1843 році самим Феліксом Мендельсоном. На балконі, під великими колонами та склепінчастою стелею, з якою звисали три величезні скляні люстри — Ортруд Шульце та гер Шмідт.

Йоганнес піднявся на сцену, сів за рояль і набрав скільки міг повітря в легені. Підвів погляд до органа й окинув зором зал. Він пробіг очима по трьох членах комісії й звів їх у глиб галереї балконів. На першому поверсі знайшов своїх. Гер Шмідт відповів на його погляд кивком голови й усмішкою, наполовину схованою під величезними вусами, як у божевільного філософа. Мати ж, навпаки, не бачила його. Її бездонні зелені очі були заплющені. Вони не хотіли дивитися. Змучені нервозністю губи щось жебоніли, ніби благаючи.

Директор Крель наказав розпочинати.

Йоганнес витер долоні об штани. Готовий якнайкраще скористатися ключовою миттю у своїй долі, він глибоко видихнув, поставив ноги на педалі, поклав долоні на клавіатуру й вийшов у море з благословення рози вітрів. Весь усесвіт своєї уяви він зосередив на мі-бемоль мажорі й розпочав andante шопенівського «Ноктюрна», опус 9, номер 2, того самого, що звучав у його голові того літнього вечора, як він повертався зі школи, а вітер змінив напрямок, коли він прийшов додому.

Він міг би заграти будь-яку іншу річ. Будь-яку іншу, складнішу п’єсу з багатьох, знаних ним напам’ять. Якусь імпровізацію Шуберта, якусь рапсодію або вальс Ліста. Але ні. Йому захотілося заграти ноктюрн Шопена. Оцей і жоден інший. Коли за кілька днів перед тим він запитав гера Шмідта, чи це здається йому доброю ідеєю, старий учитель гаряче схопив його руки, поклав собі на груди й сказав, що не треба ні про що турбуватись, треба заграти те, що захочеться, аби тільки це йшло з глибини серця.

Pianissimo, що струменіло з-під пальців юнака, почало розливатися по резонансній деці рояля. Ніби дурманний трунок, ніжне andante розлилося по всьому партеру, затопивши кожен куток незнаною і зворушливою ніжністю. Затопивши партер, andante почало підніматись по трубах органу, перескочило на галерею балконів та, наче витка рослина, поповзло по колонах і міцно вчепилося за склепінчасту стелю, доки й скляні колбочки ламп на люстрі не прилучились до Йоганнесового sempre legato й не злилися з ним у досконалому симбіозі.

Протягом п’яти хвилин, що тривав солодкий дурман ноктюрна, для всіх, світ змінився для всіх, хто його слухав.

Гер Шмідт, немов уже близько завершення якоїсь фантастичної подорожі, неквапливо перехрестився й протер носовичком товсті скельця окулярів. Потім, знов надіваючи їх і ховаючи носовичок у кишеню, подякував Усевишньому за місію, яку Він йому довірив, і визнав за звершене припоручення Боже.

Ортруд Шульце вже не рясніла потом і не мурмотіла збивчастих молитов. Упевненість і рішучість сина, у якому ожив аполонівський образ батька, геть прогнали всі страхи. При звуках виступу Йоганнеса, її залила хвиля кохання до чоловіка, за яким вона так сумувала, але її втішила думка, що він мав би сповнитися гордості там, в іншому світі.

Троє членів комісії виглядали ошелешеними. Розгубленим і здивованим, немов учителям, що в храмі Єрусалима слухали хлопчину Ісуса, їм було ясно, що вони ніколи не чули чогось подібного. Ішлося не лише про те, як хлопець грав. Ні. Тут було щось більше. Щось інше, невловне, чого вони не могли описати, але що... Це було таке! Вони вже бачили його своїм учнем, та й по всьому. Вони бажали вже перервати його й сказати, що так, так, що вже все ясно..., але не могли. У якийсь спосіб, чар мі-бемоль мажору, що струменів з-під пальців Йоганнеса, припнув їх до стільців, знерухомив і позбавив здатності вимовити й слово.

Просто паралізований від емоцій, директор Крель згадав свої слова, що проказав герові Шмідту в кабінеті. Само собою, він візьме хлопця під власну опіку. І не лише це. У мірі того, як линуло звучання ноктюрна, директор Крель вирішив іще одну річ. Дуже важливу річ, про яку гер Шмідт уже знав, що це станеться. Тема, яка непокоїла Ортруд Шульце, попри те, що старий учитель сказав їй не перейматися, що не буде жодних проблем.

Не бувати такому.

Поки директор Крель зачаровано слухав, він вирішив, що Ляйпцізька королівська консерваторія призначить Йоганнесу стипендію. Стипендію, яка покриє всі витрати: його навчання, утримання, проживання... Усі.

А Йоганнес грав собі й, як завжди це з ним бувало під час гри, думав тільки про музику; і це було все одно, що не думати ні про що й водночас думати про все. Він не думав про ноктюрн або про конкретні ноти, що озвучувалися його пальцями. Ні. Він думав лише про музику, взагалі, абстрактно. Усього-навсього про музику. Як того дня, коли вперше сів за піаніно, маючи тільки сім років, як в оті шість днів Творіння, за які гер Шмідт покликав до життя його всесвіт, як щоранку, коли вони з матір’ю сідали снідати, як усі ті рази, коли хлопці зі школи лупцювали його й шкилювали над ним, як усі ті рази, коли він лишався сам у дворі, задивлений за небокрай, як усі ті рази, коли читав біографії музикантів, що мати купувала йому в букіністичних книгарнях, як усі ті рази, коли він risoluto повторював катехізис свого старого вчителя. Як усі ті рази усіх тих разів. Як завжди. Музика, тільки музика й нічого, крім музики.

Удома в Маґдебурзі, у тіні готичних веж собору Ортруд і далі займалася штопанням, а товаришили їй тільки порожнє ліжко й самотність. Звички — ті, що й завжди, але все вже стало інакшим й рутина наприкінці тижня була іншою. Тепер уже вона ходила до меси не опівдні в неділю, а вранці в суботу. Правда, тому, що не було тепер стількох парафіян і що хор не співав молитву «Ангел Господній», яку так утішно було слухати зі старовинних дерев’яних сидінь з різьбленими зображеннями епізодів з життя Христа, але суботня ранкова меса давала можливість не втратити жодної миті побачення з Йоганнесом. Коли богослужіння закінчувалось, вона presto виходила з головного портика, кидала погляд на сонячний годинник на південному фасаді храму й con brio бігла чекати на потяг, який щосуботи вранці привозив Йоганнеса з Ляйпціґа.

Відколи син поїхав до консерваторії, вона ніколи не спізнювалася на вокзал. Ні-ко-ли. Із саксонською пунктуальністю вона заздалегідь чатувала на пероні, поки о дев’ятій ранку прибуде потяг. На очікування їй було байдуже. Навпаки. Вона хотіла, щоб у сина була впевненість, що мати ніколи не підведе, що завжди вже буде на місці, коли він виходитиме з потяга. Щойно побачивши синову голову в тамбурі, вона кидалась до нього й обіймала з такою силою, що, якби він уже не виріс і не мав таку аполонівську статуру, вона б його просто роздушила.

Кінці тижня стали для неї священнішими, ніж усі церковні свята разом. Два дні на тиждень самотність збирала валізи й щезала з її серця. Два дні, коли мати майже не відходила від сина.

Навесні й улітку, коли погода сприяла, вона гордовито брала його під руку й вони виходили прогулятися по соборній площі, по березі Ельби чи вздовж палацу Фюрстенваль, гарного ренесансно-барокового будинку, в якому замешкували кайзер Вільгельм з родиною, коли відвідували Маґдебурґ. У холодні місяці він читав їй щось з нових книжок, які відкрив для себе завдяки скрупульозній опіці директора Креля, — «Страждання молодого Вертера» Ґете, «Розбійники» Шіллера, «Книга пісень» Гайне...

Неділі, чи холодно було, чи жарко, вони проводили ранок на кухні, готуючи улюблену страву обох, одну з фірмових страв міської кулінарії: смажену рульку з гороховим пюре й квашеною капустою. На десерт — «Bienenstich»[3] з меду, молока та мигдалю, який вона щоп’ятниці старанно робила сама. Адже, хоча Йоганнес завжди казав їй, що дуже добре харчується в Ляйпціґу, вона тому не довіряла й завжди мала вже приготований мигдалевий торт — про всяк випадок.

І так було з усім.

Йоганнес тисячу разів казав їй, що Ляйпціґ справді є його Ханааном, обітованою землею. Описав їй широку й світлу кімнату, яку мав завдяки стипендії, додавши, що кімната дуже красива й дуже близько від Королівської консерваторії. Пояснив, що всі вельми люб’язні з ним, і розказав, яких має добрих друзів і видатних викладачів, що багато чому навчився і що директор Крель завжди якнайуважніше стежить за його успіхами — не лише за тими, що мають стосунок до фортеп’яно, але й у гуманітарних науках. Та попри все, вона не могла не хвилюватися. Завжди стурбована, вона ніжно гладила чарівне синове обличчя, таке рідне, і зі сльозами на очах сяяла ніжною усмішкою кольору зелених оливок.

А іноді на вихідних радість бувала й геть повною, коли без попередження в домі з’являвся гер Шмідт — у неодмінному чорному костюмі, в окулярах із товстими скельцями, з пишними вусами та чотирма довгими волосинами на лисині. До його звичайного вбрання додався ціпок із деревини волоського горіха. Патериця, що помагала йому витримувати вагу існування, що вже більше вісімдесяти років споглядало за ним. Коли він з’являвся, Йоганнес уводив його в курс справ у Ляйпціґу, і старий учитель із задоволенням слухав. А потім, щоб порадувати і матір, і вчителя, Йоганнес сідав за піаніно і грав яку-небудь п’єсу. Задля жарту, він завжди починав з якої-небудь маленької прелюдії Баха, як змалечку його привчив гер Шмідт. Цей дотеп викликав сміх в усіх, нагадуючи про години, дні й роки плавання по океану вісімдесяти восьми клавішів старенького «ґротріан-штайнвеґа».

Прокрутивши назад кінострічку фортеп’янного часу, він тоді концентрувався й виконував уже яку-небудь п’єсу з нового репертуару. Твори, знання яких струменіло вже не від старого вбраного в чорне вчителя, не з будинку в затінку Маґдебурзького собору. Ні. Сонати Бетговена, імпровізації Шуберта, рапсодії Брамса чи етюди Шопена брали початок у новому місті, у навчанні з новим направником: у Ляйпціґу, від директора Креля.

Одного вечора він сів заграти другий експромт у ля-бемоль мажорі опусу 142 Франца Шуберта. Перед тим, як заграти, Йоганнес, не можучи стриматися, ніби одержимий духом якогось вищого єства, почав говорити про австрійського композитора.

— Бідний Шуберт! — вигукнув він. — Пригнічений після смерті свого обожнюваного Бетговена, хворий і без сантима в кишені, він переселився до свого старшого брата Фердінанда, що теж був композитором, і там створив свої два славетні цикли — з чотирьох експромтів кожен.

Під час розповіді очі йому сяяли, а серце билось частіше.

— І знаєте що? Попри душевний стан, слабке здоров’я й злидні, у яких він перебував, його творчий дух не занепав і він написав ці вісім блискучих п’єс.

Дедалі схвильованіший Йоганнес розказав їм, що тільки двоє з тих творів побачили світ за життя автора і що решта, як майже вся музика Шуберта, були оприлюднені допіру через багато років по його смерті, коли люди зрозуміли, що йшлося про музику генія. Аж тоді ці п’єси стали називатися експромтами або ж імпромтами, що походить від латинського виразу in promtu, тобто «бути напохваті» — значення дуже споріднене з імпровізацією та миттєвим натхненням, що так влучно окреслює музику Шуберта.

І ролі тепер помінялися, бо вже гер Шмідт з розкритим ротом слухав хлопця. І що більше він його слухав, то більше радів рішенню послати хлопця до Ляйпціґа, аби під опікою директора Креля він розширював свої обрії. Поза сумнівом, то було мудре рішення.

А Ортруд слухала сина й геть побожно. Неможливо було повірити, що він так виріс, що стільки знає... Їй було так радісно, що він щасливий, що нарешті всі частинки його всесвіту допасувались...

Як тільки Йоганнес закінчив розповідь про найважливіше в музиці Шуберта, він subito розвернувся на банкетці й зосередився, аби заграти другий експромт у ля-бемоль мажор.

І почав.

Allegretto corale. Добре.

Після allegretto настала черга Trio. Швидко, дуже швидко. Так, що піаніно «Ґротріан-Штайнвеґ», яке було не новим уже тоді, коли його купив батько, з натугою встигало за ритмом. Бідний інструмент відставав. Стареньке послужливе піаніно, що супроводжувало хлопця з семи років й невідлучно було з ним, просто задихалося.

Rallentando.

Коли Йоганнес помітив утому свого друга, він почав зупиняти грання. І зробив це з усією любов’ю, на яку був здатен — поволі, дуже поволі..., аж доки, насамкінець, здійняв праву ногу з педалі й загасив резонанс.

Tacet.

В урочистій мовчанці він заплющив очі й ніжно попестив пальцями океан з вісімдесяти восьми клавішів, своє незглибиме море з п’ятдесяти двох білих і тридцяти шести чорних клавішів. Ще тримаючи долоні на гебані й слоновій кості, він похилив голову й нахилився сам, аж доки не відчув чолом доторк клавіатури. Він дав проминути кільком нескінченним секундам і прийняв неминуче: його старий задушевний друг знесилів. Та, попри все, Йоганнес не відчував печалі. Ні. Єдине, що він відкрив у серці, була вдячність старенькому піаніно, яке покликало до себе, коли він мав лише сім років, яке позвало його в плавання по своїх водах, яке було його довірником у важкі шкільні роки, яке було йому приятелем, коли поза його світом усе було чужим, яке було його другом..., його найкращим другом, його єдиним другом.

Мати і вчитель, зрозумівши одразу, що відбувається, мовчазно і з душевним надривом споглядали цю картину, проте заспокоїлися, коли Йоганнес підвів чоло з клавіатури, розплющив очі, розвернувся до них і сказав з покірним виглядом:

— Мені здається, що настав час купити нове піаніно.

У ту саму мить, коли я побачив той рояль уперше, я абсолютно певно зрозумів, що це мав бути саме він.

Він і жоден інший.

Мрією мого життя було мати рояль. Пів життя проживши з піаніно, навіть із піаніно електричними, з отими, що їх купують, аби не заважати сусідам, я не мав більшого бажання: досконалий рояль, і він змушував мене снити наяву. Я знав, який рояль і з яким звучанням, але моє бажання було неможливим. Рояль з оксамитовим звучанням, яке я чув у снах, — то не з моїми статками. Тим не менше, моя мрія була такою великою, що я не занепадав духом. Ніби той, хто намагається знайти ковчег Свідоцтва, на стихійному ринку, я розпочав пошуки по закутках лавок дешевих фортеп’яно та по закутках Інтернету. По місяцях пошуків, які лишень розчарування мене не спіткали. Більшість роялів були надто дорогими. Ті, за які я міг заплатити були або розтрощені, або задалеко. Саме тільки транспортування вже коштувало купу грошей. Одного дня я натрапив на такий, що вже здавалося — оце він, але інструмент був занадто великий і не вмістився б у вітальні моєї квартири, єдиному місці, що я мав для нього. Іншого дня натрапив на саме той, що треба, але... він був білого кольору! Якому дідькові заманулося пофарбувати його в білий колір?

Vade retro.

І я подумав, що — ні. Що ковчег Свідоцтва, очевидно, утрачений назавжди. Рояль з оксамитовим звучанням, який змушував мене снити наяву, розтавав у дзеркалі реальності.

І тоді, коли мрія моя розсіялася крізь щілини зневіри, я збагнув важливість терпцю. Хто шукає — знаходить, сказав він мені з усмішкою від вуха до вуха, яка унеможливлювала саму ідею зректися. Він увів в мене вакцину тривкості, і ми разом узялися чекати своєї нагоди. Сховавшись у заростях савани, ми забули про час і чатували, коли з’явиться наша здобич — ковчег Свідоцтва, тобто рояль з оксамитовим звучанням, рояль моєї мрії.

Не занепадаючи духом, ми трималися стійко й озирали видноколо, аж доки одного вечора, раптово, на одній з отих вузьких вуличок району Ґрасія ми натрапили на маленьку лавку вживаних фортеп’яно, що до того ж і назву мала вельми промовисту: «Фортеп’янна лавка “Свята Текля”»[4].

Приміщення не мало в собі нічого несьогосвітнього. З вулиці можна було побачити крізь двері, що лавка була позбавлена всякого чару й мала вигляд занедбаний, брудний і темнуватий. Фортеп’яно, що можна було розгледіти ззовні, здавались аж хворими, майже при смерті. Ніщо не спонукало зайти. І справді, мені б таке й на думку не спало, якби терпець не почав штурхати мене ліктем у бік, водночас поглядом указуючи на вивіску з назвою, ніби даючи зрозуміти, якщо й мав бути в якомусь місці рояль, який ми вже стільки часу розшукували, то це там.

Я спробував пригальмувати його запал і пояснив йому, що назва лавки зовсім не була вигадливою грою слів з натяком на клавіші.

— Ах, ні? — розчаровано перепитав він.

— Ні, — відповів я. — Лавка так називається тому, що вона на вулиці Святої Теклі. От і все.

Здавалося, що його захоплення почало танути, коли він прочитав табличку з назвою вулиці. Він задумався на пару секунд, та одразу ж знову пішов на приступ.

— Так, але ж усе одно ти ж не будеш заперечувати, що випадковість дуже промовиста, еге ж?