Впусти того, хто потрібен: роман ebook

Ліндквіст Й.

Впусти того, хто потрібен : роман / Й. Ліндквіст ; пер. зі шв. А. В. Білої. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 488 с.

ISBN 978-966-10-3278-0

Copyright © John Ajvide Lindqvist 2004, 2015

© Біла А. В., переклад, 2025

© Домарецька Н. О., обкладинка, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Låt den rätte komma in© John Ajvide Lindqvist 2004First published by Ordfront förlag, Sweden

Published by arrangement with Nordin Agency AB, Sweden

У Блекеберзі немає вампірів. Тут мешкають лише звичайні люди, які намагаються вижити. Чи ні?..

Зима 1981 року в робітничому передмісті Стокгольма. Люди потоками снують у метро, підлітки нюхають клей у підвалі, гіркі п’яниці нидіють у китайському ресторанчику. Дванадцятирічний Оскар сидить і читає романи жахів. Він мріє стати месником, щоб нарешті поквитатися зі шкільними мучителями. У сусідньому Веллінгби з надзвичайною жорстокістю вбивають хлопчика. Життя в Блекеберзі ось-ось зміниться, і всіх причетних поволі затягує в незбагненний зловісний вир. Але для Оскара все інакше: він зустрічає своє перше кохання, дівчину на ім’я Елі, яка нещодавно переїхала у його рідне місто...

Для Мії, моєї Мії

Нова передмоваЙон Айвіде Ліндквіст, 2015

На початку

Дванадцять років минуло з того весняного дня, коли Ян-Ерік Петтерссон з Ordfront зателефонував і сказав, що зацікавлений рукописом, який я їм надіслав, і навіть хоче його опублікувати.

На той час я працював у школі на годинах подовженого дня. Після кількох досить успішних років роботи стендап-коміком і ще кількох років — автором монологів для інших, більш відомих, коміків, кількість виступів і письмових замовлень стала зменшуватися, і я вже не міг цим займатися.

Останні кілька років ми з дружиною Мією жили переважно на її зарплату. У відчайдушній спробі поповнити сімейний бюджет я спробував свої сили в стендап-турі кількома клубами. Я виступив у чотирьох, і загалом прийшло тридцять людей. Грошей бракувало. Ми самі скручували цигарки й варили вино, з’їдали непропорційно велику кількість капусти.

Ми почувалися щасливими, але коли син пішов до школи, нам довелося ухвалити рішення. Мій батько потонув кілька років тому, і ми успадкували його будинок. Ми не могли дозволити собі утримувати дві будівлі, а дім мого батька занепадав (це прототип дому Smäcket у романі «Людське море»). Тож улітку 2002 року ми переїхали з Вінгокера до Родманшо.

За відсутності будь-яких інших завдань, я провів останній рік, тоді як наш син був у няні, за писанням роману. Це була історія про вампірів, дія якої розгортається в Блекеберзі, і я назвав її «Єдиний друг». Мене ніколи не влаштовувала ця назва, і перед тим як надіслати його до видавництва взимку 2001 року, я змінив її на «Впуститого, хто потрібен».

Я мав три примірники рукопису, поклав їх у три конверти й розіслав трьом основним видавництвам з коротким супровідним листом. Я не мав жодного уявлення, чого очікувати. Та розумів, що роман про вампірів шведською мовою, дія якого відбувається в передмісті Стокгольма, — це щось дуже незвичайне, навіть унікальне, але не знав, добре це чи кепсько.

Як виявилося, це таки зле. За кілька місяців я отримав усі три рукописи назад, кожен з яких супроводжувався листом-відмовою, що містив стандартні один-два рядки: «Наразі в нашому видавництві немає місця, але дякуємо за вашу зацікавленість». Жоден лист не вказував на те, що вони читали книгу. А може, вони просто вважали, що вона аж така погана, що нема чого коментувати.

Мене це дуже розчарувало. Чесно кажучи, я фантазував, що всі три видавництва захочуть її придбати, що будуть торги. Я чув про такі речі, але цього не сталося. Справді не сталося.

З певною тривогою я поклав три рукописи в три нові конверти й надіслав їх ще трьом видавництвам. Тривогу мою зумовлював острах, що раптом отримаю ще три відмови, то ще дужче впаду у відчай. Пригадую дивний присмак у роті, коли здавав товсті конверти на пошті та платив за пересилання.

Потім я поїхав у те невдале турне місцевими клубами культури. Ми з Мією кілька днів перед тим їздили містом, розкладаючи рекламні листівки в поштові скриньки, але безрезультатно. Ніхто про мене не чув, і майже ніхто не прийшов. У залах, які вміщували двісті людей, я стояв і читав свої монологи для семи чи восьми осіб. Я почувався самотнім, і мені, і глядачам було некомфортно.

Я також сподівався на цей проєкт, щоб мати змогу їздити маленькими містечками, де можна задешево орендувати зал у Folkets Hus1і виступати для достатньої кількості людей, і так робити свій внесок у наш бюджет. У цьому було щось романтичне. На жаль, нічого не вдалось. Я покладав надію на той роман про вампірів.

Навесні 2002 року, коли ми організовували наш переїзд до Род­маншо, відмови стали надходити одна за одною, доки я не залишився з трьома пачками паперу і ще трьома листами з відмовами зі стандартними формулюваннями. Я сховав пачки якнайдалі та сконцентрувався на процесі. Іноді мене мучили легкі депресії, які могли тривати кілька днів. Я не знав, що робити зі своїм життям.

Спершу я хотів стати фокусником, але не вдалося. Потім хотів стати стендап-коміком, і ця справа деякий час тривала добре, поки й тут я не зазнав невдачі. Тепер я міг би додати «письменником» до списку того, ким мені не вдалося стати. То ким же я хотів бути? Я не мав жодного уявлення, і мій шлунок крутило.

Та насправді я не здався. Так, я відмовився від «Впусти того, хто потрібен», але не від писання. Зрештою, ми з Мією збували веселі та страшні вечори, читаючи вголос мою книгу про вампірів. Хоча вона виявилася нікому не потрібна, я вважав, що маю певний письменницький талант, і не хотів відмовлятися від нього. Принаймні поки що.

Натомість я взявся писати роман про зомбі, який назвав «Коли ми, мертві, прокидаємося». Я невиразно впізнавав назву, і якоїсь миті збагнув, що це п’єса Ібсена, тож перейменував книгу на «Як поводитися з немертвими». Десь восени 2002 року я застряг і здався. Наша фінансова ситуація також загострювалася, і я не міг витрачати багато часу на те, що нікого не цікавило, окрім нас.

Я подався на біржу праці. Через відсутність освіти мені запропонували роботу прибиральника, посудомийника та пральника. Однак я не мав досвіду подібної роботи, і мої заяви залишалися без уваги. Якийсь час здавалося, що працюватиму продавцем квитків у кінотеатрі в Норртельє, але цю роботу отримав хтось інший. Це був не найкращий час. Я не міг спати.

Частково проблема полягала саме в моїй відмові здатися. Кількість доступних вакансій була обмеженою, тому що я хотів працювати лише неповний робочий день, щоб мати бодай кілька годин на день, коли зможу писати. У той період, наприклад, я працював над оповіданням «Межа», яке, на мою думку, дуже мені вдалося. Звичайно, писати оповідання було ще більш безглуздо, ніж романи, але я мусив продовжувати. Якось мусив продовжувати, щоб не збожеволіти й не стати поганим чоловіком і батьком.

Тому я шукав роботу, яка б не вимагала надто великих розумових зусиль і де міг би зайняти голову чимось іншим, працюючи руками.

Такої роботи не знаходилось, і навесні 2003 року я змирився з тим, що попросився на єдину постійну роботу, в якій справді мав досвід, — у школі на години подовженого дня в центрі дозвілля. Я працював некваліфікованим вихователем у дитячому садку протягом двох років після закінчення школи, і мені це подобалося. Тож подав заяву й отримав роботу погодинної заміни в групі продовженого дня в школі міста Родманшо.

Виявилося, що за останні п’ятнадцять років я змінився. Якщо підлітком я залагоджував всі конфлікти, всіх підтримував, піклувався про всіх без винятку, то тепер це мене виснажувало. Емпатія й миттєве розв’язання проблем, які потрібні гарному вихователю, вичерпувалися. Я справлявся з цим, але це висотувало енергію, і в мене не залишалося сил писати. Ось ким я став.

Незабаром виснажився повністю і, як наслідок, захворів на два тижні. Лежачи в ліжку, почувався нікчемною людиною.

Кількома місяцями раніше синові мого зятя, якому тоді виповнилося тринадцять років, після деяких вагань дозволили прочитати пачку паперів, на першій сторінці яких красувався напис: «Впуститого, хто потрібен». Він читав кілька годин, вийшов і сказав: «Йоне, ну… ну, чорт забирай…» — а потім повернувся до читання і не зупинився, поки не перелопатив усю пачку. Йому дуже сподобалося.

Раніше одна з пачок пропала, бо старший син моєї дружини прочитав її, і йому так сподобалося, що він порадив прочитати своїй дівчині, а їй так припало до душі, що вона дала її сестрі, яка гостювала в неї, і та також застрягла, а потім відвезла пачку до Гетеборга, де її позичив якийсь друг, і… ну, і… ну. Можливо, цей згорток і досі десь блукає.

Усе це додало мені сил впоратися із черговим розчаруванням, тож я запакував два пакунки, що залишилися, у два нові конверти й надіслав їх останнім двом видавництвам, про які зміг згадати: Bonniers і Ordfront.

Коли раніше казав, що надсилаю до найбільших видавництв, то ці два виключив. Bonniers тому, що не хотів там друкуватися, і Ordfront тому, що не сподівався, що маю шанс опублікувати в них такий роман. Вони здебільшого друкували щось на тему соціології та схожі речі. Але вони єдині залишилися. Тож я надіслав їм рукопис.

Не пригадаю, чи роздумував я про свої пакунки, коли лежав у ліжку, нікому не потрібний і менш ніж будь-коли здатний зрозуміти, що робити зі своїм життям. Можливо, думав. Можливо, але без надії. Занадто багато людей сказали «ні». Я став міркувати про здобуття освіти.

Коли я достатньо одужав, то повернувся до школи в Родманшо. Восени з’явилася вакансія, та чи мене це цікавило? Я попросив кілька днів на роздуми, але усвідомив, що маю бути щасливим, що взагалі їм потрібен, і, мабуть, погоджуся. Згодом загартуюся і зможу слухати та співпереживати дітям, водночас не вигоряючи. Тому що в цьому й полягала моя проблема: все здавалося занадто великим. Але це, мабуть, мине.

Але одного дня навесні 2003 року я прийшов додому з розбитою головою, а Міа вибігла мені назустріч і сказала, що дзвонив Ян-Ерік з Ordfront.

— Чого він хотів?

— Йоне, вони хочуть видати твою книгу!

— Ordfront? Ні…?

— Так!

Тремтячими руками я набрав номер, який записала Міа, і її слова виявилися правдою, хоч як це здавалося неможливим. Ordfront не просто хотів видати книгу, вона їм дуже, дуже сподобалася, і вони думали, що вона матиме великий успіх. Я не тямив, як таке можливо. Спершу всі ці відмови, рукопис у шухляді, а тепер раптом з’явився хтось, кому він справді сподобався.

Керівник видавничого відділу в Ordfront!

Мій видавець.

Що й казати, я почувався щасливим, ми обоє були щасливі. Наш син, якому на той час було шість років, не здіймав такої самої метушні, як ми, але тішився, бо й ми тішилися. Ми, напевно, якось святкували. Я не пригадую, але ми, мабуть, святкували.

Не всі проблеми вдалося вирішити завдяки цьому. Книжка мала вийти лише за рік. Я міг би отримати аванс одразу, але це були невеликі гроші. Передбачався тираж у 2 000 примірників, що, безумовно, досить сміливо для дебютного роману, але аванс був еквівалентний лише двом місячним зарплатам.

Дивно, що тієї миті все ніби перевернулося з ніг на голову. За тиждень я отримав пакунок назад від видавництва Bonniers. Їх також зацікавив рукопис, та їхній лист-відмова складався з двох щільно надрукованих сторінок з описом того, що вони вважали слабкими місцями в книзі. І якщо я погоджуся виправити ці недоліки, вони зможуть розглянути можливість її видання, оскільки вона містить багато добрих речей.

Шана Bonniers за це, але Ordfront майже не мав жодних заперечень. До того ж вони встигли першими. І вони — не Боннери. Досить сказано.

За кілька днів після цього мені запропонували писати частини телесеріалу «Комісія», і за це обіцяли заплатити так добре, що нам би вистачило на пів року.

Пригадую, як уперше навідався до видавництва з половиною оповідань, які згодом стали «Паперовими стінами» на пакетах супермаркету ICA. Дорослі люди сиділи зі мною за столом і розповідали, чому їм так сподобалася моя книжка. Вони її читали. Вони мали свою думку про неї.

Мій дизайн ICA тоді не особливо зацікавив. Звісно, можна думати про збірку оповідань, але спершу треба видати ще один роман, чи я маю щось на прикметі? «Так, у мене є один про неагресивних зомбі, хоча він ще не зовсім закінчений».

«Чудово. Закінчи рукопис, і ми видамо спершу це. А потім ми можемо взятися за оповідання. Але нам потрібно ще кілька».

Я вийшов з Ordfront з розпланованим майбутнім. Мало того, що вони хотіли видати «Впуститого, хто потрібен», так ще й обговорювали про мої напівфабрикати з погляду письменства. Наступна книга й ще одна після неї. Того дня почалося інше життя.

Родманшо, грудень 2014 року

Місце

Блекеберг.

Можливо, на думку вам спадуть кокосові тістечка, можливо, наркотики. «Пристойне життя». Уявляєте станцію метро, передмістя. Ото й усе, що можна уявити. Ну, живуть люди, як і всюди. Для того Блекеберг і збудували — щоб люди мали де жити.

Він не постав сам по собі, ні. Спершу все поділили на житлові сектори. Люди заселялися в те, до чого мали доступ. Бетонні тьмяні будинки серед зелені.

Доки розгортається ця історія, Блекебергу вже тридцять років. Хочеться уявити дух новаторства. Мейфлавер, незвідані землі. Так. Уявіть собі незаселені будинки, які чекають на своїх пожильців.

І ось вони йдуть!

Трафік нуртує мостом Транеберг: сонячне проміння, мрії. Рік 1952. Матері несуть малюків на руках або везуть у візочках, тримають за руки. Батьки тягнуть не сапи з лопатами, а кухонну техніку й функціональні меблі. Здіймається спів. «Інтернаціонал». Або «Підемо в Єрусалим», залежно від вподобань.

Все велике. Все нове. Все сучасне.

Направду все було інакше.

Вони приїхали на метро. Або тягнулися в автівках, мікроавтобусах. Одне за одним. Мить — утрамбувалися в готові квартири, поскидали речі. Розклали їх у шухляди й на полиці, розставили меблі на коркові килимки. Докупили ще, щоб замаскувати дірки.

Завершивши, вони підвели очі й узріли, що ця земля обітована дана їм. Вийшли за ворота й побачили, що вона вже й проторена. Просто долучайся до того, що є.

Ось центр. Просторі ігрові майданчики для дітей. Обабіч шосе — великі зелені зони. Вдосталь тротуарів.

Гарне місце. За місяць, відколи переїхали, перемовлялися вони за кухонним столом.

Ми прийшли в гарне місце.

Бракувало лише одного. Історії. У школі дітям не задавали готувати доповіді про історичне минуле Блекебергу, бо його не було. Ба ні. Щось про млин. Тютюнового короля. Дивні старі бараки біля води. Але все надто архаїчне, ніяк не пов’язане з сьогоденням.

Там, де зараз триповерхові будинки, раніше ріс лише ліс.

Бракувало доторку до містерій минулого; бракувало навіть церкви. Поселення на десять тисяч душ без церкви.

Типово для сучасного раціонального містечка. Людина має звільнитися від переслідувань і жахіть минулого. Це частково пояснює, чому вони виявилися аж такими непідготовленими.

Ніхто не помітив, коли вони з’явилися.

Коли в грудні поліція нарешті вийшла на водія, який перевозив їхні речі, той мало що мав розповісти.

У його щоденнику за 1981 було тільки «18 жовтня: Норрчепінг — Блекеберг (Сткглм)».

Згадав, що віз чоловіка та його малу, гарне дівча.

— І, ну, до речі. У них було обмаль речей. Диван, крісло, ліжко. Легка поїздочка. А… ну, просили, щоб їм тільки вночі їхати. Я казав, що так дорожче, додатковий тариф і все таке. Але гроші не проблема. Аби тільки вночі їхати. Важливо їм було. А що сталося?

Водію розповіли, що трапилося, і кого він віз у своїй машині. Він закотив очі, глянув у записник.

— Чортзна-що…

Рот водія скривився, наче його охопила відраза до власного почерку.

«18 жовтня: Норрчепінг — Блекеберг (Сткглм)».

Він — той, хто їх сюди привіз. Чоловіка й дівчинку.

Він не хотів про таке нікому розповідати. Ніколи.

Частина перша

Щасливий той, хто має такого друга

Роздуми про коханнялише додають зітхання, хлопці!

Сів Мальмквіст «Роздуми про кохання»

Я ніколи не хотів убивати, я не злий від природи.Такі речі я роблю,аби лише зробити себе більш привабливим для тебе. Чи я зазнав невдачі?

Морріссі «Останній з відомих міжнародних плейбоїв»

Середа, 21 жовтня 1981

— Ну, хто скаже мені, що це таке?

Гуннар Хольмберг, комісар поліції Веллінгби, підняв поліетиленовий пакетик з білим порошком.

Схоже на героїн. Але ніхто не наважувався відповісти. Не хотів, щоб запідозрили, що він про таке знає. Особливо тоді, коли порошок розповсюджували брат чи братові друзі. Дохла коняка. Навіть дівчата помовкували.

Комісар потрусив пакетиком.

— Думаєте, сода? Борошно?

Клас забурмотів, заперечуючи. Нехай поліція не вважає, що клас 6-Б — ідіоти. Щоправда, неможливо було визначити, що в сумці, але ж на лекції йшлося про наркотики, тож можна й здогадатися.

Комісар звернувся до вчительки.

— Чого насправді ви їх навчаєте на заняттях з домашньої праці?

Вчителька посміхнулася та знизала плечима. Клас захихотів. Нормальний дядько. Деякі хлопці встигли помацати його пістолета перед початком уроку. Не заряджений, та однак.

В Оскара скипіло в грудях. Він мав відповідь. Знову це відбувалося: йому боліло його мовчання, коли він знав. Він хотів, щоби коп глянув на нього. Зиркнув і щось сказав, коли Оскар правильно відповість. Дурне рішення, він тямив, але таки підняв руку.

— Так?

— Це героїн.

— Правильно, — поліціянт привітно подивився. — Як ти здо­­гадався?

Голови однокласників обернулися на Оскара, очікуючи, як він відповість.

— Ну, я багато читаю і все таке.

Поліціянт кивнув.

— Це добре. Читати, — він потряс пакетиком. — Тут небагато. Захоплюватимешся таким — часу на читання матимеш катма. Як гадаєте, скільки тут?

Оскару вже не треба було відповідати. Він отримав увагу й пог­ляд, навіть розказав поліціянту, що багато читає. Отримав більше, ніж сподівався. Оскар фантазував далі. Як поліціянт підійде до нього після уроку, заговорить, сидячи поруч. Тоді він усе розповість. І той зрозуміє. Погладить по голові, назве гарним хлопчиком; пригорне до себе та скаже…

«Сраний стукач».

Йонні Форсберг штрикнув пальцем в його бік. Брат Йонні тусив з наркоманами, тому він знав слівця, які швидко підхопили інші пацани. Йонні напевне було відомо, скільки коштує той пакетик, але він не гиготів. Не базікав з копом.

Почалася перерва, й Оскар нерішуче застиг біля вішалок для одягу. Йонні явно хотів його провчити — де б краще сховатися? Причаїтися в коридорі чи вислизнути? Йонні побіг разом з іншими на шкільне подвір’я.

Аякже, там стояла поліційна автівка, і всі охочі могли підійти роздивитися. Йонні не зачепить його на очах у копів.

Оскар визирнув у засклені двері. Однокласники скупчилися навколо автівки. Він теж хотів туди, та годі й думати про це. Хтось дасть підсрачника, хтось витягне труси за гумку, і байдуже, що там поліція.

Принаймні перерва дала йому трохи перепочинку. Оскар вийшов на подвір’я та крадькома звернув до туалетів.

У туалеті прислухався, прокашлявся. Звук глухо відлунював у кабінках. Швидко витяг з трусів сцикунця — поролоновий м’ячик завбільшки з мандарин, вирізаний ним зі старого матрацу.

Понюхав дірку, куди засовував кінчик піструна. Смерділо.

Так і є, він трохи обісцявся. Сполоснув сцикунця під краном, вичавлюючи якомога більше води.

Нетримання сечі. Ось як воно називається. Оскар прочитав про це в брошурці, поцупленій в аптеці. Таке найчастіше трапляється в старих баб.

І в нього.

У брошурі писали, що можна купити допоміжні ліки, але він не хотів витрачати свої кишенькові, трясучись зі сорому в аптеці. І вже напевне ані слова мамі: вона так картатиметься, що він захворів.

Він мав сцикунця, і той працював, доки не ставало зовсім кепсько.

Ззовні почулися голоси. Стискаючи м’яча, він забився до кабінки й замкнувся тієї миті, коли розчахнулися вхідні двері. Скоцюрбившись, тихенько забрався на сидіння унітаза, щоб не помітили його ніг. Затамував дихання.

— Сви-и-инко?

Йонні, хто ж іще.

— Свиня, ти тут?

І Мікке. Двоє найгірших. Ні, ще паскуднішим був Томас, але він ніколи не залишав ударів і подряпин. Надто розумний для такого. Зараз, мабуть, стоїть й улещує поліцію. Якщо сцикунця знайдуть, саме Томас довго-довго буде знущатися та принижувати, використовуючи його. Йонні й Мікке одразу беруться до справи, і це добре. Отже, в певному сенсі, пощастило…

— Свиня! Ми знаємо, що ти тут.

Вони сіпнули дверцята. Потрясли. Загрюкали. Оскар міцніше обхопив коліна та зціпив зуби, щоб не скрикнути.

Йдіть геть! Залиште мене! Чому ви не можете дати мені спокій?!

Тепер Йонні майже шепотів:

— Свинко, якщо ти зараз не вийдеш, нам доведеться чекати тебе біля школи. Ти цього хочеш?

Запала тиша. Оскар обережно видихнув.

Вони замолотили руками й ногами у дверцята. Кабінка сіпалася, засув прогнувся всередину. Треба вийти, доки вони геть не розлютилися, але він не міг.

— Сви-и-инко?

Оскар підняв руку, заявляючи, що існує, що думає. Це було заборонено. Для нього. Вони вигадували купу причин, чому він заслуговує на страждання: надто товстий, надто потворний, надто огидний. Але справжня причина — він існував на світі, і кожна згадка про це — злочин.

Найімовірніше, його просто охрестять. Запхають голову в унітаз та змиють воду. Та хай й що вони придумали, коли все закінчувалося, він відчував надзвичайне полегшення. То чому тоді просто не зсунути засув, який і так ось-ось зірветься, і дозволити їм розважитися?

Він дивився, як засув, клацнувши, вискочив зі скоби, як дверцята хряснули об стінку кабінки, як переможно вишкірився Мікке Сісков, і знав відповідь.

Ця гра мала свої правила.

Він не відімкнув, вони не видряпалися на кабінку за три секунди, тому що це не за правилами.

Для них — сп’яніння переслідувачів, для нього — страх здобичі. Щойно Оскара впіймано, веселощі закінчуються, а саме покарання стає здебільшого формальністю. Якби він здався зарано, вони витратили б усю енергію на покарання, а не на полювання. Що набагато гірше.

Йонні Форсберг заглянув до кабінки.

— Кришку підіймай, коли сереш, тямиш? І поверещи нам, як свинка!

І Оскар верещав, як свиня. За правилами гри. Якщо він добряче верещав, то іноді міг уникнути покарання. Він зарепетував якомога гучніше, боючись, що під час покарання вони силоміць розтиснуть його кулак і знайдуть огидний секрет.

Він скривив обличчя в поросяче рило і рохкав, і верещав, і рохкав, і верещав. Йонні й Мікке розреготалися.

— Бляха, свинко! Ану гучніше!

Оскар продовжував. Він заплющив очі та продовжував. Стиснув кулаки так міцно, що нігті вп’ялися в долоні, і продовжував. Пищав і рохкав, доки не відчув дивний присмак у роті. Тоді спинився. Розплющив очі.

Вони пішли.

Він залишився, скоцюрблений на кришці унітаза, втупившись у підлогу. На плитці розповзалася червона пляма. Доки він дивився, з носа впала ще одна крапля крові. Він відірвав шматок туалетного паперу й запхав у ніздрі.

Таке траплялося, коли він лякався. Просто починало юшити з носа. Кілька разів це прислужилося, коли його збиралися відлупцювати, але облишили, бо він і без того стікав кров’ю.

Оскар Ерікссон сидів, зіщулившись на унітазі, зі шматком паперу в одній руці та м’ячиком для сечі в іншому. Спливає кров’ю, обсикається, забагато балакає. Хлющить з усіх отворів, які має. Нев­довзі, мабуть, ще й обсереться. Свиня.

Підвівся, вийшов з туалету. Пляму крові залишив на підлозі. Нехай хтось побачить, нехай хтось замислиться. Зрозуміє, що тут когось убили, бо когось тут справді вбили. Всоте й не востаннє.



Гокан Бенгтссон, сорокап’ятирічний чоловік з помітним черевцем, наміченою лисиною й домашньою адресою, невідомою владі, їхав у метро й позирав у вікно на те, що стане його новим домом.

Дещо потворне, направду. У Норрчепінгу було б приємніше.

Але західне передмістя відрізнялося від інших околиць Стокгольма, які він бачив по телевізору — Кісти, Рінкебі чи Галлонбергена. Тут усе не так.

«НАСТУПНА СТАНЦІЯ — “РОКСТА”».

Усе приземлене, округле. Хоча мався й справжній хмарочос.

Він витягнув шию роздивитися горішній поверх офісного центру Ваттенфалс. Не пригадував таких будівель у Норрчепінгу.

Але він так і не побував у центрі.

Він виходив на наступній, так?

Глянув на мапу метрополітену, наклеєну на дверях. Ага. Наступна.

«ОБЕРЕЖНО, ДВЕРІ ЗАЧИНЯЮТЬСЯ».

Ніхто на нього не витріщається?

Ні. У вагоні сиділо лише кілька людей, усі занурені в читання вечірніх газет. Завтра там писатимуть про нього.

Зачепився оком за рекламу спідньої білизни. Жінка розпусно демонструвала чорні мереживні трусики та бюстгальтер. Божевілля. Всюди голі тіла. Як це допускають?! Що сталося з людьми, куди зникло кохання?

Руки затремтіли, він поклав їх на коліна. Він жахливо нервував.

— Невже не можна інакше?

— Думаєш, якби був інший спосіб, я б змушувала тебе через таке проходити?

— Ні, але…

— Немає іншого способу.

Ніяк інакше. Просто треба це зробити. І не облажатися. Він дослідив мапу в телефонному довіднику, обрав найбільш годящу ділянку лісу, підхопив сумку й рушив у дорогу.

Наличку Adidas відрізав ножем, тепер вона валялася в сумці під його ногами. В Норрчепінгу все пішло шкереберть через неї. Хтось запам’ятав етикетку на сумці, а потім її знайшли в смітнику, куди він викинув її неподалік від їхньої квартири.

Сьогодні він забере сумку додому. Може, розріже на маленькі клаптики та змиє в унітаз. Цікаво, чи так роб­лять інші?

Як, власне, таке робиться?

«КІНЦЕВА ЗУПИНКА».

Вагон виблював свій вантаж, і Гокан рушив з усіма, стискаючи сумку. Вона здавалася непід’ємною, хоча з важкого в ній був лише газовий балон. Намагався крокувати нормально, а не як людина, що йде на власну страту. Не хотілося б, аби хтось помітив.

Але ноги наче задубіли, пригвинчуючи його до платформи. А якщо він зупиниться? Стоятиме на місці, незрушно, просто стоятиме. Дочекається ночі, коли хтось помітить, покличе на допомогу… його заберуть. Відвезуть деінде.

Закрокував далі в нормальному темпі. Правою, лівою. Він не підведе. Найменша помилка — і трапиться жахливе. Найгірше.

Він піднявся на поверхню, роззирнувся. Орієнтувався тут погано. Де той ліс? Не питати ж перехожих. Ризикнути? Просто йди далі, покінчімо з цим. Правою, лівою.

Мусить бути інший вихід.

Але він так нічого й не придумав. Є умови, є певні критерії. Залишалося тільки виконувати.

Він робив це двічі — і двічі облажався. У Векшо не аж так, але достатньо, щоб вони вимушено переїхали, зірвалися з місця. Сьогодні він впорається, отримає похвалу.

Можливо, ласку.

Двічі. Він і так приречений. Що змінить третій раз? Нічого. Вирок суспільства був би однаковим. Довічне.

А моральний? Скільки обертів хвоста, царю Міносе2?

Дорога, якою він простував, звивалася через парк до лісу. Мабуть, того, що він бачив на мапі. Ніж брязкав об газовий балон. Він спробував іти, не бовтаючи сумкою.

Перед ним на дорогу вискочила дитина. Дівчинка років восьми поверталася зі школи, розмахуючи портфелем, що ляскав по стегну.

Ні! В жодному разі!

Це — межа. Тільки не мала дитина. Нехай уже його візьме, доки він не впаде як мертвий. Дівча щось наспівувало. Він пришвидшився, щоб розчути слова.

«Малий промінчик сонця,

Що дивишся в моє віконце?»

Діти досі її співають? Може, дівча навчала стара вчителька. Як чудово, що цю пісню пам’ятають. Він хотів би підібратися ближче, послухати — близько, і ще ближче, ось так, щоби вловлювати запах її волосся.

Стримався. Не висовуйся. Дівчинка зійшла з дороги на стежинку, яка вела до лісу. Мабуть, жила в районі за ним. І батьки наважилися відпустити її саму. Таку крихітну.

Він зупинився, дозволяючи дівчинці відійти якнайдалі, щезнути в хащах.

Іди, іди, маленька. Не зупиняйся в лісі, не грайся там.

Зо хвилину постояв, слухаючи, як десь у гіллі цвірінькає зяблик. І пішов за дівчинкою.



Оскар повертався додому зі школи з важкою головою. Він завжди почувався паскудно, коли уникав покарання так — удаючи із себе свиню абощо. Краще б уже віддухопелили. Краще не краще, та коли покарання нависало над ним, він не міг себе пересилити.

Опуститися нижче плінтуса. Жодної гідності.

Робін Гуд і Людина-павук мають гідність. Коли сер Джон чи Док Восьминіг заганяють їх у кут, вони плюють в обличчя небезпеці, навіть коли не мають можливості врятуватися.

Та що тямить у житті Людина-павук? Він завжди виплутається з пастки, навіть безвихідної. Він-бо просто мультяшний герой, і мусить дожити до наступної серії. Він мав павучі надздібності, а Оскар — свинячий вереск.

Вижити за будь-яку ціну.

Оскар потребував розрядки. Він мав пекельний день і бажав певної компенсації. Попри ризик наштовхнутися на Йонні й Мікке, подався до центру Блекеберга, у гастроном «Сабіс». Центральними сходами не пішов, а хутко проскочив зигзагоподібною доріжкою. Треба опанувати себе й не пітніти.

Рік тому його спіймали на крадіжці в супермаркеті «Консум». Охоронець хотів подзвонити мамі, але та була на роботі, а Оскар номера не знав, ні, ні, ні. Увесь тиждень його підкидувало щоразу, коли дзвонив телефон, але натомість вони надіслали мамі листа.

Ідіоти. Лист зі штампом Поліційного управління округу Сток­­гольм.

Оскар розірвав конверт, ознайомився зі своїми злочинами, підробив мамин підпис і відіслав листа назад, мовляв, прочитано. Він, може, й боягуз, але не тупак.

До речі, про боягуза. Хіба те, що він зараз зробив, можна назвати боягузтвом? Напихав повні кишені шоколадних батончиків «Дайм», «Япп», «Коко» й «Баунті». Наостанок засунув у штани пакет із желейними машинками, і розплатився на касі за один льодяник на паличці «Дюмлеклюбба».

Тепер він ішов додому з легким серцем і високо піднятою головою.

Він не Свиня, яку кожен може копнути ногою, він — Суперзлодій, що відважився ризикнути й вижив.

Він пошив усіх у дурні.

Пройшовши крізь арку, що вела до його житлового комплексу, Оскар нарешті почувся в безпеці. У цих двориках, що описували кривеньке коло всередині ще більшого кола вулиці Ібсенгатан, не жив ніхто з його ворогів. Він тут захищений. Тут із ним не траплялося нічого поганого. Здебільшого.

Тут він мав друзів ще до того, як пішов до школи. Тільки в п’ятому класі його стали серйозно булити. Наприкінці навчального року його затаврували цапом-відбувайлом, і це якось відбилося на друзях, які з ним до школи не ходили. Вони дедалі рідше телефонували й пропонували вийти погратися.

Саме тоді він захопився скрапбукінгом. Альбом з вирізками нетерпляче чекав на нього.

ВЖ-Ж-ЖУХ!

Щось із дзижчанням ушкварило йому по ногах. Темно-червона радіокерована машинка помчала геть, розвернулась і з шаленою швидкістю злетіла пагорбом аж до його під’їзду. Праворуч від арки, в ялівцевих кущах, стояв усміхнений Томмі, антена стирчала з його живота.

— Що, схарапудився?

— Оце швидкість.

— Купиш?

— Скільки?

— Триста.

— Ні. Голяк.

Томмі поманив Оскара вказівним пальцем, змусив машинку розвернутися, з надзвуковою швидкістю рвонути пагорбом униз, різко загальмувати перед ногами, підняв її, поплескав і прошепотів:

— В магазині така дев’ятсот.

— Знаю.

Томмі зиркнув на машину, окинув поглядом Оскара з ніг до голови.

— А якщо за двісті? Вона зовсім новенька, тямиш?

— Ага, дуже гарна, але…

— Але що?

— Ні.

Томмі кивнув, опустив машинку на землю й погнав її в кущі так, що горбкуваті колеса завищали, стали на дибки й знов помчали на дорогу крутим схилом.

— Даси спробувати?

Томмі глянув на Оскара, наче оцінюючи, чи гідний він такої честі, простягнув пульт і тицьнув у верхню губу:

— Тебе побили чи що? У тебе кров. Осьо.

Оскар мазнув указівним пальцем по губі, зідравши кілька коричневих скоринок.

— Та ні, я просто…

Краще помовкувати. Як об стінку горохом. Томмі на три роки старший. Міцний, як сталь. Обов’язково порадить дати відсіч, Оскар відповість, що авжеж, а в підсумку тільки нижче опуститься в очах Томмі.

Оскар трішки покермував машинкою, потім поспостерігав, як гасає нею Томмі. Хотів би він мати двісті крон, щоб вони вклали угоду. Розкинув мізками. Засунув руки в кишені куртки й намацав батончики.

— Хочеш «Дайм»?

— Нє, не люблю.

— А «Япп» любиш?

Томмі відірвав погляд від пульта й усміхнувся.

— Обидва маєш?

— Ага.

— Стирив?

— …ну.

— Окей.

Томмі простягнув долоню, Оскар поклав на неї «Япп», яку той миттю запхнув у задню кишеню джинсів.

— Дяк. Бувай.

— Бувай.

Коли Оскар зайшов до квартири, то одразу висипав солодощі на ліжко. Він починав з «Дайм», потім напихався подвійними батончиками, а насамкінець залишав «Баунті» — свої улюблені. І вже потім — желейні машинки, що наче танули на язиці.

Вишикував батончики з цукерками на підлозі біля ліжка — у послідовності з’їдання. Витягнув з холодильника наполовину повну пляшку кока-коли, шийку якої мама заткнула шматком фольги. Ідеально. Він полюбляв кока-колу дужче, коли вона трохи видихалася, особливо запивати нею солодке.

Вийняв фольгу, поставив пляшку поруч із цукерками та плюхнувся на ліжко на живіт, розглядаючи книжкову полицю. Майже повна серія «Холодних дрижаків», деінде — спецвипуски страшилок «Холодні дрижаки».

Основне начиння складали дві коробки з книжками, які він ухопив за двісті крон за оголошенням у «Жовтих сторінках». Самостійно доїхав на метро до станції «Мідсоммаркрансен», а далі добирався за вказівками, доки не знайшов потрібну квартиру. Двері йому відчинив товстий, миршавий чоловік із захриплим голосом. На щастя, він не запросив Оскара ввійти, просто витягнув коробки з книжками на сходи, схопив двісті крон, кивнув, кинув: «Приємного читання!» — і зачинив двері.

Оскар непокоївся. Місяцями він шукав старі випуски в крамницях коміксів на вулиці Йотгатан. Телефоном товстун стверджував, що продає саме їх. Надто легко все провернулось.

Відійшовши на безпечну відстань, Оскар поставив пакети на землю й зарився в них. Його не обдурили. Сорок одна книга, з другого по сорок шостий випуск.

Таких книжок уже ніде не знайти. Двісті крон!

Не дивно, що його обсипало сиротами перед цим чоловіком. Він же щойно видурив у троля справжній скарб!

Але навіть коміксам далеко до його альбому.

Оскар викопав альбом зі схованки за стопками коміксів. Просто великий альбом для замальовок, який він поцупив в універмазі «Оленс» у Веллінгби: просто вийшов з ним під пахвою. І хто тепер боягуз? Але всередині…

Зірвав обгортку з «Дайму», відкусив добрячий шматок, з насолодою захрумкав і розгорнув альбом. Першою йшла вирізка із журналу Hemmets3— історія про американську отруйницю сорокових років. Вона встигла потруїти чотирнадцять стариганів, поки її спіймали, засудили та стратили на електричному стільці. Хоча вона — доволі логічно — прохала про страту через отруєння, але штат, у якому вона вбивала, послуговувався електричним стільцем, тож його їй і призначили.

Одна з його мрій — побачити, як когось страчують на електричному стільці. Він прочитав, що кров устигає скипіти, що тіло вигинається під неможливими кутами. Він уявляв, як спалахує волосся, але не знайшов цьому документального підтвердження.

Все одно — просто відпад.

Перегорнув сторінку. Вирізка від Aftonbladet4про шведського вбивцю. Поганої якості фотографія з паспорта. На позір звичайний чоловік. Але він у власній сауні прикінчив двох геїв-повій, розчленував електричною пилою й закопав неподалік. Оскар проковтнув останній шматок «Дайму» й пильно вгледівся в чоловіче обличчя. Він міг бути ким завгодно.

Мною за двадцять років.



Гокан облаштував гарне місце на привалі, звідки ясно проглядалася лісова стежка в обох напрямках. Потім знайшов у хащах непролазну полянку з деревом у центрі, залишив під ним сумку. Газовий балон підвісив у пакеті та прикрив пальтом.

Лишалося тільки дочекатися.

«Коли я виросту, то буду,

Як мама і татко, розумним…»

Не чув цієї пісеньки, відколи сам навчався в школі.

Хто її співав, Аліса Тегнер? То ж треба, скільки чудових пісень зникло, бо їх уже ніхто не співає. Як багато прекрасних речей пропало безвісти.

Усім плювати на красу. Типово для сучасних людей. Шедеври великих майстрів у найкращому разі згодяться хіба що для жартиків чи в рекламі. «Створення Адама» Мікеланджело, де замість іскри життя підклали джинси.

На його думку, сенс картини полягав у цих титанічних тілах, які простягали один до одного вказівні пальці, майже, але не зовсім, доторкаючись. Міліметрове зяяння між ними. І в цій пустці — життя. Розкішні рельєфи, вишукані деталі слугували обрамленням, другорядним декором, який би підкреслював мікроскопічну порожнечу в центрі. Ніщо, яке містило в собі все.

А в нього впихали пару джинсів.

Хтось ішов стежкою. Він сів навпочіпки, кров закалатала у вухах. Не те. Літній чоловік із собакою. За жодних обставин. По-перше, спершу треба заткнути собаку, по-друге, низька якість.

«Забагато вереску — замало вовни, — сказав чоловік, який стриг свиню».

Глянув на годинник. Приблизно за дві години стемніє. Якщо протягом першої ніхто не з’явиться, доведеться брати першого-ліпшого. Він мусить повернутися додому до темряви.

Старий щось пробурмотів. Помітив його? Ні, він базікав із собакою.

— Ну, тепер тобі поле-е-егшало, моя старенька? Коли повернемося додому, дам тобі паштет з печінки. Татко дасть тобі товстий шматок печінкового паштету.

Гокан затулив обличчя руками, газовий балон притиснувся до грудей. Нещасні люди. Нещасні самотні люди у світі без краси.

Він змерз. Вітер до вечора холоднішав, і Гокан міркував, чи не витягти із сумки дощовик, щоб захиститися від його поривів. Ні, тільки заважатиме. Він стане незграбним, коли доведеться діяти швидко. До того ж матиме підозрілий вигляд.

Повз пройшли дві дівчини років двадцяти. Не підходить. З двома йому не впоратися. Краєм вуха вловив уривки їхньої розмови:

— …щоб вона залишила.

— …засранець. Хіба він не розуміє, що…

— …сама винна … не приймала протизаплідні…

— Але він мусить…

— Тільки уяви… який з нього батько…

Подружка залетіла. Хлопець відкараскався від обов’язків. Ну, так воно й велося споконвіку. Завжди й повсюди. Кожен дбає лише про власну шкуру. Моє щастя, мій успіх — тільки про це й торочать. Любов — це покласти своє життя до ніг іншого, сучасні люди на таке не здатні.

Холод пронизував до кісток, задубіле тіло не слухалося. Сунув руку під куртку, натиснув на клапан. Балон зашипів. Працює. Відпустив клапан.

Поплескав себе по боках, щоб зігрітися. Хай уже хтось прийде. Хтось один. Глянув на годинник. Залишилося пів години. Нехай хтось прийде. В ім’я життя та любові.

«Я хочу лишатися дитиною серцем,

адже діти володіють Царством Небесним».



Коли Оскар додивився альбом до кінця й доїв цукерки, уже сутеніло. Як і завжди, після такої кількості солодкого, він почувався кволим і пригніченим від відчуття провини.

Мама прийде не раніше як за дві години. Вони повечеряють. Потім він зробить домашку з математики й англійської. Потім почитає або вони подивляться щось по телевізору. Сьогодні в програмі нічого цікавого. Потім вип’ють гарячого шоколаду з булочками, трохи поговорять. Нарешті він ляже спати й довго не засинатиме, боячись завтрашнього дня.

От би з кимось перекинутися слівцем. Звісно, він міг би зателефонувати Йохану, сподіваючись, що тому нічим зайнятися.

Вони вчилися в одному класі й доволі непогано проводили разом час, але щойно Йохану підверталося щось цікавіше, той забував про Оскара. Це Йохан дзвонив Оскару, коли нудився, а не навпаки.

У квартирі панувала тиша. Робити було нічого. Бетонні стіни тиснули зусібіч. Він згорбився на ліжку, поклавши руки на коліна, відчуваючи важкість у шлунку від цукерок.

Наче ось-ось щось має статися. Сталося цієї самої миті.

Він затамував подих, прислухався. Мороз пробіг по шкірі. Щось насувалося. Крізь стіни сочився безбарвний газ, погрожуючи набути форми й поглинути його. Він завмер, не дихаючи, слухаючи. Вичікуючи.

Мана розвіялася. Оскар глибоко вдихнув.

Пішов на кухню, випив склянку води та зняв з магнітної стрічки найбільший кухонний ніж. Перевірив лезо нігтем, як навчив тато. Тупе. Кілька разів провів по точилу й спробував ще раз. Від нігтя відлущилася тоненька пластина.

Добре.

Загорнув ніж у газети, наче в імпровізовані піхви, замотав скотчем і встромив за пояс на лівому стегні. Назовні стирчав держак. Спробував так ходити. Ніж заважав, тож Оскар опустив його нижче, лезом вздовж паху. Незручно, але годиться.

Натягнув у коридорі куртку. Потім згадав, що вся кімната закидана обгортками від солодощів. Позбирав їх, розпихуючи по кишенях, якщо, бува, мама повернеться раніше за нього. Підкладе в лісі під якийсь камінь.

Перевірив, чи не залишив після себе доказів.

Гра почалася. Він — моторошний серійний вбивця. Чотирнадцять жертв він прикінчив своїм гострим ножем, не залишаючи жодних слідів. Ані волосинки, ані обгортки від цукерки. Поліція боялася його.

Він збирається в ліс обрати наступну жертву.

Утім, він знав її ім’я, знав її в обличчя. Йонні Форсберг з його довгими патлами й вибалушеними злими очицями. Він благав про милосердя, рохкав, як свиня, але дарма. Останнє слово за ножем, і земля нап’ється крові.

Оскар вичитав цю фразу в книжці, і вона припала йому до душі.

«Земля нап’ється його крові».

Зачинивши двері й вийшовши за ворота, він намацував лівою рукою держак і повторював ці слова, наче мантру.

Земля нап’ється його крові. Земля нап’ється його крові.

Арка, крізь яку він заходив на подвір’я, була праворуч, але він пішов іншим шляхом, проминув два будинки й вислизнув через заїзд для автівок. Минув вулицю Ібсенгатан, спустився схилом. Вийшов з безпечної фортеці. Зійшов далі до лісу.

Земля нап’ється його крові.

Вдруге за день Оскар почувався майже щасливим.



До завершення наміченого Гоканом часу залишалося десять хвилин, коли на стежину вийшов самотній хлопчик. На вигляд мав років тринадцять-чотирнадцять. Ідеально. Гокан вирішив навприсядки перебігти до кінця стежки й там пильнувати свою жертву.

Але ноги направду заклякли. Хлопець недбало йшов стежиною, вочевидь поспішаючи. Щосекунди шанси на бездоганний ривок танули. Але ноги не слухалися. Він стояв, наче паралізований, і спостерігав, як ідеальна жертва рухається вперед, порівнюється з ним, крокує просто перед ним. Надто пізно.

Мушу. Мушу. Мушу.

Інакше він накладе на себе руки. Не може повернутися додому з пустими руками. Він — той самий. Або хлопець, або він. Багатий вибір.

Він заворушився запізно. І тепер, спотикаючись, сунув через ліс просто на хлопчика, хоч натомість міг спокійно зустріти його на стежці.

Ідіот. Довбень. Тепер хлопець напружиться, насторожиться.

— Агов! — озвався Гокан. — Перепрошую!

Той зупинився. Не втік — і на тому спасибі. Треба щось вигадати, щось запитати. Він наблизився до хлопця, який застиг посеред стежки.

— Вибач, але… котра година?

Хлопець глянув на наручний годинник Гокана.

— О, мій спинився.

Тіло хлопця виструнчилося, він подивився на свій годинник. Нічого не вдієш. Очікуючи реакції хлопця, Гокан сунув руку за пазуху, намацав указівним пальцем клапан.



Оскар спустився пагорбом до друкарні та звернув на лісову стежку. Важкість у шлунку випарувалася, змінилася п’янким збудженням. Дорогою фантазії набули чітких рис і стали дійсністю.

Він дивився на світ очима вбивці, так реально, як лише була здатна його тринадцятирічна уява. Прекрасний світ. Світ, яким він керував, змушуючи тремтіти перед його наказами.

Він простував лісовою стежкою, шукаючи Йонні Форсберга.

Земля нап’ється його крові.

Сутеніло, дерева обступили його, наче німий настрашений натовп, що стежить за кожним кроком убивці в передчутті, що хтось із них може стати наступним. Але вбивця їх оминає — він уже побачив свою жертву.

Йонні Форсберг стояв на пагорбі, метрів за п’ятдесят убік від стежки. Руки впер у боки, обличчя розпливлося в усмішці. Думає, що все буде, як зазвичай. Що він жбурне Оскара на землю, затисне йому носа та заштовхуватиме в рот хвою й мох чи щось таке.

Він помилявся. Назустріч вийшов не Оскар, а Вбивця, чия рука міцно стискала ніж, ладна вдарити.

Вбивця неквапом, з гідністю підійшов до Йонні Форсберга, окинув поглядом і мовив:

— Привіт, Йонні.

— Привіт, свинко. Тебе випускають гуляти так пізно?

Вбивця висмикнув ножа. І вдарив.



— Чверть на п’яту, типу того.

— Гаразд. Дякую.

Хлопчик не рухався. Просто стояв і дивився на Гокана, який вагався ступити крок назустріч. Заціпеніло стежив за ним очима. Усе котилося до біса. Звісно, він запідозрив, що справа нечиста. Чоловік вискочив з лісу запитати, котра година, а тепер бовваніє, наче Наполеон, з однією рукою за пазухою.

— Що там у вас?

Хлопчик хитнув головою, вказуючи на його груди. З голови Гокана випарувалися всі думки, він не знав, що відповісти. Витягнув газовий балон і показав хлопчику.

— І що це за нах?

— Галотан.

— Нафіга ви його тягаєте?

— Ну, тому що…

Він пошкрябав пальцем насадку, укриту піною, і намагався придумати, що б то сказати. Він не вмів брехати. Це було його прокляттям.

— Ну, так, бо… треба для роботи.

— Що за робота?

Хлопець трохи розслабився. На його руці бовталася спортивна сумка, на кшталт тієї, яку Гокан сховав у ямі. Рукою з газовим балоном він вказав на неї.

— Тренуватися йдеш чи куди?

Коли хлопець опустив очі на сумку, він скористався вдалим моментом.

Кинувся вперед, вільною рукою обхоплюючи хлопчачу спину.

До рота хлопчика притиснули сопло газового балона, клапан учавлений до межі. Зашипіло так, наче звилася велика змія, і малий спробував відірвати голову, але та застрягла у відчайдушних лещатах Гокана.

Хлопчик відсахнувся — Гокан навалився. Зміїне шипіння заглушило всі інші звуки, коли вони впали на землю й покотилися. Гокан зчавив обличчя малого долонями і, доки вони борсалися, щосили притискав до рота балон.

Кілька глибоких вдихів — і хлопчик під ним поволі обм’як. Гокан, не відпускаючи балона, озирнувся навколо.

Свідків немає.

Шипіння галотану сичало в мозку, наче під час жорстокої мігрені. Гокан зафіксував клапан, іншою рукою відчепив мотузку й накинув її на голову хлопця. Пастка готова.

Випростався з наболілими руками й поглянув на свою здобич.

Хлопчик лежав, розкинувши руки, насадка затуляла ніс із ротом, балон з галотаном лежав на грудях. Гокан знову озирнувся, підхопив спортивну сумку й повісив собі на живіт. Потім підняв здобич на руки й поніс до привалу.

Хлопець виявився важчим, ніж він гадав. Гора м’язів. Неочевидний доважок.

Хекаючи від зусиль, він насилу волочив хлопчика багнистою землею, а шипіння галотану проїдало вуха, наче міцною кислотою. Він якомога гучніше відсапувався, щоб заглушити цей звук.

Спітнілий, не відчуваючи рук, він дістався кінця стежини. Опустив хлопчика в найнижчу яму. Приліг поруч. Прикрутив газ, зняв з обличчя насадку. Настала тиша. Груди хлопчика повільно підіймалися й опускалися. Максимум за вісім хвилин той мав би прокинутися. Але не прокинеться.

Лежачи поруч, Гокан вивчав обличчя хлопчика, погладжуючи його вказівним пальцем. Потім пригорнувся ближче, обхопив його мляве тіло руками та притиснув до себе. Ніжно поцілував хлопчика в щоку, прошепотів на вухо «вибач» і підвівся.

Від вигляду беззахисного тіла на землі на очі наверталися сльози. Він ще міг зупинитися.

У паралельному світі. Втішна фантазія.

Десь є паралельний світ, де він не не зробить того, що мусить зараз. Світ, де він піде, залишивши хлопчика прокидатися, здивованого, що ж трапилося.

Але не в цьому світі. Тут він пішов до сумки, розстібнув її. Він дуже поспішав. Похапцем накинув дощовик і витягнув спорядження. Ніж, мотузка, велика лійка і п’ятилітрова пластикова каністра.

Поклав їх на землю біля хлопчика, востаннє окинув поглядом юне тіло. Взяв мотузку й узявся до справи.



Він бив, бив, бив і бив. Після першого ж удару Йонні втямив, що одним не обійдеться. З глибокої рани на щоці бризнула кров, він спробував вирватися, але Вбивця виявився прудкішим. Кількома швидкими ударами він перерізав сухожилля під колінами, Йонні впав на землю і, звиваючись серед моху, благав помилувати.

Вбивця й бровою не повів. Йонні заверещав… як свиня, коли той кинувся на нього, і земля випила його крові.

Один за те, що сталося сьогодні в туалеті. Один за те, що ти обманом змусив мене грати в покер на вибивання5! Я тобі губи відріжу за те лайно, що ти мені наговорив.

З усіх дірок Йонні текло, він уже не міг сказати чи зробити нічого злого. Він давно помер. Оскар закінчив, проколовши його вирячені очі — хлюп, хлюп — підвівся й оглянув свою роботу.

Навколо валялися великі шматки розтрощеного дерева, яке слугувало за лежачого Йонні, стовбур всуціль поштрикано. Купа трісок насипалася з кори деревця, яке грало роль Йонні, поки він не впав.

Права рука, якою він тримав ніж, кровоточила. Невелика рана посередині зап’ястка — мабуть, лезо зіслизнуло в долоню, коли він різав. Він облизав руку, прочищаючи рану язиком. Він пив кров Йонні.

Наостанок протер кров газетами, сховав ніж і пішов додому.

Ліс, який ще кілька років тому наганяв жаху й кишів ворогами, став тепер йому сховищем і притулком. Дерева шанобливо розступалися перед ним. Хоча вже зовсім стемніло, він ані на крапельку не злякався. Оскар уже не боявся прийдешнього дня, хай що тепер станеться. Сьогодні він спатиме міцно.

Повернувшись на подвір’я, присів на край пісочниці перевести дихання перед тим, як піти додому. Завтра він візьме кращого ножа, зі щитком на держаку чи як воно зветься… з ефесом, щоб знову не порізатися. Тому що треба це повторити, і не раз.

Це була хороша гра.

Четвер, 22 жовтня

Мама зі сльозами на очах простягнула руку через кухонний стіл і міцно стиснула долоню Оскара.

— Більше ти не підеш до лісу, чуєш мене?

Вчора у Веллінгби вбили хлопчика, ровесника Оскара. Всі вечірні газети написали про нього, і мама повернулася додому сама не своя.

— Це ж міг бути… Не хочу навіть думати про таке.

— Це сталося у Веллінгби.

— Хочеш сказати, що той, хто полює на дітей, не може проїхати кілька станцій метро? Або прийти пішки? Дійти сюди, до Блекеберга, і повторити те саме? Ти часто ходиш до лісу?

— Ні.

— Не виходь назовні, поки це не… Поки не спіймають… те, що в ньому.

— То мені не ходити до школи?

— До школи ти ходитимеш. Але після уроків біжиш одразу додому, і не виходиш з подвір’я, доки я не повернуся.

— А коли повернешся?

Скорбота в маминих очах змінилася гнівом.

— Хочеш, аби тебе вбили? Так? Збираєшся піти в ліс, аби тебе вбили, а я сидітиму тут, чекатиму, хвилюватимусь, а ти будеш лежати в лісі… лежати, варварськи розчленований кимось…

З її очей порснули сльози. Оскар поклав свою руку на її.

— Я не ходитиму до лісу. Обіцяю.

Мама погладила його по щоці.

— Дорогий мій… Ти — все, що в мене є. Якщо з тобою щось трапиться… я теж помру.

— Гм-м. Як це сталося?

— Що?

— Вбивство.

— Я нічого про це не знаю. Його зарізав якийсь маніяк з ножем. Він мертвий. Життя його батьків зруйноване.

— Хіба в газетах не написали?

— Я не можу про таке читати.

Оскар взяв Expressen6, прогортав сторінки. Чотири з них присвятили вбивству.

— Тобі не варто про таке читати.

— Та я просто дещо дивлюся. Можна, я візьму газету?

— Тобі не варто про таке читати. Це погано на тебе впливає, усі ці жахіття, які ти читаєш.

— Я просто гляну програмку, чи є щось цікаве по телевізору.

Оскар підвівся піти з газетою до своєї кімнати. Мама незграбно обійняла його, притискаючись мокрою щокою до його щоки.

— Серденько моє маленьке. Ти ж розумієш, що я хвилююся? Якщо щось із тобою трапиться…

— Я знаю, мамо. Я знаю. Я стараюсь бути обережним.

Мама ще трошки постояла так, пригортаючи його, а потім він вивільнився і пішов до себе, витираючи її сльози зі свого обличчя.

Абсолютно відпадна подія.

Виявляється, хлопця вбили в той самий час, коли Оскар грався в лісі. На жаль, порішили не Йонні Форсберга, а якогось невідомого пацана з Веллінгби.

Пополудні у Веллінгби панував поховальний настрій. Він прочитав газети до того, як приїхав, і, можливо, тільки фантазував, але здавалося, що люди на площі розмовляли тихіше й ходили повільніше, ніж зазвичай.

У будівельному маркеті Оскар вкрав неймовірно гарний мисливській ніж за триста крон. І як, бува, спіймають, малося готове пояснення.

— Пробачте мені, пане. Але я так боюся вбивці.

Міг би й кілька сліз вичавити, якщо доведеться. Але його не схопили, і ніж тепер лежав поруч з альбомом у схованці.

Треба добряче подумати.

Чи може бути так, що його гра якось спричинила вбивство? Навряд чи, але такий варіант не можна відкидати. В його книжках купу разів стрічалися такі штуки. Думка в одному місці створювала подію в іншому. Телекінез, вуду.

Але де, коли й, найголовніше, як саме скоїли вбивство? Якщо завдали величезної кількості ударів лежачому тілу, то варто серйозно розглянути таку можливість, що в руках Оскара криється страшна сила.

Сила, яку він має прийняти й навчитися контролювати.

Але якщо це… ДЕРЕВО, якщо воно… посередник.

Трухляве дерево, яке він розтрощив. Можливо, щось було особливе в тому дереві й тому, що воно уособлювало, і зроблене з ним якось… вплинуло.

Деталі.

Оскар проковтнув усі статті про вбивство. На світлинах був поліціянт, який приходив до їхньої школи й розповідав про наркотики. Він не зробив жодної заяви. Викликали спеціалістів з ШКЛ7 узяти сліди. Громаду просять зачекати на їхній звіт. Фотографія хлопчика, взята зі шкільного альбому. Оскар ніколи його раніше не бачив. Він мав схожість із Йонні або Мікке. Можливо, у школі Веллінгби навчається ще й Оскар, і зараз він нарешті отримав свободу.

Хлопчик ішов на тренування з гандболу у Веллінгбигаллен, але так і не з’явився там. Тренування почалося о пів на п’яту. Хлопець, імовірно, вийшов з дому о п’ятій. Десь у цьому проміжку. Оскару запаморочилося в голові. Саме тоді. І його вбили в лісі.

Це реально? Це я…

Шістнадцятирічна дівчина знайшла тіло близько восьмої години вечора й повідомила в поліцію Веллінгби. Зараз у неї гостра реакція на стрес, надається медична допомога. Про стан тіла не сказано нічого. Але гостра реакція в дівчини означала, що тіло якось понівечили. Інакше написали б просто реакція.

А що дівчина робила в лісі, коли настала темрява? Мабуть, нічого важливого. Шишки збирала абощо. Але чому ніде не написано про те, як хлопця вбили? Лише фотографія з місця злочину. Пістряву, як льодяник, поліційну стрічку натягнули навколо темної улоговини з деревом по центру.

Завтра чи післязавтра на тому самому місці порозставляють фотографії й плакати з «ЧОМУ?» і «МИ СУМУЄМО ЗА ТОБОЮ», запалять свічки. Оскар знав, як воно стається: в альбомі малося кілька схожих вирізок.

Можливо, це все простий збіг обставин. Можливо, ні.

Оскар прислухався, чи тихо за дверима. Мама мила посуд. Лежачи долілиць на ліжку, викопав мисливського ножа. Руків’я зручно лягало в руку, а важив він ледь не втричі більше за той кухонний, яким він користувався вчора.

Оскар підвівся і став посеред кімнати, піднявши ніж. Гарний, він надавав могутності руці, яка його тримала.

Дзенькіт посуду з кухні. Він кілька разів проштрикнув ножем повітря. Убивця. Щойно він навчиться контролювати свою силу, Йонні, Мікке й Томас вже ніколи не зможуть його мучити. Замахнувся ще раз, але спинився. Хтось міг побачити його знадвору. Назовні панувала темінь, а в кімнаті Оскара горіло світло. Він подивився надвір, але побачив лише власне відображення у вікні.

Убивця.

Закопав ніж назад у схованку. Це лише гра. У реальності таких речей не буває. Але він мусить дізнатися деталі. Йому потрібно дізнатися негайно.



Томмі розвалився в кріслі, гортаючи журнал про мотоцикли, схвально кивав і гигикав. Час від часу простягав журнал Лассе або Роббану, які сиділи на дивані, і демонстрував якусь особливо цікаву ілюстрацію з підписом про об’єм циліндра й максимальну швидкість. Світло лампочки без абажура на стелі відбивалося на глянцевому папері, розбризкувалося блідими плямами на цементні й дощаті стіни.

Він тримав їх на короткому повідцю.

Мама Томмі зустрічалася зі Стаффаном, поліціянтом з Веллінг­­би. Томмі не подобався Стаффан, ні, куди там. Руки розпальцьовані, слизький тип. Ще й релігійнутий. Але завдяки мамі Томмі дізнався кілька речей, про які Стаффан не мав розповідати їй, а вона не мала переказувати Томмі, але…

Наприклад, так він дізнався, що винюхала поліція про пограбування радіокрамниці в Айлендсторгете. Яке він, Роббан та Лассе і скоїли.

Жодних слідів злочинці не лишили. Мама так і сказала: «Жодних слідів злочинці не лишили». Слово Стаффана. Навіть опису машини в них не було.

Томмі й Роббану було по шістнадцять, вони вчилися на першому курсі шараги. Лассе виповнилося дев’ятнадцять, він мав проблеми з головою та працював сортувальником металевих запчастин на «Л.М. Ерікссон» в Ульвсунді. А ще він мав водійські права й «сааб» 1974 року, якому перед нальотом вони підмалювали фломастером номери. Дарма старалися — машину ніхто не помітив.

Вилов вони сховали в закинутому підвалі навпроти комори, де зазвичай тусувалися. Кусачками зрізали ланцюг на дверях, навісили новий замок. Гадки не мали, як розпорядитися награбованим добром, їх збуджувало саме пограбування. Лассе продав за дві сотні магнітофон якомусь приятелю з роботи, але й по всьому.

До того ж з накраденим таки безпечніше на деякий час залягти на дно. І вже точно не доручати Лассе продаж, бо він… трохи на голову шкандибає, як казала його мамця. Але з нальоту минуло вже два тижні, та й поліція мала чимало справ, про які треба подбати.

Томмі погортав сторінки й усміхнувся сам до себе. Ну ось. Багатенько справ, про які варто подбати. Роббан затарабанив пальцями по стегну.

— Ну ж бо. Розказуй.

Томмі простягнув йому журнал.

— «Кавасакі». Триста кубічних метрів. Пряме впорскування і…

— Харе! Викладай усе.

— Про що… про вбивство?

— Ну!

Томмі закусив губу, удаючи, що замислився.

— Що ж там таке сталося…

Лассе нахилився вперед, склавши своє довге тіло, як складаний ніж.

— Бляха! Та розказуй уже!

Томмі відклав газету й утупився в Лассе.

— Впевнений, що хочеш почути? Лячна фігня, до речі.

— Ух!

Лассе ледь не підскакував, але Томмі бачив острах у його очах. Скорчиш страшну пику, дивним голосом забурмочеш, відмовляючись припинити — і того ось уже дрижаки б’ють. Одного разу Томмі з Роббаном розмалювалися, як зомбі, скориставшись маминою косметикою, вимкнули лампочку й підкараулили Лассе. Все закінчилося тим, що Лассе обісрався, а Роббана прикрасив синець під оком, саме в тому місці, яке він ретельно намазав темно-синіми тінями.

Після того випадку вони Лассе старалися не лякати.

Але зараз він скоцюрбився, схрестив руки на грудях, усім виглядом показуючи, мовляв, готовий до будь-яких жахіть.

— Ну-ну… зовсім непросте вбивство, скажімо так. Вони знайшли хлопця… підвішеним на дереві.

— То що? Повішеник? — перепитав Роббан.

— Ага, повішеник. Тільки не за шию. Догори дриґом. Так і висів, голова внизу бовталася. На дереві.

— Від цього що, здихають?

Томмі довго розглядав Роббана, немов бачив перед собою цікаву картинку, а потім продовжив:

— Ні. Від цього не вмирають. Але йому ще перерізали горло. І ось від цього здихають. Від вуха до вуха розкрили. Як… диню.

Він провів вказівним пальцем по шиї, показуючи, як пройшовся ніж.

Лассе схопився рукою за горло, немов захищаючись. Потім повільно похитав головою.

— Так, а нащо підвісили?

— А ти що думаєш?

— Та звідки я знаю.

Томмі закусив нижню губу і зробив задумливе обличчя.

— Скажу тобі одну дивну річ. Якщо перерізати комусь горло, то він помре. І натече багато крові. Правильно?

Томмі насолодився їхнім очікуванням, а потім скинув на них бомбу.

— Але на землі… під повішеним хлопцем, крові майже не було. Хіба що кілька крапель. А з нього, мабуть, літри її вилилося, поки він висів.

У підвалі запала тиша. Лассе й Роббан втупилися перед собою порожніми очима, аж доки Роббан не випростався й оголосив:

— Я зрозумів. Ясно. Його вбили деінде. А потім підвісили там.

— Мг-м. Але нащо вбивці взагалі таке робити? Якщо ти когось убив, хіба не логічно позбутися тіла?

— Може, він… псих якийсь.

— Ну, може й так. Але мені дещо інше спало на думку. Ви були на бійні? Знаєте, що там роб­лять зі свинями? Перед тим як розчленувати, потрібно викачати всю кров. І знаєте, що вони роб­лять? Вішають свиней догори дриґом. На гак. І розтинають їм горлянки.

— Ти ведеш до того… що хлопець… що вбивця хотів його розчленувати?

— Шо-о-о…

Лассе перевів розгублений погляд з Томмі на Роббана, назад на Томмі, перевіряючи, чи вони не насміхаються з нього. Не виявивши ознак глузування, спитав:

— Це таке роб­лять зі свинями?

— Ага, а ти як думав?

— Машинкою якось того…

— Думаєш, машинкою було б краще?

— Ні… Але… вони живі? Коли їх… підвішують?

— Так. Живі. І тремтять. І кричать.

Томмі вдав із себе свиню, яка верещить, і Лассе зібгався на дивані, втупившись у свої коліна. Роббан зірвався, походив кілька кроків узад-уперед, знову впав на диван.

— Щось тут не так. Якби вбивця збирався його… розібрати на частини… то все б залляло кров’ю.

— Це ж ти бовкнув, що він збирався його розчленувати. Я так не думаю.

— Ну. А як ти думаєш?

— Я думаю, що йому потрібна була кров. Заради неї він хлопця й прикінчив. Щоб отримати кров. Яку й забрав із собою.

Роббан непевно кивнув, роздряпуючи пальцем струп після великого прища в куточку рота.

— І нащо йому кров здалася? Щоб випити, чи що?

— Так. Наприклад.

Томмі й Роббан занурилися в себе, уявляючи вбивство й те, що сталося після нього. За деякий час Лассе підняв голову й запитально глянув на них. В очах бриніли сльози.

— Ці свині… Вони швидко помирають?

Томмі серйозно подивився у відповідь.

— Ні.



— Я погуляю трохи.

— Ні…

— Я тільки на подвір’ї.

— І більше нікуди не ходитимеш.

— Нізащо.

— Погукати тебе, коли…

— Ні. Я ненадовго. У мене є годинник. Не кричи.

Оскар натягнув куртку й шапку. Завмер, просунувши одну ногу в черевик. Тихенько прокрався до своєї кімнати, витягнув ніж, заховав під курткою. Зав’язав шнурки. З вітальні долинув мамин голос.

— Надворі холодно.

— У мене є шапка.

— На голові?

— Ні. На нозі.

— Не жартуй з цим. Ти знаєш, що стається…

— Та я на хвилинку.

— …з твоїми вухами…

Він вийшов, подивився на годинник. Чверть на сьому. Сорок п’ять хвилин до телепередачі. Томмі з хлопцями, мабуть, зависають у підвальчику, але він не наважився туди піти. Томмі-то класний, проте інші… Їм можуть спасти на думку дивні ідеї, особливо коли вони нанюхані.

Тому він пішов до дитячого майданчика в центрі двору. Два великих дерева, що слугували футбольними воротами, лазалка з гіркою, пісочниця й гойдалка, змайстрована з трьох автомобільних шин на ланцюгах. Сів на одну із шин і став повільно розгойдуватися.

Йому подобалося це місце вечорами. Його оточували великі будинки із сотнями освітлених вікон, а сам він сидів у темряві. У безпеці й усамітнений водночас. Витягнув із піхов ножа. Лезо було таким блискучим, що в ньому віддзеркалювалися вікна. Місяць.

Кривавий місяць…

Оскар зліз із гойдалки, підкрався до одного дерева, озвався до нього.

— Чого вилупився, придурку? Ти здохнути хочеш, чи як?

Дерево не відповідало, і Оскар обережно встромив ножа в стовбур. Не хотілося пошкодити новеньке лезо.

— Ось що відбувається. Коли ти витріщаєшся на мене.

Він крутнув ножем так, що зі стовбура вискочила маленька тріс­ка. Кусень м’яса.

Оскар прошепотів:

— Тепер верещи, як свиня.

І спинився. Здається, десь шерехнуло. Притиснувши ножа до стегна, Оскар озирнувся. Підніс лезо до очей і глянув на віддзеркалення. Поверхня так само виблискувала, як і раніше. Він направляв ножа, наче дзеркало, і в ньому під кутом відбився майданчик для лазіння. Хтось там стояв. Хтось, кого щойно не було. Розпливчастий контур на чистій сталі. Оскар опустив ножа й глянув просто на гірку. Там справді хтось стояв. Але точно не вбивця з Веллінгби. Це була дитина.

У тьмяному світлі він розгледів, що це дівчинка, і раніше на подвір’ї він її не бачив. Оскар ступив крок до драбини. Вона не ворухнулася. Просто стояла й дивилася на нього.

Він ступив ще крок і раптом злякався. Чого злякався? Самого себе. І за себе. Міцно стискаючи ножа, він сунув на дівчинку ударити її. Ні, звісно, не для цього. Але на мить відчулося саме так. А вона що, не злякалася?

Він зупинився, засунув ножа в піхви та сховав за пазуху.

— Привіт.

Дівчинка не відповіла. Зблизька Оскар побачив, що вона мала темне волосся, маленьке обличчя з великими очима. Широко розплющені, вони спокійно роздивлялися його. Руки біліли на поруччях.

— Я сказав привіт!

— Я почула.

— Чому тоді не відповідаєш?

Дівчинка знизала плечима. Її голос виявився не таким писклявим, як він очікував. Мабуть, вона його ровесниця.

Вона мала дивний вигляд. Чорне волосся до плечей. Кругле обличчя, маленький ніс. Наче одна з тих картонних ляльок для вирізання з дитячого розділу журналу Hemmets. Дуже… гарненька. Однак щось було не так. Вона не мала ні куртки, ані шапки. Лише тонкий рожевий джемпер у такий холод.

Дівчинка хитнула головою на дерево, яке зарізав Оскар.

— Що ти робиш?

Оскар зашарівся, сподіваючись, що в темряві цього не видно.

— Тренуюся.

— До чого?

— На випадок, якщо з’явиться вбивця.

— Який вбивця?

— Чоловік з Веллінгби. Який зарізав хлопчика.

Дівчинка зітхнула, подивилася на місяць. Потім нахилилася через поруччя.

— Боїшся його?

— Ні, але ж убивця — це… це добре, якщо ти можеш… ну, захистити себе. Ти тут живеш?

— Так.

— А де?

— Там, — вона вказала на сусідню з Оскаровою хвіртку. — Поруч з тобою.

— Звідки ти знаєш, де я живу?

— Бачила тебе у вікні раніше.

Щоки Оскара спалахнули. Поки він намагався придумати, що б то відповісти, дівчина зістрибнула з гірки для лазіння та приземлилася перед ним. З висоти двох метрів.

Вона, мабуть, займається гімнастикою або чимось таким.

Вона виявилася зростом майже однаковою з ним, але набагато стрункішою. Рожевий светр щільно облягав її худенький тулуб без найменшого натяку на груди. Велетенські очі чорніли на маленькому обличчі. Вона викинула руку перед ним, наче забороняла наближатися. Пальці мала довгі, тоненькі, як гілочки.

— Я не можу з тобою дружити. Просто щоб ти знав.

Оскар схрестив руки на грудях. Відчув через куртку руків’я ножа.

— Чого?

Дівчинка всміхнулася куточком вуст.

— Тобі потрібна причина? Я кажу, як є. Просто щоб ти знав.

— Угу, угу.

Дівчинка відвернулася й пішла геть до своєї хвіртки. Коли вона ступила кілька кроків, Оскар пирхнув: