Ні живі, ні мертві: роман ebook

Ліндквіст Й.

Ні живі, ні мертві : роман / Й. Ліндквіст ; пер. зі шв. Є. Коваленко. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 320 с.

978-966-10-2939-1

Copyright © John Ajvide Lindqvist 2005

© Коваленко Є., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Hanteringen av odöda

© John Ajvide Lindqvist 2005

First published by Ordfront förlag, Sweden

Published by arrangement with Nordin Agency AB, Sweden

Звичайного серпневого вечора Стокгольм охоплює аномальна спека. Люди скаржаться на головний біль, місто ніби поринає в електричне поле: прилади і світло неможливо вимкнути, наростає паніка. Аж раптом усе припиняється.

Надходить інформація, що у морзі прокидаються нещодавно померлі люди. По всьому місту родини отримують можливість знову побачити своїх близьких. Але чи справді це вони? Чи перемагає любов смерть? І яку ціну доведеться заплатити і живим, і мертвим?

Дандерюдська лікарня, 23:46

Малер припаркував машину на найближчій до лікарні короткотривалій стоянці і насилу вийшов із авто. «Фієста» не була розрахована на його сто дев’яносто сантиметрів і сто сорок кілограмів. Спершу ноги, потім тіло. Він стояв біля машини, притискаючи сорочку до грудей. Під пахвами вже почали утворюватися темні плями.

Будівля лікарні була величезна і похмура. Жодних ознак активності. Лише м’яке гудіння кондиціонерів, вентиляторів будівлі, що ніби повідомляли: «Я живу, хоча так не здається».

Він закинув сумку на плече, пішов до входу. Зиркнув на годинник. За чверть дванадцята.

Калюжа біля обертових дверей відбивала нічне небо, стала зоряною мапою, а поруч, ніби її охоронець, стояв Людде і курив. Побачивши Малера, підніс руку на знак привітання і з шипінням кинув недопалок у воду.

— Привіт, Ґуставе. Як справи?

— Нормально. Пітно.

Людде було близько сорока років, але він мав молодший вигляд, хворобливий. Якби не синя сорочка з бейджиком, на якому було написано, що його звуть Людвіґ, чоловіка можна було б прийняти за пацієнта. Тонкі губи і бліда, майже неприродно натягнута шкіра, ніби він переніс пластичну операцію або стояв у аеродинамічній трубі. Знервований погляд.

Вони увійшли через звичайні двері, оскільки автоматичні були зачинені на ніч. Людде продовжував озиратися, але його пильність була зайвою. Лікарня здавалася безлюдною.

Вийшовши з лобі до коридору, Людде розслабився, запитав:

— Ти приніс?..

Малер засунув руку в кишеню штанів, але не виймав її звідти.

— Людде, вибач, але все це видається...

Людде зупинився, ображено зиркнув на нього.

— Я тебе коли-небудь дурив? Га? Я коли-небудь казав, що щось є, а потім цього не було?

— Так.

— Ти думаєш про отой випадок з Бйорном Борґом. Так, так. Але він був до біса схожий, погодься. Гаразд, добре. Але це... так, так. Тоді притримай свої гроші, кисляк дурний.

Людде спересердя попрямував коридором інтенсивними кроками, і Малер ледве встигав за ним. Вони мовчки спустилися ліфтом, а потім пішли довгим, ледь освітленим коридором із залізними дверима в дальньому кінці. Людде демонстративно затулив собою клавіатуру, коли провів карткою і ввів код. У замку клацнуло.

Малер дістав хустинку і витер чоло. Тут внизу було прохолодніше, але прогулянка далася взнаки. Він притулився до пофарбованої в зелений колір цементної стіни, яка була приємно прохолодною.

Людде відчинив залізні двері. Здалеку, крізь стіни, Малер почув вигуки, брязкіт металу. Першого і єдиного разу, коли він був тут раніше, було тихо, як... у могилі. Людде кинув на нього погляд із посмішкою, мовляв, «Я ж сказав». Малер кивнув, передав йому зім’яті банкноти, і Людде пом’якшав, зробив вітальний жест у бік відчинених дверей.

— Ось, будь ласка. Сенсація чекає, — він кинув швидкий погляд на коридор. — Усі заходять з іншого боку, тож можеш бути спокійним.

Малер поклав хустинку в кишеню і поправив сумку.

— Ти не йдеш?

Людде пирхнув.

— Як гадаєш, скільки роботи у мене буде після цього, га? — він указав на двері за рогом. — Лише спустися ліфтом на один поверх.

Коли двері зачинилися за Малером, йому стало незатишно. Піді­­йшов до дверей ліфта і завагався, перш ніж натиснути на кнопку, щоб його відкрити. З віком він став тривожним. Вигуки і брязкіт усе ще долинали знизу, і він стояв нерухомо, бажаючи, щоб його серце заспокоїлося.

Малера хвилювала не так перспектива побачити, як ходять мерці, як той факт, що він узагалі не мав права там бути. У молодості йому було байдуже.

«Люди мають знати правду», — думав він і кидався в бій.

Але зараз...

Хто ви, що ви тут робите?

Він був заіржавілим і надто невпевненим у собі, щоб демонструвати авторитет, необхідний у таких ситуаціях. Але натиснув на кнопку.

Треба побачити, що там.

З гуркотом ліфт рушив, і він прикусив губу, відступаючи від дверей. Мабуть, і так був наляканий. Занадто багато фільмів надивився. Ліфти, що підіймаються, і хтось... щось перебуває в них. Але ліфт приїхав, і крізь вузьке віконце у дверях побачив, що той порожній. Він зайшов, натиснув кнопку нижнього підвального поверху. Поки ліфт їхав униз, намагався очистити свій розум, повернутися до реальності, стати камерою, плівка якої проявляється у слова.

Ліфт із поштовхом рушив. Через товсті цементні стіни чути зойки. Крізь вікно у дверях видно підлогу моргу, і на ній я бачу...

Зовсім нічого.

Трохи коридору, стіну і нічого більше. Штовхнув двері ліфта.

Його вдарив холод. У коридорі, де стояв, було на кілька градусів холодніше, ніж у решті лікарні. Піт на його тілі перетворився на холодну плівку, змусив сіпнутися. Двері ліфта зачинилися за ним.

Праворуч були відчинені двері до холодної кімнати, а на підлозі сиділи двоє людей, обійнявшись і схиливши голови.

Що вони роб­лять?

Брязкіт металу з кімнати розтину ліворуч змусив одного з них звести голову, і тепер Малер побачив, що це була молода медсестра. На її обличчі застигла паніка.

На руках тримала дуже стару жінку: хмара сивого волосся на голові, худе тіло і неповороткі ноги, які, шоркаючи, човгали по підлозі, намагаючись знайти точку опори, щоб підвестися. Вона була гола, за винятком білого простирадла, яке висіло на шиї з одного боку її тіла. Чиясь мама і бабуся, можливо, прабабуся.

Обличчя — лише тверді хребці під блідо-жовтою шкірою, а очі... очі. Два вікна у велике Ніщо. Вони були напівпрозорими, блакитними і чомусь вкритими плівкою білого слизу, схожого на желе, що не виражало жодних емоцій.

Єдина жаліслива нота виривалася зі стиснутих губ, з рота, позбавленого вставних зубів:

— Оооомммм... оооммм...

І Малер миттєво збагнув, чого вона хоче.

Те саме, чого прагнуть усі.

Вона хоче додому.

Медсестра помітила Малера. Її погляд був благальним, коли сказала:

— Можете нею зайнятися? — і жестом показала на стару. Коли Малер не відреагував, вона додала: — Я замерзаю...

Малер присів навпочіпки, поклав руку на ногу старої. Вона була крижаною, твердою, наче апельсин, що лежав у морозилці. Дотик викликав у жінки протяжний звук:

— ОООООMMM!

Але Малер зі стогоном підвівся, коли медсестра заволала на нього:

— Допоможіть мені! Будь ласка!

Він не міг. Не зараз. Треба було побачити, що відбувається. Відчуваючи сором, він пошкандибав до кімнати розтину; фотограф, який фіксує жертв голоду, повертається до свого готельного номера і випиває, щоб заспокоїти своє сумління.

Фотографії... камера...

Пройшовши до великої, яскраво освітленої кімнати, відкрив свою сумку. На підлозі вздовж коридору лежали розкидані білі простирадла.

Пізніше йому буде важко збагнути сенс сцени, що розгорталася перед його очима. Здавалося, що вона мала розігруватися в напівтемряві, битва між живими і мертвими в якійсь печері з тьмяними лампами.

Але все було бездоганно квадратним та яскравим. Великі флуоресцентні лампи на стелі освітлювали лавки з нержавійної сталі та людей, які пересувалися кімнатою.

Скрізь гола шкіра. Майже всі мертві встигли звільнитися від своїх саванів, і простирадла були кинуті на підлогу та лавки. Тога-вечірка, що переросла в оргію.

Там було, може, тридцять осіб. Живих і мертвих. Лікарі, медсестри і працівники моргу в білих, зелених, синіх халатах намагалися втримати оголені тіла. Усі вони були старі або дуже старі, багато хто з великими нерівними шрамами від розтину, що тягнулися від діафрагми до шиї.

Мертві не були жорстокими. Та вони прагнули чогось, хотіли втекти. Овечі обличчя, тіла ненормальних пропорцій. Пташині пальці бабусь, кістляві кулаки дідусів, що розмахують у порожньому просторі. Тіла тягнули, смикали, але їх обіймали і міцно тримали.

І тривога, тривога.

Писк і виття, ніби футбольну команду новонароджених кинули в одну кімнату, щоб вони викрикували свій жах і здивування від світу, у який потрапили, до якого повернулися.

Лікарі та медсестри намагалися промовляти улесливі слова:

— Заспокойся, усе буде добре, усе добре, заспокойся.

Але їхні очі були дикими. Дехто вже здався. Медсестра стояла, притиснувшись до кутка, сховавши обличчя в долонях, її тіло тремтіло. Лікар стояв біля раковини і мив руки спокійно й методично, наче у себе вдома, у лазничці. Закінчивши, дістав із нагрудної кишені гребінець і почав розчісувати волосся.

Де всі?

Чому тут не було більше... живих людей? Де були робочі групи, суспільство, усе, що так добре працювало в цій Швеції 2002 року?

Малер уже був тут одного разу. Тож знав, що більшість мертвих зберігають у холодильниках унизу. Це була лише дещиця. Ступив крок до кімнати, шукаючи камеру.

І тут на волю вирвався чоловік. Один із небагатьох, на кому процес вмирання не встиг з’їсти плоть. Він був великий і кремезний, із руками, що мали такий вигляд, ніби тягали валуни. Можливо, колишній і передчасно померлий будівельник. На білих плямистих ногах він рухався до виходу, згорбившись, наче йшов на ходулях, зроблених з обрізаних березових стовбурів.

Лікар, який його не вдержав, вигукнув:

— Тримайте його! — і Малер без вагань виконав наказ і став, як гальмо, у проймі дверей. Чоловік рушив до нього, і їхні погляди зустрілися. Водянисто-карі очі, що були схожі на воду в каламутному ставку, де нічого не рухалося. Жодної реакції.

Погляд Малера ковзнув до шиї, до маленького шраму над ключицею, де йому вкололи формалін, і вперше в цій кімнаті жаху Малер відчув... страх. Злякався дотику, інфекції, пальців, що стискали його. Йому хотілося витягти своє журналістське посвідчення і вигукнути:

— Я журналіст! Я до цього не причетний!

Малер зціпив зуби. Він не міг утекти.

Але коли чоловік наскочив на нього, не зміг його схопити. Натомість просто відштовхнув його — заберіть це від мене! — і чоловік втратив рівновагу, перекинувся набік і впав на лікаря, який знову взявся мити руки. Лікар здивовано зиркнув на нього, як на людину, яку перервали під час важливої справи, і сказав:

— По одному! — і відштовхнув чоловіка назад до стіни.

Неподалік спрацювала якась сигналізація. Малеру здалося, що впізнав мелодію самого сигналу, але не встиг про це подумати, бо цієї миті прибуло підкріплення. Повз нього проштовхнулися троє лікарів і четверо охоронців у зеленому одязі. Зупинившись, аби оцінити ситуацію, вони базікали: «Господи Ісусе, що за чортівня...» і подібне, але перебороли страх і забігли до кімнати, щоб допомогти там, де було потрібно.

Малер торкнувся плеча одного з лікарів, і той обернувся до нього з таким виглядом, ніби намірився його вдарити.

— Що ви з ними робите? — поцікавився Малер. — Куди ви їх забираєте?

— Хто ви в біса такий? — запитав лікар, і ридання, здавалося, наблизилися. — Що ви тут робите?

— Мене звуть Ґустав Малер і я з...

Лікар засміявся, яскраво, істерично, і заволав:

— Якщо з вами ще Бетховен і Шуберт, то нехай допомагають!17 — після цього схопив чоловіка, якого штовхнули раніше, і гукнув у кімнату: — По кілька до ліфтів! Відвеземо їх в інфекційне!

Малер відступив. Сигнал тривоги вперто продовжувався.

Обернувшись, побачив, що медсестрі, яка лежала на підлозі, також допомогли. Вона звелася на тремтячі коліна, передавши свої повноваження охоронцеві. Побачила Малера, і її обличчя скривилося в гримасі.

— Ти покидьок, — промовила вона, а потім знову опустилася на підлогу за кілька метрів від трупа. Малер ступив крок до неї, але вирішив, що краще цього не робити. Не хотів більше чути про те, який він боягуз.

Тривога, тривога.

Звучала мелодія «Eine kleine Nachtmusik»18, і Малер узявся наспівувати. Приємна мелодія до цього хаосу. Та сама, що у нього в стільниковому телефоні. І та ж сама, що була у нього...

Він дістав із сумки свій мобільний телефон, подивився на дурнувату маленьку слухавку, яка продовжувала грати веселу мелодію. Чоловік став сміятися. Тримаючи телефон, пройшов кілька кроків коридором і притулився до стіни біля таблички з написом «Вимкніть мобільний телефон». Коли відповів, то все ще хихотів:

— Так, це Малер.

— Це Бенке. Як там справи?

Малер відвів погляд у бік моргу, де рухалися тіла.

Зелене, синє, біле.

— Так. Так і було. Вони прокинулися.

Бенке видихнув у слухавку. Малер думав, що той скаже щось кумедне, і тоді він піднесе слухавку до кімнати, щоб Бенке міг почути. Але той не сказав нічого смішного.

Натомість повільно промовив:

— Очевидно, це відбувається... і в інших місцях. По всьому Стокгольму.

— Вони прокинулися?

— Атож.

На кілька подихів запала тиша. Малер уявив, як ця сцена повторюється в різних місцях. Про скількох мертвих іде мова? Двісті? П’ятсот? Раптом застиг, закам’янів і запитав:

— А як щодо кладовищ?

— Що?

— Кладовища. Поховані.

Майже нечутно Бенке прошепотів:

— Боже мій... — і додав: — Я не знаю... я не знаю... у нас немає... — він урвав себе. — Ґуставе?

— Слухаю?

— Це жарт. Чи не так? Ти глузуєш з мене. Це ти...

Малер спрямував слухавку до кімнати, невидюще глипаючи перед собою кілька секунд, а потім знову приклав її до вуха. Бенке продовжував монолог:

—...це божевілля, як таке може бути... тут, у Швеції...

Малер його перебив:

— Бенке. Я мушу йти.

Нічний редактор усередині Бенке взяв гору над заперечувачем:

— Ти ж фотографуєш, так?

— Так, звісно.

Малер відклав телефон. Його серце шалено калатало.

Еліаса не кремували, Еліаса поховали, Еліаса поховали, Еліаса поховали, Еліаса поховали на кладовищі в Роксті, Еліас...

Він витяг із сумки фотоапарат, зробив кілька швидких світлин. Ситуація стабілізувалася, була під контролем. Тут. І зараз. Один з охоронців, тримаючи на руках старого дядька, голова якого рухалася вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз, ніби промовляючи: «Так, так, я живий, я живий!», побачив його і заволав:

— Гей! Що ти робиш?

Малер відмахнувся від нього і знову вийшов із кімнати. Він розвернувся і побіг до сходів.

За дверима моргу стояв худорлявий літній чоловік, який обсмикував пальцями поділ своєї похоронної роби. Один із вільних рукавів відпав, а рот чоловіка був роззявлений, наче думав, як йому вдалося вдягнути цей чудовий одяг і що тепер робити, коли його зіпсував.

Біля входу були припарковані кілька поліційних автівок, і Малер пробурмотів:

— Поліція? Що зробить поліція? Заарештує їх?

Поки дістався до машини, його тіло заливав піт. Замок із боку водія був зламаний, і щоб відчинити двері, треба було притиснутись до них тілом. Коли це зробив, замок випав із його пальців, а асфальт під ногами завертівся на дев’яносто градусів, влупивши його по плечах і потилиці.

Він лежав біля машини, задивляючись на зірки. Його живіт крутило.

Глибоко вдихав і видихав повітря. Почув сирени вдалині, чудову музику для газетяра, нормальну. Але більше не міг.

Зірки підморгували йому, дихання заспокоїлося.

Малер утупився в цятку далеко за зорями, прошепотів:

— Де ти, мій любий хлопчику? Ти там? Чи... тут?

Через кілька хвилин відчув, що знову може рухатися. Підвівся, сів у машину, завів її і виїхав із парковки лікарні в напрямку Роксти. Його руки тремтіли від утоми. Або від передчуття.

Тебю Шюркбю, 23:20

Елві застелила ліжко для Флори в кімнаті Туре. Стійкий лікарняний запах антисептиків змішувався з милом і мийним засобом протягом трьох тижнів. Від самого Туре нічого не залишилося. Наступного дня після його смерті Елві викинула матрац, подушки й усю постільну білизну та купила нову.

Коли Флора відвідала її наступного дня, Елві здивувалася, що дівчинка була не проти того, щоб спати в кімнаті, де так недавно помер її дідусь, особливо з огляду на її чутливість. Але Флора лише сказала:

— Я знала його. Він мене не лякає, — і на цьому все закінчилося.

Увійшла Флора і сіла на край ліжка. Елві поглянула на її джемпер довжиною до колін із Мериліном Менсоном і запитала:

— У тебе є ще якийсь одяг на післязавтра?

Флора посміхнулася.

— Авжеж. Навіть я маю свої межі.

Елві збила подушки, кажучи:

— Не те щоб я заперечувала, але...

— Тітки, — закінчила за неї Флора.

— Так. Тітки, — Елві насупила брови. — Ну, я також думаю, що ти...

Флора поклала свою рук на її, перебила.

— Бабусю. Я ж тобі казала. Я теж думаю, що на похорон треба вдягнутися гарно, — вона скривилася. — А от на весілля...

Елві засміялася.

— Одного дня і ти там стоятимеш, — сказала вона і додала: — Можливо. А може, й ні.

Флора сказала:

— Ніколи, — і дозволила собі впасти на ліжко, розкинувши руки. Вона втупилася в стелю, розтискаючи і стискаючи долоні, наче ловила невидимі кульки, що падали. Упіймавши десять, запитала в повітря:

— Що відбувається, коли ти помираєш?

Елві не знала, чи було це запитання адресоване їй, але все одно відповіла на нього:

— Ти кудись переходиш.

— Кудись — це куди? На небо?

Елві сіла на ліжко поруч із Флорою, розгладжуючи і без того гладенькі простирадла.

— Я не знаю, — сказала вона. — Гадаю, небо — це просто назва, яку ми дали тому, що нам зовсім не відоме. Це просто... десь в іншому місці.

Флора не відповіла, ловлячи ще кілька кульок. Раптом вона підвелася, наблизилася до Елві і запитала:

— Що це раніше було? Що сталося в саду?

Елві якийсь час сиділа мовчки. Коли озвалася, її голос був низьким, невпевненим.

— Знаю, що ти не поділяєш моїх переконань, — сказала вона. — Та як подумати... Якщо ігнорувати Бога, Біблію і все інше й подумати про душу. У людини є душа. Як гадаєш, це правильно?

— Ні, — заперечила Флора. — Думаю, ми помираємо, згораємо і все.

Елві кивнула.

— Авжеж. Звісно. Але я думала ось про що. Людина проживає життя. Вона накопичує думки, досвід, любов, і коли їй вісімдесят років і ще має гострий, як бритва, розум, її тіло починає руйнуватися. Усередині людина залишається тією ж людиною, цілковито живою і здатною мислити, поки тіло дедалі більше зношується, і врешті-решт вона сидить там і волає: «Ні, ні, ні...», і тоді все закінчується.

— Атож, — погодилася Флора. — Так і є.

Елві нетерпляче схопила руку Флори і піднесла її до своїх губ, злегка поцілувавши.

— Але для мене, — промовила вона, — для мене це повний абсурд. Завжди був. Для мене... — Елві підвелася з ліжка, розмахуючи руками. — Абсолютно очевидно, що людина має душу. Ми повинні її мати. Щоб усе, чим ми є, щоб наша свідомість, яка може охопити Всесвіт за секунду, залежала лише від... — Елві провела рукою по своєму тілу, — від існування цієї купи м’яса... ні, ні, ні. Я на це не погоджуся!

— Бабусю? Бабусю?

Погляд Елві, який на мить змістився, повернувся до онуки. Елві знову сіла на ліжко, склавши руки на колінах.

— Вибач, — сказала вона. — Але сьогодні вночі я отримала остаточний доказ того, що все так, як кажу, — вона поглянула на Флору і додала, майже соромлячись: — Я вважаю.

Побажавши Флорі на добраніч і зачинивши за собою двері, Елві походжала будинком. Вона спробувала сісти в крісло, узяла Ґрімберґа, прочитала кілька речень і відклала книжку.

Це був один із проєктів, за який вона пообіцяла собі взятися після смерті Туре: прочитати «Дивовижні долі шведського народу» перед своєю смертю. Вона добре почала, була вже на півдорозі до другої частини, але сьогодні ввечері не змогла б просунутися далі. Була надто неспокійною.

Уже за північ. Елві мала б лягти спати. Щоправда, не потребувала багато сну цими днями, але кожну другу ніч прокидалася о четвертій годині і мусила сидіти на унітазі кілька годин, доки з неї витікала сеча.

Туре, Туре, Туре...

Раніше того ж дня вона була в похоронному бюро з його костюмом для поховання, що мало відбутися за два дні. Чи був він зараз у холодному приміщенні церкви вбраний і готовий до свого останнього великого дня? Вони запитали, чи не хоче сама його одягнути, але жінка охоче залишила це на них. Її обов’язок був виконаний.

Минуло десять років відтоді, як почала робити йому канапки. І сім років, як стала годувати його ними. Останні три роки він міг вживати лише кашу та пюре через рот, потребував додаткових крапельниць, щоб підтримувати його... ну, життя. Або як іще це назвати.

Прикутий до інвалідного візка, не здатний розмовляти, а можливо, і думати. Лише зрідка, коли вона балакала з ним, у його очах з’являвся проблиск розуміння, який так само швидко згасав.

Вона готувала йому їжу, змінювала підгузки і сечоприймач, мила його. Просто допомагала вкладати Туре спати вночі і підіймати вранці, щоб провести ще один день в інвалідному візку.

У горі й радості, поки смерть не розлучить нас. Вона виконала свою обіцянку без радості і любові, але й без нарікань і вагань, бо так було сказано.

У лазниці вона вийняла вставні зуби, ретельно почистила їх і поклала в склянку, яку залишила у ванній кімнаті. Не розуміла людей, які тримають їх біля ліжка як усміхнене нагадування про час, що минає. Окуляри, звісно! Безпека, коли зір під рукою, на випадок, якщо щось трапиться, але зуби? Ніби раптом може з’явитися щось, що потрібно жувати.

Вона пішла до своєї спальні, роздяглася й наділа нічну сорочку. Жінка акуратно склала одяг і поклала його на комод. Зупинилася, глипнула на фотографію, яка там стояла. Їхнє з Туре весільне фото.

Які голуб’ята.

Зображення спочатку було чорно-білим, а потім розфарбованим вручну у світлих яскравих кольорах. Вони з Туре мали такий вигляд, як ілюстрація з казки. Король і королева незабаром після «і жили вони довго і щасливо». Туре у смокінгу, вона у білій сукні з букетом різнокольорових квітів біля грудей. Обидва споглядали в майбутнє примарно чистими блакитними очима. (У Туре навіть не було блакитних очей, колорист припустився помилки, але її так і не виправили.)

Елві зітхнула, погладжуючи світлину пальцем.

— Так воно буває, — зронила вона, не маючи на увазі нічого конкретного.

Жінка увімкнула приліжкову лампу, міркуючи, чи не провести їй іще один маленький сеанс з Ґрімберґом перед сном, але не встигла вирішити, бо у вхідні двері постукали. Вона прислухалася. Звук почувся знову. Якесь... дряпання.

Що за?..

Годинник на накаслику показував двадцять хвилин на першу. Шкрябання припинилося. Либонь, якась тварина, може, собака, але що він робить біля її будинку? Зачекала хвилинку, але шкрябання продовжувалося. Собаки, які бігають вільно, не були звичним явищем. Узимку по сусідству зрідка блукали олені, але вони ніколи не підходили до дверей, аби зайти досередини.

Накинула халат і підійшла до вхідних дверей, дослухаючись. Не була впевнена, але кішку, мабуть, можна було відкинути. З одного боку, дряпання було надто сильним, а з іншого боку, здавалося, що воно йшло на рівні грудей. Елві притулилася до одвірка і гучно прошепотіла:

— Хто там?

Шкрябання припинилося. Натомість почулося приглушене скиглення.

Це має бути хтось, хто якимось чином поранений.

Недовго думаючи, відчинила двері.

На ньому був гарний костюм. Але він йому не пасував. За останні роки хвороби він втратив більш ніж двадцять кілограмів, і габардин тепер мляво лежав на його похилих плечах, коли стояв на сходовому майданчику з опущеними руками. Елві відступила на кілька кроків назад, поки ноги не перечепилися через полицю для взуття, і вона мало не втратила рівновагу, але вхопилася за вішак і випросталася.

Туре стояв нерухомо, дивлячись собі під ноги. Елві теж дивилася. Його ноги були босі, білі, з необрізаними нігтями.

Жінка дивилася на його ноги і думала:

«Вони підманули. Вони не підстригли йому нігті».

Вона не відчувала страху чи жаху, глипаючи на свого чоловіка, який помер через три роки після рубінового весілля, а тепер повернувся. Ні, не страх. Лише здивування і... слабкість. Ступила крок до чоловіка і сказала:

— Що ти тут робиш?

Туре не відповів, але підняв голову. Очі на місці, та погляду не було. Елві вже звикла до цього, уже три роки на неї лупав цей погляд, спрямований крізь неї. Тільки зараз він був ще жорсткішим, неживим.

Це не Туре. Це лялька.

Лялька ступила кілька кроків уперед, увійшла до будинку. Елві не могла нічого вдіяти, щоб зупинити її. Вона не боялася, але й не знала, що робити.

Це був Туре, не було сенсу прикидатися, але як таке можливо? Вона сама відчула відсутність пульсу, піднесла своє кишенькове дзеркальце до його рота і побачила, що той уже не дихає. Чула, як це сказав лікар швидкої допомоги, як їй повідомили, що Туре мертвий, неживий, покійний.

Воскресіння плоті...

Він проштовхнувся повз неї і зайшов до будинку. Хмара холодного лікарняного запаху досягла її носа; спирт, крохмаль і щось солодке, схоже на фрукти. Але вона швидко оговталася, схопила його за плече і прошепотіла:

— Що ти робиш?

Він не звернув на неї уваги, а пішов далі — зупиняючись, ніби кожен крок був зусиллям — до іншої спальні. Його кімнати.

Лише тепер до неї дійшло, що вперше за сім років бачила, як він ходить. Важко, наче не звик до свого нового тіла, однак ходить. Прямо до кімнати, у якій спала Флора.

Елві розвернулася, схопила його за обидва плеча ззаду і гучно, але пошепки, промовила:

— Флора спить! Не турбуй її!

Туре зупинився. Холод від його тіла проникав крізь тканину в її руки. Після того як вони завмерли на кілька секунд, з’явився спогад: Туре повертався додому п’яний, коли Марґарета була маленькою. Його донька спала у своєму ліжечку, Елві чергувала у коридорі, щоб зупинити Туре, який завалювався в кімнату Марґарети і кидався з лайкою на перелякану дитину.

Вона спить! Не турбуй її!

Здебільшого, їй це вдавалося. Але не завжди.

Туре обернувся. Елві спробувала зустріти його погляд, прибити до місця, як робила це сорок років тому. Змусити його зупинитися, заговорити. Але це було схоже на спробу встромити кеглю в кулю для боулінгу; її погляд ковзав, не міг проникнути всередину, й ось тепер вона злякалася.

Попри запалі щоки та губи і двадцять кілограмів, які втратив, він усе ще був набагато дужчим за неї. І в його очах не було ні емоцій, ні впізнавання. Жінка не могла більше дивитися, відвела погляд і програла.

Туре розвернувся і попрямував до кімнати. Елві спробувала схопити його знову, але коли його плечі вислизнули з її рук, двері спальні відчинилися і вийшла Флора.

— Бабусю, що...

Вона побачила Туре. З неї вирвався зойк, і дівчина кинулася вбік, щоб не стати на шляху його холодної рішучості. Туре, здавалося, не помітив її, але рушив до спальні, коли Флора спіткнулася об крісло, упала і поповзла до балконних дверей. Вона з вибалушеними очима сіла на підлогу і заверещала.

Елві поспішила до неї, обійняла і почала гладити по волоссю та щоках.

— Шшш... шшш... нічого страшного... шшш.

Флора замовкла. Під рукою Елві відчувала, як напружуються м’язи її щелепи. Тіло Флори почало тремтіти, і вона притулилася до Елві, не розслабляючись, її очі були прикуті до спальні, де Туре підійшов до свого столу і сів так, ніби щойно повернувся з роботи і мав щось доробити перед сном.

Вони бачили, як рухаються його руки, чули тихий шелест паперів, що ковзали один за одним. Не в змозі поворухнутися, довго сиділи, притиснувшись одна до одної, поки Флора не вирвалася з обіймів бабусі і не сіла просто на підлогу. Елві прошепотіла тихо, щоб Туре не почув:

— Як ти, люба? 

Флора розтуляла і стуляла вуста, жестикулювала в бік журнального столика у спальні. Елві поглянула і зрозуміла, що вона мала на увазі. На журнальному столику стояла коробка від відеогри Флори — «Оселя зла». Дівчина щось пробурмотіла, й Елві нахилилася вперед.

— Що ти кажеш?

Голос Флори був ледь чутний, але Елві второпала, що та сказала:

— Це... це просто смішно.

Елві кивнула. Так. Смішно. Те, що неможливо, є смішним. Це майже те саме слово. Його можна заримувати і зробити так, аби воно звучало безглуздо. Але воно нікуди не зникне. Вона підвелася. Флора потягнулася до подолу її халата.

— Шшш, — прошепотіла Елві. — Я просто переконаюся, що він робить.

Чому вони шепотілися, чому вона кралася, якщо це було так смішно? Тому що неможливе існує на самому краю буття. Найменший хибний рух, найменше порушення — й усе впаде. Або підійметься з ревінням. Ти просто не знаєш. Треба бути обачним, берегти себе.

Елві притулилася до одвірка, але побачила лише спину Туре, його лікоть, що потрапляв у поле зору, втягнутий у кімнату. Вона ступила крок до кімнати, ковзаючи вздовж стіни, щоб опинитися під іншим кутом.

Він щось шукає?

Привиди повертаються, щоб усе виправити. Фруктовий запах став відчутнішим. Вона вперлася кінчиками пальців у стіну, ніби намагаючись зберегти контакт із реальністю.

Білі закам’янілі руки Туре рухалися по столу, по паперах із ксерокопіями текстів псалмів, які співатимуть на похороні, по чистих бланках, по газеті «Експрессен», яку принесла із собою Флора. Він підніс аркуш паперу до очей, поводив головою вперед-назад, ніби читав, — лише один день, одна мить за раз — відклав газету, узяв іншу з таким самим змістом і прочитав її так само уважно.

— Туре?

Елві сіпнулася від звуку власного голосу. Вона не хотіла нічого казати, це просто вирвалося з неї. Але Туре ніяк не відреагував. Елві розслабилася. Вона не хотіла, щоб він обернувся, зробив що-небудь або — Боже, допоможи нам — щось сказав.

Жінка поспішила вийти з кімнати, рухаючись уздовж стіни, й обережно зачинила за собою двері, прислухаючись. Шурхіт паперу не припинявся. Вона підтягнула крісло до дверей, підклала спинку під клямку і запхала кілька книжок, щоб її не можна було відсунути.

Флора все ще сиділа на підлозі в тій самій позі, у якій залишилася. Повернення Туре було поза межами розуміння Елві, насправді немислимим, але вона боялася за Флору. Це було занадто для чутливої дівчинки.

Елві сіла поруч і відчула полегшення, коли Флора запитала: «Що він робить?», бо це означало, що вона не зовсім вимкнулася, що їй цікаво. І Елві мала відповідь на це запитання.

— Я думаю, — сказала вона, — що він прикидається живим.

Флора коротко кивнула, наче саме такої відповіді й очікувала. Елві не знала, що робити. Онука, природно, не мала б тут бути, але вона не знала, як її звідси вивезти. Автобуси, імовірно, перестали ходити, а Марґарета і Йоран були в Лондоні.

Вона все одно не змогла б зателефонувати доньці. Хоча Марґарета більш соціально адаптована людина, ніж Флора й Елві, її здатність до істерики була величезною, коли вона спалахувала. Донька приїхала б, усе організовувала б. Марґарета завжди промовляла пронизливим голосом, і якщо навіть дрібниця йшла не за планом, починала дряпати своє обличчя.

Клятий Туре.

Так, це було так. Поки Елві сиділа і боролася з цією проблемою, у ній зростала велика образа на Туре, який її створив. Хіба вона не зробила достатньо? Хіба не зробила все, що в її силах...

Зачекай хвилинку.

Вона про щось подумала і посміхнулася. Певна річ, це були лише богословські закиди, але хіба не так: «У горі і в радості, поки смерть не розлучить нас»? Жінка зиркнула на зачинені двері. Смерть розлучила їх. Туре був мертвий. Тож це вже не було її обов’язком. Вона не давала священникові, який повінчав їх сорок три роки тому, жодних зобов’язань після смерті.

Звук від Флори. Елві запитала:

— Даруй, що ти сказала?

Флора зазирнула їй прямо у вічі і сказала:

— Ооооо.

Промінь жаху пронизав Елві. Тепер це сталося. Вона не захистила дівчинку, і зараз усе пішло шкереберть. Її руки піднеслися до обличчя Флори, гладячи її по щоках. Вона сказала:

— Вибач, вибач. Я викличу тобі таксі. Гаразд? Я викличу таксі, а потім... ми з тобою поїдемо звідси. Добре?

Флора повільно похитала головою, схопила свої руки і тримала їх, повторюючи: «Оооооооо», цього разу з тінню посмішки. Елві збагнула. Короткий, різкий сміх полегшення, майже гавкіт, вирвався у неї. Флора жартувала. Вона видавала ті самі звуки, що й живі мерці у відеогрі.

— О, Флоро, ти мене налякала. Я думала...

— Даруй, бабусю, — Флора обвела кімнату звичним поглядом. Порожнечі в ньому вже не було. — Що ж нам робити?

— Флоро, я не знаю.

Дівчинка насупила брови.

— Якщо ми подумаємо… — сказала вона. — По-перше, чи є шанс, що він ніколи не був насправді мертвим? Що він просто пішов і повернувся?

Елві похитала головою.

— Ні. Якщо тільки всіх не обдурили з якоїсь причини. Я дивилася на нього, коли спускалася вчора з костюмом, і... Флоро, з тобою все гаразд?

— Аякже. Я просто намагаюся... зробити все правильно.

Елві була вражена. Дівчинка промовляла цілком нормальним голосом, тримаючи перед собою пальці і відраховуючи на них можливості. Це мало такий вигляд, ніби пережила моменти шоку й невіри і зараз покінчила з цією частиною. Натомість назовні вийшла та її сторона, від якої вона хотіла дистанціюватися: донька адвоката.

— По-друге, — Флора загнула вказівний палець, — якщо він справді мертвий, то що його розбудило? Це якось пов’язано з тим, що сталося в саду?

— Так... мабуть, так.

— По-третє...

Елві здавалося, що тепер вона все зрозуміла. Зміна Флори була не такою вже й несприятливою, як їй здавалося спочатку. Раціональність її розмови пояснювалася тим, що почала дивитися на все це так само, як і на відеогру: не як на неможливу подію, а як на низку проблем, які потрібно вирішити.

«Що ж, — подумала Елві, — так краще».

—...по-третє, це те, що бачимо тільки ми, чи це щось справжнє, ну, ти розумієш.

Елві подумала про округлі плечі Туре під її руками, про холод, що виходив від них.

— Це реально, і гадаю, що ми повинні... викликати швидку допомогу.

Флора підвелася.

— Можна?

— Тобі не здається, що було б краще, якби я...

— Авжеж. Але можна мені?

Флора склала руки перед собою, ніби в молитві, й Елві стенула плечима. Вона не розуміла ентузіазму дівчинки, але думала, що буде добре, якщо він триватиме. Флора пішла телефонувати у «швидку», а Елві сиділа на підлозі і міркувала.

Це щось означає.

Усе це... щось означає.

Підсумок 1

23:10-23:20: Померлі прокидаються в усіх моргах Стокгольма й околиць.

23:18: На вулиці біля будинку для літніх людей «Сонячний зай­чик» помітили повністю оголену людину похилого віку. Не реагує на звертання. На місце події викликали поліцію, щоб повернути цю людину додому.

23:20: Молодика збиває мікроавтобус за кількасот метрів від Національної ради судової медицини в Сольні. Коли поліція прибула на місце події, чоловік уже поїхав. Водій фургона перебуває в стані шоку, стверджуючи, що у молодика, якого він збив, був шрам по всьому животу. Від удару того відкинуло приблизно на десять метрів, і його живіт луснув. Проте він піднявся і пішов геть.

23:24: Перший дзвінок до Центру екстреної допомоги. Літню жінку відвідала її сестра, яка померла два тижні тому і з якою та жила останні п’ять років.

23:25: Працівники Дандерюдської лікарні першими починають обдзвонювати будинки для людей похилого віку та церкви, які мають власні морги, й інформувати їх про ситуацію.

23:25-23:45: Близько двадцяти повідомлень про літніх людей, що блукають вулицями.

23:26: Нільс Люндстрьом, фотограф-натураліст на пенсії, робить фото, яке наступного дня прикрасить першу шпальту газети «Експрессен». На цвинтарі біля церкви у Тебю семеро літніх людей у саванах крокують від будівлі моргу до виходу. Фотографія фіксує їх серед надгробків.

23:30-23:50: Радіоперемовини з поліційними машинами, відправленими на пошуки загублених людей похилого віку, указують на те, що це люди, які померли протягом останніх тижнів. Про це поінформовано Міністерство соціальної політики.

23:30 і пізніше: Багато дзвінків до Центру екстреної допомоги. Шоковані, іноді в істериці люди розповідають про загиблих родичів, які повернулися. До постраждалих поспіхом викликають лікарів швидкої допомоги, терапевтів і священнослужителів, які виїжджають до них.

23:40: Інфекційне відділення Дандерюдської лікарні призначили тимчасовим пунктом збору. Терміново викликають додатковий персонал.

23:50: З Дандерюду повідомляють, що двоє людей не прокинулися. Перевірка їхніх медичних карток показала, що один із них помер десять тижнів тому, інший — дванадцять. Обидва були неодноразово оброблені формаліном, позаяк завершувалося оформлення формальностей, пов’язаних із їхнім похованням.

З’являється все більше повідомлень про непробудження. Здається, що прокидаються лише ті, хто був мертвий два місяці або менше.

23:55: Перехресна перевірка баз даних на основі змінних — ті, хто помер не більше двох місяців у Стокгольмі й околицях, не поховані — показує, що мова іде про рівно тисяча сорок дві особи.

23:57: Вирішили перевірити неймовірне. На кладовище Скуґсшюркоґорден відправляють делегацію із землерийним й електронним звуковим обладнанням, аби прослухати могили і, можливо, розкрити їх.

23:59 і пізніше: Кілька психіатричних лікарень приймають родичів, у яких стався нервовий зрив, коли ті побачили своїх померлих.

14 серпня

Де моє кохання?

Це могила Нінні. Де моє кохання?

Вільям Шекспір «Сон літньої ночі»

Рокста, 00:12

Енґбюплан, Ісландсторєт, Блакеберґ...

Піт на руках змушував кінцівки Малера ковзати по керму, коли виїжджав із футуристичної кільцевої розв’язки, повертаючи праворуч за вказівником «Крематорій і кладовище в Роксті».

Задзеленчав стільниковий телефон. Він загальмував, дістав його із сумки і поглянув на номер. Редакція. Бенке, либонь, хотів дізнатися, що з фотографіями й текстом. Він не мав на це часу. Поклав телефон назад у сумку і залишив його дзеленчати, а сам повернув на невелику парковку, заглушив двигун. Відчинив дверцята, рефлекторно схопив сумку, вийшов з автівки і...

Стоп.

Він стояв біля машини, притулившись до дверцят.

Підтягнув штани.

Тут нікого не було.

Між високими цегляними стінами стояла цілковита тиша. Жовтий літній місяць розливав м’яке світло на незграбні форми крематорію. Ніщо не рухалося.

Чого він очікував? Що вони стануть тут, потрусять ґрати і?..

Авжеж. Щось на кшталт цього.

Він підійшов до воріт, зазирнув досередини. Великий відкритий простір перед каплицею, де він стояв лише місяць тому, спітнілий у своєму чорному костюмі, з серцем на друзки, лежав покинутий на поталу ночі. Місяць розстелив свій килим на камінні, розбиваючи поодинокі зірки на кремнієві пластівці.

Поглянув на цвинтар. Тьмяне світло підсвічувало крони сосен знизу. Лампади, принесені горювальниками. Намацав ворота. Замкнені. Глипнув на загострені верхівки дерев. Неможливо.

Але кладовище він уже знав, потрапити туди можна легко. Складніше було збагнути, чому його взагалі замкнули. Він ішов уздовж стіни, поки та не перетворилася на трав’янистий схил, на якому цвіли зрошувані вічнозелені рослини, незважаючи на те, що все навколо було спалене.

Легко?

Іноді його мозок усе ще думав, що перебуває у тридцятирічному тілі. Тоді все було б просто. Але не зараз. Озирнувся. Кілька вікон у триповерхових будинках на вулиці Сільверсмедсґренд мерехтіли телевізійним блакитним світлом. Надворі нікого не було. Він облизав губи і поглянув на вершину схилу.

Три метри, можливо, під кутом сорока п’яти градусів.

Нахилився вперед, ухопився за кілька пучків трави і став підтягуватися. Ослаблене коріння гілок піддалося, і йому довелося встромити кінчики пальців ніг у землю, щоб не впасти назад. Лежав, притиснувшись обличчям до землі. Його живіт заважав, діяв, як гальмо, коли повз дециметр за дециметром вгору по схилу, як лінивець, і посеред своїх страждань почав сміятися, але різко зупинився, тому що рухи живота загрожували вивести його з рівноваги.

Як я певно зараз виглядаю.

Діставшись вершини, якийсь час лежав, задихаючись, лупаючи на цвинтар. Надгробки та хрести стояли акуратними рядами, виринаючи зі своїх місячних тіней.

Більшість із тих, хто лежав тут, були кремовані, але Анна хотіла, щоб Еліас був похований. Там, де Малера жахав образ його крихітного тіла в холодній землі, Анна знаходила заспокоєння. Вона зовсім не хотіла залишати його позаду, і це найбільше, що могла зробити.

Малер думав, що це звучить як погана причина, щось, що викличе смуток у майбутньому, але виявилося, що помилявся. Анна ходила на могилу щодня і казала, що їй було приємно знати, що він насправді там, унизу. Не лише як прах, але й руки, ноги, голова. Чоловік усе ще не звик до цього, але через свою скорботу відчував якусь тривогу щоразу, коли відвідував могилу.

Хробаки. Розкладання.

Так. Тепер все стало справжнім, і він завагався, перш ніж спуститися вниз схилом.

Якщо... якщо це було насправді так... який вигляд має Еліас?

Малер побував на незліченних місцях злочинів, бачив трупи і частини тіл, викопаних у поліетиленових пакетах, бачив мертвих, яких виносили з квартир, де вони провели два тижні з собакою за компанію, потопельників, які застрягли у каналах, у неводах. Вид був малоприємний.

Маленька біла труна Еліаса постала перед очима. Останнє прощання за годину до церемонії. Уранці Малер пішов купити іграшку ЛЕҐО, і вони з Анною стояли разом перед відкритою труною, дивлячись на Еліаса. Він був одягнений у свою улюблену піжаму з пінгвінами, тримав плюшевого ведмедика, і все було таким жахливо непотрібним.

Анна підійшла до труни і, гладячи його по щоці, сказала: «Прокинься, Еліасе. Ну ж бо, мій хлопчику. Годі… Прокидайся, мій любий. Уже ранок, ти йдеш до дитячого садочка...»

Малер обіймав свою доньку, і не було слів, бо він відчував те саме. Як поклав поруч із плюшевим ведмедиком коробку ЛЕҐО з Гаррі Поттером, про яке так мріяв Еліас, на мить подумав, що це розбудить його, змусить перестати так лежати, бо він був таким цілим і прекрасним і мав лише встати, і це жахіття закінчиться.

Малер поспішив униз схилом, обережними кроками заходячи на цвинтар, ніби боячись потривожити. Могила Еліаса була на певній відстані, і дорогою він пройшов повз надгробний камінь над відносно новою могилою:

Даґні Боман

14 вересня 1918 — 20 травня 2002

Зупинився. Прислухався. Нічого не почув. Продовжив.

Могильний камінь Еліаса з’явився в полі зору, у крайньому правому ряду. Білі лілії, які Анна поставила у вазу, тьмяно сяяли в місячному світлі. Як похоронне місце може бути таким густонаселеним і водночас найсамотнішим на землі?

Руки Малера тремтіли, а в роті пересохло, коли стояв на колінах біля могили. Квадратні пучки трави, покладені поверх свіжої землі, ще не встигли злитися з навколишнім середовищем. Трава видавалася чорними тінями.

Еліас Малер

19 квітня 1996 — 25 червня 2002

У наших серцях назавжди

Нічого не було чути, нічого не було видно. Усе як завжди. Ні прогинання землі, ні руки — так, він так і думав, — яка б простягалася вгору.

Малер лежав, розпростертий на землі, стискаючи землю, під якою стояла труна. Притиснув вухо до трави. Це було божевілля. Слухав, притискаючи руку до вуха, яке лежало на землі.

І почув.

Дряпання.

Він так сильно закусив губу, що пішла кров, міцніше притиснув голову до землі, відчув, як трава піддається.

Авжеж. Унизу було чути дряпання.

Еліас ворушився, намагаючись... вибратися.

Малер сіпнувся, звівся на ноги. Він стояв біля підніжжя могили й обхопив себе руками, ніби намагаючись зупинити вибух. Його голова була порожня. Хоча це було те, заради чого він сюди прийшов, однак не міг повірити, що це правда, до самого кінця. У нього не було жодного плану дій, ніяких інструментів, ніякого способу...

— Еліасе!

Він упав на коліна, вирвав пучки трави й узявся голими руками відшкрібати землю. Копав, як божевільний, ламав нігті, земля потрапляла до рота, в очі. Час від часу прикладав вухо до землі, чуючи шкрябання дедалі виразніше.

Ґрунт, ще не порізаний корінням, був сухим і пористим. Краплі поту, що впали з чола Малера, були першою водою, яку отримав за останні тижні. Це було легко. Але могила виявилася глибшою, ніж вважав. Після двадцяти хвилин копання дійшов до того, що руки вже не могли дістати далі, а труни все ще не було видно.

Довго працював, нахиливши голову над краєм, і кров пульсувала в його черепі, наче удар об чавун. В очах потемніло. Йому довелося зробити перерву, щоб не знепритомніти.

Спина запротестувала, коли він вигнувся дугою назад, м’яко приземлившись у перекопану землю. Дряпання продовжувалося, посилюючись у відкритій ямі. Йому здалося, що почув писклявий крик, затамував подих. Крик припинився. Малер знову почав дихати. Знову крик. Він шморгнув носом; бруд і шмарклі бризнули з його носа. Лише його дихальні шляхи хрипіли. Чоловік дозволив їм хрипіти.

Сухий ґрунт.

Слава тобі, Господи. Сухий ґрунт.

Муміфікація. Не гниття.

Він лежав якийсь час, дихав, намагаючись не думати. У роті пересохло, язик прилип до піднебіння. Цього не могло статися. Однак сталося. Що робити в такій ситуації? Або лягти і намагатися не існувати. Або змиритися і жити далі.

Малер підвівся. Силкувався встати. Але спина сказала «стоп». Тоді лежав, наче жук, розмахуючи руками і намагаючись розігнути негнучкі суглоби. Та не зміг. Замість цього перевернувся на живіт, звиваючись, пробираючись до отвору в землі.

Заволав:

— Еліас! — і стріла болю пронизала його поперек.

Жодної відповіді. Лише дряпання.

Скільки було до труни? Він не знав, а без знаряддя не міг викопати більше землі. Його пальці зімкнулися навколо перлового намиста, і він опустив голову, як каяття, вибачаючись. Нахилившись униз, промовив:

— Я не можу. Пробач, любий. Я просто не можу. Ти занадто глибоко. Мушу когось покликати, мушу...

Дряпання, дряпання.

Малер похитав головою. Почав тихо плакати.

— Припини, мій хлопчику. Дідусь іде. Я лише... покличу когось...

Дряпання.

Малер, зціпивши зуби від плачу і болю в спині, змусив себе стати на коліна. Розвернувся, ридаючи, і поповз назад до ями.

— Я йду, сонечко. Дідусь іде.

Він ледве протиснувся. Стінки ями терлися об його живіт, сипалася пухка земля, а він ігнорував ревіння спини і нахилявся, продовжуючи копати.

Уже за кілька хвилин пальці торкнулися гладенької поверхні віка.

Якщо воно проломиться...

Усередині труни стояла тиша, коли Малер вичистив її, розкопавши біле віко, що сяяло в місячному світлі. Щоб отримати кращий доступ, поставив ногу в центр віка і, почувши скрипіння дерева, з жахом відсунув її до краю.

Сорочка наскрізь просякла потом і щільно прилипла до тіла. У голові, коли рухався вниз, зростав сильний тиск, і здавалося, що, якщо нахилиться ще раз, вона вибухне, як перегрітий котел.

Земля була на рівні його нижніх ребер, в очах потемніло, коли перехилився через край, задихаючись, поклав голову на траву. Заплющив очі, почувши червоне биття крові по тілу.

Чому це так важко?

Почавши копати, уявляв, як йому доведеться докласти надлюдських зусиль, аби дістатися труни, але як потім буде просто витягнути її, відкрити і... возз’єднатися.

Проте земля була пухкою лише там, де колись була викопана яма, щоб опустити труну. Цю землю йому вдалося прибрати, але витягти труну з тієї самої ями було зовсім іншою справою. Могили копали не для цього.

Він підклав руки під голову, відпочивав стоячи. Легенький вітерець пронісся цвинтарем, шелестячи листям осик і охолоджуючи його гаряче чоло. У спокої і тиші йому спало на думку, що, можливо, він просто все це вигадав. Бажання було таким потужним, що породило цей звук. А може, то тварина, певно... щур.

Малер склепив повіки. Новий вітерець пестив його чоло. Він був повністю виснажений, відчував, як перевтомлені м’язи на руках і спині скорочуються, застигаючи там, де стояв. Чоловік навіть не думав, що зможе вибратися з могили без сторонньої допомоги.

Уже як є.