Перлини української класики ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2015

ISBN 978-966-14-9950-7 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Дизайнер обкладинкиТетяна Коровіна

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

П27Перлиниукраїнської класики : збірка ; передм. Р. Трифонова. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 816 с.

ISBN 978-966-14-9306-2

УДК 821.161.2

Любов до рідного завжди має конкретні форми. У сучасній Україні, у вирі драматичних подій, розумієш це особливо чітко. За короткими вигуками гасел і формулами патріотичних слів стоять цілі світи, і один із них — світ рідної національної літератури. Видатні твори українських письменників минулого, зібрані тут під спільною обкладинкою, — це не просто набір текстів, що їх вивчення передбачає шкільна програма, а ще й добра можливість зануритись у світ української людини різних часів і усвідомити, які риси, відчуття й ситуації закладені в культурному досвіді українців.

Твори, опубліковані в книжці, належать до різних жанрів і різних етапів історії літератури. Деякі з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навіть комічну атмосферу української минувшини, з її етнографічним колоритом і яскравими портретами персонажів на тлі старожитнього побуту. Це низка літературних образів, улюблених і впі­знаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя і спадають на думку як універсальні знаки певних ситуацій — смутний і невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашів за грушу, яка врешті-решт таки всохла, увійшли в нашу свідомість і в приказки. Весела й спостережлива вдача українця відображується в літературі здавна і творить одну з національних прикмет.

Ознайомлення з наведеними творами демонструє нам багатство джерел, які живили й живлять українську літературу. Уважний читач знайде й поцінує в них і яскраво відображені та творчо переосмислені міфологічні уявлення, і фольклорний колорит, і незрівнянне говіркове розмаїття, у формах якого існувала наша національна мова в ті чи інші часи.

Та хотілося б зробити ще один акцент. Якщо уважно подивитися список охоплених цим виданням класичних творів, побачимо важливу річ: у більшості сюжетів ідеться про вибір, що його в різні часи та в різних умовах мусила робити українська людина. Так, часи й життєві обставини змінювались, як і стиль оповіді, як і естетичні координати, що в них творив автор, — але не минали ситуації вибору, складного, часто болючого. Між спокусою багатства й обов’язком вірності. Між непростими, але звичними буднями і пошуком привабливого, хоч і непевного щастя вдалині. Між достатком і крилатою мрією. Між учинком по совісті і дією зі страху. Між ідеєю і живою людиною. Усі ці ситуації вибору непрості, усі вони перевіряють людину, творять особистість, зрештою — впливають на її долю. І глибина людських переживань відображується в дзеркалі літератури, стаючи під пером талановитих майстрів тим, що має всі підстави зватися перлинами української класики.

Роман Трифонов

Тарас Шевченко

Причинна

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідний місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає.

Може, вийшла русалонька

Матері шукати,

А може, жде козаченька,

Щоб залоскотати.

Не русалонька блукає:

То дівчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна),

Що такеє робить.

Так ворожка поробила,

Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опівночі,

Спала й виглядала

Козаченька молодого,

Що торік покинув.

Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув!

Не китайкою покрились

Козацькії очі,

Не вимили біле личко

Слізоньки дівочі:

Орел вийняв карі очі

На чужому полі,

Біле тіло вовки з’їли, —

Така його доля.

Дарма щоніч дівчинонька

Його виглядає.

Не вернеться чорнобривий

Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на ліжко — в домовину

Сиротою ляже!

Така її доля… О боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки;

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю, — вона молоденька,

Бо люде чужії її засміють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума — заблудив.

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до бога — милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напува,

Чи, може, з другою, другую кохає,

її, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила. Другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як бог нам дає:

Воно жить не хоче, не хоче журиться.

«Журись», — каже думка, жалю завдає.

О боже мій милий! така твоя воля,

Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши вітер чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить,

А з неба місяць так і сяє;

І над водою, і над гаєм,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк — з Дніпра повиринали

Малії діти, сміючись.

«Ходімо гріться! — закричали. —

Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь:

З осоки коси, бо дівчата).

«Чи всі ви тута? — кличе мати.

Ходім шукати вечерять.

Пограємось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

Ух! ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Місяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очереті,

В очереті, в осоці,

Срібний перстень на руці;

Молоденький, чорнобровий;

Знайшли вчора у діброві.

Світи довше в чистім полі,

Щоб нагулятись доволі.

Поки відьми ще літають,

Поки півні не співають,

Посвіти нам… Он щось ходить!

Он під дубом щось там робить.

Ух! ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила».

Зареготались нехрещені…

Гай обізвався; галас, зик,

Орда мов ріже. Мов скажені,

Летять до дуба… нічичирк…

Схаменулись нехреіцені,

Дивляться — мелькає,

Щось лізе вверх по стовбуру

До самого краю.

Ото ж тая дівчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то їй причину

Ворожка зробила!

На самий верх на гіллячці

Стала… в серце коле!

Подивилась на всі боки

Та й лізе додолу.

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли її, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго дивовались

На її уроду…

Треті півні: кукуріку! —

Шелеснули в воду.

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко —

Пішла луна гаєм;

Червоніє за горою;

Плугатар співає.

Чорніє гай над водою,

Де ляхи ходили;

Засиніли понад Дніпром

Високі могили;

Пішов шелест по діброві;

Шепчуть густі лози.

А дівчина спить під дубом

При битій дорозі.

Знать, добре спить, що не чує,

Як кує зозуля,

Що не лічить, чи довго жить…

Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви

Козак виїжджає;

Під ним коник вороненький

Насилу ступає.

«Ізнемігся, товаришу!

Сьогодні спочинем:

Близько хата, де дівчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила

Не мені, другому…

Швидше, коню, швидше, коню,

Поспішай додому!»

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться, —

Коло серця козацького

Як гадина в’ється.

«Ось і дуб той кучерявий…

Вона! Боже милий!

Бач, заснула виглядавши,

Моя сизокрила!»

Кинув коня та до неї:

«Боже ти мій, боже!»

Кличе її та цілує…

Ні, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили

Мене із тобою?»

Зареготавсь, розігнався —

Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати

Та, знай, співають ідучи:

Як проводжала сина мати,

Як бивсь татарин уночі.

Ідуть — під дубом зелененьким

Кінь замордований стоїть,

А біля його молоденький

Козак та дівчина лежить.

Цікаві (нігде правди діти)

Підкралися, щоб ізлякать;

Коли подивляться, що вбитий, —

З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки,

Слізоньки втирають;

Збиралися товариші

Та ями копають;

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали громадою

Як слід, по закону.

Насипали край дороги

Дві могили в житі.

Нема кому запитати,

За що їх убито?

Посадили над козаком

Явір та ялину,

А в головах у дівчини

Червону калину.

Прилітає зозуленька

Над ними кувати;

Прилітає соловейко

Щоніч щебетати;

Виспівує та щебече,

Поки місяць зійде,

Поки тії русалоньки

З Дніпра грітись вийдуть.

***

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози… Чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?

Не питали б люди, що в мене болить,

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? «Нічого робить», —

Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи —

Я більше не хочу…

Одну сльозу з очей карих —

І… пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!

За карії оченята,

За чорнії брови

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову,

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі…

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині…

Не хотілось в снігу, в лісі,

Козацьку громаду

З булавами, з бунчугами

Збирать на пораду…

Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий — море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили — гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило…

Лягла спочить… А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем літає,

І про неї добрим людям

Кобзарі співають,

Все співають, як діялось,

Сліпі небораки,

Бо дотепні… А я… А я

Тілько вмію плакать,

Тілько сльози за Украйну…

А слова — немає…

А за лихо… Та цур йому!

Хто його не знає!..

А надто той, що дивиться

На людей душою —

Пекло йому на сім світі,

А на тім…

Журбою

Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні —

Я їх заховаю,

Заховаю змію люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо сміється…

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком — люди не побачуть,

То й не засміються…

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі,

Поки, поки… не засиплють

Чужим піском очі…

Отаке-то… А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує —

Карай того, Боже!

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

***

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу —

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

I не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись. —

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

***

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні… то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

Назар Стодоля

Действующие лица:

Хома Кичатый, сотник.

Галя, дочьего.

Стеха, молодая ключница у Кичатого.

Назар Стодоля, друг его.

Гнат Карий, друг его.

Хозяйка на вечерницах.

Слепой кобзарь,жиди-музыканты,молодые козакии девушкии сватыот чигиринского полковника.

Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина1, в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.

Акт первый

Вечер. Внутренность светлицьы, богато убранной коврами й бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки й разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол.

Стеха(отходит от стола).Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське — усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (Помолчав.)Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра — коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», — каже. Та i що таки той поганий хорунжий2? А полковник хоч старий — нехай йому добре сниться — так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я — так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка — i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже.

Из боковых дверей выходит Галя.

Стеха.А що? Як прибрано?.. Тим-бо й ба!

Галя.Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що?

Стеха.Та ще й якi гостi, якби ви знали!

Галя.Якi ж там гостi i вiдкiля?

Стеха.Угадайте.

Галя.Чи не з Чигирина?.. Так?..

Стеха.Iз Чигирина, та хто такий?

Галя.Якi-небудь старшини?

Стеха.То-то бо й є, що не старшини, i…

Галя.Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день А менi батюшка учора i говорив щось таке.

Стеха.Говорив, та не договорив. А я знаю, — тiльки не скажу.

Галя(обнимая Стеху).Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.

Стеха.А що дасте? Скажу…

Галя.Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.

Стеха.Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.

Галя.Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

Стеха.Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж.(Вполголоса.)Сьогоднi прийдуть старости.

Галя(в восторге).Вiд Назара! Вiд Назара!

Стеха.Та там вже побачите, вiд кого.

Галя.Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш?

Стеха.Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.

Галя.Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

Стеха(лукаво).Я нiчогоне знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?

Галя.Ти смiєшся з мене! Я заплачу, їй-Богу, заплачу i татові скажу.

Стеха.Що ж ви скажете?

Галя.Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

Стеха.Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили!

Галя.Ну, що ж? Вiд Назара?

Стеха.Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.

Галя.Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.

Стеха.А хiба ж се й не добре?

Галя.Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка3, Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б —не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.

Стеха.Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне.

Галя.О, крий Боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело!(В восторге поет й пляшет.)

Гой, гоя, гоя!

Що зо мною, що я?

Полюбила козака —

Не маю покоя.

Я його боялась…

Що ж опiсля сталось?

На улицi пострiчалась

Та й поцiлувалась.

А мати уздрiла…

Яке тобi дiло!

Вiддавайте замiж,

Коли надоїла!

Стеха.Гарно, гарно! А од кого це вивчились?

Галя.Та од тебе ж. Хiба ти забула, як на вулицi, на тiй недiлi, танцювала? Тодi ще тата не було дома… Згадала?

Стеха.Коли се?Оце ще видумали!

Стучатся в дверь.

Галя(торопливо).Ох, лишечко! Хтось iде!(Убегает.)

Стеха.Хто там?

Хома(за дверью).Я, я! Вiдчиняй мерщiй.

Стеха отворяет дверь. Входит Хома, отряхиваясь.

Хома.Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

Стеха.Кого не було?

Хома.Кого? Гостей!

Стеха.Яких гостей? Од пол…

Хома.Цс!.. еге ж.

Стеха.Нi, не було.

Хома.Гляди ж, анiтелень!.. Отець Данило, спасибi, розрiшив. Не забудь тiльки завтра вранцi послать йому вишнiвки. Знаєш? Тiєї, що недавно доливали. Нехай собi п є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завiрюхи? А вiтер неначе стиха.

Стеха.Злякаються вони! Де ж пак! I в горобину нiч приїдуть для такої панночки, як наша.

Хома.Звичайно, звичайно.

Стеха.Iще пак,такий старий… а панночка…

Хома.Сама ти стара, сороко безхвоста!

Стеха.Дивись! Зараз i розсердились. Хiба я на вас?

Хома.Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.

Стеха.Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?

Хома.А що вона? Її дiло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне: а твоє дiло навчить її, врозумить, що любов i все таке прочеє… дурниця, нiкчемне. Ти вже, думаю, розумiєш?

Стеха.Та се розумiю, та з якого кiнця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось i сьогоднi менi говорила. «Моли, — каже, Стехо, — Бога, щоб швидше я вийшла замiж за Назара, — половину добра свого вiддам!»

Хома.А ти й повiрила!

Стеха.А чому ж i нi? Вона така добренька.

Хома.Дурна ти, дурна! А як же я сам тобi все добро вiддам, тодi що буде? га? Що ти думаєш?(Ласкает ее.)То-то бо i є, дурочка ти безсережна!

Стеха.Що менi робить, коли я дурочка?

Хома.А то, що велять. Чуєш? Усе, що в мене є, твоє.

Стеха.Не треба менi вашого добра; я i без нього була б щаслива, якби ви не забули бiдної Стехи i тодi, коли зробитесь великим паном. Я вас так вiрно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви…(Притворно грустит.)

Хома.От же i нагадали козi смерть! Знов своє. Сказав, так i зроблю.

Стеха.Чи мало що люди обiщають, коли їм припаде нужда?

Хома.Годi не знать що базiкать. Пiди лишень до Галi та поговори з нею хорошенько по-своєму, i коли теє… то завтра i мiж нами онеє.

Стеха.Казав пан — кожух дам, та й слово його тепле. I я тiльки грiх на душу вiзьму.

Хома.Який тут грiх? Дурниця все те!

Стеха.Забожiться, що женитесь, тодi, їй-Богу, все зроблю! А без мене, кажу вам, нiчого не буде, їй-Богу!

Хома.От же їй-Богу, далебi!

Стеха.Женитесь?

Хома.Еге!

Стеха.На менi?

Хома.Як коржа, так коржа! Як спечемо, так i дамо! Уже ти менi в печiнках сидиш з своїми витребеньками.

Стеха.Якi тут витребеньки?

Хома.Ну, добре, добре! Тiльки слухай. Треба дiло сконпонувати так, щоб вона не знала, вiд кого старости, а то — чого доброго — усе пiде шкереберть.

Стеха.Та вже менi не вчиться, як дiлом повернуть. Наговорю такого дива моїй панночцi — що твiй кобзар. Старий, скажу, чоловiк, як подумаєш, усiм, усiм лучче вiд молодого. Молодий… та що й казать? нiкуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий — тихий-тихий i покiрний.

Хома.Так, так! О, ти дiвка розумна! Iди ж до Галi, та, гляди, — гарненько побалакай з нею.

Стеха.А потiм чи можна менi буде пiти на вечорницi? Я вже зовсiм упоралась. Пустiть, будьте ласкавi, хоч в послiднiй разочок.

Хома.У тебе тiльки й на думцi, що вечорницi. О, вже менi та Мотовилиха!

Стеха.Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуєте з молодицями, так я й нiчого!

Хома.Iди ж, iди та поклич менi Галю, а затим сама полагодь рушники.

Стеха.Та вже усе напоготовi.(Уходит.)

Хома.Злигався я з дияволом…(Оглядывается.)Що ж? Не можна без цього. У такому дiлi як не верти, треба або чорта, або жiнки.(Немного помолчав.)Чого доброго! Ще, може, й мене обдурить, тодi i остався навiки-вiчнi в дурнях. Та нi, лиха матерi! Аби б тiльки ти менi своїми хитрощами помогла породниться з полковником, а там уже що буде — побачимо. Iш ти, мужичка! Куди кирпу гне! Стривай!(Продолжительное молчание.)Думай собi, голубко, та гадай, що… а воно зовсiм не так буде. Закинь тiльки удочку, сама рибка пiде. Шутки — тесть полковника!.. А що далi — се наше дiло. Аби б через порiг, то ми й за порiг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може, у самому Чигиринi гуляй собi з полковничою булавою! I слава, i почет, i червiнцi до себе гарбай: все твоє. А пуще всього червiнцi, їх люди по духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться… Ха-ха-ха! От тобi й сотник! Ще в Братськiм4серце моє чуло, що з мене буде великий пан. Було, говорю одно, а роблю друге; за се називали мене двуличним. Дурнi, дурнi! Хiба ж як говорим про огонь, так i лiзти в огонь? Або як про чорнобриву сироту, так i жениться на їй? Брехня! Вiд огня подальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах i млинах, так i будеш чоловiком, а не дурнем.

Входит Галя.

Галя(весело).Добривечiр, тату! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?

Хома.Та кликав, кликав.(Осматривает ее.)Що ти не всi стрiчки почiпляла? Та нехай! Поки буде i сих. Послухай. Менi треба поговорити з тобою об важнiм дiлi. Ти знаєш, ми сьогоднi старостiв сподiваємось?

Галя.Сьогоднi! На первий день празника, — на самiсiнькеРiздво?

Хома.Так що ж? Отець Данило, спасибi, розрiшив. Гляди ж, не пiднеси гарбуза.

Галя.Як се можна! Хiба вiн дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нiсенiтницi наговорила менi Стеха. Смiх та й годi!

Хома.А що тобi вона наговорила?

Галя.Каже, буцiмто старi… та нi, не скажу, далебi не скажу, бо казна-що! Вона й сама не знає, що говорить.

Хома.Хiба ж не правда? Старий чоловiк краще молодого.

Галя.Та й вона те ж казала.

Хома.А тобi як здається?

Галя.Як таки можна? То старий, а то молодий.

Хома.Так, по-твоєму, молодий — краще?

Галя.Отож пак!

Хома.Помiркуй лишень гарненько, так i побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хiба те, що чорнi уси? Та й тiльки ж. Не вiк тобi ним любоваться: прийде пора — треба подумати об чiм i другiм. Може, коли захочеться почоту, поваження, поклонiв. Кому ж се звичайнiше? Полковницi… се я так, примiром, говорю… а не якiй-небудь жiнцi хорунжого; бо у його тiльки й худоби, тiльки й добра, що чорний ус. Повiр менi, дочко, на тебе нiхто i дивиться не захоче.

Галя.Та я й не хочу, щоб на мене другi дивились.

Хома.Не знать що верзеш ти! Хiба ти думаєш, що не обриднецiлiсiнький вiк дивиться на тебе одну? Хiба ти одна на Божiм свiтi? Є й кращi тебе. Того i гляди, що розлюбить.

Галя.Назар? Мене? О, нi! Нi, нiколи на свiтi!

Хома.Я й не кажу, що воно справдi так буде, а так, наприклад, щоб ти тямила, що ми всi на один шталт шитi.

Галя.О, нi! Не всi! Вiн не такий, вiн не розлюбить.

Хома.А що ж? Хiба вiн тобi побожився?

Галя.Атож!

Хома.А ти й повiрвла!

Галя.Я i без божби повiрила б.

Хома.Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обiщає, той нiчого не дає? Ой, схаменись та послухай батькiвського совiту. Добре, що я вже такий — що обiщав, те й зроблю. Ну, не дай я тобi приданого, — що тодi, га? Пожалуй, вiн i так тебе вiзьме: мало яких дурнiв нема на свiтi! Та що ж в тiм? Подумай, що тодi ти робитимеш?

Галя.Те, що i всi роблять — заробляла б.

Хома.А що лучче: чи самiй робити, чи дивитися, як другi на тебе роблять?

Галя.Як кому.

Хома.То-то i горе, що ти ще дурне. Я тобi б i багацько дечого сказав, та нiколи: того i гляди, що старости на порiг. А чи єсть у тебе рушники?

Галя(весело).Є, є! Як я рада! В мене серце не на мiсцi! Чи й вам так весело?

Хома.Весело, дуже весело. Iди ж, та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали їх у потилицю.

Галя.За що ж? Се ж дiло законне! Та воно ж i раз тiльки в году!

Хома.А старости раз на вiку.

Галя.Справдi, щоб не помiшали… Ще й законної речi не дадуть сповнить. Так побiжу ж я i скажу, щоб заперли ворота i хвiртку.(Уходит.)

Хома(ходит задумавшись).Здається, дiло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру i согласиться; старости не промовляться; весiлля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину i нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дiвку. Коли б тiльки який гаспид не принiс того горобця безперого! Тодi пиши пропало. Наробить бешкету!(С важностию.)А подумаєш i те: яке йому дiло до Галi? Се ж моя дитина, моє добро, слiдовательно, моя власть, моя i сила над нею. Я отець, я цар її. Та цур йому, пек! Се дiло ще не таке, щоб об йому довго думати. Не дуже треба плошати, бо береженого Бог береже, або — як там ще кажуть — рiвнiш згладиш, тiснiш ляжеш.

Галя(вбегает в восторге).Приїхали, приїхали!

Хома(вздрогнув).Оце ж як тимене злякала! Пiди у свою кiмнату та прийдеш, як кликну.

Галя.Чого у кiмнату? Я тут зостанусь, нiхто не побачить.

Хома.Незвичайно: закон не велить.

Галя.Ну, так я пiду.(Уходит.)

Хома с важностию садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

Свати.Дай, Боже, вечiр добрий, вельможний пане!

Хома.Добривечiр i вам.(Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепчет ему на ухо и потом првдолжает.)Добривечiр, люди добрi! Просимо сiдати; будьте гостями. А вiдкiля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники якi? Може, рибалки або, може, вольнiї козаки?

Сват(тихо покашливает).I рибалки, i вольнiї козаки. Ми люди нiмецькiї, iдемо з землi турецької. Раз дома у нашiй землi випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходiм лишень шукати звiриного слiду». От i пiшли. Ходили-ходили, нiчого не знайшли. Аж гульк — назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi i говорить нам такiї речi: «Ей ви, охотники, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, покажiте дружбу. Трапилась менi куниця — красна дiвиця; не їм, не п’ю i не сплю вiд того часу, а все думаю, як би її достати. Поможiть менi її пiймати; тодi чого душа ваша забажа, усе просiте, усе дам: хоч десять городiв, або тридев’ять кладiв, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пiшли ми по слiдам, по всiм городам, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину; всi царства й государства пройшли, а все куницi не знайшли. От ми i кажемо князю: «Що за диво та звiрюка? Хiба де кращої нема? Ходiм другої шукати». Так де тобi! Наш князь i слухати не хоче. «Де вже, — каже, — я не з’їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куницi, сирiч красної дiвицi, не видав». Пiшли ми вп’ять по слiду i якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловцi-молодцi, ну слiдить, ну ходить; сьогоднi вранцi встали i таки на слiд напали. Певно, що звiр наш пiшов у двiр ваш, а з двору в хату та й сiв у кiмнату; тут i мусимо пiймати; тут застряла наша куниця, — в вашiй хатi красная дiвиця. Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Пробi, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дiвицю. Кажiть же дiлом, чи оддасте, чи нехай ще пiдросте?

Хома(притворно с сердцем).Що за напасть така! Вiдкiля се ви бiду таку накликаєте! Галю! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що менi робити з оцими ловцями-молодцями.

Галя выходит на средину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцамипередник.

Хома.Бачите ви, ловцi-молодцi, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хлiб святий приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцiм ми передержуємо куницю, або красну дiвицю, вас пов’яжемо. Прийшов i наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годi ж тобi, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловцiв-молодцiв пов’язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушникiв нема? Може, нiчого не придбала? Не вмiла прясти, не вмiла шити — i в’яжи ж чим знаєш, хоч мотузком, коли ще й вiн є.

Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу й низко кланяется й целует руку; потом берет блюдос полотенцами и подносит сватам — сперва одному, потомдругому. Свати, взявши полотенца, кланяются Хоме.

Сват.Спасибi ж батьковi, що свою дитину рано будив i усякому добру учив. Спасибi й тобi, дiвко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя берет полотенца й перевязывает через плечо одному й другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.

Хома(к Гале).Догадався, догадався! Ти хочеш i князя зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

Сват.Вiн i сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

Хома.Ну, поки вже долетить, нам нiчого ждати. Просимо сiдати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп’ємо та побалакаємо дещо. А тимчасом ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям пiднеси хлiба-солi, проси з привiтом i з ласкою.

Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату.Сват не принимает.

Сват.Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли… Призволяйтесь самi.(Кланяется.)

Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.

Сват(подняв чару).Тепера так!Пошли ж, Боже, нашим молодим щастя, i багатства, i доброго здоров’я, щоб i внукiв женити, i правнукiв дождати…

Свата прерывает хор колядников под окнами. Все слу­шают со вниманием. Хома с досадою покручивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет.

Гарно колядують нашi козаки!

КОЛЯДКА

Бачить же Бог, бачить творець,

Що мир погибає,

Архангела Гавриїла

В Назарет посилає.

Благовiстив в Назаретi —

Стала слава у вертепi.

О, прекрасний Вихлiєме!

Отверзи врата Едема.

Хома(к Гале, с сердцем).Я ж тобi наказував, щоб нiкого не пускали! Задумалась, забула!

Входит Назар с молодими козаками.

Назар.Дай, Боже, вечiр добрий! Помагай-бi вам на все добре!

Все козаки повторяют то же. Назар, не снимая шапки, в ужасе останавливается; посматривает то на гостей, то на Галю.

Все молчат.

Хома(смешавшись).Спасибi, спасибi… Милостi просимо. Просимо сiдати.

Молчание продолжается. Галя, улыбаясь, украдкой поглядывает на Назара.

Назар.Сядемо, сядемо, аби було де: ми гостi непроханi. Може,помiшали; дак ми i пiдемо, вiдкiля прийшли.(Смотрит на сватов.)Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляйполе!(Глядя на Галю.)Весело, весело! Наливай швидше горiлки, i я вип’ю за твоє здоров’я! Не лякайся, не лякайся, наливай.

Галя в ужасе роняет поднос и флягу.

Хома(в бешенстве).Хто смiєзнущаться над моєю дочкою?

Назар.Я! Хiба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обiщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тiєї пори, як вiн тебе вирвав iз-пiд ножа гайдамаки! Згадай iще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посмiх! Пiзнав?

Хома.Пiзнав.(Равнодушно.)Що дальш?

Галя.Хiба ж не ти прислав?

Хома.Мовчи! Геть собi!

Назар(останавливает Галю).Стривай, стiйтут! I тебе обманюють?

Хома.Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.

Назар(с презрением).Полковника! Учора була моя, сьогоднi полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?

Галя(падая на руки Назара).Чую!О, чом менi не позакладало!

Сват.Осмiлюсь доложить…

Назар.Мовчи, поганець, шипотиннику!

Хома.Вiддай менi дочку мою.(Робко подходит к Назару.)

Назар.Геть, Юда!

Хома(в ужасе).Прохор, Максим, Iван, Стехо! Гей, хто там є? Возмiть його, харцизяку, — вiн уб’є мене!

Назар.Нехай Бог тебе поб’є, дiтопродавець!(К Гале.)Галю! серце моє! Промов менi хоть одне слово: ти не знала — за кого? Скажи: не знала?

Галя(приходит в себя).Не знала, їй-Богу, не знала!

Назар(к Хоме).Чи чуєш ти?

Хома.Не чую; я оглух!

Назар(к гостям).Люди добрi, коли ви не оглухли, так послухайте. Вiн мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, i вiн се чув тодi, а сьогоднiоглух. Де ж його правда? Чи чесний же вiн чоловiк? Правдивий, га?

Гости молчат.

Гнат(подходит к Назару).Вiн не чоловiк. Кинь його: таке ледащо не стоїть путнього слова!(Берет его за руку.)

Назар.Стривай! Нi, вiн чоловiк, вiн називав мене сином(К Хоме.)Правда?

Хома.Не тобi вчити, як менi кого називати. Я її батько, а не твiй: так у моїй волi оддать її за кого схочу.

Назар.А як же вона не захоче, тодi що?

Хома.Я заставлю.

Назар.Чи можна ж кого заставить утопиться або повiситься? Хiба тиБог, що маєш силу чудеса творить? Хiба ти диявол, коли ти не маєш жалю до рiдної своєї дитини? Ти бачиш, у неї є серце, i їй замiсть його кладешкаменюку. Слухай: i ти ж колись був молодим, i ти ж мав коли-небудь радiсть i горе. Скажи, що чуло, що казало твоє серце, коли тобою кепкували?

Хома.Го-во-ри!

Назар(в исступлении).Так ти глузуєш надо мною! Хiба я не стопчу тебе, як жабу? Брехун?(Быстро подходит к нему и хватает его за горло.)

Галя(схватив руку Назара).Що ти робиш? Убий мене, на, рiж.

Назар молча опускает руки.

Хома(подбегает к сватам).Ви бачили? Хотiв мене задушити!

Сваты молчат.

Гнат(к Назару).Ми не так розплатимося iншим часом. Ходiм з сього базару.

Назар.Не пiду! Мене вiдсiль ноги не винесуть.

Гнат.Ну, так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.

Галя.Боже мiй, Боже мiй! Вони знущаються надо мною!

Хома.Не знущаються, а торгуються.

Гнат.Годi, брате, ходiм: ми опiзнились.

Назар.Стривай, не опiзнились.(Подходит к Хоме).Прости мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловiк. Прости або зарiж мене, тiльки не кажи, що вона не моя, не кажи! Дивись: я гетьману нiколи не кланявсь.(Падает на колени.)Для спасенiя своєї душi, коли у тебе у серцi є Бог, для угоди всiх святих, коли ти вiруєш у кого, для спасенiя твоєї дитини, коли вона тобi мила, зглянься на мене! Нехай старости з своїм хлiбом ідуть додому. Христом-Богом молю, не занапасти її, бiдної! Кращої її нема; за що ти хочеш її убити? На голову мою! Возьми її, розбий обухом — не треба менi її: тiльки дай дочцi своїй ще пожити на свiтi, не заїдай її вiку, вона не винувата!

Хома дрожа посматривает на гостей.

Гнат(быстро подбегает к Назару).Кого ти просиш? Кому кланяєшся? Перед ким падаєш? Я на тебе пiсля сього й дивиться не хочу: прощай!.. Кланяється дияволу! Вiн тебе кип’ячою смолою напоїть!(Хочет идти.)

Назар(удерживает его).Постiй,дай ще слово скажу.

Галя(обнимая ноги отца).Ви покiйнiй матерi, як вона умирала, бiля домовини обiщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнiвила? За що мене хочете убить? Хiба ж я не дочка ваша?(Заливается слезами.)

Назар.Камiнь! Залiзо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову… ти жди мене.(Гале.)Бiдна, бiдна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бiдненька, серденько моє, пташечко моя безприютна!(Целует ее.)А я ще бiднiший тебе: у мене й ката нема, нiкому i зарiзати! Прощай, моє серце, прощай! Не забаримось побачиться.

Галя безмолвная падает на руки Назара. Он целует; ­Хома силится вирвать ее. Назар отталкивает его и снова целует Галю.

Назар(к сватам).Розкажiть полковнику, що бачили i що чули. Скажiть, що його молода при ваших очах цiлувалась зо мною.

Галя обнимает его й целует.

Бачите, бачите! Прощай же, моє серце, моя голубочко! (Целует ее.)Я знаю, що менi робить. Я знайду правду. Прощай! Вернусь, сподiвайся.

Галя падает без чувств. Назар, закрыв лицо руками, удаляется. Гнат и козаки за ним. Хома и сваты подбегают к Гале.

Актвторой

Внутренность простой хати, опрятно убранной. На столе горят свечи. Хозяйка прибирает около печки.

Хозяйка.Господи, господи! Як подумаєш, коли ще ми дiвували, зачуєш де-небудь вечорницi, так аж тини трiщать; а тепер… От скоро i третi пiвнi заспiвають, а вечорницi ще й не зачинались. Нехай воно хоч i свято, звiсно — колядують, а все-таки час би. Нi, що не кажи, а свiт перемiнився. Хоть биi запорожцi… Ну, якi вони запорожцi? Тьфу на їх хисть, та й годi! Чи такi були попереду? Як налетять, було, з своєї Сiчi, так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землi не допустить, так i носить… Ой-ой-ой! Куди то все дiвалось?.. (Покачавши грустно головой, поет.)

Зоря з мiсяцем над долиною

Пострiчалася;

Дожидалася до бiлої зорi,

Не дiждалася;

Я додому прийшла, гiрко плакала,

Не молилася, —

Нерозумная, неутiшная,

Положилася.

Ой не спала ж я, все верзлась менi

Нiчка темная,

I вишневий сад, очi карiї,

Брови чорнiї.

На зорi-зорi я прочнулася

I сказала так:

За Дунай-рiку чорнобривий твiй

На гнiдiм конi

Полетiв орлом!.. Я все плакала,

Все смiялася.

I додому козаки, з-за Дунай-рiки,

Заверталися.

Не вернувся мiй… Молодi лiта

За що трачу я?

Зоря з мiсяцем пострiчалася —

I заплачу я.

Точнiсiнько моя доля! Неначе сю пiсню про мене зложили. Де мої молодi лiта? I слiду нема, мов поверх води поплили. (Помолчав.)Що ж се справдi нiхто не йде? А вже менi ся навiжена Стеха! Пiшла за дiвкамита десь i застряла з козаками. I звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловiк… Не взяв би вiн собi в ключницi не молоду, а розумну, вiрну, дотепну до всякого дiла та стареньку! А то… як та дзига, так i снує. Як то вiн дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковницi лiзе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замiсть ясного мiсяця? Ох, ох! старi, старi! Сидiть би вам тiлько на печi та жувать калачi; так нi, давай їм жiнку, та ще молоду. Як же пак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, вiн протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що… теє… хтось iде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Отворяет дверь.)

Входят Назар и Игнат.

Хозяйка.Свят, свят, свят! Вiдкiля се, якою дорогою, яким вiтром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

Гнат.Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, i не пристало твоїй пицi. Чого ж ти так насупилась?

Хозяйка.Сiдайте, будьте ласкавi, сiдайте!

Гнат.Ну, годi ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе! У тебе сьогоднi вечорницi?

Хозяйка.Хiба ж нашi вечорницi для вас? Ви так тiлько прийшли — посмiяться.

Гнат.Так таки i посмiємося, коли буде весело.

Хозяйка(глядя на Назара).Будевесело, та не всiм.

Гнат.Ну, се вже опiсля побачимо. А поки — ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга i повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщiй!

Хозяйка.Зараз.(Отходя.)Бiдненький Назар!(Достает с полки флягу с вином й закуску й ставит на стол.)

Назар печально смотрит на Игната.

Гнат(к хозяйке).Тепер же знаєш що? Вiзьми мiтлу та мети, виясни хорошенько мiсяць: бач, як насупило! А ми тимчасом побалакаєм, що треба.

Хозяйка.Що се, Бог з вами! Хiба я вiдьма?

Гнат.Я так, навмання сказав. Заткни пальцi в уха. Чи второпала?

Хозяйка.А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я пiду по Стеху.(Надевает свиту й уходит.)

Гнат(посмотрев ей вслед).Пiшла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пiзнаєш?

Назар.Тепер би й рiдного батька не пiзнав.

Гнат.Розумнi люди усе так роблять: i в хоромах, як у хатi мужик.(Наливает рюмку й подносит.)Не хочеш? Як хочеш! А я совiтував би чарочку-другу Адамових слiзок, як казав було отець економ. Не забув Братський монастир?

Назар.Нi, скажи лучче, нащо ти мене повiв сюди?

Гнат.На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю i розум!(Выпивает.)

Назар.Щасливий ти чоловiк!

Гнат.Ти щасливiший мене.

Назар.О, якби ти посидiв у моїй шкурi! Ходiм, Гнате, менi тут душно.

Гнат.Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрi веселяться, та посовiтуємся, куди йти.

Назар.Менi одно, куди не поведеш.

Гнат.Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такi речi?

Назар.Гiрко менi, Гнате! Ти смiєшся, а в мене печiнки верне. Хiба ж моє горе смiшить тебе?

Гнат.Смiшить.

Назар.А я думав — ти добрий чоловiк.

Гнат.А я думав — ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи менi, чого ти дурiєш? Де твiй розум? Чи стоїть же жiнка, хоч би вона була дочка нiмецького цезаря5, чи стоїть вона такого дорогого добра, якчоловiчий розум?

Назар.Стоїть.

Гнат.Брехня! Ти знаєш, в яку цiну поставив цар Соломон золотий плуг? Вiн каже, що при нуждi шматок хлiба дорожче золота. А я скажу: чарка горiлки козаку милiша усiх жiнок на свiтi.

Назар.Ти мене, Гнате, морочиш, а менi тепер треба щирого друга.

Гнат.Добре. Я вiн i єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.

Назар.Не смiйся, а дiлом кажи, що робить менi. Тобi можна i говорить, i думать.

Гнат.Ось що. Перш усього випий горiлки. Вона i без мене наведе тебе на розум.(Наливает рюмку.)Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський вiршник…6як пак його… ну, той, за якого менев Братствi випарили рiзками, як отець ректор пiймав у мене за халявою його мудрi вiршi. Вiн каже: «Дурниця все, опрiч горiлки, а iнодi i жiнка пiд руку». Оце так!(Выпивает.)

Назар(презрительно).Бiднийти, сердешний чоловiк! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти змiг заглянуть сюди(указывает на сердце),куди сам Бог не загляда! Та нi! Може, ти тiльки морочиш мене; може, ти тiльки так кажеш. Друг ти мiй добрий, вiрний мiй, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене вiд горя серце рветься! Нехай вже тi смiються, що живуть у пеклi: їм любо; а ти ж таки чоловiк.(С участием смотрит на него.)

Гнат.Так, я чоловiк; а ти й справдi баба, ще раз тобi скажу: казна за чим вбиваєшся.

Назар.Нема у тебе серця, камiнь ти!

Гнат.Як хочеш, так i думай, а я нещаснiший од тебе, нещаснiший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?.. I я, дурний, колись любив i к гадинам — жiнкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був i жизнь оддать за них… I що iз того? Чи хочеш знати?

Назар.Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серцi.

Гнат.А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нiкчем­ний пень дубовий. Прийде i твоя пора, все згадаєш.(Ласково.)Годi ж тобi, годi! Не дивись так хмарно: далебi не полегша. Дурниця все: i товариство, i любов, — цур їм! Нема їх на свiтi! Однi дурнi i дiти вiрять латинським вiршам. А лучче поговорим о долi, а тимчасом налетять сороки чорнобровi, вип’єм, пожартуєм, i вiр менi — вся дур iз голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.

Назар(вставая из-за стола).Та i я iзвiдав горе, та нiчому не навчився; тебе ж не хочу слухать: ти злiший диявола.(Хочет идти.)

Гнат.Куди ж ти?

Назар.З тобою холодно, пiду у пекло погрiться.

Гнат.Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобi покажу.

Назар.Найду й сам.

Гнат(удерживает его).Ти i справдi хочеш iти? Скажений, ти з глузду з’їхав!

Назар.Я нiкому не дам себе в обиду і дурного совiту не послухаю. Пусти мене.

Гнат.Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навiжений?

Назар(вспыльчиво).Мовчи, а то тут тобi i амiнь.

Гнат(не выпуская руки Назара).Так i я зумiю, та що потiм? З холодним мертвецем у домовину?

Назар.Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я пiду у Чигирин до полковника.

Гнат.Чого?

Назар.Уб’ю його!

Гнат.А як не вб’єш, тодi що? Чи не мусиш ублагать його вiдкинуться вiд Галi? Га?

Назар.Так чи не так, а я пiду.

Гнат.До диявола в гостi! Чи не лучче ж, замiсть пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галi? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобi скажу, бо ти сьогоднi нiчого путнього не видумаєш.

Назар.Що дальше?

Гнат(осматриваясь).Чи глухi тут стiни?(Вполголоса.)Украдьмо Галю, от i все. Чи добре?

Назар(чемного помолчав, жмет руку Гната).Прости мене…

Гнат.Ну, що ще?

Назар.Ти певний друг!

Гнат.Ну, об сьому послi. Кажи, так чи не так?

Назар.Так! Я ввесь твiй: говори, приказуй.

Гнат.Слухай же. Вона, звiсно, виходила до тебе коли-небудь пiзно вечором у садок, хоть, може, й не одна?

Назар.З ключницею.

Гнат.Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишенi який червiнець?

Назар.Два.

Гнат.Ще лучче. Се ж буде ключницi на сережки, а плахту на словах обiщай. Тiльки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жiнки наголо всi цокотухи: не для їх вигадано словомовчати; до того ще й дорожче запросить.

Назар.Нiчого не пожалую, усе вiддам, що в мене є. Де тiльки ключницю побачу?

Гнат.Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старiй дорозi?

Назар.Знаю.

Гнат.Сю корчму i днем люди, хрестячись, обходять, а вночi нiхто не посмiє; так кращого мiсця нiчого й шукати; тiльки порайтесь моторнiш.

Назар.А як вона не захоче, — що тодi?

Гнат.Хто? Ключниця чи…

Назар.Та й та, й друга.

Гнат.Захочуть обидвi, тiльки ти зумiй согласити. Ключниця зачервiнця пiде колядувать хоть до самого сатани; а Галя в однiй сорочцi пiде за тобою на край свiту; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запорожжя, а там i сам гетьман не бiльший од чабана. Адже ти не виписувавсь iз запорожцiв?

Назар.Нi.

Гнат.Так якого ж злидня ще хотiть? А хто, пак, у тебе курiнним ­отаманом?

Назар.Сокорина.

Гнат.Знаю! О, голiнний, завзятий чоловiк! В кiрцi води диявола утопить, не то що в Днiпрi. А! здається, хтось iде.

Назар.О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!

Гнат.Нема нiчого на свiтi легше: тiльки повеселiй, будь козаком. Мовчи.(Громко.)Ну, вип’ємо ж чарочку за шинкарочку.

Пьют.

Хозяйка.Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!

Гнат.А що, змахнула пил з мiсяця?

Хозяйка.Смiйтесь, а воно i справдi погода утихомирилась.

Гнат.Оце ж тобi за труди.(Подает чарку.)

Хозяйка.Цур йому, як я втомилась!.. Нi, спасибi, не пiд силу… Хiба вже для вас.(Пробует понемножку. Гнат знаками просит. Она, в притворстве усилий и кривляний, выпивает, а остальные капли хлещет в потолок.)Щоб вороги мовчали й сусiди не знали!(Отдает чарку.)

Гнат(подносит Назару; тот отказывается знаком).Не хочеш — якхочеш. А менi здається, що i на свiтi нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарцi горiлки. Чарка, друга — i чорта у воду. Так, Катерино?

Хозяйка.Як кому iншому, то й кварта не поможе.

Гнат(Назару).А ти справдi не будеш пить?

Назар.Не буду.

Гнат.Вольному воля, а спасеному рай. За твоє здоров’я!(Выпивает.)Праведно спiвається в тiй пiiнi, що каже: коли б мужику не жiнка, не знав би вiн скуки, коли б не горiлка, де дiвать би муки? Так у горiлку її, прокляту, у горiлку! Розумний чоловiк тебе видумав, так!(К Назару.)Та на тебе бридко й дивиться. Ну, ще ж одну та й годi вже.(Наливает.)Чи втямки тобi, як ми втiкали з Братського на Запорожжя та на дорозi зустрiли одну чорнобривеньку i ти чуть-чуть був не промiняв запоро­зької волi на її чорнi брови? Бач, ти забув; а я так все запрошедше знаю, та й що буде, одгадаю.

Стеха(вбегает второпях).Ох, моя матiнко, як утомилась! Шуточки?Оббiгала усi усюди!(Осматриваясь.)Ах, Боже мiй! я i не бачу. Добривечiрвам! От вже й не думала, й не гадала! Спасибi, спасибi! Не погнушались наших слобiдських вечорниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у вас у Чигиринi.

Гнат.Та у вас ще краще.

Стеха.Годi-бо вам смiяться.

Хозяйка.Чи прийде ж хто?

Стеха.Як же? Усi прийдуть.

Гнат берет за руку хозяйку й отводит в сторону. Назар встает из-за стола и подходит к Стехе.

Гнат(к хозяйке).У мене щось голова розболiлась; пiду подивлюсь, який мiсяць. Чуєш? А про кобзаря, мабуть, i забули. Збiгай лишень. Без його i гульня не гульня.

Хозяйка.Стехо! Ти звала Кирика?

Стеха.Моя матiночко! I забула. Я зараз збiгаю.

Гнат.Вп’ять де-небудь застрянеш… Збiгай лучче сама.

Хозяйка.Добре.

Хозяйка й Гнат уходят.

Назар(берет за руку Стеху).У мене є просьба до тебе, Стехо.

Стеха.Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночцi, щоб вийшла до вас, як пан засне. Та тепер тiльки не те вже, що перше було. Адже ви самi знаєте, що незабаром зробилось.

Назар.Се не помiшає; менi тiльки одно словечко сказати.(Дает ей червонец.)На тобi; ще й плахта буде, коли услужиш.

Стеха(принимает червонец).Не придумаю, як би се зробити. Лиха година те, що старий цiлiсiньку нiч очей не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Нi, таки на своєму поставив старий сатана.

Назар.Так ти зробиш? Дожидати?

Стеха.Зроблю, зроблю, тiльки…

Назар.Не бiйсь! Бiльш копи лиха не буде. А коли хочеш, так i ти з нами. Ну лишень, чкурнем.

Стеха.Куди з вами?

Назар.Туди, де лучче жити, де будеш ти панiєю, а не ключницею: чи второпала?

Стеха.Глядiть, чи не дурите ви мене? I справдi думають, що як вони багатi, так усе i їх.

Гнат(за сценой).Катре, Катре! А погляди, що се на мiсяцi?

Голос хозяйки.Хiба не знаєте? Брат брата на вила пiдняв.

Гнат.Як же се? Далебi, я не чув.

Хозяйка.Нехай у хатi розкажу, я змерзла.

В продолжение этого разговора Назар объясняется со Стехой знаками и шопотом. Стеха делает утвердительний знак и отходит. Входят Гнат и хозяйка.

Стеха.А хiба ж ви сього не знаєте?

Гнат.Або забув, або i зовсiм не знав; не згадаю.

Стеха.Так ось бачите, як воно. Як Христа дочитались, старший брат на Великдень, коли ще добрi люди на утренi стояли, пiшов пiдкинуть волам сiна, та замiсть сiна проткнув вилами свого меншого брата: так їх Бог так i поставив укупцi на мiсяцi, на вид усьому хрещеному миру, щоб бачили, що i скотинi грiх їсти у такий великий празник, поки пасок не посвятять, а не то що людям.

Хозяйка(насмешливо).Ач як мудропрочитала!

Гнат.Чудо, не дiвка! Розумна i красива.(Обнимает Стеху.)

Стеха(притворно).Що се, якi справдi безстиднi оцi городськi козаки! Усе б їм знущаться над нами та й тiльки.

Гнат целует ее.

Ну! от iще видумали що! Неначе се звичайно! Пустiть, далебi закричу.

С шумом входят козаки й девушки.

Втолпе.Ай да Стеха! От моторна, i тут успiла. А старий Кичатий!..

Стеха(вырываясь).Ну, що? Поживились? Не бiйсь, таки не довелось поцiлувати. Хто там горло дере, що успiла? Вони тiльки так, нiчого не зробили.

Гнат(к козакам).Ну, хто у вас отаман? Чи єсть музики?

Голоса.I кобзар i музики

Гнат.А останнє: випить i закусити?

Голоса.Як без сього? Усе є.

Гнат.А, та й бравiї ж молодцi! Що твої чигиринцi!(К девушкам.)Котора ж iз вас пiде зо мною танцювати?

Голоса.Пропустiть, пропустiть — музики йдуть.

Входят музиканты-жиды. Впереди слепой старик с кобзою. Девушки и козаки в беспорядке расступаются. В продолжение суматохи Назар разговаривает с Гнатом.

Гнат.Будь-бо веселiший, не показуй виду. Стеха зумiє одкараскаться од них, тiльки нам з тобою треба попереду утiкати. Я, пожалуй, хоч i зараз пiду, а ти зостанься тут поки — так, для виду. Та чуєш: не дуже довго женихайся, а мерщiй в корчму: я там буду.

Назар.Добре, тiльки i ти проворнiше.

Гнат.За мене не бiйсь Дивись, старiї знакомiй! Кузьма, яким се побитом тут опинились?

Один из козаков.З хуторiв до церкви, а вечорницi по духу чуємо.

Гнат.Мододцi? А ви, жидова, як сюди зайшли?

Жид.А так, шляхом. У Чигиринi нема заробiтку, а ми прочули що у пана Кичатого весiлля буде, так i прийшли сюди.

Гнат(в сторону).Жидiвське ухо!(Громко.)Ануте ж! Учистьте запорозького козачка.(К, козакам.)А з вас хто бойчiший? Удар, я подивлюсь, чи так, як у нас бувало на Запорожжi!(Тихо Назару.)Годi, не дурiй. Я ж кажу, усе буде добре.

Назар.Чи буде, чи нi, тiльки здiлай милость, не бався тут, iди швидше.

Гнат.Поспiємо ще з козами на торг. Не показуйся, будь ласкав, таким сумним: все зiпсуєш. Подивимся козачка, та й годi.

Удаляются в глубину и разговаривают между собою.Музыканты заиграли. Один козак выскакивает из толпы и пляшет козачок. Гнат и Назар любуются.

Гнат.Ай да молодець! От жвавий! Що твiй запорожець!

Танец кончается.

Ну, веселiтеся ж, люди добрi, гуляйте, хлопцi, а нам уже годi, пора їхать: до Чигирина не близько, а до свiту треба буть там. Прощайте, козаки! Прощайте, дiвчата! Прощай, хазяйко! А де ж та… Кичатого?

Стеха прячется между козаками. Гнат, поймав ее, целует.

Прощай, сердечко моє, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!

Стеха(вырываясь).Ай-ай-ай! Закричу, їй же то Богу, закричу.

Назар и Гнатуходят. Хозяйка провожает их.

Стеха(охорашиваясь).Що за народ такий сi козаки! Усе б їм цiлуваться. Неначе й помоглось.(К хозяйке.)Тiтко, тiтко! А нумо ми з тобою.(Пляшет й поет.)

Через гору пiду,

Скриюсь за горою…

На бiду,

Де пiду,

Козаки за мною.

Той почне говорить,

Той сережки сулить,

Кого знаю,

Привiтаю,

Хто сережки дарить.

Ох, сережки мої,

Мої золотiї!

Сердiтеся,

Дивiтеся,

Вороги лихiї!

Хозяйка(вырываясь).Ох, мої зозуленьки! По старостi лiт менi б i не подобало.

Стеха между тем шалит с козаками, хватая за руку ­молодого козака, и, вертясь, приплясывает.

Хозяйка.Оце яка жартовлива! Та перестанеш ти чи нi?

Стеха(пляшет й поет).

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

На базарi була,

Черевички купила,

Три червiнцi дала,

А четвертий пропила

I музику найняла.

Що ж ви, родимець би вас вбив! тiльки дурно грошi берете? Кусок би вам сала, а не грошей.

В толпе хохот.

А де ж наш Кирик? Сюди його! Вiн один лучче усiх цих голо­дранцiв.

Выходит кобзарь.

Ось вiн, мiй голубчик. Ну лишень, яку-небудь пiсеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цiлу нiч не заснулось.

Кобзарь.Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пiсеньку, що любиш.

Голоса.Казку! Казку!

Другие.Нi, пiсню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.

Первые голоса(и с ними Стеха паче всех).Натанцюєтесь iще, поки до третiх.

Стеха.До пiвнiв ще не трохи. Казку!(К хозяйке.)Казку, тiтко?

Хозяйка.Звiсно, казку, поки ще не так пiзно; а опiсля i слухать страшно буде.

Кобзарь.Коли казку, так казку; менi все одно.

В толпе.Перещебетала-таки цокотуха.

Другой голос.Ач яка!

Стеха.А що, га? Таки перещебетала!

Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.

Стеха(подносит кобзарю рюмку вина).Випий, дiдусю, для смiлостi.

Кобзарь(випивши).Спасибi тобi, дiвко!(Прокашлявшись.)Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усiв не марати, слов не пропускать, другим не мiшать.

Обший легкий шопот й смех.

Стеха.Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.

Голос.Чуєш ти? Коли не будеш мовчать, так геть собi!

Другой.А то виженем!

Стеха.А хто б посмiв! Сотник вас усiх перевiшає.

Голос.Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на однiй осичинi не повiсили тебе з сотником.

Хозяйка.Та замовчiть же, Бога ради!(К кобзарю.)Кажи, дiдусю, кажи; їх не переслухаєш.

Кобзарь(прокашлявшись).У венгерськiй сторонi, у цесарцiв7, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тiй горi нора глибока; в норi сидить не звiр, не птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч лiт, не молодiє, не старiє, а тiлько дедалi злiє; їсть вона од схiд до захiд сонця — не хлiб печений, не курей i не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дiтей за те, що коли ще вона була у Туреччинi важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку i дочка та буде, як пiдросте, в тисячу раз краще її. От вона, справдi, як родила дочку, так зараз i з’їла її, та з того часу сидить у норi i, невгаваючи, усе їсть дiтей; не розбира, хоть хрещенi вони, а хоть нехрещенi, їсть усiх, їсть тобi всiх та й годi, — i дiвчаток, i хлопчикiв…

Стеха(быстро).I хлопчикiв! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тiєї гори.

Голос.А що б ти зробила?

Стеха.Що? Задушила б.

Голос.Куди тобi, погане!

Другой.Ти й за дверi сама боїшся вийти.

Стеха.Хто, я?

В толпе.Та не мiшай же слухать! Не хто ж бiльш, ти!

Стеха.Я боюсь? Хочеш, зараз пiду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.

В толпе.Прудка дуже! За порiг не вийдеш, умреш.

Стеха.Я вмру! Що ставиш?

Втолпе.Мої музиканти на всю; а ти?

Стеха.Пiввiдра слив’янки, три куски сала i паляниця.

В толпе.Добре! Тiльки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху.

Стеха.Та вже де не вiзьму, до сього вам дiла нема, а поставлю. Де мiй байбарак?(Надевает верхнее платье.)Гляди ж, не цурайся слова.(Кобзарю.)Як я вернусь, так тодi докажеш, дiдусю; а то я i не хочу.(Уходит.)

Кобзарь.Добре.

В толпе.А щоб повiрили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тiльки з корчми.

Стеха(за сценою).Добре, добре.

Голоса.От дiвка голiнна, так-так!

Другой.Чуприну їй та уси, тодi хоч у пекло…

Третий.Так подумають, що козак.

Хозяйка.Вже козир-дiвка, не вам рiвня. Отже й пiде; тодi плати.

Голос.Або слив’янку пий, а салом i паляницею закусуй.

Хозяйка.Побачим, побачим, чия вiзьме. Чого сидiти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жи­дiвський, а по-нашому.

Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходит танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.

Акт третий

Внутренность развалин корчмы. Стени без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припевая:«Ох, сережки!..» Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом.

Стеха.Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать своє щастя…(Осматривает следы.)Нi, опрiч моїх, нiчиїх не видко слiдiв… Що, як вони обманили та другим шляхом?.. От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, — тодi усе пропало.(Поспешно возвращается.)

Навстречу ей Назар несет на руках Галю.

Стеха.Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого?

Назар(опустив Галю).Нiчого не бiйсь. А конi тут?

Стеха.Нi, я не бачила.

Назар.Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi.

Галя.Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: тато прокинеться! Бiжи-бо!

Стеха.Зараз, моя панночко; для вас на край свiту полечу.(Поспешно выламывает из печи изразец.)

Галя.Що ти робиш?

Стеха.Зараз. Се од вовкiв.(Быстро удаляется.)

Галя.Ходiм на дорогу: менi тут страшно.

Назар.Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди нiхтоне ввiйде.

Галя(грустно).Ну, роби як знаєш, а я… я все зробила… Боже! На зорi прокинеться батюшка… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!

Назар.Лучче нiчого не можна було зробить.

Галя.Тато мене проклене.

Назар.Себе нехай проклинає… Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею.(Снимает плащ и расстилает по снегу.)Спочинь, моє серденько; поклади свої нiженьки у мою шапку.(Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее ноги в свою шапку.)Отак теплiш(целует ее),теплiш, моє серденятко.

Галя.О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий.

Назар.Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi… коли…

Галя.Коли? Що подумав? Може, недобре?

Назар.Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудьнедобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля.(Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волоси. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.)О, мої очi, мої карi! Поглядiть на мене, мої зорi яснi!(Немного помолчав.)Серце моє, ти не казала батькові, що пiдеш замiж за полковника? Не казала?

Галя.Оп’ять! Який же ти справдi!.. Я заплачу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала?

Назар.Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає.

Галя.Я молитимусь за його грiхи. Може, Бог йому простить.

Назар.Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi.

Галя.Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiє… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?

Назар.Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене.(Обнимаются, целуются.)Ще, ще один, останнiй раз.(В изнеможении кладет ей голову на колени.)

Галя.Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре.

Назар(не поднимая голови).Увесь вiк!

Галя.Куди ж ми поїдемо?

Назар.У рай.

Галя.Я се знаю; та де ж вiн?

Назар(подняв голову).Не питай мене тепер; я нiчого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю її усякими красками — i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго,поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь?Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiє i в хату нашу заглянуть.

Галя(грустно).Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чує недобру годину або яке горе.

Назар.Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi.

Галя.Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко… Я все думала про батюшку.

Назар.Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, i весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщiй у церкву, повiнчаємось; тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву Чалого8, про Свiрговського, про всiх, про всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: «Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?

Галя.Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здається, щотато вже прокинувсь i мене шукає.

Назар.Бог зна об чiм думаєш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвко!

Галя.Знаєш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед їм на колiна… Вiн нас простить: вiн мене любить.

Назар.Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила?

Галя.Бачила, ти просив… Назаре, вiн мiй батько,

Назар.Лучче б не знать такого батька.

Галя.Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий.(Обнимаются и целуются.)

Назар.О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу.

Галя.Нi, не боюсь.

Назар.