Лярва: роман ebook

Стефак Мар’яна

Лярва : роман / М. Стефак. – Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 192 с.

ISBN 978-966-10-4125-6

© М. Стефак, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Трьох чоловіків наворожила стара циганка Єлені: одного від Бога, другого від людей, а третього — най Бог боронить — від нечистого. Бо за кохання і радість материнства муситиме платити таку страшну ціну, що й назвати лячно. І все через «тоту» — ненависну лярву, яка з власної примхи чи волею вищих сил обрала своєю носійкою бідаку Єлену. Темна сутність дрімає, вичікуючи слушної миті, щоб удосталь спити чоловічої сили необачних, які закохаються в Єлену.

Через лярву дів­чини цураються сусіди, хоч і не розуміють, з чим насправді мають справу. Через неї недолюблює сироту баба Параска. Саме через хтиву дияволицю, вірить дів­чина, усі її нещастя. Сільська босорканя Стефа вважає інакше: не на часі боротися з тим, що є твоєю частиною, бо настають страшні часи. Відьма не помиляється: в Маріямполі кирзовим чоботом уже топчуть землю ті, від чиїх діянь здригнеться навіть пекло.

Ким стане Єлені «тота»: ще одним ворогом чи вірним союзником? Чи зможуть вжитися в одному тілі юна чиста душа і прадавня демонічна істота? І хто, зрештою, візьме гору?

У книзі зображено село Маріямпіль (нині Івано-Франківщина) в період приходу других совітів, коли проти зайд боролася до останнього воїна боївка провідника УПА Сапера. Якщо певні події твору вас нажахають, то знайте: якраз вони — не авторська вигадка.

Повстанське вінчання

Бездітною Єлена лишалася недовго. На саме Різдво зрозуміла, що нова68. Її не млоїло69, як розповідали молодиці. Не хотілося ні довше спати, ні чогось такого незвичного їсти. Не почувалася ні змученою, ні слабою. Але, пролупивши одного ранку очі, ще гаряча від сну під периною, видихнула хмарку пари в неопалену хату і зрозуміла: вона не сама! Від того розуміння хотілося скакати й танцювати, але Єлена не сміла. Бо не вірила до кінця своєму щастю. А ще не хотіла, аби баба дізналась і шпетила, що пристарала дитину без чоловіка. Але навіть якби баба запідозрила, Єлена б від неї не крилася, бо баба, як не крути, добра: побурчить та перестане. Й село поговорить і забуде. Не вона перша з дитиною. Після війни багато таких фронтових, нічийних. І нічого. Ростуть. 

А поки що дитя ніяк не вплинуло на Єленине життя: дівка, як і досі, хутко поралася коло хати, худоби. Варила бабі їсти, бо та вже не годна була: боліли покручені артритом руки, ще дужче пухли ноги з великими чорними опуклими венами. Не було коло їхньої хати жодного ґанджу70: і ріщя71 наколене й до хати нанесене, і сніг відгорнений, доріжки прометені. Єлена поспішала всю домашню роботу попорати, щоби бігти до Василька. Рвалася до нього пташкою. Та й про обов’язок пам’ятала: спочатку всі доручення, а потім цілунки. Ніхто в селі не звертав увагу, що Парасчина дівка шастає туди-сюди, бо що з неї, лярви, візьмеш? Лише молодиці й старші ґаздині дивилися вовком услід худій фігурці, що молодою козичкою перебігала селом: чи не до мого чоловіка суне мала задрипанка? А коли бачили, що Єлена минає їхню хату, полегшено зітхали й за власними клопотами забували про лярвине існування. 

А клопотів вистачало: совіти міцно осіли в селі й підозріло обзирали кожного: чи не допомагає повстанцям? Церковні двері забили дошками, попередньо вигребши все, що було цінного. Забрали всеньке начиння: від ікон до рушників і чаші, в котрій отець Володимир давав причастя. Єлена ходила дивитися на ту вакханалію — москалі не боронили, навпаки, хизувалися тим, що чинять усе, що хочуть, бо «вашого бога нєт і што он нам сдєлаєт?». Коли обдирали й трощили райські ворота, Єлена закусила губу. Їй чулося, що сплюндрована церква, її ровесниця, молиться й стогне, як стогнав і молився отець Володимир. Коли червоні дідьки з гигиканням здерли розп’яття зі сумним Ісусом, пожбурили його на підлогу й заходилися рубати сокирами, Єлена чітко почула: «Прости їх, Батьку, бо не відають, що творять…». 

«Відають, — сичала крізь зуби Єлена, — все вони, падлюки, відають. І тішаться з того. Якби могла, то своїми руками роздерла…» Єлена чула, як у душі ворушилося чорне зміїще, як лярва їй жваво підтакувала, вовтузилася, ніби також показувала готовність душити виродків. Що довше стояли совіти у селі, то менше Єлену лякала «тота» й більше дів­чині хотілося послабити пута, пустити істоту, як пускають злого пса. І най ся діє божа воля! Єдине, що її стримувало від цього — слова старої босоркані. 

Святвечір цього року вийшов марудним і вутлим72, як погода надворі. Сніг, якому годилося застелити Маріямпіль, чомусь скрес, і село топилося в болоті. Пожухла трава іржею стирчала на зарінку. Верби невдоволено рипіли на пронизливому вітрі. Жінки дивувалися паскудній погоді та стиха перемовлялися, що то, певно, Боженька гнівається через те, що церкву закрили. Що без святої літургії не видіти їм Христового народження, як свині Царства небесного.

Єлена таки приготувала дванадцять пісних страв. Дуже не мудрувала, бо багачами з бабою не зробилися: зварила куті, дістала всякої квашенини, заколотила шупеню73, наварила бульби в кожушку, настарала борщу, зліпила сорок крепликів74, як велів звичай. Одне, і друге, і третє, та й набралося дванадцять страв. Добре, що восени, як бігала до Василя, то дивилася під ноги — тепер мала грибів на юшку. Ті гриби позбавили її від бабиних справедливих підозр: ліс сам кидав дів­чині гостинці під ноги, навіть шукати не доводилося. Ніби був на боці Єлени та її Василька і хлопців, які вже давно живуть у його прихистку. 

Баба злостилася: 

— Нашо, Єлено, стільки наварила? Нам двом стільки того не треба! Тобі аби переїдки75 робити! 

Єлена з того бурчання сміялася, рвучко обнімала бабу, чмокала в пожухлу щоку:

— Бабцю, не гнівіть Бога проти свята! Може, ми до когось підемо, може, до нас хтось у гості прийде! Не з порожніми ж руками стрічати!

Баба хитала головою, мовляв, молоде-дурне, кому нині потрібні стара баба, що одною ногою вже на тому світі, й безталанна сирота? 

Як стемніло, запалили свічку. Баба наказала заслонити вікно, бо мало яка холєра може зазирати. Проказали отченаш. Нашвидку скуштували кожної страви. Бабі не до їди: скільки старій людині того треба? Дзьобнула, як курка, з кожного полумиска й засоловіла. А Єлені шматок у рота не лізе. Відразу, як баба дала доброго хропака — і де в старому тілі стільки духу береться! — Єлена вхопила всього потроху — і надвір. Двері на ключ зачинила, щоби ніхто до хати не добирався. Най колядники, якщо надумають навідатися, цього разу вибачають. А як баба прокинеться і не докличеться її — невелика біда. Баба погукає та й махне рукою, вкладеться на другий бік спати. А зранку, як допитуватиметься, то Єлена збреше, що була у хрещеної матері. Усе одно баба не перевірить.

До госпо́ди хрещеної Єлена, звісно, не збиралася бігти. Її шлях стелився до лісу. Головне — вийти зі села, щоб якась хороба76 не перестріла, а далі зарінком, пасовищем, годину лісом… Єлена не боялася йти кудись уночі, боялася лише, що в темряві йтиме надто довго й не набудеться з коханим. Але й скупа година в його обіймах — велике щастя! Побачила, що живий, здоровий та за нею скучив, — і можна жити до наступного разу. Бігла й усміхалася до себе тією невагомою світлою усмішкою, що малюють Божій Матері на іконах, бо уявляла, як повідає Василю про дитину. Навіть на думці не мала, що, може, звістка його не втішить. Вірила, що той любитиме їхнє дитя, як любить її.

Коли трохи відійшла від дому, настрій змінився. Єлені зразу не сподобалася та німа тиша, що панувала в селі. Ой, не так мало би бути на Святвечір! Усюди німота. У хатах темрява. Навіть пси мовчать. Дівчина здвигнула плечима: чудо чисте. Але для неї легше: не треба з кожним зустрічним розкланюватися.

Однією ногою була на зарінку, коли з-за паркана вискочила темна постать. Єлена сахнулася вбік, та її відразу стиснули чиїсь папірки77:

— Дивіться, шо поймав! — реготнув один. Єлена похолола: не наш, не маріямпільський.

— Ану показуй! — підскочив другий.

— Дядьку, відпустіть, — писнула Єлена, вдаючи дитину. Знала, що з таким зростом її легко сплутати з десятирічною. Тільки б не пхалися до пазухи… Бо там пишне багатство її зрадить. 

— Пустимо, пустимо… — реготав перший. — Трохи потримаємо, а потім обов’язково пустимо… Ти, головне, дєвачька, дядів слухай, і буде тобі добре!

Єлена дуже сумнівалася, що їй буде добре. Селом ходили усілякі чутки про «добрих совітів». Не одна дівка потім плакала у запічку. Але про всяк випадок кивнула, хоча знала, що навряд чи ті двоє бачать її обличчя зимової темної ночі.

— Дядьку, пустіть… Мене баба послала до хрещеної з вечерею… Як принесу холодне, то битимуть… — Єлена далі грала вар’ятку78, пискляво пхинькала й дитинячо канючила. 

— Пустіть дитину, — озвався хрипкий голос із-за Єлениної спини. 

— Та ми що, ми так… — невдоволено буркнули бандюги, але, не кваплячись, відступили. 

— Вас тут навіщо поставили? — прохрипів новоприбулий. — Мєсних ганяти, щоб не колядували? Чи дітей лякати?

— Так, а може, ця якраз колядувати йде? — викрутився посіпака. Підскочив до Єлени, почав шарпати. — Зараз обшукаємо і будемо бачити!

Єлена зібгалася вдвоє, зіщулилася, наче пружина, готова, якщо лапатиме, кинутися падлюці в очі пазурами. Навколо темінь, може, пощастить вирватись, а далі шукай вітра в полі. На завтра не впізнають. 

— Лишіть дитину! — натужніше прохрипів дядько. — Вони не ходять по одному колядувати. Чи ти таки йдеш? — чоловік вправно вхопив Єлену за підборіддя і задер угору її лице, розглядав так, ніби щось бачив уночі. Єлені не сподобалася та рука, яка її торкалася: надто пещена була, м’яка, майже ніжна. У неї руки ніколи такими не були: навіть як робила сир і вимочувала руки в гарячій сироватці чи прала лугом, руки лишалися грубими й порепаними. А цей, видно, в житті нічого важчого за ложку не тримав! Чи ручку. Чи пістолета. Єлена похолоділа від здогадки.

— То що, вмієш колядувати, дів­чинко? — насмішкувато запитав, нагадуючи про себе.

— Бігме, не вмію, пане, — гаряче пропищала Єлена. — Не було кому вчити… Сирота я. 

Чоловік хмикнув. 

— Куди несеш вечерю? 

— У Дубівці. Хрещеній, — Єлена вирішила дотримуватися початкового плану.

— Як звати хрещену?

— Марія, — бовкнула Єлена. Навсправжки її хрещену матір звали Параскою, як бабу. І жила вона не в Дубівцях, а в Ганнусівці, на тому березі Дністра. Але Єлена хрещену не виділа років зі шести, бо та не прагнула родичатись із жебраками. То й Єлену совість не мучила, що вказала на неї.

— А її чоловіка?

— Іван, — брехати виявилося геть просто.

— А дітей мають? — хрипун відверто розважався. Єлена відчувала, що той не вірить жодному її слову, але й карати її за брехню не має наміру. Поки що.

— Троє. 

— Може, і їх знаєш, як звати? 

— Ая!79 — кивнула Єлена, ледь стримавши невчасний регіт. Треба звідси вшиватися, бо так і до істерики недалеко. 

За три хати почувся якийсь рух. Швидкий стукіт у вікно й несміливе, приглушене «Бог ся рождає». Єлена стрепенулася. Бандюки насторожилися. Той, який хрипів, махнув рукою, й решта двоє підкралися до колядників. Нічим собі не підсвічували. «Хочуть застати зненацька», — здогадалась Єлена, але попередити колядників не посміла.

За мить колядка увірвалася. Почулася штурханина. Дівки запищали й кинулися навтьоки. Пес давився гавкотом. Певно, були у гурті парубки, і немало, бо чулося не лише дівоче вівкання, а й гепання й матюччя. Єлена криво посміхнулася: дістанеться цим зайдам від наших маріямпільських. Хрипун зітхнув, витягнув з кишені пістолета, звів його вгору і стрельнув. Усе довкола розгублено завмерло. А тоді знову закрутилося: то вже потовчені совіти додумалися повитягувати зброю. 

Єлена крок за кроком задкувала від тієї вакханалії. На неї не зважали. Навіть той, із пещеними руками, бо товкся в центрі людського місива, роздаючи розпорядження направо й наліво. Єлена переконалася, що вона нікого не бачить, а отже, і її не видно, чкурнула що є сили. Спинилась аж коло лісу. Притулилася спиною до явора. Реготала, як причинна. Найдужче її веселило, що, втікаючи, так і не впустила з рук важкезні клунки з вечерею. 

Хлопці втішилися вечері як умираючий святому причастю. Хутко накрили в криївці стіл, повикладали їжу. Єлену гризла совість, що мало принесла, треба було більше, бо кожному дісталося заледве по ложці з різних наїдків. 

— Йой, — бідкалася стиха, — треба було взяти цілий баняк шупенів. І хоч би якихось пампушків насмажити…

— Пташко, все добре! — сміявся на те бідкання Василь, гордо обнімаючи Єлену однією рукою, мовляв, дивіться, хлопці, яка у мене ґаздиня, а другою орудуючи ложкою то в одному полумиску, то в іншому. Бо так у великій родині ведеться: хто перший встав, той штани вбрав. — Хлопці ще зроду таких лігумінів80 не їли! Ге, хлопи?

— Йо, — витирає чорну бороду Циган. 

— Ліпше, ніж у мамки! — підтакує Дідо.

—А ти, Діду, ще пам’ятаєш мамині пироги? — штурхає його якийсь білявий хлопака, котрого Єлена не знає. Але той не тримається осторонь гурту, то, певно, тут його давно знають.

— Та агій, як не пам’ятаю! — б’є себе в груди Дідо. — Такі глевкі були, що не кожен пес то годен був їсти! 

Хлопці вибухають дружним реготом. Єлена червоніє, бо не розуміє, чи то з її куховарства сміються, чи з Дідових приповідок, чи просто дуркують, аби не сидіти мовчки, як на похороні.

— Ану досить дурне молоти! Ви до святої вечері приступили, а не в шинку пиячите! Позорники, колядувати! — гаркає Циган. Як чарівник, витягає з-під поли завеликої шинелі малу скрипку та вправно заводить «Небо і земля». Хлопці припиняють жувати, один за одним втягуються у колядку. Вправно діляться на голоси. Співають краще, ніж хористи в церкві.

Єлена ховає очі й тісніше тулиться до Василя. Їй тепло, затишно і геть не хочеться повертатися в мрячний ліс, в остогидле село. А що, як ті бандюги далі чатують коло зарінку? Єлена напружується, виструнчується і завмирає. Василь одразу відчуває, що змінилося щось. Бере в долоні її дрібне личко, зазирає в бездонні оченята:

— Що тобі, горлице? 

Єлена вагається. А що, як Василько не зрадіє? Що, як нажене її від себе? 

— Єлено… — строго завертається Василь. Коли він так говорить, то всі знають: треба казати все як є. Чи добре, чи погане — нема різниці. Бо Сапер брехні не потерпить. 

— Васильку… — слова плутаються одне об одне, не хочуть струнко ставати в ряд. Єлена купу разів уявляла, як розповість Василеві свою сокровенну таїну, а тепер, як дійшло до справи, то мов заціпило. — Ти… Я… Я нова! — випалила, задихаючись. І застигла, очікуючи реакції. 

Василь дивиться на неї і не розуміє. Чекає, може, дів­чина ще щось скаже, та вона зазирає йому в очі, як собака, котрий не знає, похвалить його ґазда чи копне чоботом. 

— Як то — нова? Поясни, — питає Василь. Єлена опускає очі й червоніє. Стидається. Криївка напакована хлопами. Як вона при них має таке вголос сказати? 

— Як то нова, Єлено? — напосідає Василь. Надто голосно, бо вже сусідні розвісили вуха й прислухаються.

— То, турку Царя небесного, груба81! — штурхає Василя Дідо й кліпає Єлені. 

— То ти, Діду, турок, або тобі очі повилазили! Хіба не видиш, що моя Єлена гінка, як вербичка! — незлостиво огризається Василь. 

— То ненадовго, — хмикає у вуса Дідо і з цікавістю розглядає Єлену. Вона знічується, інстинктивно згортає руки на животі, прикриваючи від чужого погляду ненароджене дитя. Ті, які сидять ближче, лишаються колядки й нашорошують вуха. Один за одним вибуває з коляди чийсь голос, і вже всі забувають славити Христа: Бог ніде ся не діне, а тут такі справи! Хлопці перешіптуються, штурхаються, радісно всміхаються й кидають Єлені підбадьорливі погляди. Лише Василь сидить, як міхом прибитий, і не розуміє, чим товариство тішиться. 

— Слухай, Василю, — Циган обводить хлопців поглядом, і ті стихають, бо знають: зараз Циган утне щось таке, що реготатимеш, аж живіт болітиме. — А скажи-но мені, ти знаєш, відки діти ся берут? Чи ти не знаєш, бо тебе кобила виперділа, а не мати народила? А чи, може, ще не вмієш того діла? То ти скажи, я пораджу, навчу, як треба!

Криївка тоне в реготі: Циган — то є Циган, ніколи не розчарує. Василь підскакує на рівні ноги, лупається головою в полицю, чим забавляє товариство ще дужче. Стоїть, червоний, як буряк, чухає голову. 

— Цигане, пантруй82 бесіду, бо не подивлюся, що ти зі мною плече до плеча стільки пройшов, і дам у морду! 

Циган на ті погрози ще ширше шкіриться. Не переймається погрозами, підходить до Сапера, обнімає його за плечі:

— Вибачай, брате, як щось не так! Але й ти свій ґонор збав: тепер мусиш вважати на себе, бо маєш відповідальність — маєш бути прикладом своїй дитині! 

Василь зиркає на Цигана, тоді відштовхує його й насуплено обертається до Єлени. «От і все, — труситься дівча, готове ось-ось розревітися. — Була йому потрібна, поки любились-кохались, а як стала тяжка83, то вібачєйте, паню, вже по коханню...» Єлена глибоко вдихає, вирівнює спину й гордо задирає голову. Дивиться прямісінько в очі Василеві, готова витерпіти найгірші слова. Їй не звикати! Хай Василь іде до дідька, якщо вона з дитиною йому не треба! Вродить і сама виростить! Єлена закушує губу, що зрадливо тремтить. Хоч би не заплакати. Василь мовчить. Довго вдивляється дів­чині в обличчя, переводить здивований погляд на живіт. Для Єлени те мовчання — страшна мука. Та й хлопці всі сидять тихо, як миші, спантеличені дивною поведінкою ватажка.

— Цигане, — нарешті озивається Василь, — ану бігом дуй по капелана. Хай візьме все, що треба для такого випадку. Моє дитя байстрям не вродиться! Будемо зараз, хлопи, грати весіллє! 

Крихку напружену тишу розриває вдоволене ревіння десятка повстанців. Хтось починає бажати всіх благ, хтось гойкає, хтось свистить, хтось заводить оте дурнувате «вєсілє, вєсілє, зарізали рака…»84, хтось уже пускає шапку по колу на пелюшки. Одні репетують, що то вродиться Сапер-молодший — ще злосніший до совітів, аніж його батько; інші, жартуючи, бажають Василеві, щоби Бог скарав його за прикрий характер: послав ватажкові дівку, і щоб мала́ крутила ним, як дідько світом. Єлена сидить у тому бедламі зачудована: ніби й відчуває полегшення, та щось не чується щасливою молодою85. Не так вона уявляла своє весілля.

— Ходи до мене, ластівко, — обіймає її Василь, закриваючи широкою спиною від світу. — Чому зажурилася? 

Єлена дрібно кліпає, щоби втримати сльози, намагається опустити голову, та Василь не дає.

— Чому ти мене заміж береш? — нарешті видушує страшну здогадку, що каменем лежить на серці. — Заради дитини? То мені такого не треба. Не хочу, аби зав’язав собі світ з нелюбою! 

Сапер серйозно дивиться на Єлену. Кутик його губ смикається, та хлопець знає, що втримається від недоречної усмішки. Бач, яка його птася — ревнива й горда! 

— Єлено, — рівним командирським голосом каже Василь. — Я хочу з тобою обвінчатися не тому, що ти носиш моє дитя, а тому, що я тебе люблю дужче за життя! 

Єлена зітхає, нарешті вдоволена почутим. Раптом у її оченятахнічках зблискує злісний вогник. Дівка збрикує, як молода ялівка:

— А мене ти спитав, чи я хочу за тебе заміж? Може, я тебе, Василю, не люблю?!

Хлопець секунду стоїть, ніби його хто по писку ляпнув, а тоді задирає голову й регоче. Побратими перезираються, схвально підморгують: так його, мовляв. Бач, розкомандувався! Звик, що ніхто йому не сміє заперечити. 

— То коли присилати сватів, моя птасю? — сміливо зазирає в очі Єлені, бо дівка вперта, а він іще впертіший. — Ану, хлопи, хто зі мною завтра у Маріямпіль сватати мою ластівку?

На диво, охочих ціла купа. Навіть чубляться, мовляв, я піду, а ти, кривий нефайний, сиди тут. Єлена дивиться на Василя і бачить: не жартує навіжений. Насправжки зібрався йти з хлопцями в село. І навіщо? Щоби втрапити у лапи совітам? 

— Ти чисто здурів? — обурюється Єлена. Обводить поглядом товариство: — А ви всі? Також немудрі! Куди будете йти? У кого мене сватати? Я сирота! 

— А баба Параска? — напосідає Василь. 

— Бабі до сраки ваше сватання! — сердито кидає Єлена.

— То в кого маю питати дозволу з тобою вінчатися? 

— Ні в кого! — ледь не плаче від злості Єлена. — Нікуди аби не йшли! Ведіть вашого капелана! Я згодна вийти за цього вар’ята. 

Хлопців таке рішення влаштовує. Дехто ще поривається сходити в село і на честь святої днини й Саперових заручин наробити там трохи шуму: повісити на смереці бодай одненького москаля. Василь ті дурощі суворо припиняє, бо кров бійця — не водиця, дурно проливати не годиться.

За якусь годину повертається захеканий Циган зі старим, як Йосип з ікони, капеланом. І Єлена незчулась, як стала молодицею. Хлопці навіть звідкись витягли новеньку білу шилінову хустку та змусили Василя завивати молоду. Правда, сиділа Єлена не на посазі, а на згорнутій Цигановій шинелі. Й обтанцьовувала не незаміжніх дівчат, а неголених хлопів. Але щасливішої молодої годі було знайти на весь Маріямпіль, сусідні Дубівці і половину Водників. 

Юрко

Єлена ледве дочекалася жнив. Таке марудне було їй те літо, що ради нема. Навіть навесні Єлену не так мучила її вагітність, коли пузо зрадливо поперло вгору, й тільки лінивий не тицьнув Параску носом в онуччин гріх, висловлюючи в’їдливе співчуття. «Могло би бути гірше», — втішала себе дів­чина, бо Параска, як не дивно, стала за внуку горою. Посилала до сраки кожного, кому муляв очі Єленин стан. Єлена ж пускала кпини попри вуха, бо знала, що дитя її від законного чоловіка, що в божих очах вона — чесна жінка. Хоча не могла в тому зізнатися навіть бабі. 

Із часом село потроху втратило інтерес. Хіба то перша дівка приносить у пелені? Тим більше, що для малої лярвишки ніхто іншої долі не чекав. Єдине, що мучило найзапекліших пліткарок: хто вклепав Єлені дитину? Хтось зі сільських хлопів, із заїжджих совітів чи, може, нетутешній? Але Єлена мовчала. Лишалося бабам чекати, як гуляща розродиться. А тоді, як пощастить Єлені, то дитя буде схоже на неї, а якщо сільським пльоткаркам — на батька. Терпіти залишалося недовго: десь у кінці серпня, на Богородицю, дівка мала розродитися. 

Єлена чекала свого часу і з трепетною радістю, і з непевним неспокоєм. Ні, її не мучили страхи невідомості, що супроводжують жінку в перших пологах. Звідкись знала, серцем чула, що впорається. Бо вона сильна, і таке ж сильне дитя у ній. Їй муляло інше: що не зможе ходити до повстанців, як відходила пів року, не принесе їм більше жодної звістки, не побачить свого Василечка. 

Василь уже не раз наказував їй сидіти вдома й забути дорогу в криївку. Та Єлена сміялася з того:

— А хто буде ходити, як не я? 

Знала, що не мають нікого, хто б її замінив. Бо часи настали ще непевніші: не будо віри ні братові, ні сватові, ні сусідові, ні колишньому другові, ні близькій, ні далекій родині. Зосталися тільки брати-повстанці. І зосталась Єлена. І навіть якби й мали когось із рідних, кому довіряли, то хіба хотів хтось, щоб їхня сестра чи дочка так тинялася поночі лісами, ризикуючи втрапити до рук совітам? Хай краще Єлена бігає. За ці грішні думки кожного мучила совість, особливо, коли дрібна Єлена вкотре котилася через ліс, засапана, розчервоніла, із пузом навперейми та вже таким, що й здоровий хлоп руками не обхопить. 

Але якби хто сказав, що Єлена безтолкова, то хлопці б очі повидирали. Бо тільки вона знала всі «мертві пункти» від Галича до Олешіва. Ще й ніколи не ходила однією і тією ж дорогою. «Наша Пташка не ходить, а літає лісами», — хвалили хлопці Єлену, бо там, де ступали її босі ніжки, не те, що яка гілка зламалася, — травинка не приминалася. Так вивчилася тихо і м’яко ходити, що не знай­шлося б такої людини, яка взяла б її слід. Хіба вивчений пес. Але і на той випадок Єлена мала фокус: носила в кишені чорного перцю або трохи солярки. Потім ледве стримувала сміх, як бачила, що совіти вкотре сунуть з лісу роздрочені, а їхні пси пищать і роздирають до крові кігтями писки.

Ниньки Єлена котилася порожнем: усе, що мала передати, це новини з Дубівців. Не мала ні записки, ні листа, бо могли спинити, обшукати, незважаючи на її стан. Тримала усе в пам’яті. Хто її, пузату, допитуватиме? Хто подумає, що вона годна бігати лісами, нидіти у криївці? 

— Нині був останній раз, — уперся Василь. Вирішив на смерть стояти на своєму. Він і так задовго відкладав цю розмову: куди вже далі? — Бо ти мені ще тут вродиш.

— Не вроджу! — фиркнула Єлена. — Чи ти думаєш, що вродити — як до вітру сходити?

— А ти звідки знаєш, як то? — незлостиво засміявся. Така вже його Єлена: мале й дрібне на позір, а всезнаюче, вперте.

— Знаю. То є жіноча справа, не чоловіча.

— Єлено, — враз посерйознішав. — Жарти жартами, але не можна тобі далі до нас ходити. Тут нема баби, аби підсобила. А як щось не так піде?..

— Буде, як Бог дасть, — вперто надулася дів­чина.

— Єлено… Шуруй додому. І щоб із хати носа не показувала! 

— То так ти? Хочеш мене збутися? — незграбно звелася на ноги. — Проганяєш? Що, не така тобі стала? Вже не любиш? Мо’, іншу знайшов, ліпшу?

— А знайшов! Ще й таку, що знає своє місце і писка до мене не втворяє! — скрипнув зубами Василь. Знав, що ранить дівочу гордість, але сподівався, що Єлена позлоститься трохи та й заспокоїться: осяде тихо вдома, дитину бавитиме. У тиші, теплі, безпеці. Подалі від нього. Вірив, що стара Параска їй допоможе, чим зможе, разом не пропадуть. А там, може, й війна колись скінчиться. Тоді прийде до неї, впаде у ноги. І його Пташка простить дурні слова. Так і буде. Бо не можуть же ці зайди вічно топтати нашу землю? Мусять вступитися! 

— Якщо так… — прошепотіла. —Тоді прощавай… Най Бог тебе боронить…

Ішла похнюплена. Не сміла відвести погляд собі з-під ніг, боялася, що хлопці побачать її гіркі сльози. Сподівалася, що відійде достатньо далеко до того, як розридається. Не озирнутися б. Навіть краєм ока не зиркнути, чи дивиться за нею Василь. Певно, не дивиться… Бо якби хотів, то завернув би її, не відпустив! Але й вона не буде принижуватися, не озирнеться, не побіжить назад, не кинеться на шию!

Василь мовчав. Зціпивши зуби, стояв і зирив, як іде від нього його доля. Його вінчана дружина, котра носить під серцем його дитя, котра ділить із ним тягар відповідальності за всіх, хто живе тепер у цій криївці. Бо багато із того, що знала Єлена, знали тільки Сапер і найвищі чини.

— Василю, може, даремно ти так… — Циган поклав руку на плече командиру.

— Іване, — Василь дивиться Цигану в очі уважно, аж надто прискіпливо, ніби в чомусь запідозрив. — Ти мені — як брат, знаєш це? Ближчий за брата!

Циган здивовано зводить чорні, ніби сажею підведені брови. І за що Господь дає хлопові такі брови? Не одна дівка душу продала б за такі брови! 

— Прошу тебе, як брата: як щось зі мною станеться, не лишай Єлену саму, чуєш? Тобі одному можу вірити…

Циган спантеличено киває. Йому неважко пообіцяти, бо Єлена і йому стала, як рідна. Не раз ловив себе на думці, що чекає, коли вона навідається у криївку. Визирає, наче сонце. Як бачить її біляве, ніби місячне світло, волосся і чорні, як ніч, очі, то в грудях наче щось вибухає. Циганові водночас радісно від того почуття і соромно, що дивиться зі жадобою на жінку свого командира. 

— Проведи її до краю лісу, а як зможеш, до зарінку… Але так, щоб не бачила, — кинув тихо й, похиливши голову, пірнув у темряву криївки. Мав подумати, як їм тепер давати раду без Єлени.

Цигана не треба просити двічі. Йшов назирці за Єленою. Тримався оддалік, хоча знав, що тепер вона його і так не помітить. На краю лісу вже готовий був відпустити її, а самому повернути назад до лісу. Та поглядом зачепився за нерівну ходу дів­чини. «От дурне дитя! — вилаявся подумки. — Не розуміє, що вже народжує».

Єлена все добре розуміла. Ще з ночі почувалась якось непевно, але переконувала себе, що то від спеки. А що не хотілось їсти, млоїло й мусила бігати до вітру86 ледь не кожну годину, то, певно, чимось втруїлася. Мусила передати повідомлення. Мусила побачити Василька. Живіт укотре скрутило. Цього разу дужче, ніж годину тому. Єлені здавалося, що її крижі87 обпалило вогнем, наче обмотало широким поясом, утиканим цвяхами. Найбільше лякало, що від ранку не чула дитяти: воно ніби притихло, не ворушилось. Єлена зі свистом вдихнула й, перечекавши перейму, заледве випросталася. Зробила кілька кроків і знову зігнулася від болю.

— Дурне та ще й уперте! — гаркнув Циган і легко підняв Єлену на руки. — Чим ти думала, коли на зносах ішла в ліс? Ти тута мені під корчем вродиш!

— Пустіть, дядьку! — штовхнула його в груди Єлена. — Я додому родити піду!

— Яке додому, теля ти немудре! — лютував Циган. — До Дубівців годину ходу полями, а до Маріямполя — вкриті три! І то здоровому хлопу, а не тобі! І який я тобі дядько? — Іван уперше пошкодував, що запустив бороду. Завжди тішився, що мав густу та пишну, а зараз стало ніяково. Через ту бороду Єлена має його за старого діда, а він Василів одноліток: Василь із травня, а Іван березневий. 

— Куди ви мене несете? — зітхнула дів­чина, хоча знала відповідь.

— Додому, дівойко, додому…

Коли Циган поклав її на твердій лаві криївки, Єлена вже не мала сили гордо мовчати: раз у раз стогнала, кусала губи. Лежати горілиць не могла: їй здавалося, що дитина каменем підпирає груди, душить матір. Циган стояв, не певний, що йому далі робити. Хлопці спантеличено зазирали крізь прочинені двері, топтались у проході, не знаючи, чим зарадити. 

— Чого стовбичите? Роботи нема? — гаркнув Василь, розштовхуючи цікавих ґав. Побачивши скручену в три погибелі Єлену, завмер, як соляний стовп.

— Що сталося? — кинувся до Єлени, відгортаючи сплутане мокре волосся. Та вхопила його руку і стиснула з такою силою, що Василеві пальці затріщали. Стерпів, лише зубами скрипнув. Єлена заплющила очі, пірнаючи в короткий перепочинок. Дихала важко. Перейми накочувалися все частіше, а блаженні хвилини відпочинку куцішали. До того ж почало розпирати низом, наче Єлена дітвак, який нажерся зелених трускавок88 і тепер має файну срачку. Нове відчуття бентежило дів­чину: Єлені геть не хотілося зганьбитися перед чоловіками. Але й про це дівка забула, коли накотилася наступна перейма. 

— Що сталося, що сталося! Родить вона, турку Царя небесного! 

— Як родить? — зблід Василь.