День, коли втрачено розум : роман ebook

Кастільйо Хав’єр

День, коли втрачено розум : роман / Хав’єр Кастільйо ; пер. з ісп. О. І. Лактіонової. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025.  — 320 с.

ISBN 978-966-10-3011-3

© Javier Castillo, 2017

© О. І. Лактіонова, переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

EL DÍA GUE SE PERDIÓ LA CORDURA

by Javier Castillo

Напередодні Різдва центром Бостона розгулює голий чоловік з відрубаною головою молодої жінки. Доктор Дженкінс, завідувач міського психіатричного центру, та Стелла Гайден, агентка ФБР, беруться за справу, яка поставить на карту їхні життя, змінить уявлення про людський розум і відхилить завісу на події, що сталися в містечку Солт-Лейк сімнадцять років тому.

Завдяки гнучкому стилю, помережаному літературними відсиланнями (на Ґарсія Маркеса, Остера, Орвелла чи Стівена Кінґа) й образами, які шокують, Хав’єр Кастільйо створює сповнений романтики трилер, що розгортається у трьох різних часових проміжках, досліджує межі людського єства й розриває усталені норми жанру «саспенс». Кохання, ненависть, доля, дивні практики, інтриги та стрімкий розвиток подій сплелися на сторінках першого роману Хав’єра Кастільйо, який спричинив фурор ще до паперового видання.

Моїй єдиній, заради якої я віддав би своє життя, заради якої я зробив би все, що завгодно

Розділ 6

13 червня 1996

Солт-Лейк

Усередині будинку ліворуч холу Аманда побачила білі дерев’яні сходи. Вона піднялася ними нагору, щоб вибрати собі кімнату. Білосніжність стін розбавляли декілька картин з пейзажами, то тут, то там розвішаних у приміщенні. Кожна дерев’яна сходинка пронизливо скрипіла від кроків Аманди. Піднявшись на горішній поверх, дівчина якусь мить розглядала довгий, обклеєний шпалерами коридор, обабіч якого розташовувалися спальні.

Вона відчинила перші-ліпші двері й опинилася в просторій кімнаті з великим вікном, яке гарно освітлювало кімнату, з блакитними фіранками, що колихалися від легкого вітерцю. З меблів тут було лише величезне біле дерев’яне ліжко й письмовий стіл, на якому стояла самотня маленька лампа.

Нічого, крім великого вікна й світла, що проникало крізь нього, не привертало уваги Аманди. Вона так не хотіла їхати з батьками на канікули цього року, що спакувала вкрай мало одягу, адже вирішила просидіти левову частку відпустки в будинку, у своїй кімнаті, сумуючи за міським життям. Аманда кинула на підлогу майже порожню валізу й голосно сповістила:

— Я вже обрала!

Карла швидкими кроками примчала до нової кімнати Аманди. Вона зазирнула з-за одвірка й поцікавилася:

— Ти обираєш саме цю, Амандо? Моя краща!

— То ти так думаєш! — відповіла вона, кепкуючи із сестри.

Хоча Карла постійно докучала їй, та й спільних інтересів вони не мали через очевидну вікову різницю, Аманда щиро любила її. Саме завдяки сестрі дівчина таки отримувала дещицю насолоди від канікул, які мусила збувати з батьками. Вона не знала, як їй це вдається, але Карла могла викликати в неї усмішку навіть найменшим рухом.

На початку навчального року Аманда встряла в суперечку з учителем фізкультури. Він принизив її перед усім класом, бо вона не захотіла лізти по канату, що, на її думку, не було аж таким важливим для її освіти. Того дня Аманда прийшла додому пригнічена, і Карла вхопила одну з фіранок у залі й заходилася лізти догори. На півдорозі тонка тканина розірвалася, і дівчинка гепнулася на дупу, викликавши вибух сміху в старшої сестри. Тим часом їхня мати Кейт повернулася додому, побачила розірвану фіранку та двох дів­чат, що нестримно заливаються сміхом, і сама не змогла стриматися, щоб не розсміятися.

Карла побігла вниз і залишила сестру в кімнаті на самоті. Аманда відсунула блакитні штори й вирішила роздивитися краєвид з вікна. Вона вихопила поглядом таксі, яке привезло їх сюди, а зараз від’їжджало в напрямку центру Солт-Лейку. Навпроти, на іншому боці вулиці, стояв набагато менший будинок з пошарпаним від часу фасадом. У певному сенсі він мав шарм старого будинку Рочестерів. За ним, трохи далі, поміж величезної кількості дерев виднілося озеро Солт-Лейк.

Аманда висипала невеличку купку намистинок з браслета на ліжко й згадала, що в іншій кишені лежить знайдений нею папірець.

«Скільки ж ця записка там пролежала? Папір такий стертий, що вона могла пробути там роки. Хто її залишив?» — гадала Аманда, витягаючи знахідку з кишені.

Дівчина розгорнула папірець і прочитала, і її наче струмом прошило, а серце на мікросекунду зупинилося. Записка упала на підлогу, дівчина опустилася на ліжко, не вірячи щойно прочитаному. Вона підняла папірець і знову ковзнула очима по словах: «Аманда Маслоу, червень 1996».

У записці більше нічого не було, лише її ім’я, дата й дивна зірочка — астериск, намальована олівцем на звороті.

Аманда не могла не думати про повідомлення. Як її ім’я опинилося на папірці, який пролежав там бозна-скільки часу, ще й із точною датою, коли вона уперше відвідає цей будинок? Либонь, хтось її розіграв? Жодного сенсу. Вона щосили намагалася збагнути, як так сталося, що їй вдалося знайти цей папірець саме тоді, коли її браслет випадково розірвався, але так і не змогла знайти пояснення.

Кроки Карли без упину відлунювали будинком, бо вона ганяла туди-сюди. Аманда знову взяла записку до рук і висунулася з вікна, безтямно глипаючи поперед себе й намагаючись заспо­коїти дихання й серцебиття. Поглянула вдалину, а потім знову зиркнула на озеро, де курсувало кілька катерів. Звернула увагу на безліч рослин навколо й помітила, як барвисті крони різних дерев контрастують між собою. Заплющила очі, а коли розплющила, Карла вже стояла поруч і з усмішкою дивилася на неї.

— З тобою все гаразд, Амандо? Мама каже, що ти злишся, бо цьогоріч не хотіла з нами їхати. Якщо хочеш, цього разу гратимемо так, як скажеш ти, — сказала молодша сестра.

— Не хвилюйся, Карло. Це все запах цього місця, у мене від нього трохи паморочиться в голові. Мабуть, тут нещодавно все пофарбували, — заспокійливо відповіла Аманда. — Ходімо подивимося разом решту будинку? — запропонувала.

— Так! — із захватом вигукнула Карла.

Вони спустилися й побачили, що їхня мати стоїть у дверях і розмовляє з парою сусідів, які зайшли привітатися й побажати їм гарно провести час улітку. Жінка принесла чорничний пиріг і радісно простягала його Кейт. Поруч із нею стояв чорнявий чоловік середнього зросту в дещо застарілому костюмі. Він мав дуже серйозний вигляд й уважно прислухався до розмови, аж раптом його погляд зупинився на Аманді, яка спускалася сходами зі своєю сестрою.

Дівчина підійшла привітатися із сусідами.

— Вітаю, рада познайомитися з вами, пане і пані... — сказала Аманда, сподіваючись, що сусіди назвуться.

— А ти, мабуть, Аманда! Яка ж ти гарна! — відповіла жінка.

— Ви не маєте прізвища?

— Яка ти кумедна дівчинка.

— До побачення, — різко відрізала вона й пішла з молодшою сестрою на кухню.

— Ви не уявляєте, як мені шкода, — перепрошувала матір, яка почервоніла, мабуть, з голови до п’ят, — не зважайте, вона трохи розлючена, що приїхала в Солт-Лейк цього року. Здається, у неї саме «той» вік.

— Не хвилюйтеся, пані Маслоу. Ми також мали доньку вашого віку, тому розуміємо. Гормональні сплески можуть стати справжніми американськими гірками, — поспівчувала жінка.

Аманда наслухала розмову матері із сусідами з кухні й водночас спостерігала, як Карла відчиняє кожну шафку, одну за одною, в пошуках чогось цікавенького.

— Яка гидота! — заволала Карла й витягла вкриту пліснявою банку з глибини шафи. — Фу, яка гидота! Що там усередині? — додала вона.

— Поклади! Яке ж бридке! Будь ласка, навіть не думай заглядати туди! — наказувала Аманда.

— Упс... — сказала Карла й зняла кришку. Зсередини линув густий сморід, що змусив дівчинку швидко затулити носа. Вона ненароком з розмаху вдарила по банці, і та впала на підлогу й розлетілася на тисячу друзок.

— А-а-а-а! — одночасно заверещали Аманда й Карла, коли побачили вміст банки: напіврозкладений труп чорного кота, укритий сотнями крихітних личинок.

Розділ 7

26 грудня 2013

Бостон

Разом з агенткою Стеллою Гайден доктор Дженкінс прямував до свого кабінету й без упину думав про усмішку в’язня. На його думку, основною причиною нормальної поведінки людини, яка вчинила такі звірства, наприклад, відрубала голову, було її інакше сприйняття дійсності. Такі душевнохворі люди нечітко розрізняють навколишню дійсність і не вважають свої дії зловмисними, бо не здатні усвідомлювати наслідки своїх вчинків. Також, можливо, якщо зважати на поведінку в’язня, він просто тішиться зі скоєного. Кожна із цих версій імовірна й потребує застосування його досвіду в психологічному аналізі, щоб визначити, чи цей чоловік психічнохворий, чи безжальний убивця.

Біля кабінету до завідувача й агентки підійшла секретарка, щоби побажати доброго дня й ознайомити з порядком денним.

— Добрий день, докторе Дженкінс і пані... — привітала вона їх.

— Гайден, Стелла Гайден.

— Телефонував начальник управління поліції, запитував, коли можна побачитися, щоб скоординувати процес. Також був дзвінок від генерального прокурора, він просив, щоб ви якнайшвид­­ше зв’язалися з ним. Ще директор «Нью-Йорк Таймз», докторе Дженкінс, питався вас. Вони хочуть у вас особисто взяти інтерв’ю й опублікувати його якомога швидше. Крім того, на ваше ім’я надійшло кілька листів і пакунків. Я наважилася прочитати більшу частину листів. Усі вони від людей, які просять нас не виказувати в’язню милосердя. Пакунки, мені здається, — це більш приватне, тож я залишила їх у кабінеті.

— Красно дякую, Терезо. Передайте мені, щойно зможете, номери телефонів начальника поліції, прокурора й редактора «Нью-Йорк Таймз», — сказав завідувач, заходячи разом з агенткою Гайден до свого кабінету.

Він підійшов до стола, заваленого пакунками й листами, сів і запросив Стеллу зайняти один зі стільців. Покопирсався в паперах і витяг теку бежевого кольору з печаткою Бостонського управління поліції. На ній яскравим червоним маркером нанесли напис: «Справа 172/2013: Головоруб».

— Це звіт, Стелло. Маєте дві години, щоб прочитати. О 12:00 відбудеться перше інтерв’ю за результатами психологічного аналізу. Я щиро сподіваюся, що він заговорить. Якщо ні, то справу закриють, а ми передамо його поліції, і ваша робота тут на цьому завершиться. Певно, що його чекає тоді дуже швидкий суд та довічне ув’язнення. Я особисто маю надію, що він не мовчатиме далі. Він справді мене збентежив, ще жодному в’язню такого не вдавалося, — зазначив завідувач, віддаючи матеріали справи агентці.

— Дві години, кажете. Тут понад сто п’ятдесят сторінок. Мені треба поквапитися, — відповіла Стелла.

— Немає часу. Ваша зустріч з пресою не за горами, — додав завідувач, імовірно, бажаючи їй дошкулити. Він узявся огля­дати перший-ліпший лист із купи отриманих.

Один із пакунків на столі привернув його увагу. Коричнева коробка, більша за всі інші, перев’язана тоненькою мотузкою. Зверху красувалася печатка Квебеку.

— Пакунок з Канади? Що ж, ця справа привернула міжнарод­­ну увагу, — завідувач перерізав мотузку ножиком, яким зазвичай відкривав листи.

— Вочевидь вистава в’язня виявилась унікальною, — пожартувала Стелла.

Завідувач підняв кришку, зазирнув усередину й закляк. Агентка Гайден підвелася зі стільця, щоб і собі подивитися на вміст коробки, і не змогла здушити зойку. Вона впала назад на стілець. Завідувач не стримався й розридався. Не маючи снаги погамувати сльози, вона знову наблизилася до коробки й глянула всередину. У поліетиленовому пакеті лежала голова жінки разом із клаптиком старого паперу. Агентка Гайден знову сіла, витягла записку з коробки й прочитала: «Клаудія Дженкінс, грудень 2013».

— Клаудія Дженкінс. Це ж ваше прізвище, докторе. Ви її знаєте? — запитала Стелла, украй стривожена.

Завідувач, ледве тримаючись на ногах, відповів зі сльозами на очах:

— Вона... моя донька.

Розділ 8

13 червня 1996

Солт-Лейк

Аманда не могла повірити, що саме вона мусила прибирати друзки скла з підлоги й рештки кота, які знайшла Карла. Мати завжди сварила молодшу доньку, а покарання відбувала стар­­ша, що видавалося їй украй несправедливим.

Усміхнена Карла зазирала з-за одвірка на кухню й спостеріга­­ла, як Аманда кладе кота в пакет і зав’язує вузол. Та скоса глянула на сестру з виразом «ти ще своє отримаєш»; вона завжди так робила, коли її карали через Карлу.

Кейт зайшла на кухню, допомогла доньці підмести дрібні крих­­ти скла з банки й розприскала з пляшечки освіжувач повітря з лавандовим запахом, який знайшла під раковиною.

— Амандо, а знаєш що? Я покарала тебе не за цього кота, а за твою манеру говорити із сусідами. Вони просто намагалися бути привітними. Ти не можеш ображати інших лише тому, що тобі не хотілося сюди їхати. Цього року ми маємо святкувати. Важка праця твого батька дала свої плоди, і відтепер ми зможемо насолоджуватися набагато кращим фінансовим становищем, — повчала мати.

— Так, мамо. Я розумію. Але ось ти мене не розумієш, — різко відповіла дівчина.

— Гаразд, тоді домовимося з тобою. Спробуй насолодитися першим тижнем відпочинку тут з нами, а якщо ти й далі бажатимеш у неділю поїхати до міста, то зможеш повернутися до Нью-Йорка й зупинитися в тітки, — примирливо запропонувала мати.

— Ти це серйозно?

— Так, якщо ти так хочеш. Я не можу утримувати тебе проти твоєї волі. Ти вже достатньо доросла. Але маєш мені пообіцяти, що бодай спробуєш потішитися цими маленькими канікулами. Згода? — наполягала Кейт.

— Домовилися, мамо, — вдячно відповіла Аманда.

— Гаразд, а тепер присягнися мені, що нічого не скажеш про кота батькові. Я думаю, він не в гуморі. Йому щойно зателефонував клієнт, і тато трохи засмутився.

— Добре. Але тобі не здається дивним, що кота закрили в скляній банці? — поцікавилась Аманда.

— Може, він випадково там застряг, або хтозна. Не варто в цьому товктися, — Кейт намагалася не фокусуватися на знахідці.

— Як дивно...

— До речі, — перебила її мати, — сусіди мені сказали, що в четвер увечері в Солт-Лейку починається ярмарок. Ти ж пам’ятаєш, що нам ніколи не вдавалося туди потрапити, бо ми постійно приїжджали на відпочинок наприкінці літа?

— Оце так, свято в містечку! Юху! — іронічно відказала Аманда.

— Ти мені пообіцяла. Намагайся виявляти більше ентузіаз­­му, — вимагала мати.

— А так, гаразд... вибач... — перепросила донька. — Це ж тре­ба! Свято в містечку! Юху! — повторила вона вже дещо веселіше, але в голосі однаково вчувалася іронія.

— Бачу, я змушена змиритися, — з розумінням відповіла Кейт.

Стівен Маслоу зайшов до будинку. Він мав тривалу телефонну розмову, тому не помітив ані візиту сусідів, ані рейваху з розбитою банкою.

Він мав дещо засмучений вигляд, коли зайшов до кухні.

— Що це в біса за сморід від освіжувача повітря? — Стівен чмихнув та енергійно принюхався з допитливим виразом обличчя.

— Смерділо каналізацією, а дівчата бавилися з пляшечкою з освіжувачем повітря. Повір мені, цей запах набагато кращий, — відповіла Кейт, виправдовуючи пустощі дівчат.

— Я поговорю з господарем. Маю надію, що мені не доведеться протягом усього відпочинку нюхати оце на кухні, — додав він.

Кейт, хитро усміхаючись, змовницьки підморгнула дівчатам, які притулилися до кухонної шафи.

Вона завжди була дуже злагідливою. Прагнула виховувати своїх доньок у повазі й розумінні, намагалася насолоджуватися митями, які проводила з ними. У Стівена багато часу крала робота. Він намагався бути для дівчат авторитетом, так само, як і його батько, який ніколи не виявляв любові до сина. Так і сформувався його непохитний характер, який і став запорукою його успіху у світі юриспруденції. Стівен тямив, що попри сильну різницю між часом, коли його виховували, і нинішнім, баланс між суворістю, дисципліною й любов’ю мав стати підґрунтям його сімейної злагоди. Кейт, хай як би він намагався стримувати її, давала дочкам усю потрібну любов, тому на його долю припадала лише серйозна й дисциплінарна частина виховання, попри те що він доволі часто поступався.

— Амандо, чому б тобі не піти до міста й не купити чогось поїсти? — радше наказав, ніж запитав батько.

— Саме мені? Справді? — роздратовано відказала старша донька.

— Не починай, Амандо, — зупинив батько. — Можете прогулятися із сестрою.

— А чому ми не замовимо піцу? — запропонувала Аманда.

— Це що, їжа? Я не розумію, що це за мода така — їсти плаский хліб із сиром і ковбасою.

— Так, піцу! — верескнула Карла, розтягуючи усмішку від вуха до вуха, що аж наставилися дві прогалини, що залишилися від зубів, які кілька тижнів тому вирішили пошукати щастя під подушкою.

Стівен глянув у вічі Кейт, яка усміхалася до нього. Він збагнув, що усмішка дружини свідчить про її явний здогад, що він знову погодиться. Неможливо опиратися радощам Карли, і, головне, зовсім неможливо дотримуватися власної стратегії суворого батька з двома доньками.

— Гаразд, хтось знає номер піцерії? — весело й розслаблено запитав Стівен.

Розділ 9

23 грудня 2013. 20:34

Бостон

Усе готово. Я знову дивлюся на себе в дзеркало і з подивом розглядаю своє голе тіло. Дивовижно, як-то я змінився. Блідість, яку я зараз бачу, ще дужче підкреслює мої ребра. Той невеликий живіт, який у мене був, зник. З понад вісімдесяти п’яти кілограмів я схуднув до майже шістдесяти п’яти всього лиш за чотири місяці. Насправді цей останній період, за який я перетерпів такі радикальні фізичні зміни, позначився на моєму зовнішньому вигляді. Темні синці під очима також помітні; вони сіруватого відтінку, якого я б не досяг, якби не таблетки, що підтримували мою активність протягом останніх трьох ночей, і цього виявилося достатньо для фінального штриха.

Я не голився вже чотири дні, і відчуваю, як підборіддя дряпає мені руку, коли його гладжу.

Я не нервуюся. Неймовірно, але я розслаблений, як ніколи. Підходжу ближче до дзеркала, щоб роздивитися зблизька свій погляд. Той блакитний погляд, колись наповнений життям, у якому сьогодні, опісля стількох років, здається, нічого не залишилося, крім спогадів, ночі й зітхання.

Проводжу рукою по спині й відчуваю полегшення від дотику до шрамів тієї ночі. Тієї клятої ночі.

Заходжу в маленьку залу й перевіряю, чи все лежить на диванчику: мотузки, скотч, світлини, кілька мішків і сокира. Та сама, яку я довгими годинами розглядав, уявляючи її ціль.

Спогади про ту ніч досі не дають мені спокою. Усе тоді сталося так швидко, але я пам’ятаю той нещадний звук, який зруйнував моє щастя, знищив моє життя, висмоктав з мене душу.

Тієї миті я не вагався ані секунди. Я добре розумів, що маю робити. Я зміню світ, зрушу небеса, я чекатиму вічність, аби повернути її пам’ять, її усмішку. Але передусім, аби повернути собі ясний розум, спокутувати свою провину й зрозуміти сенс усіх цих років.

Розділ 10

26 грудня 2013

Бостон

зойки завідувача почули в усьому центрі. Його невпинний лемент пронизував стіни, пробігав коридорами й луною повертався до кабінету, де доктор Дженкінс зі Стеллою дивилися на вміст коробки. Агентка кусала кулак, намагаючись приборкати паніку, що розросталася всередині, хоча їй і кортіло дати волю сльозам.

Завідувач вихопив з рук Стелли жовтуватий папірець з ім’ям його доньки й перечитав. Не міг повірити. Знову заволав і несамовито помчав з кабінету до зони, де розташовувалися камери ув’язнення.

Медичні працівники побачили, як він біжить, здивовано перезирнулися й пустилися вслід за ним. Вони збагнули, що сталося щось серйозне. Вони ніколи раніше не бачили, щоб завідувач втрачав самовладання. Він жодного разу не підвищував голос понад свій звичайний командний тон і не прискорював темп розмови понад той, що вважався належним.

Завідувач підійшов до кімнати, де перебував в’язень, грюкнув по білих металевих дверях і закричав:

— Сучий ти сину! Сучий сину! — без упину повторював він, заливаючись сльозами.

Він гамселив у двері, волав і порпався в кишенях свого халата, шукаючи ключ від камери. Але так і не знайшов, і через це його поступово охоплював розпач, гнів вивітрювався, вивільнялося горе. Гучна лайка перетікала в шепотіння, на яке ледь вистачало сил. Він опустився перед дверима, геть розчавлений смутком, що вирвався назовні.

Медичні працівники поволі стікалися туди, де, колінкуючи, ридав завідувач. Вони перезиралися, намагалися зрозуміти причину плачу, біганини й горя, припускаючи, що стали свідками людського краху, з яким ніколи раніше не стикалися.

Розділ 11

14 червня 1996

Солт-Лейк

Уже два дні Аманда з родиною перебували в Солт-Лейку. Вона неохоче погодилася піти разом з батьком до центру міста, де він планував зазирнути до винотеки й пошукати там щось смачненьке, щоб потішити своїх нових клієнтів, коли повернеться на роботу.

Дорогою до бульвару Сент-Луїс Аманда дивилася у вікно маленького синього «форда», якого батько щойно взяв напрокат на весь день. Вона розглядала всі дерев’яні будиночки, що залишалися позаду, й уявляла, хто в них живе. Хоча вона вже не раз бувала в Солт-Лейку, їй ніколи не випадало нагоди познайомитися з кимось із місцевих, окрім старого містера Рочестера й сусідів, які мешкали в тому районі, де вони раніше зупинялися.

Щось усередині, хоч вона й не могла в це повірити, постійно поверталося до папірця з її ім’ям, знайденого, щойно вони приїхали. «Неможливо, щоб ця записка опинилася тут випадково. Хтось і навіщось її там залишив», — подумала Аманда, і від цієї думки її серце закалатало.

Стівен глянув на індикатор рівня палива й скривився:

— От дідько, цей тип, що орендував мені машину, сказав, що бак повний, а я вже на межі за якихось десять кілометрів.

— Я не хочу йти пішки, — раптом отямилась Аманда.

Стівен зупинився на маленькій автозаправній станції неподалік в’їзду в містечко.

Аманда залишилася в машині й спостерігала, як батько зайшов до крамниці. Очікуючи його повернення, вона полізла в кишеню джинсів і витягла звідти записку. Цей жовтуватий папірець, трохи потертий на краях, видавався давнім, однак чорне чорнило, хоч і заплямоване землею, мало досить свіжий вигляд. На звороті записки, уже олівцем, намальована дивна зірочка. Охайно розташована в самому центрі.

— Що б це могло означати? — тихо промовила вона до себе, знов і знову розглядаючи незвичний малюнок.

Аманда перевела погляд з папірця на інший бік вулиці, і їй здалося, що вона помітила чорну постать, яка застигло стояла на розі й наче спостерігала за нею. Незнайомець залишався нерухомим кілька секунд. Дихання Аманди збилося, а її серцебиття, здавалося, вторило диханню. Вона не знала, як реагувати.

Вона завмерла, спробувала контролювати тривогу, зібрати дум­­ки докупи й вирішити, що робити далі.

Дівчина кліпнула й примружилась, щоб краще роздивитися обличчя. Та хай як вона старалася, брудне скло автомобіля заважало їй чітко щось розгледіти на такій відстані.

Не зводячи очей з постаті, Аманда взялася за ручку й повільно відчинила дверцята.

І коли вона вже хотіла вийти з машини й навіть висунула голову в прочинені двері, щось ззовні заштовхнуло її всередину.

— Поїхали, панянко. Крамниця зачиняється о пів на другу, а вже десять хвилин на першу. Хлопець на заправці сказав мені, щоб я не довіряв прокатникам у місті, вони шахраї. Можеш таке уявити? — розповідав їй батько, зачиняючи дверцята й обходячи автівку спереду до водійського місця.

Аманда, коли батько штовхнув дверцята, зачиняючи їх, на мік­росекунду відвела погляд з постаті на нього, а коли знову поглянула на ріг, то там уже нікого не було.

Залишилося тільки її збите дихання та прискорений пульс. Батько сів у машину й занепокоївся, коли побачив, у якому вона стані:

— З тобою все гаразд, сонечку? Що сталося?

Аманда досі важко дихала й не знала, що сказати.

— Нічого, тату, просто мені зле від запаху бензину. Їдьмо, будь ласка, — збрехала вона.

Розділ 12

26 грудня 2013

Квебек, Канада

На світанку в Національному парку Ла-Морісі температура сягала близько трьох градусів нижче нуля. Короткі дні й довгі ночі, зумовлені наближенням сонцестояння, разом із широтою, де розташовувався Квебек, сприяли різкому зниженню зимових температур. Гризлі, які нещодавно блукали Національним парком, кілька тижнів тому вирішили залягти в сплячку до весни.

У дерев’яній хатині на невеликій лісовій галявині прокинувся чоловік з густою сивуватою бородою каштанового кольору, яка вкривала більшу частину його обличчя.

Він підвівся з гуркотливого ліжка й натягнув на голову каптур сірої кофти, у яку був одягнений. Підійшов до місця, яке слугувало кухнею в цій хатині, з брудною стільницею, кавником, плитою й невеличким зашмарованим холодильником. Він поставив кавник на вогонь, дістав з кишені ніж, а з однієї з нижніх шафок — кусень хліба.

Коли взявся відрізати черствий шматок, помітив залишки крові на руках. Це так його вразило, що він упустив ніж на підлогу. Кілька секунд, перш ніж нахилитися й дістати ніж, він тупився в порожнечу, а перед його очима знову постала картина вчиненого ним напередодні.

Він заплющив очі, зітхнув, повільно нахилився й підняв ніж. Відрізав шматок хліба й налив собі горнятко кави. Зиркнув в один з кутків, де стояла порожня коричнева коробка, така сама, як і та, у якій він відправив пакунок до Бостона.

Потім підійшов і ввімкнув старий телевізор, що розмістився на маленькому дерев’яному ящику замість меблів, поставив горня й відкусив шматок хліба, умощуючись на маленькій канапі нав­проти телевізора з байдужим виразом обличчя.

У ранкових новинах повідомлялося, що навіть за два дні після появи «головоруба» досі не було зрозуміло, хто він такий. В огляді Сі-Бі-Сі Ньюз Нетворк, канадському цілодобовому каналі новин, показували заголовки на перших шпальтах провідних північно­американських газет. Газета «Нью-Йорк Таймз» на титульній сторінці розмістила момент затримання, знятий з балкона на телефон кимось зі свідків. Зображення підписали: «Невже ніхто не знає, хто він такий, чорт забирай?». А от «Нью-Йорк Пост» мала передовицю без світлин, написану в більш заспокійливій манері. Її великий заголовок проголошував: «Доктор Дженкінс дістанеться його свідомості». «Чикаго Триб’юн» стримано розмістила світлину тієї самої сцени, що й «Нью-Йорк Таймз», але зроблену з іншого ракурсу, з вулиці. Заголовок під зображенням підсумовував: «День, коли втрачено розум».

За кілька хвилин, після декількох ковтків кави, чоловік підвівся, взув темні, трохи пошарпані чоботи, схопив пальто, яке висіло біля вхідних дверей хатини, і вийшов надвір.

Із серйозним виразом обличчя він глянув на сокиру, що лежала на землі. Його охопила паніка. Він подався вглиб лісу, а далі пустився стрімко бігти, чіпляючись за низькі гілки, які злегка дряпали його старече обличчя. Він біг ще деякий час, поки не досяг переліску й не опинився сам-на-сам з прекрасним озером Ґабет. Він стояв на березі й спостерігав за першими променями сонця, що сходило над обрієм. Його карі очі, потьмарені життям, сповненим страждань і самотності, виблискували в променях ранішнього світила. Він засунув праву руку в кишеню і, намацавши щось, не зміг стримати сліз. За мить витяг маленький жовтуватий папірець і, тримаючи його між пальцями, дивлячись на нього з такою люттю, з такою ненавистю, прочитав.

Розділ 13

23 грудня 2013. 20:51

Бостон

В автомобілі, який я купив кілька місяців тому, семирічному синьому «Доджі» з номерами штату Іллінойс, що стоїть зараз на парковці супермаркету за три квартали від мого дому, є щось таке, що змушує мене впадати в розпач. Кожне перемикання передач витискає з нього пронизливий гуркіт. Сподіваюся, що нині він мене не підведе. Тільки не сьогодні. Мені би варто поїздити на ньому трохи довше, або бодай перевірити акумулятор останніми днями. Але не можна було. Мені краще не виходити. Вони не мають мене побачити.

Я переховуюсь уже понад десять років. Як хутко лине час. Я пам’ятаю місця, де жив, у містах цілого світу, як ішов назирці, завжди захований у натовпі великих мегаполісів. Неймовірно, як легко ховатися в столицях, де ти ніхто серед мільйонів людей, де ти стаєш просто ще однією постаттю, яка користується метро чи гуляє вулицями.

Поки їду до місця призначення, я весь час розглядаю ці різдвяні мерехтливі вогники Бостона. Вони також нагадують мені про неї. Як я дозволив цьому статися? Невже я ніяк не міг запобігти? Я роками ставлю собі ці питання й ніколи не знаходжу відповіді. Я ніколи не сумнівався у своєму коханні, а от в собі — так.

Загорається червоне світло на світлофорі на перехресті Кембридж-стріт і Чарльз-стріт, поруч з мостом Лонгфелло, тому я зупиняюсь і зиркаю в дзеркало заднього огляду.

Не може бути. Цього не може бути! Ні! Патрульна машина просто позаду мене. Що робити? Я не вірю, що мій план може ось так полетіти шкереберть. Пульс прискорюється, я знову скоса кидаю погляд на дзеркало заднього огляду, відлічую секунди до миті, коли на світлофорі ввімкнеться зелене. Моє внутрішнє «Я», моє глибинне «Я» боїться найгіршого, відділяється від мене, відштовхує мене й перебирає на себе контроль. Саме з глибини мене виринають усі причини, чому я сьогодні тут. На мить видихаю. Ще раз, напруга зникає, страх розсіюється.

Світлофор нарешті загорається зеленим, і я рушаю. Їду своїм шляхом. Перетинаю міст Лонгфелло й прямую до передмістя. Ще один погляд у дзеркало заднього огляду — і я бачу, як поліція повертає. Тепер я сам серед інших автівок, які їдуть тією самою дорогою, але до інших пунктів призначення.

Розділ 14

26 грудня 2013

Бостон

Проти фасаду бостонської психіатричної лікарні замиготіли вогні поліційних машин. Дрібний дощ, що налетів кілька хвилин тому, змусив пресу, що купчилася перед головним в’їздом, сховатися під парасольками. Вони не розуміли, що відбувається і чому поліція зненацька оточила будівлю. Здебільшого канали перервали трансляцію повідомленням про надзвичайну подію в центрі, і хоча вони не знали, що саме сталося, однаково взялися вигадувати власні теорії. Ззовні ніхто не міг чути ані лементу завідувача, ані приглушеного плачу переляканої Стелли.

Стелла, досі занурена у власні думки, перебувала поміж поліціянтів з криміналістичного відділу, які досліджували пакунок і його вміст. Вона нічого не чула й нікого не помічала. З тремтінням у руках вона знову й знову переживала останні миті.

Вона прийшла на службу, щойно закінчила вивчати кримінологію в Університеті Мейленда в Коледж-Парку, і саме тоді брала участь у розробці кількох психологічних профілів разом з Джеймсом Гарбором, найавторитетнішим ветераном-психоаналітиком ФБР, який нині обіймав посаду інспектора й керував операціями бостонського підрозділу. Стелла завжди вважала свою роботу безпечною. Найризикованішим завданням у її роботі були опитування якого-небудь злочинця, що перебував під вартою, у кайданках, у супроводі двох або більше офіцерів і, за можливості, за ґратами, що їх розділяли. Коли вона брала участь у психологічному аналізі злочинців, як у цій справі, можливості пацієнтів обмежувалися тим, що вони могли підвищити голос під час бесіди, плюватися здалеку або ж роздягатися перед нею.

Стелла не могла уявити, щоби психічнохворий чоловік, замк­не­­ний в ізоляторі, з якого він не виходив останні два дні, міг убити дівчину й надіслати її частину батькові поштою з місця, від якого їх відділяло сімсот кілометрів. Це видавалося їй нелогічним.

Розділ 15

14 червня 1996

Солт-Лейк

Винарня, до якої прямували Аманда та її батько, розташовувалась на бульварі Сент-Луїс, між крамницею із сирами й магазином уживаного одягу. Фасад винарні, пофарбований у світло-зелений колір, контрастував з жовтим кольором крамниці vintage і блакитним сирної.

Щойно вони під’їхали, Стівен вийшов з машини й попрямував до входу:

— Амандо, якщо хочеш, почекай мене в крамниці з одягом. Здається, там є кльові речі.

— Тату, а скажи мені, відколи ти говориш «кльові»?

— Відколи маю доньку-підлітка.

— Ну, я не думаю, що хтось у цьому світі досі каже «кльовий», чи «кльова», чи «кльово». Це вже не модно, — пояснила Аманда.

— А в мої часи так казали, — виправдовувався Стівен так, ніби нічого не втямив.

— Та облиш, ти однаково не зрозумієш, — відповіла Аманда.

— Ні, ану, поясни мені.

— Ну дивись. Коротше, будь-яке слово, яке дорослий вважає, що кажуть підлітки, є дивакуватим.

— Овва, — вигукнув Стівен. — Але я однаково не розумію.

— Я ж казала, що так і буде.

— Гаразд, пізніше розтлумачиш мені краще. Повернуся за десять хвилин. Не загубись, гаразд?

— Можна мені з тобою? — спитала Аманда.

— Не хочеш глянути одяг у крамниці?

— Я краще піду з тобою.

— Авжеж, доню. Але скажи мені таку річ, з тобою точно все гаразд? Ти якась схвильована, відколи ми зупинилися на заправці.

— Та я в нормі, тату. Просто хочу проводити з тобою більше часу, — сказала Аманда, згадуючи дивну темну постать, яку бачила кілька хвилин тому.

— Гаразд, ходімо разом. Але нічого не чіпай, згода?

— Обіцяю, — відповіла дівчина, усміхаючись.

Усередині винотека виявилася вузькою кімнатою, заставленою полицями з пляшками з винами й лікерами. Ззовні здавалося, що це крихітна крамничка, де ледве помістяться троє людей. Коли вони заходили, батько Аманди зачепив дверима жінку, яка розплачувалася на касі.

— О, вибачте, — перепросив він.

— Нічого, не хвилюйтеся, Стівене.

Той скам’янів, коли почув, як хрипкий голос вимовляє його ім’я. «Звідки вона знає, як мене звати?» — промайнуло в думках.

— Вибачте, ми знайомі?

Аманда досі стояла на порозі й чекала, коли її батько просунеться вперед, аби зайти за ним.

— У цьому містечку всі вас знають, пане Маслоу.

— Отакої, я й не знав.

— Це маленьке містечко, а ви багато років поспіль сюди навідуєтесь. Ви вже відомі серед людей, вам так не здається, Стівене?

— Гаразд, напевне, так. Ще раз вибачте, що штовхнув.

— Не переймайтеся, — стара підхопила свій пакет і рушила до виходу.

Проходячи повз Аманду, убрана в чорне незнайомка на мить зупинилася, обернулася до неї й додала:

— Бувай, Амандо.

Дівчина не відповіла. Не змогла. Її серце знову зайшлося несамовито калатати, так само як тоді, коли вона побачила чорну постать біля заправки. Вона ступила кілька кроків усередину крамниці, така налякана, що навіть не привіталася з продавцем, який дивився на неї.

Розділ 16

26 грудня 2013

Бостон

— Усім добрий день! — нервово привіталася Стелла. — Мене чути?

Вона кілька разів постукала вказівним пальцем по мікрофону. Їй треба було перевірити, чи гудуть динаміки поруч із нею. Вона глибоко вдихнула, розкладаючи папери на імпровізованій катед­рі. Журналісти занепокоєно спостерігали за нею. Десятки камер спрямували на неї свої крихітні червоні вогники, їхнє блимання означало, що ведеться пряма трансляція. Агентка потрапила в нову для себе ситуацію. Вона ніколи раніше не давала пресконференції перед такою кількістю різних медіа. Одного разу, на самому початку її служби, вона мала зробити презентацію перед новими членами Департаменту внутрішньої безпеки ФБР про злочинців, яких найбільше розшукують, докладно змалювати їхні modus operandi й розробити вказівки, як їх знайти. Вона так нервувала, що заціпеніла під час доповіді. Заклякла, а все, що мала розказати про анонімного снайпера, який скаламутив штат Мічиган, вилетіло з голови. Попри свій хист проникати у свідомість убивць, Стелла страждала від тривожності, яка її сковувала під час публічних виступів. Вона перепробувала різні методи подолання страху перед сценою, але жоден з них так і не спрацював.

— Добридень усім, — повторила вона. — За останні кілька годин сталося дещо таке, що докорінно змінило перебіг психологічного аналізу.

Повідомлення Стелли пролунало з гучномовців, і преса взялася бурхливо обговорювати цю заяву. Права рука агентки, яку вона тримала на катедрі, злегка затремтіла й зіштовхнула папери на підлогу. Вона спалахнула й швидко нахилилася, щоб зібрати їх. Гамір дедалі гучнішав. Стелла підвелася й глянула простолиць, щоб знайти віддалену точку й зосередитися на ній.

— Зараз в’язень, чию особу досі не встановлено, — вела далі Стелла, — перебуває в ізоляторі й очікує на опитування, під час якого мають з’ясуватися його психічний стан і мотиви, що спонукали його вчинити одне з найжахливіших звірств за всю історію штату Массачусетс. Відповідно до стандартної процедури для такого типу справ саме завідувач Дженкінс, з огляду на його досвід і професіоналізм, мав би здійснити психологічний аналіз ув’язненого. Але після подій сьогоднішнього ранку доктор Дженкінс не може виконати цю відповідальну місію.

— А що сталося вранці? — перебив репортер Фокс Ньюз.

Стелла не знала, як відповісти на це запитання. Вона поміркувала кілька секунд і заговорила:

— Завідувач Дженкінс, який безперечно сумлінно працював і дуже багато зробив для розкриття важливих справ у країні, занедужав, і невідомо, коли зможе повернутися до виконання своїх обов’язків.

— Чи пов’язана його недуга з тим, що поліція та ФБР бук­валь­­но захопили психіатричний центр?

— Немає жодного зв’язку, — збрехала вона. — Сьогодні вранці ФБР і поліція вирішили співпрацювати на користь розслідування та брати активну участь у справі, щоб якнайшвидше з’ясувати, що трапилося.

Стелла зиркнула на одного з журналістів з піднятою рукою, натякаючи, що настала його черга запитувати.

— Як таке можливо, що за два дні ані поліції, ані ФБР невідомо, хто цей головоруб?

— Головоруб, як ви його називаєте, не має бажання співпрацювати зі слідством, що ускладнює встановлення його особи. За дванадцять годин після його затримання поліція взяла в нього відбитки пальців, але жодної інформації про цього чоловіка не знайдено. Ми перевіряємо міжнародні бази даних, але наразі не виявили жодного збігу. Хай як дивно, але ніхто його не впізнає, ніхто його раніше не бачив. Ніби його ніколи й не існувало.

— Хто тепер відповідатиме за психологічну експертизу й перебіг розслідування? — запитав інший журналіст.

— Рішення ще не ухвалили, але тимчасово керувати процесом буду я...

За Стеллою відчинилися двері психіатричного комплексу. Гамір преси так погучнішав, ніби все відбувалося в барі в гарячі години. Стелла заклякла, не знаючи, що сказати. Вона втупила погляд у якусь віддалену точку й спробувала закінчити репліку.