Де твій дім, Одіссею? ebook

Анотація

Тимофій Гаврилів

ДЕ ТВІЙ ДІМ, ОДІССЕЮ?

Частина перша. Місто над річкою

Прогноз погоди на завтра

Прокидаюся від великої кількості світла, яким ранкове проміння наповнює кімнату, проникаючи крізь бавовняну фактуру опущеного жалюзі; в першій половині дня сонце і спека, в другій — гроза і злива. Пополудні збираються хмари, небесний пастух заганяє їх, кучерявих, розгублених на блакитній полонині перегорнених сторінок, до кошари, де вони клубочаться, збиваються докупи, набувають необхідної однорідності і металевої ваговитості, перетворюються на одну сіру масу — вибухає злива. Ось уже другий тиждень поспіль природа складає тест на здатність існувати в умовах тропічного ландшафту.

Коли настане світове потепління, усім полегшає — безхатченкам, які мерзнуть. З енциклопедійних резервацій повернуться мамонти й динозаври, COMEBACK OF MAMMOTH AND DINOSAUR, буятиме отава, а кольорові ілюстрації між сторінками спорожніють, подібно до міст, котрі так і не дочекалися варварів. Назви і речі дрейфуватимуть урізнобіч, несені різними течіями, доки линва, що їх єднає, втомившись пручатись, обірветься. Північний Льодовитий океан залишиться Північним і перестане бути Льодовитим; його північність обросте новими значеннями і конотаціями, як черево затонулого корабля водоростями та поліпами; зміняться обриси суходолів, флора і фауна, не буде моржа на крижині, проте насамперед не стане крижини, хоч, може, вони щезатимуть одночасно. Зникнуть білі ведмеді і карельська береза, розтане іґлу і вічна мерзлота, лише Ґренландія, єдина Ґренландія увійде в гармонію змісту і назви. Від розмаїття того, що було снігом, залишиться недоталий острівець і кілька епітетів. Січень в Осло мало відрізнятиметься від січня в Буенос-Айресі.

Конфігурація

Кассіопея була дружиною ефіопського царя. Чи була такою вродливою, як оповідають перекази? Її суверенність розлютила богів й образила нереїд, які мали себе за найгарніших. Цунамі, «морська потвора», що її наслав Посейдон, спустошила великі частини помор’я. Щоб відкупитися, царське подружжя офірує Андромеду, свою доньку: прикута до скелі, вона чекає на, здавалося б, неминучий фінал. Проте сюжет, а з ним розв’язка радикально змінюються, коли на кону (на коні) з’являється Персей, герой. Ось це і є вона, конфігурація: Персей, Пегас та Андромеда.

Зіпсутий сніданок

Погода змусила змінити розпорядок дня. Якщо раніше до обіду я зазвичай не виходив надвір, то тепер намагаюся залагодити всі справи до тринадцятої нуль нуль, краще однак — годиною або й двома швидше. Тут, бачу, необхідно коротко розтлумачити, що означає «залагодити справи». Це, вештаючись між бароко і рококо, ренесансом і кока-колою, романськими аркадами і парасольками вуличних столиків на тротуарах з рекламою марльборо й нескафе, з’їсти кусник піци в італійця, руйнівника моїх уявлень, почерпнутих з криниць, з яких я тамував свого часу спрагу. Незабутні сторінки, де белькантовіла дезодорована любов.

Або з’їсти шніцель, який-небудь кордон бльо фом швайн, в шніцельгаусі напроти піцерії, левантійський кебаб «міт зер шарф» перед апетитною хлібарнею, де, перш ніж повернутися додому, я купую дві булочки — на вечерю і до сніданку. Ця друга через ніч втратить хрумкість, зрадивши себе і череватого пекаря. Не допоможуть і мої відчайдушні спроби оживити її запиханням в емхапе — димок, що виповзе з-за дверцят, остаточно скомпрометує її, мене і пекаря, який ні про що не здогадується. Розрізаючи, я бачу картину — білі краї і звуглену серцевину (приголомшений, я починаю римувати), а це означає, що сніданок складатиметься із зеленого горнятка чорного чаю. Стривожений перспективою провести решту дня над знайденою в шухляді інструкцією, я вирішую купувати надалі лише одну булочку, зробивши стосовно сніданку перестанови й удосконалення.

Філософський відступ

Дискурс про світ відсуває справу булочки на другий план на користь такого ось діалогу:

— Куди летиш, світе?

— Тобі назустріч.

— Як же стрічати тебе?

— Розкрий обійми, філософе.

Інвентаризація інтер’єру

Настав час змалювати оснащення. Крім пательні, емхапе, зеленого горнятка, пакунка чорного чаю зі слоном та індусом на другій (згори) полиці білої шафки, доцільно згадати кран для води, що не відкручується, а піднімається, — ця сама по собі дріб’язкова деталь втягує в граматично-гідротехнічний конфлікт, якого мені зовсім не потрібно, тим більше зараз, та й поготів. Сказати «я відкручую кран» було б невірно, бо насправді я його таки піднімаю, але, з іншого боку, якщо я комусь скажу «підніми кран», він мене не зрозуміє і в найкращому разі роззиратиметься, чи кран бувало, не відпав і не впав, не залетів під шафу, звідки його доведеться витягати, але й витягнений, він ще нічого не означає; сподіватися на сантехніка — цілий вікенд просидіти без води, яку доведеться перекрити: в неділю ніхто пальцем не поворухне в цьому місті, де на кожному фасаді як не апостол, то святий, на розп’яттях — Син, а в церквах, яких, мов булочок на полиці, — Отець і Господь; я потрапив сюди за збігом обставин. Отож, крім усього, була вода.

Продовжуючи тему радості з нагоди води, я проробляв процедуру піднімання крана в різні періоди доби, сподіваючись заскочити його порожнім, та це мені не вдалося, вода текла, однакового кольору і належного тиску, що виходило за межі мого розуміння, — там, звідки я прибув, її подавали за графіком, годинку-дві зранку, коли я ще спав, і стільки ж увечері. Не переконаний, я побіг у ванну, підняв кран там, обидва крани, над вмивальною мушлею і над ванною; підставляючи руку, перебирав пальцями, ніби звідти б’ючила нафта, орайдужнюючи мене перспективою стати нафтовим шейхом і приятелювати з Америкою, я бігав туди-сюди, з кімнати до ванної і з ванної до кімнати, доки не задзеленчав телефон і я не провисів пів години на слухавці.

З висіння мене вирвав грюкіт у двері (дзвінок не працював, як і вся призначена для розцяцьковування бутафорія), і на порозі в літній панамі зі смугастими крисами з’явилася Дружина, а через хвилю постав і сам вусатий Кара Гасан.

Міст над Дріною

Він запрошував мене на прогулянки. Ми здійснювали далекі проходи, під час яких завжди відкривалось нове. Одного разу він вивів мене на міст. Його побудували в одинадцятому сторіччі, сказав він. Який міцний камінь, чуєш? Я сперся на парапет. Унизу клекотіла й пінилася вода. Знаєш, скількох він витримав завойовників, запитав він. А скільки пройшло ним біженців? Жодний загарбник його не зруйнував. Усі вони знали, що колись доведеться вшиватися. І щойно зараз його зруйновано — дощенту. Але ж на чому ми тоді стоїмо, занепокоївся я. На мості, якого немає. Який більше нічого не з’єднує.

Отакий-от він був, Кара Гасан, мій наставник, якого я знав не більше, ніж місяць, кожний день якого протривав щонайменше рік.

Пояснювальна цидулка

Чому так багато про воду? Що тут такого, що вона тече? Що ж їй іще робити? Хіба то не її призначення — текти? Коли дивишся, як вона тече, здається, що тече все: час і роки, з яких він складається. Я дедалі частіше згадував те інше життя, коли, блукаючи брукованими нетрями звивистих вуличок, скверами та майданами, снував поеми і марив віршами, доки незчувся, як усе, що було, скам’яніло знепотрібнілою цитатою. Я поставав собі Себастяном, якого замість стріл побиває каміння крилатих висловів.

Інвентаризація інтер’єру (продовження)

Ще коротко про кран, щоб нарешті вичерпати тему — якраз вичерпуванням і витиранням я займався наступні півтори години. Про кран я зробив таку спостерегу: важелець, який я піднімав-опускав, повертаючи вліво-вправо, а також металевий ніс і стовбурчик, на якому сидів металевий ніс і важелець, схожий на ганнесоморіцівський кашкет, зразково блищали, зате обидва крани у ванній давно поблідли від вапнякових веснянок, залишених десятками висохлих крапелин, мовби рука невидимої прибиральниці як узялась із завзяттям до справи, так раптово її й облишила — з причини, що залишилася не відомою, принаймні мені; можливо, її було терміново відкликано на важливіший об’єкт; можливо, вона забарилася, тоді як таксівка, в якій я сидів, уже долала останній закрут; можливо однак, після повторного ознайомлення із моїм досьє я раптом видався не таким важливим і пролунала команда негайно згорнути діяльність.

Але досить про крани. Кухонний кран і металева мушля для миття посуду відкривали парад кухонної стінки, до якої належали підвісні шафки, вмонтована електроплита і вбудований холодильник, і все воно було біле, мов сніг, включно зі стінами і стелею, крім дерев’яної підлоги, за якою зберігся привілей натур-пур, що захищав її від емульсійного небуття.

Біля крана лежала губка, висів картатий рушничок і стояв пріль, мийний засіб плюс мило, дерматологічно протестовано, іновативний продукт з хемічних лабораторій генкеля-фенхеля, ґембл енд ґембл. Чого там тільки не було в тих шафках! Пральний порошок і рештки соняшникової олії, сочевиця і сіль, яка мене здивувала, коли, ненароком розсипавши, я побачив, як вона котиться-розбігається; я кинувся ловити, проте кляті мініатюрки вислизали з рук, розповзалися по кімнаті, ховаючись у найнедоступніші закапелки, я ганявся за ними, доки на них же не послизнувся, не покотився, наче на роликах, і не втратив рівновагу (що опосередковано-гепальним чином нагадало мені, як свого часу я так і не навчився їзди на роликах); соляні крапельки поводилися, наче частинки живого срібла, котрі не віщують нічого доброго, лише термінове відселення (я щойно вселився) і демеркуризацію.

Причина, яку я довго шукав, мала кодову назву E(rror) 536. Сіль була йодованою, з чого я поставив, можливо, хибний діагноз: інсуфіціенція йоду. А ще були чорний перець грубого помолу, початий пакет білого-білого пакистанського рису, соляні палички з німецького борошна, темний соєвий соус (інґредієнти: вода, боби сої (20%), борошно, сіль, цукор, барвник Е 150с, підсилювачі смаку Е 631 і Е 627, додавати за потребою), праска і чимало іншої всячини. І — про це варто сказати окремим рядком, вивівши в самостійне речення — рештки духмяної кави чібо, найцінніше з усього, що я успадкував. То був її лагідний варіант із улюбленим золотим тисненням, наповненим горнятком на першому плані і жінкою, яку дизайнер, розв’язуючи дилему молодості і старіння, позбавив віку, за столиком на тлі не визначеного, радше південного краєвиду — у глибині. Я відкривав пакет і припадав ніздрями, порушуючи правила вдихання запахів.

Шафка, в якій стільки всього містилося, закривала кухонний ряд з правого флангу. В інших у довільному безпорядку розташовувалося начиння, зведене в стрункий реєстр на дверцях першої шафки, який подаю без змін:

4 склянки

4 горнятка + підгорнятники

4 глибокі тарелі

4 плиткі тарелі

3 салатниці

по 4 ножі, виделки, ложки, чайні ложки

1 дощинка

2 кухонні ножі

4 черпаки

1 друшляк

1 заварник

1 пательня (алюміній)

3 баняки + покришки (алюміній).

Нарешті,

довбня зубчаста кухонна (самограйна).

Дата, підпис відповідальної особи, штемпель установи.

Леґітимація

Я запрошував гостей. Було їх троє і так щоразу. Четвертим був я, господар. Доброго дня, пане Аваку! — Вітаю Вас, пане Нікте! — Доброго здоров’ячка, пане Кіталалаше! — «Коли це ми востаннє бачилися?» — «Так-так, ще лежав сніг на полях». — «Ви чули, пан Жижень уполював зайця?» — «Салат сьогодні смачніший, ніж завше». — «А вино — хай мене грім поб’є, якщо його не привезено з Півдня!» — «Авжеж, ми відпочивали, як торік, на Рів’єрі».

Інвентаризація інтер’єру (продовження)

Назагал кухонний інвентар відповідав кухонній дійсності, лише довбня випиналась на цьому тлі крикливою рудиментарністю, всує тривожачи приспану впродовж тисячоліть генну пам’ять. Була ще якась добряче пошкробана тифлонова пательня, що її інвентар з незрозумілих причин обходив багатозначним мовчанням.

Кухонна стінка займала правий фланг кімнати. На вільних місцях висіли картини сучасних художників, одна в темних, інша у світлих тонах. Та, що у світлих, була значно більшою й по-художньому осмислювала навколишню дійсність, а саме кухню, напроти якої висіла. Вікна четвертої — останньої — стіни мали багато різних гачків і металевих закруток, відкривання і закривання яких поглинало стільки часу, що скидалося на ритуал. Матірчані жалюзі переділяли подвійність вікон з виглядом на парк уздовж схилу.

Інвентаризація екстер’єру

В парку росла бузина, високими стовбурами ясенів вився плющ, розважались стрибанням з гілки на гілку білиці; я потерпав за них, проте не було такого разу, щоб їхні перегони не завершилися щасливо; щоранку, спершись на підвіконня, доки в електрокавоварці бурчала вода, я милувався акробатичною виставою, на свій лад карколомнішою від формули один й автораллі Париж — Даккар. Гілка останнього дерева була прив’язана до вікна хоромів, у яких резидував Абд Ель-Рагман.

У парку водилася незліч жуків, хробаків, кусьок і короїдів, останнім отруював життя дятел, вишпортуючи з-під кори. Почувши стук, вони панічно кидалися врозтіч, бігали й метушилися, ховалися і тремтіли, панікували і непритомніли. У незмінній сутані, пурпуровій кардинальській шапчині і з випуклими від зосередженості очицями, дятел добував їх, паралізованих страхом, і тоді на мить залягав спокій, потім стукіт поновлювався, поновлюючи, відповідно, процес кидання врозтіч, біганини і метушні, ховання й тремтіння, паніки і непритомнення. Від цього всього, яке повторювалося день-у-день, популяція невпинно скорочувалася, не так через з’їдених співвітчизників, як через страх, в якому доводилось жити, постійну напругу й наругу, що збільшувала кількість інфарктів і передчасних смертей, псувала насолоду розмножування і вимушувала в еміґрацію, спричинивши врешті масовий ексодус, чорними літерами вписаний у Хроніку Короїдів.

Інвентаризація інтер’єру (продовження)

Павуки залазили у відчинені вікна до, плели павутину в кутках і застигали в терплячому заціпенінні; мухи, які залітали досередини, вряди-годи потрапляли до павутини; обмежені стінами і збентежені кухонними запахами, вони втрачали інтуїцію й орієнтацію, заплутувалися в тонкому мереживі, тоді павук біг, швидко і незграбно, клишонога потвора, назустріч жертві.

Увечері, коли горіло світло, навколо ламп кружляли мушки й метелики, обпікали крильця, падали додолу і ще довго повзали, заки відходили в небуття. Я опускав жалюзі, однак вони вмудрялися пролізати у вузькі шпарини обабіч, їх набивалося багато, і в моменти моральної лабільності розгортались гічкоківські сюжети, в результаті яких я довго перевертався з боку на бік, незможки заснути. Тоді я дотягувався до настільної лампи, вмикав її, відтак, ставши навкарачки, ліз до вузькоокого самсунґа, що знаходився в ногах мого ліжка, натискав кнопку, брав дистанційне управління, натискав знову, перемикав програми, телевізор шипів, екраном бігали мурашки (продовження інсектуальної теми), пей тіві вочінґ секс ікс ікс ель, нур фюр ерваксене, ельтерн гафтен фюр іре кіндер, дер анфелліґе бетраґ вірд аутоматіш апґебухт* (*не перекладається) — єдиний канал, який працював.

Неподалік від будинку тарелилася сателітарна антена, давно, очевидно, вийшовши з ладу, чим, одначе, ніхто не переймався; ті, хто приїжджав сюди, у цю глушину, в цей готель без швейцара й рецепції, без покоївок і шведського столу приїжджали творити, віддзеркалювати в гекзаметрах і верлібрах історію своїх народів і навколишню дійсність, тож якщо і вмикали телевізор, то настільки рідко, що одного каналу цілком вистачало. Я натиснув кнопку, поклав дистанційне управління на місце і почав новий етап багатостраждальної боротьби за сон.

Абд Ель-Рагман і його земляки

Першими з’явилися руки; граючи м’язами, вхопилися за паркан, підтягуючи тіло; випірнула перев’язана піратською хустиною голова з ножакою в зубах, гостре лезо якого виблискувало під місячним сяєвом; з’явилися ще одні руки, потім треті, четверті, десяті, сотні рук, що хапалися за паркан, підносили плоть, перекидаючи її на цей бік, потім я втратив лік — їх, що заполонювали подвір’я, ставало більше і більше, вони наближалися до вхідних дверей, тоді як ззаду налягали нові, полетіла шиба, застогнала підлога на коридорі; хто не мав змоги протиснутися у вузький прохід, ліз у вікно, їм не було кінця і краю; я хотів закричати... Я мало не закричав: «Відшвартовуй канати», але страх здушив горло й обплутав руки-ноги; прірва між мною і ножем у шухляді, моїм рятівником, який, можливо, ще пах лососем, з якого я ним напередодні зчищав луску, щосекунди зростала, й було нестерпно перед лицем неминучості.

Нараз розбурхане море тіл затихло, на порозі стояв Абд Ель-Рагман у білій тозі з головою, перев’язаною чорною піратською хусткою, з білим черепом і кістками навхрест. «Бонжур тужур сіль ву пле», — розлігся голос Абд Ель-Рагмана. «Сіль ву пле бонжур тужур», — захвилювалося море, розступаючись. Гордо випроставшись, Абд Ель-Рагман повільно й урочисто прямував до брами, стаючи зі сходинки на сходинку, вище і вище, з ключем на шиї, яким відімкнув браму, впускаючи чоловіків, що несли настромлену на палю тушу свіжо оббілованого барана.

На подвір’ї утворилося коло, запалав вогонь, зашкварчав, скрапуючи з м’яса в полум’я, лій, залунали пісні, спочатку смутні і повільні, одначе темп загрозливо наростав, тепер вони звучали, мов передвістя майбутньої битви, море, приведене піснями в рух, завирувало, й ось вони вже йшли і стояли над Містом, огорненим сном невідання.

Гора була трибуною, високо-високо, а вони були внизу, в чорних піратських хустках, озброєні тесаками. Що я роблю тут угорі? Опам’ятайся! Я стояв біля Абд Ель-Рагмана і, як і він, вітально махав рукою. Що я тут роблю і що все це означає, нетямився я, дивлячися вниз. «Слава герберам!», — враз покотився грім Абд Ель-Рагманових слів. «Ура!» — завирувало вдолині. «Ура!» — розлягалося навкруги, і я дивувася, як вони, не розціпивши рота, можуть горлати. Я придивився, але замість ножак у зубах у їхніх руках були вила, а з безкомпромісних облич звисали довгі козацькі вуса. Я впізнавав родичів і знайомих, я побачив мого першого видавця, я хотів крикнути: «Що ти там робиш?!», але тієї хвилі все зникло, низ перестав існувати, були тільки ми вдвох, Абд Ель-Рагман і я, висьма над темною безоднею. Залишалася нестерпна мить до нашого туди моторошного падіння.

Інвентаризація екстер’єру (продовження)

Озброївшись мачете, я прокладаю шлях серед ліан і вогняних маків, углиб сільви, рухаючись проти годинникової стрілки, значно швидше і — головне — пішки доводячи існування сферичних або принаймні конусоподібних поверхонь. Я приходжу туди, звідки пішов, з іншого боку, завбачливо ховаючи мачете, щоб не розполохати туристів, близьких до перевтілення у птахів з розпростертими крилами — ще мить, і вони закружляють над помаранчевими дахами черепичного Міста, маленькі і великі кондори, линутимуть у повітрі, зависаючи і тамуючи подих, ще вповні насолоджуючись новим відчуттям, сміючись і спілкуючись милозвучними мовами. «Я ніколи не думала, що так приємно бути птахою». — «Мамо, мамо, дивися». — «Може, полетимо далі? Цікаво, що там, по той бік гір». — «Ясю, ти мене чуєш?» — «Чую, мамо». — «Не махай без потреби крильцями!» — «Я не махаю». — «Втомишся, я тебе нести не буду». — «Тут так чарівно».

Поки вони отак мило бесідують, я шлю їм приязні усміхи, дістаю ключі з задньої кишені шортів кольору хакі, відкриваю браму, з’ясовую, хто адресат ачотириформатового листа, котрий на землі, я опиняюся на вже певною мірою знайомому подвір’ї, посеред якого крислатіє горіх з безліччю набубнявілих плодів. За крок зруб, квадратовий колодязь із декоративною золотою рибкою. «Відпусти мене, я дам тобі, що забажаєш». — «Але я нічого не бажаю». — «Нічого не бажаєш...» — дивується золота рибка. — «Гаразд, перетвори мене також на рибу». — «Якщо я перетворю тебе на рибу, ти плаватимеш в морях-океанах, тебе з’їсть акула, протне піранія або проковтне кит, і на цьому закінчиться твоє рибування». — «Тоді перетвори мене на кита». — «Ти замалий, щоби перетворювати тебе на кита». — «Тоді перетвори мене на малу рибу, щоб я міг плавати в цьому колодязі». — «Але ти завеликий для цього колодязя». — «Тоді взагалі не перетворюй мене. Залиши, як є» — «Ти сказав», — мовила золота рибка, пірнаючи вглиб.

Подвір’я було внизу, в заглибині, і коли я сидів за столом і обідав, туристи безсоромно розглядали мене, найнахабніші клацали фотоапаратами або ж фільмували на відеокамеру. Куплена на блошиному ринку таблиця з перекресленим фотоапаратом, яку я прикріпив біля входу, якийсь короткий час покладаючи на неї сподівання, не зарадила, тож не залишилося нічого іншого, як змиритися. Тепер щоразу, завершивши трапезу, я вставав, розтягував губи, поправляв метелик, розкланювався. Замість аплодисментів на мене сипалися монети, яких наприкінці мого тут перебування було на подвір’ї майже так само рясно, як камінців. Ніхто не збирав їх. Тим, хто кидали, вони мали приносити щастя, мені — натхнення.

Подвір’я було вистелене річковою галькою, яка, тручись, шелестіла під ногами. Коли збиралося на дощ, стільці і стіл належало заносити в простору нішу під накриття, де стояли інші стільці та столи, неодмінні атрибути наших бенкетів, стережені павуками — інсектусами у бойових візерунках, через що, крім нас, яких вони знали, сюди ніхто не потикався. Можливо, вони мали нас за своїх господарів, а може, інстинкт, який замінював їм здоровий глузд, підказував, що з такими гігантськими одоробалами, як ми, їм не впоратися.

Позаду були металеві двері з товстим матовим склом, куди я прагнув потрапити, ваблений світлом, яке млоїлося звідти ночами, й оповідками, які почув швидше, ніж почалося моє тут перебування — першу мені розповів провідник поїзда, яким я сюди приїхав, другу, що відрізнялась від першої подробицями, — таксист, третю, що спростовувала попередні, — Кара Гасан, літописець, запрошений укладати Правдиву Історію Нищення і Ненависті. То був вхід до каземату, де брали початок печери з численними розгалуженнями, темні лабіринти з карстовими бурульками, потаємні ходи, що пролягали під дном Середземного моря, виводячи в Передній, Середній і Задній Азії; одне відгалуження тяглося в Єгипет, до коптського монастиря, де зберігалися переписані ченцями давні рукописи. Ті печери, то були крипти перших вірян, в яких вони ховалися від переслідувань імператорів і посадників. Коли настане остання пора, двері на мить відчиняться, щоб прийняти своїх найстійкіших сподвижників.

Часто прибігали коти. Лягали на сонці, розтягувалися, випростували лапки, солодко дрімали — годі уявити собі подвір’я без цих самодостатніх пухнастих звірят. Навіть коли вони йдуть геть, залишаються їхні проекції, ворсинясті ейдоси, так само як у їхніх оброслих пухом котячих головах залишаються ейдоси віскас на тарелі, які примушують їх вертатися сюди знову і знову.

На зовнішній стіні будинку, поверх світлого тиньку котримсь із митців-резидентів, яких тут устигло перебути до дідька, було намальовано люмінісцентними фарбами прутень, мов стовбур дерева, яких удосталь росло навколо, і виведено напис, якого годі було не зауважити: КОЇТЬСЯ КОЇТУС, ПРОХАННЯ НЕ ТУРБУВАТИ — незбагненна аура висіла над цим палациком, еротизуючи все навколо, найбільше, одначе, простір під його черепичним дахом. За цим фалосом, що світився у темряві, щоправда, не так яскраво, аби його можна було побачити з великої відстані, я знаходив свій тутешній пристанок.

Інтер’єр, екстер’єр і фокстер’єр

Якось на подвір’ї вигулькнув пес. Покрутив хвостом, забіг у коридор будинку, залишив візитну картку на килимку («тут був я»), занюхавши котячий запах, голосно гавкав, доки його не забрали господарі: «Беці, Беці, на комм шон».

Інвентаризація інтер’єру (закінчення)

У таких випадках, як із фокстер’єром, добре, що не забуваєш затраскувати двері до свого тимчасового помешкання, яке складається з коридорчика, вигод (разом) і кімнати, в яку я, скориставшись вигодами, повертаюся. Найважливіше, крім кухні, звичайно, робоче місце, яке не раз ставало учасником незбагненних метаморфоз, включно з непоодинокими випадками, коли воно і той, хто на ньому сидів, входили у взаємний контакт, потребували один одного, як інь і янь, доки кінець кінцем зливалися в сіамському екстазі. Біографію нетяг завершував один і той самий дидактичний лад про згубну пристрасть, в якому «любити» римувалося з «погубити», а «стілець», про що неважко здогадатися, з «грець».

Під впливом такого маловтішного досвіду я час до часу змінюю робоче місце, пребуваючи то за столом перед комп’ютером, де займаюся моїм улюбленим видом спорту — серфінґом на хвилях віртуального океану, то сидьма за журнальним столиком, то в синьому кріслі на металевих ніжках, то лежачи в ліжку, мріючи й пишучи, — я проводжу там чи не найбільше часу. Якщо врахувати, що ліжко також місце сну і — ласт бат нот ліст — кохання (одна з його територій, поряд з якими існують також акваторії, як, наприклад, ванна або джакузі), то найважливіші моменти життя відбуваються на обтягненому простирадлом матраці, на який припадає щонайменше третина Відведеного На Цій Землі Часу.

Ліжко — це, зрештою, місце зустрічі, храм, в якому сходяться ейдос і ерос, свідоме і підсвідоме, еґо і супереґо, людина і її лібідо. Лежма на ліжку, спершись на подушку, я жонґлюю дистанційним управлінням; щоразу, вмикаючись і вимикаючись, самсунґ-стенд-бай подає сигнал, кілька акордів мелодії, схожої на ту, якою привертають увагу на вокзалах, щоб оголосити про прибуття-відбуття, запізнення і зміну платформи, штраф за паління в недозволених місцях і самовільне розкидання сміття, ризики залишання речей незнайомцям однаковою мірою, як і займання чужої поклажі, переваги нагляду за дітьми і здавання багажу до камери схову, що працює цілодобово, рунд ум ді ур, в кінці тунелю до ваших послуг відеозал, караоке і вар’єте, наступний сеанс о двадцять першій нуль нуль, продаж квитків припиняється за п’ять хвилин...

Кімната обплутана дротами. Я в Пентаґоні. Я в Адміністрації Президента. Я намагаюся простежити, куди ведуть всі ті дротики, яким несть числа, товсті і тонкі, сині та чорні; частина їх тягнеться до комп’ютера, лексуса й факсуса, частина до фікуса, який правив за ялинку на Різдво, до мікро сенсітів сістем «Сільва», вузькоокого самсунґа і відеомагнітофона, кавоварки і кавомолки, хліборізки і холодильника, емхапе й емґебе. Але куди вела решта? Дроти на підлозі переплутувалися з дротами на полотнах, люб’язно подарованих митцями на знак завершення їхнього успішного перебування. Одного прекрасного дня ідилію кімнатної тиші розірве наглий дзвінок й істеричний фальцет ад’ютанта його превосходительства покладе край усьому: «Гер президент, у країні переворот. Армія присягла на вірність Кара Гасану. Елітний полк зрадив Вас. Національна ґвардія розбіглася. Опозиція вилізла зі штанців, перепрошую, з шанців.»

Проте найбільше дротів вело до ламп, надаючи кімнаті питомих ознак.

Ательє художньої фотографії

На високих і тонких ніжках, тримаючись за край столу і стоячи на підлозі, звисаючи матовими кулями зі сцени і причаївшись на стіні, вони утворювали досконалі перетини світла і тіні, трапеції й ромби різних ступенів інтенсивності, прямуючи до однієї правильної лінії, до золотого перетину — в цих невидимих чарівних дверях з’являлася ВОНА, елеґантний топ ховав знади тіла рівно настільки, щоб робити їх ще спокусливішими, тоді як уся вона була творінням високої моди — от кутюр від Господа Бога; з-під тонкої тканини вимальовувалися темні бутончики плодів, доводячи до солодкого сказу.

Я божеволів від її перламутрової еротичності, вклякав, стягуючи з неї трусики, які вона грайливо чіпляла, імпровізуючи, на вішак («Який він у тебе чарівний!»), ми сміялися, я фотографував її, ловлячи гнучкі лінії, її пальці, крізь які зрадливо й зухвало виглядали пуп’янки, потім ми мали одне одного, довго й багато, на столі і у ванні, на підлозі і перед дзеркалом, на стільці і на ліжку, в повітрі і на стіні, згори і зісподу, входячи і виходячи.

Вона стогнала, я ловив її стрімкі брунатні бутони, ми розчинялися, проникаючи одне в одного, танули, мандруючи, наче ті астронавти, до віддаленого світила, наші лінії зустрічалися в апогеї, то був гайлайт, зоряний час, вершина Джомолунґми і Камасутри, але їй було мало, тоді вона задіювала вказівний палець, а я їй асистував («Асистенте Уліссе!» — саме так мене величали в часи, коли подорожування ще не стало головною, а згодом і єдиною моєю професією), пестячи вологу чорну звірицю, бестячи розбуркану бестію, яка стікала струмками, що розросталися і розпливалися, аби нарешті прорватися ніаґарським водоспадом, що спонукало кохатися вдруге і втретє.

Я фотографував її знову, а потім — потім вона зникала крізь ту саму золоту лінію на перетині проекцій світла і тіні, звідки з’являлася. Фотоальбом — єдиний корпус делікті нашого шаленого кохання. Плюс лист до неї, що так і залишився в мене, — я не знав, куди і як його відсилати. Я спробував був податися з ним на пошту, я стрімголов біг, наче вона працює востаннє, ніби її зараз закриють, раз і назавжди, цю буржуазну інституцію — щемливу історію заклеєних у конверт надій, зізнань і зітхань. Захеканий, мене пасли тривожно-уважними поглядами, я вихопив лист, крикнувши: «Терміново!». Службовець присунув його до себе: «На конверті бракує адреси.» — «Все чіки, дядьку!» — запевнив я, однак, на моє лихо і його горе, він виявився зануднішим, ніж допускали обставини. «Ми не приймаємо кореспонденцій без правильно вказаних реквізитів.» — «До виконання!!!» — загорлав я і, нахилившись через жовтий стіл, що нас розділяв, схопив його, вошивого клерка, цього вилизаного бовдура, якого ніхто ще так не хапав, за вилоги канцелярського сюртука.

Історія продовжилася на постерунку, де небавом й завершилася. Якби не втручання моїх всемогутніх і всетерплячих покровителів, які на карнавалі життя, де я з ними уперше і познайомився, виступали в неодмінних костюмах ангелів з дешевими блискітками і облямованими штучним пухом крилами, мене б у найкращому разі видворили з країни, про яку сказано, що в ній течуть молочні ріки з кисільними берегами, а кліматичні умови «максимально наближені до тих, що існують там, де всі ми свого часу опинимося». Плюс заборона в’їзду терміном на п’ятсот сорок три роки.

Та ще двоє свідків,

Абд Ель-Рагман і Кара Гасан, які нізащо не свідчили би проти мене, бо свідчити проти мене — усе одно, що обмовляти себе.

«Привіт, Королево!

Цієї ночі я прокинувся від вибуху, з дзенькотом вилетіли шиби у вікнах, а мене відкинуло на стіну; сяк-так оговтавшись, я інстинктивно потягся по револьвер, який — і це Тобі має бути відомо — лягаючи спати, кладу під подушку; я мацав, однак під подушкою не було жодного револьвера, тим часом бахнуло знову, хвиля втиснула мене в квітучу поляну шпалер, і так повторилося тричі: вибух, спалах яскравого світла і я, втиснутий у шпалери. Я насилу ввімкнув настільну лампу: була рівно північ. Наступного дня, до якого дожив, дякуючи Всевишньому і думкам про Тебе, я довідався, що стріляли зі старої королівської гаківниці з нагоди закриття фестивалю «ЛЯ СТРАДА — МОТОРОШНА КАЗКА» (та ніч направду була моторошною — зрештою, як і кожна, яка без тебе). Над ранок полився дощ, і зараз, коли я пишу, він продовжує падати, і, судячи з усього, проперіщить до вечора.

Пригадуєш Абд Ель-Рагмана в хоромах напроти і Кара Гасана під нами, які зрихтували прощальну вечерю зі знаменитих, притрушених пелюстками свіжих гербер страв, і про яких я Тобі мало що встиг тоді розповісти?

Затія прощальної вечері виходила від Абд Ель-Рагмана, любителя покуховарити, кулінарні спроби якого часто-густо завершувалися смородом-димом, що клубочився з вікон — баклажани, перець, баранина, помідори, часник, чебрець, доки одного разу туристи викликали пожежних, після чого ми борсалися в піні, що не хотіла розходитися.

Рятівники витягли Абд Ель-Рагмана, в якого волосся стояло дротиками, я вистрибнув через вікно в парк, рятуючись не так від Абд Ель-Рагманових екзотичних запахів, як від шумовиння, в якому можна було задушитися, й потовкши при цьому Кара Гасанові суниці, якими й сам любив милуватися. Абд Ель-Рагмана провідують земляки, зухвалі й веселі бестійчуки — Ти колись натякала мені на кохання утрьох, але, даруй, їх там із добрий десяток.

У мене таке враження, що місто принаймні на четвертину складається з Абд Ель-Рагманових, як у нас кажуть, краян. Абд Ель-Рагман схожий на давнього приятеля мого неспокійно-покійного батечка, нехай земля йому буде пухом, а небо периною. Абд Ель-Рагман написав роман «Бедуїн, в’язень міста й герой пустелі» і тепер чекає на його появу «так, як на дощ у пустелі» (його слова).

Я хотів би подарувати Тобі цей витвір фантазії, Ти, безперечно, знаєш французьку, бо з моєю французькою справи кепські, жу не парле па. Мені навіть здається, що ти народилась у Франції, в кожному разі, Ти мене запевняла, що походиш із Франції, — якщо мені не зраджує пам’ять, Ти казала, що народилася на Заході департаменту Юкрен, префектура Лійон — я пам’ятаю кожне Твоє слово, кожний Твій жест, кожний Твій погляд, кожну лінію Твого тіла, Твою персикову шкіру, духмяність Твоїх гарячих струмків, яка не дає мені спокою, переслідуючи у снах і наяву, я розчахав вікна, пробуючи напустити якнайбільше екстрактів Абд Ель-Рагманового куховарення, проте найдобірніші спеції і найнесподіваніше їх поєднання резиґнували перед трояндою небесного саду, перед Твоїм добре протемперованим роялем, на якому ми виконували найчарівнішу, яку тільки можна скомпонувати — пригадуєш? — сонату.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Примітки

[1] нім. І як воно тобі ведеться?

[2] нім. Майже як у казці.

[3] нім. Шануйся!

[4] нім. Тримайся!

[5] нім. Погляньте, який цьопчик!

[6] англ. Гав ду ю ду?

[7] нім. Чим можу допомогти?

[8] нім. Дрібничка, раз плюнути.

[9] англ. Її так легко не скараскаєшся.

[10] слов’ян. Доброго здоров’ячка.

[11] нім. Приємного байдикування.

[12] нім., англ., рос. Вам допомогти?

[13] нім. Я з України.

[14] нім. Чудово.

[15] нім. І яка там погода у Вас в Росії?

[16] нім. Авжеж, звичайно.

[17] нім. Глибоко перепрошую.

[18] нім. скороч. Бюстгалтер.

[19] нім. Пакуйте. Я зараз повернуся. Візьму кредитку.

[20] Дякую, аж підскакую догори сракою.

[21] турецьк. Добридень! Привіт!