Чарівний світ. Притча ebook

Знайдений у контейнері для сміття, герой роману «Чарівний світ» виростає серед волоцюг. Жертву грандіозної бізнес-афери, його переховують у відомчому готелі, де він знайомиться з покоївкою Мартою. Їхні стосунки обриваються, коли герой, отримавши фальшивий паспорт, покидає країну. Проте минуле, з яким він, здавалося б, назавжди розпрощався, раптом наздоганяє його.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7192-47-2

© Тимофій Гаврилів, текст, 2010, 2011

© Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Тимофій Гаврилів

Чарівний світ

Частина перша. Тепер

Пір’їнка кружляла повільно, мовби граючись. То падала вниз, то на мить зупинялася, щоб знову піднестися вгору. На тлі її витанцьовування закон земного тяжіння втрачав невідворотність.

Якби він захотів зловити її, вона вивернулася б і його долоня хапнула би пригорщу надвечірнього повітря. Зачарований вальсуванням, безтурботним паданням і легким, невагомим злітанням, він дивився на неї, намагаючись не проґавити жодного па, підбігав і підводив голову, опускав і подавався то в один бік, то в інший, підстрибував і линув, відриваючись від асфальту.

Тепер, коли непомірно схуд, він відчував у собі не знану раніше легкість — так, наче сам був пір’їнкою.

— П’яниця.

— І не соромно, такому великому.

— І не соромно Вам?

— Він не чує.

— П’яний ніколи не чує.

— В алкоголіків притуплюється слух.

— І нюх.

— Нюх ні.

— Нюх так.

— Зате зір подвоюється.

— Ганьба.

— Яка ганьба!

— Яке жалюгідне видовище!

— В такому людному місці!

— Він спеціально.

— Щоб подратувати нас.

— Насміхається.

— Глузує.

— Кпить.

— Гей, Ви!

— Ви за кого нас маєте?

— Хто дав Вам право?

— Ви на себе подивіться, перед тим як інших паплюжити.

— Кривляка.

— Він гадає, що це весело.

— Дотепно, ге?

— Кожний аж пнеться бути дотепним.

— О - риг- риг…

— Риг, риг.

— Тихо, ша. Людина сказати хоче.

— … риг-риг…

— Людина діло каже.

— … риг-ригінальним. О-ри-гі-наль-ним.

— Атож.

— Це ніяк не смішно.

— Вбого.

— Жалюгідно.

— Клоун!

— Блазень!

— Нікчема!

— Ви мене чуєте?

— Припиніть негайно!

— Ви що собі дозволяєте?

— На Вас діти дивляться.

— Який Ви їм приклад показуєте?

— До кого Ви говорите?

— Він же не чує.

— В нього біла гарячка!

— В божевільню його!

— А йому хоч кіл на голові теши.

— Таким, як Ви, море по коліна.

— Він усе добре чує.

— Прикидається.

— У нас на другому поверсі алкоголік жив.

— Сходами навкарачки ліз — знаємо ми це.

— І в нашому під ’їзді жив.

— У нашому двоє.

— Яке нахабство!

— Ви, часом, не один із них?

— Залишіть свої жарти при собі.

— А етилом таки посмерджує.

— Це не від мене.

— А Вас ніхто й не чіпає.

— Це все від того.

— У нашому підʼїзді також живе.

— Ви краще скажіть, у якому не живе.

— У моєму.

— Вам просто соромно зізнатися.

— А мені чого має бути соромно?

— Сусід сусіда не знає.

— На одній площадці живуть і один одного не знають.

— Яке збайдужіння.

— Дискретність.

— Облиште!

— В моїй брамі за останні роки половина жильців помінялася.

— А що Ви хочете?

— Колись усе було по-іншому.

— Колись не було хмарочосів.

— Колись сусідам можна було ключі залишити — пригадуєш, Єва нам квіти підливала, як ми у відпустку їздили?

— Ви ще Адама згадайте.

— І собачку можна було комусь довірити.

— Тепер нікому ні до кого діла немає.

— Заріжуть, і ніхто бровою не ворухне.

— Навіщо Ви так?

— Можна подумати, що навколо самі вбивці.

— Можна подумати : ангели.

— Ви хіба не прийшли би на допомогу?

— Я?

— У нас на п ’ятому поверсі пенсіонер мешкав. Ніхто так і не зауважив, що його не стало.

— Знаю я його.

— І я знаю. Про нього в газеті писали. Тільки подумати, скільки пролежав.

— А могли врятувати.

— Професором був.

— Професором чого?

— Фізики.

— Фізики! А то останнім часом професорів наплодилося.

— Ну що Ви таке розповідаєте!

— А Ви, колежанко, чого так хвилюєтеся?

— Я Вам не колежанка.

— Яка фамільярність!

— Уявити собі — вперше Вас бачить.

— Вас якраз не вперше. Ви часто тут їздите.

— А Ви що, мене вистежуєте?

— Він у Вас закохався.

— Я Вам співчуваю.

— Кому — Вам?

— Вам, саме Вам.

— Може, вона професор.

— У неї чоловік професор.

— Либонь, із тих липових.

— Сам липовий!

— Ну що Ви так одразу.

— А він чого?

— Дами би посоромився.

— Не той час, щоб соромитися.

— Навпаки.

— Штурхоне і навіть не вибачиться.

— Дивиться, мов теля на нові ворота.

— Баран.

— Сам баран!

— Я кажу : не теля, а баран.

— По ногах потовчуться та ще й визвіряться, ніби не він тобі, а ти йому винна.

— Місцем не поступляться.

— Я оце їхала, дідок зайшов, руки-ноги тремтять, а перед ним лоботряс сидить у навушниках і в вікно тупиться — нічого не чую, нікого не бачу. Я йому зауваження роблю, а він мені: «Слиш, карга, чо пристала».

— І зовсім Ви не карга.

— Синочок, нічого не скажеш.

— Виховали.

— Цікаво, хто?

— Хто ж іще.

— Я своєму за таке вуха надер би.

— Та Ви що!

— А що?

— За рукоприкладство тепер батьківства позбавлять.

— Цих уже комісій розвели.

— Дармоїди!

— Скоро на голову вилізуть.

— Батогом звідти цвьохатимуть.

— Батьків — у рабство, дітей — на трон.

— Ви побільше збоченських книжок читайте.

— Нащо мені? Куди не глянь — збоченство. Вмикаєш телевізор — збоченство. Сьогодні увесь світ — одне суцільне збоченство!

— Оце так сказано!

— Браво!

— Можна ще раз?

— До чого дійшли!

— Взимку людина в парку замерзла.

— Безхатченко.

— Хіба безхатченко не людина?

— Помреш, і навіть поховати не буде кому.

— А тоді вже й так усе одно.

— Як Ви можете таке казати!

— А хіба що?

— Це ж брутально.

— А стояти тут не брутально?

— Він каже, як є.

— Ніяке не є.

— Як кішка здохне — Ви що, її ховати будете, так?

— І буду.

— А якщо у дворі, не Ваша — теж будете?

— Теж буду.

— Не будете. Закладаюся, що не будете.

— Ви по собі судите.

— А я її на смітник викину.

— По Вас і видно.

— Гицель!

— У нього гарячка.

— Це у Вас гарячка.

— Я такого не верзу.

— Це ж блюзнірство!

— Хотів би я побачити Вашу доброту.

— І побачите.

— Ви мені погрожуєте?

— Боронь Боже!

— Як Ви взагалі могли порівняти людину з кішкою?

— А чим кішка гірша, ніж людина?

— Може, Ви ще з кішкою до ЗАГСу підете?

— Не треба так.

— Ви, напевно, ніколи не мали хатньої тваринки.

— Добре, що Ви мали.

— Тварина — надійніший друг, ніж людина.

— Філантропія, нічого не скажеш.

— Іноді здається, вона розуміє вас краще, ніж Ваші рідні.

— Особливо, коли Ви її кóпаєте спересердя, а вона винувато попискує.

— Підібгавши хвіст.

— Моя кішка сімнадцять років прожила.

— Кажуть, добре хатню тваринку завести, коли в сім’ї діти.

— Мій хом’ячка має.

— А моя — пару пацючків - альбіносиків.

— Тьху, яка гидота!

— Як противно!

— А Ви на себе подивіться.

— Я ніколи не тримала б такого мерзенства.

— Це ж треба дожитися!

— Колись щура шваброю періщили.

— Тепер цяцькають.

— Якби Ви бачили, як вони гарно бавляться.

— В альбіносів червоні очі.

— А шерсть біла.

— Мій вимагає змію.

— То купіть йому.

— Нізащо.

— А я своєму сказала: вибирай — або я, або вона.

— І що він вибрав?

— Мої обоє рибок розводять. Тіпа змагання влаштували.

— Не « тіпа », а « щось на кшталт ».

— Ой, я Вас умоляю...

— Звідки тільки такі зануди беруться?

— Я культурна людина.

— Я своїй черепашку купила.

— Кажуть, черепахи тисячу років живуть.

— А людина?!

— В нас австралійський папуга.

— Цікаво, як він до Вас потрапив?

— З крамниці.

— Контрабанда.

— Ви природу нищите.

— Якби Ви бачили, як він, біднесенький, у клітці сидів!

— Вона хоче сказати, що визволила його.

— І визволила!

— З однієї клітки в іншу.

— Наклепники! Він у нас по кімнаті літає!

— І в скільки Вам милосердя обійшлося?

— Інші дітям їсти не мають за що купити.

— Не заглядайте в чужий гаманець.

— Це я заглядаю?

— У Вас сумка відкрита.

— Мій гаманець!

— Не хвилюйтеся.

— Спокійно.

— Нічого не сталося.

— Розступіться.

— Дайте дорогу.

— Ви хто?

— Лікар.

— Нашатирний спирт!

— Хтось спирт має?

— Ви отого покличте, нехай дихне на неї.

— Хтось має з собою парфуми?

— Черрутті 1887, підійде?

— Хустинку, швидше.

— Тьху, яка зашмаркана!

— Ось одноразова.

— Здається, подіяло.

— Вона опритомнює.

— Слава тобі Господи.

— А то вже думали.

— Тільки не нагадуйте їй про гаманець.

— Хто сказав «гаманець»?

— Мій гаманець!

— Ваш гаманець на місці, ось.

— Це Ви його вкрали.

— Вона марить.

— Ніхто його не крав.

— Він лежав у Вашій сумці.

— Перевірте, чи все на місці.

— Останнім часом від злодюжок спасу нема!

— Читали, газети пишуть?

— Всі ці квартири були без сигналізації.

— Тільки дурний не полізе.

— Я сам поліз би.

— По Вас і видно.

— І Ви теж полізли б.

— Докотилися!

— Двісті тридцять сім пограбувань!

— І це тільки в одному місті!

— Вони, мабуть, ще й занижують.

— Куди вже занижувати.

— Такого ще не було.

— У нього револьвер!

— Револьвер!

— Звідки у Вас зброя?

— Справжній. Стріляє. Щовечора чищу.

— Під подушкою тримаєте?

— Я свій теж.

— Найкращий захист від грабіжників.

— Людина покинута напризволяще.

— Кожний сам коваль свого щастя.

— Звідки він у Вас?

— Купив.

— Отак пішли й купили?

— І Вам раджу. Він до Вас у темряві, а Ви його люфою до муру.

— Я його без розмов порішив би.

— Скрізь усе пообписували.

— Автомобіль побили.

— Підпалили.

— Побили.

— Ви бачили?

— Ні.

— А я бачив.

— Тисячу років!

— Що тисячу років?

— Черепаха живе тисячу років …

— Яка … яка дошкульна несправедливість.

— А що ви робили би тисячу років?

— Я всі романи перечитав би.

— А я в космос полетів би.

— І куди Ви, цікаво, залетіли б?

— Життя людське таке коротке!

— Чому Він такий немило …

— Автобус! Автобус їде!

Можна подумати, вони — живі істоти. До якого роду, виду і племені належали б? За Ліннеєм чи кимось іншим? У них немає крил і ніколи не виростуть. Ще менше вони подібні до риб — вода, тим паче солона, їм протипоказана. Якщо ж кимось у цьому світі їх уявити, то тваринками в живому кутку, факт смерті яких приховують :

— Вони вирушили до родичів.

— І я хочу з ними.

— Вони не можуть узяти тебе.

— Я слухатимуся.

— Це дуже далеко.

— Дуже-дуже?

— Дуже-дуже.

— В Африці?

— Набагато далі, ніж в Африці.

Найкраще внести ясність відразу: фрутхен — не жива істота. Хто ж тоді? Варіантів напрошується чимало. Перстень із діамантом у вітрині ювелірної крамниці, який-небудь нефрит у музеї інституту гірництва, деталь, що використовується в нанотехнологіях, рідкий кристал, модна зачіска, плюшева іграшка, гімнастичний тренажер… Ні, фрутхен — щось зовсім інше. І взагалі не фрутхен, а фрюхтхен, просто від фрюхтхена язик зламається.

Утім, втрата букви жодним чином не вплинула на по казники самого фрутхена — на його розміри, форму, властивості, тож за нього можна бути спокійним: він є, а його наявність додає до розмаїтого буття колоритний штрих. Зникає слово, зникає квітка, зникає пагорб… Зникають фрутхени… На щастя, вони не зникають надовго, а закономірність, що проглядається в їхньому зникненні, несе в собі щось заспокійливе.

Зникаючи ввечері, вранці фрутхени з’являються знову, мов Фенікс, що воскресає з попелу. Наче квіти, що, розпелюстившись на світанку, в сумерках заплющують келих. Порівняння з квітами має вагомі підстави. І квіти, і фрутхен покращують настрій. Квіти і фрутхен можна подарувати і можна купити. Квіти і фрутхен люб’язно за горнуть в папір. І квіти, і фрутхени духмяно пахнуть. По стоявши, квіти і фрутхени втрачають вигляд.

Щоранковою появою і щовечірнім щезанням фрутхени нагадують сонце: ввечері воно зникає, вранці ж вигулькує з-за тополь. Хоча фрутхени не вигулькують з-за тополь, зате з’являються також у сірі, похмурі, непривітні, як, приміром, оцей, дні. Від них, менших за сонце, стає приємно і райдужно. І вже зовсім поодинокі ранки, коли немає ні сонця, ні фрутхенів, — жахітливі, сповнені безнадії та депресії; хочеться забитися в найдальший куток і нікого не бачити.

В прагненні співчуття ми згадуємо тоді про одвічного приятеля. По тривалих пошуках, що свідчать, яка занедбана ця важлива дружба, ми, нарешті, знаходимо його адресу, без вулиці та будинку, міста та індексу, ні ім’я, ані прізвища. Ми звертаємося до нього з великої літери: Він, Його, Йому, маючи привілей телефонувати Йому безкоштовно, будь-коли і хоч би звідки. Від більшості співрозмовників, зокрема родичів і знайомих, Його відрізняє вміння слухати не перебиваючи. Позаяк Він нічого не каже, невідомо, чує він нас і чи взагалі слухає. Він, який створив нас, тендітну травинку й німотний камінь на розраду своїй самотності. Ми шукаємо Його на далекій планеті, тоді як він зовсім поруч. Ближче, ніж фрутхен.

Небо вкривають хмари, і падає дощ. Проте якщо з сонцем до кінця не ясно (не вносить ясності й гідро-метеоцентр), то в появі і зникненні фрутхена проглядається закономірність. Апогей фрутхена припадає на ранок, до вечора поступово зменшуючись: між дев’ятнадцятою годиною вечора і восьмою годиною ранку наступного дня лінія фрутхена перебуває на фатальній позначці нуль, звідки її не зрушить ніяка сила. О восьмій годині ранку лінія раптово й різко стрибає вгору й упродовж дня знову повільно опускається. Так триває від понеділка до п’ятниці. Від дев’ятнадцятої години п’ятниці до восьмої години ранку понеділка лінія фрутхена незмінно перебуває на нулі. Тим вище, здавалось би, вона повинна підскочити в понеділок, проте нічого подібного не відбувається — вона сягає тієї високої позначки, що завше, — тиждень у тиждень, місяць за місяцем і так увесь рік.

Разом із першим снігом перед очима постає картина в її філософській довершеності, названій поправками фрутхена, за якими ховаються ті декілька по-святковому вихідних днів, в які їх марно шукати, якщо, звісно, не подбати заздалегідь, адже без фрутхенів — усе одно, що без Ньютона: людина літала би разом із деревами, носорогами та будинками, годівниці для птахів ненастанно гойдалися б, а книжки не затримувались би на полицях бібліотек.

Фрутхен — не більше й не менше — здатний кардинально змінити життя. А здавалося б, такий поштивий і скромний: як на наш час — рідкісна чеснота, тільки хто ж її поцінує, таку людину? Людину? « Невже я сказав “лю -дину”?» — «Саме так». — «Цього не може бути!» — «І все ж таки». — «І Ви теж чули?» — «Чув». — «А Ви? Ви також готові підтвердити?» — «Атож!» — «А Ви хто, смію Вас запитати?» — «Я... я просто опинився поруч — абсолютна випадковість». — «Тоді я Вас усіх перепрошую. Сталося невеличке перебільшення. Фрутхен — не людина».

Хоч не людина, фрутхен володіє багатьма рисами, які людину тільки прикрасили б, як- от уже згадана скромність, а ще — постійність і причепуреність. Він свіжий. Він — для людини. «Є пропозиція!» — гукають мені. «Яка?» — відповім я з обережною зацікавленістю. «Замість скандально пробріханих нагород запровадити фрутхени: першого, другого, третього ступенів, а також “За особливі заслуги”. Переможців нагороджувати від повідно золотим, срібним і бронзовим фрутхенами. Замість дотацій виділяти соціальний, а заробітну плат ню перевести в заокруглений фрутхен». «Та це ж ре волюція!» — «Фрутхенова», — погодяться зі мною, ніби то найбуденніша річ. Реакція, яка неодмінно настала б, протривала б недовго, бо як можна опиратися фрутхенові, спокусливому та духмяному?

Час, нарешті, сказати те, що вже й так зрозуміло. Фрут-хен — десерт. Тістечко, наповнене фруктами, помадкою причепурене. Фрукти, власне, й роблять фрутхен фрутхе-ном — ананасовим, малиновим, яблучним. Скільки плодів, стільки різноманітних фрутхенів. Ось виноградинка в барці жовто-червоного абрикоса — куди стернуєш, солодка крихітко? А ось рятівне кільце ананаса і фрутхен, що зазнав кораблетрощі: кошик тріснув, грушка-щогла по-хнябилася. Покидають кораблі-фрутхени вітрину-гавань, вирушаючи у плавання морями та океанами. Різне його тривання — хвилини, години, цілісінький день, а буває, що й декілька. З доку корабель-фрутхен зіслизає у світлу гавань, над якою лампа неонового неба і сонце, з яким фрутхен допіру порівняно. В гавані затишно — не ввірветься вітер і не захлесне шторм. Багато їх, кораблів-фрутхенів. Кран-рука бере їх гачками-пальцями і кладе на папір.

Найкоротше плавання завершується на одному з кількох острівців на високих основах. Поет сказав би, що корабель розбивається об рифи, тоді як насправді фрутхен банально з’їдають. Поет знає це й сам, проте на відміну від неотеси, довго милується досконалим тільцем, торкаючи врешті губами, мовби цілуючи.

Фрутхен люблять усі — директор банку і президент товариства, інженер перед кульманом і муляр, який тинь кує вертикальні поверхні. Його купують закохані, а крихти, воркуючи, здзьобують голуби. Лежать вони, брати-близнюки біля водія, раз по раз від звуків клаксона і грубої лайки підстрибуючи. З’їсть водій їх, не панькаючись, ще й відригне безсовісно. З закоханими веселіше — з ними фрутхен у кінотеатрі побуває і, якщо пощастить, фільму побачить.

Самотній пенсіонер теж любить фрутхен. Може, навіть більше, ніж поет з водієм вантажівки і закоханими вкупі. «Вам?» — голос продавчині не надто приязний: не любить вона, коли довго вітрину роздивляються, їй так, ніби то її догола роздягають. Марно вона так думає — не до неї йому, пенсіонерові: «Фрутхен, будь ласка», — ледь шамкає. «Розвелося їх», — бурчить продавчиня подумки. Розраховується пенсіонер, довго виловлюючи із благенького капшучка, що, може, й кращі часи знавав, неслухняного шеляга. Нетерпеливиться продавчиня, монету до каси кидає: дзеньк-зойк – затраснулась ляда! «Наступний!» — командує.

Але як йому, наступному, який неподалік колону підпирає, наче кохану голубить, та й підійти наважитися? Може, він — злодій? Смішно зазіхати на фрутхен, коли за рогом банк — з вікнами та рекламами, на яких золоті гори виблискують, і банкнотами, що в електролічилці обнадійливо шелестять. Найліпший момент — позаду ніхто не квапить і попереду не громадиться. Сміливіше, людино! Продавчиня обслужить тебе з люб’язністю, прищепленою в торговому коледжі.

Охоронці витріщаються в монітор облаштованого під мостом, яким гуркочуть трамваї, постерунку. Ось уже двадцять хвилин, а він не рухається. По обидва боки — крамниці, бутики, авіабіржа з квитками, що обпікають вітрину палкими приклеєно-стрічковими цілунками. Охоронці вдивляються в нього, але він нікуди не йде, тоді як усі кудись квапляться, якщо й затримуючись перед вітринами, то ненадовго. Шпигун? Хіба такий, який нічого нікому не передає і не отримує. Терорист? Їх насторожує борода, проте погляд у нього рахманний, а як щось і спроможне вибухнути, то лише серце під одягом — заслабке пошматувати бетон. Наркоман? — мучаться в здогадах.

Поволі охоронці починають нервувати, один із них нахиляється майже впритул і сичить: «Злиняй, засранцю!». Тієї миті він підводить погляд до облаштованої під стелею підземного переходу камери, і той, який утупився в монітор, з несподіванки подається назад. Діється неймовірне, «засранець» від’єднується від колони і йде. «Волоцюга», — видихає напарник. «Засранець!» — повторює охоронець, проте на цей раз лайка звучить, як церковне розгрішення, після чого обоє відвертаються затягнутись цигаркою і погомоніти про близькі вихідні та кобіт.

Чому волоцюга пішов і куди? Невже сила фрутхеново-го тяжіння здолала його, який так довго чинив їй опір? Невже він зараз підійде і зробить замовлення? Невже продавчиня покладе фрутхен у жиронепроникну торбину і простягне поверх прилавка? Простягне чи, зважаючи на його вигляд, що не викликає довіри, спершу зажадає оплати? Невже він витягне гаманець і добуде названу суму? Господи Боже — невже це він дістає сотку з м’якого шкіряного поляриса, з кишеньок якого несміливо-допитливо визирають кредитні й страхувальні картки і світлина, яку не пощастило роздивитися, оскільки він повернувся боком. Чи можливо таке?

Ні, неможливо. «Ви жорстокий, — закинуть мені, — Ваші герої бідолахи і перебенді. Ви примушуєте їх волочитися» і теде. «Не я, а життя, — відповім. — Я даю їм надію». — «Надію?! — уже не на жарт обуряться. — Ви ж щойно пожалкували йому нещасного фрутхена!» — « Не жалкував я, — заперечу. — Він отримає фрутхен, просто у нього немає грошей, щоб самому купити. Ані копійки. Повірте, мені так само жаль, як і вам!» — «Ви ж чомусь не позичили! — дорікну. — Не пошкодувавши для нього кількох кругляків, ви б запобігли тому, що насувається». А по хвилі додам — на виправдання героя і загальне примирення: «Йому якось жити треба». — «От-от, перестати вештатися, зайнятись працею, завести сім’ю».

Бо й справді — чому він іде? Міг би тупцювати на місці. Міг би сісти, хоча сісти міг би хіба на землю — в підземних переходах немає лав. Міг би присісти — на його батьківщині навприсядки лузають соняшник, розпльовуючи лушпиння. Міг би не йти, а проскакати на одній нозі, як у класиках, до ескалатора, який в підземелля метрополітену звезе або ж нагору, де на майдані велосипеди з рекламою установи, що здійснює операції, та кредитної картки, проковтнувши яку, банкомат випльовує гроші.

Там, нагорі, стоять столики і ростуть квіти. Може, його хтось веде, не помічений монітором невидимець, інопланетянин з віддаленої галактики? Або просто істотка, яких малюють у коміксах? Може, то не він іде, а земля рухається йому назустріч? Міг би провальсувати, підхопивши панну з милим, мов намальованим, личком. Міг би, нарешті, проскакати навприсядки — з хвацькістю, яка змусила б стрепенутися. Де там! Він тишком відділяється від колони, наче Піноккіо з пінієвого оцупка, тільки очі його — не пінії, а море: далеке, синє, безкрає.

Він іде, бо все на світі пов’язане. Бо йдуть вони. Вони ж ідуть, бо далі стояти безглуздо. Їх двоє. Він і вона. Все-таки їх троє. Третій — він. Якщо точніше, їх четверо. Щойно вони купили фрутхен і повернулися йти. Він, фрутхен, і є четвертим, що єднає міцними путами.

Хлопець пропускає дівчину першою, так що першою на сходинці ескалатора опиняється її нога в червоному мештику з дешевою блискучою брошкою. На сімнадцять секунд, які їхатимуть нагору, хлопець і дівчина опиняються на одному рівні, їхні губи зливаються.

Вони майже нагорі, а він щойно стає на металеву сходинку з брудною плямою від розлитого напередодні напою. Якби обоє їхали, дивлячись вгору за рухом, і він захотів би дещо скоротити дистанцію, мало що змінилося б: вгорі, де закінчується ескалатор, пильно дивиться електронне око. Впевненість — те, чого йому бракує поміж чужих, незнайомих людей. Йому бракувало її завжди.

Перехожому, який їде знизу нагору, найперше відкривається небо, вже потім будинки, рекламні щити, дорога. Це — одна з нечисленних нагод підвести погляд — зі страхом і сподіванням, розпачем і незмірною невідомо-кому вдячністю. Асфальт і трава, зебра й бордюри, зелень, що пробивається між плитами, крокуси на рекламному щиті страхової компанії.

Сонце засліплює його. Доки оговтається, переслідувані можуть зникнути. Якби він був справжнім переслідувачем, він добряче лайнувся б і, налігши на ноги, увірвався б до найближчої кав’ярні, де офіціант чемно запропонував би свої послуги. Заки він відмовився б, його зір встигнув би охопити столики і запам’ятати товариства за ними — тих, кого він шукає, там не було б. Він буквально вилетів би надвір, мало не збивши клієнтів, які саме взялися за клямку, кинувся б через перехрестя, мацав би зачинений вхід з вирізьбленими в дереві грудастими сфінксами, за що його вкотре безпідставно обізвали би пияком, а може статися, ще й маніяком. Але найперше він одягнув би сонцезахисні окуляри.

Порятований хмаркою, що на мить заступила сонце, він змінив свій статус з підозрюваного на переслідувача. Він скорочує відстань, удаючи, що йде, як усі. Він усміхається до доктора Будьздорова, відмовляючись від простягненого з рекламного щита соєвого десерту. Його ніхто не вчив усміхатися, він і сам не сказав би, звідки це в нього. Він стримує від падіння хлопчика. Підносить бабці з землі гаманець. Гаманець! Він бачить кульбабку, і йому тенькає щось усередині. На світлофорі відстань між переслідувачем і переслідуваними скорочується до нуля.

Коли спалахує зелене світло, гурт людей, до яких тепер належать обоє переслідуваних, переходить вулицю. Малюк у візку, вихилившись назустріч водієві автомобіля, крутить ручками уявне кермо і гуркоче.

По хвилі вони вже на тому боці. Їхній статус змінився, проте їх забули про це повідомити: «Шановна пані Ікс і пане Ігрек, маємо честь поінформувати Вас, що в період від 1 берипня такого-то року до 31 лютересня поточного року Вас було піддано переслідуванню в рамках національної кампанії переслідування. Переслідування успішно завершене. З повагою, 2-й позаштатний переслідувач резервної категорії, NN». Понадто, ніякого берипня й лютересня немає — їх переслідували якихось вісім хви -лин або й менше, до того ж неофіційно, і навіть, як воно мовиться, ненабридливо — так, що вони нічого не зауважили.

Одночасно з екс-переслідуваними статусу переслідувача позбувається переслідувач. Він не переходить дороги, хоча приєднався до гурту тих, які чекали на світлофор. Простоявши ще якусь коротеньку хвилю, він обертається і чвалає геть.

Він просувається з гідністю. Хотів би йти швидше, але рухається повільніше. Потім украй повільно. Зупиняється. Озирається, наче не він оце переслідував, а його.

Перехожі тарганяться кожний своєю дорогою. Вітер-канатоходець гойдає підвісні ліхтарі над автострадою. Студенти п’ють пиво. Бабця в бежевому фетровому капелюшку сидить на лаві. Робітник у синьому комбінезоні їсть піцу, запиваючи пепсі. Туристи фотографують фасад університету. Гонда ввімкнула сигнал повороту. З банку саме вийшла клієнтка.

Йди спокійно, засранцю, ніщо тобі не загрожує.

Він пригортає його до себе — так мати інстинктивно тулить до грудей немовля, боронячи від загрози. В його руках — немовля-фрутхен, який не здогадується, що відбулося з ним протягом лічених митей. Його усиновили, забравши, нехай із затишного, та все-таки сиротинця. З дорідною матір’ю-опікункою у фірмовому одязі. Краєм ока він побачив своїх нових батьків, заки його впакували в паперовий конверт-пелюшку, і ті сподобалися йому, молоді та закохані. Якби міг, усміхнувся б до них і простягнув рученята.

Заледве здобувши, відразу втратив. Він не бачив, що діялося, лише відчув, як чиїсь пальці беруть конверт-пелюшку. Обережно, дуже вже обережно — це його, власне, й стривожило. Він запхенькав би, але як?

Вдруге за сьогодні змінив батьків. Перестав бути сиротою і знову ним став. Здобув був батька й матір, молодих і закоханих. А мав тепер лише батька, до того ж іншого. Ніхто не питав його згоди, як і взагалі ніхто нічого його не питав. Кулінарний Бог ще гарячим вкинув його у світ, де він лежав напоказ, приваблюючи покупців. Усиновити міг будь-хто за відповідну суму. Про таких батьків, як двійко молодят, можна лише мріяти.

Доля фрутхена схожа на долю тих бідолашних дітей, які стали жертвою добре налагодженої, але від того не менш бездушної торгівлі. Якщо першого разу його всиновили законно, що підтверджував касовий чек, другого це відбулося без належно оформлених документів. А може, він, якого зазвичай усиновлюють тільки раз, удруге куплений? Охоронці, яких запросять, спростують це сміливе припущення. «Засранець!» — гаркнуть, випе редивши суддю, який ще не розкрив рот поставити запитання. «Не лізьте поперед батька в пекло», — змушений буде застерегти суддя, постукавши молоточком. «Він нічого не купував», — заприсягнуться на Біблії і Кримінальному Кодексі. «І Ви можете це документально підтвердити?» — запитає суддя, сповнений риторичної пихи. «Як пити дати, — буркнуть. — У нас плівки». — «Внести!» — прийме розпорядження суддя.

Не плівки вони ніякі, а цифрові носії, які у повільній і через це схильній до евфемізмів практиці судочинства продовжують так називатися. Охоронців попросять коментувати. Їхні покази підтвердить касирка. Дати свідчення запросять і юну пару, властивих усиновлювачів. Насамкінець на стіл ляже чек, головний доказ, добутий детективами в білих рукавичках із запльованого смітника. Ех, скільки він добував усього зі смітників — без рукавичок! Натомість фрутхенові слова ніхто не дасть — за відсутності права голосу. Якщо по-чесному, в нього немає не тільки права, а й голосу.

Йшов довго й далеко, довше, ніж видається на підставі слів, сказаних про нього. До того ж не тільки йшов, а й їхав — парк, безмежний і тихий, лежав у протилежному міському районі і з місцем, де діялися фрутхенові перипетії, сполучався метрополітеном, яким він скористався, підібравши квиток, що його хтось викинув поза урну. Він не вслухався в назви станцій і не готувався до виходу — згадавши фрутхен, наполохано мацав під пазухою, щоб зараз же й зітхнути в умиротворенні.

Цього разу він волів якнайглибше зануритися в безлюдну місцину, вийшовши на великому транспортному вузлі, від якого залита асфальтом дорога вела у зелень. З того боку вздовж парку тягнулися приземкуваті новобудови, схожі на корпуси пансіонатів, мешканці яких відпочивали та оздоровлювалися. Досить швидко центральна алея опинилася збоку, а доріжка, відгалужуючись від неї, завела в глибину, де дерева стриміли дедалі щільнішою запоною.

Він про щось думає. Переконавшись, що вчинив те, про що думає, думає, чи правильно, що вчинив його. Можливо, варто було не чинити, а почекати — так, ніби від чекання воно само вчинилося б. Почувався, наче вкрав чуже щастя. До щастя він ставився з недовірою й острахом. «Рости багатим і щасливим!» — зичили йому в дитинстві. Щастя пов’язувалося з неприродним піднесенням та було схоже на вірусне захворювання, вкидаючи в суміш ейфорії та безсилля — ґротескне, безглузде, досадне відчуття.

Вернутися і віддати би фрутхен тій парі, яка була його законним володарем. Спробуй, однак, розшукати в чужому великому місті з нетрями і закапелками двох маленьких людей, яких не знав ні імен, ні адреси. Почав уже забувати, як виглядали, сумнівно, чи сказав би, у що вбрані та якого кольору одяг, лише сходинки ескалатора, що ними їхали, пам’ятав: дівчина вище, парубок нижче — утім, скільки їде їх отак нижче і вище, безнадійно закоханих.

Тепер йому дошкуляло сумління. Мав просту, зрозумілу відповідь — хотілося їсти. Чому ж праглось не піци і не котлети, не булки з овочами та сиром? По-перше, піци з котлетою ніхто не пропонував, а по- друге, він відмалку обожнював випічку з солодкими кремами, фруктами і начинками. Пригадував, як заради нього тати розтрощили вітрину міської кондитерської, ризикуючи загриміти до буцегарні, про що він у свій вік не здогадувався. Коли йшов, сумнівів не було. То що ж тепер?

У глибині парку, де порожніше, ніж буває, коли порожньо, нічевилася місцина, обгороджена парканцем із дерев’яних кілків, вбитих у сиру землю. Чи то кілки тримали дріт, чи то дріт, з’єднуючи кілки, їх і тримав, паркан стояв і не падав, лише в одному місці прохилившись, мов під ударом невидимої хвилі.

Частокіл тягнувся і не закінчувався. Довкола нього можна було б намотувати кола, якби не хвіртка — зачинена, одначе не замкнена. Досить натиснути на клямку, щоб зайти досередини.

Хвіртка відчинялася зі скрипом, схожим на скрекіт. Попри те, що сонце стояло в зеніті, тут панував затінок. Біля входу вивищувалася прибита до двох цибатих палиць таблиця, яка проголошувала застереження незвичайного характеру: «БІЙСЯ ДУБІВ» зі знаком оклику в кінці. Таблиця нагадувала транспарант, який залишився після маніфестації, так наче його покинули, як покидають що-небудь у поспіху чи з непотреб’я.

На обнесеній частоколом галявині росли дуби, кремезні й крислаті дерева, що мали місце і просвіток. Дуби нагадали йому пісенні діброви і дерево, що росло над дорогою його аметистового дитинства. Коли восени всі дерева скидали листя, дуб лопотів брунатними космами, скидаючись на старезного опришка. Коли закінчувалося літо, з дуба осипалися жолуді. Малий, він збирав їх, дари небесні, виготовляючи крихітних чоловічків у капелюшку, яким укручував сірникові руки та ноги.

Чому б мав боятися й уникати? Його самого вряди-годи кликали дубом. Наприклад, учителька в школі: «Дуб! Дуб! Дуб!». І вчитель, безнадійно розводячи руками: «Дуб дубом». У такі миті, стоячи перед класом, він відповідно почувався.

Що міг йому заподіяти дуб? Поцілити жолудем? Як-не-як, не каштаном. Впасти на нього? Але де сила, здатна викорчувати таку могуть? Було тихо, долинав лагідний легіт, дерева гомоніли коротко і без зайвої пристрасті.

БІЙСЯ ДУБІВ! Прочитавши, подорожній сто разів поміркує, перед тим як один раз зайти. Він візьме цей транспарант з собою для великого дійства, яке малювала його бурхлива уява. Ось він сягнисто крокує на чолі колони і напис у його руках потрапляє в усі телекамери: БІЙСЯ ДУБІВ! Така засторога рятує його від товариства, бо чого-чого, а товариства він, який зробився самітником у колі людей і ще більше пішов у себе, розгубивши-утративши друзів, цієї миті найменше за все жадає.

Лав не бракувало. Переважно вони розташовувалися під деревами. Були вільні-вільні, порожні-порожні. Нікого не запрошували, але й не чинили опору, коли хтось сідав. Під одним особливо крислатим дубом стояв між лавами стіл. І стіл, і обидві лави сполучалися дерев’яною основою з чотирьох брусів. Туди він і попрямував.

Дерев’яні дошки від часу розсохлись і посіріли. Гра вологи, холоду і тепла робила свою справу, і від лаку, який їх колись вкривав, не лишилося сліду. Він сів і щойно зараз нарешті відірвав від грудей паперовий згорток.

Дошки столу в розсохлинах по краях взялися сивим лишайником. Він сидів над пакунком, може, хвилин п’ять, якщо не всі п’ятнадцять. Він так того фрутхена спрагнув-ся! Відтягував скількимога насолоду і ковтав слинку.

Мить перетворювалася на крихітну вічність, але й такої йому ніхто не подарує, якщо не створить її собі сам. Знав, що вона може більше не повторитися. В його житті було те, що дано, без місця для витребеньок, що їх учитель письма називав умовним способом, слідчі — симуляцією, а політики — інсинуаціями. Іполит же, його батько, вважав світ помилкою, яку ніхто не здатний виправити, а він, тоді ще малюк, тепер і сам у літах, непомалу радів, що така помилка — коли і як, йому байдуже — трапилася.

Тож узяв і вкусив…

Найперше заклало слух. Потім почувся симптоматичний свист. У лівому вусі, за ним у правому. Коли засвистіло в обох, він розрізнив голоси, що сокотіли говіркою, якої ніколи не чув і все розумів: сперечалися тонкими, дитячими голосками.

Він озирнувся, одначе поблизу нікого не було. «Він залишиться тут», — почувся суворий, рішучий голос, якому відтенькнув примхливий тонкий, сповнений образи і невдоволення: «Я піду з вами!» Суворо-рішучий стояв на своєму: «Він залишиться тут!», звертаючись тепер не так до примхливого, як до когось іншого. А ще це могло бути формою непрямого звертання, безнадійно застарілою.

Від невтішного скімлення йому стиснулося серце. «Нас п’ять сотень. 5×100, — відрубав суворий, рішучий голос, поклавши край сперечанню. — І тебе нам не треба!» — «Вирушаймо! Зберігати відстань! Перша чота, за нею друга, третя і так далі. Ясно?» — «Так! Так!» — загриміло п’ять сотень химерних голосків, і низькочастотна луна різонула його слух і скрутила шлунок.

Бум-брум-брум, бум-брум-брум, бум-брум-брум. Хрум! Бум-брум-брум, бум-брум-брум… І тут він побачив процесію, яка просувалася в тихому парку з крислатими дубами і дерев’яними лавами, де в ті благословенні неділі року, коли не треба боятися дубів, під кронами-парасолями відпочивають родини, а сьогодні відчайдушно прилаштувався він.

Процесія рухалася впевнено і дисципліновано. Така організація його, який спершу не надав цьому «Хрум!» ніякого значення, приголомшила. Слухав, заворожений барабанною одноманітністю, що сприяла рухові та зберігала стрій. Вони крокували один за одним, нога в ногу, лицем у потилицю. Рішучий голос хвацько маршував попереду.

Попервах про маршрут і тим паче мету процесії не можна було сказати нічого певного. Це була мілітарна, хоч, може, й релігійна, але, скорше, релігійно-мілітарна процесія, як водиться з подібними дійствами. Поволі маршрут почав окреслюватися, проте ще нічого не можна було сказати про мету, настільки, однак, близьку, що невдовзі її було досягнуто. «Розтягнутися!» — «В коло!» — «Наготуватися!» — «Хрум!»

І тут він із жахом зрозумів, що означало таємниче «Хрум!», яке, як йому здавалося, весь час дещо вибивалося з монотонного брумання. Роззявивши в подиві рота, він спостерігав за передислокацією. На команді «Розтягнутися!» учасники процесії полишили стрункий стрій. На команді «В коло!» утворилося щільне кільце. На команді «Наготуватися!» всі звелися навшпиньки й очікувально нахилилися вперед, як бігуни на старті.

Коли пролунало фатальне «Хрум!», нападники, забувши про дисципліну, з усіх боків накинулися на фрутхен, що його він раз або два встиг перед тим надкусити. По-творки муркали й плямкали, брумкали й хрумали. Він дивився, як тане десерт, його сніданок, мов цятка снігу на весняній траві.

Й ось фрутхен, на який він так довго чекав і який дався йому ціною роз’ятреного сумління, безслідно зник. Сурмач просурмив відбій, і процесія неквапно й умиротворено відступила, залишивши йому білий папір із рожевим фірмовим тисненням.

Народившися того дня на світанку, так фантасмагорично закінчив фрутхен свою екзистенцію, сповнену бурхливих пригод, яких йому забракло часу й ресурсу усвідомити. Бо навіть він, якому фрутхен дістався хоч і не зовсім у законний, зате цілком природний і зрозумілий спосіб, неспроможний був осягнути.

П’ять сотень нікчемок звільнили його від докорів, а його шлунок від сніданку, який і сніданком до пуття не назвеш. Якщо вже, то ланчем, може навіть не ланчем, а бранчем, сніданком з обідом, снідобідком, або ж обідан-ком, що влаштовується замість сніданку та обіду. Авжеж, то був його бранч, і він його лише надкусив, до ладу так і не скуштувавши. Так з-під носа, усміхнувшись і подражнивши, вислизнуло — вкотре вже — щастя. Маленьке, духмяне, що пахло фруктами і ваніллю.

Він щиросердо чхнув, після чого закашлявся. В носі шурябурив лоскотун смерч, провокуючи чхання і кашляння, від сверблячки сльозилися очі та нестерпно шкребло в горлі, хотілося залізти всередину і позбутися гланд, яких йому не вирвали в дитинстві.

Відчувши, як засвербіла рука, він траснув, як щоразу, коли його щось кусало, встромляючи хоботок, порскаю-чи на нього кислотами, зригуючи чужу кров, запихаючи під шкіру пожадливо-ненаситну голівку, що її й не розгледиш. Він відривав і викидав геть роздуті від його крові черевця, допомагаючи їм розпрощатися з грішним світом. Бувало, одначе, що він їх не рухав, дозволяв удосталь наїстися і напитися, був годувальником потолочі, яку створила природа, а для неї його — супер-пупера, нівроч-ного й безнаворочного.

Рука засвербіла знову, а кашель і пчихання тільки посилилися. Шкіра почала вкриватися червоними пухирцями. Він дивився, як невідома екзема обсипала відкриті частини його стражденної плоті. Чи боїться він смерті? О, як він колись боявся її!

У сверблячому настрої він покинув парк. За парканом, кущами і кронами, що берегли тишу, вирувало життя, сигналили автомобілі та дзеленчав трамвай. Порівняно з цим гамором-рухом, перебування в парку здавалося дивним сном, що поволі розсіювався. Тільки не розсіювалась журба. В стані між сном і явою, в смузі невимовного, якому немає пояснення, суму йому відкрилися силуети. Постаті тих, кого втратив.

Першим йому з’явився Жора. Жора мріяв доїхати до Мехіко-Плац. Всі його дні спливали в цьому чеканні. Жора мав аркуш паперу, від часу пошарпаний, на якому чорнильною ручкою було намальовано розташування, вузли й розгалуження, а крапкою вказана пристань, до якої пришвартовувалися кораблі. Може, й він колись зійде трапом на берег. Тут, казав Жора, й куди показував, майорів фіолетовий прапорець, до якого вели такі самі фіолетові лінії та стрілки. Там на тебе чекатиме порятунок — пан По Рятунок. Жора був володарем його красивої візитки з мерехкими золотистими літерами, шукав і не знаходив, щоб похвалитися. Облиш, Жоро, пан По впізнає тебе і знатиме, що робити!

Де Жора? Пан По Рятунок поставив у його житті крапку зовсім не там, де вона стояла на зіжмаканому клапті паперу. Жоро! — Немає Жори. Він упізнав би його з-поміж сотень облич. Жоро, знай, що я на тебе чекаю! Я чекатиму, скільки треба.

Другим був Кузя. Кузя не мав папірців і нічого не уявляв. Кузя стояв, приречено чекаючи, мов повстанець, якого привели на розстріл. Таких, як Кузя, ставлять лицем до муру з облущеним тиньком, і вогонь рушниць чорного ескадрону в істеричній пальбі квапиться заглушити слова «Viva la Patria!» та «Не всеремось!», але їх усе одно чути. Щойно зараз йому стало зрозуміло, якою пророчою інтуїцією природа наділила Кузю. З такою інтуїцією просто неможливо надовго затримуватися на світі.

Кузя безперервно тремтів. Йому постійно було холодно, ніхто і ніщо не могло його зігріти. В його житті, радше колись давно, щось сталося, фатальна помилка в синергетичній системі, збій, після якого опалювальний механізм так і не налагодився. Кузя мав ватянку, під нею твідовий піджак із протертими рукавами, поверх ватянки грубе зимове пальто, ще досить добротне, але він усе одно цокотів зубами, за що на нього гримали: «Ша! Бо тебе почують, і всім нам гаплик».

З Жорою його поєднала коротка та бурхлива дружба. Ні Жори, ні Кузі він не знав довго. Він з ними познайомився майже напередодні, з ними і ще з трьома, чиїх імен він так ніколи і не довідався, — їх підібрали на узбіччі, неподалік від кордону, коли сутеніло.

То безглуздішим був цей спалах взаємної приязні. Були ще інші, з якими доля звела його набагато раніше, але думати про них зараз було не на часі. Тільки портрети Жори і Кузі набули виразніших обрисів, однак і вони небавом стерлися, а з ними остаточно розвіялася смуга туману.

Коли ввімкнулося зелене світло, він перетнув вулицю. Нікуди не поспішаючи — ні на трамвай, ні на побачення, ні на роботу, стояв ще з кількома перехожими, які також потребували на інший бік. Хіба що, на відміну від них, він злегка похитувався, але то нічого. «То нічого», — втішав себе.

Один з обох боків мусив бути іншим — який?

Той, на якому залишився парк з темними глибинами густої зелені, куди імператор вирушав після літургії на полювання? Де слуги і наймити гнали козуль, вирощених у господарстві? Його Величність схибив, влучивши в око парубкові, — так народився міф про любов цісаря до Гу-цулії. Вряди-годи володаря навідував смутний здогад, бо першого разу олень скрикнув людським голосом, але ні: то тільки причулося.

Я старію, думав імператор, стоячи біля вікна літньої резиденції з виглядом на парк із рівними алеями та геометрично бездоганно підстриженими кущами, і зараз я самотній, як ніколи. Йому здалося, що це до нього повертається казкове дитинство, в якому птахи і звірі розмовляють людськими голосами і дихає парою запряжений у вистелені хутром ґринджоли олень. Раптом імператор збагає, що вони чекають на нього. Йому не хочеться сідати і їхати. «Дозволь мені пройти цей шлях пішки», — прохає.

Чи той, на якому він опинився, перейшовши дорогу? Або і той, і другий, і він переходить з одного боку на інший, з одного іншого на інший інший, тоді як божевільний голод, розбурканий вкушеним фрутхеном, доятрює розбухлий від порожнечі шлунок.

Він спирається на вітрину і так не йде, а повзе. «Мені зле», — каже, насилу ворушачи губами. «Друзі», — лепече, опускаючись на асфальт. «Дай йому затягнутися», — киває один, проте замість цигарки в його роті опиняється таблетка. «Валідол…» — марить, заштовхуючи її під язик. У такому голоді він вдячний за кожний дар. «Дякую, браття», — каже й підводиться. Тієї миті на нього хилиться стіна, і він злякано підпирає її руками. «Нічого, — белькоче. — Усе добре».

«Йди!» — наказує голос. «А стіна?» — запитує він. «А тобі що? — заспокоює голос. — Нехай собі». — «Салю!» — чує він на прощання. «Сервус», — відповідає не обертаючись. «Ну як?» — запитує голос. «Попустило», — щиросердо розкаюється. «Нема за що», — каже голос. «О так», — мовить він.

Вгорі з шурхотом мчать поїзди, під мостом на кінцевій зупинці відпочивають трамваї, під землею, куди він спускається, немає пекла. На викладену мозаїкою і залитою неоном станцію метрополітену саме в’їздить потяг. Він заходить у вагон разом з іншими пасажирами. Двері за-траскуються. Склацує, засуваючись, приступка. Він сідає на вільне місце.

Я пластикова пляшка. Мене, надто цінну, щоб опинитися на звичайному смітнику, вкидають у контейнер, на якому моя фотографія, — він призначений лише для плас-тикових пляшок. Мене всувають у круглий отвір, і я падаю вниз.

Мені зовсім не страшно. Я полюбляю стрибати і приземлятися. Якби я була людиною, то опускалася би на парашуті. Яке легке відчуття — летиш, наче птах у небі. І темряви я також не боюся. З двох круглих отворів досередини просочується скупе денне світло, якого цілком досить, особливо коли призвичаїться зір.

У контейнері багато таких, як я. Часто бракує місця, так що від самотності не знудишся. Пластикові пляшки — веселе і гомінке товариство. Це тільки здається, що в контейнері тихо. Досить прикласти вухо, щоб переконатися, що це не так. Але й ми чуємо, що діється зовні.

«Ви що?» — «Я нічого». — «З Вами все гаразд?» — «Я слухаю». — «Я бачу». — «Пляшка. Там усередині пляшка». — «Атож». — «Чуєте?» — «Ні». — «Вони розмовляють». — «Ну звичайно». — «Вони справді розмовляють. Тільки тихо». — «Дуже тихо». — «Ви мені не вірите… А Ви візьміть послухайте». — «Борисе!» — це в розмову втрутився третій голос, цього разу жіночий. «Що там? — запитала пляшка. — Що він робить?» Гублячись у здогадах, ми підсаджуємо ту з нас, котра на самій горі. «Ну?» — нам так кортить довідатися! «Щось бачиш?» — «Бачу». — «Що?» — «Обоє слухають». — «Борисе, годі вже тобі. — Це знову третій голос. — Хіба не бачиш, що він п’яний?» — «Він не п’яний, душенько». — «Тільки не кажи, що ти теж чуєш». — «Але ж чую». — «Що чуєш?» — «Як розмовляють пляшки». — «Ні!» — «Так». — «Борииииисеее!»

Щойно сьогодні ми нарешті почули голос двірника. Кажуть, він тут зранку підмітає. Я чула, як він підмітав учора й сьогодні. «Моя пані…» — «Я не Ваша пані», — обурювалася дама. «Але собака, сподіваюся, Ваш?» Звідки він черпає стільки спокою? «І мій», — огризалася дама. «Тоді Ви мусите за ним приглядати». — «Він у мене самостійний, — впиралася дама. — До того ж у наморднику. Хотіла б я бачити, як би Ви почувалися». — «На жаль». — «Дуже жаль», — мовила дама з притиском. «На жаль, — продовжив двірник, — намордник не сприяє чистоті довкілля, самі розумієте». — «Не розумію». — «Уявіть собі, що Вам одягли протигаз від, гм, скажімо, проносу». — «Ви куди хилите?» — кувікнула дама. «Ось торбинка, — мовив двірник, залишившись на своїй незворушній октаві. — Акуратно підбираєте і в смітничок». — «Прикладіть її собі до одного місця!» — заверещала та, наче вжалена.

Як добре бути пляшкою! Оса лазить по нас, визбируючи засохлі патьоки. Може всередину, в душу залізти: лоскітно, зате не вжалить.