Стеження: роман ebook

Мруз Р.

Стеження : роман / Р. Мруз; перекл. з польськ. Ольга Чурута. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 480 с.

ISBN 978-966-10-2936-0

© Remigiusz Mróz, 2016

© О.М. Чурута, переклад, 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Remigiusz MrózInwigilacja

Copyright © Remigiusz Mróz, 2017

Обкладинка Wydawnictwo Poznańskie sp. z o.o., 2016

Друкується з дозволуMadeleine Milburn Ltd.

З польської переклала Ольга Чурута

Хлопця, який зник кільканадцять років тому під час відпочинку в Єгипті, знаходять в одному з варшавських спальних районів. В нього нове ім’я й прізвище, та попри те, що батьки впізнають у ньому свого сина, він сам наполягає, що не має зі зниклим нічого спільного. Ситуацію ускладнює те, що після прийняття ісламу й повернення до Польщі хлопець потрапив під приціл спецслужб. Коли йому висувають обвинувачення у підготовці теракту, звертається по допомогу до юристки, яка свого часу прославилася тим, що захищала якогось цигана. Йоанна Хилка береться за справу неохоче. Адже вона відома не тільки своїм гострим язиком, а й неприхильністю до чужинців. На додачу ще й не впевнена, чи її новий клієнт справді не планує замаху.

6Ріг Пожариського та Колярської

Брюнетка років тридцяти з копійками сиділа у седані срібного кольору, запаркованому під деревами. Неподалік, навпроти неї, містився прибудинковий паркінг, але деякі мешканці залишали свої автомобілі тут. Жінка скористалася нагодою та зупинилася на цьому місці. Чим далі від «ікс-п’ятого», тим краще.

Вона думала, що юристи на довго не затримаються. Година-дві — та й по всьому. Однак вона вже встигла не тільки перечитати всі газети, які прихопила з собою, а й пообідати. На іншому боці вулиці примостилася піцерія Domino’s, тож брюнетка вирішила не нехтувати нагодою.

Замовила першу-ліпшу піцу, не відриваючи очей від вікна. Тепер уже знала, що дарма переймалася: захисники з канцелярії «Желязний і МакВей» провели у квартирі Фагада багато годин і вийшли, коли вже стемніло.

З ними був невідомий їй поліціянт. Вона занотувала реєстраційні номери його автомобіля. Перевірить пізніше й усе з’ясує.

Жінка була впевнена, що рано чи пізно хтось з’явиться у квартирі. Це було лише питання часу.

Служби вона не цікавила. Все, що можна було там знайти, вони вже знайшли.

Усі елементи пазла склалися, тепер лишалося чекати, доки жорна справедливості зроб­лять своє діло.

Брюнетка не очікувала, що справою зацікавиться якась із солідних канцелярій. Вона була певна, що від Фагада аль-Джассама сахатимуться, як від прокаженого, особливо після справи юристів із Бельгії та Франції, які відмовилися захищати Абдеслама.

Їх ніхто не цькував, навпаки — багато людей схвалили їхнє рішення і той факт, що вони окреслили суспільне благо як найвищу цінність. Це розв’язувало руки іншим юристам, які намірялися вчинити так само.

Жінка припускала, що за захист Фагада візьметься маловідомий меценас із маленької, бутикової канцелярії. За звичних обставин такий адвокат не мав би великих шансів у сутичці з Ольгердом Падерборном. Та ці захисники належали до іншого рангу.

Факт, що саме Падерборну доручили обвинувачення Аль-Джассама, не став несподіванкою. Брюнетка знала, що так буде. Однак вона не чекала, що йому доведеться протистояти Йоанні Хилці.

Чи це щось змінювало? Вона була впевнена, що ні. Все надто ретельно вибудовувалося, щоб один несподіваний елемент міг усе зруйнувати.

Чорнявка поглянула на недоїдений шматок піци й закрила коробку. Провела поглядом автомобіль поліціянта, коли той виїжджав із паркінгу. Потім зосередилася на парі юристів, які стояли біля чорного BMW.

Їх освітлював миготливий помаранчевий промінь ліхтаря. Вони здавалися занепокоєними та водночас трохи розгубленими. Так, наче їм було некомфортно в товаристві одне одного.

Однак брюнетка знала, що це не так. Щойно вона усвідомила, що Фагада представлятимуть Хилка й Оринський, дізналася про них усе, що могла. Плітки про їхню близькість, несумісну із взаєминами наставниці та стажиста, не стали для неї шоком.

Йоанна на вигляд була жінкою, яка шанує лише ті правила, які сама встановила. Зрештою, її опіка над молодим юристом добігла кінця, але вони, вочевидь, продовжували тісно співпрацювати. І якщо вірити картинкам, поширеним деякими ЗМІ після справи Шлезинґерів, ця близькість була справді значною.

«Буде цікаво», — визнала чорнявка.

Особливо, коли юристи зрозуміють, у що дозволили себе затягти.

7Слідчий ізолятор, Варшава–Білоленка

До повсюдного смороду неможливо було звикнути, хоч Оринський, уперше опинившись у слідчому ізоляторі, вважав, що це питання часу. Він помилився. Щоразу у повітрі відчувалася суміш поту, диму цигарок і сечі. Сам по собі запах не заважав, а лиш навіював спогади про перший візит на Білоленку й захист Лянґера, який виявився одним із найскладніших клієнтів, якщо не найскладнішим.

Зараз усе могло змінитися. Фагад аль-Джассам справді погодився, щоб його захищала пара юристів із канцелярії «Желязний і МакВей», але не квапився співпрацювати. Він сидів нерухомо за столом, втупившись поглядом у стелю.

Прокурора цього разу не було. Падерборн, далебі, вирішив, що від участі в цій розмові він нічого не виграє. Кордіана це ніскілечки не здивувало. Адже обвинувач навіть не здогадувався про їхній візит на Пожариського.

Хилка міряла кімнату кроками в очікуванні, доки їхній клієнт врешті оживе. Зрештою, вона сіла біля Оринського і зітхнула.

— Мусиш почати говорити, habibi18.

— Не називай мене так.

— Чому ні?

Клієнт не відповів, навіть не опустив очі.

— Гаразд, у мене є кілька інших концепцій, Алі-Бабо, — відповіла адвокатка. — Зрештою, не тільки в мене. Ти, мабуть, чув про справу прикордонника з Ломжі, якого суд визнав невинним після того, як він назвав вас... — зробила павзу, примружуючи очі. — Паразитарною мерзотою. Якось так це було. Правда, Зордоне?

— Якщо мене не зраджує пам’ять, то так.

Фагад досі мав незворушний вигляд. Кордіан скористався нагодою, щоб роздивитися клієнта, доки той ігнорував обох захисників. На перший погляд, складно було повірити, що це зниклий син Ліпчинських. Колір його шкіри радше вказував на уродженця Близького Сходу, а риси обличчя, порослі густою бородою, це тільки підтверджували.

Можливо, в ньому текла циганська або південно-європейська кров, а можливо, це був лише наслідок того, що хлопець нещодавно прибув до Польщі й глибока засмага ще не встигла зійти.

— Ну, сарацине, — поквапила Хилка. — Чого ти такий впертий?

— Я не впертий.

— І чому зрікаєшся своїх батьків? Коран ніяк за таке не карає?

— Коран наказує бути вдячним батькам, шанувати їх і слухати, — майже автоматично протарахкотів Аль-Джассам. — Але в мене немає нічого спільного з людьми, яких ти маєш на увазі.

Він звучав, як під впливом пропаганди ІДІЛ. Кордіан не раз читав про дітей, яких викрадали в арабських країнах, а потім їх довгі місяці й роки наповнювали не тільки екстремізмом, а ще й насильством. День у день їх змушували дивитися на знущання і сцени жорстокості, доки вони не ставали байдужими. В підсумку ті самі діти могли й оком не моргнувши здійснити смертну кару. І демонструвати на камеру власноруч відрізані голови єзидів19 чи інших невірних.

Їх начиняли ненавистю, як на заводі, і Фагад міг бути одним із таких людей. Безпринципним екстремістом із серцем, випраним від людських емоцій, й розумом, голодним до крові.

Так, він, без сумніву, міг виявитися ще гіршим від Лянґера.

— Вчора ми були у твоїй квартирі, Аладдіне, — продовжувала Йоанна.

Тільки тепер хлопець ожив.

— Виявилося, що вона недоторкана.

— Що?

— Ти погано чуєш? Чи підзабув польську мову? — відрізала. — Я можу покликати перекладача, без проблем. Але Зордон може тобі розповісти, як воно буває із перекладом.

Хилка глянула на Оринського, а той знизав плечима, не до кінця розуміючи, що він має сказати.

— На його думку, вони схожі на жінок, — додала. — Якщо вірні, то некрасиві, а як красиві — невірні.

Фагад зморщив лоба. Вочевидь, йому знадобиться трохи часу, аби призвичаїтися до особливостей своєї захисниці.

Хилка поправила жакет. Оринському вона дужче подобалася у футболці Iron Maiden і шкіряній куртці, та він не прохопився і словом на цю тему. Натякнув лише, що скоро їй доведеться починати купувати в магазинах для вагітних. У відповідь почув, що цим доведеться перейматися адміністрації в’язниці, куди вона потрапить після вбивства стажиста, вчиненого з особливою жорстокістю.

— Чому твою халупу не перевернули догори дном?

— Не знаю.

— Мені здається, що знаєш, магометанине. І не тільки про це.

Хлопець похилився над столом і нарешті поглянув на Хилку. В його очах читалася глибока неприязнь, навіть відраза. Оринському тільки зараз спало на думку, що коли Аль-Джассам насправді з повагою ставиться до найсуворіших інтерпретацій шаріату, він може не захотіти, аби його захищала жінка.

Припускав, що принаймні в деяких ісламських країнах жінки нечасто вибирають професію юриста. Формально, мабуть, як таких перешкод не існує, але ж жінка без дозволу чоловіка не змогла б публічно виступати в суді чи зустрічатися віч-на-віч із обвинуваченим чоловічої статі, який не був членом родини.

Кордіан вирішив, що час йому активізуватися й перевірити ступінь слушності своїх припущень.

— Що ти від нас приховуєш? — запитав він.

Аль-Джассам відірвав погляд від Хилки. Ворожість в очах зникла. Натомість з’явилася звичайна, байдужа відстороненість.

— Нічого, — спокійно відповів Фагад. — Чому ви вважаєте, що це не так?

— Бо ми зробили те, чого не зробили служби.

Аль-Джассам нервово закліпав.

— Обшукали твою квартиру, — пояснив Кордіан. — Достатньо ретельно. Витратили кілька годин.

— Нелегких, — додала Йоанна. — Бо уяви собі, мені довелося...

— Ви не мали права.

Юристи перезирнулися.

— Фагаде, ми намагаємося тебе захистити від серйозних обвинувачень, — відповів Оринський. — І нам нічого не вдасться, якщо...

— У вас є все, що потрібно. Вам лише треба довести в суді, що мене вибрали навмання і служби причепилися до мене через мій зовнішній вигляд, віру та походження.

Хилка тихо пирснула.

— Щось не так? — просичав Аль-Джассам.

— Ти хочеш побудувати захист на профілюванні злочинців? У Сполучених Штатах проканало б, у нас — ні.

— Звідки така впевненість?

— Звідти, що достатньо одного аргументу, аби розбити таку лінію захисту в пух і прах, — відповіла адвокатка і вмостилася зручніше. — Уяви собі двох прикордонників, які помічають на паркінгу два автомобілі. В одному сидять пасажири зі світлою шкірою, в другому — з темною. У кого треба перевірити візи й тимчасовий дозвіл на роботу?

У відповідь Фагад глибоко зітхнув.

— Це прагматизм, а не дискримінація, — додала Йоанна.

— Я став мішенню, бо сповідую іслам. Бо ви боїтеся всіх, хто керується вченням пророка Магомета.

— Ой там!

Обвинувачений безпорадно похитав головою. Юристи дали йому хвилину обдумати почуте.

— Ви доведете без проблем, — почав Аль-Джассам. — В судах переважають ліберальні погляди на противагу «правим» у політиці.

Кордіан і Хилка обмінялися поглядами.

— А ти непогано орієнтуєшся у польських справах, бусурмане.

Фагад не відповів.

— Попри те, що ти не проживав у нашій країні, — додав Оринський.

Подумки він визнав, що спілкуватися з цим клієнтом буде складніше, ніж із будь-ким іншим. І, найімовірніше, потрібна буде активна участь обох юристів. А найголовніше — повна злагодженість між ними.

Хилка цього разу змушена буде поділитися полем. Аль-Джассам, без сумніву, охочіше вів розмову з чоловіком.

— Ти тримав руку на пульсі? — запитав Кордіан.

— Звісно. Зрештою, це моя країна.

— Коли ти з неї виїхав?

— Якийсь час тому.

— І коли повернувся?

— Нещодавно.

Оринський сподівався знову почути пирхання, та Йоанна зберігала спокій. Стажист припускав, що їй це дається нелегко, бо, по суті, у Фагада не було жодної причини ухилятися від відповіді на такі прості запитання.

— Де ти раніше перебував? — продовжив Кордіан.

— За кордоном.

— А конкретніше?

— В одній із арабських країн.

Зрештою, Хилка безпорадно замотала головою.

— Це без сенсу, — кинула вона. — Або ти почнеш говорити, або приготуйся слухати довге обґрунтування вироку, який відправить тебе за ґрати на багато-багато років.

— Я нічого не зробив.

Йоанна надула губи.

— Ти, мабуть, жартуєш. Ти хоч усвідомлюєш, за скількома статтями тобі могли б висунути обвинувачення?

— Ні.

— До чорта, — відповіла Хилка і клацнула пальцями перед Оринським. — Давай, Зордоне.

— Гм?

— Я щойно призначила тебе прокурором. Підіймися на вершину презирства до іншої людини, відрази до всього навколо, недоброзичливості й ворожості. Інакше кажучи, увійди в роль. І висунь обвинувачення.

— Але...

— За якою статтею? Гіпотетично.

Стажист дещо збентежено поглянув на клієнта. Ситуація була незручна, хоч, можливо, метод був непоганий, як будь-який інший. Звісно, існувало багато норм, які стосувалися терористичної діяльності. Проблема полягала в тому, що під час підготовки до стажування він зосередився зовсім не на цій частині Кримінально-процесуального кодексу.

— Вперед, — поквапила Хилка. — Як Кубіца20 після повернення на трасу. Зголоднілий, жадібний до швидкості. Швидкий і шалений.

— Двісті п’ятдесят вісім?

— Який параграф?

— Третій?

Юристка скривилася.

— Другий, — виправився Оринський.

Йоанна підняла руку й замахала перед обличчям стажиста.

— Організована злочинність і терористичні плани? — спитала. — Так собі, слабенько. Але можна було б пропхнути, якби вдалося довести, що наш власний Абдеслам21 — член ІДІЛ. Він отримав би щонайбільше вісім років. Що ще?

— Двісті п’ятдесят дев’ять а, — відповів Кордіан. — Перетин кордону з метою організації терористичного акту.

— А це вже гарний початок, можна отримати до п’яти років. Щось іще?

— Що ж...

— Найголовніше, Зордоне. Сам терористичний акт. Чим він регулюється?

Оринський на хвилину замислився. Та головним чином не над відповіддю, а над тим, як цю ситуацію сприймає клієнт. Статті й параграфи не могли його заспокоїти, проте Кордіан мав серйозні сумніви щодо того, чи вибрана Хилкою стратегія змусить Аль-Джассама хвилюватися. А якщо так, то чи достатньо сильно, щоб мусульманин таки почав говорити.

— Стаття сто сорок, — нарешті відповів. — Параграф третій каже про підготовку замаху.

— Браво. Підрахуєш, скільки разом за все?

— З мене поганий математик.

— Як і знавець Кримінального кодексу, — помітила юристка. — Та, можливо, це й непогано. Інколи краще бути невігласом, бо назбирається чимало.

Хилка поглянула на Фагада, а потім знову на Оринського.

— І ти ще забув про сто шістдесят п’ять а. Збір засобів із метою організації терористичного акту та всіляке таке. Від двох до дванадцяти років за ґратами.

Аль-Джассам досі справляв враження, ніби час, якого його могли позбавити, зовсім його не стосується.

— Падер — чудовий прокурор, — озвалася Йоанна. — Він відкопає ще кілька статей, запевняю. Для нього ця справа — золота жила.

— Нехай шукає, — відповів Аль-Джассам. — А ви тримайтеся своєї лінії.

— Складно буде, коли вона така тонка, — зауважив Кордіан. — Дай нам більше, ніж просто релігійна дискримінація, Фагаде.

— Решта не має значення.

— То ти хочеш зробити із себе мученика? Тільки не підриваючи себе, а дозволяючи суду ухвалити обвинувальний вирок?

— Ні.

Кордіан якусь мить роздивлявся клієнта, намагаючись второпати, чи й справді той був готовий пожертвувати собою так, як це робили інші екстремісти. Не в суді — то були лиш пусті балачки, які мали врешті-решт розв’язати йому язика. Пожертва, про яку думав Оринський, стосувалася життя Фагада. Чи був він терористом? Чи справді планував терористичну атаку?

Все вказувало на те, що це цілком могло бути реальністю. Навіщо йому тримати в таємниці те, звідки й коли він прибув у Польщу? Тим паче, що прокурор і так незабаром усе з’ясує.

Йоанна підвелася, після чого поклала руки на столі й ши­­роко їх розсунула. Вона поглянула спідлоба на клієнта.

— Не хочеш співпрацювати — твоя справа. Але як ти вже, мабуть, здогадався, ми дещо знайшли у твоїй квартирі.

Хлопець і оком не моргнув. Нібито йому взагалі не було чого приховувати.

— Не хочеш дізнатися, що саме?

— Що б ти не сказала, це не змінить мого...

— Змінить, змінить, — перебила Хилка. — Бо ми шукали значно ретельніше, ніж агенти Служби безпеки, Центрального бюро розслідувань чи прокурори. Вони якимось дивом знали, що шукати. І де це знайти.

Адвокатка на мить замовкла, вочевидь, розраховуючи на будь-яку реакцію. Однак Фагад продовжував уперто її ігнорувати.

— Ми перевернули твою квартиру догори дриґом. І знайшли оцей клаптик паперу.

Йоанна полізла в кишеню, витягла збляклий чек і грим­нула долонею по столу. Цього разу Аль-Джассам нервово ворухнувся.

— Що це?

— Ти чудово знаєш.

Якби не руки в ланцюгах, Фагад напевно потягнувся б до папірця.

— Припускаю, що, вже потрапивши сюди, ти згадав про один-єдиний залишений слід. Він заплутався серед одноразових пакетів, які ти запхав під мийкою в кухні.

Хилка підсунула до себе чек, взяла його й придивилася. Фагад вперше здавався занепокоєним.

— Нічого не хочеш нам сказати, сарацине?

— Ні.

Жінка глипала на клієнта мовчки, вичікуючи й підштовхуючи водночас. Перш ніж увійти в кімнату для допитів, юристи довго обговорювали, який підхід найкраще вибрати. Відкрити козирного туза на самому початку вони не могли, треба було якось обіграти.

Однак тепер усе вказувало на те, що їхні карти виявилися не настільки гарними. Фагад і справді наприкінці дозволив собі емоційну реакцію, проте чек не справив на нього належного враження.

— Ти помилився, — мовила Хилка. — Але як собі знаєш. Ми самі підемо цим слідом.

— Ви нікуди не дійдете.

Йоанна тихо захихотіла. В її сміхові почулася нотка безпорадності, та Оринський був упевнений, що ніхто, крім нього, її не вловив. Можливо, навіть сама Хилка.

— Ти хочеш до кінця життя просидіти у в’язниці, абдуло?

Аль-Джассам просичав щось собі під ніс арабською. Вочевидь, він був не в захваті від такого звертання. Кордіан швидко відкашлявся, щоб зупинити Йоанну, доки вона остаточно не розійшлася. Він чудово знав, які можуть бути наслідки: вони проходили це на певному етапі практично з кожним клієнтом.

— Звісно, не хочеш, — сама собі відповіла юристка. — Інакше ти б відмовився від наших послуг. Але чому ж тоді не співпрацюєш?

Відповіді не було, а Хилка набрала повні груди повітря.

— Хай йому, бляха, грець, — буркнула і глянула на Оринського. — Ти бачиш, що відбувається, Зордоне? Як не безмовний Лянґер, то впертий Фагад. Може, нам із тобою пороблено?

— Можливо.

Стажистові майнула думка, що насправді так і було. Особливо в частині їхніх взаємин.

Він швидко відігнав цю думку, намагаючись зосередитися на справі. Попри висновок Хилки, Лянґер і Аль-Джассам багато чим відрізнялися. Перший не визнавав своєї провини, але й не заперечував факту скоєння злочину. Фагад стверджував, що він не винен.

Просто стверджував. Не надаючи жодних доказів.

— Та байдуже, — кинула Хилка й відразу почала грюкати у двері.

Охоронець з’явився практично відразу, ніби тільки й чекав, щоб відчинити. Юристи вийшли з кімнати, однак Йоанна поставила ногу через поріг і послала клієнтові довгий погляд.

— Ми робитимемо своє, — сказала. — А ти невдовзі звідси вийдеш.

— Як це?

Не відповівши, вона закрокувала коридором до виходу. Оринський пішов услід, не впевнений щодо даної клієнтові обіцянки. Він, як сьогодні, пам’ятав свій перший день на роботі, коли наставниця наказала йому ніколи, за жодних обставин нічого не обіцяти людям, яких захищатиме.

— Сучий син нас саботує, — прошепотіла, прямуючи до виходу.

— Це ще слабо сказано.

Хилка пробурмотіла щось собі під ніс.

— Що кажеш? — запитав Кордіан.

— Що це не має значення.

Оринський був іншої думки, але вирішив, що тему краще не розвивати. Хилка кинула на нього розчарований погляд, ніби розраховуючи, що він підтвердить правильність оцінки ситуації.

— Ми впораємося, — додала, не дочекавшись жодної реакції. — Ти ж знаєш, як кажуть.

Стажист звів запитально брови.

— Коли життя починає кидати тобі колоди під ноги, почни будувати з них сходи. І високо дійдеш.

— Хто так каже?

— Я.

Сперечатися, власне, було складно. Вони вийшли надвір і попрямували до «ікс-п’ятого». Автомобіль стояв під деревом, із якого нападало трохи листя. На додачу він був вкритий вельми немалим шаром пилу. Кордіан не міг позбутися думки, що стан Хилчиної машини зазвичай відображав її життєву ситуацію.

— Навіщо ти його запевнила, що він вийде?

Юристи сіли в автомобіль, Йоанна змінила платівку. Судячи з усього, настрій був бойовий, адже з динаміків залунали потужні акорди початку The Wicker Man22.

— Бо так і буде.

— Яким дивом?

— Сьогодні вранці я подала заяву про скасування запобіжного заходу.

— І тобі здається, що Падерборн погодиться?

— Він має три дні на розгляд. За цей час багато може змінитися.

— Ну, не знаю...

— Людський мозок обробляє побачене тринадцять мілісекунд, Зордоне. Я подбаю, щоб прокурорський іще швидше проаналізував теперішню ситуацію.

Куточки уст Оринського злегка поповзли вгору, коли Хилка швидко здала назад, а потім різко натиснула педаль гальма, ніби чимось завинила. За мить з-під коліс BMW полетіла суміш гальки з піском — і автомобіль вилетів на головну вулицю.

— Щойно магометанин вийде на свободу, ми дізнаємося, де в цій справі заковика.

Кордіан замислено покивав головою.

— Маєш якусь концепцію?

— Цього єдиного разу ні.

Відповідь чомусь викликала занепокоєння.

8МакДрайв, вул. Радзимінська

Трьох днів цілком вистачило. Зрештою, ніяк інакше для Хилки бути й не могло: коли вона залучила до справи ЗМІ, була впевнена, що результати не забаряться. Редакції почали навперебій запрошувати її на інтерв’ю, учувши гучну й видовищну справу.

Було б інакше, якби подібні пропозиції надходили Ліпчинським, та вони не мали наміру привертати до себе увагу. Йоанні вдалося їх переконати, що їм поки краще триматися якнайдалі від камер. Адже факт, що Фагад справді був їхнім зниклим сином, досі не підтвердився.

Спершу адвокатка хотіла виступити в програмі «Зиґзаґом до мети» в ефірі NSI23, але швидко відмовилася від цієї ідеї. Їй потрібно було достукатися до ліберального середовища, а не до консерватистів.

Тож вибір зупинився на TVN2424. Найохочіше Хилка б використала для своєї мети Павла Блаєра, бо він викликав у неї глибоку симпатію. Канал не дав йому жодної авторської програми, в якій він міг би спілкуватися з гостями у прайм-тайм, тож довелося вдовольнитися малим.

Хоча треба було визнати, що все пішло, як по нотах. Коли Йоанна три дні потому переглядала матеріал, була цілком задоволена. Вона витримала тональність дискримінації, не залишився живого місця на прокуророві. Юристка наголосила, що якби не віросповідання її клієнта, він би ніколи не потрапив під приціл.

Крім того, згадала, що пігментація шкіри не є достатньою причиною для висунення обвинувачень.

Відверто сама Хилка була іншої думки, але, після захисту Букано, з екрана телевізора її твердження звучали достатньо переконливо. Її клієнт із вигляду теж міг тримати вибрану лінію оборони, хоча Йоанна припускала, що засмага незабаром почне блякнути.

Та це не мало аж такого великого значення. Інформаційний блок завершиться, ЗМІ перемкнуться на щось інше. Тим паче, що в самій справі Аль-Джассама питань, які потрібно було проаналізувати, більш ніж вистачало.

Передусім чек. Попри те, що він майже вицвів, на ньому можна було прочитати, що видали його у Monolitten Cafe в аеропорту Осло. І цього вистачало, щоб натрапити хоч на якийсь слід.

Хилка принагідно згадала про своє відкриття в етері TVN24 і відразу ж почала довго розповідати, що на світі існує не так багато служб, що перевіряли б мандрівників ретельніше від норвежців. Вона запевнила, що якби існувала хоч примарна ймовірність будь-якого зв’язку Фагада аль-Джассама з тероризмом, він ніколи б не покинув аеропорт в Осло. Його без вагань заарештували б і поставили про це до відома польську владу.

Напередодні один із міністрів рішуче заперечив участь міжнародних служб у затримці Фагада. Всі заслуги він приписав полякам. І припустився великої помилки. Завдяки цьому Хилка могла ще дужче наголосити, що коли норвежці не виявили небезпеки, то варто їм повірити. Потім вона перейшла до опису того, що застала у помешканні на вулиці Пожариського.

Аргумент непроведеного обшуку подала як доказ, що служби чудово знали, що шукати. Так наче хтось навмисно залишив у квартирі докази проти Аль-Джассама.

І цього вистачило, щоб натиснути на Падерборна.

А крім того, її опонент усі три дні мовчав. Коли термін прийняття рішення вийшов, Хилка сподівалася отримати врешті відповідь. І не дочекалася.

Зараз, коли вони з Зордоном заїхали на МакДрайв, з радіо лунали пояснення Ольгерда. Все його інтерв’ю, по суті, зводилося до того, що випустити Фагада означало б запросити вовка в отару овець.

— У цьому щось є, — мовив Оринський, коли вони під’їхали до першого віконця.

— Я тебе прошу, Зордоне.

— Якщо Аль-Джассам щось планував, у нього є мережа знайомих, які миттю допоможуть йому зникнути. Не мине й година, як він матиме пояс шахіда чи що-небудь інше, чого буде достатньо, аби посіяти терор.

— Ти перебільшуєш.

— Достатньо навіть фургона, — додав Кордіан. — Чи тобі нагадати, скільки людей загинуло в Ніцці та Берліні.

— Не треба. Але наш клієнт — не терорист.

— Ти не можеш знати напевно.

— Проте я можу бути впевнена, що мій обов’язок — зробити все, аби клієнт відповідав не крізь ґрати. Падерові нічого не заважає змінити тримання під вартою на поліційний нагляд — і цього було б достатньо.

— Ісламіст-екстреміст із ІДІЛ за плечима проти поліційного нагляду... Цікаво було б побачити результат такого протистояння, особливо якщо припустити, що нагляд здійснювали б функціонери на кшталт Щербінського.

Хилка недовірливо поглянула на стажиста. Вона чекала на повернення до цієї теми, однак не розраховувала, що він обере такий спосіб. Та, мабуть, в цьому була і її провина. Протягом останніх трьох днів Кордіан намагався повернути Йоанну до обговорення питання, а вона щоразу ухилялась. Можливо, крім сарказму, варіантів уже й справді не залишалося.

Йоанна взяла каву й салат, після чого підняла скло.

— Що тепер? — запитав Оринський, коли юристка шукала місце на невеличкому паркінгу.

— З’їси цю траву, вип’єш каву — і рушимо далі.

Кордіан хвилину помовчав, роздивляючись жінку.

— Тебе щось не влаштовує? — озвалася вона.

— Розмірковую, що з твоїм посвідченням водія.

— В моїй особистій конституції це гарантовані права, як і на життя.

— От тільки нещодавно в тебе їх забрали.

— А потім повернули.

Відповідь не переконала Кордіана, та він вирішив не продовжувати. І знову якийсь час сидів тихо.

— А куди взагалі ти зібралася їхати? — запитав він.

— Дізнаєшся у свій час.

— Ми повинні зустрітися з Падерборном. Час скінчився.

— І?

— І він не може отак...

— Може, — перервала Хилка. — Термін справді чітко визначений, проте законодавець забув підкріпити його санкціями. Прокурор може його проігнорувати, і йому нічого за це не буде.

— Отже, ми подамо скаргу до суду.

— Навіщо? Не було жодного рішення.

Кордіан відкрив коробку з салатом і почав критично його роздивлятися.

— Тут, либонь, стільки ж калорій, скільки в будь-якій страві в «Маку», — пробурчав він.

— Ні.

— А може, навіть більше, ніж у подвійному «Біґ Маку».

— Ти справді вважаєш, що мене це турбує?

— Мабуть, повинно, ти ж, вочевидь, змінюєш свої харчові звички. Чи не вперше заїхала в «МакДональдз».

Якусь хвилину Хилка не озивалась. Потім вирішила, що зараз вдалий момент, аби визнати, чому так сталося.

— Я тестувала «МакДрайв», — повідомила вона.

— Тобто?

— Це складна техніка стеження, яку я розробила на випадок такої ситуації, як зараз.

Кордіан поглянув на юристку, як на божевільну.

— Я дійшла висновку, що найпростіше перевірити наявність хвоста, заїхавши на «МакДрайв».

Оринський сіпнувся нервово, наміряючись обернутися, але Йоанна миттю спіймала його за руку й зупинила.

— На бога, Зордоне, не думала, що тобі треба казати, аби ти не озирався назад.

— За нами стежать?

— Судячи з усього.

Хлопець зиркнув у дзеркало, але воно було так налаштоване, що нічого не міг побачити. Зате Хилка чудово бачила сріблястий седан Toyota, який упродовж певного часу їхав за ними.

— Срібна avensis, — сказала вона. — Прилипла, як банний лист, іще з центру. Зникла, коли ми зупинилися на ВР25, щоб заправитися. Потім знову з’явилася і з’їхала за нами на МакДрайв. Брюнетка замовила собі каву.

Оринський закляк, наче найменший рух міг би його видати.

— Їж ці рослини, — кинула Йоанна. — Поводься нормально.

— Хто ця жінка?

— А чи я знаю? Одне відомо: погонів вона не носить.

— Або не сподівається, що ти так часто перевірятимеш дзеркало заднього виду, щоб помітити один автомобіль, який за нами їде.

— Вочевидь, вона не в курсі, скільки фантомів зафіксувало мене на відео. Дивно, як мене ніколи не показували в ефірі TVN Turbo26.

— Все ще попереду.

— Це правда, — відповіла Йоанна й обернулася до дверцят.

Перш ніж Кордіан встиг запротестувати, юристка різко їх відчинила й вийшла з машини. Вона швидко закрокувала в напрямку avensis, розраховуючи, що брюнетка відразу відреагує, проте та зберігала абсолютний спокій.

Видно, вона не була такою аматоркою, як думала Хилка.

Коли юристка підійшла до автомобіля, жінка поглянула на неї з удаваним здивуванням. Опустила скло.

— Я можу чимось допомогти? — запитала невпевнено.

— Можеш не їздити за мною.

— Перепрошую?

— Ще раз побачу тебе чи твою автівку, я тебе заблокую, а потім ми разом почекаємо на поліцію.

Йоанна відчула себе дещо некомфортно, посилаючись на можливу допомогу з боку поліції. Зазвичай вони були з іншого боку барикад і не викликали позитивних асоціацій.

— Що ви...

— Заспокойся, — кинула Хилка. — Я не питаю, хто ти й за чиїм наказом мене пасеш, бо знаю, що відповіді не дочекаюся. Але ти можеш не вдавати, що не знаєш, в чому справа.

Брюнетка поставила каву на панель приладів і відчинила дверцята, мало не відпихаючи при цьому Хилку.

— Ви ненормальна? — випалила вона. — У вас дах поїхав, що нападаєте на чужих людей?

Йоанна одним оком помітила, що Оринський стояв поруч. Схрестив руки на грудях і спостерігав за жінками, ніби очікуючи на видовищне зіткнення.

— А мені було б цікаво дізнатися, хто наша тінь.

— Що ви...

— Буде складніше, ніж я думала, — перебила чорнявку Йоанна. — Можливо, краще відразу зв’яжемося з апаратом, що пильнує за дотриманням громадського порядку.

— Що?

— Дзенькнемо лягавим, — сказала Йоанна, дивлячись запитально на Кордіана. — Так зараз кажуть на Збавіксі, Зордоне?

— На чому?

— На районі площі Збавителя, — відповіла, зітхаючи. — Ніякий із тебе хіпстер, ти в курсі?

Брюнетка відступила на крок. Складалося враження, що вона мала намір якнайшвидше сісти в автомобіль і поїхати. Хилка миттю відреагувала, спершись на відчинені дверцята.

— Скоріше я повинна викликати поліцію, бо ви...

— Авжеж, повинна.

Юристка полізла у внутрішню кишеню й витягла телефон. Набрала 997 і простягнула стільниковий жінці. Та навіть не ворухнула рукою.

— Ну, будь ласка. Кажи щось.

— Але...

— Ти ж повинна це зробити. На тебе напала парочка психів, тож реакція цілком обґрунтована.

Якийсь момент вони мірялися поглядами.

— Проте ти не поспішаєш. Чому?

Брюнетка не відривала від неї погляду. Здавалося, вона навіть не моргала. Раптом маска впала, і Хилка помітила в очах співрозмовниці щось, що та досі приховувала. Задоволення.

В ту ж мить юристка усвідомила свою помилку. Ця жінка не просто не була аматоркою, навпаки, вона чудово зналася на своїй роботі.

Йоанна обернулася до «ікс-п’ятого» саме вчасно, аби побачити чоловіка, який сідав у її машину. Вона не встигла навіть поворухнутися, як він рвонув із місця зі свистом коліс.

Перша думка була типова для кожного юриста, який чудово усвідомлює, що важливі деталі стираються з пам’яті за кількадесят секунд.

«Запам’ятай кожну дрібницю», — наказала собі подумки.

Перш ніж юристка встигла помітити щось вагоме, «ікс-п’ятий» вже вирулював з паркінгу. Не роздумуючи, Йоанна інстинктивно, хоч і безнадійно кинулася услід за автомобілем.

Вона не знала, чи Зордон помчав слідом за нею. Не повинен. Важливо, щоб він залишився біля...

Хилка зупинилася, немов громом прибита, і різко обернулася. Срібляста Toyota avensis виїжджала з паркінгу біля «МакДональдзу».

— А хай йому! — вигукнула Йоанна.

Вона роззирнулася в пошуках Оринського, але ніде його не побачила. Почувалася так, ніби її відправили в нокаут ще до виходу на ринг. Тільки зараз юристка відчула, наскільки збилося її дихання, хоча пробігла якісь кілька чи, може, кільканадцять метрів.

Вона обводила поглядом усе навкруги, тільки тепер усвідомлюючи, що насправді відбулося.

І тут думки посипалися, мов град.

Вона дозволила себе обіграти. Втратила «ікс-п’ятий».

Що було в машині? Сумка, документи по справі, кілька дисків. Ноутбук вона не взяла, залишила в кабінеті, але...

Чек.

Ось що вони шукали. І без проблем знайдуть, просто зазирнувши в сумку. Правоохоронні органи намагалися змусити Йоанну передати їм цей клаптик паперу, та адвокатка стояла на тому, що він не має поки доказової цінності, тож їй ніщо не заважає притримати його у себе.

Хилка ще раз гучно вилаялась, розвела руки й роззирнулася.

Нарешті вона побачила Кордіана. Він, повільно крокуючи, повертався на паркінг. Мотав головою, зціплював губи й, мабуть, цідив крізь зуби прокляття за прокляттям. Коли стажист наблизився, Йоанні не потрібно було його питати, чи запам’ятав він номери «тойоти».

— Деталі, — гримнула. — Швидко.

Обоє не раз проводили судові експерименти, які мали спростувати свідчення очевидців. Обоє теж знали випадки на кшталт Кірка Блудсворта, якого у вісімдесяті роки засудили до смертної кари на підставі свідчень п’яти очевидців. Перш ніж вирок був виконаний, але вже після того, як він відсидів дев’ять років, його визнали невинним на підставі тесту ДНК.

Цей випадок спровокував справжню лавину в США: в наступні роки аналогічним чином було перевірено близько двохсот сорока справ. У сімдесяти трьох відсотках випадків результат виявився ідентичний до випадку Блудсворта.

Реконструкція подій — не найсильніша сторона людської психіки. Особливо якщо людина намагається відтворити щось, що викликало сильний стрес.

— Чоловік у чорній кепці, — озвався Кордіан. — Метр вісімдесят?

— Скоріше вісімдесят п’ять, йому довелося нахилитися.

— Обличчя я не побачив.

— Я теж, — відповіла Йоанна й махнула рукою. — Забудьмо про нього, він був надто добре підготовлений. Жінка.

— Брюнетка, без особливих прикмет і...

Кордіан розвів руками, і Хилка хотіла зробити те саме. Жінка нічим не вирізнялася з натовпу. Власне якби завтра юристка зустріла її на Маршалковській, то, можливо, навіть не впізнала б.

Сріблястих avensis на польських дорогах теж було без ліку, а на цьому автомобілі Йоанна не помітила нічогісінько, що хоч якось відрізняло його від решти.

— Це професіонали, Зордоне.

— Здається, так.

Йоанна подумки вилаялась, шкодуючи, що не має при собі пачки цигарок. Вона скерувала свій погляд на заправку, але відразу згадала, що залишила гаманець у сумці. І лише потім до неї дійшло, що так чи сяк вона все одно не курила б.

— Спецслужби?

— Не знаю, чи вони б так ризикували.

— Якщо залучають оперативних офіцерів, чому ні? — процідив крізь зуби, не відриваючи погляду від вулиці Радзимінської. — Ми ніколи їх не впізнаємо, не натрапимо випадково, не зустрінемося за жодних обставин і не...

— Годі.

— Що пропонуєш?

— Не знаю. Бляха, не знаю.

Обоє замовкли, так начебто їхню безпорадність треба було скріпити хвилиною тиші, ніби печаткою.

— Що за лайно, — врешті озвалася Йоанна.

Оринський кивнув і обернувся до неї.

— Що тут відбувається, Хилко?

— Ти справді не розумієш? Мені оголосили війну.

— Тобі?

— А як іще назвати викрадення «ікс-п’ятого»?

Хилка могла б заприсягнутися, що помітила посмішку на обличчі стажиста.

— Я б назвав це бажанням поцупити чек, який лежав у твоїй сумці. Бо справа ж у ньому, чи не так?

— Можна було це зробити, не забираючи машину. Це особистий напад. Найбільш особистий, на який тільки можна було зважитися. І вони незабаром пошкодують.

Кордіан не був так упевнений, але Йоанна не мала наміру його переконувати. Треба було негайно братися до роботи. А для цього вона мусила витягти Фагада з СІЗО. Потім притисне його до стіни й, урешті-решт, докопається до суті справи.

Юристка витягла з кишені телефон і набрала номер Падерборна.

— Що ти робиш?

— Ставлю ультиматум.

Чекала зі стільниковим біля вуха, але прокурор не відповідав. Лише з другої спроби з динаміка почувся його голос.

— Я аналізую справу, — повідомив Ольгерд. — Дай мені ще трохи часу на відповідь.

Хилка чекала, що прокурор отримуватиме задоволення через відсутність будь-яких санкцій за недотримання терміну. Зрештою, на його місці вона поводилась би так само, намагаючись не виводити другу сторону з рівноваги й показати, хто у їхньому протистоянні головний.

— Не напружуйся, Падеревський, — відповіла. — У мене щойно вкрали машину.

— І ти телефонуєш, щоб поставити мене до відома?

Жодного здивування. Хилка наморщила лоба, розмірковуючи, чи варто зафіксувати таку реакцію як підозрілу. Ні, радше ні. Ольгерд, без сумніву, був рідкісним стервом, але його складно було запідозрити у нечесній грі. Не той калібр.

— Разом із машиною викрали мою сумку, в якій лежав чек.

Цього разу у відповідь прозвучала тиша.

— Чуєш, Падере?

— Чудово чую.

— Знаєш, що це означає?

— Що деякі проблеми вирішуються самі собою?

— Ні, — відповіла. — Що зараз я домовлюся про наступне інтерв’ю. І в найяскравіших фарбах описуватиму, як у мене вкрали речовий доказ. І всю вину, звісно, звалю на тебе й твоїх посіпак.

— Ти чудово знаєш, що я не маю з цим нічого спільного.

Цього разу Хилка могла дозволити собі не відповідати.

— І в тебе немає доказів для звинувачення.

— І не треба. Це ж преса, а не суд, — відповіла юристка, силкуючись додати до інтонації ноти задоволення. — Буде гроза, Падеревський. Потужна, як тайфун.

— Не перша й не остання в моїй кар’єрі. Витримаю.

— Може, так, а може, й ні. У нашій справі рішення приймають ще й присяжні. І, як можеш здогадуватися, вони значно дужче піддаються впливові з боку ЗМІ, аніж шанов­ної юриспруденції.

Прокурор гучно прокашлявся.

— Я не скасую тимчасового арешту.

— А я й не сподівалася.

— То чого ти хочеш?

— Відмови, — відповіла адвокатка, розвертаючись у той бік, куди поїхали «ікс-п’ятий» і «авенсіс». — Таким чином і вовк буде ситий, і вівця ціла. Ти проявиш себе як непоступливого прокурора, а я зможу подати оскарження до суду.

У відповідь у слухавці почувся сміх.

— І ти думаєш, що суддя піде тобі назустріч?

— Це вже мій клопіт, — відповіла Йоанна. — Ти тимчасом спатимеш спокійно, бо я не піду до преси з новиною про крадіжку.

Довго вмовляти не довелося. Угода здавалася прокуророві вигідною.

Хилка, завершивши розмову й поклавши телефон до кишені, обернулася до Оринського. Той недовірливо глипав на неї, ніби не вірячи, що юристці вдасться так швидко обернути ситуацію на свою користь.

— Що, Зордоне? — запитала. — Вже забув, що я казала про колоди й сходи?

9Вул. Аргентинська, Саська Кемпа

У цій справі все було не так. Але Кордіан так само міг би сказати й про свою, і про Хилчину життєву ситуацію. Опускаючи те, що відбувалося між ними, кожен мав свої проблеми.

Вона була в них по самі вуха.

Він повністю занедбав стажування, а на додачу у нього в голові досі лунали слова Марціна Прушка, прокурора, з яким він мав помірятися силами у судовій баталії у справі Сендала. Обвинувач, здавалося, був певен, що Оринський опинився не з того боку барикад. Можливо, навіть слушно. Хлопець силкувався не думати про це, особливо в ситуації, коли Хилка втратила одну з найважливіших речей у її житті. Але висновок прокурора раз по раз зринав у пам’яті.

З Тарґувка на Аргентинську вони дісталися на «убері». Йоанна замовила машину, а потім чомусь уперлася, що заплатить готівкою, а не через застосунок. Можливо, тому, що разом з «ікс-п’ятим» вона втратила ще й гаманець. Хоч-не-хоч Оринський нашкріб потрібну суму, трохи дивуючись, що компанія взагалі допускає таку форму розрахунку.

Підтвердження того, в якій паскудній ситуації Йоанна опинилася, чекало на неї на Аргентинській. Коли вони дійшли до дверей квартири, Кордіан краєм ока помітив чоловіка, який сидів на сходах.

Він хутко підвівся, піднімаючи вгору відкриті долоні у відповідь на автоматичну реакцію Оринського, який лише згодом усвідомив, що стиснув кулаки.

— Це якийсь жарт... — пробурмотіла Йоанна. — Ще цього мені для повного щастя бракувало.

Філіп Оберталь важко проковтнув слину, дивлячись на дочку й її супутника. Навіть відкидаючи факт присутності Кордіана, в нього було достатньо причин триматися від Йоанни якомога далі.

Після їхньої останньої сутички Оринський, без сумніву, був останньою людиною, яку йому хотілося бачити. Слідів після того побиття вже не залишилося, але Філіп мусив зважати на можливість появи нових синців.

Кордіан ступив крок уперед.

— Спокійно, — зойкнув Оберталь. — Я не хочу жодних...

— Вимітайся, — перебив Кордіан, вказуючи на сходи, що вели вниз. — Зараз же.

Не опускаючи рук, Філіп трохи відступив. Однак це не мало такий вигляд, ніби він здається.

Оринський вп’явся поглядом у його очі, вкотре намагаючись збагнути, як звичайна, на перший погляд, людина в минулому могла так вчинити зі своєю дочкою і потрапити за свої вчинки за ґрати.

В ідеальному світі цього б ніколи не сталося. Але реальний був зовсім інший.

— Заради бога, я прийшов побачитися зі своєю дочкою...

— Не знаю, чи маєш ти право так її називати, засранцю.

Оринський відчув руку Хилки на своєму плечі. Він озирнувся, а вона послала йому заспокійливий погляд. Було неочікувано. І може, якраз тому він справив бажаний ефект.

— Він чудово це розуміє, Зордоне.

— Може, все-таки варто пояснити.

— Одного разу ти вже пояснив.

— І з радістю повторю.

Йоанна забрала руку, а потім обійшла хлопця і стала перед батьком. Кордіан не раз роздумував над тим, коли їхні дороги остаточно розійшлися. Скільки вони жили під одним дахом після того, як Йоанну зґвалтував Адам? І чи був це поодинокий випадок?

Мабуть, ні.

— Чого тобі? — запитала Хилка.

Чоловік знову ледь пропхнув слину крізь горло.

— Облиш свій театр, — мовила вона. — Ти забуваєш, що я добре тебе знаю.

— Який театр?

— Удаєш розгубленого, наляканого, ввічливого.

Філіп роззирнувся невпевнено, ніби, крім Оринського, десь у коридорах його підстерігала інша небезпека.

— Я знаю, що тобі на все начхати, — додала юристка. — Ти не раз отримував по морді та ще не раз отримаєш. Це тебе не лякає.

— Я вже казав, що за ці роки...

— Ти змінився? — встряла Хилка. — Обійдемося без цієї маячні.

Вона розвернулася й попрямувала до дверей квартири. Ключа не було, але, на жаль чи на щастя, у Кордіана в телефоні зберігся номер компанії, яка колись вирішувала для нього аналогічну проблему.

В думках стажиста відразу зринули спогади про Ґожима, побиття під Варшавою й візити в лікарню. Дивним чином вони змусили розізлитися ще дужче. Замість того, щоб піти вслід за Хилкою, яка щойно переступила поріг, Кордіан рушив у напрямку Оберталя.

— Зордоне!

Оринський зупинився так близько біля нього, що вони мало не зіштовхнулися лобами.

— Дай їй спокій, — тихо сказав Кордіан. — Зрозуміло?

— Спокійно...

— Ти вже достатньо спаскудив їй життя.

Перш ніж Оринський усвідомив, що не контролює ні своїх слів, ні вчинків, він штовхнув Філіпа. Той спантеличено поточився назад, ніби не очікував, що Кордіан і цього разу перейде від слів до діла.

Чоловік мало не впав на сходи — останньої миті поруч біля нього опинилася Хилка і спіймала його за сорочку. Він скористався моментом і вхопився за балюстраду. Філіп нажахано поглянув на дочку, а розлючена Йоанна обернулася до Оринського.

— Ти здурів? — просичала. — Хочеш його вбити?

Кордіанові здалося, що його серце на мить зупинилося, коли запитання луною відбилося в його голові.

Хотів? Господи, ще б трохи — і Філіп справді міг упасти. І не був би першою людиною, яка скрутила собі в’язи на сходах.

— Досить уже, — кинула Йоанна, а потім вказала пальцем на батька. — Ти заходиш, — перевела погляд на Оринського. — Ти повертаєшся додому.

— Що?

— Побачимося вранці в офісі.

Кордіан спершу хотів запротестувати, пояснити, що сам не розуміє, як так сталося, але відразу ж усвідомив, що це безглуздо. Хилка вже прийняла рішення, і сперечатися з нею не було сенсу.

— Вибач, Зордоне, я використала загадковий для тебе термін, — додала, побачивши, що він не рушив із місця. — Побачимося в канці. Так краще?

Оринський не чекав такої реакції на штовханину з Філіпом, але він знав свою колишню наставницю достатньо добре, щоб розуміти, що десь за цим неприхильним тоном насправді криється вдячність.

— Гаразд, — відповів він.

— Заїдь по мене своєю «вогняною колісницею»27.

— Угу, — додав, виходячи й не звертаючи уваги на Оберталя.

Кордіан спустився вниз, став перед під’їздом і роззирнувся. Він не мав повертатися в свою орендовану студію, усвідомлюючи, що весь вечір прокручуватиме в голові сьогоднішні події.

Витягнув телефон, замовив таксі на вулицю Золоту, після чого набрав номер Кормака. Найліпше вдавати, що все у зразковому порядку, ніякої штовханини на сходах не було.

— Я не маю зараз часу, — відповів сухоребрик на привітання.

— Читаєш?

— Ні.

— А я все одно уявляю собі твого носа в «Дорозі»28.

— Краще уяви собі мій середній палець, — пробурчав Кормак. — Я і так прочитав її вже добрих кілька разів.

— Кільканадцять.

— Ти хотів щось конкретне чи тобі треба випустити пару після проведеного з Хилкою дня?

— І те, і те.

— Чудово...

— І я якраз їду в канцелярію.

— Ще краще, — зауважив Кормак. — Бо мене там немає.

Оринський мовчав.

— Робочий час закінчився, — додав чахлик.

Кордіан замотав головою, сідаючи в таксі. Він чудово знав, що Кормак на посту: маючи силу-силенну роботи, він навіть міг ночувати у «Маккартійській печері». А останні кілька днів саме такими й були.

— Скоро побачимось, — закінчив Оринський.

І цього разу не помилився. Піднявшись на двадцять другий поверх хмарочоса «Скайлайт», помітив прочинені двері в кінці коридору й промінь світла, що падав на підлогу та протилежну стіну. Стажист увійшов до кабінету і привітався помахом руки. Приятель відповів йому тим самим.

— Є щось для мене? — запитав Кордіан.

Сухоребрик закивав. Деякі речі не вимагали вербалізації, як і те, що Кордіан приїхав у канцелярію з певною метою. Він хотів знати все, до чого Кормакові вдалося докопатися.

— Я пішов по сліду чека, — почав чахлик.

— У тебе є його скан? Фотографія? Копія?

Кормак наморщив лоба.

— А що? Ви загубили найважливіший доказ у справі? Чи то пак єдиний?

— Ми загубили «ікс-п’ятий».

— Ага.

— Здається, ти не збентежений.

— І не схвильований.

— Не віриш?

— Звісно, що ні, — визнав Кормак. — Хилка скоріше наказала б звертатися до неї Аська, аніж дозволила...

Сухоребрик замовк, помітивши серйозний вираз обличчя приятеля. Кордіан глибоко набрав повітря в груди й на одному подиху розповів, що сталося на Радзимінській.

Кормак у відповідь просто мовчав, не виявляючи жодних емоцій. Якщо вже на те пішло, Оринський чекав від нього саме такої реакції. Можливо, всі ті дослідження, які свідчать, що люди, які систематично читають, більше дистанціюються від світу й усе сприймають спокійніше, не такі вже й безглузді.

— Насувається Армагеддон, — слушно зауважив Кормак. — Хилка переверне догори дном пів міста, щоб знайти цей автомобіль.

— Вона сприйняла це доволі спокійно.

— Радше вдягла таку маску. Ти ж знаєш, у неї їх більше, ніж в акторів на просценіумі.

— На чому?

— На сцені давньоримського театру, Зордоне. Ти що, і справді нічого не знаєш, крім законів?

— Орієнтуюсь більш-менш у сучасній культурі. Від класичної мене відвернуло завдяки Гомерові.

— Ти не розумієш, що говориш. Без Гомера не було б, до прикладу, Сенкевича.

— Так? Це справді була б непоправна втрата.

— Крім того, «Іліада» — вельми непоганий твір, — продовжив серйозним тоном сухоребрик. — І я вже не кажу про те, що якби не Гомер, то на світі ніколи б не з’явився перший роман в історії.

— Гм.

— Знаєш який?

— Не дуже.

— Думки експертів розділились, — процитував Хилку Кормак. — Але якби ти мене спитав, я б сказав, що це «Правдива історія» Лукіана. Насправді він не захоплювався Гомером, а написав цю історію, зокрема, щоб із нього поглумитися. До речі, це ще й перший роман science fiction, враховуючи, що вона написана у другому столітті...

— Кормачиську, — дорікнув Оринський. — Я прийшов не для того, щоб розводити теревені про історію літератури.

— Шкода.

— Кажи, що є для мене.

Сухоребрик розвернув до себе невеликий ноутбук, що стояв на столі, а потім відкашлявся невдоволено, начебто зміна теми насправді серйозно його зачепила.

— Звісно, я зробив копію чека, — почав він. — Але припускаю, що в суді такий доказ не приймуть.

— Можливо, він і не згодиться. Ми розраховуємо, що до зали суду справа не дійде.

Сухоребрик звів брови.

— Це як? — пробурмотів. — Хлопака ж сидить за ґратами.

— Ми подали клопотання про скасування запобіжного заходу.

— І що?

— Поки що нічого, але все попереду.

— Думаєте, суддя його випустить?

Оринський стенув плечима, вважаючи, що Хилка зробить усе, аби сталося саме так. Тепер уже навіть не йшлося про те, щоб Фагад вийшов на свободу — тепер це були особисті порахунки. Знехтувати такою нагодою означало б, що, по суті, крадіжка «ікс-п’ятого» виявилася б трагедією, яку Хилка не змогла обернути на успіх.

І на тому будуванню сходів настав би кінець.

— Ну, гаразд, — буркнув Кормак. — В кожному разі я пішов по тому сліду з Осло. Судячи з усього, Аль-Джассам прилетів туди Британськими авіалініями з Джидди.

— Звідки?

Кормак повів пальцем по тачпаду.

— З аеропорту імені короля Абдель-Азіза.

— Я тебе прошу...

— Із Саудівської Аравії, — пояснив, усміхаючись, чахлик. — Загалом це найкращий варіант, щоб вибратися з того регіону. Принаймні якщо ти терорист-смертник.

— Тобто?

— У них достатньо непогані безпекові процедури.

— Це наче як мінус.

— Навпаки, — відповів без вагань Кормак. — Європейські країни довіряють саудівцям у цьому питанні. До літака, що летить з Ріяду чи Джидди, ставлення інше, ніж із Ємену. Тож якщо джихадист зможе пройти там безпековий контроль, він у кращій ситуації. А те, що в них є свої методи, не мушу тобі пояснювати. Зрештою, цей контроль не надто допомагає затримати таких, як Фагад.

— Не будемо вдаватися в подробиці, — кинув Кордіан. — Ти знайшов, куди далі веде слід?

— Далі? Жартуєш? Навіть американські спецслужби, співпрацюючи з арабами, по суті, на вітрі цигарку закурити не можуть. Саудівці — не вороги, але на легкий обмін інформацією можна не розраховувати.

Кордіан вилаявся про себе.

— Але ж мусив залишитися хоч якийсь слід, — сказав він. — Аль-Джассама певним чином викрали в Єгипті, потім він перебував аллах знає де, і врешті-решт опинився у цій Джаббі.

— Джидді.

— Джеді. Один біс.

Кормак закивав головою, примружуючи очі, так наче думки відносили його кудись далеко.

— Якщо це взагалі той самий викрадений хлопець, — зауважив він. — Ви впевнені?

— Ні. Результати аналізів мають бути завтра.

— У Ліпчинських взяли зразки?

Оринський різко провів рукою по волоссю, зіпсувавши зачіску, яка стійко трималася весь день. Зараз, коли він уже добігав кінця, Кордіан міг собі це дозволити.

— Виявилося, що все не так просто, — відповів важко. — Вони продали ту квартиру, тож слідів ніде було шукати. До сестри Анни з малим вони не приходили, а якби й приходили, після стількох років це не мало б жодного значення. На щастя, вони нічого не викинули, а склали все в коробки й торби та тримали у підвалі. Криміналісти знайшли кілька волосин і стверджують, що цього достатньо.

— Ідеально.

— Якщо тільки підтвердиться, що це їхній син. Якщо ні, матимемо клопіт.

— Яка різниця. Результат не змінить вашої лінії захисту.

— Не зовсім, — визнав Кордіан. — Ліпчинські перестануть оплачувати рахунки, а ми принципово за «дякую» не працюємо.

Оринський зітхнув і підвівся. Поглянув згори на приятеля, намагаючись збагнути, чи зараз не один із тих моментів, коли сухоребрик навмисно не сказав йому всього, щоб під кінець чимось здивувати.

— Більше нічого немає, — швидко відреагував Кормак. — Не сподівайся.

Стажист повільно покивав головою, досі не в змозі відкараскатися від думки, що відсутність книжки на столі не віщує нічого хорошого. Він мимохідь зиркнув на стільницю, і на мить здалося, що на кутку помітив кілька білих крихт.

Кордіан швидко відвів погляд.

Гендальф білий? Ні, не може бути. Кормак і справді свого часу підсунув стажистові амфетамін, стверджуючи, що більшість юристів у Варшаві, які працюють понаднормово, ним ласують, проте відтоді в канцелярії «Желязний і МакВей» діють залізні правила.

Та все ж, з огляду на темп роботи Кормака, не виключено, що він допомагав собі спідом29.

— Дай знати, коли на щось натрапиш, — сказав Оринсь­кий.

— Натраплю? На що? Мені що, полетіти в Саудівську Аравію, купити собі куфію й вештатися вулицями, випитуючи про Фагада аль-Джассама?

— Чому б і ні? — відповів Кордіан, після чого підняв руку на прощання й вийшов у коридор.

Оринський був упевнений, що слід, який вів із Хургади до Джидди мусив іще існувати, він не міг стертися навіть кільканадцять років потому. І йому здавалося, що якщо хто і міг його відкопати, то саме Кормак.

Однак наступного дня переконався, що дуже помилявся. Інформація про слід надійшла зовсім із іншого джерела.

10Ресторан «Саська Ґемба», вул. Саська

Впустити батька у квартиру було останнім, на що зважилася б Хилка. Водночас посилати його під три чорти вона також не хотіла, не цього разу. Щойно Зордон зник у ліфті, Йоанна кивнула Філіпові й відвела до найближчої кнайпи.

Вони сіли навпроти одне одного на плетених кріслах біля бару.

Йоанна вп’ялася очима в обличчя Оберталя.

— Звідки ти дізнався, що я вагітна?

Філіп вирячив очі.

— Не хочу гаяти час, тому перейдімо відразу до діла, — пояснила Хилка, забираючи меню. — А ти не встигнеш нічого ні з’їсти, ні випити, тому не напружуйся.

Офіціант наблизився до них трохи невпевнено. Йоанна замовила рублений яловичий біфштекс на грилі з перцевим соусом. Без салату і без картоплі.

Потім різко поклала меню на стіл. Якусь хвилину обоє мовчали, глипаючи одне на одного. Ніхто не відводив погляду.

— Мені повторити запитання? — просичала жінка.

— Ні.

— Отож? Хто тобі сказав про вагітність?

— А звідки ти знаєш, що взагалі хтось сказав?

— Бо саме тому ти до мене прийшов.

— У мене могли бути...

— У тебе могло би бути нормальне життя, якби свого часу ти взяв себе в руки й не перебіг на інший бік барикади, коли мама пішла. Але ти був слабкий, як Смоленська береза.

— Її якраз-таки називають Броньованою.

Це зауваження не справило на Хилку ні найменшого враження. Батько поклав долоні на столі й став нервово їх потирати.

— Може, облишиш?

— Що саме?

— Оці всі сигнали, що ти знервований, що некомфортно почуваєшся, що ти став чутливим, переймаєшся всім, що відбувається навколо тощо.

Хилка знала, про що каже. Вона знала цю людину аж надто добре, щоб повестися. І саме тому усвідомлювала: хоч би що вона торочила, він піде до кінця. Він створював нового себе, і для цього йому було необхідно, щоб Йоанна також бачила в ньому нову людину.

Філіп мовчки проігнорував коментар, а потім трохи згорбився.

— Я дізнався від Артура Желязного.

— Ти з ним спілкуєшся?

— Так. Можливо, пам’ятаєш, що ти мала вести мою справу.

— Ніколи навіть не розглядала таку можливість. Я не захищаю педофілів. І крапка.

Здавалося, що чоловік не мав відповіді. Хоч насправді він докладав усіх зусиль, аби просто втримати себе в руках і не відповісти надто агресивно.

Колись він справді був таким, яким зараз прикидався. Перш ніж матір пішла, Хилка бачила в батькові спокійну, теплу людину. Та потім він поступово почав змінюватися, і відколи одного разу його дружбан під час п’янки став розпускати руки, Філіп остаточно збився з пуття.

Дешеві наркотики, ще дешевший алкоголь, провали в пам’яті, гучні гулянки до світанку... усе це стало для Оберталя хлібом насущним. А для Йоанни — середовищем, в якому вона зростала.

Юристка тихо вилаялась і покрутила головою.

— Нічого не скажеш?

— Скажу, що зараз ти захищаєш терориста.

— І це краще, ніж педофіла.

— Ті обвинувачення не мали нічого спільного з...

— То в чому справа?

— Мені висунули обвинувачення у висловленні погроз кримінального характеру.

Йоанна злегка нахилилася. Мусила визнати, що їй стало цікаво. Таке зізнання не дуже пасувало до нового образу, який силкувався створити Філіп. Коли Желязний наполягав, аби вона взяла цю справу, то не заглиблювалася у подробиці. І попри те, що формально Хилка погодилася захищати Філіпа, вона ніколи не мала наміру цього робити.

— Кому адресували погрози?

— Пйотрові Лянґеру.

Йоанна високо звела брови, не відразу збагнувши, що така реакція принесе батькові задоволення. Байдужий вираз обличчя дочки був би для нього найпотужнішим ударом. Подив чи будь-які інші емоції — навпаки.

— Не спитаєш, звідки...

— Не спитаю нічого, — перебила Хилка. — Бо не муситиму. Сам усе розповіси від самого початку.

Йоанні якраз принесли її страву, а Оберталь почав розказувати, як стежив за її успіхами у справі «Салюса». Зізнався, що через сповнені занепокоєння дзвінки Маґдалени намірився вийти на зв’язок іще раніше.

— Твоя сестра сказала мені, що ти працюєш у крихітній канцелярії в «Аркадії», що п’єш дедалі більше...

— Було й загуло.

Чоловік кивнув, так ніби інтерпретував ці слова значно ширше, ніж повинен був. Після чого продовжив розповідь, довго розсусолюючи те, як він боровся зі своїми думками, зважуючи, чи варто вийти на зв’язок.

Хилці кілька разів довелося нагадати, що її це цікавить так само, як буддійського монаха цікавить спокуса Ісуса в пустелі.

— Щойно ти взялася за справу того цигана, я вирішив допомогти... Почав цікавитися «Салюсом», випитував про компанію...

— І довідався, що Лянґер — член наглядової ради.

Філіп закивав головою, а Хилка відрізала шматок м’яса. Оберталь хотів було продовжити, та до них підійшов офіціант і, дивлячись на чоловіка, запитав, чи не бажають вони чогось іще. Йоанна відповіла рішучою відмовою.

— Я знав, що ти його захищала. Справа була доволі гучна.

— Аж надто гучна. Навіть для моїх вух, загартованих потужними рифами.

Раптом Йоанна усвідомила, що зайшла надто далеко. Вона не повинна дозволяти собі такий тон, адже так вони наближалися до небезпечного місця, в якому починалася нормальна розмова. А цього вона дозволити не могла. Ніколи.

— Крім того, я розумів, що у цій справі щось дуже не в порядку.

— Не вичавлюй із себе занепокоєний батьківський тон.

— Гаразд, — відповів спокійно. — Зрештою, тобі достатньо буде знати, що Маґдалена не виказала мені нічого конкретного. Сказала лише, що з Лянґером були проблеми.

— І ти з ним зустрівся.

— Атож.

Хилка засміялася собі під ніс.

— Неймовірно.

— Я хотів пояснити, що якщо він створюватиме тобі будь-які проблеми...

— Просто не віриться, — перебила Йоанна, відкладаючи виделку й ніж. — Ти повертаєшся після стількох років і влазиш без мила просто всередину мого життя.

— Я лиш хотів...

— Ти хотів рівно того, чого досягнув, гівнюче, — відрізала. — Я тебе знаю. Знаю твої методи. І чудово усвідомлюю, що ти пішов до Лянґера, аби отримати те, що отримав.

— Але...

— Ти розраховував, що він погрожуватиме тобі позовом. І ти намірявся звернутися до нас, щоб ми тебе представляли в суді, ти бісове брехло. Ти хотів показати, яка важлива тобі дочка. І що ти готовий протистояти навіть самому Лянґерові.

Філіп мовчав. Але робив усе, аби мати ображений вигляд.

— Ти знав, що у нас із ним є незавершені справи, тож ти не сумнівався, що Желязний скористається можливістю і візьме справу. І призначить на неї мене, бо вважатиме, що в такій ситуації я виставлю проти Лянґера найважчу артилерію. Тільки от не збагнув, що я скоріше візьму на приціл тебе.

Йоанна підвелася й нервово засунула руку в кишеню жакета. Вона хотіла кинути на стіл кілька банкнот і просто вийти з ресторану, однак їй вилетіло з голови, що гаманця вже ніде не знайде.

Оберталь також підвівся.

— Лянґер відкликав позов, — сказав.

— Чудово. Завдяки тобі він тепер думає, що я йому щось винна.

Хилці кортіло взяти залишки м’яса й заїхати ним прямо в пику Філіпові. Вона була впевнена, що з Лянґером розібралася остаточно. Звісно, він ще міг десь колись вискочити як чорт з табакерки, але юристка не сподівалася, що це станеться так швидко. І що до цього докладе руку її батько.

— Ти повний кретин, — кинула. — І тримайся від мене якнайдалі.

— Йоанно...

— І заплати за біфштекс, — додала Хилка, начебто це й справді була певна форма покарання.

Вона відвернулася, але Філіп схопив її за руку. Йоанна миттю відштовхнула його руку й сама замахнулася. Завмерла, второпавши, що ще б трошки — і зацідила б йому. Вочевидь, емоції того дня відбилися не тільки на Зордонові.

— Слухай, — почав Філіп, дивлячись, як Хилка опускає руку. — Ти матимеш дитину, ти станеш матір’ю, а я... а я хочу в цьому...

— Ти не маєш права ні в чому брати участь.

Юристка нічого не додала. Швидким кроком вийшла з ресторану, після чого ще більше прискорилася, прямуючи до першого ліпшого магазину з алкоголем. Вона залетіла, як ураган, кинула погляд на поличку з міцними напоями й знову зрозуміла, що не має чим заплатити.

— Матері його ковінька! — вигукнула жінка.

Продавець поглянув на відвідувачку дещо нажахано. Хилка перевела на нього погляд і згадала, що добре його знає. Раніше вона б сказала, що це недолік маленьких магазинів у спальному районі, адже кожен міг із легкістю розпізнати алкоголіка. Та цього разу це могло зіграти їй на руку.

— Мені потрібна пляшка в борг, — кинула.

— Перепрошую?

— Мені треба випити. Просто зараз. Гаманець залишився вдома.

— В такому разі...

— Я тобі заплачу десятку згори, якщо не створюватимеш проблем. Купиш собі пачку цигарок.

Хлопець швидко змикитив, що йому трапилась непогана нагода.

— Скоріше пів пачки, — зауважив.

— Нехай буде двадцятка.

— Гаразд.

Йоанна схопила з полиці першу-ліпшу пляшку текіли й мало не вилетіла з магазину. Вона поглянула у напрямку дворів. Були дуже близько й водночас надто далеко.

Вона вже відчувала, як усередині розливається тепло. Коли відкорковувала пляшку, у неї тряслися руки. Не замислившись ні на мить, Хилка приклала до вуст пляшку й перехилила.

Смак був чудовий, але відчуття огидне. Йоанна ледве ковтнула першу порцію алкоголю. Проте швидко потягнула й наступний ковток.

Юристка невпевнено роззирнулася. Перше, що спало їй на думку, зовсім не стосувалося впливу алкоголю на плід на такому ранньому терміні вагітності. Вона усвідомила, що шукає очима Оринського, побоюючись передусім того, що він, вийшовши з будинку, вичікував, як зазвичай, десь неподалік.

Проте його ніде не було видно. Зате Хилка помітила Філіпа, який швидко крокував до неї. Вона спершу поглянула на нього, а потім на пляшку.

Вона перетворювалася на батька: хотіла цього чи ні. А може, вона почасти завжди ним була.

Йоанна закрутила текілу й підійшла до рогу магазину. Поставила пляшку на підвіконня невеличкого вікна й нахилилася за стіною. Вклавши два пальці до горла, викликала блювотний рефлекс.

Через хвилину Обертал вже стояв біля неї й простягнув серветку. Хилка витерла рот і поглянула під ноги.

— Можеш тепер зі мною поїсти, — сказала. — Принаймні в певному сенсі.