Оскарження: роман ebook

Мруз Р.

Оскарження : роман / Р. Мруз; перекл. з польськ. Ганна Ігліна. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 472 с.

ISBN 978-966-10-2937-7

Remigiusz Mróz

OSKARŻENIE

Copyright © Remigiusz Mróz, 2017

Copyright © Wydawnictwo Poznańskie sp. z o.o., 2017

Друкується з дозволу

Madeleine Milburn Ltd.

З польської переклала Ганна Ігліна

© Remigiusz Mróz, 2017

© Г.В. Ігліна, переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Минуло чотири роки, відколи під Варшавою було скоєно серію брутальних убивств. Злочинця спіймали, судили й запроторили до в’язниці. Докази, зібрані проти легендарного діяча «Солідарності», не викликали сумнівів.

Проте одного дня адвокатка Йоанна Хилка отримує лист від дружини засудженого, в якому та стверджує, що віднайшла нові докази, котрі доводять невинуватість її чоловіка. Юристка припускає, що справа не варта уваги, але змінює думку, коли авторка листа гине, а взірці ДНК однієї з жертв убивства чотирирічної давнини знаходять на місці іншого злочину. Окрім того, з’ясовується, що все це якось пов’язано з Кордіаном Оринським.

6Пенітенціарна установа, Білоленка

Тадеуш Тесаревич міг очікувати на попередній візит, але наступний став для нього цілковитою несподіванкою. Він знав ім’я чоловіка, який хотів його побачити, але у нього не було причин просити про це.

І все ж Тадеуш сидів зараз навпроти свого візитера і пильно спостерігав за ним.

— Прийміть співчуття у зв’язку зі смертю вашої дружини, — сказав той.

У голосі відвідувача не було й натяку на співчуття. Він промовляв слова з цілковитою, майже механічною байдужістю. Колишній дисидент вирішив, що буде краще, якщо не відповідатиме.

До того ж він не мав бажання ні з ким теревенити про Люцію. З емоціями мав давати собі раду сам, а для висунення публічних звинувачень ще прийде час. Щодо смерті його дружини було занадто багато запитань, щоб міг так просто кинути напризволяще цю справу.

— У ЗМІ розповіли, що на похороні будуть натовпи студентів, — додав гість.

— Гадаю, що так.

— Її дуже любили, чи не так?

Тадеуш злегка кивнув. Голос співрозмовника все ще був абсолютно індиферентним, і все ж у Тесаревича склалося враження, що це запитання було нагадуванням про те, що він не зможе взяти участь в останньому прощанні з Люцією. Чоловіки якусь мить мовчки споглядали один на одного.

Тадеуш поцікавився, чого від нього хоче несподіваний гість. У них не було нічого спільного, вони не могли принести один одному ніякої користі.

— О, це вельми загадкова справа, — промовив гість за якийсь час.

— Ви так гадаєте?

— Ви теж, — запевнив чоловік, і куточки його рота злегка сіпнулися. — Не випадково ваша дружина звернулася до адвоката Хилки з новими доказами вашої невинуватості, а потім одразу ж померла.

Тесаревич насупився, і зморшки, що вкривали все його обличчя, стали дуже виразними.

— Звідки ви про це знаєте?

— Мене цікавить і те, й інше.

Тадеуш глибоко вдихнув і трохи нахилився над столом.

— Можливо, вам не варто цим перейматись.

— Можливо, — відповів гість. — Утім, інколи ми не маємо вибору. У вас, натомість, такий вибір був.

— В якому сенсі?

— Ви могли б відмовити Хилці. Чому підписали з нею договір?

Останнє, на що очікував Тесаревич, це розмова на тему заміни його захисника. Хто послав цього чоловіка? Його попередній адвокат? Ні, радше, ні. Вони попрощалися з цим чоловіком без якихось взаємних образ. До того ж він людина не такого калібру.

Колишній дисидент вирішив, що опинився в одній із тих ситуацій, коли менша кількість поставлених запитань може призвести до більшої кількості відповідей.

— Я хочу знати правду, — відповів він. — А Йоанна Хилка її довідається.

— Правду про що?

— Катастрофу в моєму житті. Про те, що сталося з тими дітьми. Про смерть дружини.

Чоловік якусь мить мовчав і не ворушився. Він зазирав прямо в вічі Тадеушу, але в останнього склалося враження, що співрозмовник дивиться не на нього, а на якийсь пункт, розташований позаду його голови.

Нарешті співрозмовник ледь-ледь посміхнувся.

— І вас не цікавить, звідки беруться нові докази? — запитав він. — Чи те, як ваша дружина дізналася, що Мацек Левицький живий?

Тесаревич не мав наміру відповідати на риторичні запитання.

— Я брав у цьому участь, — додав відвідувач із відвертим задоволенням.

— Ви?

— Звісно ж, я не можу приписувати собі всю заслугу. Це були зусилля більшої кількості людей.

— Але...

Гість підвівся.

— Я допоміг вам одного разу, — сказав він, — і допоможу вам знову в майбутньому. Та є одна умова.

Тадеуш насупився. Таке формулювання ніколи не обіцяло нічого хорошого. Якби існувало хоча б кілька умов, ситуацію можна було б вважати банальною. Якщо вимога була лише одна, то це свідчило про справжню проблему.

— Яка умова? — спитав Тесаревич.

— Конфіденційність.

— Що це означає?

— Будь ласка, робіть те, що ви так добре робили за часів Польської Народної Республіки, тобто тримайте все в абсолютній таємниці.

Тадеуш красномовно озирнувся.

— Охоронці й інші ув’язнені мене не цікавлять, — запевнив чоловік. — Важить те, щоб ніхто поза тюремними стінами не дізнався про цю розмову.

— Тобто, конкретно мої захисники.

— Атож.

— І яка у вас гарантія того, що я залишу всю цю інформацію при собі?

— Жодної, — зізнався візаві Тесаревича і застібнув ґудзики на маринарці, — але гадаю, що ви розсудлива людина. І я маю ще багато карт, які потрібно розкрити. Карт, які вам допоможуть.

Тесаревич поглянув на нього зі спробою визначити, чи правду той каже.

— Натомість я залишу їх при собі, якщо дізнаюся, що ви згадували мене у розмові з кимсь.

Чи є можливим таке, що саме цей чоловік повідомив Люції про нові докази? Вона так і не розповіла, як натрапила на Левицького. Можливо, вона також чула подібний ультиматум від цього чоловіка.

— Хочете вийти відси? — запитав відвідувач.

— Ще б пак.

— У такому разі дозвольте вам допомогти. На моїх умовах.

Тесаревич сумнівався, чи мотиви, що керували цією людиною, якось пов’язано з якимись принципами. Проте кивнув. У нього не було іншого вибору.

7Єрусалимські Алеї, Середмістя

Протяжний гуркіт клаксона змусив Кордіана обернутися і кинути ворожий погляд водієві в машині, що була позаду Daihatsu YRV. Хилка виглядала так, наче хотіла відчинити двері й нетерпляче рушити далі сама, наче таран.

Але, врешті-решт, вона звернула увагу на Оринського і зосередила весь свій гнів на ньому.

— Неймовірно, — промовила вона.

— Що я можу...

— Це не «вогняна колісниця», а жовта домовина на колесах.

— Розвалитися може будь-яке авто, навіть остання X-п’ятірка.

Йоанна похитала головою.

— Ти купив развалюху, Зордоне.

— Ціна була невисока.

— Так само, як і рівень твоєї адекватності.

Він натиснув на газ, а потім знову обернув ключ у замку запалювання. Але і це не спрацювало, двигун усе одно не хотів його приємно здивувати.

— У будь-якому разі, дилерський центр має доплатити тобі за це японське одоробло.

— Я гадав, що тобі сподобалася ця автівка.

Він все ще намагався запустити двигун, але звук виразно вказував на те, що зі запалюванням не все гаразд. Винним у всьому був акумулятор, якого Оринський вже якийсь час планував замінити. Власне, планував від тої самої миті, як придбав YRV.

— Мені сподобався колір, але цей тарантас придатний хіба що для музею довбаних курйозів.

Кордіан проковтнув мовчки цей коментар.

— Ця бісова самурайська барбухайка ніколи не повинна бути на дорозі. Хіба що на під’їзній дорозі до пункту прийому металобрухту.

— Незабаром двигун запрацює.

Вона глипнула на нього, потім поглянула в дзеркало. Попри те, що на машині була ввімкнена аварійка, гудки клаксонів навколишніх автівок лунали знову і знову. Оринського не можна було цим здивувати, він також почав би втрачати розум у рекордно короткі терміни, якби опинився на місці інших учасників дорожнього руху.

— Неймовірно, — повторила Йоанна. — І це відбувається на головній транспортній артерії міста.

— Але...

— Хіба ти не знав, що акумулятор вже майже сів?

— Знав. Я навіть хотів його замінити, проте у мене накопичилися певні проблеми...

— Ти ось-ось отримаєш від мене кулаком по обличчю, — прошипіла вона, а потім штовхнула ногами стінку салону.

Він невпевнено зиркнув на її живіт, і вона підняла розкриті руки.

— Я спокійна, — заявила.

— Бачу.

Вона дістала телефон, а потім піднесла його до вуха настільки енергійно, що Кордіан подумав, що вона вдарила ним об скроню.

— Ти на роботі? — промовила вона в слухавку. — У тебе є затискачі?

Нарешті Оринський перестав мучити двигун і неквапно відкинувся на спинку водійського крісла.

— Ні, довбана японська машина зламалася посеред Єрусалимських Алей, з твого кабінету видно корок, який вона спричинила, — пробурмотіла Хилка. — Гаразд, чекаємо.

Кордіан на мить завагався, чи не запитати, кого вони насправді чекають. Але, врешті-решт, вирішив, що найрозумніше було б мовчати так, щоб не було ні пари з вуст. Він припускав, що зараз перед ними з’явиться один із найвищих юристів в корпоративній ієрархії, але через кілька хвилин помітив стареньку Skoda, за кермом якої сиділа Анка з приймальні.

Вони під’єднали один акумулятор до іншого. Потім мовчки чекали, заки зарядиться акумулятор Зордона.

Хилка вивергала все нові й нові прокльони, коли бачила, як машини проїжджають повз них. Водії навколо роздратовано хитали головами і не підозрювали, що цим лише ще дужче дратують цю розлючену тигрицю.

— Та курва ж їхня мама була!

— Це конче потрібно так лаятися? — пробурмотіла Анка.

— Так. Це лалохезія.

— Що?

— Слово походить від двох грецьких понять. Лала і хезо. Мова і виділення.

— Ага.

— Це означає виплескувати емоції через лайку.

— Інакше кажучи, твій спосіб життя.

Хилка мовчала, а Кордіан хвалив її в душі. З моменту останньої справи було дуже багато усіляких непорозумінь, хоча Оринський уже й не пам’ятав причин цих негараздів. Утім, вони, безперечно, були пов’язані з Кормаком, а точніше, з тим, як адвокатка поводилася з ним.

Вони дісталися поліційного відділку зі запізненням, але все ж до початку пресконференції. Кордіан увійшов до будівлі неохоче, адже згадав про свій останній візит. Його привезли сюди не як захисника, а як обвинуваченого. А те, що відбулося потім, стало початком цілої низки проблем.

— Щодо цієї лалохезії... — прохопився Оринський, коли вони йшли до чергового офіцера.

— Це правда. Вчені довели, що це дозволяє знизити не лише психічну напругу, але й фізичний біль.

Вони стояли перед офіцером, який ледаче відірвав погляд від своїх паперів.

— Йдеться про серію нейромедіаторів, які активуються у такому разі, — сказала Йоанна, а потім постукала пальцем по столу перед чоловіком.

Поліціянт поглянув на її руку.

— Наступний удар буде по твоєму чолу, — оголосила вона.

Можливо, якби він не знав, з ким має справу, то дійшов би висновку, що насправді йдеться про образу державного чиновника. Однак Хилка бувала тут достатньо часто, щоб офіцери в уніформі відчували до неї певну емпатію.

— Він чекає в коридорі, — відповів поліціянт і показав убік.

Щойно вони обернулися, то побачили Щербінського, який дефілював у парадному однострої. Кордіанові спало на думку, що у Хилки, власне, мусили бути не всі вдома, щоб на певному етапі дати спіймати облизня Щербінському й обрати його.

Він похитав головою, намагаючись відмахнутися від таких нав’язливих думок.

Службовець указав на одну з лавок. Вони сіли ліворуч і, захекані, обернули голови до нього.

— Але ж ви не квапились сюди дістатись.

— Нас зупинили бурхливі гормони, — сповістив Оринський.

Поліціянт запитально зиркнув на нього.

— Це такий гумор щодо вагітності, — додав Кордіан.

Йоанна проігнорувала його репліку і взялася масажувати однією рукою ділянку поперека.

— Нам було чим зайнятися в дорозі, — сказала вона, — а ти б не хотів нас тут бачити, тому не намагайся вдавати щось інше.

Він обернув голову до входу у відділок, а потім скоса поглянув на адвокатку.

— Мені на цій справі залежить так само, як і вам.

— Бздури. Вам вигідніше прикопати правду десь на відлюдді, куди не лише сонце, місяць не зазирає.

— Ні. Ми всі хочемо розв’язати цей кримінальний вузол. Прокурори можуть захищати свої попередні висновки, але...

— Ага, тепер на порядку денному у нас така концепція. У вас же зазвичай винні прокурори, коли ви не можете засадити за ґрати якогось сучого сина. А от тепер виявляється, що якщо хтось зі засуджених насправді не є винним, то всіх собак теж можна повісити на прокурорів.

— От не знав, що ти маєш звичку їх захищати.

— Я — ні. Але в цьому разі завалилися передусім ви, — шпарко відрубала вона. — Ви почали переслідувати людину, хоча одна з його передбачуваних жертв була жива.

— Ми його не звинувачували. І ми його не засуджували.

— Слава богу. Якби система залежала від вашої волі, одна лише моя лалохезія привела б мене за ґрати.

— Що це?

— Та неважливо, — відповіла вона і махнула рукою. — Розказуй уже, якого висновку дійшов психолог.

Щербінський сперся руками на коліна і нахилився. Він, мабуть, очікував, що адвокати приймуть ту саму конспіративну позу, але Кордіан і Хилка навіть не ворухнулися. Утім, Йоанна кинула на офіцера пильний погляд.

— Психолог стверджує, що у хлопчика справді є певні розлади.

— Отже, він не симулює?

— За словами психолога, ні.

— І це достатньо тямущий фахівець?

— Гадаю, що так.

— Чи впізнав би він шизофренію Рассела Кроу на самому початку «Ігор розуму»15 та чи виявився б він таким же кмітливим, щоб після перших сцен Ганнібала здогадатися, що Ентоні Гопкінс їсть підозріло криваве м’ясо?

Щербінський мовчав, і Кордіан, власне, цьому не здивувався. Тут важко було надати правильну відповідь.

— Гадаю, що ми можемо довіряти його думці.

— Це з’ясується тоді, коли він опиниться на місці для свідків.

— Маєш намір його задіяти у всьому цьому. Навіщо?

— От хочу цього — і все. Мені подобається знущатися над психологами. До речі, ти знав, що у Нью-Мексико виборцям пропонували проголосувати за поправку, що вимагала б від психологів одягати чарівні капелюхи під час свідчень у суді?

— Ні, — відповів він і зітхнув, — та й не потрібен вам експертний висновок. Досить того, що хлопчик виявився живим.

— Ні, ні, Щербаче. Я хочу знати, що з ним сталося. Хочу знати, чи справді ніхто з ним не може зав’язати контакт. І, нарешті, хочу знати, чому хтось чотири роки тому подумав, що його труп знайшли під Варшавою.

Поліціянт знову замовк.

— Хтось, тобто ви, — додала вона, — позаяк, якщо я трохи розуміюся на тому, як влаштований процес правосуддя, він починається з вас.

— Ну...

— І всупереч тому, що ти тут торочиш, ви отримаєте найбільшу порцію лайна. Тож я стану над тобою і виллю його тобі на голову.

Він випростався й озирнувся на двері, ніби шукав допомоги звідти. Однак у нього не було можливості втекти — і, ймовірно, на цьому етапі він виразно це усвідомив. Знову поглянув на Йоанну — точніше, на шрами на її шиї.

— Всі роб­лять вигляд, що цього не бачать, — сказала на це адвокатка.

— Не бачать чого?

— Тавра джихаду.

Він здавався трохи розгубленим.

— Ось як я це називаю, — сказала вона і провела пальцем по шраму. — Джихад таки вразив мене, хоча і не в ісламському значенні цього слова. У будь-якому разі, прийми мою пораду близько до серця.

— Все гаразд.

— І цього, і наступного разу.

— Чи була якась інша порада?

— Так, невисловлена, — відповіла вона з легкою пос­мішкою. — Я можу залишити в спокої поліцію і сконцентрувати весь свій запал на прокуратурі, якщо ти просто дозволиш мені погомоніти з цим хлопцем.

— З Левицьким? Нізащо.

— Ні, з отим мозкознавцем.

— Він уже...

— Він нікуди не подівся, — урвала його вона. — Він сидить десь тут і викладає вам свою експертну думку. І я хочу з ним поспілкуватися.

— Він розповість тобі те саме, що і я.

— Вочевидь. Зрештою, я не очікую, що раптом дізнаюся, що інші троє хлопців також десь блукають світом замість того, щоб лежати в трунах у Бродно. Адже, як здогадуюсь, саме там усіх поховали, еге ж?

— Трьох із них.

— Зокрема і того, хто зараз сидить в одній із ваших кімнат.

Щербінський скривився, нервово ворухнувся, ніби напрямок, у якому відбувалася розмова, був для нього вкрай небажаним.

— Ми все перевіряємо, Хилко.

— О, я не сумніваюся, — відповіла вона і насилу підвелася зі свого місця. — І подумайте про збір коштів на хабарі, бо це, мабуть, єдине, що може вас врятувати.

Кордіан теж підвівся.

— А може, ви вже дали на лапу батькам цих хлопчиків, аби вони не здіймали ґвалт?

Поліціянт не відповів.

— Ні? — продовжувала вона. — Ах так, вони ж бо ще нічого не знають.

— Левицький...

— Він виріс у дитячому будинку, знаю. Я знаю матеріали справи. Інші, однак, походили з повних сімей. Сімей, які мають право дізнатися, що відбувається.

— Пресконференція розпочнеться незабаром...

— Ет пусте, — відрізала Йоанна, махнула рукою, а потім дістала з кишені телефон із тріснутим склом. — Вона постукала по ньому кілька разів, наче це була російська техніка, що вимагала відповідної чутливості у поводженні з нею.

— Що ти робиш?

Вона подарувала йому не дуже щиру посмішку, а потім підняла свій стільниковий телефон, аби він побачив, що вона набрала номер Зиґзака. Перш ніж Щербінський зміг розтулити рота, зв’язок із журналістом було вже встановлено.

— Телефонний дзвінок із засвітів, — озвався Флещинський.

— Якщо це натяк на те, що я бог, то я на це просто скажу: «Не перебільшуй, Зігфріде».

— Аж ніяк не це я хотів сказати, — відповів журналіст NSI. — Я мав на увазі іншу силу.

— Тоді ціную твій комплімент.

— Ти завжди можеш розраховувати, що почуєш його від мене, — запевнив він. — Особливо, коли маєш щось для мене, як от зараз.

Посмішка не сходила з її обличчя. Щербінський повільно підвівся, схрестив руки на грудях і довго видивлявся на неї. Якусь мить між ними тривали мовчазні перемовини.

— Адже ти ж не телефонуєш мені просто так?

— Звісно ж, ні. У мене для тебе тільки цікава новина.

— У такому разі — я слухаю.

Перш ніж вона встигла затнутися про те, що якщо він не гаятиметься, то випередить поліцію у повідомленні приголомшливих новин, Щербінський злегка кивнув. Цього було досить.

Тепер їй залишалося лише наплести якісь дурниці Зиґзакові, аби тільки він не докопався до того, навіщо вона йому зателефонувала.

— Незабаром відбудеться пресконференція перед полі­цій­ним відділком у Муранові, — сказала вона.

— Справді?

Оринський не здивувався, що журналіст про це не здогадувався. Адже не було жодних ознак того, що ось-ось має статися великий інформаційний вибух.

— Пришліть досвідченого репортера, — порадила Йоанна, а потім поклала слухавку. Вона засунула стільниковий телефон у кишеню куртки і поглянула на Щербінського. — А ти відправ мене до психолога.

Кордіан мимоволі засміявся.

— У певному сенсі я завжди хотів почути цю фразу від тебе, — зауважив він стиха.

Вона проігнорувала коментар, ніби все ще ображалася на нього за те, що не виявив належної спритності у вирішенні питання зі своєчасною заміною акумулятора. Вони пройшли крізь невеликий коридор, опісля опинилися в приміщенні з кількома столами. Біля кожного з них хтось сидів, але, за винятком одної людини, всі були в мундирах.

Щербінський познайомив їх із лікарем, а потім сів на край стола — він виразно не бажав залишати правників наодинці з їхнім співрозмовником.

Хилка почала розпитувати про все, що могло б якось важити для справи, але ніякої істотної інформації не отримала. За словами психолога, перші симптоми майже половини всіх психічних захворювань виникали, коли пацієнти досягали чотирнадцятирічного віку. Однак лікар категорично наголосив, що необхідно провести тести, без яких він не вирішить, прикидається хлопчик чи насправді страждає на психічний розлад.

— А що, якби я приставила пістолет до вашої скроні і сказала: «Або я стрілятиму, або ви дасте мені однозначну відповідь щодо здоров’я цього пацієнта?» — запитала Хилка.

— Тоді ви мали б натиснути на гачок, тому що я не маю змоги надати...

— Та не вагайтесь. Ми ж лише розмовляємо, це не допит. Ви можете визначити, якою є ймовірність того, що ця хвороба вдавана, ви ж знаєтесь на цих справах.

— Так, але...

— То можете чи ні? Чи може він прикидатися?

Лікар запитально зиркнув на Щербінського, а той зітхнув і легким порухом голови дав свою згоду.

— Звісно ж, може, — відповів психолог. — Адже він просто міг дізнатися, як виглядають симптоми семантично-прагматичного розладу, синдрому Аспергера або, якщо на те пішло, аутизму. Якби він належно не підготувався, то, можливо, на початку зміг би обдурити нас. Втім, у кінцевому підсумку, сподіваюся, ми визначимо, що́ все-таки відбувається насправді.

— Невже він довго не зможе підтримувати цей фарс?

— Ну, теоретично...

— Чи зможе він ось так водити вас за ніс і досягти свого?

— Не знаю, якою могла б бути мета цього.

— Я теж, — зізналась Хилка. — Проте це не означає, що її не існує.

— Можливо, хлопчик просто хворий.

Оринський подумав, що такий варіант, зрештою, збігається з версією, яку нещодавно висунула Йоанна. Адже вона стверджувала, що або Левицький збожеволів і тому викрав машину, щоб перегнати її з Тарґувка до Волі, або у підвалинах цього його вчинку лежали набагато, набагато складніші мотиви. Перша версія тепер здавалася куди правдоподібнішою.

Психолог начебто теж схилявся до цієї версії.

— Бритва Оккама16, — промовив він, — змушує нас у нашій професії під час визначення діагнозу припускати якомога меншу кількість його варіантів.

— Це так не лише у вашій професії, — випалила у відповідь Йоанна, — хоча у вас є незла модифікація цієї бритви, а точніше, її антитеза.

Психолог підняв брови, наче вперше почув про це.

— Максима Гікгама17, — пояснила вона, — лікаря, який вирішив, що... якщо пан дозволить, процитую: «У пацієнта може бути стільки хвороб, скільки йому, курва, подобається».

— Я не чув про цю сентенцію.

— А шкода, адже вона відображає дійсність набагато краще, ніж бритва Оккама.

— Я б посперечався.

Кордіан усміхнувся сам до себе. Хилка організувала цю бесіду в такий спосіб, що фактично отримала підтвердження початкового діагнозу. Принаймні так підказувала логіка, з урахуванням того, що психолог почав напосідатися на концепції Оккама.

Подібного висновку, мабуть, дійшла і Йоанна, бо перевела погляд на Щербінського і тим самим продемонструвала, що питання закрите.

— Чи мав він при собі якісь документи?

— Ні.

— Гроші?

— Ні.

— Щось, що дозволило йому вкрасти... — вона зупинилася і втупилася в Оринського. — Даруй, Зордоне, щось, що дозволило йому заволодіти транспортним засобом?

Щербінський похитав головою.

— Може, в нього був бодай телефон? Дебетова картка, місячний квиток чи ключі від квартири?

— Ні.

— Та йди ти під три чорти, Щербаче. Чи було в нього хоч щось, крім одягу?

— Просто аркуш паперу, — сказав лікар, вочевидь, із почуттям певної туги за увагою. — Більше нічого.

Оринський припускав, що побачить на обличчі поліціянта невдоволення, але, далебі, ця інформація була настільки неістотною, що він не заперечував проти того, щоб передати її адвокатам.

— Про який аркуш ідеться? — наполягала Йоанна. — Квитанція? Виписка штрафу за неналежне паркування?

Вона переводила погляд із одного свого співрозмовника на іншого.

— Невже мені потрібно витягати з вас усе лещатами? Рано чи пізно я все одно про все дізнаюсь.

Лікар багатозначно поглянув на Щербінського, і поліціянт глибоко зітхнув.

— Це шматочок паперу розміром із пластинку жувальної ґумки, — сказав він. — Тобі він нічим не допоможе.

— Але ж у хлопчика він чомусь був.

— Хіба я знаю...

— Що було на цьому папірці?

— Нічого, що дало б нам бодай якусь підказку, — важко відповів Щербак. — Кілька цифр. Сім, шість, сім, п’ять, п’ять.

Кордіан завмер.

На якусь мить йому здалося, що все це лише сон. Потім відчув, як його ноги підгинаються під ним.

8Кабінет Хилки, «Скайлайт»

В юридичній фірмі вона почувалася краще, ніж удома. Хоча, можливо, такого означення їй варто було б удостоїти саме це місце, а квартиру на вулиці Аргентинській вважати просто своєю спальнею. Щоправда, останнім часом прихистком для неї слугувала саме ця її комірка, але якби це цілковито залежало від неї, вона б радше воліла жити у своєму офісі у «Скайлайті».

В оточенні кодексів і коментарів до них, в мінімалістичному, офісному інтер’єрі вона почувалася найкраще. Рідко користалася якоюсь книгою з цього огрому, але сам факт того, що вони її оточували, асоціювався у неї з комфортом.

Хилка відкрила ноутбук і зайшла на портал Rzepa. Прогноз погоди на теренах ЗМІ на сьогодні був однозначним — наближався ураган «Тадеуш». Наступного дня після візиту до поліційного відділку всі редакції наче збожеволіли. Фронт масового відпущення гріхів колишньому дисидентові вирував над Польщею, а найбільшу хвилю обурення було спрямовано на прокуратуру та поліцію.

Це був приємний клімат. Принаймні для неї. Усе вказувало на те, що після усіх бур, пов’язаних із Аль-Джассамом, її життя налагоджувалося. Йоанна на мить замислилась і втупилася очима у вікно. Від заціпеніння її розбудив стукіт у двері.

Вона зирнула на годинник. Хвилина по дванадцятій.

Це свідчило про те, що відвідувач знав її розклад. Якби гість завітав навіть на шістдесят секунд раніше, то наразився би на лайку, бо Хилка дозволяла вантажити собі мозок лише після полудня.

— Заходьте! — дозволила вона.

Двері відчинилися, на порозі стояв Оринський. Він знову виглядав так, ніби не спав усю ніч.

— Ти вже провалив іспити, Зордоне, — привіталася вона. — Тобі вже не треба сидіти до світанку і закопуватися в книжки.

Він розстебнув маринарку і важко впав на крісло перед письмовим столом, наче перед тим ніс якийсь тягар.

— До наступної спроби у тебе залишився рік, і ти ще встигнеш опанувати ази.

— Я навіть не знаю, чи...

— Ти складатимеш іспити, це безперечно.

Він не відповів.

— І продовжуватимеш це робити доти, доки у тебе не вийде. З моменту набрання чинності закону Госевського18 лімітів уже не існує — за фах можна боротися стільки разів, скільки заманеться.

— Однак...

— За твоїх обставин я б стріляла стільки разів, скільки вистачить набоїв... — вона зупинилася і примружила очі. — Три-чотири спроби. Зрештою, це спрацює.

Слова вирвалися з її вуст мимохіть. Правниця усвідомлювала, що в їхніх стосунках стався помітний регрес. До кінця останньої справи здавалося, що все вирішено наперед, і вони обоє були впевнені, яким шляхом підуть далі. Однак зараз вони якимось трибом повернулися до початкового пункту.

Якусь мить вона мовчки витріщалася на Оринського, а той, своєю чергою, задивився на Палац культури, який було видно з її вікна.

— Який маємо план? — запитав він.

Питання було неоднозначним, проте цього разу Хилка вирішила, що бритва Оккама є саме тим інструментом, який варто застосувати до справи.

— Ми домагаємося відновлення провадження, розчавлюємо прокуратуру в суді, а потім вимагаємо відшкодування та компенсації від цієї бандитської держави.

— Обсягом двадцять п’ять мільйонів.

— Згода.

— Це достатньо багато.

— Що це з тобою?

— Просто хочу нагадати, що Богуцький, після того, як з нього зняли звинувачення у вбивстві Папали, відсудив... скільки? Більше мільйона?

— Не пригадую. Можливо.

— А він багато часу провів у в’язниці.

— За вбивство «Першинга»19, — відповіла собі під ніс Хилка. — Я доведу, що держава не так помилилася, як свідомо знищила легенду опозиційного руху.

Слово «я» було ключовим у цій ситуації — і не лише через егоцентризм Хилки. До наступного іспиту Кордіан не міг з’являтися до суду, він утратив майже всі права, які були пов’язані зі складанням екзаменів.

Вони обоє замовкли, немов в одну мить почали обмірковувати всі наслідки того, що сталося.

— Жоден суддя при здоровому глузді не присудив би стільки Тесаревичу, — пробурмотів Оринський.

— При здоровому глузді — ні, — підтвердила Хилка, — але чи багато існує таких суддів?

— Я впевнений, що кілька знайдеться.

Вона махнула рукою, наче ймовірність цього варіанту була мізерною. Однак насправді не розраховувала на те, що державний бюджет можна буде подоїти на таку велику суму. Та суть полягала не в цьому.

— Це все стратегія «кулаком у писок», — заявила вона.

Кордіан насупився.

— Хіба ти не чув про таку?

— Ні.

— Не дивно, що ти зазнав невдачі. Бо не маєш уявлення про фах адвоката.

— І все вказує на те, що й не матиму, — тихо погодився стажист. — Що це за квазістратегія?

— Не якась квазі, а справжня досудова тактика, що ґрунтується на глибоких наукових дослідженнях.

— І хто назвав це «кулаком у писок»?

— Я, але це не має значення, — відповіла Хилка і сперлась на спинку крісла, — ідея полягає в тому, що ви б’єте когось в обличчя, а потім щипаєте. Щипання — ніщо порівняно з ударом межи очі, тому потерпілий не звертає на нього уваги.

Оринський нічого не відповів.

— Відтак, ми б’ємо по суду двадцятьма п’ятьма мільйонами, а потім запропонуємо меншу суму.

— Це техніка «дверима в обличчя», Хилко.

— Ех, та що там…

— Якщо хочу попросити у тебе сотню, то маю почати з якоїсь абсурдної суми, попросити хоча б тисячу. Зрештою, ми потроху збиватимемо суму, й у висліді ти здурієш і таки даси мені цю сотню.

— Я ніколи не дуріла аж настільки.

— Це не важливо. Ось так це виглядає для нормальних людей.

Так воно і було, натомість вона не мала наміру в цьому зізнаватися. Концепція побиття жертви припадала їй до душі набагато дужче.

— На яку суму ми реально розраховуємо? — запитав Оринський.

— На мендель.

— Я не знайомий зі старопольською мовою.

— Ой, я й забула, що ти набагато краще розмовляєш місцевою мовою мешканців Збавікса.

— Я ж казав тобі, що ніхто цього не робить...

— Я чую це постійно.

— Можливо, це якісь голоси у твоїй голові?

Він зробив це зауваження легко, майже мимоволі, і все ж у ньому було щось таке, що свідчило про те, що зачаїв на неї образу. Жінка не здивувалася. Якби вона була на його місці, то взагалі не взялася б вести справу вкупі. Ба більше, вона, ймовірно, назавжди урвала б усі контакти між ними.

— Тузин — це дванадцять, це, напевно, ти знаєш, — сказала вона. — Копа — шістдесят, ну, а мендель — п’ятнадцять.

— Гм.

— Одна копа, звертаю увагу, — це п’ять тузинів чи чотири менделі. А грос — це сто сорок чотири, або тузин тузинів. Все просто.

Оринський кивнув із граничною вдячністю.

— Спасибі, — сказав він, — тепер, коли я знаю старопольські назви числівників, можу спокійно померти.

— Ха, спокійно. Дочекайся закінчення справи Тесаревича. Тоді можеш зробити якусь ефектну юридичну сепуку або будь-що інше, що ти там запланував.

Її репліка теж була трохи недолугою, але й справді його блідий колір обличчя, налиті кров’ю очі й темні кола під ними пасували образу людини, яка, бодай недовго, але думала про те, щоб вкоротити собі віку.

Вона швидко відігнала абсурдну думку. Перебільшувала, а все через гормони, які ніяк не могли вгамуватися. Вирішила, що настав час зосередити увагу на справі. Її та Зордона.

— Кормак щось надумав із приводу тих чисел? — запитала вона.

Оринський нервово сіпнувся, наче почув щось несподіване або ніби йому раптово урвали перебування у глибокій задумі.

Скидалося на те, що Хилка була не єдиною, хто мав проблеми з концентрацією уваги. Що ж, дефіцит сну мав, либонь, змусити Зордона зайти на цьому шляху ще далі.

— Ні, — сказав він. — Насправді вони можуть стосуватися чого завгодно. Від позначення самоклеючої пломби для дверей і вікон до поштового індексу муніципалітету на південному сході Мексики.

Хилка тарабанила пальцями по столу.

— Коло пошуків потрібно звузити, — вирішила вона.

— Як?

— Запитати Тесаревича, про що йому кажуть ці числа.

— Можливо, нічого.

— Ні, — рішуче заперечила вона. — Не випадково їх знайшли у нашого молодика.

— Не випадково, тобто...

— Ми маємо їх як орієнтир, Ватсоне.

Оринський з сумнівом поглянув на колегу.

— Тебе щось не влаштовує? Шерлок не може бути жінкою?

— Якось...

— Стать зараз не важить, Зордоне, — сказала вона й закотила очі так, ніби нарікала на керунок, у якому рухається світ. — Британська медична асоціація навіть рекомендувала звертатися до мене не як до «вагітної жінки», а як до «людини з вагітністю».

— Що ж, так і робитимемо.

— В іншому разі можна образити всіх тих чоловіків, які теж завагітніли.

— Ми б цього не хотіли.

— Ні, звісно ж, ні. Але ж ми хотіли б дізнатись значення цих чисел, еге ж?

— Угу.

— І ми досягнемо цього, лише якщо поспілкуємось із Тесаревичем.

— Як можна мати таку впевненість?

— Позаяк це натяк, то можна дійти висновку, що його було адресовано конкретній людині. Це сигнал, який призначено тому, хто знає значення цих чисел. І ця людина — наш колишній дисидент.

— Можливо...

Його стриманість була для неї незрозумілою. Вона ж не стверджувала, що це було секретне послання, яке міг розшифрувати лише Тадеуш.

— Але також можливо, що це випадковий клаптик паперу. Клаптик рахунку-фактури, якоїсь квитанції...

— Техніки кажуть, що ні.

— Радше, Щербінський каже, що вони кажуть, — тихо виправив він її.

— Ти не довіряєш йому, Зордоне? Конкурентові у боротьбі за прихильність обраниці твого серця? Не може такого бути.

— Колишньому.

— Що?

— Якщо мене не зраджує пам’ять, це суперництво закінчилося.

В офісі запала незручна тиша. Хилка припустила, що ще кілька таких епізодів і їм справді доведеться припинити жартувати і серйозно погомоніти. Проблема полягала в тому, що вона не уявляла, чим це закінчиться. І, ба більше, не здогадувалася, який можливий результат такої розмови був би для неї бажаним.

— У нас зараз немає часу на слонів у кімнаті, — сказала вона. Кордіан скинув брови.

— Йдеться про гігантських істот, Зордоне, які стоять поруч із нами, а ми вдаємо, що їх не бачимо.

— Авжеж, я знаю, що означає elephant in the room. Але ні...

— Що? Хочеш і надалі вдавати, що нам нема про що балакати?

— Навпаки.

— У такому разі не варто корчити такі здивовані гримаси.

— Складно не робити цього, коли маєш справу з винятково...

— І тримай нерви в узді.

— Я в порядку, — сказав він і нервово поправив поли маринарки, — але так не може тривати довго.

Вона зітхнула і підвелася з-за столу. Потім зиркнула на дзиґар і збагнула, що до запланованої зустрічі з Тесаревичем у них не вистачить часу, щоб дати собі раду з їхнім слоном.

— Я досі навіть не знаю, хто батько дитини, — додав Кордіан і теж підвівся.

Вона зупинилася біля вікна і задивилася на площу Дефіляд. Ні, спершу справи, а потім уже особисті клопоти. Так було завжди і так має бути й надалі.

— Не знаєш? — рубанула вона. — Кормак ще не роз­плескав?

— Ні.

— Я думала, що він проявить чоловічу солідарність.

— Солідарність у ньому поборов інстинкт самозбереження.

Вона поклала руки на живіт і почала роздивлятися корки на Єрусалимських Алеях. За мить вони вже мали йти, якщо тільки не бажали запізнюватися на зустріч.

— А воно тобі треба? — запитала. — Все одно цей чоловік не дізнається, що він батько моєї дитини.

— Може, він має знати...

— Насправді, я навіть не знаю його, Зордоне, — сказала й обернулась, — і я не хочу впускати незнайомця у своє життя лише через те, що...

— І все-таки ти впустила його в...

— Hоla, — зупинила його підняттям руки, — ти маєш право бути розлюченим, але щойно розпочнеш атаку, всі переваги, які з цим пов’язані, зникнуть.

На якусь мить у неї виникло відчуття, що має поступитися його вимогам, але, врешті-решт, емоції не могли не взяти гору над нею.

— Ти маєш якось дати собі з цим раду, — відповів правник. — Бодай із цим питанням, бо з іншими ти навряд чи зможеш впоратися.

— Ой, правда?

Він нервово кивнув.

— Він має право знати.

— Він мені абсолютно чужа людина.

— За винятком дрібного, майже мізерного факту, що він тебе запліднив.

Вона тихенько пирхнула, потім енергійним рухом зірвала жакет зі спинки крісла.

— Пішов він у сраку, — сказала Хилка і хутко подалася до дверей.

Оринський пішов за нею. Вони вийшли в коридор, а потім без слів попрямували до ліфта. Кілька людей тишком-нишком роздивлялися двох правників, які пруть вздовж коридору, наче бульдозер. Більшість, однак, вдавали, що не бачать їх, і заздалегідь відходили з їхнього шляху.

— Він анонім, який нічого не означає, — сказала Йоанна і натиснула на кнопку.

Поруч із нею стояв Кордіан.

— Зрештою, йому з часом варто втратити анонімність, оскільки він є батьком твоєї дитини.

Вона обернулася до нього і кинула на супутника довгий погляд, на який той не відповів.

— Знаєш, як я з ним познайомилася, Зордоне? Чи знаєш ти, як узагалі чахлик його вичислив?

— Ні.

— Коли я була п’яною, задля розваги створила акаунт у Tinder.

— Що?

— Так, так. Все почалося за допомогою застосунку, який використовують десятки мільйонів людей, щоб влаштувати собі побачення або швидкий секс.

Пролунав звуковий сигнал, двері ліфта відчинилися.

Кордіан схаменувся лише тоді, коли Хилка увійшла досередини.

— І насправді, я не думаю, що маю дивуватися, що моє п’яне альтер-его вирішило це зробити, — додала за якийсь час Йоанна. — Адже Tinder — ідеальний інструмент. Він економить час, дозволяє знайти...

— Це просто решето для потенційних статевих парт­нерів.

— Ну, так, — визнала вона. — Але той самий механізм спрацьовує й у вас у голові, коли ви сидите в барі або стоїте на автобусній зупинці та шукаєте привабливих жінок. Просто в реальному світі ви водите оком по людях, у Tinder водите пальцем по екрану.

На перший поверх вони приїхали мовчки.

— Я не можу повірити, що ти завагітніла з першого разу, коли скористалася Tinder, — сказав Оринський, коли двері ліфта відчинилися.

— Це був перший і останній контакт із тим леґінем. Я, все ще в нетверезому стані, видалила застосунок і забула про все це.

Вона взяла павзу і погладила живіт.

— Кормаку знадобилася купа часу, щоб розгадати, як я познайомилася з W. Після цього все пішло шкереберть.

Вони вийшли в коридор, але відразу ж зупинилися, адже побачили Артура Желязного. Той був при повному параді, на ньому була камізелька з хустинкою в нагрудній кишені, також на ньому можна було побачити його фірмові запонки на манжетах, які витягнув з рукавів маринарки на відповідну довжину.

Він поглянув на Хилку так, ніби побачив привида.

— А я оце йшов до тебе, — сказав адвокат.

— Цього разу ми розминулися.

— У мене до тебе справа.

— Не сумніваюся, — відповіла вона й закотила очі, — і до того ж серйозна, позаяк ти був готовий постати власною особою у моїй оазі спокою. Моєму обійсті юридичної стабільності, яке надійно ізольоване від таких інсургентів, як ти.

Шеф ступив крок до неї і став зовсім поруч.

— Треба погомоніти.

— Без проблем. Мені подобається спілкуватися з людьми, я взагалі добра слухачка чужих монологів.

— Я серйозно.

— Я теж, Зордон може підтвердити.

Вона поглянула на Оринського, але той, здавалося, хотів уникнути розмови, оскільки Желязний проігнорував його присутність.

— Маєш вільну хвилину? — спитав Артур, хоча насправді це не було схоже на запитання.

— Ні.

— Послухай, ми направду мусимо...

— Зараз я йду до клієнта, — сказала вона, — коли повернуся, то, гаразд, залізу до пащі лева.

Вона рушила вперед, не чекаючи на відповідь. Коли вона вийшла зі «Скайлайту», то поглянула собі за плече і побачила, що Желязний стежить за нею. Він поводився дивно — напевно, відбувалося щось направду важливе.

«Чудово», — вирішила адвокатка. В її ситуації це саме те, що треба.

Вони мовчки попрямували до машини Оринського. Хилка припустила, що тиша триватиме недовго, бо їй буде складно втриматися від коментарів, коли авто знову не заведеться. Однак двигун спрацював відразу, а звук запалювання наводив на думку, що автівку вже устаткували новим акумулятором.

Не промовила ні слова. За всю поїздку до Білоленки у неї кілька разів виникало враження, що Кордіан хоче щось сказати. Вона була рада, що він не зважився на це. Вони й так змарнували достатньо часу на вирішення питань, які, врешті-решт, вирішаться самі собою. Або принаймні мають вирішитися.

Вони увійшли до приміщення для відвідувань і побачили Тесаревича за тим самим столом, де той сидів і попереднього разу. Однак сьогодні він справляв цілковито інше враження.

Вони сиділи навпроти одне одного, але в’язень навіть не дивився на них.

— Наступний, — пробурмотіла собі під ніс Йоанна.

— Не зрозумів?

— Мене оточує якесь мимрення.

Тадеуш зиркнув на Оринського і нічого не відповів. Хилка не мала наміру продовжувати цю тему — ані цю, ані якусь іншу. Вона і так витратила багато часу та сил на з’ясування міжособистісних стосунків і тепер прагла лише конкретики.

— Сім, шість, сім, п’ять, п’ять, — продекламувала вона. — Що це означає?

Тесаревич на мить замислився. Складалося враження, що він і справді намагався знайти відповідь на запитання. Однак все закінчилося тим, що він злегка стиснув губи і похитав головою.

— Мені це ні про що не каже.

— Подумайте як слід.

— Я так і зробив.

Правниця нахилилася до клієнта.

— Це чомусь важлива послідовність, — наголосила вона. — Поліція знайшла в кишені Мацека Левицького цидулку з цими числами.

Якщо колишній дисидент знав більше, ніж казав, то ніяк не виявляв цього. Йоанна спостерігала за кожним м’язом на його обличчі. Всі вони свідчили про справжнє приголомшення.

— Цидулку? — перепитав він.

— Хтось залишив вам повідомлення.

— Мені?

— Ви й далі отак перепитуватимете, чи ми нарешті почнемо думати про те, кому таке спало на гадку і чому?

Ще мить тому Тадеуш виглядав так, ніби він, у кращому разі, є байдужим до своїх захисників, а в гіршому — має ворожу до них настанову. Однак зараз в його очах можна було побачити певне пожвавлення.

— Не розумію, чого хтось може досягнути в такий спосіб, — сказав він. — І хто, властиво, міг надсилати мені якесь повідомлення?

— Безперечно, той, хто несе відповідальність за все це.

— А ви думаєте, що така людина існує?

— А що, всі ті хлопці зґвалтували самі себе, а потім ще й наклали на себе руки?

Якусь мить вона сподівалася, що це вона лише подумала, а не бовкнула вголос. Але то була лише мить.

Тесаревич підвівся, і вона втямила, що її репліка була недоречною.

— Мабуть, все, що ми мали обговорити, ми обговорили, — сказав він.

— Зачекайте...

— Я не знаю, що означають ці числа.

— Сядьте.

У нього не було ні найменшого бажання це робити. Щойно до нього наблизився охоронець, Тадеуш кивнув їм, а потім пішов геть. У Хилки склалося непереборне враження, що цей поєдинок мав би ідентичний фінал незалежно від того, зробила б вона це зауваження про хлопців чи ні.

— Щось відбувається, Зордоне, — пробурмотіла вона.

Оринський нічого не відповів.

— Чуєш?

Вона поглянула на нього і побачила, що його думки літають десь далеко. Він, здається, навіть не помітив, що Тесаревич покинув їх. Що в біса взагалі відбувалося?

9Hard Rock Cafe, вул. Золота

Ще не так давно Кордіан ніколи б не сказав, що зустріне свого боса в Hard Rock Cafe. Однак зараз, коли ситуація стала кризовою, скидалося на те, що Желязний розглядав це місце як найдоречніше для розмови зі своїм працівником. Обставини, що склалися, безперечно, на його думку, виправдовували такий вибір.

Оринський терпляче чекав на шефа, гризучи креветки. Власне, вони у цьому кафе відігравали роль лише закуски, проте для Кордіана їх вистачало для того, щоб влаштувати собі повноцінну вечерю. Правда, не варто забувати про те, що Оринський доповнював цю страву картоплею фрі, від якої щоразу мав намір відмовитися, але це йому ще ніколи не вдавалося.

Артур увійшов досередини пружним кроком упевненого в собі чоловіка. Він озирнувсь, а потім швидко повернувся до Кордіана. Здавалося, він не почувався тут як удома.

Сів за столик, а потім в якийсь спосіб спромігся одним лише поглядом змусити офіціанта підійти до себе. Замовив лише каву по-ірландськи, і це доводило, що не має наміру проводити тут надто багато часу.

— Я розмовляв із Хилкою, — сказав він, наче це щось пояснювало.

Наче Оринський не знав, що одразу після повернення з Білоленки Хилка пішла просто до кабінету свого партнера. Вона провела там добрих пів години, після чого вийшла звідти з грюканням дверима. На якусь мить корпоративна будівля ніби перетворилася на місце, де діють інші закони фізики.

Люди, які роїлися в коридорі, завмерли, у щільниках корпоративного вулика вже не було чути звуків активної праці, а всі кур’єри нагло кудись зникли. Запанував спокій.

Та після того, як Йоанна увірвалася до свого кабінету, ніби ураган, все повернулося на круги своя. А за мить Оринський помітив у своїй діловій електронній поштовій скриньці повідомлення від свого шефа, який запропонував прийти до Hard Rock Cafe.

— Авжеж, я знаю, що ви розмовляли з нею, — визнав Кордіан. — Здається, всі в офісі це помітили.

— Це була непроста розмова.

— Як і завжди з Хилкою.

Желязний посміхнувся, але в цій посмішці не було й натяку на веселість. Він дочекався кави, потім зробив ковток і кивнув сам собі, ніби вирішив, що вже час переходити до суті справи.

— Попереду в нас теж непроста розмова, — зізнався він.

«Ні, це ще не початок предметної бесіди, — вирішив собі Оринський. — Це лише вступ». І це скидалося на щось підозріле, адже його керівник рідко ходив околяса. Насправді це ставалося з ним лише тоді, коли тема розмови була вкрай незручною. Чого він міг бажати? Відсторонити Хилку від справи, хоча б доти, доки вона не народить й остаточно не відновить працездатність після пологів? Ні, він напевно знав, що Кордіан не мав такого потужного красномовства, щоб переконати Хилку погодитися з цим. І що треба винайти вкрай ласу альтернативу, щоб Йоанна перемкнулася на неї, а Тесаревича залишила якомусь іншому адвокатові.

Втім, у цьому ворожінні на кавовій гущі не було сенсу. Зокрема через те, що Оринський перебував тут саме для того, щоб дізнатися подробиці.

— Чого ви прагнете? — запитав він.

— Того, щоб вона працювала з кимсь у дуеті.

— Якщо не помиляюся, зараз так воно і є.

— Ти не можеш з’являтися до суду, Кордіане. Коли Хилка піде в декретну відпустку, ваш клієнт залишиться без юридичного представника.

— Ви неодмінно когось призначите.

— Когось, кому доведеться ще звикати до справи. А це завжди шкодить клієнтові.

— Гадаю, що у нас все буде добре, — запевнив його Кордіан, і вичавив креветку з панцира. — До того ж мені складно уявити, що Хилка зможе спокійно лежати собі у ліжку і заколисувати свого «паразита».

— Бачу, що ти запозичив у неї лексику.

— Це дужче за мене, — сказав він собі під ніс, — так само, як і потреба весь час бути на роботі дужча за неї. Ви це знаєте і чудово усвідомлюєте, що...

— Гадаю, я маю висловитись максимально конкретно, — урвав його Желязний.

Він зробив ще один ковток, і в Оринського склалося враження, що ці ковтки кави були складовими роботи якогось пісочного годинника, що вимірює час до кінця їхньої розмови.

— Ви відсторонюєте мене від справи? — запитав Оринсь­кий.

— На жаль, я змушений піти ще далі.

— Так-так, слухаю?

Желязний поліз у внутрішню кишеню своєї маринарки, скривився, наче спроба щось витягнути звідти вартувала йому чималих зусиль, і, зрештою, поклав на стіл аркуш паперу.

— Що це?

— Розірвання договору між нами.

Кордіан не вагався. Він одразу ж потягнувся за документом. Якби його стосунки з юридичною фірмою регулювались трудовим законодавством, він міг би двічі подумати, перш ніж погоджуватись на таке. Адже всі повідомлення про звільнення мали бути доведені до працівників у належний спосіб, з чого останні активно користались — вони ненастанно винаходили дедалі новіші можливості для запобігання цьому належному ознайомленню.

Однак він опинився в геть іншій ситуації. Не знав, як це було заведено в інших містах, але у Варшаві Окружна рада адвокатів дозволяла здобувачам працювати як окремим юридичним особам, і адвокатська компанія «Желязний і МакВей» надавала перевагу саме цій формі співпраці з ними. Серед останніх пестунів долі, яких було праце­влаштовано за трудовим договором, можна було перелічити на пальцях однієї руки. І лише на захист таких здобувачів виступало трудове законодавство. Зараз...

— На жаль, ми змушені звільнити тебе, Кордіане.

Оринський із недовірою поглянув на роздруківку. Він пробіг очима по стислих положеннях, які зводилися до оголошення про розірвання договору за взаємною згодою. До того ж, з миттєвими наслідками.

— Але...

— У мене є ще одна версія.

Желязний потягнувся за другим варіантом документа.

— Це одностороннє розірвання договору, — сказав він. — Звісно ж, у цьому разі за тобою будуть збережені всі відповідні права.

Кордіан відірвав погляд від паперу. У нього склалося враження, що його руки спітніли до такої міри, що він залишав мокрі сліди на роздруківці.

— Рішення, який документ ти підпишеш, залишається за тобою, — зазначив Артур.

Вони обидва знали, що якби це було так, то зараз би не сиділи в Hard Rock Cafe. Рішення було прийняте без участі Кордіана. Без участі Хилки. Це було зроблено на якійсь неформальній гутірці більшості юридичних партнерів, імовірно, під час однієї зі спільних вечер із розпиванням пива. Хтось вирішив, що найкраще буде позбутися Оринського.

Але чому? Невже справді невдалого іспиту було достатньо? Адже великі, авторитетні юридичні фірми продовжували співпрацювати зі здобувачами навіть за таких обставин. Так, звісно ж, фірма «Желязний і МакВей» мала репутацію безкомпромісної, але все ж не треба забувати, що Кордіан зумів зробити собі ім’я. Безперечно, цим ніхто не міг нехтувати.

— Однак мушу тебе попередити, — додав Желязний. — Якщо ти вирішиш не підписувати документ, який тримаєш у руках, я буду змушений описати нашу... ситуацію своїм колегам.

Під колегами, звісно ж, він мав на увазі всіх своїх добрих друзів у професійних колах. Усіх тих, у кого Оринський міг шукати нову роботу після розірвання контракту з цією юридичною фірмою.

— Звісно ж, ти отримаєш від мене найкращі рекомендації, — запевнив він. — Утім, від того, як закінчиться наша співпраця, залежатиме їхня остаточна форма.

Кордіан мовчав. Він не знав, що й сказати.

Желязний випив, потім злизав піну з губ. Глибоко вдихнув, ніби в його каву налили цілий келих ірландського віскі.

— Ти зрозумів ситуацію, правда ж?

Перший шок ущух, Кордіан із кожною миттю дедалі менше почувався якимось маразматиком, який ніц не здатен второпати, що відбувається. Перші думки почали формуватися в голові Оринського, але швидкість, із якою вони це робили, відповідала темпам розвитку життя на Землі.

— Кордіане?

— Так, я розумію.

— От і чудово.

Желязний знову поліз до кишень своєї маринарки, і цього разу вийняв звідти авторучку. Він зняв із неї ковпачок, а потім поклав її на документ. Він указав на місце, де Оринський мав поставити свій підпис.

— Розумію, природний інстинкт спонукатиме тебе відрухово відкинути мою пропозицію, — промовив він, — проте май на увазі, що коли я вийду звідси, термін дії цієї пропозиції закінчиться.

Кордіан швидко зважив усі «за» і «проти». Його шеф мав рацію — спершу він волів зробити все, щоб справа не дійшла до розриву договору про співпрацю з його доброї волі. Та вся проблема була у тім, що на нього чекав складний рік. Без підтримки йому було б нелегко кудись приткнутися, а за злої волі Желязного він міг би фактично попрощатися з будь-якою гарною перспективою.

Артур якусь мить глипав на нього так, ніби точно знав, які думки клубочаться в голові Оринського. Можливо, так воно і було. Адже досвідченому правникові довелося провести десятки таких розмов, і всі вони відбувалися за єдиним сценарієм.

— Запевняю, що ти не залишишся на морозі без шматка хліба.

— Що це означає?

— Я допоможу тобі знайти високооплачувану роботу in-house20 в одній із великих корпорацій. Можливо, навіть в одній із найбільших.

Оринський подивився на авторучку з логотипом юридичної фірми «Желязний і МакВей».

— Якщо у твоєму CV21 з’явиться згадка про роботу із нашою фірмою, тобою точно зацікавляться в Pricewaterhouse Coopers. Ти завжди хотів туди потрапити, правильно?

Отже, він готувався до цієї розмови. Хоча знайти людей, яким Кордіан колись розповідав про такі плани, було нескладно, все ж це вимагало певних зусиль. Зусиль, які Желязний зазвичай не докладав.

— Але це не єдине місце. Згадай про Ernst & Young, Accenture, Cisco. У тебе є багато варіантів.

Це було слушно, але жодна з цих компаній не спеціалізувалася на тому типі адвокатської діяльності, який його цікавив. Він важко ковтнув слину і нарешті усвідомив, що оце-от усе відбувається насправді. Себто, усвідомив, що його кар’єра у «Желязний і МакВей» добігла кінця.

Звісно ж, він усе ж міг почати ворохобитися і ґедзатися, вступити в бій не на життя, а на смерть і, можливо, у висліді залишитися у фірмі ще на кілька місяців. За цей час зміг би як слід поміркувати над позовом, можливо, навіть щось виграв би у суді.

Ні, це не мало жодного сенсу. Рішення прийнято, і на це немає ради. Шилом моря не нагрієш.

Він узяв авторучку й поглянув на текст документа.

— Хилка про це знає? — спитав він, не підводячи очей.

— Авжеж, я перед тим, як зустрітись із тобою, розповів їй про все.

— І?

— Вона не може цьому завадити.

Оринський глипнув у бік дверей. Він радше мав на увазі, чи знає Йоанна, який варіант документа Кордіан має підписати. Напевно, ні, інакше вона б давно увірвалася до Hard Rock Cafe і ускладнила справу. Це було б абсолютно зайвим. Але саме до цього її спонукала б її гостра вдача.

Кордіан підписав, Желязний вдячно кивнув, а потім сховав документ. Він простягнув йому копію.

— Для тебе, — сказав він із таким виглядом, ніби вручив йому не другий примірник документа, а якийсь прощальний подарунок.

Артур похапцем допив каву, потім вийняв сто злотих і засунув банкноту під блюдце. Підвівся і з легкою усмішкою поглянув на Оринського.

— Рекомендації підтвердять, що ти хлоп хоч куди.

Кордіанові здавалося, що востаннє він чув таку характеристику у минулому столітті.

— Ти вирушаєш у нову і захоплюючу мандрівку.

Оринський нічого не відповів. Він мовчав, доки Желязний не простягнув йому руку. Юнак сяк-так попрощався, але зробив це так тихо, що Артур міг і не почути.

За мить Кордіан залишився за столом на самоті. Його погляд почав метушитися, розриваючись між авторучкою та банкнотою. Йому здавалося, що він потрапив ув іншу реальність.

Щоб уподібнити її до тієї, що була йому знайомою, він замовив лосося. Однак заледве він встиг скуштувати перший шматочок цієї страви, як у ресторані з’явився подих свіжого повітря ззовні. А разом із ним до приміщення увірвався ураган.

Мить — і Хилка вже нависла над столом й докірливо споглядала на Оринського.

— Ти дебільний йолоп, — прошипіла вона.

Вона, здавалося, не намірялася сідати.

— Що ти зробив?

— Підписа...

— Я не про це.

Не встиг він збагнути, що відбувається, як повітря в Hard Rock Cafe, здавалося, знову сіпнулося. Йоанна поглянула собі через плече, а Оринський зиркнув у бік дверей. Досередини увійшло двійко поліціянтів в одностроях, вони уважно роздивлялись навкруги.

Коли зупинили свій погляд на Оринському і рушили вперед, уже не могло залишатися жодного сумніву, навіщо вони сюди приїхали.

Кордіан підвівся з крісла.

— Опрутеніти, Зордоне, — зронила Хилка.

Він не тямив, що відбувається. Офіцери виглядали так, ніби намірялися вмить подолати останні кілька метрів, що розділяли їх. Вони підійшли до столу, один із них поклав руку на розстібнуту кобуру, в якій лежав пістолет.

— Кордіан Оринський?

— Так, але...

— Вас затримано.

Кордіан поглянув на Хилку. Скидалося на те, що вона хоче вчепитися поліціянтові в горло.

— Стривайте, це якесь...

— Будь ласка, зберігайте спокій.

Вони, вочевидь, не очікували проблем із ним, але були напоготові, щоб подолати будь-яку з них будь-якої миті. Правоохоронці стежили за кожним найменшим його порухом і, мабуть, не розуміли, що не на нього передусім їм варто звертати увагу.

— Ви підете з нами, — промовив один із них.

Рука офіцера сіпнулася так, наче це був достатній сигнал для подальших дій. І, можливо, так воно і було.

Кордіан у супроводі двох поліціянтів рушив у напрямку виходу.

— Хилко... — устиг він сказати, — ці числа...

Йоанна проводжала його поглядом, однак не зрушила з місця ані на крок.

10Пл. Дефіляд, Середмістя

Порожнє паркувальне місце поруч із жовтим Daihatsu лише підтвердило те, про що Хилка вже й так здогадувалася. Желязний про все знав. Він заздалегідь узгодив усі формальності, щоб юридичну контору не було втягнуто у цю скандальну справу, по чому притьмом умив руки.

Якщо їй було потрібне додаткове підтвердження цієї гіпотези, достатньо було того факту, що іменний партнер не відповідав на телефонні дзвінки. Вона спробувала зателефонувати іншому іменному партнерові, Гаррі МакВею, але там було зайнято. Вона стиха вилаялася й озирнулася навколо.

Якийсь час вона намагалася додзвонитися до британця: припускала, що у нього на телефоні було ввімкнуто послугу сповіщення про те, що він має завершувати розмову, позаяк хтось намагається з ним зв’язатися.

Нарешті швидкий, переривчастий сигнал вщух.

— Не хвилюйся, — привітався з нею Гаррі. — Я про все знаю.

Йоанна зробила вдих і затримала повітря в легенях.

— І це має мене заспокоїти? — запитала вона.

— Я щойно дізнався. Артур мені зателефонував.

Інакше і бути не могло. Якби Желязний зробив це раніше, то ризикував би тим, що Гаррі може завчасно передати всю інформацію Хилці. А якби він забарився зі звісткою бодай на мить, то запізнився б, і Хилка про все розповіла б британцеві першою.

— Що він сказав? — поцікавилася юристка.

— Що Оринського затримали. І що він заздалегідь подбав про всі формальності, щоб ми не мали до цього жодного стосунку.

— Курва його мама була...

— Він додав, що партнери знали про все. Вони ухвалювали рішення більшістю голосів.

Якби у неї була із собою пачка цигарок, їй було б важко втриматися, щоб не потягнутися за нею. Вона похитала головою і стиснула губи. Потрібно було зробити хоч щось, що дало б їй змогу виплеснути назовні бодай частину своїх емоцій. Та нічого такого не спадало на думку.

— Звідки цей сучий син дізнався, що вони вирішили його затримати?

— Не знаю.

— І ти не допетрав, що треба запитати про це?

— Я намагався щось з’ясувати, але...

— Але ти в Кракові й дихаєш там своїм сраним смогом, замість того, щоб час від часу з’являтися в штаб-квартирі і тримати руку на пульсі!

Якусь мить він нічого не відповідав, і Хилка скористалася цією нагодою, щоб спробувати заспокоїтися. Мимоволі вона вирушила в керунку вулиці Маршалковської, до першого-ліпшого магазину. Раптом її охопило дивне відчуття заціпеніння та нереальності. Вона могла б заприсягтися, що за уламок секунди у ледь-ледь свідомому стані вирішила придбати пляшку текіли та пачку Marlboro. Ех, най іде все під три чорти.

Вона зупинилася одразу за Палацом культури.

— Я мушу його побачити.

— Як? Лише адвокат...

— Я знаю правила.

— І реальність є такою, що ти не є його захисником. І не будеш.

— Ти, либонь, жартуєш. Я зроблю все, щоб витягнути його з цього болота.

— А от і ні.

— Слухай...

— Наша юридична компанія не представлятиме його інтереси.

— У такому разі я попрощаюся з нею і стану його захисником без використання вивіски з твоїм іменем.

Гаррі гучно зітхнув, але у тому зітханні не було й краплі роздратування.

— Це наша спільна вивіска, хоча на ній лише два імені.

— Та, однак, рішення було прийняте без нашої згоди, — зауважила вона, — до холери, навіть без нашого відома.

МакВей більше нічого не відповів — мабуть, застановився над тим, що все це означає. А от Йоанна ані хвилини не витратила на думки про ці речі. Вона давно усвідомила, що центр силового тяжіння зсувається в бік Желязного. Він намислив якусь інтригу з юридичною конторою «Шиманські, Мессер і Крат», а коник, який він сьогодні викинув, лише підтверджував, що він має дедалі більшу підтримку серед партнерів.

Однак зараз це не було важливо.

— Цей паскудник отримав якийсь витік інформації з прокуратури.

— Я не думаю, що...

— Так і мало бути, — сказала вона, — але нічого, ще прийде на те час, щоб накрутити хвоста Желязному.

Вона припустила, що МакВей міг підписатися під її словами, хоча й з іншої причини. Протягом певного часу стосунки іменних партнерів дедалі більше погіршувалися, і не було жодних ознак того, що вони покращуватимуться. З обережних, але прагматичних союзників Гаррі й Артур перетворилися на ворогів.

— Ти витиснув із нього, за що затримали Зордона?

— Ні. Він стверджує, що не знає.

— Ото нехай не свистить.

— А у тебе є якісь припущення? — запитав Гаррі.

Насправді вона ще не встигла про це подумати як слід. Вигляд Оринського, якого виводять із Hard Rock Cafe, діяв на неї, як удар межи очі.

— Він щось казав про цифри?

— Цифри?

— Цифри, які було знайдено в однієї з гіпотетичних жертв Тесаревича.

Але чи можна не мати сумнівів, що йшлося саме про це? Вона мусила дійти висновку, що так, це було найлогічнішим поясненням.

— Вони містилися на папірці, — додала вона, ніби ця інформація мала якусь вартість.

— Чому він мав про них згадувати?

— Не знаю.

— Як жертву Татуювальника могло бути пов’язано з цим арештом?

Відповідь була надто абсурдною і водночас надто бентежною, щоб її можна було вербалізувати. Хилка замовкла, вона все ще продовжувала роздивлятись навкруги. Не хотіла довше перебувати в бездіяльному стані, мусила щось зробити.

Поглянула в бік трамвайних колій і крамниці Carrefour, розташованої через дорогу. Уявила собі довгий ряд пляшок на полиці з алкогольними напоями. На якусь мить застигла, як бовван, а потім рушила вперед.

— Хтось злив інформацію Желязному. Хтось, хто знає, що відбувається.

— Я з цим згоден. Та це не означає, що варто шукати...

— Сама знаю, що мені варто, а що не варто робити. Зачекай.

Вона відсунула телефон від вуха, відкрила додаток Uber, а потім стала на зупинці й чекала, нервово озираючись.