Залізна Рада: роман ebook

М’євіль Ч.

Залізна Рада : роман / Ч. М’євіль ; пер. з англ. М. Ве­­ликанової. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025.  — 440 с. : іл. — (Серія «Чумацький шлях»).

ISBN 978-966-10-2157-9

© China Mieville, 2004

© М. Великанова, переклад, 2025

© О. Кіналь, обкладинка, ілюстрації, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Серію «Чумацький шлях» засновано 2015 року

China Mieville, Iron Сouncil.Copyright © China Mieville, 2004

З англійської переклала Марія Великанова

Новий Кробузон опинився між молотом і ковадлом: місто-держава перебуває у стані війни з Тешем, Містом Повзкої Рідини, і водночас його роздирають ізсередини численні протистояння урядових сил і найрізноманітніших дисидентів. Чимало дошкуляє і банда Торо, розбійника і терориста, чия слава в народі вже дорівнялася до слави Джека Півмолитви.

Орі, палкому юнакові, набридло, що антиурядові сили займаються балаканиною, хоча вже давно час перейти до рішучих дій. Він намагається знайти спосіб долучитися до справді серйозної справи, спроможної врятувати місто і звільнити його від урядової диктатури.

Тим часом група відчайдухів на чолі з крамарем Каттером вирушає в небезпечну мандрівку невідь-куди. Вони шукають важливу людину, яка, своєю чергою, намагається знайти останню надію Нового Кробузона — легендарну Залізну Раду. Настільки легендарну, що мало хто досі вірить в її існування.

Але є ті, хто вірять. Дехто з них готовий на все, щоб її знищити. Дехто — щоб захистити. А декому байдуже на неї, його єдина мета — урятувати кохану людину.

Чи досягне бодай хтось із них своєї мети? В такі буремні часи складно робити передбачення...

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

5

Вони зібрали Фейха, щоб поховати. Химерні пси оточили тіла вартових і вили над своїми господарями.

Двоє запізнілих, що залишилися живими, стояли, зігнувши ноги, і дрімали. Не всі вартові були мертві. Тихо скрикували і важко хекали вже не спроможні відповзти геть. Їх було четверо чи п’ятеро, не більше, і вони повільно вмирали, залишаючись при тямі.

Коли Каттер копав, оскаженілих собак проминув вершник. Мандрівці обернулися спинами до полеглого товариша, щоб зустріти його.

Незнайомець кивнув їм, торкнувшись передньої частини свого крислатого капелюха. Весь він був кольору пилу. Куртка вигоріла на сонці, штани з оленячої шкіри та краги заляпані брудом. Під чапраком висіла гвинтівка, на кожному стегні — револьвер-перчанка.

Чоловік глипнув на них. Втупився у Каттера, приклав праву руку до губ і щось замимрив. Каттер почув його — близько, немовби його рот опинився впритул до вуха.

«Краще нам поквапитися. І прихопити з собою якогось пса».

— Хто ти? — запитав Каттер.

Переводячи погляд із Помероя на Елсі, а тоді знову на Каттера, чоловік ворушив губами. Коли настала його черга, Каттер почув:

«Дроґон».

— Шепотун, — недовірливо промовив Померой, і Дроґон розвернувся до нього, шепочучи щось. Той відповів: — Ще б пак. В цьому, бісова личина, можеш не сумніватися.

Каттер знову запитав:

— Що ти тут робиш? Невже прийшов допомогти нам із похороном... — Його голос урвався, довелося показати жестом. — Чому ти йшов за нами?

«Як я вже казав, — прошепотів Дроґон, — ми маємо спільну мету. Ви тепер вигнанці, я теж. Я шукаю Залізну Раду достобіса багато років. Знаєш, я не був упевнений, чи варто покладатися на вас. Мабуть, я й досі не певен. Ти ж знаєш, не тільки ми розшукуємо Раду. Знаєш, за яким лихом ці засранці сюди припхалися».

Він вказав на закривавленого вартівника, що лежав горілиць.

«То як ти гадаєш, навіщо я йшов за вами? Мусив знати, кого ви намагаєтеся знайти».

— Що він каже? — запитала Елсі, але Каттер жестом показав їй замовкнути.

«Я досі не знаю, чи варті ви довіри, але спостерігав за вами і свідомий того, що ви — мій найкращий шанс досягти мети. А я — ваш найкращий шанс, і я це довів. Я б пішов за тим вашим чоловіком, якби міг, щойно дізнався, що він вирушив».

— Звідки ти знаєш?.. — почав було Каттер.

«Не лише ти винюхав його. Та послухай, у нас замало часу; женуться не лише за ним. Ця юрба йшла за вашим товаришем — і їм не відомо більше, ніж нам, — але ще дехто йде за вами. Йде аж від Грублісу. І потроху наздоганяє. І це, до речі, не тільки вартові».

— А хто? Хто йде за нами? — І, зачувши відповідь, Каттер у розпачі повторив її: — Рукохапи.

Дужче боячись самотньої смерті, ніж гніву ворогів, вартівники, які ще животіли, почали зголошуватися. Вони не мали жодних намірів чи планів, ні про що не благали, — просто хотіли, щоб із ними побалакали, поки вони лежать під пекучим сонцем.

— Гей, гей, дядьку, гей, дядьку!

— Чуєш мене, ну ж бо, чуєш?

— Джаббере, в мене нема руки, чоловіче, її нема, о Джаббере...

Це були переважно тридцятилітні чоловіки, на обличчях яких наче викарбували гордість і водночас покірність; вони не очікували, навіть не прагнули пощади — лише щоб перед смертю на них зважали.

Собаки все ще скавучали і кружляли навколо. Дроґон упіймав трьох із них, які мали голови дивної форми, зігнав докупи, скеровуючи своїм конем-здоровидлом. Нечутними командами заспокоїв оскаженілих тварин.

— Чому він допомагає? — запитала Елсі. — Чого він хоче?

Померой був за те, щоб уколошкати його чи принаймні зв’язати і кинути.

— Срака-мотика, я не знаю, — відповів Каттер. — Він каже, ніби чув, що відбувається. Що теж шукає Раду. Та не знаю я! Але погляньте, що він зробив; якби хотів, ми вже були б мертві. Він урятував мене — зняв чоловіка, який мене помітив. Ви бачили, як він стріляє. І ти сам сказав, Поме: він тавматург.

— Він шепотун, — зневажливо кинув Померой. — Лише простий словопліт.

— Братику, я його словоплітство відчув на собі. Пригадуєш? Це не дрібне шепотунство, здатне хіба змусити собаку лягти. Я його за милі чув, і він полонив і мене, і того Поволеного розбійника.

То було слабеньке вміння, субвокалургія: наука таємного навіювання, груба техніка підніжки. Але цей чоловік зробив із неї дещо більше.

Собаки були Пороблені. Нюхові центри їхнього мозку значно збільшили. Черепи вони мали роздуті і схожі на тісто, немовби їхні безформні мізки кипіли. Очі в собак були крихітні, а розширені ніздрі — посаджені на розширену та рухливу плоть, наче в свиней. Від зморшкуватих писків відходили дроти, які тягнулися до батарей, утворюючи тавматургічні схеми. На нашийнику кожного пса висіла ганчірка.

— О, Джаббере, це ж, щоб його розірвало, від його одягу, — сказав Каттер.

«Вони здатні відчути слід на тому боці континенту, — прошепотів Дроґон. — Отак вони за ним і йшли».

Тих вартових, які ще животіли, не закатрупили, не плюнули в їхні обличчя, не піднесли їм води — взагалі не звертали на них жодної уваги. Дроґон зосередився на собаках. Він шепотів, і вони заспокоювалися. Залюбки довірялися йому.

— Тож їхні пси тепер наші, — підсумував Померой.

Дроґон стенув плечима і простягнув йому повідець. Понівечена тварина зиркнула на Помероя і вишкірилася.

— Розкажи про себе, — мовив Померой.

Дроґон вказав на Елсі, прошепотів щось, і вона підійшла до нього. Він узяв її за руки і поклав їх собі на лоба, а вона увійшла в свій чаро-стан. Дроґон продовжував торочити, промовляючи щось, що могла чути лише вона.

Коли він закінчив, вона розплющила очі.

— Він сказав, щоб я зчитала його. Щоб вдалася до правдомірства. І промовив ось що: «Я прагну того ж, чого і ви, я прагну знайти Раду». Сказав, що з міста, але достеменно не зі сраного Парламенту і не з вартових. Що він ковбой, вершник. Кочує вже двадцять років. Іще сказав, що багато хто стверджує, буцімто Ради не існує. Але для людей, що живуть посеред дикої природи, вона важлива. Щось на кшталт обіцяного краю. Тож коли до нього дійшла звістка про те, що відбувається, — коли він дізнався, хто вирушив на захист Ради, — мав піти за ним і допомогти. Знайти її. Довго йшов за нами. Поки не впевнився, що нам можна довіряти.

— Ти ж не правдомовиця, — зауважив Померой. — Це все гівна варте.

— Дещо я все ж можу, — спалахнула Елсі. — Відчувати. Я правдомірила.

Словопліт знову надягнув капелюха й обернувся до собак спиною, субвокалюючи, доки вони не почали весело стрибати просто посеред трупів своїх господарів.

— В неї недостатньо сили, щоб бути впевненою, Каттере, — наполягав Померой.

«Чому це я, блядь, маю вирішувати?» — подумав Каттер.

Дроґон сунув ганчірки собакам під химерні носи, вони обслинили їх і рушили на північ.

«Мусимо йти, — сказав Дроґон Каттеру, — за нами все ще женуться. Але ми вже близько, зовсім близько».

Елсі намагалася подякувати запізнілим, але ті не звернули на неї уваги.

— Вам треба йти звідси, — гукнула вона до них. — Рукохапи наближаються.

Але ґі’ейн не відповіли. Вони стояли посеред свідчень своєї помсти й ні на що не чекали. Людям залишалося тільки прокричати слова подяки і залишити велетенські рослини й надалі стовбичити на місці. Каттер відсалютував могилі Фейха.

Собаки рвалися з повідців, бігли попереду Дроґона й енергійно принюхувалися. Іноді він давав їм зануритися у жорстку рослинність, і їхні завеликі голови розгойдувалися над травою. Каттер і всі решта пленталися далі, а Дроґон швидко поскакав уперед.

Він шепотів до мандрівців, усіх по черзі, з відстані в кілька миль. Собак відпустив, і вони бігли, а повідці волочилися за ними; коли ж відбігали надто далеко, пошепки віддавав наказ, і вони поверталися.

«Не зупиняйтеся, — казав він Каттеру. — Рукохапи вже неподалік».

Рукохапи. Зловісні руки історії. П’ятипальцеві паразити, що ж, виходьте вже.

Ідучи між пагорбами, Каттер думав про Фейха, який повільно запікався в землі. Споглядав на те, що вони залишили позаду: мертвих і напів мертвих, двох запізнілих, які вросли в землю, поле бою, що нагадувало пляму від сажі.

Перед ними лежав більш заліснений край, земля там була нерівною, корені оливкових дерев тримали схили ярів, не давали осипатися. Курява, яку підняв Дроґон, перетворилася на хмаринку, що висіла над землею. Він був попереду, його слід скидався на шов посеред шляху. Навкруги росли шавлія та шипшина. На кожному кроці з-під ніг Каттера порскали цикади.

Це був не єдиний момент у мандрівці, коли час ущільнився, і Каттер невдовзі застряг. День пролітав хутко, наче одна мить. Навіть сам рух — рояться комахи, крихітний гризун з’явився і зник — був нескінченним повторенням одного й того самого.

Тієї ночі вони спали небагато, бо гавкали вражі пси, а Дроґон, що отаборився попереду, постійно шепотів. Мандрівці були переобтяжені відібраною у вартових зброєю, тож залишали по собі слід із захалявних ножів і важких гвинтівок.

Одного разу вони побачили високо в небі ґаруду, розпростерту в повітрі, мов розіп’яту на хресті. Бачили, як вона спускалася, линула майже до землі, до Дроґона, але відсахнулася і знову злетіла.

— Він намагався пришепотіти її, — сказав Каттер. — Але вона вирвалася.

Йому це сподобалося.

Їхні ритми припинили бути щоденними: спали по кілька хвилин удень, у сутінках і вночі. Словопліт, якщо і спав, то в сідлі. Перетинаючи кряж, вони проминули плямистих галькозвірів9 — щось середнє між жирафами та горилами, ці тварини ходили, спираючись на кісточки передніх рук, і їли листя з нижніх гілок.

«Прискорюйтесь, — торочив Каттеру словопліт, — рукохапи наближаються до вас».

Вони рушили за Дроґоном і тим, кого переслідували, при світлі місяця, пішли в бік пагорба, увінчаного плато. Побачили темну пляму — тунель під останцем10. Мали дістатися туди вдень, і Каттер уже уявляв, яке це буде полегшення — опинитися там, де порослі лишайником стіни і камінні сходи захистять їх під тортур пекучого сонця.

— Щось наближається, — сказала Елсі. Вона видавалася виснаженою. І нажаханою. — Щось насувається з півдня.

За хвилястим ландшафтом, поза зоною видимости, було якесь збурення. Каттер розумів, що Елсі — слабка відьма, але вона щось відчувала.

Ледь зайнялося на світло, і Каттер зміг роздивитися куряву, що її здіймав кінь Дроґона, під месою11. Словопліт був майже біля гори.

«Ідіть тунелем, — почув його Каттер. — Мерщій. Рукохап наближається, але ви можете встигнути, якщо не гальмуватимете. Собаки виють. Вони чують нашого чоловіка, він зовсім поруч. Встигніть сюди, може, ми зможемо... зможемо зустріти рукохапа, напасти зі засідки».

Слабкий план.

Дроґон, далебі, розвернувся і чкурнув за собаками, які гавкали і бігли на стежку в розколотій скелі. Каттер міркував про виступи, що нависали над дорогою, які треба було проминути, і раптом із усією ясністю побачив те, на що звернув увагу в кімнаті свого зниклого товариша, який відправив його сюди. Каттер побачив розтяжку і людей, мертвих і обпечених, які лежали під людиноподібними абрисами посеред якогось сміття.

— Трясця. Назад! Назад!

Він горлав так гучно, як ніколи до того. Померой і Елсі аж підскочили: вони спали на ходу. Каттер склав руки рупором, знову заволав:

— Стійте! Стійте! — і вистрілив у повітря з гвинтівки.

Дроґон у вусі запитав:

«Що ти робиш? Рукохап тебе почує...»

Але Каттер продовжував промовляти, ледь переставляючи ноги від утоми:

— Стійте, стійте, стійте! Не заходьте туди, не заходьте. Це пастка.

Курява рушила до нього і, немовби наростаюча спека змінила її форму, перетворилася на вершника. Дроґон їхав назад. Каттер гукнув:

— Не можна туди заходити! Це пастка. Це голем-пастка.

Дроґон об’їздив їх колами, наче вони бички, і варто їм було зупинитися, шепотів до них, до їхньої підсвідомости, й вони не могли не підкоритися. «Тікайте», — шепотів він, і вони були проти нього безсилі.

До входу в тунель вели слизькі стежки, що осипалися під ногами, тож мандрівці хапалися за кущі й деревця, видираючись туди. Дроґон на повній швидкості спрямував коня маршрутом, який здавався нездоланним. Собаки, прив’язані біля входу до тунелю, рвалися, маючи вигляд геть оскаженілих через тупі очі та вишкір. Їм було конче потрібно увійти всередину, дістатися до того, що вони вчули.

— Він знає, — видихнув Каттер. Нахилився викашляти те, що набилося до рота під час підйому. — Знає, що за ним женуться.

«Рукохап, — нагадав Дроґон. На краю рівнини з’явилася цятка. — Мусимо йти».

Каттер наполягав:

— Він знає, розумієш, знає — і навіть не намагався приховати свій запах. Він гадає, що за ним ідуть лише вартові, і заманює їх сюди. Це пастка. Нам не можна туди йти. Маємо перейти горою. Він чекатиме з того боку.

Довго вони не сперечалися: рукохап наближався, і повітря на його шляху нажахано завмирало. Собаки брехали, тож Дроґон застрелив їх у тунелі, біля самого входу. Решта рушили за ним на пласку вершину, чіпляючись за коріння, наче за драбину. Дроґон шепотів до них: «Лізьте», навіть коли сам зупинявся, і вони примудрялися якось лізти.

Дроґон вів їх повз тунель. Вони бачили його коня, а внизу — різанину з того, що недавно було собаками. Словопліт шепотів до коня, а той хропів і розвертався так, ніби хотів в’їхати в прохід.

— Що ти робиш? — запитав Каттер. — Якщо ти не змусив його йти куди треба, я його пристрелю, присягаюся. Ми не можемо ризикувати, що він там щось потривожить.

Якусь мить йому здавалося, що словопліт може вдатися до бійки, але той розвернувся і знову побіг, а кінь залишився стояти на місці.

Каттер озирнувся і зойкнув. Те, що гналося за ними, мало форму людини і плинуло в повітрі. Воно несло на собі тягар. Було за лічені милі від них і мчало до гір невідворотно і неприродно.

З іншого боку поступово підіймалася сьєрра. Сонце вже встало, тож Каттер роздивився молоді деревця.

— Доведеться зачекати, доки ця срань зникне, — сказав Померой.

«Ми не можемо, — втовкмачував Дроґон по черзі Каттеру та Померою. — Воно йде не за вашим приятелем, а за нами. Слідами наших розумів. Доведеться вийти за рамки. Розвернутися і битися».

— Битися? — повторив Померой. — Це ж рукохап!

— Усе буде добре, — сказав Каттер. Раптом він відчув глибоке переконання в цьому. — Про нього подбають.

Саме він, а не Дроґон, знайшов шлях униз. Вони спустилися один за одним, словопліт ішов останнім. «Бісів рукохап зовсім близько, — торочив він Каттеру. — Стоїть біля входу, побачив собак, заходить усередину».

Каттер роззирнувся. «Піди поглянь, — подумав він. — Поглянь на свою пастку». І побіг до виходу з тунелю.

— Що ти робиш? — зарепетували його друзі. — Каттере, повернися!

«Стій», — звелів словопліт, і Каттеру довелося зупинитися. Він розлючено заволав:

— Пусти мене! Я тільки перевірю дещо. — Але його ноги наче приросли до землі. — Лихо тебе візьми, пусти мене!

Словопліт відпустив його. Каттер почвалав до діри в горі. З жахом та обережністю наблизився до отвору, всіяного кам’яними уламками, потрощеними валунами. Нахилився. І промовив:

— Ходіть сюди, поможіть мені. Допоможіть його знайти.

До нього долинув звук. Каттер почув, як рухається повітря. Немовби камінь видихнув.

«Наближається», — мовив шепотун. Дроґон не ворухнувся, так само, як Померой і Елсі; вони лише лупали на Каттера, наче й думати забули про втечу.

— Та ходіть сюди, бодай вас качка копнула, поможіть мені! — повторив Каттер і зазирнув у темряву. Його збентежив дивний звук того, що наближалося.

Блиснуло світло. Дріт, натягнутий на порозі, йшов усередину скелі в обидва боки й під’єднувався до акумуляторів і двигунів, як зрозумів Каттер, схованих там.

— Знайшов! — вигукнув він.

Поглянув угору і почув зловісне виття. Листя і шматочки моху летіли з тунелю. Рукохап страшно шумів. Крізь тріщину Каттер бачив, як кружляє в повітрі зогниле листя. Чув стакато, стук військового барабана, дихання коня. Прослизнув назад, до товаришів.

— Будьте готові втікати, — сказав. — Тікати щодуху, дідько вас роздери!

Почалося. Дуже гучно. Кінь мчав до них учвал. Його ноги рухалися з неймовірною швидкістю мутанта і стукотіли так, ніби грав цілий ударний ансамбль. Він рвався вперед так швидко, як ніколи не біг жоден кінь у світі, камені і нерівності ґрунту розколювали йому копита, змушували підгинатися ноги, але попри це він біг далі, вкритий потом і кров’ю зі своїх ран. Щось причепилося до нього. Щось строкате вхопило його за шию, витягнуло схожого на личинку хвоста і встромило в кінську плоть.

Позаду виникла людина. Чоловік. Він стояв у повітрі, склавши руки; і з жахливою швидкістю сунув на них. Він бачив їх. Спустився, хоча тіло залишилося нерухомим. Вони стали стріляти, а чоловік кинувся на них, ударившись об скелю кінчиками пальців ніг.

Каттер стояв і стріляв, тоді впав на спину, послизнувшись на глинистому сланці. Вони всі стріляли. Словопліт розставив ноги і гатив як профі, з двох рук. Померой та Елсі посилали кулю за кулею, влучали: і з коня, і з незворушного чоловіка лилася кров, але ніщо не сповільнювало їх.

Самопливний чоловік роззявив рота і плюнув вогнем. Пекучий подих лизнув дріт і підсвітив його, тож на мить, на уламок секунди рукохапи побачили метал, на яких їх несло, і чоловік, і кінь стривожено роззявили роти, та не змогли спинитися. Смикнули його і вилетіли на сонце.

Скелі розгорнулися. Обернулися до них. Котушки розмотувалися й слали тавматургічний струм у ланцюги, клапани стискалися, величезна маса накопиченої енергії вивільнялася й робила те, що належало робити, коли зачеплять сигнальну волосину: голема.

Він поставав із того, що було поряд. Зі самого проходу. Вся матерія навкруги миттєво прийшла в рух. Скелі розгорталися, і тепер здавалося, що вони завжди мали дещо людиноподібну форму: лежачої людини двадцяти футів на зріст, оці кам’яні брили — одна рука, оті благенькі сухі кущі — інша, а онде валуни — це ноги, і голова зроблена з розпеченої землі.

Голем був грубий і навчений діяти з убивчою простотою. Рухаючись смертоносно швидко, він випростав багатотонні руки і вхопив рукохапів. Вони намагалися опиратися. Голему знадобилося лише кілька секунд, щоб ударити коня каменем, зламати йому шию і розтрощити рукохапа — руку-паразита, що звивалася в кінській гриві.

Чоловік виявився спритнішим. Він плюнув вогнем, який плеснув на обличчя голема, не завдавши тому жодної шкоди. З неймовірною силою чоловік схопив камінну руку і вивернув, змусивши голема рухатися незграбно. Але той не відпустив його. Навіть попри те що від його руки відпадали камені, голем стягнув самопливного чоловіка вниз, вхопив за ноги і голову, і розірвав навпіл.

Коли господар помер, хоча пошматоване тіло ще висіло в повітрі, голем зупинився: його завдання було виконане. Каміння розвалилося, порох осів. З тріскотом і гуркотом усе це впало закривавленою купою, наполовину поховавши під собою мертвого коня.

Рештки чоловіка скотилися в папороть і залили кров’ю каміння. Щось смикалося під костюмом.

— Відійдіть, — сказав Каттер. — Він шукає іншого господаря.

Дроґон почав стріляти, поки тіло ще опускалося. Не встигло воно торк­нутися землі, як щось із багатьма ніжками, кольору синця, вискочило з його одягу. Наче павук, воно побігло до них.

Вони порскнули навсібіч. Рявкнув мушкет Помероя, але істота не здалася, і лише за кілька футів від Елсі, яка несамовито верещала, невпинні постріли Дроґона зупинили її. Шепотун підійшов до неї, не припиняючи стріляти на ходу, і три кулі влучили точнісінько в тулуб, попри те, що вона намагалася заховатися в траві. Дроґон копнув її і підняв, понівечену та закривавлену.

Це була рука. Строката права рука. З її зап’ястка ріс короткий хвіст. Тепер він безвольно висів, із нього крапала кров.

«Правий рукохап, — повідомив шепотун Каттеру. — З касти воїнів».

На них рухалося щось іще, немовби крізь дерева продиралася велика тварина. Каттер розвернувся і спробував підняти розряджену зброю.

Знову шум, і от щось з’явилося з гаю за пів милі від них. Вийшло на сонячне світло. Велетень, величезний сірий чоловік. Всі витріщилися на нього, не знаючи, що робити, що казати, а він крокував до них. Каттер щось вигукнув і побіг. Він набирав швидкість, поки глиняний чоловік наближався, і бачив, як ззаду хтось махав йому рукою: чоловікові, який зістрибнув униз і пішов до нього, розкривши обійми і вигукуючи щось, що ніхто не чув, і кожен його крок, як і крок Каттера, здіймав хмару пилку і липких комах, і все це налипало на них обох.

Каттер біг угору; чоловік — униз. Каттер волав; гукав чоловіка на ім’я. І плакав.

— Ми знайшли тебе, — сказав він. — Знайшли.

Частина друга

Повернення

6

Високо над ринком розчахнулося вікно. Повсюдно над ринками відчинялися вікна. Місто ринків, місто вікон.

Знову Новий Кробузон. Невпинний, відверто не схожий ні на що, окрім себе. Тієї весни теплий, гидкий для нюху: річки смерділи. Гамірний. Безугавний Новий Кробузон.

Що ж гасало між випростаними вгору пальцями міста: птахи, повітряні комахи, вірми (реготливі створіння з мавпячими лапами), дирижаблі холодних кольорів, дим і хмари. В Новому Кробузоні й забули, який природний ландшафт тут був, бо місто підіймалося й опускалося геть із інших причин: воно складало тривимірний лабіринт. На стріхи і стіни витратили тонни цегли, дерева, бетону, мармуру, заліза, землі, води, соломи і тиньку.

З часом сонце випалило до чайно-жовтого кольори тих стін, а заразом подерті краї афіш, якими вони були вкриті, наче пір’ям. Розпливалося чорнило, що розповідало про розваги давно минулих часів, кришився бетон. Тут був і знаменитий трафаретний портрет Залізного Радника, невміло відтворений багато разів якимось дисидентом, який любив малювати ґрафіті. І повітряні рейки між виступами архітектурних форм, подібні до поламаних стовпів якогось храмового склепіння. Дроти розрізали повітря та співали, тож вітер грав на Новому Кробузоні, мов на музичному інструменті.

Ніч приносила нові вогні, еліктробарометричні трубки з сяйливим газом, звивисте скло, всередині якого можна було писати слова, назви чи показувати малюнки. Десять років тому їх іще не існувало — або про них давно забули; тепер уночі вулиці яскраво і різнокольорово мигтіли ними, й вони затьмарювали газові ліхтарі.

Було так галасливо. Гамір безсоромно линув звідусіль. Навкруги зав­жди люди. Це Новий Кробузон.

«...Підбу-у-урювач, а не про-хач! Твоє проха-ання склав а-ма-тор! Його від-хи-лим, пла-ач не пла-ач! Так мовив і-інший о-пе-ра-тор».

На сцені співачка Аделайн Веселлер, відома під сценічним псевдонімом Аделін Веселін (вимовляється в риму, з наголосом на третій склад), підвивала й верещала, виконуючи свій номер «Формальний підбурювач», отримуючи п’яні, але гучні й щирі аплодисменти та масні вигуки. Вона манірно пританцьовувала, дригаючи ногами під спідницями (її вбрання було гротескним перебільшенням нагромадження воланів, які колись давно носили вуличні повії, тож вона мала радше сором’язливий вигляд, аніж розпусний). Трусила мереживним лахміттям над глядачами й з усмішкою ловила кинуті ними квіти, не припиняючи співати.

Її знаменитий голос був достоту таким, як про нього розповідали: хрипким і дуже красивим. Авдиторія цілковито належала їй. Орі Сьюрас, який сидів у дальній частині зали, сардонічно всміхався, проте не можна було назвати його непідвладним її чарам. Сусіди по столику не були йому друзями, хіба почарківцями. Вони глипали на Аделін, він — на них.

«Заклад Феллі-Жебрака» був величезним, заповненим димом і пахощами наркотиків. У ложах і амфітеатрі сиділи відомі чоловіки разом із своїми посіпаками, а іноді й відомі жінки. Сюди приходила Франсіна Друга, некоронована королева хепрі. Орі важко було щось розгледіти — огляд затуляли гіпсові дракони і хтиві духи, — проте постать он у тій ложі — однозначно важливий чин у варті, а отам сидить один із братів Рибокістів, а там — промисловий магнат.

Впритул до оркестру, біля самісінької сцени, щільний натовп чоловіків і жінок різних рас і мов витріщався на щиколотки Аделін. Орі намагався роздивитися, хто тут є.

Збіговисько вар’ятів, дрібних злодюжок і їхніх босів, звільнених іноземних солдатів, звільнених кримінальників, гулящих багатіїв і ремісників, жебраків, сутенерів та їхніх підопічних, аферистів і гострильників ножів, поетів і поліційних агентів. Тут були люди, деінде в натовпі стирчали голови кактів (прохід дозволено лише особам із видаленими голками) чи скарабеєголових хепрі. З ротів стирчали сигарили, ритмічно дзвеніли келихи й брязкало столове приладдя, а офіціанти бігали тирсовою підлогою між відвідувачами. По краях приміщення формувалися невеликі групи, і завсідники «Закладу Феллі-Жебрака» — такі як Орі — бачили, де вони перетинаються, а де відокремлені, і могли роздивитися їхню структуру.

Тут мали бути вартові, проте форму ніхто з присутніх не носив. Позаду сидів високий і кремезний чоловік, Дерисов, про якого всі знали, що він агент, але наскільки високого рангу й які саме зв’язки має, було невідомо, тому його не наважувалися вбити. Біля нього — компанія художників, які з завзятістю сектантів сперечалися про свої школи та рухи.

Неподалік від Орі стояв столик гарно одягнених молодиків із Нових Пер, вони спостерігали за ним і демонстративно плювалися, якщо хтось із ксеніїв наближався до них. Орі вони ненавиділи б дужче за хепрі чи кактів, бо він був расовим ренегатом; раптом, розпалений тутешньою атмосферою, космополітичним, галасливим закладом Феллі-Жебрака, Орі підвів голову, зустрівся з ними поглядом і обійняв старшу водяниху, що сиділа поруч. Та здивовано озирнулася, але, побачивши Пера, схвально забуркотіла, притулилася до Орі і зробила великі очі спершу йому, а потім їм.

— Гарний хлопчик, — сказала вона, але Орі бачив тільки тих чотирьох, і серце в нього шалено калатало. Один із них щось сердито сказав товаришам, але інший цитьнув на нього, звів брови, глипаючи на Орі, постукав по годиннику і самими губами промовив: «Пізніше».

Орі не боявся. Його власні кревні були поруч. Ледь не кивнув Перу, уїдливо приймаючи виклик, але не схотів долучатися навіть до такої спільної з ним справи. Бачив, що його друзі й товариші сперечаються палкіше за художників, але за потреби підуть битися разом із ним. І їх кілька. Пера не зможуть протистояти повстанцям.

Натовп шаленів від Аделін, підспівуючи й ритмічно розмахуючи руками, коли вона завершувала: «знов до-щить, біль мовчи-и-и-ить», а тоді несамовито вибухнув аплодисментами. Плескали всі: Пера, художники, решта компаній, що сиділи в залі.

— А тепер — дякую вам усім, любі мої, ви найкращі, — сказала вона, професійно перекриваючи голосом овацію. — Я прийшла сюди, щоб привітати вас і попрохати бути люб’язними до тих, хто сьогодні співатиме, прийняти їх гарно, показати, що ви їх любите. Для них — деяких із них — це перший виступ, а всі ми добре знаємо, як воно буває вперше, чи не так? Трохи бентежно, так, дівчатка?

Всі розсміялися, бо останні слова прозоро натякали на її пісню «Ти все?». І справді гобой заграв знайомий вступ, крякаючи качкою, Аделін набрала повітря в груди, завмерла, а тоді вигукнула: «Пізніше!» і дременула за лаштунки, а вслід їй неслися свист і вигуки: «Знущаєшся!».

Почався перший виступ. Співоча родина, двоє дітей, вбраних ляльками, й їхня мати, яка акомпанувала на піаніно. Більшість авдиторії не звертала на них жодної уваги.

«От корова», — подумав Орі. Вона знову вийшла, Аделін, уся така щедра, так гарно представляла новачків. Але цей натовп зібрався тут заради неї, тож її короткі виступи лише лягали тягарем на тих, хто виходив після неї. На її тлі навіть найкращі з них здавалися нездарами. І без такого саботажу, хай і мило поданого, складно справити враження, виходячи на сцену після знаменитости. Виступи сяк-так тривали, та публіка жадала лише Аделін.

Після гармонійного тріо настала черга танцівника. Він був уже немолодий, але жвавий, і Орі з ввічливости звернув на нього увагу, але виявився одним із небагатьох. Потім вийшов співочий комік, бідолашний халтурник, якого взяли б на кпини що за втручання Аделін, що без нього.

Всі виконавці були чистісінької, без Поробленства людської породи. Це збентежило Орі: він не знав, чи за простим збігом сьогодні, коли поміж глядачів сиділи Пера, не виступав жоден ксеній. Невже у Феллі-Жебрака порядкувала партія Нових Пер? Підозра була нестерпна.

Нарешті нікчемний комік завершив свій виступ. Настав час для фінальної розминки. На афішах було зазначено: «ГНУЧКИЙ ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР ПРЕДСТАВИТЬ СУМНУ І ПОВЧАЛЬНУ ІСТОРІЮ ДЖЕКА ПІВМОЛИТВИ». Саме побачити їх Орі й прийшов, а зовсім не заради Аделін Веселін.

За лаштунками тривали підготування, а публіка пліткувала про голов­ну подію — Співочу Птаху Псячої Твані. Орі знав, що саме готує Гнучкий ляльковий театр, і всміхався.

Коли оксамитова завіса нарешті роз’їхалася, не пролунало жодних гучних звуків, до того ж виступальників ніхто не чекав, тож кілька секунд ніхто нічого не помічав, а потім тютюновий дим наче трохи розсіявся, й кілька глядачів йойкнули, побачивши сцену всередині сцени. Посипалися прокльони. Орі зауважив, як підвівся один із Пер.

Все було наче, як зазвичай: ляльковий театр із маленькими вирізьбленими фігурками в яскравому одязі, — от тільки арка авансцени і завіса, за якою мали б ховатися ляльководи, були зірвані, тож ляльководи, одягнені в темно-сіре, мов вартівники, постали перед глядачами. Також по сцені було розкидано купу дивних уламків. Чарівний ліхтар проєкціював сторінку газети на туго напнутий екран із простирадла. Також на сцені стояли люди, ролі яких було складно збагнути, бо Гнучкі, збіговисько акторів і музикантів, відмовилися від тутешнього оркестру на користь тріо нечупар, які обвішалися трубами і флейтами й тримали барабанні палички біля шматків аркушевого заліза.

Орі показав сцені великий палець. Його друзі стояли нерухомо й мовчали, поки гомін публіки не став надто гучним і дещо загрозливим, а ззаду хтось не вигукнув: «Забирайтеся!». І тоді один із них з важким, болісним звуком гупнув по металу. Одразу ж на тлі цього пронизливого, вібруючого звуку другий музикант завів милу жваву мелодію, наполовину злизану з популярних вуличних пісень, а його товариш оманливо ніжно акомпанував на сталевому аркуші, мов на маленькому барабані. Вперед виступив актор — він був бездоганний у костюмі, з навощеними вусами, — злегка вклонився, підняв капелюха, вітаючи дам у першому ряду, і вигукнув непристойність, недбало приховану від цензорів приголосним, вставленим на початку слова так, аби непереконливо вдавати, буцімто воно не має сенсу.

Публіка знову кинулася ремствувати. Але ці Гнучкі були неперевершені — пихаті шибайголови, так, але круті, — і вміло маніпулювали авдиторією, тож після кожного такого дивного вступу йшов короткий і кумедний діалог чи жвава музика, а тому важко було довго гніватися. Але це був надзвичайний виклик — серія викликів, — і натовп вагався між здивуванням і невдоволенням. Орі тямив, що головне запитання — скільки вони встигнуть зіграти, перш ніж продовжувати стане небезпечно?

Ніхто до кінця не усвідомлював, на що дивиться, що це за безладна мішанина вигуків, ламаних ліній і звуків, калейдоскоп хитромудрих, незрозумілих костюмів. Ляльки були рухливі, а ляльководи вправні, але ці дерев’яні гравці були зроблені, щоб розігрувати традиційні моралістські казки, а не ставати маленькими провокаторами, яких змушували гостро відповідати оповідачеві, сперечатися з ним (завжди у ляльковій манері, сюсюкаючи умовно дитячою мовою зі складних іменників та ономатопеї) і витанцьовувати в гаморі й тиші розпусність тією мірою, яку могли дозволити шарніри та нитки, за які вони були прив’язані.

На екрані в уривчастому, непослідовному ритмі з’являлися картинки й навіть анімація — зображення, згруповані в швидкі цикли таким чином, що намальовані персонажі стрибали, бігали і стріляли. Оповідач звертався до публіки з палкими промовами, сперечався з ляльками й іншими акторами, і попри зростаючу ворожість глядачів, із цього хаосу поступово почала вимальовуватися історія Джека Півмолитви. Це дещо заспокоїло розгніваний натовп: історія була популярна, і люди хотіли поглянути, що з нею зробить ця команда анархістів-нуевістів.

Вступ до основної частини був усім знайомий.

— Ніхто з нас, либонь, не забуде, — проголосив оповідач — і він мав слушність: хто міг би про це забути, заледве двадцять років минуло?

Ляльки стисло розповіли суть. Сталася якась каламутна зрада, і Джека Півмолитву, легендарного Джека, ватажка Поволених, упіймали. Відрізали з правої руки знамениту клешню богомола — її пришили йому на каральній фабриці, але він використовував її проти влади, от її і відтяли. Ляльки представили цю сцену справді моторошною, зобразивши кров за допомогою червоної стрічки.

Звісно, вартівники розповідали, що Джек Півмолитва був бандитом і вбивцею, і поза сумнівом, він і справді вбивав. Але, як і більшість версій його історій, ця показувала його таким, яким його пам’ятали: шляхетним розбійником, героєм. Джека впіймали, і це сумно — цензори змушені були залишити людям таке трактування.

Його не могли повісити публічно, — конституція не передбачала такого, — але знайшли спосіб виставити напоказ. Його закували у велетенські колодки на Плазі Більсантум, біля входу на вокзал на вулиці Відчаю, і тримали там цілими днями, а наглядач шмагав його батогом, щойно він поворухнеться чи видасть бодай звук, — мовляв, це опір. Майже всі сходилися на думці, що людям платили, щоб вони приходили і глузували з нього. Чимало кробузонців справді приходили, але не глузували. Були й ті, хто казав, ніби це не справжній Джек: «У нього немає кігтя, просто схопили першого-ліпшого бідолаху, відкраяли йому руку, та й по всьому», — але це було радше заперечення відчаю, аніж переконаність.

Ляльки походжали стратищем перед невеликим фанерним стовпом, до якого був припнутий дерев’яний Джек.

А тоді — та-да-да-да-да — загуркотів металевий барабан. Усі актори на сцені почали репетувати, вказувати на ляльок-вартових, на екрані спалахнув напис: «Увага всім!», і навіть скептично налаштована публіка підігравала, вигукуючи: «Отам, отам!». Так усе й було насправді — диверсія, скоєна кимось із натовпу; була вона організована заздалегідь чи спонтанна, досі сперечалися, хоча Орі мав щодо цього власну думку. Поки вартові бігали маленькою ляльковою сценою, Орі пригадував.

Це був давній спогад, дитячий — Орі навіть не знав, як і з ким опинився на Плазі. Того дня вперше за довгі роки вартові вийшли отак, у формі, бо тоді вони ще були в статусі таємної поліції, і сірим клином націлилися на ту частину натовпу, яка горлала. Наглядач дістав кременівку, кинув батога і приєднався до них, залишивши прикутого на самоті.

Орі не пригадував, чи помітив кремезного чоловіка, що дістався Джека Півмолитви, допоки той не доліз до самісінької гори. Пам’ятав його добре, та не був певен, цей образ — справді те, що побачив тоді шестирічний хлопчик, чи він виник із численних описів, які Орі читав пізніше. Той чоловік — он з’явилася його лялька, погляньте, там, на сцені, поки вартові стоять спиною до стратища, — мав прикметну зовнішність. Голомозий, страхітливо пошрамований, всипаний десятками огидних прищів, із широко розставленими запалими очима, одягнений у лахміття, рот і ніс обмотані шарфом, аби приховати обличчя.

Маріонетка, що відчайдушно видиралася сходами нагору, різким голосом гукнула до Джека Півмолитви — відлуння того гучного, проникливого крику, що лунав двадцять років тому. Чоловік гукав Джека на ім’я — як і того дня. І підійшов до нього, витяг пістолета і ножа (їхні маленькі копії з фольги блищали й на ляльці).

— Пам’ятаєш мене, Джеку? — лементував він — і волала лялька, що його зображувала. В голосі було чути тріумф. — Я тобі це заборгував.

Роками після вбивства Джека Півмолитви у п’єсах дотримувалися першого, загальноприйнятого розуміння. Рябий чоловік — брат, батько чи коханий когось із жертв Бого-Мола — надто палав праведним гнівом, аби чекати, тож вирішив убити його. І хоча його бажання можна було зрозуміти і ніхто його не засудив би, закон працює не так; і коли його почули і побачили, відігнати його було сумним обов’язком вартових, а коли не вдалося, вони були змушені стріляти в нього, поклавши край його планам і випадковою кулею вколошкавши Джека Півмолитву. Це прикро, адже судовий процес іще тривав, однак навряд чи його результати були б якісь інакші.

Такою ця історія залишалася роками, і актори, і ляльководи робили Джека типовим лиходієм, але не можна було не помітити, що публіка досі на його боці.

На друге десятиліття після подій виникла інша інтерпретація — спроба відповісти на запитання: «Чому Півмолитва привітав того чоловіка начебто радісним вигуком?». Свідки пригадували, що пошрамований підняв пістоля, і казали, що їм здалося, ніби Джек смикнувся, намагаючись привітати його і прийняти — само собою! — милосердну смерть. Хтось із банди Джека ризикував життям, аби покласти край приниженням ватажка. І можливо, досяг успіху: чи міг хтось напевне стверджувати, що саме куля когось із вартівників урвала життя Поробленого? Цілком можливо, що першим пострілом товариш рятував товариша.

Це сподобалося публіці набагато краще. Джек Півмолитва нарешті повернувся таким, яким десятиліття його зображували в графіті: крутаном. Його історія перетворилася на грандіозну і дещо повчальну трагедію про шляхетні надії, приречені на поразку, і попри те, що в ній Джек і його невідомий товариш видавалися героями, міські цензори, на подив багатьох, дозволили її. В одних постановках чоловік убивав спершу Джека, а потім себе, в інших після пострілу вбивали його. Сцени смерті обох чоловіків ставали дедалі тривалішими. Правда, як її розумів Орі, — що Джек залишився в колодках мертвий, а рябий чоловік зник і так і невідомо, що з ним сталося, — ніколи не згадувалася.

Бігла угору сходами пошрамована лялька з оголеною зброєю, от вона зашпорталася об батіг, що його кинув наглядач (рух забезпечувала складна комбінація шпильок і ниток), — традиція стверджувала, ніби так і було насправді. Але... що він робить?

— Що ти робиш? — запитав оповідач.

Орі всміхнувся — він бачив сценарій. Стиснув кулаки.

— Нащо ти підняв цього батога? — допитувався оповідач.

Піддавшись грубим чарам постановки нуевістів, тепер Пера скочили з місць і знову загорлали: «Ганьба, ганьба!».

— Маю-м пістолю, диви, — відповіла пошрамована лялька просто до публіки, в якій наростали крики. — Маю-м ножичка. Чом би ще тою батожку не прихопити, га?

— В мене є ідея, рябий чоловіче, — сказав оповідач.

— Ая, в мене теж! — озвалася лялька. Показала пістоль і батога: — Оцей-во і ще оцей-во — не мені, ая!

Крихітний вишуканий механізм так закрутив пістоль у дерев’яній руці, що той перевернувся руків’ям уперед — подарунок прив’язаному приятелю, а ножем пошрамований заповзявся різати мотузки, якими був припнутий Джек Півмолитва.

Важкий кухоль описав дугу над натовпом, залишаючи по собі пивний слід, і розбився, забризкуючи все навкруги. «Зрада!» — загорлали звідусіль, але були й інші, вони схопилися на ноги і гомоніли: «Так, так, ведіть далі!». Танцюючи над битим склом, Гнучкий ляльковий театр завзято продовжував свою нову версію класичного сюжету, де дві маленькі постаті не були прокляті чи приречені намірами, надто чистими, щоб їм судилося справдитися, не були знищені світом, що на них не заслуговував, а все ще билися, все ще намагалися перемогти.

Їх не було чути за галасом. На сцену полетіла їжа. Позаду щось заворушилося, і з’явився церемоніймейстер у зім’ятому костюмі. Він поспішав, майже підштовхуваний худорлявим молодиком — клерком Управління цензури, який слухав за лаштунками всі зареєстровані виступи. Його робота раптом перестала бути нудною рутиною.

— Досить, вам доведеться зупинитися, — вигукнув церемоніймейстер, намагаючись відтягнути ляльок геть. — Мені повідомили, що цей виступ завершено!

Але його бундючну скоромовку урвали. Кинуті недоїдки влучили в нього, і сіромаха зіщулився ще дужче. Прибічники Гнучких були нечисленні, проте галасливі й вимагали продовження вистави, тож, переконавшись, що працівник закладу не дає собі раду, вперед виступив молодий цензор і сам звернувся до публіки:

— Цю виставу скасовано. Трупа винна у неповазі другого ступеня до Нового Кробузона і відтак розформовується до завершення дізнання.

«Лихо б тебе узяло, ганьба, забирайся, хай продовжують! — летіло звідусіль. — Яка неповага нахрін? Що це за неповага така?»

Та молодий цензор виявився неляканим і радше провалився б на цьому місці, ніж дозволив собі показати, що взагалі зауважив таку реакцію.

— Вартових уже викликали, й, коли вони приїдуть, усі, хто залишиться в залі, вважатимуться причетними до вистави. Будь ласка, негайно залиште приміщення.

Але всі були надто розбурхані, щоб заспокоїтися так легко.

Знову полетіло скло, і зойки засвідчили, що воно приземлилося куди треба. Орі побачив, що Пера рушили до сцени, щоб лупцювати акторів, тож змусив себе підвестися, подав знак друзям поблизу, ті стали на заваді Перам, що вже розминали руки, і бунт розквітнув.

Вибігла Аделін Веселін, уже вбрана в провокативний костюм, зі закликами до замирення. Орі побачив її достоту перед тим, як розбив кулак об потилицю одного з покидьків Пер, і озирнувся, щоб поглянути, що далі. На сцені Гнучкий ляльковий театр згрібав геть із дороги свій реквізит. Звуки бійки, лемент і дзвін битого скла перекривав чарівний голос Співучої Птахи Псячої Твані, яка благала припинити бойовище, та ніхто не звертав на неї жодної уваги.

7

П’єсі настав каюк, точніше, кийок, але вартові, приїхавши, хотіли не так арештовувати когось, як повиганяти з будівлі. Орі затримав Пер достатньо надовго, щоб ляльководи встигли зібрати свій крам, а тоді разом із Гнучкими гайнув за лаштунки повз задирак, які здебільшого билися не через політичні переконання, а тому, що надміру напилися.

Вони висипали у провулок, закривавлені, але щасливо регочучи, юрба артистів, які запихали костюми в саквояжі, і кілька спостерігачів, таких, як Орі. Щойно сипала мжичка, але тепер стояла тепла ясна ніч, тож плівка води скидалася на піт, що виступив на шкірі міста.

Петрон Каррікос, який грав оповідача, зірвав вуса — на горішній губі залишився слід від клею — і пришпилив на єдину в провулку афішу, подарувавши відродженцю, чиї проповіді вона рекламувала, густі брови. Орі дійшов разом із ним та іншими до Кадмієвої вулиці. Плутаючи сліди, вони вирушили до вокзалу на Салакуських Полях, не проходячи повз заклад Фаллі-Жебрака.

Було пізно, але не надто пізно, тож там, де Салакус впирався у Вискливу Гору, вешталося ще чимало народу. По кутах стояли вартові. Орі штовхався поміж пізніх роззяв, що витріщалися на вітрини, театралів, меломанів біля кабінок із голосомовцями, кількох големів, що нагадували велетенських ляльок, оперезаних пасками з іменами господарів. Стіни рясніли позначками. Графіті, зрозумілі тим, хто міг їх прочитати, розповідали про нелегальні галереї та театри, сквоти художників. Самі Салакуські Поля потроху захоплювала богема вихідного дня. Завжди були грошовиті мешканці нетрів, молодші діти поганих хлопців, які шукали удаваного спасіння чи морального розкладання, але тепер їхні візити стали тимчасовими, такі собі туристичні перевтілення. Орі відчував до них зневагу. Художники й музиканти їхали звідси, натомість заселялися агенти і торговці, орендна плата зростала навіть попри занепад промисловости. Те саме коїлося на Вискливій Горі.

Вулицями були, мов жовчні плями, розкидані еліктробарометричні вивіски. Орі кивав тим, кого знав в обличчя — перетиналися на зустрічах або на виставах: жінці біля дверей срібляра, присадкуватому какту, який роздавав листівки. Цегляна кладка вигиналася горбами, що хилили будиночки один до одного, деінде була вкрита латками з металу і цементу, розмальована знаками анархістів, спіралями й непристойностями; над усім цим височіли, здіймаючись до неба, храмові шпилі, оглядові майданчики варти та багатоповерхівки. Вечір переходив у ніч, людей на вулицях меншало.

Потяг підіймався вгору, їхав між дахами і зрештою довіз їх до станції Підступна, потім вони змінювали платформи, прощалися з друзями, і нарешті навіть Петрон відчалив до Пагорба Моґ, Орі ж опинився серед запізнілих мандрівників, які розвалилися на сидіннях і смерділи джином. Пройшов повз декількох робітників у комбінезонах, які їхали зі зміни, відвернувшись, аби не дивитися на п’яниць. Сів біля старшої жінки, простежив її погляд: вона задивилася крізь брудне скло на місто, що розкинулося навколо, на численні будинки, рясно всипані блискітками. Потяг перетинав річку. Орі збагнув, що жінка, по суті, витріщається в нікуди, й собі став дивитися туди ж: просто у тремтливі вогні на роздоріжжі, дивацтва примхливого міста.

Вікна на вулиці Орі в Сиріаку здебільшого не мали фіранок, і, прокидаючись, він визирав назовні й у світлі газових ламп бачив закляклі постаті, що спали стоячи в своїх домівках. Тут усе захопили кактоїди. Орі і сам винаймав житло в доброї, грубуватої какти, яка без жодних зусиль підняла всі його валізи однією зеленкуватою рукою, коли він заселявся.

Нічні потяги проїздили повз горішні вікна, тьмяно сяючи. Прямували до Низин, на південь, або ж на північ, до величезного терміналу, синапсу чудернацької архітектури, що розлігся між двома річками міста, — станції на вулиці Відчаю.

Ніч продовжувала робити свою справу. Стояла тепла, вогка погода, що роз’їдала будівельний розчин по краях цегляної кладки. З найстаріших районів міста, великих халабуд, оплетених плющем руїн Себек-Круа. Родини неспокійно спали у складських приміщеннях на заґумінках Кістяного Міста. Борсуковою Драговиною нишпорили коти, борсук чвалав додому попід захаращеними фасадами крамниць. Статечні та в’юнкі аеростати чекали під хмарами.

Дві річки текли, зустрічалися і зливалися в одну Велику Смолу, що стогнала, проносячись канавами і жолобами геть із міста, поміж опорами моста, повз нетрі біля Нового Кробузона, і шукала шлях до моря. Нелегали міста ненадовго визирнули з нір і знову сховалися. Настав час опівнічного промислу. Хтось ніколи не спав — безліч когось: у багатоповерхівках, ошатних опрічних будинках, хатках Хнуму, зведених із червоного каменю, у ксенійських ґетто, в Оранжереї, на терасах Кінкена чи Гирла, виточених будинках хепрі, виліплених із крихкої комашиної слини. Життя тривало.

У жодних новинних вісниках заворушення навіть не згадувалося ні назавтра, ані днем пізніше. Та це не завадило поширювати плітки, буцім щось таки сталося.

Орі довів до відома потрібних людей, що був там. Проходячи повз крамниці й паби Сиріака, він бачив, що його помічають, і розумів: де­хто з тих, хто витріщався на нього, — оця жінка, водяник, чоловік, какт, навіть Пороблений отам — пов’язані з Пленумом. Не виказуючи свого захвату, Орі міг легенько гупнути себе кулаком у груди — таємний жест привітання, який вони або ігнорували, або відповідали тим самим. Між собою Пленумці жваво розмовляли жестовою мовою, передаючи сленгом долішнього міста послання, які Орі не міг розшифрувати. Він запевняв себе, що вони, здається, обговорюють його.

Пленум на закритій, таємній нараді розмовляв про нього. Орі тямив, що насправді це не так, просто йому подобалося так думати. Авжеж, його друзі були нуевістами, але не зниділими декадентами, не шантрапою, не любителями епатувати заради епатажу. Орі уявляв Пленум, делегатів усіх фракцій, які відриваються від обдумування опору, подальшої стратегії, способів уникнення вартових і їхніх інформаторів, щоб похвалити Орі Сюраса та його друзів за гарну провокацію. Такого б ніколи не сталося, але він насолоджувався мрією.

У Великому Кільці Орі брався за будь-яку денну роботу, що йому траплялася. Перевозив вантажі і доставляв товари за їжу і мізерну платню. Якісь металево-сірі частини військової техніки, яким належало довго їхати узбережжям, тоді перетнути Пісне Море і через протоки потрапити на далеку війну. Орі працював на будь-якому подвір’ї, в будь-якому під’їзді, будь-де, куди завозили його ремонтники, розвантажував баржі біля мосту Мандрагори, а закінчивши роботу, пиячив із іншими поденними, своїми тимчасовими товаришами.

Він був молодий, тож із нього збиткувалися бригадири, але якось знервовано. Всі були стривожені. Часи такі настали, непевні. Складні для фабрик Великого Кільця, для Келлтрі і Відлунної Трясовини. Проминаючи ливарний завод на шосе Тутен, Орі бачив на землі шрами від вогнищ на місцях пікетів останніх тижнів. Стіни рясніли написами, залишеними повстанцями: «Торо»; «Бого-Мол живий!»; трафаретними портретами Радника. Стіни біля Тризубої Виделки були пощерблені кулями — там, де менше року тому вартові мали сутичку зі сотнями демонстрантів.

Усе почалося на концернах «Парадокс»: неорганізоване обурення деякими звільненнями стрімко вихлюпнулося на вулиці, і невдовзі одні трощили навколишні крамниці, а інші приєднувалися до демонстрантів, чиї гасла варіювалися від поновлення друзів на роботі до підвищення платні, аж раптом вигулькнули звинувачення Мера, виборчої лотереї, вимоги надання виборчих прав. Полетіли пляшки, запалав каустичний флогістон, пролунали постріли — вартові чи то відстрілювалися, чи то почали першими, — і шістнадцятеро людей загинуло. Біля перехрестя, де все сталося, регулярно з’являлися меморіальні написи крейдою — їх стирали. Проходячи повз місце Різанини «Парадоксів», Орі обережно торкнувся кулаком грудей.

У цепницю він пішов до «Любоньки бакалійника». Незадовго до восьмої двоє відвідувачів генделика вийшли й не повернулися. За ними час від часу почали зникати й інші — у випадковому порядку. Орі допив останнє пиво та вийшов буцімто до вітру, але переконавшись, що за ним ніхто не йде, завернув у сирий коридор, підняв віко люка, що вів у льох. Ті, хто зібралися там, у пітьмі, глипали на нього, не кваплячись із привітаннями, а на їхніх обличчях можна було прочитати однаковою мірою і підозру, і гостинність.

— Хаверім, — звернувся він до них. Поняття, вкрадене зі стародавньої мови.

— Хавере, — озвалися до нього: товариш, соратник, спільник.

Один Пороблений — він прийшов уперше. В нього були схрещені і зрощені в зап’ястках руки, тож коли він стискав і розтискав пальці, здавалося, ніби вдає птаха. Ще дві жінки з потогінки під залізничними склепіннями Ліньфорда, робітниці в’язальних машин, були поруч із докером, машиністом і клерком-водяником, вбраним у подобу людського костюма з легкої тканини, яку можна було носити й у воді; до костюма була пришита краватка. Тут же стояв какт. Діжки з дешевим пивом і вином слугували столами, там розклали дисидентські видання: зім’ятий «Крик», «Кузню» та кілька примірників найвідомішого бюлетеня заколотників — «Безтямного бродяги».

— Хаверім, хочу подякувати вам за те, що прийшли, — зі спокійною владністю озвався чоловік середніх літ. Кивнув на Поробленого: — Привітаймо нашого нового приятеля Джека. Війна з Тешем. Занурення в середовище вартівників. Вільні профспілки. Страйк у пекарні Перрілла. Про все це я скажу. Але хочу приділити кілька хвилин розмові про мій підхід — наш підхід, всього «ББ» — до расового питання.

Він кинув погляд на водяника, тоді на какта — і став промовляти.

Саме ці вступні промови, ці обговорення спонукали Орі долучитися до «Безтямних бродяг». Три місяці він що два тижні купував нове число газети в продавця фруктів у Морокраї, і зрештою той запитав, чи не цікаво йому погомоніти про те, що там пишуть, і спрямував Орі на таємні зібрання. Орі став їхнім завсідником, висловлював дедалі більше зауважень і заперечень, долучався до справ із усе більшим ентузіазмом — лише до деяких із меншим, — і зрештою на одній із зустрічей, коли вони залишилися наодинці, організатор із подиву вартою довірою назвав йому своє справжнє ім’я: Кердін. Орі відповів взаємністю, хоча на зібраннях вони, як і всі решта, називали один одного Джеками.

— Так-так, — тим часом казав Кердін. — Гадаю, це так і є, Джеку, але чому — от у чім питання!

Орі розгорнув свій примірник «Безтямного бродяги», проглянув. Заклики до єдности в дії, вже бачені раніше, гнівні та повчальні аналізи, довгі стовпчики переліку страйків. Кожне робоче місце, кожні двоє-троє працівників, які відклали інструменти, перемогли чи програли, збори двадцяти чи ста осіб, півгодинна прогулянка, зникнення кожного члена гільдії чи того, хто підозрювався в належності до профспілки. Протокол будь-якої суперечки, блискучої чи нікчемної. Йому було нудно.

Були історії, про які тут не розповідали. Орі дедалі дужче дратували ці зібрання. Тут нічого не траплялося. А от деінде події вирували. Як-от у Феллі-Жебрака.

Орі постукав пальцем по своєму «Безтямному бродязі».

— Де Торо? — запитав він. — Торо прибрав іще одного. Я чув про це. В Хнумі. Він і його команда зняли охорону і застрелили магістра, який там жив. Чому тут немає нічого про це?

— Джеку... звісно, ми говоримо про Торо, — відповів Кердін. — Про це було на шпальті, передостанній пункт. Ми не... це не наш спосіб...

— Я знаю, Джеку. Знаю. Ви критикуєте його. Дріб’язково до нього присікаєтеся.

Голова зібрання нічого не відповів.

— Торо є, і він бодай щось робить, га? Він бореться, а не просто сидить на дупі рівно і чекає, як ви. А ви просто чекаєте і все — і при цьому дорікаєте йому, бо він, мовляв, лізе поперед батька в пекло?

— Не в тому справа. Я не загризатимуся ні з ким, хто бореться з магістрами, вартовими чи Мером, але Торо не може змінити світ самотужки — або з його крихітною командою, Джеку...

— Це так, але щось він змінює.

— Недостатньо.

— Він змінює бодай щось!

Орі поважав Кердіна, багато чому навчився в нього та з його брошур і не хотів його відштовхувати. Але надмірна благодушність провідника починала бісити його. Кердін був більш ніж удвічі старший за Орі — може, він просто застарий? Вони сиділи й мовчки свердлили один одного поглядами, поки решта лупали то на одного, то на іншого.

Пізніше Орі перепросив за свій кепський характер.

— Та нічого, ти мене не образив, — відповів Кердін. — Грубіянь на здоров’я. Але маю визнати, Джеку...

Вони були наодинці, тож він виправився:

— Маю визнати, Орі. Я стурбований. Мені здається, що ти обрав певний шлях. Всі ці твої п’єси, ляльки... — Він похитав головою й зітхнув. — Я не проти цього, присягаюся, я чув, що сталося у Феллі-Жебрака, і, знаєш, ви молодці, ти і твої друзі. Але сполоху і стрілянини недостатньо. Дозволь мені запитати в тебе дещо. Твої друзі, Гнучкі Ляльководи — чому вони обрали саме таку назву?

— Ти знаєш чому.

— Ні, не знаю. Я розумію, що так вони віддають шану, і тішуся з цього, але чому саме йому, чому не Сешеху, не Біллі ле Женсьєну, не Поппі Латкіну?

— Тому що нас заарештували б, якби ми спробували таке вчинити.

— Не прикидайся дурником, хлопче. Ти розумієш, про що я: існує достолиха імен, які можна було б обрати, щоб надіслати повідомлення і насцяти у ванну Меру, але ви вшанували саме його. Засновника «Безтямних бродяг»12 — не «Кузні», не «Війни трудівників», не «Шила». Чому? — Кердін постукав газетою по стегну. — Я скажу чому, хлопче: знаєш ти про це чи ні, але саме він лякає можновладців. Тому що він мав рацію. Щодо фракцій, щодо війни, щодо більшости. А Білл, Поппі, Неклінґ Недоліток і інші — і Торо теж, Орі, вкупі зі своєю бандою, і навіть Джек Півмолитва, — гарні люди, хаверім, але щодо таких речей їхня стратегія була гівняна. Бен мав рацію, а Торо помиляється.

Орі чув у голосі Кердіна чи то зухвальство, чи то відданість, чи то запал, чи то аналіз. Був надто сердитий, аби розбиратися.

— Тепер тобі вже Півмолитва не вгодив?

— Я не мав цього на увазі й не казав такого...

— Срань господня, ким ти себе вважаєш? Торо щось робить, Кердіне. Спричиняє якісь події. А ти — ти просто балачки розводиш, уся «ББ» тільки це й робить. А Бенджамін Флекс, знаєш, помер. Уже доволі давно.

— Ти несправедливий, — почув він слова Кердіна. — Заради Джаббера, в тебе заледве пушок на підборідді виріс, а ти розказуєш мені про Бенджаміна Флекса.

Він не казав це зі злістю. Мав приязний тон, але Орі був обурений.

— Принаймні я роблю щось! — вигукнув він. — Принаймні я роблю бодай що-небудь.

8

Здавалося, ніхто не знає, що спричинило війну з Тешем. «Безтямні» мали власні теорії, була також офіційна позиція, за якою стояли невидимі махінації, але серед товаришів Орі ніхто достеменно не знав, що ж стало причиною і навіть коли та війна, власне, розгорілася.

Якщо копнути глибоко, за роки до її початку, то якось торговельні кораблі Нового Кробузона стали, повертаючись у доки, повідомляти про піратські маневри щодо них і раптові напади незнайомих суден. Під загрозою опинилися дослідження нових земель і торгівля всього міста. Історія Нового Кробузона тоді відзначалася ваганнями між ізоляціонізмом і відкритістю, але зневажені капітани бідкалися, що ніколи раніше їхні спроби просунути меркантилізм не натрапляли на такий жорсткий та несподіваний опір.

Після століть невизначености й дивних стосунків місто порозумілося з Відьмократією, тож кораблі Нового Кробузона безперешкодно проходили Вогняну Протоку. Таким чином був відкритий морський шлях до лук і островів, легендарного краю на протилежному боці континенту. Кораблі поверталися, і мореплавці розповідали, що побували в Мару’амі. Їхні мандри тривали роками, і вони привозили додому коштовні виливки, виготовлені за тисячі миль, з подвійного міста крокодилів, що називалося Брати. А потім почалося піратство, таке потужне, що поступово до Нового Кробузона дійшло: на нього напали.

Химерні, обтягнені кольоровою тканиною кораблі Тешу, баркентини і чепурні кетботи, команда яких носила червоно-брунатне і підпилювала зуби, припинили заходили в доки Нового Кробузона. Ширилися чутки, буцімто через давно не використовувані канали таємничий, нікому не відомий посол Тешу повідомив мерові, що їхні держави перебувають у стані війни.

Звістки про те, що Теш знову щось знищили або пограбували у Вогняній Протоці, ставали дедалі частішими і резонанснішими, про це стали писати в газетах та урядових новинарнях. Мер обіцяв помсту і контратаку. Пожвавішав набір у флот Нового Кробузона разом із набором, як чув Орі, «самогонних рекрутів» — насильницьким вербуванням.

Все поки що відбувалося десь далеко, абстрактно: якісь морські баталії за тисячі миль від міста. Однак події розвивалися. Про них дедалі частіше згадували міністри в своїх промовах. Новий меркантилізм міста був зведений нанівець; ринки не відкривалися для експорту; війна заблокувала його ресурси товарів спеціального попиту. Кораблі вирушали в рейси й не поверталися. Забиті дошками заводи Нового Кробузона не відкривалися знову, натомість закривалися нові, таблички на їхніх дверях вкривалися цвіллю, що глузувала зі заяв про «тимчасове призупинення виробництва». У місті панував застій; воно занепадало і злиднювало. Почали повертатися додому ті, кому поталанило вижити.

Переламаним солдатам не залишалося нічого, окрім як жебрати та проповідувати свою правду натовпу в Псячій Твані і Річкокірці. Пошрамовані, з переламаними кістками, порізані ворогом у прямій сутичці або хірургом під час шаленої операції просто на полі бою, вони також мали дивні рани, яких могли завдати лише війська Тешу.

Сотні тих, хто повернувся, збожеволіли і марили невідомою шиплячою мовою, всі разом у різних частинах міста промовляючи одні й ті самі слова. Були люди, чиї очі перетворилися на мішки, з яких постійно цебеніла кров, але вони все ще бачили; Орі чув, що ці люди плачуть без упину, бо в усьому бачать смерть. Містяни боялися ветеранів, наче власного нечистого сумління. Якось, багато місяців тому, Орі проходив повз чоловіка, котрий дошкуляв нажаханому натовпу, показуючи свої руки, такі вибілені, що аж мертвенно-сірі.

— Ви знаєте, що це! — волав він на них. — Знаєте! Мене зовсім трохи зачепило вибухом, і от, бачите? Костоправи хотіли відтяти мені руки, казали, що так треба, але насправді вони просто не хотіли, щоб ви це бачили...

Він розмахував своїми жаскими кінцівками, немовби вирізаними з паперу, підійшли вартові, скрутили його й кудись забрали. Але Орі бачив жах витріщак. Невже Теш справді пам’ятали втрачене вміння робити барвобомби?

Стільки невизначености, стрімке падіння морального духу, страх, що скував місто. Уряд Нового Кробузона провів мобілізацію. Уже два чи три роки тривала Спеціальна Офензива. Стало більше смертей і більше виробництва. Кожен знав когось, хто пішов на війну або зник просто з пабу біля доків. Верфі Гирла Смоли, містечка-супутника біля лиману, почали випускати панцерники і підводні човни та начебто трохи ожили, а за ними підтягнулися заводи і фабрики Нового Кробузона: війна надала руху їхнім шестерням.

Гільдії та спілки були або оголошені поза законом, або обмежені та вихолощені. Для декого з тих, хто зростав у злиднях, з’явилися нові робочі місця, однак конкуренція за них була жорсткою. Новий Кробузон був напружений, немов розтягнута пружина.

В кожної епохи є свої соціальні розбійники. За дитинства Орі був Джек Півмолитва, у Тиждень пилу — Загнуздувач, століття тому — Алоїс та її загін. Та й сам Джаббер, якщо поглянути з цього боку. Контекст робив їх диваками, порушниками правил: публіка, готова плювати на Пороблених, присягнула б на вірність Півмолитві. Поза сумнівом, деякі з них були історичною вигадкою, дрібними торбохватами, надміру прикрашеними часом. Проте деякі існували насправді: щодо Джека Орі міг заприсягтися. А тепер до них долучився Торо.

Черепоту Орі провів з нуевістами. Взяв свій денний заробіток і приєднався до них у пабі «Два опариші» біля Курганного мосту, і там, оглядаючи дахи Кінкена, зроблені з комашиної слини, вони грали в ігри і сперечалися про мистецтво. Студенти і вигнанці мистецького кварталу завжди були раді бачити Орі, бо з-поміж них він був одним із небагатьох справжніх трудящих. Увечері Орі, Петрон і ще кілька їхніх товаришів влаштували арт-інцидент: перевдягнувшись свинями-мімами, прошпацерували до Салакуських Полів, повз «Годинника і півника», слава якого давно занепала, туди, де скоробагатьки та фанфарони зі спальних кварталів приходили погратися в богему. Нуевісти рохкали на п’яничок і свинячими голосами верещали: «Ах, ностальгія!».

У пиледілок Орі підрядився портовим вантажником і ввечері пив у робітничому пабі в Ліньфорді. Тут, серед диму і п’яного реготу, йому бракувало барвистости «Двох опаришів». Трапилася на очі дів­чина за шинквасом, і він упізнав її: зустрічалися на нелегальних зібраннях. Вона відгорнула фартух, показуючи, що тримає в його кишеньці «Безтямного бродягу», і запрошуючи купити примірник, і на Орі навалилося роздратування і образа на Кердіна.

Він так різко похитав головою, що дів­чина, либонь, вирішила, що помилилася в ньому. Її очі розширилися. Бідолашна, Орі не хотів її лякати. Запевнив, що з ним можна розмовляти вільно. Назвав її Джек.

— Я втомився від усього цього, — прошепотів. — Втомився від «Безтямного бродяги», який вічно розказує, що й до чого, але ніколи нічого не робить, втомився чекати на зміни, які не настають.

Він показав на мигах дотепну пародію.

— Ти маєш на увазі — в чому сенс? — перепитала вона.

— Ні, я знаю, що сенс є... — Орі в запалі гепнув кулаком по столу. — Я вже кілька місяців читаю цю дурню. Я хочу сказати... вартівники ж роб­лять щось. Пера роб­лять щось. І тільки на нашому боці якщо хтось щось робить, це або божевільні штибу Горішньої Ліги, або бандити штибу Торо.

— Але ти ж, ну, не всерйоз, правда? — Джек промовляла обережно, заспокійливо. — Ти ж, ну, знаєш про межі...

— Срань господня, Джек, тільки не починай про «межі дій індивідуума». Я просто втомився. Іноді так буває, невже тобі ніколи не хочеться, щоб просто стало байдуже? Тобто, звісно, ти прагнеш змін, ми прагнемо змін, але якщо жодних довбаних змін нема й не передбачається, тоді наступний пункт у списку моїх прагнень — щоб мені було начхати.

У рибалок увечері Орі висадився на станції Селітра. У задимлених сутінках ішов цегляними норами Сірої Пустки, повз домовласників, які зішкрібали з ґанків пісок, що летів від машинних фабрик, і завитки графіті чи перекрикувалися з вікон через усю вулицю. У старій стайні польова кухня видавала миски черзі нужденних. Номінально благочинність ішла з Кінкена, тож за порядком наглядала трійця хепрі, озброєних за подобою їхніх охоронних богинь, Сміливих Сестер: одна мала арбалет і кременівку, друга спис і гак-нить, а третя — метазаводний механізм жалосмик.