Послухач. Книга 1 : роман ebook

Стеглікова Петра

Послухач : роман / П. Стеглікова ; пер. з чеськ. Т.В. Савченко. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 328 с.

ISBN 978-966-10-4026-6

© Petra Stehlíková, 2016

© Host — vydavatelství, s. r. o., 2016

Cover art © Andrej Nechaj, 2016

© Савченко Т.В., переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Naslouchač

© Petra Stehlíková, 2016

© Host — vydavatelství, s. r. o., 2016

Після Великої війни світ змінився. На схід від гір, які колись називалися Уральськими, — мертва пустка. На захід — уціліла Європа. А на самому кордоні живе маленький народ майстрів та винахідників, що знайшли й опанували скляніт — дивовижний мінерал, який подарував усьому людству нову надію, і тільки своїм першовідкривачам — гірку долю невільників.

Дивитися на прекрасні міста, які більше не належать своїм творцям, бачити погребальні дими зі своїх гето й покірно схиляти голову під рабським вуалем, доки решта світу користається працею твого народу.

Така доля склянарки Ілан.

Не мати прав ні на що. Навіть бути дівчинкою.

Така доля склянарки... склянаря Ілана.

Мати дар. Подорожувати з вродливими, могутніми та шляхетними воїнами-мечниками, монстроборцями, але водночас — з окупантами й ворогами.

Іти від глибокої ненависті до глибокого співчуття й спізнати, що нейтралітет — не середина поміж ними, а найтяжчий гріх.

Така доля склянарки Ілан.

VIII

Як ми з майстром того вечора й домовилися, я дбайливо стежила за співом ретеї. Звідтоді таких випадків було п’ять, а моя допомога знадобилася тільки двічі. В інших ситуаціях або курпули встигали зазвучати раніше, ніж я добігала до Елмара, або озивалися за мить до того, як гура встигав дійти до послухачів. Я дуже пишалася собою, і якби мені бодай на крихточку дозволили, розбовкала б про це у гето всім, починаючи з матінки. Та як не прикро, цією таємницею могла ділитися тільки з Елмаром і майстром. Порушити обіцянку я не сміла.

У десять років я стала баятом, себто хлопчиком, якому призначена робота, яку він виконуватиме довіку. Як молодший шліфувальник, я отримала металевий значок із вигравіюваним зображенням полізора і щоранку приколювала його до хламиди, туди, де гучно билося моє серце.

Того дня, коли моє безтурботне дитинство лишилося позаду, повітря небезпечно бриніло над землею, а ретея мовчала. Літо було тепле, сонячне. За прадавніми валами Амарії зеленіли луки, а на полях склянарі збирали щедрий урожай. Часом я спостерігала за ними з валів, куди майстер іноді брав мене із собою. Я завжди намагалася бодай на мить забути про рабську долю й ненависть, із якою до нас ставилися мешканці низовин, і втішитися видовищем того, що колись належало нам.

До мого тринадцятого дня народження лишалося три місяці. Я чудово давала собі раду з чорним склянітом. На той час уже могла визначати на слух точне місце дефекту й вирішувати, чи забракувати увесь камінь, чи відокремити пошкоджену частину. Усе залежало від того, що саме мали виготовити з цього скляніту, і який на вигляд мав бути залишок.

Я саме поквапила молодшого учня, що дбав про мій полізор, коли до майстерні вбіг Агадон. Відразу звернула увагу на його похапливі рухи. Припинила шліфувати й прикипіла до нього поглядом. Я ще ніколи не бачила його таким стривоженим: обличчя зросилося потом, руки тремтіли. Очима він блукав по всій майстерні, аж доки його погляд не зупинився на протилежному кінці приміщення — там, де стояв мій робочий стіл.

— Ілане! — погукав він мене, махнув рукою й нетерпляче підскочив. Під вуалем я витріщила очі, уперше в житті вдячна, що моє обличчя затуляє маска.

— Ілане! Бігом сюди!

Я обережно відклала полізор, витерла брудні руки об хламиду і рушила до майстра. Він поквапився назустріч, огинаючи столи й шліфувальників, що працювали за ними. Я здивувалася, що він гримнув на мене через усю кімнату. Майстер Агадон поводився шанобливо навіть із останнім склянарем у гето. Звички наказувати не мав. Усе в його вустах звучало як прохання.

Коли ми нарешті дійшли до його кабінету, він ледве дихав. Грубо схопив мене за плече й штовхнув досередини.

— Що сталося, майстре Агадоне? — спитала я, коли моє плече ледве не тріщало під його пальцями. Майстер рідко торкався до нас, а коли таке траплялося, делікатно гладив по хламиді. Він іще ніколи не стискав мене так міцно.

Помахом вільної руки він прогнав мого помічника, який розгублено біг за нами. Бідолаха лишився на місці, остовпіло спостерігаючи, як майстер тягне його старшого до кабінету.

Коли двері нарешті зачинилися і шум майстерні приглушився, учитель нахилився вперед і сперся долонями об коліна, намагаючись віддихатися.

— Не знаю, Ілане, чи це честь, чи халепа, — простогнав він. Я чекала, доки майстер договорить. — Фая лютує. Двадцятип’ятірка об’їжджає міста, і рогоський регент подарував капітанові клинок із прозорого скляніту. Подейкують, капітан двадцятип’ятірки заявив, що склянарям Рогоса нема рівних. Звісно, наш фая аж сказився від злості! І тепер йому кортить чимось перед капітаном похизуватися. Хоче довести тому, що наші амарійські склянарі кращі. І вигадав мені завдання. Якщо я з ним не впораюся так, як він це собі уявляє, боюся, полетять голови.

Майстер безсило опустився на стілець і заховав обличчя в долонях.

— Усе це скінчиться кепсько, і невдовзі, гадаю, вас навчатиме інший майстер.

— То яке завдання? — поквапила я. Чого він так перелякався, не розуміла. Майстер Агадон чудово знав свою справу. На мій погляд, не було завдання, з яким він би не впорався.

Агадон підняв на мене широко розплющені очі, і якусь мить розглядав мій вуаль так, наче бачив уперше.

— Меч із чорного скляніту.

Я полегшено розсміялася. Завдання виявилося простим. Меч із чорного скляніту завиграшки міг виточити будь-який досвідчений шліфувальник.

— Так то ж звичайнісінький меч, такий, як і в решти воїнів, — утішила я його.

— Ото ж бо й воно! — застогнав він на весь голос, аж я здригнулася. — Тільки фая вимагає, щоб він був таким гострим та бездоганним, що зміг би дорівнятися за своїми властивостями до прозорого або принаймні був дуже подібним до нього. Майстер підвівся й почав безтямно кружляти довкола стільця, наче не знав, куди йому податися. Потім опустився переді мною , як робив це раніше, коли я була зовсім малою. Його руки знайомим жестом стиснули мої долоні.

— Ілане, — стурбовано видихнув він, — ти маєш допомогти мені. Створи меч із чорного скляніту!

Я здригнулася й напружилася, як деревце під вітром.

— Що? Я не зумію! Мені ще й тринадцяти нема! Чому ви не дасте це завдання комусь старшому? У нас тут стільки чудових шліфувальників! Досвідчених! Я не впораюся!

— Наче вони впораються, — понуро відрізав майстер. — Я навчив чудових шліфувальників, але на таке навіть сам не зважуся. А за тобою спостерігаю вже майже вісім років! Ти говориш зі склянітом! Любиш його! Ти до нього значно ближчий за будь-кого з нас! Ніколи не помиляєшся. Тобі для виявлення дефектів навіть рукавичка не потрібна. Ти чуєш ретею!

— То, може, зверніться до послухачів! — я шукала безпечнішого рішення. — Вони ж найкращі! Якщо хтось і може з таким упоратися, то тільки вони! Не я, майстре! У них значно більше досвіду!

Не міг же Агадон пропонувати таке всерйоз! Я сподівалася, що він поступово усвідомить, що це нісенітниця. Але майстер лише хитав головою й раз за разом відкидав мої пропозиції, як виконати завдання фаї якнайліпше, а головне — якнайбезпечніше.

— Вони зайняті шліфуванням турнулів, — у відчаї пояснював він. — Мечів уже давно не виточують. Зброю з прозорого скляніту в основному виготовляють у Рогосі, а не в Амарії. Ми забезпечуємо мечами тільки внутрішню армію. А ти вмієш шліфувати, чуєш ретею. Ти, Ілане, підходиш для цього найкраще. Вір мені! Я знаю, що кажу. Ти вже зараз найкращий мій шліфувальник. Я не кажу цього вголос, щоб не провокувати даремно ворожнечі поміж склянарями. Але ти моя єдина надія.

У мене пересохло в горлі. Я прагнула допомогти майстрові. Не хотіла, щоб його стратили через безглузду примху фаї. Проте також я не бажала, щоб його смерть була на моїй совісті.

— Але ж я навіть не знаю до пуття, який вигляд має такий меч! Зроду не тримав його в руках! Якщо й бачив у вартових, то тільки в піхвах. Я не знаю, як виточують мечі! — намагалася наполягати.

— То нічого, то нічого, — знову схопився пояснювати майстер, — я що-небудь дістану, подивишся. Але треба починати негайно. Сьогодні ж підемо у штольню, сам вибереш собі шматок породи для роботи. Нема часу на балачки. Меч для капітана має бути готовий до кінця тижня.

— Тижня? — я рвонулася з рук майстра і позадкувала. Та марно. Його руки знову вхопили мене й притягли назад.

— Ілане! — розпачливо схлипнув він. Його обличчя зросилося, очі були широко розплющені від жаху. — Працюватимемо вдвох. Ми зможемо. Прошу, допоможи.

Останні слова він прошепотів так благально, що здалося, почувши відмову, майстер упаде мені в ноги й заплаче. Я не мала вибору. Погодилася, усвідомлюючи, що майстер помре, якщо не впораюся. І я, напевно, теж.

Ніби прочитавши мої думки, він пригорнув мене й прошепотів у плече:

— Якщо не вийде, усю відповідальність візьму на себе. А якщо ми це зробимо — а я в це вірю, — то буде твоя заслуга. Обіцяю, хлопче.

Я проковтнула сухий клубок. Ні, я не сумнівалася в майстрових обіцянках. Та все ж не могла позбутися думки, що він переоцінює мої здібності і, покладаючись на мене, позбавляє себе шансу підшукати когось більш відповідного, хто краще за мене зміг би захистити його життя.

Ось так отримала свою першу серйозну роботу. Я мріяла про це вже кілька років, але навіть уявити не могла, що це станеться за таких обставин.

Того ж дня ми пішли до штольні, щоб сама вибрала прийнятний шматок скляніту. Уперше в житті я вийшла за межі міста, уперше зустріла Каля, покровителя Амарії, наймогутнішого жеребця, який тільки з’являвся на світ. Білосніжна скульптура вже кілька століть здіймалася дибки простісінько над південною брамою, завмерши у стрибку, який ніколи не завершиться. Північну браму охороняла кобилиця Мара. Хоча Каль здіймався просто у мене над головою, я могла роздивитися кожен його м’яз. Він був значно більший і могутніший за коней, що бігали поблизу, впряжені у вози. За легендою, саме тут Каль випустив останній подих. Амарія славилася не тільки склянітовими штольнями, тут іще й вирощували коней. Свого часу ама­рійсь­кі жеребці вважалися найкращими на всьому Дувальському хребті. Я послала йому квапливий повітряний поцілунок, як робили у давнину склянарі, заїжджаючи до міста, і мерщій побігла далі.

Дорога збігала з пагорба донизу. Ми огинали вози, запряжені кіньми. Я не могла натішитися цією метушнею. Тут було значно гамірніше, ніж того дня, коли гура Елмар уперше вивів мене з гето і привів до майстерні. Мої зіниці то розширювалися від захвату, то знову звужувалися, коли я намагалася зосередитися на возах. Деякі прямували до Амарії, інші виїжджали з неї. Одні були навантажені, інші порожні. Усе залежало від того, з якою метою вони їхали до міста.

Мені довелося докласти чимало зусиль, перш ніж я припинила витріщатися на вартових, які обнишпорювали усі ті вози біля широкої південної брами. Люди показували вартовим якісь папірці. Майстер стисло пояснив, що це називається «документи», там написано все про торгівця і його товар. Біля брами стояло близько тридцяти вартових у чорно-синіх одностроях, і всі вони були зайняті або перевіркою цих «документів» або оглядом возів.

Коли майстрові нарешті вдалося знову привернути мою увагу й нагадати про важливість нашої місії, ми рушили далі пішки. Склянарям суворо заборонялося користуватися кіньми й возами. Щойно ми зійшли з гладенької бруківки амарійського тракту, моїм босим ногам стало непереливки. Гірські дороги не були такими доглянутими, як міські. З-під землі повсюдно стирчало гостре, гаряче від сонця каміння, яке на кожному кроці врізалося в п’яти. Я не мала взуття так само, як і мунти, чиї ноги кривавили навіть після кількох років щоденного ходіння з гето й назад.

Майстер Агадон у високих чоботах крокував трохи попереду і мою обережну ходу помітив аж тоді, коли повз нас проїхала гарна карета, запряжена білими кіньми, де, безсумнівно, їхав хтось із амарійських валонів, себто наглядачів склянарських гето. Я намагалася якнайшвидше відступити з дороги. Якийсь гострий камінь уп’явся мені в ногу, і я заточилася, зойкнувши від болю. Майстер вчасно відтягнув мене з дороги.

Якусь мить він дивився вслід хмарі куряви, що здійнялася за каретою, і лише потім оглянув мої ноги. На його обличчі не проступило жодної емоції. Своєю незворушністю майстер часом нагадував мені матінку. Не кажучи ні слова, розірвав свій фартух, нахилився й обмотав мені кожну ногу окремо.

Ми вже підходили до підніжжя. Вежі Амарії позаду здавалися геть крихітними, коли ми дісталися роздоріжжя. В один бік дорога вела до Резилів, у другий — до Фресена, а та, що посередині, — до одної зі штолень. Просто в центрі неї стояла велика гладенька брила з числом 2048. Це все, що я змогла прочитати. Я обережно провела пучками по цифрах, міркуючи, що вони означають. Це була звичайнісінька каменюка. Не скляніт. Навіщо вона тут була?

— Що це таке? — не стримала я цікавості.

Агадон, що йшов на кілька кроків попереду, раптом спинився. Якусь мить він розгублено роззирався, наче забув про мене.

— Що? — перепитав він, не дивлячись на мене.

Притлумивши зітхання, я запитала знов.

— А, оце? — кивнув майстер у бік брили й у кілька дрібних кроків повернувся до мене. — Це наріжний камінь Амарії. 2048 рік. Рік заснування міста.

Якусь мить я розглядала непримітний камінь, який мав таке важливе значення.

— Хіба він не мав бути в місті?

Хоча через завдання фаї майстер увесь день перебував у гнітючому настрої, зненацька він розреготався.

— Мав би, Ілане, мав би, твоя правда. Але з’ясувалося, що місце, вибране спочатку, не зовсім підходить. Тож Амарію врешті побудували вище, та й добре вчинили.

— Отже, Амарії майже триста років? — уточнила я, зробивши подумки відповідні підрахунки.

— Так, Ілане. За два роки місто святкуватиме своє трьохсотріччя.

Майстер потягнув мене далі за руку, мов мале дитя, а я тим часом розмірковувала, чому ж камінь залишили стояти там, адже він, певно, заважав широким возам. Так, це був наріжний камінь, що ліг в основу міста, але ж місто, втім, опинилося деінде. Отже, для Амарії мали закласти іще один камінь. І чи не був той другий камінь молодшим за цей принаймні на рік? Тоді Амарія святкувала б своє трьохсотріччя не за два роки, а за три. Чому склянарі-першопрохідці та їхні будівельники не забрали туди цей камінь? Мені це здавалося дивним, але майстер тільки відмахнувся.

Коли ми дісталися до однієї зі штолень, було вже добряче пополудні. Земля під ногами пашіла. Ми пройшли повз десяток амарійських солдатів і зупинилися біля найближчої купи скляніту. Майстер махнув рукою, щоб вибирала. А я очманіло витріщалася на вхід до копалень, який звідси був схожим на ненаситну чорну діру. Склянарі були ув’язнені глибоко піді мною, і хтось із них, напевно, якраз цієї миті конав. Їхні тіла беззахисні перед смертоносною дією отрути, яку виділяв скляніт, і змоги втекти не було. Я затремтіла, усвідомивши, наскільки страшне це місце. Скрізь панував дивний спокій. Нудилися солдати, намагаючись якось згаяти час в очікуванні моменту, коли треба буде вести склянарів назад у гето. Тут не пахло нічим. Та все ж мене переслідувало відчуття, ніби чую дух усіх тіл, які вже ніколи не піднімуться на поверхню. Я гадки не мала, чи це, часом, не та сама штольня, куди щоранку відводять Гедеона. Можливо, саме цієї миті він мучився десь там, простісінько піді мною.

Щоб прогнати думки про смерть, я схилилася над склянітом і почала нарешті перебирати його. Це було важче, ніж здавалося. Я ніяк не могла вибрати. Щоразу, як брала до рук якийсь камінь, здавалося, що я зважую майстрове життя. У кожному шматкові я знаходила якийсь ґандж. Жоден не задовольняв мене настільки, щоб я вибрала його для виготовлення меча. За кілька годин я вже була у відчаї. Навколо почало сутеніти, і майстер не міг приховати свого нетерпіння. Він ходив довкола, бурмочучи щось нерозбірливе. Це доволі сильно нервувало, та я намагалася не звертати уваги. Нарешті в моїх руках опинився останній камінь з усієї величезної купи. Він не був досконалим. Я не знаходила у ньому жодної вади, але це був лише чорний скляніт. Я добре знала його можливості. Фая справді не міг поставити перед нами складнішого завдання.

Дорогою назад я вже ледве шкутильгала по гострому камінні. Спиралася на майстра, що ніс на спині шматок чорного скляніту, і так ми вдвох піднімалися на пагорб. Уже споночіло, і дорога була порожня. Ми йшли мовчки, втомлено вглядаючись у місто попереду. Каміння, нагріте за день сонцем, тепер охололо і неприємно студило ноги. Знала, що завтра вранці прокинуся з кількома болючими пухирями.

Я згадала про матінку, сподівалася, що майстер дотримався обіцянки й відіслав до нашого гето повідомлення, що сьогодні вночі лишуся спати в майстерні поруч із його маленьким будиночком. Із часом я дізналася, що у майстра були різні привілеї. Він міг вільно пересуватися містом і навіть за його межами. Не мусив мешкати в гето з іншими склянарями, і в такий спосіб уникнув безперервного споглядання смерті. Йому не треба було носити ані хламиди, ані вуалю. Отримував значно більшу й різноманітнішу пайку їжі, мав право носити взуття і був одним із небагатьох, кому дозволялося за потреби говорити з фаєю. Цій останній вигоді я не заздрила. Бували й такі випадки, коли майстер міг спрямувати гнів фаї зі склянарів на когось іншого.

Коли ми нарешті дісталися головної брами, виявилося, що вона давно вже зачинена. Неприступні залізні ворота були доповнені двома решітками й складним механізмом. Короткий кам’яний місток, з-під якого витікала за місто холодна Азара, тепер мовби глузував із нас. Вартовий із верхівки муру коротко гукнув нам повертати й прямувати до західної брами. Іти було далеченько, понад лорн, і то манівцями.

Хоча ноги ледве тримали, ми вчинили, як належало склянарям. Вибачилися, що потурбували, схилили голови й покірно рушили в обхід міського муру. Ішли ми один за одним, намагаючись не зісковзнути з крутосхилого пагорба. Майстер щохвилини озирався, щоб упевнитися, що я йду за ним, а не кочуся донизу.

Західна брама була значно меншою за головну і пізніх відвідувачів зустрічала не так суворо. Вела до неї вузька та стрімка стежина, що закінчувалася підйомним мостом. Майстер знову смиренно пояснив причину нашого пізнього повернення, показав листа від самого фаї, і за хвилину нас, нарешті, впустили до міста.

Коли брама позаду зачинилася, ми опинилися на одній з вуличок околиці. Запах, що вдарив мені в ніздрі, не був для мене чужим. Людське звалище. Але дечого звичного в ньому бракувало. До тутешнього смороду не домішувався запах диму й горілої людської плоті. Усе, що відчував мій ніс, — зогнилі рештки та людський піт.

— Що це? — зацікавилася я, намагаючись роздивитися що-небудь у пітьмі. Зморщила ніс і принюхалася до того дивного запаху, мов собака.

Майстер рішуче вхопив мене за руку й поквапився вперед. Із пітьми ліворуч виринуло кілька колиб, схожих на ті, у яких мешкали ми. Тільки огорожі, яка зазвичай відокремлювала гето від міста, не було. Ці халупи належали не склянарям.

— Бідняцький квартал, — прошепотів майстер, прискорюючи крок. Я летіла за ним мало не підскоком.

— Бідняцький квартал? — спантеличено перепитала я. Досі була переконана, що у склянарських містах існують тільки наші колиби й особняки мешканців низовин.

Майстер роззирався на всі боки, але найпильніше позирав у бік бідняцького кварталу. У таку пізню пору наша поява привертала увагу, і з убогих халуп почали визирати люди. Вони не носили хламид, але вбрання мали пошарпане. Їхні обличчя, на яких борознилися сірі тіні й випиналися кістки, свідчили: тут панували злидні.

Ще мить — і ми з майстром кинулися навтьоки. Але бігли не тільки ми. Позаду лунали швидкі кроки, наче хтось намагався наздогнати нас.

Озирнувшись на мить, я побачила трійцю чоловіків. Один із них кульгав, хоча у швидкості нам не поступався. Відстань між нами скорочувалася, а до майстерні було ще далеченько. Ватажок дістав з-за пазухи брудної сорочки ніж. У місячному сяйві зблиснуло вістря, і я скрикнула:

— Майстре, у них ніж!

Агадон наддав ходу. Хоча мої ноги були геть побиті, я намагалася не бути майстрові тягарем і не гальмувати його. Вулиця, що простягалася вздовж міського муру, була освітлена кепсько. Тільки де-не-де з котрогось із прилеглих будинків блимав промінчик каламутного світла. Я поглядала на вікна в надії, що десь визирне чия-небудь голова. Що хтось зглянеться над нами й покличе вартових. Але ті стояли на валах або охороняли будинки тих, хто не змагався у злиднях зі склянарями.

— Ілане, мерщій! — видихнув майстер, відсапуючись. — Годі зиркати вгору, ніхто нам не допоможе.

— Де ж вартові? — думала я. У нас було завдання від самого фаї, а поряд зі мною біг майстер шліфувальників! Людина, що колись була найкращим послухачем у місті!

Раптом хтось схопив мене за хламиду і рвонув на себе. Я скрикнула й хапнула вільною рукою в бік майстра.

— Кудись поспішаєте, ви, брудне кодло?

Прямо перед очима зблиснуло вістря ножа. Він був не зі скляніту. Навіть не з чорного. Звичайний, металевий. Але яке це мало значення?

— Даруйте, пане, — покірно заговорив майстер, вклоняючись. — Вибачте, якщо ми порушили ваш спокій. Ми мали роботу…

— Як ви насмілилися тут швендяти? Чому не сидите по своїх норах, де вам належить бути? — перебив майстра кульгавий чоловік. Його обличчя пашіло люттю й презирством. Через негарне довгасте лице аж до рідкуватого волосся невизначеної барви тягнувся погано загоєний шрам.

— Що у тебе в тій шматі на горбу, ти, пеньок? — розпитував він далі, підступаючи до майстра впритул. — Ану поклади на землю!

Майстер зробив крок назад і вільною правицею потягнувся через плече, туди, де відчував вагу скляніту, мовби камінь хотів захистити його.

— У нас завдання від самого фаї, пане. Це важливо…

Цієї миті на обличчя майстра звалився удар, і його голова смикнулася вбік. Я відразу ж відчула запах крові. Агадон упав на землю, затуляючи розбитого носа рукою. Я хотіла підскочити до нього, та боялася поворухнутися.

— Знаєш, у якому місці я бачив твої завдання, виродку? Чхати я хотів на фаю! У тебе там скляніт, еге? Жени сюди той камінчик. Ми про нього ліпше подбаємо…

Ватажок підійшов до майстра. Агадон міцно обхопив камінь, не бажаючи його відпускати, і чоловік почав хвицати старого в живіт. Я важко дихала, намагаючись вигадати, чим йому допомогти. На мене ніхто уваги не звертав.

Коли мене охопив такий відчай, що хотілося тільки кричати, зненацька позаду відчула чиюсь присутність. Чоловіки миттєво втратили запал і всією ватагою позадкували. Нарешті я змогла присісти біля майстра навпочіпки й допомогти йому піднятися на ноги.

— Справді? — озвався глибокий голос. Він був тягучим, мов щось липке, і пестив пітьму навколо себе. Поважний та шляхетний. У жодному разі не такий, із яким варто сперечатися. Твердий, мов кам’яний мур, що оточував місто.

Ми з майстром воднораз озирнулися. Але побачили тільки високу постать, убрану в довгу, до самої землі, стему. Решта потонула в пітьмі.

— Гадаю, це майстер зі своїм учнем. Вони достоту знають, що робити зі склянітом. На відміну від вас, — промовив глибокий голос.

— Чого тобі? — бовкнув ватажок, якому пощастило відшукати в собі бодай трохи відваги. Однак і він волів триматися поближче до решти ватаги. — Не жди, що поділимося. Ми перші їх побачили. Сам собі якихось мунтів знайди.

— Мені подобаються ці, — відповів той, що стояв позаду нас, і я ковтнула пересохлий клубок.

Що відбувається? Цей чоловік хоче захистити нас чи й собі полює за склянітом?

У руці ватажка знову показався ніж. Та заки він встиг бодай поворухнутися, у повітрі щось просвистіло, і плече ватажка пронизала стріла. Чоловік заверещав і, хоча рана була не смертельною, упав на землю. Двоє інших розвернулися і чкурнули назад, до своїх колиб, лишивши ватажка стікати кров’ю у вуличній пітьмі.

Я відчула м’який дотик — повз мене промайнув чоловік у стемі. Він схопив ватажка за брудну сорочку, одною рукою підняв високо над собою й гепнув ним об стіну. Потім схопив за горло. Під пальцями озвалося придушене харчання, ноги засмикалися в повітрі.

— Зникни мені з очей, бо доб’ю, — наказав чоловік у стемі таким же спокійним тоном, яким матінка вечорами веліла мені лягати спати.

Ватажок додаткових настанов чекати не став. Щойно пальці на його шиї послабилися, він обережно піднявся на ноги й пошкутильгав геть, тримаючись здоровою рукою за поранене плече.

Чоловік у стемі спостерігав за капітулянтом, доки той не зник в одній із тих чудернацьких колиб. Відтак повернувся до нас. На жаль, його лице й далі скрадала пітьма. У правиці він стискав невеликий арбалет. Та помітивши, що я не можу відірвати від нього погляду, сховав зброю під стемою.

— Що ви тут робите? — суворо спитав він, різко розвернувшись. — Смерті шукаєте?

Майстер злегка вклонився, і я взяла з нього приклад.

— Амарійський фая дав нам завдання, на виконання якого лишилося мало часу, — звично вдався він до пояснень. — Ми забарилися у штольні. Вибирали якісний скляніт, пане. А коли повернулися, головна брама вже була зачинена. Нас відправили до західної.

Постать у пітьмі втомлено зітхнула й пересмикнула плечима.

— Це в їхньому стилі. Повертаєтеся до майстерні?

— Так, пане, — негайно відповів майстер.

— А він? — зі стеми випірнула рука і вказала на мене. — Хіба йому не слід бути в гето?

— Доки не завершимо роботу, він спатиме в майстерні, пане.

Я не могла вгадати, що в чоловіка на думці і які почуття на обличчі. Та голова його злегка похиталася.

— Ваша майстерня далеко звідси?

Майстер озирнувся й показав на одну з вулиць попереду.

— Недалечко, пане. Усього два палатули проминути.

— Самі впораєтеся? Я маю залагодити ще деякі справи.

Стема ворухнулася, і в руці чоловіка показався складений папірець, схожий на лист.

— Ми бігцем, — схвильовано пообіцяв майстер і, не чекаючи, доки чоловік попрощається, потягнув мене геть.

Решту шляху ми пробігли. Страх перед нічними вулицями й кварталами, подібними до того, у якому ми опинилися, спонукав нас забути про тілесну втому й стоптані ноги. Ледве опинившись у безпеці, за міцними дверима майстерні, ми попадали на долівку.

— Ілане, — хрипко проговорив майстер, — мені так шкода, хлопчику. Так не мусило бути. Прошу, не кажи про це матері. Я маю про тебе піклуватися, дбати, щоб із тобою нічого не трапилося. Я б не хотів утратити її довіру.

Майстрові не треба було просити про таке. Я би й так нічого не сказала вдома. Знала-бо, що ночами, які я проводитиму в цеху з майстром, матінка точно не спатиме, а втома на її обличчі проступатиме дужче, ніж зазвичай. Я не хотіла додавати їй іще більше турбот.

Радіючи, що знайшла шматок скляніту, який бодай почасти задовольняв мої уявлення, ще й тому, що вціліла цієї ночі, я віднесла камінь до кабінету вчителя, де було найспокійніше. Майстер теж був щасливий.

Ми розпочали роботу тієї ж ночі. Після такої пригоди ні в кого з нас не було навіть думки про сон. Цього разу полізором працювала я, а майстер обертав його, як це роблять наймолодші учні та помічники шліфувальників.

Уранці, ще до того, як прийшла решта склянарів, у мене вже був великий шматок відшліфованого скляніту. Один із мечів, якими користувалися в міській армії, лежав на майстровому столі, і я могла принагідно роздивлятися його. Учитель тим часом пояснював, як виточують мечі. Описував, скільки той повинен важити, де в нього має бути центр ваги, як збалансований. Коли вартовий, що привів першого склянаря, постукав у двері, я знесилено гепнулася на стілець. Майстер мив брудні руки й із захватом поглядав на мій витвір.

— Я боявся, що ми не встигнемо. Тиждень — надто короткий термін, щоб створити щось неможливе. Але сьогодні вночі ти добре попрацював, Ілане. Мені й самому цікаво, що з того вийде. А зараз іди поспи, — він підштовхнув мене до свого помешкання обіч майстерні. — Може, воно й на краще, якщо працюватимеш ночами, аби інші не питали зайвого й не було пересудів, чому це таку важливу роботу довірили саме тобі. Біжи собі, Ілане. Поїсти я принесу.

Майстер уже стояв у дверях, коли я озвалася. Навіть гранична втома не змогла притлумити цікавості, що мучила мене від самої ночі.

— Звідки у мешканців низовин бідняцькі квартали? — обурено вигукнула я. — Як так вийшло, що вони голодують? Я завжди думав, що тільки ми живемо в таких злиднях. Та ми змушені. Не можемо вибратися звідси. Але чому ж вони не повернуться до своїх міст у низовинах, якщо їм тут погано ведеться? Там їм було б краще, хіба ж ні? Там є машини. Не треба працювати. То чому?

У двері знову нетерпляче загупали, і майстер здригнувся.

— Тобі відомо, які люди прийшли сюди після того, як склянарі зазнали поразки? Знаєш, що то були за люди?

Я замислилася. Матінка розповідала про це.

— Матінка казала, це були люди з поганою славою, — відповіла я.

Майстер кивнув.

— Саме так. Навала людей, які прийшли сюди з низовин, складалася або з вигнанців, яких відправили сюди у покарання за скоєні злочини, або з утікачів, які самі забралися звідти від законів низовин. Через дію щита тут їх неможливо вистежити в такий спосіб, як це робиться в низовинах. Дехто навіть утік від смертної кари. Гадаю, у бідняцьких кварталах живуть саме такі люди.

— А чому бідняцькі квартали не перевіряють вартові?

Майстер м’яко посміхнувся і знизав плечима:

— Це теж певним чином покарання. Якщо їхні документи не в порядку, на роботу їх ніхто не візьме, тому вони живуть за межею бідності.

Гупання посилилося і вже загрожувало, що вартовий висадить нам двері.

Нетерплячі удари врізалися мені в голову, мов ножі.

— І ще, майстре! — додала я, коли Агадон уже намірявся піти.

Він знову повернув до мене втомлене обличчя за пів кроку до дверей.

— Так?

— Ви не знаєте, хто нас урятував?

Майстер повернув ногу на місце й повністю розвернувся до мене.

— Ні. На жаль, не знаю. Але це був хтось із низовин. І я дуже йому вдячний за те, що він пожалів двох склянарів, які опинилися не в той час не в тому місці. А зараз, Ілане, я маю відчинити двері, перш ніж від них залишаться самі тріски, а тобі треба поспати.

Я відпустила майстра і пішла до його будиночка. Він був маленьким, але охайним та затишним. Усередині було дві кімнати. Мій погляд одразу впав на вкрите ковдрою солом’яне ліжко на долівці. Заки майстер приніс поїсти, я вже міцно спала й бачила у снах нашого рятівника.

IX

Увесь наступний тиждень я провела у майстерні. Другого дня увечері майстер особисто пішов у Фаялу до нашого гето і зайшов до матінки, щоб докладніше пояснити їй те, що допіру стисло повідомив гонець. Розповів їй про своє складне завдання, поскаржився на дурість амарійського фаї й розказав, чому обрав для цієї роботи саме мене. Ми з майстром знали, що матінка тужитиме за мною. Але при цьому я була певна, що вона не заперечуватиме. Адже матінка чекала на щось подібне неповних тринадцять років! Увесь той час вона вірила в мене. Ніколи не сумнівалася, що я здатна зробити неможливе.

Результати моєї триденної праці здивували навіть мене саму. За ці кілька днів, проведених наодинці з майстром, я ді­зналася більше, ніж за весь попередній рік. Якби не загроза страти, що нависла над майстровою головою, я б отримала від роботи над мечем несамовите задоволення. Кожен новий день тішив прогресом. Щодня спостерігала, як шматок скляніту під моїми руками набуває форми клинка. Аби ж не брак часу, що так виснажував.

«То це для тебе я виточувала цього меча, цілий тиждень тремтіла від страху перед фаєю, а першої ночі ледве не загинула по дорозі зі штольні додому?» — запитувала я себе, протискаючись разом із Тессою крізь вузьку шпарину під муром, що оточував гето, після того як уперше в житті побачила двадцятип’ятірку та її капітана.

«То це задля твоєї втіхи створювалося це диво? — бурмотіла я собі під носа. — Через тебе наші життя в небезпеці? І це від тебе залежить, чи звелить фая стратити майстра чи зоставить йому життя?»

— Ти щось казала? — прошепотіла позаду Тесса.

Я навіть не усвідомлювала, що бурчу вголос. Квапливо похитала головою й поспішно заходилася закладати лаз камінням.

Таємний прохід під стіною ми з Тессою знайшли нещодавно, і нині нам трапилася перша нагода випробувати його. На жаль, це ледь не коштувало нам життів.

Тесса була такою ж урвиголовою, як і я, і дозволила вмовити себе на цю божевільну ідею без особливих зусиль. Інших питати було марно. Спійманих на втечі карали на смерть, і в гето усі добре це пам’ятали.

Тесса була однією з небагатьох, хто знав мою таємницю. Вона була моєю кузинкою й разом із мамою, татом і молодшим братиком жила у сусідній колибі. Її тіло та обличчя вкривали численні деформації, але очікувалося, що вона виросте плідною, тож до штолень її поки що не відправляли.

— У нас вийшло! — видихнула я, щойно прохід було закладено камінням. Я прихилилася до стіни й задивилася в нічне небо. Місяць заховався за хмарами, колиби потонули в пітьмі. У гето панував спокій. Слушна мить, щоб безпечно повернутися додому. — Нехай нас і спіймали, але ми викрутилися!

— Тільки завдяки твоєму обличчю, — нагадала Тесса. — Хто б додумався шукати склянарку з чистим обличчям під хламидою, якщо ті декілька, що народилися чистими, постійно під наглядом?

Ніхто.

— Ілан, я так злякалася! — важкий віддих Тесси свідчив про те, що страх іще не відпустив її. Груди й досі ошаліло здіймалися, а руки тремтіли.

— Я теж, — силувано розсміялася я. Серце досі калатало. —Навіть не замислилася, що роблю. Як мені таке на думку спало? Рука сама рвонулася до вуалю.

Тільки зараз я запізніло почала усвідомлювати, яким божевільним був мій вчинок.

— Ти завтра зустрінешся з капітаном? — схвильовано допитувалася вона, щойно зуміла вирівняти подих і впоратися з переляком.

Я похитала у пітьмі головою.

— Не знаю. Майстер точно піде до палатулу. Він має віднести меч. Та чи дозволять йому бути присутнім на врученні, невідомо. Фая сам не знає, чого хоче. Усе залежатиме від його настрою.

— А він знає, що меч зробила ти? — продовжувала вона.

— Ні, — пирхнула я, відтягуючи хламиду на животі, щоб не липнула до спітнілого тіла, — для решти я лише помічник, який крутить майстрові полізор. Учитель зробив усе можливе, щоб ніхто не дізнався. Це для моєї ж безпеки.

Ковзнувши до себе в колибу, я на мить прислухалася. Дві людини поперемінно вдихали й видихали. Не проступили обриси матінки, яка сидить на ліжку й чекає на моє повернення. Ніхто не помітив, що цієї ночі я нишком утекла.

Я обережно поклала хламиду і лягла на ліжко. Гедеон неспокійно завовтузився поруч, промурмотів у пітьму щось невиразне і знову поринув у сон.

Я вмостилася зручніше, але очей не стуляла. Слухала, як б’ється об щит рвучкий вітер. Зараз я чула ретею значно частіше, ніж кілька років тому. Тільки в сонячні безвітряні дні вона відмовлялася співати для мене. І ось вона знову виводила для мене свою чарівливу мелодію. Уночі цей звук заспокоював і заколисував. Мені він ніколи не набридав. Я знала, що через кілька років чутиму її постійно, навіть не усвідомлюючи цього. Тому насолоджувалася часом, коли спів ретеї ще не став для мене звичним. Колись я сприйматиму її як невід’ємну частину себе. Як звук чогось живого, так само як шелест листя у верховітті, пташиний щебет, дзюрчання води у струмку.

Водночас я думала про двадцятип’ятірку, а особливо про капітана. Стискалося в горлі від страху, але й від надії. Ану ж капітанові не сподобається мій меч? А якщо сподобається? Чи усвідомлював він узагалі, що його слово може коштувати життя найдобрішій людині, яку я будь-коли зустрічала?

Я спробувала уявити, що він зараз робить. Якщо свято вже скінчилося, він напевно сам у якійсь кімнаті. Про що може думати чоловік настільки впливовий, що навіть амарійський фая прагне догодити йому? Яке у нього життя? Цікавлять його склянарі, чи він думає про нас так само, як усі інші, і теж нас ненавидить? Цієї хвилини він, певно, лежить у ліжку? Яке воно? Не могла собі цього уявити, бо ніколи не бувала ані в палатулах, ані в якихось інших помешканнях багатіїв із низовин. Я не мала стільки фантазії.

Я перевернулася на інший бік, підсунула під голову лікоть і судомно стиснула повіки. Завтра важливий день. Треба було виспатися.

X

Наступного ранку, коли вартовий прийшов забрати меч, ми з майстром уже були напоготові й страшенно нервували. Іще більше зросла наша тривога, коли з’явився фая. Він особисто прийшов у вишитій золотом стемі, бажаючи на власні очі перевірити, як ми впоралися з роботою.

Меч був легкий. Щойно він розітнув повітря, довкола миттю пробудилася енергія, де-не-де я навіть бачила, як зблиснули іскри. Щоразу ми з майстром аж зойкали від захвату.

Напередодні ми кілька годин випробовували гостроту меча. Спочатку обережно різали тільки те, що здавалося нам достатньо м’яким. Не хотілося пошкодити його вже під час першої спроби. Але після численних випробувань меч не виявляв жодного ґанджу, тож ми зважилися розрізати щось твердіше. Нарешті ми розполовинили невеличкий камінець, якими зазвичай вимощували амарійські вулиці.

На жаль, ніхто з нас не був солдатом. Ми не могли оцінити зброю з точки зору воїна.

— Годі, Ілане, досить тестувань, — зупинив майстер мої завзяті проби.

Під вуалем я закопилила губу і закотила очі.

— Цей витвір чудовий. Я очікував що вийде добре, але ти перевершив усі мої сподівання. Виняткова робота! Гадаю, у нас непогані шанси здивувати капітана. Але навіть у такої перлини можливості не безмежні. Сподіваюся, капітан не буде занадто суворий і не захоче випробувати нашого меча міццю дувалів.

Зараз майстер тремтливими руками розгорнув клапоть чорного оксамиту, в обіймах якого ховався меч. Внутрішня сторона тканини була вкрита склянітовим напиленням, як і внутрішня частина піхов будь-якого склянітового меча. Затамувавши подих, ми спостерігали за фаєю. Я не могла визначити, задоволений він чи розчарований. Меч розглядав довго. Узяв у руку, прикинув вагу. Кілька разів розітнув повітря, але нічого не сказав. Насамкінець зацікавлено роздивився коштовне каміння, яким ми прикрасили руків’я, щоб бодай у такий спосіб компенсувати дешевизну подарунка. Під час роботи майстер розповідав, що в давні часи зброю завжди прикрашали самоцвітами. Але ця примха людського марнославства давно відійшла в минуле. Вони з фаєю кінець кінцем дійшли згоди в тім, що для капітана двадцятип’ятірки це стане родзинкою. Отримати подарунок із присмаком давнини та силою майбуття.

До палатулу нас таки забрали обох. І майстра, і мене. В оточенні міської варти нас було доправлено в апартаменти фаї. Ніби ми збиралися втекти. Ніби було куди.

Уже добру годину ми стояли навколішки на кам’яній долівці зали, де вчора проходив бенкет. Разом з усіма ми чекали на капітана.

Він прибув у супроводі воїна, який учора ввечері тримався коло нього по праву руку і був, наскільки я могла судити, його першим помічником.

Щойно двоє чоловіків увійшли, роздратовану міну на м’ясистому обличчі фаї змінила широка усмішка. Ворухнулася його каштанова борода. Та у мене виникло відчуття, ніби це обличчя, на якому домінували маленькі колючі очиці, не створене для усмішки. У нашому гето я бачила його двічі, і щоразу він дивився на усіх склянарів, разом з моєю матінкою, однаково гидливим, сповненим ненависті поглядом. Я ніколи не питала матінку, як фая поводився із нею, коли вона була ще зовсім юною та вродливою. Але сумніваюся, що заради склянарки в його манерах щось змінилося.

Хоча цього разу увійшли тільки два воїни, у залі панувала така ж збуджена атмосфера, як і вчора, коли явилася уся двадцятип’ятірка. Мені спало на думку, що, мабуть, вистачило б і одного, щоб пробудити в людях трепет і захват.

Цього разу чоловіки не опускалися на коліно. Наблизившись до фаї, вони тільки вдарили себе кулаком у груди та злегка схилили голови. Утім, він і сам цього разу не сидів на своєму величному троні в оточенні перших трьох дружин, а стояв біля одного з безлічі широких вікон, що тягнулися уздовж південної стіни зали, в оточенні своєї особистої охорони. Чи не свідчило це, що амарійський фая боявся капітана?

— Фає Бояне! — озвався капітан. Регент кивнув у бік великого столу, і вони разом з помічником сіли. — Ваше запрошення на обід для нас честь.

Його слова озвалися відлунням у моїй голові. Навіть не слова, голос. Голос капітана! Помітивши, як здригнулася майстрова рука, я зрозуміла: він теж упізнав.

Я підняла на нього очі, сподіваючись якогось пояснення. Але на його обличчі відбивалося тільки те ж саме сум’яття, що охопило й мене.

Хоча зараз капітанів голос звучав значно веселіше, сумніву не було. Тієї ночі його скрадала темрява, і єдине, що мені вдалося побачити, була його стема і рука, що стискала арбалет. Але то справді був він, наш нічний рятівник. Цей голос годі було із чимось сплутати. Рішучий, звиклий віддавати накази, які виконують без зволікань. Голос, що випромінював силу. Але що знадобилося капітанові двадцятип’ятірки в Амарії за кілька днів до прибуття усього загону? Сам, без супроводу, посеред ночі? У бідняцькому кварталі? Мені спало на думку, що капітан побував у місті таємно. Прибув не як капітан, а як простий приїжджий, звичайний мандрівник, що подорожує Дувальськими горами. Тоді він не показав обличчя. Інакше майстер упізнав би капітана. Він уже неодноразово бачив його, тільки голосу не мав нагоди почути. Найвідоміший на весь Дувальський хребет чоловік, якому навіть амарійський фая прагнув догодити, виявляється, мав свої секрети.

На іншому боці зали розчахнулися двері, і я припинила сушити собі голову запитаннями. Сталося це саме тієї миті, коли з капітанових уст злетіло слово «обід». Ніби ті, хто тримав таці з тарелями, стояли за дверима й підслуховували, щоб принести їх у слушну мить.

Фая притулив до вуст кулака й відкашлявся.

— Забезпечити вам щонайвигідніші умови — втішний обов’язок для мене. Усьому твоєму загону, Джоелю. Я хочу, щоб у вас лишилися про Амарію тільки найкращі спогади. Сподіваюся, у мене в палатулі тобі затишно й нічого не бракує.

Капітан, загадково посміхаючись, кивнув, наче саме таких слів і очікував.

Доки слуги розносили таці, наповнювали тарілки й наливали чарки, у залі панувала тиша. Двері за слугами зачинилися, але їсти ніхто не починав. Усі лише цмулили напої й вивчали одне одного поглядом.

Я переважно стояла навколішки з потупленою головою. Та кілька разів усе ж не втрималася, щоб на мить не підняти очі. Надто вже кортіло знати, що діється навколо. Під час останньої спроби майстер тихенько штовхнув мене в плече.

Насварив він мене справедливо. Хоч ніхто й не звертав на нас уваги, мені, як склянареві, належало тримати очі долу. Ми стояли навколішки, і в мене вже терпли ноги, кортіло нарешті випростатися. Уваги на нас ніхто не звертав, усі погляди були спрямовані тільки на капітана. Ми з майстром були лише потворним доповненням розкішного бенкету.

— Ти ж знаєш, як мене тішать твої візити до нашого міста, — заявив фая з погано удаваним піднесенням. — Ти все подивився? Бачив військо? На штольнях був? Дивився, як іде видобуток? Як тобі результат?

Запитання були типові. Як учора пояснив мені майстер, окрім захисту територій, прилеглих до ретеї, двадцятип’ятірка інспектувала, наскільки добре фаї дбають про свої міста. Суворо інспектувала. Якби капітан повідомив правителям із низовин, що Боянове правління йому не подобається, що обов’язки свої він виконує погано, фаю могли й замінити. Капітанове слово мало велику вагу як у низовинах, так і в склянарських містах. Безлад можна знайти скрізь, і якби амарійський фая зіпсував стосунки з капітаном, то втратив би все. Ось чому Боян так силкувався перевершити рогоського регента. Ось чому дав нам таке складне завдання. Амарійський фая прагнув чимось вразити командира двадцятип’ятірки, щоб той забув про всі негаразди, які міг виявити.

Капітан відвів очі і зітхнув.

— Є одна проблема. Я не сам її виявив, та про це свідчить статистика.

Запала драматична пауза. Фая споважнів і неспокійно засовався у кріслі.

— Ти — фая найбільшого у Дувальських горах міста, — вів далі капітан. — Амарія володіє найбільшою кількістю родовищ, які до того ж дуже багаті. Попри це, щомісячний видобуток у вас майже такий самий, як у Рогосі. Європейській раді це не сподобається, Бояне. Ти ж розумієш, їм над усе важить видобуток. Байдуже як, головне — скільки.

Коли капітан промовив назву ненависного міста, у фаї нервово засіпалося ліве око. За площею Рогос був аж на дванадцятому місці. Але навіть до нас, склянарів, доходили чутки, що у видобутку він суттєво випереджає навіть значно більші міста. Втім, ніхто з нас гадки не мав, як там ставляться до склянарів.

— Рогос! — люто просичав фая, ударивши кулаком об стіл так, що аж чарки задзеленчали. — У Самуеля явно більше склянарів!

Ми з майстром щільніше притулилися одне до одного. Наслідки таких спалахів люті у фаї ми добре знали. Усі, хто стояв, непомітно позадкували. Кожен у залі в той чи інший спосіб виявив страх, за винятком капітана і його помічника. Ці двоє зберігали незворушність. До дитячих вибриків фаїв вони, схоже, були звичні, дарма що в низовинах у когось була влада позбавити регентів розкішного життя.

— У Рогосі склянарів не більше, ніж в Амарії, але, враховуючи загальну площу, їхній відсоток більший. Можливо, Самюелеві краще вдається заохочувати склянарів до розмноження, — висловив припущення капітан.

У своєму віці я не дуже зрозуміла, що він мав на увазі. Тільки помітила, як поруч здригнувся майстер. Нічого втішного в тих словах не відчувалося. Він говорив про нас не як про людей, а як про худобу. Капітан миттєво упав у моїх очах. Був на щаблі рятівника, а скотився до рівня зграї з бідняцього кварталу. Але лише до тої миті, доки не заговорив знову.

— Я оглянув два з твоїх гето, — зронив він недобрим тоном. — Твоїм склянарям нема чого їсти. Як вони мають працювати? Більшість ледве на ногах тримається!

Фая знову вдарив кулаком по столу. Мені було шкода красивого, дбайливо вирізьбленого дерева. Ще кілька таких зауважень — і від нього залишаться самі тріски.

— Навіщо ти це кажеш мені? — верескнув він. Обличчя регента побуряковіло. Початковий план схилити капітана на свій бік розвалювався. — Я не єдиний, хто опікується гето! Є інші!

Капітан покивав головою і на мить запустив пальці у своє світле волосся.

— Твоя правда, Бояне. Про кожне гето дбає свій валон. Але всі вони підпорядковуються тобі. А ти відповідаєш перед Європейською радою. Якщо не подобається, як інші дають собі раду, заміни їх. Це ж у твоїй компетенції. Хочу нагадати, що ти тут передусім заради скляніту. А без склянарів мінералу не буде. Ти ж розумієш. Так само, як і лютоміну, яким ти маєш привілей користуватися. Невже я мушу нагадувати про твої обов’язки?

Фая проігнорував капітанове запитання, натомість ухопив свою тарілку, з якої ще не з’їв ані шматочка, і жбурнув за себе. Один із його охоронців ледве встиг ухилитися. Уся смачна їжа опинилася на оздобленій візерунками стіні.

— Хіба вони не програли війну? — відчайдушно крикнув він, доки позаду слуги тихенько прибирали вчинений ним гармидер. — Це ж лише відсталі дикуни! Вони завжди жили в середньовіччі. І ти за них заступаєшся?

Капітан зручно відкинувся у кріслі, закинув руки за голову й випростав довгі ноги. На його вустах розцвіла невимушена усмішка.

— Але зараз у середньовіччі живеш ти, Бояне, і, як я бачу, тішишся всіма вигодами. Скільки ще чоловіків можуть собі дозволити десять дружин? Як мені відомо, із фаїв ти єдиний скористався цим привілеєм.

Цього разу капітанів помічник теж усміхнувся.

— За це треба дякувати недоумкам із Лапода, — знавіснів фая, знову проігнорувавши капітанове зауваження про десять дружин. — Це була їхня вимога, щоб ми зберігали міста такими, якими їх нам доручили! Щоб цих дикунів шляк не трафив від нашої техніки! Тут немає навіть тих речей, які легко могли б працювати. Ми тут свічками собі світимо, ти розумієш? Свічками, вогнем! Я не можу сюди взяти навіть дурнуватого доісторичного ліхтарика! Навіть прозорим склянітом не користуємося! Узагалі!

— Широке використання прозорого скляніту може створити загрозу для щита, — спокійно нагадав капітан, — до того ж його мало, і ми не можемо скляніт марнувати. Тобі відомо, що заборонена лазерна зброя і навіть старовинна вогнепальна. Було засвідчено кілька випадків, коли така зброя з невідомих причин вибухала просто у людини в руках. У Дувальських горах усе змінює властивості, сподіваюся, я не маю тобі про це нагадувати. Тут навіть повітря чистіше та щільніше. Дихається тут значно легше, ніж у низовинах. Роззирнися! Таких полів у низовинах не зустрінеш, таких великих плодів не побачиш. Лапод ухвалив, що в зоні ретеї все має робитися так, як було за склянарів. Ніхто не стане ризикувати щитом заради того, щоб у кімнаті можна було увімкнути світло. Навіть ти, Бояне.

Я судомно видихнула. Половини того, що говорив капітан, я не розуміла. На згадку про плоди рот наповнився слиною. Достоту як учора вночі, коли ми з Тессою голодними очима споглядали розкішні столи. Як учень шліфувальника, я отримувала, крім додаткової порції м’яса, іще й фрукти. Основна частина врожаю, певна річ, вивозилася до низовин, але зазвичай лишалося досить, щоб діставалося й нам як доповнення.

— Але ви бодай намагалися? — не здавався фая. — Хоч раз пробували якусь іншу енергію? Цим примітивним мавпам це на руку, Джоелю! Іноді у мене таке відчуття, що вони тримають нас тут у кулаку.

— Жодна інша енергія тут не працює, ти й сам це мав би знати. Тож так, Бояне. У якомусь сенсі ми справді у них у кулаку, — підтвердив капітан, здивувавши всіх присутніх.

Дивилися на нього так, що було очевидно: він висловлював цілковито екстравагантні та неприйнятні ідеї.

— Вони розуміють скляніт, а ми — ні. Вони вміють ремонтувати щит, а ми — ні. Вони здібні видобувати зі скляніту енергію, але жодна з наших технологій на це не здатна.

Фая тарабанив пальцями по столі й здавався дедалі сердитішим. Капітан не погодився з його наріканнями на склянарів. Ба навпаки! Він дотримувався цілком протилежних поглядів. Було ясно як білий день: розмова між фаєю і капітаном розвивалася зовсім не так, як регент собі уявляв. Атмосфера у залі ставала дедалі напруженішою.

— А ці плащі, у яких ми тут дефілюємо, наче в якомусь божевільному історичному фільмі? Ти й сам такий носиш! — продовжував фая, усе ще намагаючись схилити капітана на свій бік.

Капітан знову злегка посміхнувся, стримуючи позіхання. Він явно глузував із фаї і навіть не приховував цього.

— Це однострій. Ти ж знаєш, перетнувши скару, я його скину. Такий порядок, Бояне. Нащо було йти на таку посаду? Тебе ж ніхто не змушував. Міг собі лишитися там, у низовинах. Але тут тобі, напевно, краще ведеться? Ти раніше чим заробляв на життя?