Хай зійде королева: роман ebook

Нігофф Марі

Хай зійде королева : роман / М. Нігофф ; пер. з нім. А.І. Токарик. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 376 с.

ISBN 978-966-10-4125-4

© 2024 by Rowohlt Verlag GmbH, Hamburg

© А.І. Токарик, переклад, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

З німецької переклала Анна Токарик

Original Title: The Queen Will Rise (Vampire Royals vol. 2) Copyright © 2024 by Rowohlt Verlag GmbH, Hamburg

Минуле залишило шрами, а майбутнє вимагає жертв. Флоренс Готорн пройшла крізь темряву й опинилася в ще глибшому мороці. Тепер кожний її крок — це крок над прірвою. Справжні обличчя відкриваються, старі обітниці тріщать під натиском бажань, і навіть найміцніші переконання тьмяніють, коли треба робити вибір, що може розбити серце. Таємниці розкриваються, альянси змінюються, а межа між любов’ю та зрадою стирається. Іноді, щоб стати собою, доводиться зруйнувати все, чим ти був досі.

У продовженні історії на вас чекають складніші інтриги, нові небезпеки, зради, роздвоєність почуттів і сила, захована в крові. Дорога до істини виявиться кривавою. Але, можливо, саме в ній — шанс на майбутнє. Або на загибель.

Розділ третій

Кохання як зброя

Флоренс

Я намагаюся зберігати холоднокровність. Моя доля ще не вирішена, і я лише погіршу ситуацію, якщо дам погрозам Бенедикта залякати мене. Однак, коли наступного ранку після його візиту у дверях з’являються двоє вартових, горло стискається від страху, і я ціпенію. Чоловіки надягають на мене кайданки, грубо хапають за руки й виводять із камери сходами Тауера вниз, аж до підземелля.

Повітря тут затхле, і що глибше ми спускаємося, то холодніше стає. Я мимоволі починаю тремтіти, але не від холоду. Хоч і йду з високо піднятою головою, я все-таки не готова до того, що ось-ось станеться.

Ми зупиняємося перед старими залізними дверима, і я готуюся до найгіршого. Але всупереч моїм очікуванням, за дверима — не катівня. Лише стіл і стілець. І Бенедикт. Він чекає на мене в низькому склепінчастому підвалі, його погляд похмурий. Моє серце болісно стискається.

Вартові штовхають мене всередину кімнати. Силоміць саджають на незручний металевий стілець, і тільки тепер я помічаю в кімнаті ще одну людину. Моє нутро стискається ще дужче.

У кутку стоїть Ліра. Її погляд важко розібрати, а світла шкіра блідіша, ніж зазвичай. Темні кучері заплетені в довгу косу, а одягнена вона в зелену сукню, яка за інших обставин чудово підкреслила б її очі. Та зараз її погляд порожній, якийсь неживий. На тендітних плечах піджак Бенедикта, і це надає їй ще вразливішого вигляду.

Її вигляд завдає мені не менше болю, ніж Бенедиктовий. Тому що я зрадила і її, хоча всі ці місяці вона проявляла до мене лише доброту. Тому що останніми днями я сумувала за нею. Тому що, можливо, втратила її назавжди й уже ніколи не поверну.

Ліра мовчить, і я не наважуюся заговорити. Натомість покірно дозволяю вартовим прикувати кайданки до гака посеред поверхні стола. Лише коли двері за ними зачиняються, я підводжу очі від зв’язаних рук.

Знову спрямовую погляд на Бенедикта. Він стоїть, схрестивши руки на грудях, притулений до стіни, і дивиться на мене. Цього разу він повністю одягнений в чорне, і я мимоволі замислююся, чи не хоче він цим щось сказати. Він акуратно заправив сорочку за пояс, два верхні ґудзики розстебнуті, рукава підкочені. Про значення всього цього я волію не роздумувати.

Нарешті Бенедикт виходить зі свого заціпеніння. Він наближається до столу й обходить його, зупиняється навпроти мене. Я мушу відхилити голову назад, щоб побачити його обличчя, але погляд Бенедикта кам’яний. Чужий. Так, ніби на ньому маска. Якось він примудрився зробити так, що я більше не можу читати його емоції, попри те що було між нами. І я знову не знаю, що маю відчувати. Жаль? Приязнь? Страх? Здається, не залишилося жодної емоції, якої цей чоловік не викликав би в мені, і те, що я відчуваю їх усі водночас, повільно, але впевнено з’їдає. Тож я зосереджуюся на тому, що затьмарює все інше. На болю в грудях і потребі спокутувати помилки. Якщо це допит, він має дати мені висловитися. Дати шанс захиститися.

Бенедикт спирається на поверхню стола й нахиляється до мене. Я докладаю чималих зусиль, щоб витримати його погляд. Спогади про вчорашній день ще надто свіжі, засіли, наче шипи в грудях, і я переплітаю пальці, щоби приховати їхнє тремтіння.

— Я зараз поясню тобі, як ми працюватимемо, — тихо промовляє він, і його знайомий голос, що зараз звучить зовсім інакше, пробирає мене наскрізь.

Я прикушую нижню губу, щоб стримати сльози, і палко кліпаю, відганяючи їх. Бенедикт не зважає на це, навіть якщо й помічає. Його погляд залишається суворим. На відміну від учорашнього дня, у його очах навіть немає гніву. Він видається набагато спокійнішим. Але чи це насправді так, чи лише маска?

— Я ставлю запитання, — незворушно продовжує він. — Ти відповідаєш. Якщо говоритимеш правду й скажеш мені те, що я хочу знати, усе закінчиться за десять хвилин, і ніхто не постраждає.

У його останньому реченні відчуваються моторошні нотки, і тяжко ковтаю.

— Але якщо ти збрешеш… — руки Бенедикта на поверхні столу стискаються в кулаки. Єдиний натяк на те, що ця ситуація глибоко торкається його душі. — Якщо ти збрешеш мені, то втратиш останню краплю моєї милості, — завершує він.

Чую шелест тканини Ліриної сукні, але не наважуюся глянути на неї. Натомість дивлюся на Бенедикта, витримуючи його погляд. Ми дивимося одне на одного, його обличчя досі дуже близько від мого, але здається, ніби між нами знову прірва. Пів року ми дедалі більше зближувалися, а тепер моя зрада розлучила нас, наче між нами завжди була лише ненависть.

Чоловік, якого я люблю, погрожує мені. І хоча мені не хочеться вірити, що Бенедикт справді здатен завдати мені болю, він такий переконливий, що я не можу не повірити в це.

— Ти зрозуміла мене? — запитує Бенедикт, і його голос на мить стає ніжним.

Моє серце враз пом’якшується, але я не така наївна, щоб повірити в цю зміну настрою. Він намагається мною маніпулювати. І, на жаль, йому це вдається, хоч я й усвідомлюю це. Гадаю, коли йшлося про нього, я ніколи не була такою сильною, як годиться.

— Зрозуміла, — шепочу.

Я досі не знаю, що Бенедикту вдалося дізнатися. Чи знайшов він кинджал під дошкою на підлозі в спальні. Чи мовчав Валеріан. Але, мабуть, це вже не має значення. Я скажу правду, іншого шляху в мене просто немає. Час брехні минув, навіть якщо я ризикую ще ближче підійти до власної загибелі.

А якщо навіть правда нічого не змінить? Ану ж він мені не повірить, бо надто поглинутий своєю люттю?

Бенедикт глибоко вдихає, ніби й сам мусить набратися сміливості. Відчуваю його аромат, і тисячі спогадів зринають у голові. Про його тіло над моїм, пальці на моїй шкірі, тихий голос, який лоскоче моє вухо. Про рідкісний сміх Бенедикта й ту усмішку, яка була лише для мене. Про все, чого в мене більше ніколи не буде, якщо мені не вдасться повернути його довіру.

— Чому ти хотіла стати Кривавою нареченою в палаці?

Саме це він мусив запитати найперше. Мабуть, це найгірше з усього, бо відповідь мені самій не хочеться визнавати.

Я вагаюся. Бенедикт звисока дивиться на мене. І з кожною секундою мого мовчання він, мабуть, дедалі дужче сумнівається в моїй щирості.

— Я хотіла тебе вбити, — нарешті кажу, і Ліра важко видихає. — Але…

— Чому? — уриває він мене.

Лише одне слово, але голос Бенедикта звучить не так, як раніше. У ньому вирує гнів. Наче мої зізнання підривають його самовладання, руйнують зовнішній вигляд.

— Бо люди страждають через владу вампірів, — тихо відповідаю.

Його обличчя на мить перекошується, а потім він знову опановує себе.

— Тож ви хотіли замінити мене? — підсумовує він.

— Я… не знаю. Тебе мали скинути з престолу, — викручуюся.

Але з кожним промовленим словом серце стискається дедалі сильніше.

— А що потім? — запитує він.

Я безпорадно знизую плечима.

— Точно не знаю.

— Не роби з мене дурня. Ти не ризикувала б життям без подальшого плану.

Його слова б’ють у болюче місце. Лише протягом останніх кількох днів я зрозуміла, якою достобіса наївною була. Усе своє життя. Я ставила занадто мало запитань. Задовольнялася запевненнями замість відповідей. І сама лише думка про те, що мій брат зміг так легко мене зрадити, свідчить про безумовну довіру своїй родині.

— Мабуть, план був, — тихо зізнаюся. — Принаймні я так припускаю. Але мене ніколи не втаємничували в нього.

Я ненавиджу себе через те, що ці зізнання правдиві. На мої запитання батьки завжди просто відповідали: побачимо, що буде далі, коли зробимо цей перший великий крок. Але що довше я про це думаю, то ясніше розумію: вони з Валом приховували від мене більше, ніж я усвідомлювала. Забагато. Вони приховували все, що мені не потрібно було знати, і сюди, звісно, входили плани про те, що мало статися після святкування літнього сонцестояння.

Бенедикт роздивляється мене. Кутик його рота невдоволено посмикується, наче він не впевнений, чи можна мені вірити. Але наразі вирішує полишити цю тему.

— Як ти мала виконати своє завдання? Яким був твій план після того, як ти потрапила до замку? Поясни мені.

Очі починають пекти. Я не можу сказати правди, адже мені дуже соромно за неї, але таки змушую себе заговорити.

— Я мала завоювати твою довіру й убити тебе під час сну в ніч перед літнім сонцестоянням, — мій голос тремтить, але я поспіхом продовжую. Бенедикт і Ліра мають знати все, а не лише цю незначну частку. — Але я не змогла! Будь ласка, повірте хоча б у це. Відтоді як я…

— Я тебе про це не запитував, — різко перебиває він.

Він більше не контролював виразу свого обличчя. Бенедикт здається розлюченим, і я не можу стримати сльозу, яка витекла з кутика ока й котиться щокою. Я хочу витерти її, але кайданки брязкають і не пускають. Наче нагадують про безвихідність ситуації. Якщо Бенедикт не дасть мені говорити, я не зможу захищатися. Хіба що проігнорую його накази й розізлю його ще дужче.

— Де ти взяла кинджал? — запитує він.

Отже, він знає. І ось настає момент, якого я весь час боялася. Коли мені доведеться зізнатися не лише у власній зраді, а й перекласти ще більше провини на свого брата. Мої зізнання, ймовірно, не більше, ніж останній цвях у його труну, але вони все одно здаються мені неправильними. Наче я — найгірша сестра на світі.

— Вал сховав його, — шепочу.

— Коли?

— Точно не знаю. Мабуть, узимку.

Моє горло стискається ще дужче, але обличчя Бенедикта непохитне.

— І що ти мала зробити після того, як убила б мене?

— Це не важливо! — задихаюся я, а сльози скрапують з підборіддя на шорстку поверхню столу. — Бо я не зробила цього! Я не могла, я більше не хотіла вбивати тебе! Змінила свій план! Те, що сталося на святі літнього сонцестояння…

Бенедикт б’є по столі переді мною, змушуючи замовкнути.

— Не змушуй мене повторювати запитання! — гримає він.

Як він, чорт забирай, може бути таким холоднокровним, коли я ось-ось знесилюся? Я не можу бачити його таким сповненим ненависті.

Насилу проковтую свої пояснення. Поки що. Він не повинен вийти з цієї кімнати, не почувши їх.

— Вал мав мене витягнути, — видавлюю я, стримуючи ридання.

Спогади про нашу з Бенедиктом останню ніч особливо болісні. Того вечора було неможливо не побачити, яким він є насправді. Яким уважним, ніжним, ідеальним. Я зізналася йому в коханні, а він — мені. А вже за кілька годин я стояла над ним на колінах з кинджалом у руках, направивши вістря між його ребра.

Я була так близько до того, щоб зробити це. Так близько до того, щоб дозволити переконанням своєї родини зруйнувати моє життя. А коли, тремтячи, знову лежала в його обіймах, сховавши зброю під дошками підлоги, слухаючи його рівне дихання, думала, що щойно запобігла найбільшій помилці свого життя.

Але я помилилася. Я давно заподіяла шкоду, моя доля вже давно була вирішена. З того моменту, як Бенедикт обрав мене своєю Кривавою нареченою, щасливий кінець був неможливий. Наша історія в будь-якому разі мала закінчитися саме так, адже не я вирішувала, а моя родина.

— Як твій брат планував тебе витягнути? — питає Бенедикт.

Хоча його обличчя й далі непроникне, мені здається, ніби я бачу в його очах біль. Або просто уявляю, бо хочу це побачити? Тому що я так хочу, щоб він іще відчував до мене бодай щось?

— Я не знаю, — кажу. — Я мала поставити свічку у вікні й чекати.

Бенедикт недовірливо пирхає й хитає головою.

— Ти або жахлива брехунка, або набагато наївніша, ніж я думав.

Я спантеличено кліпаю.

— Чому?

— Ніхто не зміг би вивести тебе звідси непоміченою. Я доручив усім своїм вартовим за будь-яку ціну захищати тебе. А ти справді думала, що твій брат зможе тебе врятувати лише тому, що пів року тому, коли вартових було набагато менше, він сховав тут кинджал?

— Я…

Земля втекла з-під моїх ніг через слова Бенедикта. Бо він має рацію. Я навіть не припускала, що Вал може зазнати невдачі. Він давав мені такі переконливі обіцянки, що я й не сумнівалася. Ану ж це теж було частиною плану? А може, він ніколи й не збирався мене рятувати?

— Тобі варто припинити брехати, — гарчить Бенедикт. — У роль невинної жертви я однаково не повірю. То як твій брат мав тебе вивести?

— Я не знаю! — повторюю, цього разу рішучіше.

У мені закипає злість. Злість на саму себе. За те, що я ніколи не вимагала відповідей. За те, що задовольнялася обіцянками, які можна було давати хіба що малій дитині.

Не дивно, що Бенедикт не вірить жодному моєму слову. І я боюся, що, не отримавши найближчим часом чогось переконливого, він знайде новий спосіб витягнути з мене інформацію.

— Яким був план стосовно святкування літнього сонцестояння? — питає він тепер.

— Точно не знаю, — чую, як повторюю те саме, відчайдушно збираючи всю інформацію, яку можу йому надати. — Спочатку планувалося вчинити замах на тебе, якщо не встигну вбити тебе раніше. Але я намагалася відмовити Вала. Сказала йому, що ми йдемо неправильним шляхом, і що я змінила свою думку. Якби я тільки знала, що він потайки отруїть мене…

Мій голос надломлюється. Так, а що тоді? Чи зрадила б я Вала для порятунку Бенедикта? Чи знайшла б спосіб вирішити ситуацію мирно? Я не знаю. І це вже не має значення, бо сталося інакше, тому вирішую не договорювати.

— Я хотіла його зупинити, — повторюю. — Я вже давно змінила свій план! І не скористалася кинджалом, бо знала, що це помилка!

— Давно змінила? — кричить Бенедикт. — На кинджалі були відбитки твоїх пальців. Ти тримала цю зброю в руках. Можливо, всього за кілька годин до того, як твій брат закінчив те, що ти не змогла. Ти не змінила свого плану, Флоренс, ти просто усвідомила, що не хочеш бруднити руки! І тепер ти гадаєш, що можеш довести мені свою невинність? Притаманною тобі легкодухістю?

Я перелякано хитаю головою.

— Це неправда! Я…

— Та перестань ти, чорт забирай, брехати! Якщо хочеш урятувати своє жалюгідне життя, то дай мені якусь корисну інформацію. Як мені знайти решту твоєї родини?

Мої пояснення застрягають у горлі. Жалюгідне. Це слово обпікає мене, але біль затьмарює паніка, що накриває мене хвилею. Я не можу відповісти на це запитання. Якщо я заговорю… Якщо хоча б натякну, де мої батьки…

Повільно хитаю головою, і цим остаточно обриваю останню нитку Бенедиктового терпіння. Він б’є кулаком по столу, і я здригаюся.

— Де вони? — гарчить і нахиляється так близько, що мені здається, ніби я відчуваю його дихання на своїй шкірі.

— Я не можу тобі цього сказати. Вибач, — шепочу, зціпивши свої тремтячі губи.

Бенедикт рвучко відштовхується від столу. Безцільно ступає кілька кроків кімнатою, ніби його тілом керує всепоглинуща лють. Ліра простягає до нього руку, але він відштовхує її та знову обертається до мене.

— Ти хочеш, щоб я завдав тобі болю? — різко запитує. — Бо ти до цього змушуєш, Флоренс. Ти нічого не даєш мені!

Від його слів у мене холоне всередині, але водночас спа­лахує злість. Злість, бо він не вірить мені. Бо навіть не хоче вислухати мої пояснення. Бо я всі ці місяці докладала зусиль, щоб побачити справжнього його, а він склав таке хибне враження про мене.

— Я віддала тобі все! — різко заперечую я. І в голосі чітко вчувається відчай, тож промовляти кожне наступне слово все важче й важче. — Заради тебе я пішла проти своєї родини, я намагалася запобігти цьому всьому, але…

— Стули пельку! — гримить Бенедикт, голосніше, ніж досі. — Я маю повірити в це лайно? Що ти прийшла сюди вбити мене, але не знала про плани своїх батьків? Не знала, як вони збиралися витягнути тебе звідси? Ти стверджуєш, що більше не підтримувала їхнього плану, але водночас захищаєш їх. То пробач, що я не ведуся на твої казочки. Ти пів року прикидалася, тож мені важко довіряти тобі.

Я ковтаю. Густий клубок застряг у горлі, а погляд затуманили сльози.

— Знаю, що занадто пізно усвідомила свою помилку. І тепер розумію, що наш план був неправильним, але ми мусили щось зробити! Ми не могли далі жити так, як раніше! Ти не розумієш…

— Я й не хочу розуміти, — знову перебиває він мене.

— Бене, — голос Ліри напрочуд ніжний. — Можливо, вона справді каже правду.

Його похмурий погляд звертається до неї. Він недовірливо хитає головою.

— Ти взагалі слухала її? Вона хотіла вбити мене, а ти її насправді захищаєш?

— Але я не зробила цього! — тремтячим голосом наполягаю я, і знову привертаю його увагу. — Я могла вбити, але вирішила не робити цього!

Бенедикт знову обертається, стає переді мною, і залишки надії покидають мене. Бачу, що для нього ця розмова закінчена. Він більше не витрачатиме часу на прості запитання. Я втратила свій шанс.

— Бене, — знову промовляє Ліра. Вона відходить від стіни, перетинає кімнату й стає поруч зі своїм братом. Ніжно кладе руку на його передпліччя. — Будь ласка…

Попри похмурий вираз обличчя його риси трохи м’якшають. З’являється чоловік, якого я знаю й люблю. І якщо хоча б якась крихітна частинка його слухає мене…

— Ти був іншим, — мій голос тремтить. Серце обливається кров’ю, кожне слово просочене пекучим болем. — Я чекала на монстра, але ти виявився зовсім не таким, як я уявляла. Ви обоє. І хоч би як хотіла вас ненавидіти, я програла першого ж вечора. Я люблю тебе. Це не було брехнею, Бенедикте, ніколи не було. Я справді…

— Досить! — він відходить від Ліри, а його погляд знову набуває холодного, сповненого ненависті виразу. — Я дам тобі трохи часу подумати. Наступного разу ти даси мені потрібну інформацію. Або побачиш, яким монстром я є насправді, Флоренс.

Бенедикт упевнено прямує до дверей, смикає їх і поглядає на Ліру, очікуючи, що вона піде за ним. Але вона далі нерішуче стоїть біля столу, зосереджуючи погляд то на ньому, то на мені.

— Будь ласка, одну хвилинку, — тихо каже вона, і в мені спалахує надія.

Бенедикт стискає губи, і я вже боюся, що він не дозволить їй розмовляти зі мною. Та попри очікування, він мовчки виходить із кімнати й зачиняє за собою двері.

Ліра глибоко зітхає та схрещує руки на грудях. Вона уважно розглядає мою брудну сукню, розпатлане волосся, заплакані щоки. Біль у її очах тільки посилює моє каяття. Саме вона стала однією з причин, чому я засумнівалася в планах своєї родини. За останні пів року не лише Бенедикт завоював моє серце, а й Ліра теж. І через них я завагалася щодо всіх своїх переконань.

— Мені шкода, — шепочу.

Погляд Ліри залишається суворим. Уперше, відколи я її знаю, вона настільки нагадує свого брата. Зазвичай вона була сонечком, повною протилежністю розважливої серйозності Бенедикта. Але зараз вона тримається з грацією та рішучістю незламної королеви.

— Про що ти шкодуєш? — цікавиться вона, розтискаючи пальці й стискаючи руки в кулаки. — Про те, що планувала наше вбивство, чи про те, що тебе викрили?

Я здригаюся.

Ліра обхоплює себе руками, і в піджаку Бенедикта здається ще меншою.

— Я думала, ти була мені подругою, Флоренс.

— Я і є нею, — вимовляю я.

— Подругою, яка місяцями брехала мені. Яка намагалася вбити мого брата. Я зовсім не знаю тебе.

Безнадійно хитаю головою.

— Ви з Бенедиктом знаєте мене краще, ніж хто-небудь інший. Я — жахлива акторка, Ліро, ви ж це помітили. Мені ніколи не вдавалося добре прикидатися. Ти знаєш, скільки разів я ледь сама себе не виказала? Я припустилася помилки, коли думала, що ми по різні боки. Будь ласка, дозволь мені все виправити! Я хочу допомогти, справді!

Ліра кривиться.

— Знаєш, що найсумніше? Я справді хотіла б тобі повірити.

Я ковтаю, хочу відповісти, але замовкаю. Можливо, ще є шанс, що Ліра знову довіриться мені. Але я не можу її переконати.

— Вал ще живий? — зрештою шепочу.

Її обличчя ще дужче хмурніє.

— Я не можу тобі цього сказати.

Мені стає погано. Чи Бенедикт заборонив їй казати мені правду, щоб захистити? Від того, що він заподіяв моєму братові? А може, він просто хоче помучити мене невизначеністю?

— Будь ласка, — благаю, намагаючись стримати новий потік сліз. Стискаю пальцями сталеві кайдани, які приковують до столу, і щосили обхоплюю їх.

Ліра підіймає підборіддя.

— Я розповім тобі, якщо ти скажеш мені правду.

Надія на підтримку Ліри згасає. Навіть їй я не можу дати тих відповідей, яких вона хоче. Ідеться ж не про те, що я кажу, а про те, що вони хочуть почути.

— Я вже сказала правду, — тихо запевняю.

Ліра уважно вдивляється в моє обличчя.

— Ти знаєш, де нам знайти твою сім’ю?

— Ні, — чесно відповідаю. — І навіть якби знала, то однаково не зрадила б їх, Ліро. Вони ніколи не казали мені, де сховаються. І, зважаючи на ситуацію, це, напевно, було розумним рішенням з їхнього боку.

— А вони казали тобі, що публічно оголосять Бенедиктові війну, якщо він виживе?

Я розгублено кліпаю. Ліра із нетерпінням здіймає брови.

— Що вони зробили? — вимовляю я.

— Учора вони вбили чотирьох наших вартових і повісили тіла на стіні замку як попередження. Про це говорить увесь Лондон. Не найкращий момент, коли зважити, що після святкування сонцестояння в місті й так почали нападати на людей. Без образ, але мені здається, що твоїй родині бракує здорового глузду. Вони просто підіграють «Червоному дощу». Замість того щоб воювати з ним, вони воюють з нами. А Бенедикт усе своє життя намагається вам допомогти!

— Думаєш, я цього не знаю? — спиною пробігає холодна дрож. Моя родина ніколи не діяла відкрито і навіть не збиралася. Чому саме зараз? І чому в такий жорстокий спосіб? — Саме тому я його не вбила! А що ти мала на увазі, коли казала нападають?

Вона мовчить. Вочевидь обмірковує, що мені можна сказати.

— Що там відбувається, Ліро? — наполягаю я.

Принцеса стискає губи. Потім, зітхнувши, здається.

— Дії твого брата викликали неабиякий гнів серед багатьох вампірів, і «Червоний дощ» використовує це у власних цілях. Вони вже відкрито порушують наші закони, а інші наслідують приклад.

— Як саме?

Вона продовжує мовчати.

— Ліро.

— Останніми ночами в місті вбили десятки людей.

Я різко вдихаю. Ця думка проникає в мою свідомість, але залишається абстрактною. Незбагненною. Щось у мені відмовляється сприйняти це за реальність, хоча саме цього я й боялася. Саме про це й попереджала Вала.

Погляд Ліри змінюється. Вона здається збентеженою, ніби ці події зачіпають і її.

— Бенедикт намагається розслідувати ці вбивства, знайти винних і повернути порядок в місто, — пояснює вона. — Але він не зможе захистити людей, якщо твоя родина й далі буде підставляти їх під удар. Розумієш, про що я? Він гасить одне полум’я, а вони тим часом розпалюють три нові.

Здається, мене зараз знудить.

— Ти впевнена, що це справа рук моєї родини?

— Вони дали чітко зрозуміти, хто за цим стоїть.

— Але це зовсім на них не схоже. Вони не стали б так ризикувати!

Погляд Ліри стає майже співчутливим.

— Можливо, ти просто не так добре знаєш їх, як гадала.

Я неохоче хитаю головою, але слова Ліри відлунням проносяться в голові. Боюся, що вона може мати рацію. Але… цього не може бути. Спочатку зрада Вала, а тепер це. Я не хочу вірити, що люди, які були найближчими мені все життя, тепер припускаються таких помилок. Заради чого? Що це їм дає?

— Можливо, вони навіть не усвідомлюють, скільки шкоди завдають, — заперечую. У моєму голосі переплітається надія та розпач. — Мої батьки не знають, що я більше не хочу діяти проти вас. Я розповіла про це тільки Валу. Якби вони знали, що я думаю інакше… Якби вони знали мою думку…

Я не договорюю. Бо, зрештою, це лише видавання бажаного за дійсне. Не уявляю, якою була б їхня реакція. Так… Можливо, я й справді знаю їх не так добре, як думала.

Ліра гучно зітхає.

— Ми могли б переказати їм це, але не дуже часто спілкуємося, якщо розумієш, про що я.

Каяття, здається, задушить мене. Думка про те, що люди в місті зараз страждають, що через нас вони бояться за себе й своїх близьких, а я нічого не можу з цим вдіяти, остаточно знищує мене.

— Я хотіла завадити цьому, Ліро, ти мусиш мені повірити. Я не хотіла цього. Не хотіла скривдити вас…

Знову течуть сльози. Я не витримую того, як легко втрачаю контроль над собою. Не хочу, щоб вона думала, ніби я просто шукаю співчуття. Але, на мій подив, Ліра підходить до мене, витягає носовичок із кишені сукні й кладе його мені в руку.

— Дякую, — шмигаю носом, незграбно нахиляюся над столом і витираю обличчя.

Боже, яка ж я жалюгідна. У всьому. Як я могла довести себе до такого стану?

— Флоренс, — наполегливий голос Ліри змушує мене підвести голову. — Ти ж знаєш, як бодай зв’язатися з батьками? Саме це ти не захотіла сказати Бену раніше.

Я вагаюся. У нас є варіант на нагальну потребу. Зв’язок із моїми батьками відбувається через стількох посередників, які нічого не знають одне про одного, що це не сильно загрожує моїй сім’ї. Але якби я поділилася цією інформацією, в небезпеці опинилися б невинні люди, залучені до цього. Але наразі я не можу зрозуміти Бенедикта. Його наче підмінили. Він перетворився на того, ким керують лише ненависть і відчай, а не його добре серце. І якщо він дізнається, що може досягти своєї мети через цих людей… чи будуть вони надалі в безпеці?

— Флоренс, — покваплює мене Ліра. — Ми мусимо щось зробити, чорт забирай! Ти з нами чи ні?

Я міцніше стискаю хустинку в руці.

— З вами, — шепочу я. — Але не всі, хто пов’язаний з нами, заслуговує на покарання.

Ліра кривиться.

— Я знаю, зараз Бен здається трохи… грубим.

Я здригаюся.

— Коли він вчора прийшов до мене, на його руках була кров.

Згадка про це лягає важким тягарем на мої груди.

— Я подбаю про цих людей, — обіцяє вона. — Поговорю з Беном. Або… можливо, краще поки що не робити цього. Думаю, він не мусить усього знати. Зараз він ладен знести пів міста, аби знайти твою сім’ю. Але якщо я перекажу їм від тебе повідомлення, ми, можливо, зможемо запобігти найгіршому. Ось, тримай, — вона витягає з кишені зім’ятий аркуш паперу з олівцем та кладе їх переді мною на стіл. — Напиши їм повідомлення, а я подбаю, щоб вони його отримали.

Невпевнено дивлюся на чистий аркуш паперу. Мені здається, ніби доведеться розірватися навпіл, щоб жити згідно з власними моральними переконаннями. Я хочу захистити Бенедикта й Ліру. Хочу вберегти людей від громадянської війни й не дати їм стати жертвами кровожерливих вампірів. Але й також не хочу зрадити свою родину. Хочу, щоб вони поважали мене. Прийняли мою думку про Корону й наші плани. Нарешті вислухали. Але як це можливо, якщо тепер вони зневажають мене за зраду?

Але я не можу просто сидіти тут і сподіватися, що вони самі усвідомлять свої помилки. Ліра дає мені шанс щось зробити. Як можна не скористатися ним? Сидіти склавши руки й покірно приймати долю — це точно не про мене.

— Є спосіб зв’язатися з ними, — тихо підтверджую, тривожно позираючи на двері. — Але ти маєш присягнути, що ніхто не постраждає.

— Я нічого не скажу Бенедиктові, — шепоче Ліра. — Та коли й ти нічого не скажеш.

З мене виривається сповнене страждань пирхання.

— Він усе одно не повірить жодному моєму слову.

— Я не можу звинувачувати його через це, — визнає вона.

У горлі знову застрягає густий клубок.

— Я знаю.

Повільно поправляю папір, щоб мати змогу писати попри сковані руки, і беру в руку олівець. Та поки не почала, ще раз зупиняюся.

— Що з Валом? — я насилу промовляю ці слова. — Якщо він мертвий…

Ліра поспіхом хитає головою.

— Він живий.

Мені мало б полегшати. Але я майже відчуваю ще одне, непромовлене слово.

«Поки що».

Я глибоко вдихаю. Наразі досить того, що він живий. Мій брат сам відповідає за свою долю. І зараз я нічим не можу йому допомогти. На мить заплющую очі, аби зібратися з думками. Востаннє обдумати свої дії, і чи справді вони правильні.

Потім тремтячими пальцями починаю писати.

Розділ четвертий

У крові

Бенедикт

Кісточки пальців знову в крові, та, як і вчора, я не можу змусити себе помити руки. Темно-червоні плями постійно нагадують мені про поразку. Пам’ятка. Вони не дають мені знову стати тим чоловіком, яким я був ще кілька днів тому. Тим закоханим дурнем, що дозволив водити себе й усе своє королівство за ніс.

За вікном кабінету ллє як з відра. Від учора над містом нависли темні хмари, які періодично приносили зливи. Але по-справжньому буря розпочалася лише годину тому, коли ми з Лірою покинули Тауер. Я скористався часом, який вона провела наодинці з Флоренс, і навідався до чоловіків, які кілька тижнів тому намагалися вбити мою Криваву наречену. Але обидва вампіри досі мовчать. Вони або добре натреновані, або погано поінформовані. І що з цього правда — загадка, як і сама Флоренс.

Однак я не куплюся на її незнання. Одна справа, коли організація, як-от «Червоний дощ», тримає своїх поплічників у невіданні. Та щоби батьки так використали рідну доньку — мені це не вкладається в голові.

Похмуро розглядаю закривавлені руки. Якщо не отримаю інформації від інших, то залишиться лише Флоренс. Я мушу якось змусити її сказати правду. І я точно знаю, як саме. Але поки що не можу цього зробити. Попри всю ненависть, яку зараз відчуваю, я не здатен завдати їй болю. Оманливі почуття до цієї жінки обвили серце, мов колючий дріт, і не дають діяти. Їхній план був бездоганним.

Розумію, що милосердя щодо неї — це помилка. Я не маю проявляти до неї ні жалю, ні милості. Зрештою, вона на це й не заслуговує. Але я знаю, що зроб­лять з нею мої люди, щойно віддам наказ. І попри всі її вчинки — я, чорт забирай, не готовий уявити собі її зболені крики. Бо в мені досі жевріє кохання до неї.

Чи я поганий король через це? Боюся, що так. Еріс має рацію. Флоренс надто глибоко засіла в моєму серці. І я мушу якнай­швидше вирвати її звідти.

Було б легше, якби вона гірше брехала. Її наполягання на тому, що вона нічого не знає про плани своєї родини, абсурдне, але водночас здається абсолютно щирим. І навіть після всього часу, проведеного з нею, я не можу сказати, які з її сьогоднішніх слів правдиві, а які — ні. Але як зміг би, якщо за пів року не розпізнав і краплі її брехні?

Тихий стукіт змушує мене підвести погляд. Двері мого кабінету прочиняються, і всередину заглядає Ліра. Сьогодні вранці ми майже не розмовляли. Атмосфера між нами була напруженою через зраду Флоренс. І навіть зараз я відчуваю, що маю щось сказати, але хоч убий — не знаю, що саме.

— Працюєш? — боязко запитує сестра.

Від дня літнього сонцестояння вона поводиться зі мною напрочуд обережно. Жодного натяку на її звичний рішучий характер. Мабуть, їй мене шкода.

Я глибоко вдихаю.

— Не зовсім…

— Ага, — вона заходить. — Ти сушиш голову над чимось.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Перепрошую?

Ліра хитає головою й сідає на табурет перед маминою арфою. Замислено перебирає струни. Вона ніколи не вчилася грати, тому звук не надто приємний. Я так і не наважився познайомити її з цим інструментом. І тепер сам її вигляд біля цієї родинної реліквії завдає ще більше болю, ніж раніше.

Ліра дуже схожа на нашу матір. А тепер ще й нагадує мені, що донедавна за цією арфою сиділа інша жінка. Жінка з темними очима й брехнею, яка день у день дедалі більше полонила моє серце.

Я відганяю думки про Флоренс, але біль залишається. Наче колючка в грудях, яку вже ніхто не витягне.

— Чому ти тут? — запитую.

Ліра відпускає арфу й уважно розглядає мене. Погляд опускається до моїх рук, і вона кривиться. Уже дорогою назад до замку вираз її обличчя ясно показав, що вона думає про кров на них, але поки що вона нічого не сказала.

— У тебе закінчилося мило? — запитує вона.

— Мені не до жартів, — стримано відповідаю я.

Вона вагається.

— Чия це кров?

Мої пальці починають труситися.

— Тобі краще не знати.

Ліра знову пильно дивиться мені в очі, і моє серце завмирає. Чорт забирай, от би вона встала з цього табурета. Навіть дивиться з осудом і розчаруванням, точнісінько так, як це робила наша мати.

— Флоренс дуже хвилюється за Валеріана, — каже сестра.

— Ага, — тільки й відповідаю, відводячи погляд. Дістаю файли, які принесла Еріс, і розгортаю їх.

— Ти вб’єш його?

Горло стискається. Що це за розмова? Вона ж не збирається серйозно заступатися за нього?

— Можливо.

Я ще не вирішив. І чому — теж не хочу надто замислюватися.

— А Флоренс?

Серце стискається, і я мимоволі зминаю аркуш.

— Можливо, Ліро, — тихо повторюю.

Мовчання. Вона тремтливо вдихає.

— Гадаю, ти помиляєшся.

Тільки не вона теж.

— А я думаю, ця фраза запатентована за Еріс. Краще спитай у неї, чи можна тобі її використовувати.

— Дуже смішно.

— А що ти хочеш почути? Я роблю те, що вважаю за потрібне.

— А ти думав про те, що казала Флоренс?

Я неохоче дивлюся на неї. Звісно ж, думав. Але не так, як хотілося б сестрі.

— Маєш на увазі її спотворену брехню? Її талант водити нас за ніс? Ні, не думав. І не збираюся.

Вона знову хитає головою.

— Я не думаю, що вона бреше, Бене.

Я розчаровано видихаю. Еріс попереджала, що це станеться. Та довірливість Ліри однаково шокує.

— Нагадати тобі про кинджал? Вона хотіла вбити мене. Навіть сама зізналася в цьому.

— А решту ти просто ігноруєш? Якби вона справді хотіла використати кинджал — зробила б це! — запевняє Ліра. — І вона нічого не знала про отруту! Це провина Валеріана!

Я мимоволі пирхаю.

— Те, що вона не скористалася ним, аж ніяк не доказ її невинуватості! І, звісно, вона стверджує, що нічого не знала. Не танцюй під її дудку!

— Я не танцюю під її дудку! — обурюється вона. — Але я знаю Флоренс. Вона б не…

— Флоренс, яку ти знаєш, — брехня! — різко вриваю. Ліра здригається від мого крику, і я сам лякаюся себе. Дідько, я ледь упізнаю людину, на яку перетворила мене ця жінка. — Знаю, що це боляче, але прийми вже, чорт забирай, цю правду! — закликаю.

Ліра не рухається.

Я стискаю кулаки й хитаю головою.

— Ми мусимо триматися пліч-о-пліч. Ми з тобою представляємо Корону. І якщо вона зіштовхне нас одне проти одного — програємо. Ми не можемо здаватися слабкими та неодностайними. Розумієш?

— Ти говориш про згуртованість, — тихо каже Ліра. — Але насправді натякаєш на те, що мені варто мовчати та просто погоджуватися з тобою.

Я хмурюся.

— Це не так.

— Та невже? — Ліра встає. — Я щойно заперечила тобі. Хотіла пояснити свою думку, але ти не вислухав, ти накричав.

Я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтись.

— Вибач, що підвищив голос. Але моя думка залишається незмінною.

— Я ж не прошу одразу все пробачити Флоренс, — знову починає Ліра. — Але ти міг бодай подумати над тим, щоб дати їй ще один шанс. Вона може нам допомогти. Поговорити зі своєю сім’єю й розрядити атмосферу. Тоді хоча б люди будуть на нашому боці й не доведеться воювати на два фронти! Ти щойно сам сказав, яке важливе представництво. Флоренс представляє людей у цьому королівстві, Бене. Ти розумієш, що подумають, якщо ти залишиш її гнити в Тауері?

З моїх вуст виривається безрадісний сміх.

— Ти говориш так, ніби в цьому винен я, а не вона сама. І хай скільки ми її слухатимемо, проявлятимемо розуміння, це не зробить її тією людиною, яку вона вдавала із себе. Ти наївна, якщо справді віриш, що Флоренс, яку ти знала, і та, що зараз у тій камері, — це одна й та сама особа.

Ліра ціпеніє.

— Я не наївна лише через віру в те, що людина може мати більше граней, ніж просто добро і зло.

— Та невже? — вихоплюється з мене. — Може, ти зміниш думку, коли Флоренс встромить кинджал у твоє серце.

— Зупинись, — розчаровано кричить Ліра. — Вона моя подруга, Бене!

— Знайдеш собі нову!

Ліра тупає ногою, і тієї самої миті стає видно, що вона соромиться цього імпульсивного жесту. Така моя сестра. Надто емоційна. Нерозважлива. Ще досі більше дів­чинка, ніж жінка. І все було б добре, якби від неї зараз, чорт забирай, не залежало стільки всього. Її щоки почервоніли. На очі навернулися сльози.

— Припини ставитись до мене, як до дитини!

— Тоді перестань поводитись, як дитина! — кричу на неї.

Ліра різко видихає. Бачу, як вона готує тисячу відповідей, але всі ковтає. Потім розвертається на каблуках і вибігає з мого кабінету.

Я не йду за нею, просто сиджу на місці й дивлюся їй услід. Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє почувався таким приголомшеним. Чи знали б наші батьки, що робити? Чи переконали б вони Ліру, не відштовхнувши ще більше своїми словами?

Що більше я зневіряюся через ці запитання, то дужче ненавиджу Флоренс. Вона забила цей клин між мною та Лірою. І що далі, то ясніше усвідомлюю, скільки всього вона насправді зруйнувала.

Зовні, принаймні в межах замку, усе наче без змін. Ми створюємо перед людьми враження, ніби заворушення — не більше за тимчасовий період, і поводимось, як раніше.

Але якщо придивитись уважніше, стає очевидно, що Флоренс перетворила це королівство на руїни й попіл. Бо від короля не залишилося нічого, окрім уламків.

Протягом дня Ліра більше не з’являлася. Вона навіть не прийшла на нашу спільну вечерю, хоча мене вже давно мучить почуття провини. Я повівся з нею несправедливо. Якщо мислити логічно, то аргументи Ліри раціональні, можливо, навіть варто обміркувати їх. Але зрада Флоренс змушує мене діяти інакше, ніж я зазвичай поводився б. Жорстокіше. Нещадніше. І хоча й не пишаюся своєю впертістю, нічого не можу з собою вдіяти.

Флоренс є і залишається винною в цій ситуації. Вона аж ніяк не наша рятівниця, як це уявляє Ліра.

Однак, варто визнати, я міг би люб’язніше пояснити це сестрі.

— Подати вечерю, Ваша Величносте?

Один зі слуг підійшов до мене, і з його стриманого тону я розумію, яке, мабуть, моє обличчя. Я намагаюся розслабити міміку й хитаю головою.

— Будь ласка, ще трохи потримайте її теплою.

— Звісно. Можливо, бажаєте чогось випити, поки чекаєте на принцесу?

— Ні, дякую. Я зараз повернуся.

Підводжуся зі свого стільця та прямую в коридор. Це марно. Вона не прийде. І врешті-решт саме я маю перепросити, а не вона.

Швидким кроком прямую до покоїв Ліри. Опинившись перед її дверима, стукаю, але не чую відповіді.

— Ліро? — кличу, якомога м’якішим голосом.

Тиша.

Мені потрібно прокашлятися.

— Це я. Відчини, будь ласка. Я хочу перепросити.

Потойбіч досі не чути жодного звуку. Вона взагалі там? Зазвичай вона давала зрозуміти, що не хоче мене бачити.

— Ліро, я зараз увійду.

На це вона теж не реагує. Обережно повертаю дверну ручку й заходжу всередину, але, здається, кімната порожня. Світло не ввімкнене, вітальня пустує. Ліжко акуратно застелене, лише на покривалі безладна купа одягу.

— Ліро? — знову кличу та прямую до ванної кімнати.

Двері лише прочинені, але й тут її немає. Прекрасно. Тепер вона грає у схованки?

Але якщо її тут немає, то чому вартові стоять за кілька метрів у коридорі? Вони ж мають не спускати з неї очей і захищати.

— Це вже не смішно, — кажу в порожнечу й ще раз оглядаюся.

Неохоче виходжу з кімнати й обертаюся до двох вартових. Джеймсон і Кінслі. Насправді вони надійні люди, інакше я не дозволив би їм охороняти Ліру. Вони обоє здивовано дивляться на мене.

— Де вона? — запитую.

Вони обмінюються спантеличеними поглядами.

— Е-е… Ми щойно заступили на зміну, Ваша Величносте, — боязко починає Джеймсон. Його голос збентежений. — Нам ніхто не повідомляв, що принцеса не у своїй кімнаті.

Я насуплююся. Усередині здіймається моторошне відчуття. Чорт забирай, такого не мало трапитися.

— Джеймсоне, знайди попередніх вартових. Кінслі, приведи Бріану.

Якщо хтось і знає, де Ліра, то це її найкраща подруга. Найімовірніше, він і знайде її в Бріани. Та я все одно заходжу назад до кімнати й обшукую все до останнього кутка. Почуваюся дурнем, але навіть нахиляюся зазирнути під ліжко й відчиняю величезну шафу з одягом.

У дитинстві вона часто ховалася саме там. Не від мене, а від життя без батьків і майбутнього, повного зобов’язань. Іноді я годинами сидів з нею в тій шафі, її одяг був на моєму обличчі, коліна боліли від незручної пози, а сестра плакала в мене на руках. Ці спогади викликають дивну суміш меланхолії, смутку й щастя. Хай це й були важкі часи, зате ми мали одне одного. Ми були ближчими, ніж зараз. Справжні брат і сестра, а не король і принцеса.

Та цього разу я знаходжу в шафі не сумну дів­чинку, а тільки хаос із переплутаного одягу.

Коли я знову виходжу в коридор, саме з-за рогу з’являється Бріана, разом зі своїм батьком. Чоло Морґана всіяне глибокими зморшками. Очевидно, скарбничого дратує, що я раптово викликав його доньку з вечері. Він точно захоче знати, що сталося. Але я волів би бачити поруч з Бріаною Ліру, а не його.

— Так? — трохи спантеличено вітається Бріана й запитально дивиться то на мене, то на двері Ліриної кімнати.

Мене знову гризуть докори сумління. Напевно, усе це могло ще кілька хвилин почекати. Де може бути Ліра? Можливо, сидить собі серед кущів троянд у саду, продумуючи план помсти мені. Але тривожне відчуття не вщухає.

— Ліра у твоїй кімнаті? — запитую.

Бріана хитає головою.

— Ні…

Здається, ніби вона хоче ще щось сказати, але передумує. Я підозріло роздивляюся її.

— Коли ти востаннє її бачила?

— Е-е… десь раніше.

— Десь? — повторюю я.

— Кілька годин тому, — невпевнено відповідає вона.

— Ти знаєш, де вона? — знову перепитую я. — Або хоча б де вона може бути?

— Ні, — зніяковіло запевняє вона.

Вона щось знає. Я це бачу. Я знаю Бріану з самого дитинства, і зараз вона точно не поводиться нормально.

— Бріано, — тихо застерігаю її. — Що відбувається? Я хви­лююся.

Дідько, мені байдуже, якщо сестра пропустить вечерю. Проте з незрозумілої причини все тіло ніби пронизує струмом.

— У чому, власне, проблема? — хоче знати Морґан.

— Ваша Величносте, — Джеймсон поспішає коридором до нас, за ним ідуть ще двоє вартових, схиливши від сорому голови. — Пробачте, але й вони не знають, де перебуває ваша сестра. Ніхто не бачив, як вона покидала свої покої.

Здається, у мене зараз трапиться розрив аневризми. Відбувається занадто багато лайна одночасно.

— Ви справді загубили принцесу?

— Можливо, вона просто пішла прогулятись або щось таке, — намагається заспокоїти нас Бріана, і я знову зосереджуюся на ній.

Вона щось знає. Якби бодай один клятий раз всі навколо сказали мені правду…

— Без вартових? — холодно запитую я.

— Можливо, вона хотіла побути на самоті.

Я пильно дивлюся на неї. Бріана відводить погляд.

— Ми обшукаємо замок, — пропонує Джеймсон і вже збирається йти, але я хапаю його за руку.

— Бріано, досить. Розкажи, що ти знаєш.

Вона кривить рота, спіймана на брехні.

— Вона хотіла встигнути на вечерю…

— Повернутися звідки? — наполягаю я.

Бріана зводить підборіддя.

— Лірі лише потрібно було трохи побути на самоті, зрозуміло? Я впевнена, що з нею все добре.

— Тож вона в замку.

Вона закушує нижню губу, і я відчуваю, як щось стискається в моїх грудях. Чорт забирай, це не може бути правдою.

— Я запитаю ще лише один раз, — голос нагадує гарчання, поки я намагаюся зберегти спокій. Тривога за Ліру, яка бушує всередині, уже перетворюється на нестримну бурю. — Де. Моя. Сестра?

Бріана ковтає.

Морґан здається повністю нажаханим.

— Бріано.

— Вона хотіла піти до міста.

— І хто з нею? — вихоплюється з мене.

— Ніхто.

— Що означає «ніхто»? Хто захищатиме її, якщо…

— Бенедикте!

Я обертаюся. Еріс рішуче поспішає до мене, і від похмурого виразу її обличчя мені зводить нутро.

— Пішли зі мною, — вимагає вона. — Тобі телефонують.

Якусь мить я витріщаюся на неї, не розуміючи.

— Телефонують? — повторюю я.

Еріс оглядає присутніх. Вона не хоче відкрито говорити про це, тому йдеться про щось важливе. Але зараз у мене зовсім інші пріоритети.

— Зараз у мене немає часу для телефонних дзвінків, Еріс. Ліра зникла.

Але вона не здається. Навпаки, бере мене за руку, а в її очах на мить з’являється тінь співчуття.

— Я знаю, — тихо каже вона, і всередині мене щось ламається.