Кайдашева сім’я проти упирів: роман: темне фентезі: мешап ebook

Вечоріло. Сонце сховалося за пагорбом, синє небо вкрилося рожевими плямами. Марічка, старша донька Карпа й Оксани, гралася на подвір’ї. Тримала в руках загорнений у листя качан молодої кукурудзи. Невеличким гребінцем вона лагідно розчісувала золоті кучері своєї імпровізованої ляльки. Дівчинка ховалася за стовбуром старої груші, аби молодші не докучали їй. Особливо Степан постійно висміював Марічку, коли бачив, як вона бавиться ляльками. Хоча сам іноді без штанів, ув одній сорочці, бігав по двору з палицею, немовби якийсь дикун. Та йому все можна, він народився з маминим кольором шкіри, і не йому ж нести прокляття бути найстаршою дитиною в родині.

— Привіт, Марічко! — гукнув її хтось.

Вона підняла очі й умить зашарілася, закинула ляльку за спину. Ховаючись від надокучливого брата, вона зовсім забула, що з цього боку груші будь-хто в селі може її помітити. До невисокої огорожі підійшла молодь: кілька дівчат та хлопців.

— Чому ти сидиш тут зовсім одна? — запитав її Тарас.

Він був найстрункішим і найгарнішим хлопцем на всі Семигори. Неслухняне біляве пасмо впало йому на очі, й він здмухнув його, немов жеребець на пасовиську. В животі у Марічки щось зрадливо зашелестіло, немовби зграя диких бджіл водночас спробувала вирватися назовні. Вона знову зашарілась і не змогла видавити ні слова. Її щоки, кольору шоколаду, набули рожевого відтінку.

— Та чого це ти до неї чіпляєшся? — зверхньо заговорила Тетяна, внука шинкаря. — Хіба не бачиш, що у дів­чини інші важливі справи?

— А ходімо, Марічко, з нами гуляти до Росі? — не здавався Тарас. — Погода сьогодні гарна. Годі тобі уникати нашого товариства, ми не кусаємось.

— Я не... уникаю, — вимовила Марічка, не наважуючись зустрітися поглядом із хлопцем. — Уже темніє. Мені матінка наказала дивитися за малечею. Тато поїхав у справах...

— Що то з тебе за доглядачка, якщо ти тут одна сидиш?

Тетяна перехилилася через огорожу, вдивляючись, що Марічка ховає за спиною.

— О, Тарасе, та вона справді зайнята, — засміялася дів­чина. — Ти поглянь, що у неї! Наша Марічка тут не сама, у неї побачення з качаном кукурудзи. Не познайомиш нас зі своїм нареченим?

Тарас теж засміявся, а за ним і всі ті, які зібралися по інший бік огорожі Кайдашів. Бджоли в животі у Марічки вмить усі повмирали й захололи; вона відчула себе спустошеною і самотньою.

— Це не є наречений, — спробувала вона постояти за себе. — Я роблю ляльку сестрі...

Вона показала всім саморобну іграшку з качана кукурудзи.

— Не клей із себе дурну, — не відставала Тетяна. — Ми всі бачили, як ти нею гралася. Чи дівчата твого виду менше розвинені, ніж наші? Якщо так, то я можу принести тобі мої дитячі іграшки. Я ними вже багато років не гралася, то вони без діла валяються на горищі, а тобі, Марічко, будуть якраз, бо мої іграшки справжні, а не це твоє одоробло з кукурудзи.

— Ми з тобою — одного виду, — Марічка хотіла розлютитись, але їй в очі бризнули підступні сльози. — Мій дід і батько народилися тут, у Семигорах. Тато старійшина...

— І де він тепер, твій тато? Кажуть, що він вас покинув заради молодої коханки.

— Неправда, тато поїхали рятувати тітоньку!

— Годі, — навіть Тарасові стало ніяково, і він спробував угамувати Тетяну. — Ходімо, це вже не дуже смішно.

— А я і не сміюся, — заперечила Тетяна. — Просто хочу, як доросла жінка, дати цьому дівчиську, котре любить бавитися ляльками, важливу науку. Запам’ятай, Марічко, скільки б ти не бавилась із ляльками, з ними ось так зробити не можна!

Вона без попередження встала навшпиньки, притягнула до себе Тараса й міцно поцілувала його в губи.

Хлопець зашарівся, Марічка зціпила зуби і вперше пожалкувала, що не попросила бабцю Марусю навчити її якихось відьомських заклять, аби проклясти цю нахабну дівку.

— Марічко, стара діво! Помреш із лялькою в руках самотня та нікому не потрібна!

— Незаймана! — підхопив хтось.

— Кікіморо болотяна!

— Чорнорота...

Марічка закрила вуха долоньками, по щоках у неї лилися сльози. Того моменту, коли вона вже змирилася, що цим образам не буде кінця, почула, як хтось із юнаків, який її ображав, закричав од болю.

Дівчина розплющила очі й побачила, як якась незнайома вродлива жінка із дивовижними чорними бровами батогом шмагає молодь: кого по спині, кого по сідницях.

— Чи у вас інших справ нема, крім як беззахисній дів­чині надокучати? — загарчала вона. — Це так вас батьки виховали, безсоромників?

— Та як ви смієте! Ви знаєте, хто мій тато?

Замість відповіді Тетяна отримала сильного ляпаса. Марічка дивилася на все це, і їй навіть стало соромно, з якою холодною насолодою вона спостерігала за стражданнями її кривдників. Хоч ось Тараса їй було все ж трошки шкода. Навряд чи після цього він коли-небудь запросить її прогулятися до Росі.

До молодої жінки приєдналися ще троє дужих чоловіків. Усі вони, як і жінка, на вигляд були, немов ті грецькі боги, які зійшли зі сторінок підручника.

Молоді вирішили більше не випробовувати свою долю і повтікали, хто куди.

— Не журися, мала, — заговорила до Марічки жінка. — Мене теж у твої роки всі ображали.

— А потім ви стали дорослою та гарною?

— Ні, — засміялася та, відкриваючи два ряди бездоганних зубів. — Краса прийшла не відразу. Спочатку я навчилася ламати різним нахабам носи.

— Це не про мене. Мама каже, ніби я така безхарактерна, що мене можна на ґанку стелити замість килимка.

— Запам’ятай, мала, ніколи не треба плутати ніжність із слабкістю.

Жінка усміхнулась, і від цієї усмішки серце Марічки вмить розтануло.

— Дякую, що заступилися за мене.

— Нема за що, мала. Ми — сестри, повинні піклуватись одна про одну.

Марічка здивовано підняла брови.

— Ні, не хвилюйся, — знову засміялася жінка. — То просто така метафора. Рада була допомогти. Але не скажу, що ми опинилися тут випадково. Мої друзі пройшли увесь шлях від Києва, аби зустрітися з твоїм батьком. Сподіваюся, він зможе прийняти гостей.

— Ох… — Марічці було неприємно ділитися поганими новинами. — Вибачте, але тата зараз нема в Семигорах. Він у відрядженні.

На обличчі жінки Марічка побачила розчарування, але не зовсім справжнє. Наче та нічого іншого і не очікувала почути.

— Як шкода… У нас дуже важливі новини...

— Це пов’язано з тітонькою Мелашкою? — припустила та. — Ви її знайшли?

— Так... Але ця інформація не для сторонніх. Хтось із твоїх батьків ще вдома?

— Матінка пішла до сусідів. Із дорослих є тільки бабуся, але вона занедужала.

— Стара Маруся ще жива? — тепер жінка по-справжньому здивувалася. — Чи не могли б ми її провідати?

Дівчинка вагалася.

— Я можу передати привітання, не знаю, чи бабуся зараз у настрої приймати гостей. Та вже й пізно для гостювання.

— Розумію. Ми можемо повернутися завтра, коли твоя мама буде вдома. Може, хоча би пригостиш нас водою? Шлях був справді довгий та виснажливий.

— Це я швидко, — зраділа дів­чина.

— Не запросиш нас на подвір’я? Ці груші на дереві мають вигляд дуже апетитних.

— Так, вибачте, звісно, — Марічка рукою показала на відчинену хвіртку, щоб гості заходили.

Молода жінка із приятелями підійшла і зупинилася біля хвіртки.

— Вибач, Марічко, але мене так виховали, що я не можу ступити на чужий поріг, поки мене не запросять. Ти нас запрошуєш у гості до свого маєтку?

— Так, буду рада таким добрим гостям, заходьте у двір.

Жінка ступила за хвіртку, троє чоловіків обережною ходою пройшли за нею.

Марічка низько вклонилася гостям. Десь глибоко в її свідомості промайнула думка: «Звідки вона знає моє ім’я? Хіба я встигла відрекомендуватися?»

Жінка підійшла до старої груші та погладила міцний стовбур. Марічка зачаровано дивилася на її ніжну руку з бездоганними довгими нігтями, пофарбованими в червоний колір. Ніколи ще Марічка не бачила такої гарної та витонченої жінки.

***

Маруся Кайдашиха пробиралася через густий ліс. Гострі гілки дряпали їй руки та обличчя. Блідий місяць своїм хворим оком, здавалося, переслідував її. Молода та струнка, вона продовжувала бігти, аж поки не опинилася на галявині, вкритій самоцвітами.

Бліді знекровлені постаті повільно виходили з тіней. Вони осудливо дивилися на неї, про щось перешіптувалися.

Великий чорний силует прошелестів крилами кажана в неї над головою і на мить заслонив собою світло від скупого місяця. Щось із неба впало їй під ноги. Маруся, немов мара, неспішно підійшла до загадкового предмета. Цей безформний клубок ворушився і шипів, як горщик, що закипав на печі.

Клубок почав розгортатись, і вона побачила змій, які вилізали з порожніх очниць черепа. Кайдашиха дуже добре пам’ятала цей череп і не сумнівалася, кому він належить.

— Пам’ятай, — прошепотіли змії.

— Але ж ми тебе знищили! — не втрималася Маруся і перейшла на крик. — Тебе нема!

Бліді фігури почали наближатись, їхні голови лопались, як тухлі качині яйця, з них почали виповзати огидні слизькі не то змійки, не то хробаки.

— Пам’ятай прокляття, — в унісон зашипіли вони. — Не можна перемогти смерть. А ми і є смерть. Ми і є Він!

Маруся зробила кілька кроків, аж поки не наштовхнулася на когось. Вона скрикнула від несподіванки і страху, але знайомі руки ніжно, але міцно обійняли її.

Омелько! Такий юний, зі смішними гусарськими вусиками. Він прийшов по неї, як завжди приходив. Аби захистити, аби прогнати кошмари.

Одним ударом чобота Омелько розтрощив черепа. Взяв її чорне, як ніч, обличчя в свої бліді долоні.

— Мій Омелько. Мій Рятівник.

Фігури почали розчинятися, немов туман. Усміхнене обличчя Омелька теж почало танути, ставало прозорим, його обійми примарними і ледь відчутними.

— Не йди.

— Мене нема. Ти ж знаєш. Я — тінь, яка ніяк не зникне, бо хтось її міцно тримає на цьому світі. Ти раптом не знаєш, хто це може бути?

— Йди до біса! — вона спробувала вдарити його в груди, але кулак пройшов крізь тіло, як через дим. — Ти ж знаєш, що я не можу тебе відпустити. Ти мій, назавжди.

— Я не можу більше тут залишатися, навіть твої чари мене не втримають.

— То ти прийшов попрощатися? Хочеш покинути стару?

— Я прийшов не прощатися, — загадково і тепло усміхнувся він.

— Тоді що?

Він не відповів, а продовжував усміхатися.

— Ти прийшов за мною? Хочеш забрати мене? То мій час нарешті настав?

— Хіба ти не цього бажала?

— Так, але діти... І всі ці жахіття. То не може бути просто кошмаром. Це попередження. Я відчуваю присутність старого зла, яке довго спало, але прокинулося. Хіба я можу покинути їх зараз?

— Це ні в моїх, ані в твоїх силах.

Вона заплющила очі, про щось розмірковуючи. Він терпляче дивився на неї, на свою неприборкану пантеру ночі, й простягував їй руку.

— Ти це чуєш? — раптом схаменулася вона.

— Ти про що?

— Діти! Невже не чуєш?! Вони кличуть на допомогу!

— Ти безсила і нічим не зарадиш...

— Та хай тебе шляк трафить! Це і твої діти! Твої рідні внуки! Негайно поверни мене назад, чуєш?!

Омелько покірно опустив плечі. Примара почала розвіюватися, ліс зник. Маруся отямилась у своєму ліжку, стара, однорука, безсила. Вона відчула якусь неприродну важкість в усьому тілі. Повільно поклала руку собі на груди, і її побоювання підтвердилися: серце більше не билося, груди не здіймались, аби увібрати повітря. Маруся Фунанья, африканська відьма вуду та дружина царевбивці, померла уві сні.

Поруч із нею на ліжку сиділа темна постать, тримаючи свої незграбні вила. Омелько був поруч, але вже у більш звичній подобі привида-тіні.

— Прийшов мене посипати тлін-порошком, як й інших повсталих мерців? Чому я ще жива?

Замість відповіді вона почула крик Марічки на подвір’ї.

— У тебе є лишень одна хвилина, — вимовила темна постать із вилами. — Це все, що я можу тобі дати.

Омелько зник. Але останні його слова вона зрозуміла чітко. Подумки відлічуючи секунди, Маруся спробувала підвестись, але мішком впала на підлогу. Болю вона не відчула й одразу почала намагатися підвестися на ноги. То була справа не проста, бо до цього Марусі ще ніколи не доводилося бути мертвою. Але все буває перший раз. Так і настав час наново вчитися робити перші чи то останні кроки.

Бадьорості їй додав інший крик. Цього разу голосив малий Степан.

***

Марічка зачаровано дивилася на жінку. На те, як граційно та невимушено вона рухалась, як гордовито тримала спину. Така струнка, сильна й зухвала. Марічка розуміла, що ніколи не стане такою сильною та незалежною. Її доля бути тихою і покірною. Вийти заміж та народити купу дітей. Або, якщо ніхто не візьме її заміж, то померти на самоті старою і спустошеною.

Вона уявила себе зморщеною темношкірою бабцею, яка все так само сидітиме під грушею, тримаючи в руках качан кукурудзи. І вже діти Тетяни й Тараса будуть дражнити її та зухвало цілуватися в губи під її парканом.

— Велику силу відчуваю у цій груші, — заговорила жінка. — Немов звір неприборканий б’ється під корою. Аж чутно, як її венами переливаються соки. Ходи-но сюди.

Жінка поманила дів­чинку. Взяла її тендітну долоню і приклала до стовбура.

— Відчуваєш вібрацію? Це саме життя. Сила, яка десятиліттями підтримувала ваш рід.

— Це дідусь із бабусею її посадили.

— Усі ці роки жодне прокляття не мало повної сили над вашим родом. Які б підступні плани не виношували ваші вороги, рід Омелька Кайдаша все ще не зник. Соки цього дерева, його коріння живлять вас, оберігають.

— Я зовсім забула, — схопилася Марічка. — Я ж вам воду збиралася принести.

Дівчинка спробувала звільнити свою руку, але білосніжна долоня з нігтями, пофарбованими в яскраво-червоний, міцно притиснула її до стовбура. Марічка скрикнула від болю. Тендітна усмішка жінки розійшлася в недоброму підступному оскалі.

— Кудись поспішаєш, мала? Ми ж із тобою тільки почали знайомитись. Я ж думала, ми будемо найкращими подругами.

— Мама скоро повернеться...

— ...Я навчу тебе цікавих ігор, які твоїм неввічливим друзям навіть і не снилися. Ми будемо сестрами, молодими та вродливими, коли всі навколо стануть старими й немічними. Усе, що тобі потрібно, — це дозволити мені випити крихту твоєї крові, а потім випити моєї. Як тобі така угода?

— Відпустіть мене! — Марічка заплакала.

— Знову ти рюмсаєш. Я пропоную тобі силу та вічне життя. Або можеш розділити долю, яка чекає твоїх братів і сестер. Але часу на роздуми у тебе небагато, бо я вже починаю втрачати терпіння.

Марічка заціпеніло дивилася на те, як охайні нігті жінки почали рости, перетворюючись на звірині пазури. Вони вп’ялись у руку дів­чинки, на її ніжній шкірі проступили краплі крові.

Обличчя жінки теж почало спотворюватися. Тендітні риси змінилися на хижі, білосніжні рівні зуби збільшилися, з’явилися довгі ікла. Жінка облизала губи зміїним язиком, не зводячи очей із краплин крові, що проступили на руці дів­чини.

— Час сплинув. У останні хвилини твого короткого життя хочу щиро подякувати тобі. Все, що зараз буде відбуватися, стало можливим завдяки тобі. Адже це саме ти запросила нас. Ти помреш останньою. В тебе його очі. Такі ж гарні, як у батька...

Один з чоловіків, який прийшов із жінкою, підхопив велику сокиру, якою Карпо зазвичай рубав дрова. Чоловік підійшов до груші, замахнувся сокирою і з усієї сили вдарив.

Марічка побачила, як лезо глибоко увійшло у стовбур, відчула силу удару, що пройшлася по стовбуру, а потім по її руці й передалася далі по тілу. Дерево було справді живим, воно знало, що помирає, і кричало від болю.

Марічка теж закричала.

Усе, що відбувалося, здавалося звичайним нічним кошмаром.

Ще кілька ударів сокирою, і стара груша, біля котрої вони бавилися все дитинство і на соковиті плоди якої з нетерпінням чекали щороку… груша, яка була тут, на обійсті Кайдашів іще задовго до того, як народився її батько... не витримала. Із гучним скрипом стовбур її переламався. Дерево впало на землю. Марічка дивилася на те, як із шурхотом піднялося в повітря її листя. Вона не вірила своїм очам.

— За що? — прошепотіла. Сил для нових сліз у неї більше не було.

— За що?! — зі спотвореного обличчя жінки зникла будь-яка ознака вдаваної приязності. — Ти питаєш мене, за що?! Бо ваша родина понівечила безліч життів! Цей гнилий рід несе смерть усьому, до чого доторкається! Знаєш, чому прокляття вас не беруть? Тому, що ви маєте талан перекладати ваші родинні прокляття на інших! Повір мені, я знаю, що кажу. Адже колись і я була однією з вас.

— Ми попіклуємося про тих, хто в будівлі, — заговорив чоловік із сокирою.

Його ікла теж витягнулись і загострились. Очі блищали жагою крові. Чоловіки почали наближатися до хатини.

Двері зі скрипом відчинились, і на ґанок вийшов малий Степан. Його коліна зрадливо тремтіли від страху. Але він, зібравши хоробрість у кулак, високо підняв голову й окинув присутніх презирливим поглядом. Степан зачинив двері за своєю спиною.

— Ніхто не зайде в дім! Тому, що я вас туди не запрошував. Далі цього подвір’я не пройдете!

Хлопець підняв великий, як для його зросту, арбалет і прицілився в чоловіка зі сокирою. Його руки ледь тримали зброю, але він не зводив очей з ворога.

— Якби ти знав, хто ми, то надзюрив би у штанці. Думаєш, мене ця твоя іграшка зупинить?

Чоловік наблизився до Степана. Хлопчик уперся спиною у двері, далі відступати було нікуди.

— А я, пане, знаю, хто ви, — зрештою відповів він. — Мій тато вирушив ловити одного з вас і наказав мені піклуватися про безпеку родини. Ось я і піклуюся. Тому чекав на вас. І підготувався.

Упир із сокирою подивився на хлопця, наче тільки вперше його помітив. Потім перевів погляд на арбалет і на вістря стріли, що цілила йому прямісінько в обличчя.

«Це не залізо!» Остання думка промайнула в голові у того. А наступної миті почувся дзвінкий свист тятиви. Стріла зі срібним вістрям влучила йому поміж очей.

Вампір упустив сокиру, вхопився руками за стрілу. Його шкіра задимілась і почала сповзати з черепа. Він упав на землю і забився в агонії. Двоє інших вампірів вже менш упевнено почали обходити хлопця з двох боків.

Степан спробував наново натягнути тятиву, але стріла зісковзнула. Розуміючи, що час на перезарядку втрачено, він підхопив стрілу і виставив її перед собою як спис.

Вампір підскочив до хлопця. Вхопився рукою за стрілу, переламав її та відкинув убік.

Степан сховав обличчя в долонях. Один із вампірів різко підняв його на ноги.

Жінка з червоними нігтями вхопила Марічку за косу і потягнула за собою. Вона підійшла до хлопчика. Її обличчя наблизилося до спітнілого й нажаханого обличчя Степана.

— Відчуваю, що всередині ще є діточки. Двійнята? Невже ти не хочеш впустити мене погратися з ними?

— Ніколи! — процідив крізь зуби хлопчик.

— Який ти неввічливий. Мабуть, це твоя матінка так тебе невдало виховала. Але я це вмить виправлю. Знаєш, я також мама.

— Ти вампірка! Ти не можеш увійти в дім, поки тебе не впустять! Я все про вас знаю. Коли виросту, то, як тато...

— Твій тато не зміг захистити власну родину! Ні свою першу, ні нову. Тоді, так само, як і зараз, він був дуже заклопотаний роботою, яку на його плечі звалив батько. Невже ти думаєш, що я дозволю тобі вирости і стати на той самий шлях, аби занапастити життя якогось молодого наївного дівчиська, яке вподобає твої руді кучері?

— Мій тато захистить нас!

Вона замахнулася батогом — тонкий кривавий слід залишився на щоці хлопчика. Степан ухопився за обличчя і закричав од болю.

— І де ж він зараз? Повір, я буду продовжувати тебе шматувати з великим задоволенням, і ніхто мене не зупинить. Але я ціную свій час, тому ще раз повторю моє прохання — впусти мене в дім!

За їхніми спинами почувся якийсь шурхіт.

Величезна темна фігура Кайдашихи погойдувалась. Її очі застилала біла плівка. Чорна шкіра наче посіріла, через що татуювання стали ще виразнішими.

«Відпусти моїх онуків», — хотіла сказати вона, але з її мертвих губ вирвалося лишень нове булькотіння, з рота повисла цівка слини.

Один із вампірів кинувся на неї. Але стара неочікувано стрімко вхопила його здоровою рукою за горло. Пролунав хрускіт хребців, і той бездиханно впав на землю. Кайдашиха опустилася біля тіла на коліна. Травма вампіра почала загоюватися, викривлена шия випрямилася. Маруся поборола в собі внутрішній поклик угризтися зубами в запашну плоть. Вона хоч і була мертвою, але чітко пам’ятала, скільки часу зміг їй подарувати Омелько. Тому вона підняла із землі зламану стрілу й увігнала срібне вістря вампірові у серце.

— А ти, стара відьмо, все ніяк не можеш померти! — закричала вампірка. — Чи мало ти моєї крові попила свого часу? Й ось, коли я прийшла нарешті скуштувати твоєї, ти вирішила перетворитися на смердючу мертву тушу?!

Жінка занесла батіг над головою. Кайдашиха відчула, як щось обвилося навколо її ніг. Тримати рівновагу важкого мертвого тіла їй і без того було нелегко. Вона захиталась і впала на землю, поруч із убитим її ударом вампіром.

Вампірка жбурнула Марічку на ґанок та підняла сокиру.

— Краще б ти ніколи не полишала свою Африку! Хай буде проклятий той день, коли ваша родина ступила на поріг маєтку моїх батьків!

Жінка побачила, як з пагорба спускається вершниця в яскравій червоній сукні.

— Яка краса! Ви тільки погляньте, матінко, ось і ще одна ваша невісточка поспішає до родинного маєтку. Якби ще мати цих байстрюків не вешталася хтозна-де, то ми могли б організувати справжній сестричник. Побалакали б про наше, про дівоче.

Мелашка гнала руду кобилу що мала сили, але розуміла, що не встигає. Вона дістала револьвер і вистрілила кілька разів. Одна з куль пробила вампірші ногу, але та навіть не звернула на те уваги.

— Мот-ре, не ро-би цьо-го. Во-ни ли-шень ді-ти! — ці слова далися Кайдашиці з неймовірним зусиллям.

— Тільки діти?! А як щодо моєї дитини? Тієї, яку вирізали з мого лона і кинули на підлогу церкви стікати кров’ю? Ви за все заплатите! За кожне гниле слово, за кожен невиправданий докір. За весь біль! За те, що зрадили мене! Замінили мене якоюсь хвойдою! Я старалася, робила все, що могла, але вам завжди було не так! Я була вашою першою невісткою, і ви дозволили мені стати пішаком у вашій сімейній довготривалій суперечці. Але тепер я більше не слабка! Жоден із вас більше не в змозі спричинити мені біль та страждання. Настав час віддавати борги. І першою в моєму списку будеш ти, відьмо!

Мотря занесла сокиру над головою. Її зміїні ікла заблищали.

Марічка та Степан заплющили очі.

Час наче вповільнився. Маруся Кайдашиха, відьма із прадавнього африканського роду, глянула на своїх наляканих онуків, потім перевела змертвілий погляд на повний місяць, останній у її житті. Він якраз випірнув із-за хмари — попрощатись із давньою знайомою. Скільки незліченних разів на цьому дворі вона так само проводжала сонце в останній танок, аби зустрітися з бентежним місяцем. І щоразу вона шепотіла про себе закляття, котре оберігало б її родину. Можливо, вона все ж щось у житті робила не так. Не тим богам молилась і не завжди була доброю. Але вона любила. Любила кожного з них усім серцем. І вона любила Мотрю, навіть зараз. Але ця потвора, яка стояла біля неї зі сокирою над головою, більше не була першою коханою її первістка. Ту добру й віддану жінку разом із немовлям вони поховали багато років тому, поруч із Омельком. Скоро там поховають і Марусю. Зрештою, її час уже сплинув.

Маруся бачила, як милий Омелько схилився, простягуючи їй руку. Він готовий забрати її, готовий сам покинути цей грішний світ. Так довго його змарніла душа тинялася там, де їй не було місця. Він, як ніхто, заслужив на відпочинок. Вони обоє заслуговують на це. Але вона не готова була дозволити йому піти. Навіть якщо це означало, що там, по інший бік буття, їм не судилося бути разом.

«Нарікаю тобі, — подумки звернулася вона до чоловіка зі словами її останнього відьомського закляття. — Ти не покинеш світ живих, аж поки б’ється кров у жилах наших дітей та внуків. Твоя доля — піклуватися про них та берегти. Нехай твій привид стане їх тінню».

Омелько втомлено опустив простягнуту руку. Він кивнув їй, смиренно приймаючи свою долю, і зник у тумані. Ось і в останні миті свого життя вона таки показала, яким насправді може бути підступним стервом. Але ця зрада була заради любові. Й Омелько, як ніхто, це мав розуміти.

«Ох, мій милий царевбивце, потерпи ще трохи, незабаром ми будемо разом. Але не зараз».

Маруся заплющила очі. Свідомість покинула тіло старої відьми лише за мить до того, як сокира розколола її череп навпіл.

Мелашка на ходу зіскочила з кобили і побігла до маєтку.

Мотря з огидою відкинула вимазану в крові та шматках мозку сокиру.

— Мила Мелашка, така ж гарна та юна, як у день твого незавершеного весілля. Бачу, ти вже знайшла мою порожню могилу? Як давно я чекала на звільнення! Всі ці роки я не спала, усе відчувала, чекала, поки мене нарешті хтось звільнить. Усі ці роки єдине, що підживлювало мою свідомість, була ненависть до цього гнилого роду. І ось, нарешті, мій принц прийшов та звільнив мене з підземної в’язниці. Він дав мені мету, підкріпив моє тіло своєю кров’ю. Ми змусимо їх усіх страждати. Після того, як ми втілимо все, що запланували, смерть буде для них недосяжною мрією.

Мелашка вистрілила кілька разів Мотрі в груди.

— Дурненька. Навіть цей малий зміг допетрати, що для того, аби протидіяти таким, як я, потрібне щонайменше срібло. Я не тримаю на тебе зла. Ти, як і я, стала заручницею цієї проклятої усіма богами родини.

Останній вампір загарчав і кинувся на Мелашку. Дівчина відкинула пістоль, ударила нападника ребром долоні по горлу й увігнала тому в груди осиковий кіл.

— Бачу, ти все ж таки підготувалася до нашої зустрічі, — зашипіла на неї Мотря. — Якщо ти знову трапишся на моєму шляху — не очікуй од мене милосердя.

Мотря підхопила на руки нажахану Марічку. За її спиною виросли огидні крила, як у кажана.

— Нехай ця мала побуде трохи зі мною. Ми майже порозумілися. Гарна подруга в ці нелегкі часи — на вагу золота.

Мелашка кинулася до Мотрі, намагалася вхопитися за Марічку, але не дотягнулася. Вампірка зі своєю здобиччю злетіла високо в небо, її примарний силует зник десь у сутінках, за сірими хмарами.

***