Змова проти Америки ebook

Філіп Рот філігранно визначає точку зламу, в якій на страшному перехресті Другої світової війни доля світу могла б піти зовсім іншим шляхом. За версією автора, у виборах 1940-го року громадяни США надають перевагу супернику Ф. Д. Рузвельта — ізоляціоністу і прихильнику нацистських ідей Чарльзу Ліндбергу. Під орудою президента Ліндберга США стають союзником Німеччини та Японії у Другій світовій війні. Країна щільно наближається до розв’язання «єврейського питання» за прикладом гітлерівської Німеччини.

У своєму пророчому творі один з найвидатніших письменників Америки знову й знову звертається до проблем особистого, громадянського, політичного і морального вибору, авторитаризму, сліпої віри, ілюзорності безпеки у світі, де велика війна може одним кроком подолати океан саме тоді, коли суспільство щосили намагається не помічати загрози та відгородитись од «чужих» жахіть. Сьогодні застереження автора лунають із новою силою, а порушені ним питання набувають дедалі більшої гостроти.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-079-5

THE PLOT AGAINST AMERICA

Copyright © Philip Roth, 1981

All rights reserved

© Наталія Климчук, український переклад, 2026

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2026

Філіп Рот

Змова проти Америки

Присвячується С.Ф.Р. 

У 1997 році Філіп Рот став переможцем Пулітцерівської премії за «Американську пастораль». У 1998 році у Білому Домі отримав Національну медаль мистецтв США, а в 2002 році був пошанований найвищою нагородою Американської академії мистецтв і літератури, Золотою медаллю за художню прозу — відзнаку, яку до нього отримали, зокрема, Дос Пассос, Вільям Фолкнер і Сол Беллоу. Рот — двічі лауреат Національної книжкової премії, Премії ПЕН імені Фолкнера та Національної премії товариства літературних критиків. У 2005 році «Змова проти Америки» отримала нагороду Товариства американських істориків за «видатний роман на американську тему 2003–2004 років».

Над цими спогадами панує страх, безмежний страх. Звісно, у кожному дитинстві є свої страхи, та мені й досі цікаво, чи ріс би я таким самим зацькованим хлоп’ям, якби Ліндберг не став президентом або якби я народився не в єврейській сім’ї.

Коли в червні 1940-го гримнуло перше потрясіння — з’їзд Республіканської партії у Філадельфії висунув кандидатом у президенти всесвітньо відомого героїчного авіатора Чарльза О. Ліндберга, — моєму батькові, страховому аґенту з початковою шкільною освітою та заробітком трохи менше ніж п’ятдесят доларів на тиждень, яких вистачало на вчасну сплату найважливіших рахунків, але не набагато більше, виповнилося тридцять дев’ять. Матері — яка колись мріяла вступити до педагогічного коледжу, та не змогла за браком коштів, яка після закінчення школи жила з батьками й працювала секретаркою, яка завдяки вмінню спритно заощаджувати принесену щоп’ятниці батькову зарплату і не менш спритно вести господарство вберегла нас від усвідомлення бідності за найтемніших часів Великої депресії, — було тридцять шість. Моєму братові Сенді, семикласнику з дивовижним для його віку хистом до малювання, виповнилося дванадцять, а я, третьокласник, який на пів року обігнав свою шкільну програму, — а також тільки-но почав колекціонувати марки, як і мільйони інших дітей надихнувшись прикладом головного філателіста країни, президента Рузвельта — мав сім років.

Ми жили у квартирі на другому поверсі будиночка на дві з половиною родини, на обсадженій деревами вулиці дерев’яних каркасних будинків з однаковими гостроверхими ґанками з червоної цегли і з крихітними двориками спереду, закутими зусібіч низеньким живоплотом. Район Віквейк звели на фермерських земельних наділах незабудованої південно-західної околиці Ньюарка відразу після Першої світової війни — якихось шість вуличок, царствено названих іменами переможних командувачів військово-морського флоту доби Іспано-американської війни, і місцевий кінотеатр «Рузвельт», що отримав свою назву на честь шестиюрідного брата ФДР[1] — і заодно двадцять шостого президента країни — Теодора Рузвельта. Наша вулиця, Самміт-авеню, розташувалася в районі на гребені такого самого пагорба, як і решта в портовому місті, котре мало де здіймається на сотню футів над рівнем солончаку з його припливами та відпливами на півночі й сході міста та глибокою затокою на схід від аеропорту, яка оминає нафтові резервуари півострова Байонн, там зливається з Нью-Йоркською затокою, омиває статую Свободи і впадає в Атлантику. Дивлячись на захід з дальнього вікна нашої спальні, ми іноді могли сягнути зором ген аж до темної лісосмуги Вачунзьких гір — розташованого в низині гірського кряжа, отороченого розкішними маєтками та заможними, негусто заселеними околицями, найдальшого краю відомого нам світу на відстані десь за вісім миль від нашого дому. За квартал південніше простяглося робітниче містечко Гіллсайд, де переважно жили люди неєврейського походження. Межа з Гіллсайдом була початком округу Юніон, цілком інакшого Нью-Джерсі.

У 1940-му ми були щасливою родиною. Мої батьки, товариські гостинні люди, добирали друзів з-поміж офісних колег батька та з кола жінок, які разом з мамою допомагали організовувати Батьківсько-вчительський комітет у новозбудованій школі на Ченселлор-авеню, де вчилися ми з братом. Усі вони були євреями. Чоловіки нашого району або мали власну справу — хазяйнували у місцевій цукерні, у гастрономі, ювелірній крамничці, магазинах одягу, меблів, авторемонтній майстерні або кулінарії, тримали крихітні ремісничі майстерні вздовж маршруту Ньюарк-Ірвінґтон, заробляли на життя послугами сантехніка, електрика, маляра чи кочегара — або ж працювали пішими торговими аґентами, як мій батько, і щодня обходили міські вулиці та людські домівки зі своїм крамом та з його продажу отримували комісійні. Єврейського походження лікарі, адвокати й успішні комерсанти-власники великих магазинів у центрі міста жили у власних окремих будинках на вулицях, що розбігалися від східного схилу пагорба Ченселлор-авеню, ближче до трави й дерев Віквейкського парку — трьохсот акрів доглянутої землі з озером для прогулянок на човнах, полем для гольфу і треком для кінних перегонів, що відгороджували район Віквейк від промислових підприємств та портових складів, розтягнутих уздовж автотраси-27 й віадуку Пенсильванської залізниці на сході, від аеропорту, який бурхливо розвивався ще далі на схід, а ще східніше, на самісінькому краєчку Америки — від складів й корабельних доків затоки Ньюарк, де розвантажували судна з усього світу. На західному кінці нашого району, де не було парків і де жили ми, з-поміж мешканців іноді траплявся випадковий учитель або аптекар, але загалом серед наших найближчих сусідів було дуже мало освічених фахівців, вже не кажучи про заможні родини підприємців та фабрикантів. Чоловіки працювали по п’ятдесят, шістдесят, навіть по сімдесят чи й більше годин на тиждень; жінки майже без допомоги техніки, що полегшувала б їхню працю, проводили за роботою весь час — прали білизну, прасували сорочки, церували шкарпетки, перелицьовували комірці, пришивали ґудзики, обробляли від молі вовняні речі, натирали до блиску меблі, замітали й мили підлоги, вимивали вікна, відчищали мийки, ванни, туалети й кухонні плитки, чистили порохотягами килимки, піклувалися про хворих, закуповували харчі, куховарили, годували родину, прибирали в шафах та шухлядах, наглядали за малярськими роботами й хатніми ремонтами, готували все потрібне для релігійних обрядів, сплачували рахунки й вели облік у сімейних книгах доходів та видатків і водночас дбали про здоров’я, одяг, гігієну, навчання, поживне харчування, поведінку, дні народження, дисципліну й духовність дітей. Кілька жінок трудилися разом зі своїми чоловіками у сімейних крамничках на сусідніх вулицях, а після уроків та по суботах їм підсобляли старші діти, які розносили замовлення, наглядали за товарами й прибирали.

Саме робота, а не релігія була тією характерною ознакою, за якою я розрізняв наших сусідів. Ніхто в районі не мав бороди, не одягавсь у старосвітські убори давніх часів і не носив на голові кіпи ні на вулицях, ні в тих домівках, якими я день у день валандався з друзями дитинства. Дорослі зовні вже дотримувалися релігійних обрядів не так, як раніше, або й взагалі не дотримувалися їх всерйоз, тож крім старих крамарів на кшталт кравця та кошерного різника — а ще хворих чи немічних дідусів та бабусь, які з необхідності жили при дорослих нащадках — заледве чи хтось по сусідству розмовляв з акцентом. До 1940 року єврейські батьки та їхні діти на південно-західному кутку найбільшого міста у Нью-Джерсі говорили між собою американською англійською, що звучанням більше скидалася на мову в Алтуні чи Бінгемтоні, аніж на діалекти, що ними, як усім відомо, розмовляють наші єврейські кревні у п’яти районах по той бік Гудзону. Трафаретний напис івритом був на вітрині різника й на одвірках маленьких синагог по сусідству, але більше ніде (окрім цвинтаря) людське око не ризикувало зачепитися за абетку з молитовника на противагу знайомим літерам рідної мови, якою послуговувалися практично всі для втілення усіх мислимих задумів, благородних чи ницих. У газетному кіоску перед цукернею на розі вулиці покупці просили «Рейсінґ Форм» вдесятеро частіше, ніж щоденну газету мовою їдиш «Форвертц».

Ізраїлю ще не існувало, шість мільйонів європейських євреїв ще були живі, а чому Палестина (яка була підмандатною територією Великої Британії від часу ліквідації переможними союзниками у 1918 році останніх віддалених провінцій небіжчиці Османської імперії) мала таке велике значення для людей довкола мене, являло для мене загадку. Коли незнайомець, котрий і справді мав бороду і котрого жодного разу не бачили з непокритою головою, раз на кілька місяців щойно вечоріло приходив і каліченою англійською просив про офіру на заснування національної батьківщини для євреїв, я не розумів, що він робить на наших сходах, хоча й був кмітливою дитиною. Батьки давали мені або Сенді кілька монет кинути в його скриньку для пожертв, і я щоразу вважав цю щедрість лише виявом доброти задля того, аби не вразити почуття бідного дідуся, а той з року в рік, здавалося, так і не міг второпати, що у нас вже є батьківщина, де живе три покоління. Я присягав на вірність прапорові нашої вітчизни щоранку в школі. Я співав пісні про її дивовижі з однокласниками на шкільних зборах. Я радісно відзначав її національні свята й не замислювався над тим, чому мене так захоплюють феєрверки Четвертого липня, чи індичка на День подяки, а чи подвійні бейсбольні матчі на День пам’яті[2]. Нашою батьківщиною була Америка.

А потім республіканці висунули Ліндберга кандидатом у президенти, і все змінилося.

Майже десять років у нашому кварталі Ліндберг вважався таким самим великим героєм, як і де-інде. Так трапилося, що його безпосадковий одиночний переліт тривалістю тридцять три з половиною години з Лонґ-Айленда до Парижа у крихітному моноплані «Дух Сент-Луїса» навіть збігся з тим весняним днем 1927 року, коли мама збагнула, що вагітна моїм старшим братом. І тому молодий авіатор, чия відвага приголомшила Америку та весь світ і чиї досягнення провістили майбутнє неймовірного прогресу повітроплавання, зрештою посів особливе місце в галереї родинних байок, з яких зазвичай проростає перша цілісна міфологія дитини. Таїна вагітності й героїзм Ліндберга злилися воєдино й наділили чимсь особливим, майже божественним мою матір, первісток якої прийшов у життя в супроводі звістки без перебільшення всесвітньої ваги. Сенді пізніше увіковічнив цю мить на малюнку, де зобразив, як дві визначні події наклались одна на одну. На картині — котру він намалював у дев’ять років і котра з якогось дива відгонила естетикою совєтського плаката — Сенді створив уявний образ мами вдалині від нашої домівки, серед радісної юрби на розі Брод і Маркет. Струнка молода жінка двадцяти трьох років з темним волоссям і з усмішкою, що випромінює суцільну щиру радість, несподівано чомусь зовсім сама і чомусь у квітчастому кухонному фартушку, стоїть на перехресті двох найжвавіших міських магістралей і однією рукою прикриває фартуха там, де вигин її стегон і досі оманливо дівочий, а другою єдина з усього натовпу показує на небо, на «Дух Сент-Луїса», що у всіх на очах пролітає над центром Ньюарка саме в ту мить, коли вона раптом усвідомлює, що, здійснивши героїчний вчинок не менш тріумфальний для смертної людини, ніж подвиг Ліндберга, вона завагітніла Сенфордом Ротом.

Сенді було чотири, а я, Філіп, ще не народився, коли в березні 1932-го, первістка самих Чарльза та Енн Морроу Ліндбергів, хлоп’я, чию появу двадцять місяців тому святкувала вся країна, викрали з нового родинного будинку, розташованого осторонь від людських очей у сільській місцевості Гоупвелл, штат Нью-Джерсі. Через якихось десять тижнів напівзотліле тіло дитини випадково знайшли в гаю за кілька миль від будинку. Дитину вбили чи то навмисно, чи випадково після того, як вихопили з колиски, у пітьмі винесли разом з постіллю через вікно дитячої на другому поверсі та спустили по саморобній драбині додолу, поки няня й мати були заклопотані звичними вечірніми справами в іншій частині будинку. До того часу, як у Флемінгтоні, Нью-Джерсі, суд у справі викрадення і вбивства дитини визнав тридцятип’ятирічного Бруно Гауптмана — злочинця, який колись вже відбував ув’язнення в німецькій тюрмі, а тепер жив у Бронксі з дружиною-німкенею — винним, мужність пілота, котрий самотужки здійснив перший трансатлантичний переліт у світі, вже просякла пафосом, що перетворив його на мученика-титана в одному ряду з Лінкольном.

Після суду Ліндберги поїхали з Америки, сподіваючись за допомогою тимчасової експатріації захистити своє нове немовля від зла і повернути собі бодай якесь право на таємницю особистого життя, якої вони прагнули. Родина перебралась у маленьке село в Англії, і звідти Ліндберг почав їздити в нацистську Німеччину як приватна особа, тож для більшості американських євреїв перетворився на мерзотника. За п’ять візитів, під час яких славетний авіатор мав можливість особисто ознайомитися з величчю німецької воєнної машини, його демонстративно розважав маршал авіації Герінґ, йому урочисто вручали нагороди від імені фюрера, а сам герой цілком відкрито висловлював повагу Гітлеру, називаючи Німеччину «найцікавішою державою» світу, а її вождя — «великою людиною». І всю ту цікавість та захоплення він виявив уже після того, як расистськими законами Гітлера 1935 року у євреїв Німеччини відібрали їхні громадянські, соціальні та майнові права, позбавили їх громадянства й заборонили змішані шлюби з арійцями.

Коли в 1938 році я пішов до школи, ім’я Ліндберга вже викликало в нашому домі таке саме обурення, як і щотижневі недільні виступи по радіо священника з міської агломерації Детройта отця Когліна, який випускав тижневик правих поглядів під назвою «Соціальна справедливість» і антисемітською злобою розбурхував пристрасті чималої аудиторії в тяжкі для країни часи. У листопаді 1938 року — найтемнішого, найзловіснішого року для євреїв Європи за всі вісімнадцять століть — нацисти по всій Німеччині спровокували найгірший погром в сучасній історії, Kristallnacht[3]: синагоги були спалені вщент, будинки й підприємства євреїв — зруйновані, і в ту ніч, котра стала передвістям жахливого майбутнього, євреїв тисячами силоміць забирали з їхніх домівок і вивозили в концентраційні табори. Коли Ліндбергу натякнули, що у відповідь на таке безпрецедентне варварство, скоєне державою щодо власних корінних жителів, він міг би замислитися, чи не варто повернути золотий хрест, оздоблений чотирма свастиками і вручений йому від імені фюрера маршалом авіації Герінґом, герой не погодився і пояснив це тим, що, на його думку, публічна відмова від ордена Заслуг німецького орла була б «недоречною образою» для нацистського керівництва.

Ліндберг був першим знаменитим живим американцем, якого я навчився ненавидіти — так само, як Президент Рузвельт був першим знаменитим живим американцем, якого мене навчили любити, — тож висунення пілота республіканцями для змагання у президентських перегонах проти Рузвельта у 1940 році стало найбільшою загрозою для того величезного дару особистої безпеки, яку я, американський син американських батьків в американській школі в американському місті в Америці, що жила в мирі з усім світом, досі сприймав як належне.

З цією загрозою можна порівняти хіба те, як десь тринадцятьма місяцями раніше моєму батькові, аґенту ньюаркського офісу компанії «Метрополітен-лайф», з огляду на його незмінно високі показники продажів навіть у найгірші часи Великої депресії запропонували підвищення до помічника начальника, відповідального за роботу з аґентами в офісі компанії на шість миль західніше від нашого будинку, в Юніоні, містечку, про яке я знав тільки те, що там є кінотеатр просто неба для автомобілістів, де кіно показують навіть в дощову погоду, і куди за планами компанії батько мав переїхати з родиною, якщо заступить на цю посаду. На посаді помічника начальника мій батько невдовзі міг би заробляти сімдесят п’ять доларів на місяць, а в наступні роки навіть сотню на тиждень, у 1939 році — цілий скарб для людей з нашими уявленнями про статки. А оскільки в Юніоні продавалися окремі будиночки на одну сім’ю за мізерною ціною часів Депресії у кілька тисяч доларів, батько зміг би здійснити зухвалий намір, виплеканий ще тоді, коли він ріс без шеляга за душею в ньюаркській найманій квартирі: стати американським домовласником. «Гордість власника» — улюблений вислів мого батька, який втілював ідею таку саму матеріальну, як хліб для людини його походження, ідею, пов’язану не з конкуренцією за соціальне становище і не з демонстративним споживанням, а з його авторитетом чоловіка-годувальника.

Єдина вада полягала в тому, що Юніон, як і Гіллсайд, був містечком робітників неєврейського походження, тож мій батько найпевніше був би єдиним євреєм в конторі з тридцятьма п’ятьма співробітниками, моя мати — єдиною єврейкою на нашій вулиці, а Сенді та я — єдиними єврейськими дітьми на всю школу.

У суботу, після того, як батькові запропонували підвищення — підвищення, яке насамперед утамувало б породжене Депресією палке прагнення сім’ї мати хоча б крихітний запас фінансової міцності — ми пообідали вчотирьох і вирушили розглянутися в Юніоні. Але щойно ми туди приїхали й почали об’їжджати вулиці житлових районів, розглядаючи з вікон машини двоповерхові будинки — не зовсім однакові, але кожний неодмінно із загородженим ґанком, стриженим газоном, клаптиком живоплоту і висипаною вугільною жужелицею під’їзною доріжкою до одномісного гаража, дуже скромні будинки, та все ж просторіші, ніж наша двокімнатна квартира, і зовні дуже подібні на маленькі білі будиночки з кіно про провінційну Америку, де живуть найдостойніші люди цієї країни, — тож щойно ми там опинилися, як наше наївне радісне пожвавлення щодо переходу родини у клас домовласників цілком передбачувано витіснила тривога з огляду на кількість християнських доброчинних закладів. Моя зазвичай енергійна мати відповіла на батькове «Що думаєш, Бесс?» з тим ентузіазмом, у якому навіть дитина відчула нещирість. І хоч я був малим, та мені вистачило розуму здогадатися, чому — бо вона думала: «Наш дім завжди буде тим будинком, “де живуть євреї”. Усе знову буде так, як в Елізабеті».

Елізабет, штат Нью-Джерсі, за часів, коли у квартирі над батьківською бакалійною крамничкою зростала мама, був учетверо меншим за Ньюарк промисловим портом, де головну роль відігравали робітники-ірландці, їхні політики, а також дуже згуртоване парафіяльне життя, яке оберталося навколо численних міських церков, і хоча я ніколи не чув, щоб вона скаржилася на відверто зневажливе ставлення до себе в дитинстві, що минуло в Елізабеті, але тільки після заміжжя й переїзду до ньюаркського єврейського кварталу наша мати відкрила у собі впевненість, завдяки якій спочатку стала першою «мамою класу» в Батьківсько-вчительському комітеті, потім — відповідальною за заснування Клубу матерів при дитсадку заступницею президента БВК, і врешті — президенткою БВК; а побувавши на конференції з питань дитячого поліомієліту у Трентоні, запропонувала запровадити 30 січня — у день народження Президента Рузвельта — щорічний бал на підтримку доброчинної організації з боротьби з поліомієлітом та його наслідками «Марш десятицентовиків», який зрештою провели у більшості шкіл Ньюарка. Навесні 1939 почався другий успішний рік в ролі лідера з прогресивними ідеями — тепер це була підтримка молодого вчителя суспільствознавства, який палко прагнув запровадити у класах Ченселлора «візуальне навчання» — і тепер вона не могла не думати про те, як утратить усе досягнуте відтоді, як стала дружиною і матір’ю на Самміт-авеню. Якби нам пощастило купити будинок і переїхати на одну з вулиць Юніона, які ми бачили в ту мить у їхньому весняному розквіті, не тільки її власний статус знову скотився б знову до становища малої доньки єврейського іммігранта-бакалійника в ірландсько-католицькому Елізабеті, але й нам із Сенді довелося б пережити на власній шкурі мамину власну нікчемну юність чужинки у своєму кварталі, а це було ще гірше.

Попри мамин настрій батько щосили старався нас підбадьорити, відзначав, яке все чистеньке й доглянуте, окремо нагадував нам із Сенді, що нам вже не треба буде ділити на двох маленьку спальню і єдину шафу, мешкаючи в одному з цих будинків, пояснював, які переваги можна отримати, якщо сплачувати кредит, а не орендну плату, однак цей урок елементарної економіки урвався, коли йому довелося зупинити авто на червоне світло біля схожого на парк закладу для охочих випити, який повністю зайняв один ріг перехрестя. У затінку пишних крон під деревами стояли зелені столи для пікніку, і цього сонячного вихідного там прудко снували офіціанти в оздоблених галунами білих піджаках, вправно балансуючи тацями, заставленими пляшками, жбанами й тарілками, а за кожним столом сиділи чоловіки різного віку, курили сигарети, люльки й сигари і спрагло пили з високих келихів та глиняних кухлів. Була там і музика — на акордеоні грав огрядний невеличкий чоловік у коротких штанях і високих шкарпетках і в капелюсі, оздобленому довгим пером.

«Сучі сини! — проговорив батько. — Фашистські покидьки!», а потім загорілось інше світло, і ми мовчки поїхали далі подивитися на офісну будівлю, де він збирався отримати шанс на зарплатню більшу, ніж п’ятдесят доларів на тиждень.

Чому батько втратив самовладання і вилаявся вголос при дітях, пояснив мені брат, коли ми вклалися того вечора у ліжка: затишний акр, де панували забави на свіжому повітрі, називався пивним садом, пивний сад був якось пов’язаний з Німецько-американським бундом[4], Німецько-американський бунд був якось пов’язаний з Гітлером, а Гітлер, і тут мені вже не були потрібні ніякі пояснення, був усіма можливими способами пов’язаний з переслідуванням євреїв.

П’янкий дурман антисемітизму. Саме його, як мені уявлялося, так весело пили вони всі у своєму пивному садочку того дня — як і всі нацисти по усьому світі, що заковтували пінту за пінтою антисемітизм так, ніби поглинали ліки від усіх можливих хвороб.

Того ранку батькові довелося залишити роботу й поїхати в головний офіс у Нью-Йорку — у висотну будівлю, найвищу вежу якої вінчав сигнальний ліхтар, який його компанія гордо йменувала «Незгасним світлом» — і поставити до відома керівника представництв на місцях, що не може прийняти підвищення, якого так прагнув.

— Це я винна, — заявила мама щойно він почав переповідати за обіднім столом те, що відбулося на вісімнадцятому поверсі на Медісон-авеню, 1.

— Ніхто ні в чому не винен, — озвався батько. — Перед виїздом з дому я пояснив йому, що збираюся сказати, ретельно обдумав і сказав, та й усе. Ми не перебираємося до Юніона, діти. Ми залишаємося тут.

— А він що? — спитала мама.

— Вислухав мене.

— А потім? — вела вона далі.

— Підвівся й потиснув мені руку.

— Нічого не сказав?

— Сказав: «Хай щастить, Рот».

— Він розгнівався на тебе.

— Гетчер — джентльмен старого гарту. Здоровенний ґой шести футів зросту. Справжня кінозірка. Шістдесят років, а ладний, як скрипочка. Такі люди усім заправляють, Бесс, вони не марнують часу на те, аби гніватися на таких, як я.

— Ну й що тепер? — спитала вона, маючи на увазі, що його розмова з Гетчером усе одно не скінчиться добром і може обернутися бідою. А я подумав, що розумію, чому. Постарайся як слід — і все вийде — на цій аксіомі нас виховували і тато, і мама. За обіднім столом батько раз по раз повторював: «Якщо питають: “Чи вмієш це робити? Чи впораєшся?”, відповідай: “Звичайно”. Доки вони збагнуть, що це неправда, ти вже чогось навчишся, і робота дістанеться тобі. І хтозна, чи це не буде саме той шанс, який випадає єдиний раз за життя». Однак тоді в Нью-Йорку він вчинив геть не так.

«А що сказав Бос?» — не вгавала мама. Босом ми всі четверо називали начальника батькової контори в Ньюарку, Сема Петерфройнда. У ті часи негласних квот, метою яких було звести до мінімуму доступ євреї до коледжів та професійних училищ, і безперечної дискримінації, що позбавляла євреїв права на помітне просування по службі у великих корпораціях, та жорстких обмежень на участь євреїв у тисячах суспільно-політичних організацій та громадських інституцій Петерфройнд був одним з маленької жменьки євреїв, які доросли до керівної посади у «Метрополітен-лайф» за весь час існування компанії. «Саме він дав тобі це призначення, — говорила мати, — як тепер йому?»

— Знаєш, що він сказав мені, коли я повернувся? Знаєш, що він розповів мені про контору в Юніоні? Там самі п’яниці. Славиться пияками. Не хотів Бос впливати на моє рішення завчасно. Не хотів мені заважати, якщо я справді цього хочу. Контора відома тим, що тамтешні агенти працюють дві години вранці й тринькають решту часу в шинку, або в ще гірших місцях. І я мав піти туди керувати, новий єврей, крутий новий бос-жид, на якого ґої так хочуть працювати аж пищать, а я мав піти туди й підбирати їх з підлоги в барі. Я повинен був туди піти й нагадувати їм про їхні обов’язки перед дружинами та дітьми. О, дітки, як би вони мене полюбили за таку послугу. Можна лишень уявити, як би вони називали мене поза очі. Ні, краще я залишуся там, де я є. Так буде краще для всіх нас.

— А компанія тебе часом не звільнить за те, що ти їм відмовив?

— Сонечко, я зробив що зробив. І край.

Та вона не вірила, що він чесно переказав їй слова Боса; мама вважала, що батько вигадав їхню розмову, аби тільки вона перестала винуватити себе за відмову перевезти дітей до міста іновірців, де раював Німецько-американський бунд, і тим відібрала у нього шанс, який трапився єдиний раз за його життя.

У квітні 1939 року Ліндберги повернулися далі жити родиною в Америці. Лише через кілька місяців, у вересні, вже анексувавши Австрію й заполонивши Чехословаччину, Гітлер захопив і підкорив Польщу і Францію, а Велика Британія у відповідь оголосила Німеччині війну. На той час Ліндберг був задіяний на посаді полковника військової авіації, тож він розпочав їздити країною за завданням уряду США й лобіювати розвиток американської авіації та розширення і модернізацію авіаційного крила збройних сил. Коли Гітлер стрімко окупував Данію, Норвегію, Голландію та Бельгію і майже повністю переміг Францію, і друга велика європейська війна століття саме була в розпалі, полковник військової авіації зробився кумиром ізоляціоністів — і ворогом ФДР, — додавши до своєї місії мету запобігти втягуванню Америки у війну або наданню будь-якої допомоги британцям чи французам. Між ним і Рузвельтом уже й без того панувала велика ворожнеча, але тепер, коли він на великих публічних зібраннях, на радіо та в популярних журналах відверто заявляв, що президент веде країну на манівці, обіцяючи мир і водночас таємно плануючи наш вступ у збройну боротьбу й агітуючи за це, дехто в Республіканській партії почав відверто розхвалювати Ліндберга як людину, котра володіє чарівним даром вибити «розпалювача війни у Білому домі» з третього терміну.

Що більше Рузвельт у спробах запобігти поразці британців тиснув на Конгрес, аби зняти ембарго на постачання зброї й послабити суворі заходи зі збереження нейтралітету, то відвертішим і рішучішим робився Ліндберг, аж доки врешті не виступив по радіо під оплески заповненого прихильниками залу в Де Мойні зі знаменитою промовою і серед «найвагоміших радикалів, котрі штовхають цю країну до війни», назвав групу, яка становила менше трьох відсотків населення і яку він називав то «єврейським народом», то «єврейською расою».

«Жодна чесна й прониклива людина, — сказав Ліндберг, — не може дивитися на їхню провоєнну політику, яку вони проводять тут зараз, і не бачити тих загроз, які несе ця політика і нам, і їм». А потім із приголомшливою щиросердістю додав:

«Незначна кількість далекоглядних євреїв усвідомлюють це й залишаються противниками втручання. Але більшість ще не усвідомлює... Ми не можемо звинувачувати їх за пильнування інтересів, які вони вважають власними, але й ми мусимо пильнувати своїх інтересів. Ми не можемо дозволити природним прагненням й упередженням інших народів повести нашу країну до руйнації».

Наступного дня ті самісінькі звинувачення, які викликали схвальне ревіння слухачів Ліндберга в Айові, наразилися на бурхливий осуд ліберальних журналістів, прес-секретаря Рузвельта, єврейських агенцій та організацій, навіть прокурора округу Нью-Йорк Дьюї та адвоката у справах господарських спорів з Волл-стріт Венделла Віллкі всередині Республіканської партії — двох потенційних кандидатів від республіканців на посаду президента. Критика з боку членів демократичного уряду, зокрема міністра внутрішніх справ Гарольда Ікеса, була такою гострою, що Ліндберг подав у відставку з посади полковника збройних сил запасу, щоб не служити під проводом ФДР, який був його головнокомандувачем. Але авіатора й далі підтримував комітет найбільш масштабної організації «Америка понад усе», котра очолювала боротьбу проти політики втручання, тож він залишався найпопулярнішим пропагандистом її доказів на користь збереження нейтралітету. У багатьох адептів організації «Америка понад усе» не викликало жодних сумнівів (хай навіть перед лицем фактів) твердження Ліндберга, що єврейська «найбільша загроза для цієї країни полягає в тому, що вони володіють великою часткою власності та впливом у нашому кінематографі, у нашій пресі, на радіо і в нашому уряді». Коли Ліндберг гордо писав про «успадковану нами європейську кров», коли застерігав проти її «розрідження чужими расами» і «проникнення меншовартої крові» (усі ці вислови з’являються в щоденникових записах тих років), він документував особисті погляди, які поділяла істотна частина рядових членів «Америки понад усе», а також частина знавіснілих виборців значно більша, ніж могли собі уявити навіть такі євреї, як мій батько з його лютою ненавистю до антисемітизму, або моя мати з її глибоко вкоріненою недовірою до християн.

З’їзд Республіканської партії 1940 року. Ми з братом повкладались у ліжка — то був четвер 27 вересня, — а батько, мама та наш старший кузен Елвін сиділи біля ввімкненого радіо у вітальні й разом слухали прямий репортаж з Філадельфії. Після шести голосувань республіканці так і не обрали кандидата. Ім’я Ліндберга ще не вимовив жоден делегат, а його самого на з’їзді не було через секретну нараду на одному із заводів Середнього Заходу, де він проводив консультації щодо проектування нового винищувача, і його присутність не очікувалася. Коли ми із Сенді пішли спати, з’їзд все ще не міг визначитися між Дьюї, Віллкі та двома впливовими сенаторами-республіканцями, Ванденбергом з Мічигана і Тафтом з Огайо, і зовсім не скидалося, що партійні бонзи на кшталт колишнього президента Гувера, якого витіснила з президентського кабінету приголомшлива перемога ФДР 1932-го, або губернатора Альфа Лендона, якому ФДР завдав ще навіть ганебнішої поразки на чотири роки пізніше, отримавши найбільшу перемогу на виборах за всю історію, збираються найближчим часом уладнати справу за допомогою таємної залаштункової оборудки.

Настав перший паркий літній вечір, вікна були відчинені в усіх кімнатах, тож ми із Сенді не могли не чути з ліжок засідання, репортаж з якого передавало радіо у вітальні, і радіо у квартирі під нами, і — оскільки провулки між будинками були такі вузькі, що заледве міг проїхати один автомобіль — радіоприймачі наших сусідів по обидва боки та через дорогу. То були часи задовго до того, як віконні кондиціонери заглушили звуки спекотних ночей у районі, тож трансляція охопила квартал від вулиці Кір до вулиці Ченселлор — квартал, де в жодному з понад тридцяти будинків на дві з половиною сім’ї чи в невеликому новому багатоквартирному будинку на розі Ченселлор-авеню не жило ані єдиного республіканця. На таких вулицях, як наша, євреї традиційно голосували за демократів увесь той час, поки ФДР стояв першим у списку.

Але ми були всього лишень двома дітлахами, тож поснули попри все та, мабуть, так і проспали б до ранку, якби Ліндберг — коли республіканці зайшли в глухий кут на двадцятому голосуванні — не вийшов на сцену з’їзду о 3:18 ночі, хоча цього ніхто не чекав. Підтягнутий, високий, вродливий герой, стрункий чоловік атлетичної статури, якому не було ще й сорока, посадив власний літак в аеропорту Філадельфії лише кілька хвилин тому, тож при його появі сплеск рятівного радісного збудження підкинув прив’ялих духом учасників з’їзду на ноги і вони волали «Лінді! Лінді! Лінді!» тридцять знаменних хвилин, а голова зібрання їх не зупиняв. За успішною постановкою цієї стихійної псевдорелігійної драми стояли махінації сенатора Північної Дакоти Джеральда П. Ная, правого ізоляціоніста, який швидко вписав у список кандидатів ім’я Чарльза А. Ліндберга з Літтл-Фоллса, Міннесота, після чого двоє з найбільш реакційних членів Конгресу — конгресмен Торкельсон із Монтани та конгресмен Мундт з Південної Дакоти — підтримали висунення цієї кандидатури, тож рівно о четвертій ранку п’ятниці 28 червня Республіканська партія одностайним схваленням і без голосування обрала своїм кандидатом сліпого фанатика, котрий у загальнонаціональному ефірі звинуватив євреїв у тому, що це «інші народи», які використовують свій величезний «вплив... щоб повести нашу країну до руйнації» замість того, щоб чесно визнати нас невеликою меншиною громадян, яку значно переважають за кількістю наші співвітчизники-християни і яка загалом не має доступу до державної влади через релігійні упередження, але при цьому не менш віддана принципам американської демократії, ніж шанувальники Гітлера.

Нас розбудило слово «Ні!», «Ні!», яке голосно вигукували чоловічі голоси в кожному будинку у кварталі. Так не може бути. Ні. Тільки не президентом Сполучених Штатів.

За якісь секунди ми з братом знову опинилися біля радіо, де сиділа наша родина, і нікому вже не було діла до того, щоб заганяти нас назад у ліжко. Попри спеку моя добропорядна мама таки нацупила халата поверх тонкої нічної сорочки — вона також спала і прокинулася від галасу — і тепер сиділа на дивані біля батька, прикривши рукою рота, ніби у спробі стримати нудоту. Тим часом мій кузен Елвін, який вже не міг спокійно всидіти на місці, почав метатися кімнатою вісімнадцять на дванадцять квадратних метрів, вкладаючи у кожен крок таку силу, ніби він месник, який нишпорить містом, щоб розправитися із запеклим ворогом.

Гнів тієї ночі стугонів, як справжня кузня, доменна піч, яка поглинає тебе і в якій ти корчишся, мов сталь. І він не стихав — ні поки Ліндберг мовчки стояв на філадельфійській трибуні й слухав, як його, рятівника держави, знову вітають оваціями та радісними вигуками, ні тоді, коли він виголосив промову і прийняв своє призначення кандидатом у президенти від партії, а відтак — мандат на те, аби втримати Америку осторонь від європейської війни. Усі ми зі страхом чекали, коли він знову почне злісно поливати брудом євреїв перед делегатами з’їзду, і хоча він цього не зробив, настрій, який виштовхнув на вулицю всі до єдиної родини у кварталі майже о п’ятій ранку, не змінився. Цілі сім’ї, які до цього я бачив тільки з голови до п’ят у повсякденному одязі, тепер були в піжамах та нічних сорочках під банними халатами безпорадно і кружляли в хатніх капцях на світанку так, ніби їх вигнав з-під рідного даху землетрус. Але найбільше дитину, якою я тоді був, вразив той гнів. Гнів чоловіків, яких я знав за безтурботних кібіцерів[5] або мовчазних добросовісних годувальників, які цілими днями прочищали забиті каналізаційні труби, або оглядали і ремонтували опалення будинків, або торгували яблуками вроздріб, а потім увечері переглядали газету й слухали радіо та засинали у кріслі посеред вітальні, простих людей, яким трапилося народитися євреями й які тепер бушували на вулиці й лаялися, не дбаючи про хороші манери, несподівано й жорстко відкинутих знову в ті жалюгідні поневіряння, з яких, здавалося, їхні родини виплуталися, коли зі щасливої волі провидіння переїхали в іншу країну покоління тому.

Я б сприйняв те, що Ліндберг не згадав євреїв у своїй вдячній промові, якою висловив згоду балотуватись у президенти, за обнадійливий знак, свідченням того, що його протверезив гучний протест, який змусив славетного пілота піти з посади у збройних силах, або що він поміняв думку після промови у Де Мойні, або що він вже забув про нас, або що в глибині душі він чудово знає про нашу безумовну відданість Америці, що хоча Ірландія й досі важить для ірландців, Польща — для поляків, а Італія — для італійців, та ми не зберегли жодної вірності, сентиментальної або будь-якої іншої до тих країн Старого світу, де нам ніколи не раділи й куди ми не мали жодного наміру коли-небудь повернутися. Якби я міг дістатися тоді до суті й описати її стількома словами, то саме так я, мабуть, і думав би. Але чоловіки на вулиці думали зовсім по-іншому. Те, що Ліндберг не згадав ні словом про євреїв, було для них нічим іншим як спритним ошуканством, початком облудної кампанії, скерованої не те, щоб заткнути нам рота й захопити зненацька. «Гітлер в Америці!» — кричали сусіди. «Фашизм в Америці! Штурмовики в Америці!» Після безсонної ночі наше збентежене старше покоління додумалося до всього, до чого тільки можна було додуматися, і все це, наскільки ми могли чути, вони висловили вголос, а потім почали потихеньку відкочуватись у свої будинки (де й досі надривалися на повну гучність радіоприймачі), чоловіки — щоб поголитися, одягнутися й проковтнути чашку кави перед виходом на роботу, а жінки — щоб одягнути, нагодувати й підготувати дітей до нового дня.

Рузвельт усім поліпшив настрій своєю незворушною реакцією на те, що його конкурентом має бути Ліндберг, а не достойний сенатор Тафт чи такий енергійний прокурор, як Дьюї, чи такий знаменитий адвокат, як пещений і вродливий Віллкі. Розповідали, що коли Президента розбудили о четвертій ранку, щоб повідомити цю новину, він, не встаючи зі свого ліжка у Білому Домі, провістив, що «Доки все скінчиться, цей молодий чоловік жалкуватиме не лише про те, що пішов у політику, але й про те, що взагалі навчився літати». По тих словах він негайно міцно заснув — або принаймні так розповідалося в байці, яка принесла нам наступного дня таке полегшення. Тоді на вулиці, коли всі тільки й думали, що про загрозу для нашої безпеки, яку несе ця очевидна несправедлива ганьба, люди дивним чином забули про ФДР і про те, що цей чоловік — цитадель боротьби проти гніту. Величезна збентеженість від висунення кандидатом у президенти Ліндберга привела в дію атавістичне відчуття незахищеності, яке більше стосувалося Кишинева та погромів 1903-го року, аніж Нью-Джерсі через тридцять сім років потому, тому вони й забули, що Рузвельт призначив у Верховний суд Фелікса Франкфуртера і обрав на посаду Міністра фінансів Генрі Морґентау, і про близького президентського радника, фінансиста Бернарда Баруха, і про місіс Рузвельт, і про Ікеса, і про Міністра сільського господарства Воллеса, і що ці троє, як і президент, славляться своїм приязним ставленням до євреїв. Був Рузвельт, була Конституція США, був Білль про права, а також були газети, вільна преса Америки. Навіть республіканська «Ньюарк Івнінґ-Ньюс» надрукувала передову статтю, де нагадала читачам про виступ у Де Мойні й відкрито поставила під сумнів мудрість рішення висунути Ліндберга кандидатом у президенти, а «ПіЕм», новий лівий нью-йоркський таблоїд за п’ять центів, якого мій батько почав приносити після роботи додому разом із «Ньюарк-Ньюс» і гаслом якого був вислів «“ПіЕм” — проти людей, які сідлають інших» — скерував своїх різкі нападки на республіканців у розлогій передовій статті та в замітках з новинами та в колонках практично на кожнісінькій зі своїх тридцяти двох сторінок, навіть у скерованих проти Ліндберга колонках Тома Міні й Джо Камміскі у розділі спортивних новин. На першій сторінці газета розмістила велику фотографію із зображенням ордену, якого Ліндберг отримав від нацистів, а у своєму «Дейлі Пікчер Меґезін», де, за власним твердженням, вони друкували фотографії, які замовчували інші газети — наприклад, дискусійні світлини з натовпами, що чинять самосуд, із закованими в ланцюги каторжанами, з озброєними кийками штрейкбрехерами, або з нелюдськими умовами утримання в американських виправних закладах — сторінка за сторінкою продемонстрували, як республіканський кандидат подорожує нацистською Німеччиною у 1938 році, а кульмінацією став портрет на цілу сторінку, на якому він із сумнозвісним орденом на шиї потискає руку Германа Герінґа, другого за вагомістю нацистського лідера, після Гітлера.

Недільного вечора ми перечекали низку комедійних програм перед виходом в ефір Волтера Вінчелла о дев’ятій. А коли розпочалася його програма, і він заговорив саме те, що ми сподівалися від нього почути, і саме з тим презирством, якого ми від нього хотіли, увесь провулок вибухнув аплодисменти, ніби відомий ведучий новин не сидів за стінами радіостудії на іншому березі великого вододілу, роль якого відігравав Гудзон, а був серед нас і запекло рвався в бій з розпущеною донизу краваткою, із розстібнутим комірцем, у збитому на потилицю сірому капелюсі, громлячи Ліндберга вщент через мікрофон, встановлений на застеленому цератою кухонному столі у сусідській квартирі.

То був останній вечір червня 1940 року. Після теплого дня запала прохолода, завдяки якій можна було затишно сидіти у квартирі й не пітніти, але коли Вінчелл закінчив передачу о дев’ятій п’ятнадцять, зворушені батьки вирішили, що нам учотирьох треба вийти на повітря і разом помилуватися чудовим вечором. Ми збиралися всього лишень пройтися до рогу вулиці й назад — після чого я і брат мали вкладатися спати, — але в ліжку опинилися зрештою майже опівночі, бо доти для дітей, які так перейнялися радісним хвилюванням батьків, про сон і мови не могло бути. Завдяки безстрашній войовничості Вінчелла, яка виштовхнула на вулицю і всіх наших сусідів, приємна маленька вечірня прогулянка закінчилася стихійною вечіркою, на якій розважалися всі. Чоловіки повитягали з гаражів пляжні стільці й порозкладали їх там, де провулки між будинками виходили на вулицю, жінки винесли з будинків глеки з лимонадом, найменші діти несамовито гасали від ґанку до ґанку, а старші сиділи самі по собі, сміючись і теревенячи, й усе це тому, що найвідоміший після Альберта Ейнштейна єврей Америки оголосив Ліндбергу війну.

Урешті-решт саме Вінчелл у своїй колонці започаткував правило відокремлювати трьома крапками — і якимсь магічним чином обґрунтовувати — кожну гарячу новину, що зазвичай мала дуже слабкий зв’язок з фактами, і саме Вінчеллові більшою чи меншою мірою належала ідея обстрілювати легковірні народні маси просто в обличчя шротом пліток, які спритно й непомітно вкрадались у свідомість, руйнуючи репутації, компрометуючи знаменитостей, обдаровуючи славою, створюючи й ламаючи кар’єри в шоу-бізнесі. Саме його колонку одночасно друкували сотні газет по усій країні, а вечірні чверть години по неділях за його участю були найпопулярнішою американською програмою новин, у якій стрімка скоромовка Вінчелла та задерикуватий вінчеллівський цинізм наділяли кожне свіже повідомлення сенсаційним духом викриття. Ми захоплювалися ним, бо він був і безстрашним стороннім спостерігачем, і хитрою, втаємниченою у справи певних кіл людиною, і приятелем директора ФБР Джона Едгара Гувера, і сусідом мафіозі Френка Костелло, і водночас довіреною особою з близького оточення Рузвельта, іноді навіть гостем Білого Дому, якого запрошували порозважати президента за випивкою — обізнаного вуличного бійця й бувалого улюбленця публіки, якого боялися вороги і який був на нашому боці. Народжений на Мангеттені Волтер Віншель (відомий також як Вайншель) з нью-йоркського естрадного танцівника перетворився на жовторотого бродвейського журналіста-оглядача, який заробляв грубі гроші, втілюючи в життя пристрасні уподобання нових жовтих газеток з найбільш низькосортним чтивом, хоча відколи Гітлер прийшов до влади і ще задовго до того, як іншим журналістам вистачило завбачливості чи люті стати з фашистами й антисемітами на бій, фашисти й антисеміти стали його найпершими ворогами. Він уже наділив тавром «щуристів» Німецько-американський бунд і цькував її лідера, Фріца Куна, в радіоефірах та на сторінках газет за те, що той — таємний іноземний аґент, а тепер — після жарту ФДР, передової статті «Ньюарк Ньюс», а також радикального осуду газети «ПіЕм» — Волтеру Вінчеллу залишалося всього лишень викрити «пронацистську філософію» Ліндберга перед своїми тридцятьма мільйонами слухачів вечірньої недільної програми і назвати кандидатуру Ліндберга на посаду президента найбільшою загрозою усіх часів для американської демократії, щоб усі єврейські родини з маленької Саміт-авеню, яка тяглася через увесь квартал, знову почали нагадувати нормальних американців, котрі радіють життю й піднесеному настрою, як годиться спокійним, вільним, надійно захищеним громадянам, а не блукали вулицями в піжамах, ніби втікачі з божевільні.

Мій брат прославився на весь район тим, що міг намалювати «все, що хочеш» — велосипед, дерево, собаку, стільця, мультиплікаційного героя, наприклад, Малого Ебнера[6], — хоча останнім часом його цікавили живі обличчя. Дітлахи завжди збиралися довкола нього і не зводили очей скрізь, де б він не всівся після уроків зі своїм великим блокнотом на спіралі та автоматичним олівцем і не почав робити замальовки з людей довкола. Роззяви неодмінно починали гукати: «Намалюй його, намалюй її, намалюй мене», — і Сенді підкорявся тим умовлянням, хоча б заради того, щоб вони перестали горлати йому над вухом. Тим часом його рука не припиняла невтомно працювати, погляд снував вгору-вниз, вгору-вниз і — ти тільки глянь, такий-то оживав на листку паперу. У чому секрет, питали у нього всі вони, як тобі вдається, неначе просто копіюючи з готового — або чаклуючи — можна було намалювати такий видатний твір .У відповідь на всі ті набридання Сенді зазвичай усміхався або знизував плечима: секрет його майстерності полягав у тому, щоб бути тихим, серйозним і скромним хлопчиком, яким він і був. Те, що він привертав увагу, куди б не пішов, створюючи на вимогу людей портрети, зовні ніяк не позначалося на неупередженості, що була осердям його сили, на вродженій скромності, яка стала його непохитністю і від якої він пізніше на свою біду відійшов.

Удома брат уже не перемальовував ілюстрацій з журналу «Кольєрс» або фотографій з журналу «Лук», а штудіював посібник з мистецтва малювання фігури. Він виграв книжку в День зеленого склепіння у конкурсі для школярів на кращий плакат, який збігся з міською програмою озеленення під орудою Департаменту парків та громадської власності. Відбулася навіть церемонія, під час якої йому потиснув руку містер Беннварт, директор Відділу тіньовитривалих дерев. В основу композиції на його переможному плакаті лягла червона марка за два центи з моєї колекції, випущена на честь шістдесятої річниці Дня зеленого склепіння. Марка здавалася мені особливо гарною, бо з-за кожної її вузької вертикальної білої рамки визирало по стрункому дереву, віти яких сходилися вгорі дугою й утворювали склепіння, а до того як марка стала моєю і я зміг детально роздивитися крізь збільшувальне скло її особливі позначки, значення слова «склепіння» розчинялось у знайомій назві свята. (Маленька лупа разом з альбомом на двадцять п’ять марок, пінцет для марок, зубцемір, оброблені клеєм кріплення для марок, а також чорна ґумова миска, яка називалася детектором водяних знаків — були подарунком від батьків на сім років. За ще десять центів вони купили мені книжечку на дев’яносто з чимось сторінок, яка називалася «Посібник колекціонера марок», де у розділі «З чого почати колекцію марок» я із захватом прочитав таке речення: «На старих ділових документах або на приватних листах часто наклеєні дуже цінні марки, випуск яких вже припинили, тож якщо ви маєте друзів, котрі живуть у старих будинках і накопичили на горищах такі речі, спробуйте отримати від них старі проштемпельовані конверти та обгортки від бандеролей». У нас не було горища, не мав його і жоден із наших друзів, які так само мешкали у квартирах і мебльованих кімнатах, але горища були під дахами окремих будинків на одну сім’ю в Юніоні — зі свого сидіння в машині я бачив маленькі віконця піддаш по обидва кінці кожного будинку, коли ми їздили містом тієї жахливої суботи рік тому, тож коли по обіді ми дісталися додому, усі мої думки кружляли довкола старих конвертів з марками й гашених штемпелями марок на бандеролях від передплачених газет, які нишком зачаїлися на тих горищах, а я тепер не матиму жодного шансу «отримати» їх, бо я — єврей).

Пам’ятна марка на честь Дня зеленого склепіння, була набагато привабливіша ще й завдяки тому, що на ній були зображені люди за роботою, а не портрет відомої людини або картинка з важливим місцем, навіть більше — на марці щось робили діти: у центрі марки хлопчик і дівчинка зовні приблизно десяти-одинадцяти років садять молоде деревце, хлопець копає лопатою, а дівчинка, однією рукою підтримуючи стовбур дерева, рівненько тримає його над ямкою. На плакаті Сенді хлопчик і дівчинка помінялися місцями і стоять обабіч дерева, хлопчик на малюнку — правша, а не шульга, на ньому довгі штани замість бриджів і однією ногою він впирається в заступ, заганяючи його в землю. На витворі брата є ще й третя дитина, хлопчик приблизно мого віку, а от він у бриджах. Стоїть позаду біля молодого деревця і тримає напоготові поливачку, як я, коли позував братові, убраний у свої найкращі шкільні бриджі й високі шкарпетки. Домалювати цього малого придумала мама, і для того, щоб робота Сенді відрізнялася від зображення на приуроченій до Дня зеленого склепіння марці, — а це захистило б його від звинувачення в «копіюванні», — і щоб плакат набув соціального змісту з натяком на тему, яка в 1940 році тему зовсім не була поширеною ні у мистецтві плакату, ні де-інде, і з міркувань «хорошого смаку» навіть могла викликати заперечення з боку суддів.

Третій хлопчик, що садив дерево, був негром, а запропонувати, щоб він також був на малюнку, маму підштовхнула — окрім бажання прищепити своїм дітям таку громадянську чесноту як терпимість — ще одна моя марка, новенький десятицентовий випуск у «групі просвітителів» з п’яти марок, які загалом обійшлися мені на пошті у 21 цент, і які я викуповував цілий березень зі своїх кишенькових п’яти центів на тиждень. На кожній марці над портретом у центрі була намальована лампа, яка в розумінні Поштового міністерства США була «Лампою знань», а в моїй уяві — лампою Аладдіна, бо нагадувала мені про хлопчика з «Тисячі й однієї ночі» з його чарівною лампою, перстнем і двома джинами, які давали йому, що б він не попросив[7]. Якби я сам мав таку можливість, то попросив би у джина найзаповітнішу з усіх американських марок: першу знамениту авіапоштову марку 1918 року за двадцять чотири центи, яка тепер нібито оцінювалась у 3 400 американських доларів і на якій літак у центрі, військова «Летюча Дженні», зображений догори дриґом; а потім попросив би ще три славетні марки випуску 1901 року, присвяченого Всеамериканській виставці, на яких центральні зображення також були помилково надруковані догори дриґом і які оцінювались у понад тисячу доларів кожна.

На зеленій одноцентовій марці у групі просвітителів був зображений Хорас Манн[8]; на червоній двоцентовій — Марк Гопкінс[9]; на фіолетовій трицентовій — Чарльз В. Еліот[10]; на синій чотирицентовій — Френсіс Е. Віллард[11] на брунатній десятицентовій — Букер Т. Вашингтон[12], перший негр на американській марці. Пам’ятаю, що коли вставив Букера Т. Вашингтона у свій альбом і похвалився мамі, що зібрав усю серію з п’яти марок, я запитав у неї: «А буде коли-небудь єврей на марці, як гадаєш?», і вона відповіла: «Можливо, колись і буде. Принаймні я на це сподіваюся». Насправді ж до цього мало минути ще двадцять шість років, і для цього знадобився сам Ейнштейн.

Сенді заощаджував свої щотижневі кишенькові двадцять п’ять центів — і той дріб’язок, який заробляв, відкидаючи сніг, згрібаючи листя і миючи нашу машину — аж поки назбирувалося досить для того, щоб поїхати велосипедом до магазину канцелярського приладдя на Клінтон-авеню, де продавалися товари для малювання, й місяцями скуповувати то вугільний олівець, то наждачні бруски для загострювання олівців, то папір для малювання вугіллям, то маленьку циліндричну металеву штукенцію, в яку він дмухав, щоб розбризкувати прозорий аерозоль для фіксування, завдяки якому вугілля не розмазувалося. У нього були великі затискачі, оргалітова[13] дошка, жовті олівці фірми «Тайкондероґа»[14], ґумки-стирачки, альбоми для ескізів, папір для малювання — начиння, яке він зберігав у картонній скриньці з продуктового магазину на дні стінної шафи для одягу в нашій спальні та яке мамі не дозволялося чіпати під час прибирання. Його енергійна прискіпливість (що передалася від матері) і разюча наполегливість (успадкована від батька) тільки поглиблювали мій благоговійний трепет перед старшим братом, на якого у майбутньому, як вважали всі довкола, чекали великі звершення, тоді як при погляді на більшість хлопців його віку здавалося, що вони не створені навіть для того, щоб їсти за столом з іншими людьми. У ті часи я був хорошою дитиною, слухався і вдома, і у школі — упертість загалом пасивна, завжди готовий відмовитися від агресії й відкласти її на пізніше — бо був ще зовсім малий і не розумів потенціалу власного гніву. Але ні з ким я не був таким поступливим, як із братом.

На дванадцятий день народження Сенді отримав велику пласку папку чорного кольору з твердого картону, що складалася вздовж прошитого нитками шва і мала вгорі дві стрічки, які він зав’язував бантиком, щоб скріпити листки. Тека була десь два фути на півтора розміром, завелика для шухляд комоду в нашій спальні й щоб зберігати її, приставивши до стінки у захаращеній стінній шафі з нашим одягом. Братові дозволили тримати папку — разом з його альбомами для ескізів на пружинках — під його ліжком, і в ній він зберігав малюнки, які вважав найкращими, починаючи з неперевершеної художньої композиції 1936 року, грандіозного портрету нашої матері, яка показує вгору на «Дух Сент-Луїса», що летить у Париж. У Сенді в папці було ще декілька великих портретів героїчного авіатора, і олівцем, і вугіллям. Вони становили частину його серії портретів відомих американців, у якій найбільшу увагу брат приділяв передусім нині живим впливовим людям, яких найглибше шанували наші батьки, наприклад, Президентові та місіс Рузвельт, мерові Нью Йорка Фіорелло Ла Ґуардії, президенту профспілки Об’єднаних гірняків Америки Джону Л. Льюїсу, а також письменниці Перл Бак, яка отримала Нобелівську премію 1938 року і чий портрет він перемалював з обкладинки котрогось з її бестселерів. Лежали в папці й малюнки з родичами, а з них щонайменше половина — з нашою єдиною досі живою бабусею, матір’ю батька, яка по неділях, коли дядько Монті привозив її до нас, іноді погоджувалася попрацювати для Сенді моделлю. У полоні слова «поважний», юний художник вимальовував кожну зморшку, яку тільки міг вгледіти на її обличчі, й кожен вузлик на її артритних пальцях, поки — так само ретельно, як колись усе життя шкребла підлогу, стоячи на колінах, і готувала на сім’ю з дев’яти людей на плиті, що топилася вугіллям, — малесенька двожильна бабуся сиділа в кухні й «позувала».

За якихось кілька днів після радіопередачі Вінчелла ми з братом були самі вдома, і Сенді витяг теку з-під ліжка та приніс у вітальню. Там він відкрив її на столі (призначеному для застілля з Босом і святкування особливих родинних подій), обережно дістав портрети Ліндберга з-поміж воскового паперу, який захищав кожен малюнок, і розклав їх рядком на стільниці. На першому Ліндберг був у шкіряному авіаційному шоломі із розв’язаними ремінцями, що бовтаються над вухами; на другому — шолом частково захований під великими важкими окулярами-консервами, які він зсунув з очей на лоба; на третьому льотчик з непокритою головою і ніщо не вказує на те, що він авіатор, хіба його твердий погляд, скерований на далекий обрій. Вагомість цього чоловіка було нескладно зрозуміти з того, як Сенді зобразив його. Мужній герой. Відважний шукач пригод. Людина, від природи наділена силою велета й непохитною шляхетністю вкупі зі всевладною незворушністю. Аж ніяк не страхітливий лиходій чи загроза людству.

— Він буде президентом, — озвався до мене Сенді. — Елвін каже, що Ліндберг виграє.

Він так спантеличив і налякав мене, що я вдав, ніби це жарт, і засміявся.

— Елвін збирається їхати в Канаду і вступати в канадську армію, — вів далі брат. — Хоче воювати з британцями проти Гітлера.

— Але перемогти Рузвельта не зможе ніхто, — озвавсь я.

— Ліндберг переможе. В Америці буде фашизм.

А потім ми просто обидва стояли над столом під зловісним закляттям трьох портретів. Досі я ще жодного разу не відчував, що бути семирічним — це велика вада.

— Нікому не кажи, що вони в мене є, — попросив він.

— Але ж мама з татом їх бачили, — відгукнувсь я. — Вони бачили всі ці портрети. Ти всім показував.

— Я їм сказав, що порвав.

На світі не існувало правдивішої людини за мого брата. Тихим він був не тому, що потайний і брехливий, а тому, що ніколи нічого не порушував і не мав чого приховувати. Але зараз якась зовнішня сила змінила значення цих малюнків і перетворила їх на те, чим вони не були, тож він сказав батькам, що знищив їх, і сам перетворився на того, ким не був.

— Але ж можуть знайти, — сказав я.

— Як? — озвався він.

— Не знаю.

— Аякже, — озвався брат. — Не знаєш ти. Просто тримай свого дзьобика на замку, і ніхто нічого не дізнається.

Я виконав його наказ з багатьох причин, і одна з них полягала в тому, що моя третя найстаріша марка США — яку я либонь не міг просто відірвати й викинути — це була десятицентова авіапоштова марка 1927 року на честь трансатлантичного перельоту Ліндберга. Синя, приблизно дві висоти у довжину, а в центрі — зображення «Духу Сент-Луїса», що летить через океан на схід, з якого Сенді й змальовував літака на картині, приуроченій його власному зачаттю. На марці біля білої рамки ліворуч — узбережжя Північної Америки, з якого в Атлантичний океан стирчать слова «Нью Йорк», а біля правої рамки — узбережжя Ірландії, Великої Британії та Франції зі словом «Париж» на кінці позначеної крапками дуги, яка накреслює маршрут перельоту між цими двома містами. Вгорі марки, прямо під грубими білими літерами напису «ПОШТА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ», стояли слова «ЛІНДБЕРГ — АВІАПОШТА», трохи меншим шрифтом, але достатньо великі, щоб їх міг прочитати семирічний хлопець з бездоганним зором. У «Стандартному каталозі поштових марок» Скотта марку вже оцінили у двадцять центів, і я тут же збагнув, що її вартість надалі тільки зростатиме (причому так швидко, що вона стане моєю єдиною найціннішою власністю), якщо Елвін має рацію і трапилося найгірше.

Поки тягнулися довгі місяці канікул, ми грали на тротуарі нову гру під назвою «Я оголошую війну», для якої були потрібні ґумовий м’ячик і грудочка крейди. Крейдою треба було намалювати коло діаметром п’ять або шість футів, розділити його, як пиріг, на сегменти за кількістю гравців і вписати тією ж крейдою в кожен сегмент назву однієї з численних країн, про які цілий рік розповідали в новинах про війну. Далі кожен гравець обирав «свою» країну і ставав, широко розставивши ноги на краю кола з однією ногою в колі, а другою — ззовні, щоб можна було швидко втекти, коли виникне така потреба. Тим часом обраний гравець, тримаючи над головою м’яча, повільно, зі зловісним завиванням проказував: «Я — оголошую — війну — ...» Далі западала сповнена напруженого очікування пауза, а потім дітвак, що оголошував війну, жбурляв м’яча об землю і при цьому вигукував «Німеччині!» або «Японії!», або «Голландії!», або «Італії!», або «Бельгії!», або «Китаю!» — іноді навіть «Америці!» — і всі розбігалися, крім того, на кого прийшовся несподіваний напад. Йому треба було якомога швидше зловити м’яча, щойно той відскочить від землі, й крикнути «Стоп!» Тепер усі, хто проти нього, повинні були завмерти на місці, а країна-жертва нападу розпочинала контрнаступ, намагалася знищити по одній ворожій країні за раз, щодуху гамселячи кожну з них м’ячем, розпочинала з найближчих до себе й просувалася вперед із кожним нищівним лясканням.

Ми грали цю гру безперестанку. Поки не починався дощ і на якийсь час не змивало назви країн з тротуару, люди, проходячи вулицею, мусили або ступати на них, або переступати через них. У нашому районі в ті часи ніяких вартих уваги графіті не було, тільки ці, сліди ієрогліфів наших простих вуличних ігор. Гра нікому особливо не заважала, проте в тих матерів, які мусили слухати нас годинами крізь відчинені вікна, терпець таки уривався. «Діти, а ви не можете забавитися чимсь іншим? Хіба не можна пограти якусь іншу гру?» Але ми не могли — бо всі ми теж тільки й думали що про оголошення війни.

18 червня 1940 року з’їзд Демократичної партії у Чикаго переважною більшістю голосів висунув ФДР кандидатом у президенти від партії з першого ж голосування. Ми слухали по радіо його промову про згоду балотуватися, виголошену з тією упевненою інтонацією представника вищих прошарків суспільства, яка на той час вже майже вісім років надихала мільйони звичайних родин на кшталт нашої зберігати надію посеред тяжких випробувань. Було щось таке у притаманній йому поважній манері промовляти з трибуни, що, хай і здавалося нам чужим, та не тільки стишувало тривогу, але й наділяло нашу сім’ю історичною вагою, повновладно зливаючи воєдино наші життя і з його власним, і з життям усієї нації, коли в нашій вітальні лунало його «співвітчизники», з яким він до нас звертався. Те, що американці могли обрати Ліндберга — те, що американці могли обрати будь-кого іншого — а не людину, яка вже два терміни була президентом і чий голос сам по собі доносив владу над людською метушнею... що ж, таке навіть не спадало на думку, а тим більше такому маленькому, як я, американцю, котрий ніколи не чув з президентської трибуни якогось іншого голосу, окрім голосу Рузвельта.

Минуло зо шість тижнів, і в неділю перед Днем праці Ліндберг здивував країну тим, що не з’явився на святковому параді в Детройті, де за планом мав розпочати свою кампанію, проїхавши автомобільним кортежем крізь робітниче осердя ізоляціоністської Америки (й антисемітську цитадель отця Когліна[15] та Генрі Форда), а натомість без попередження подався на аеродром Лонг-Айленда, з якого розпочався його вражаючий трансатлантичний переліт тринадцять років тому. «Дух СентЛуїса» таємно перевезли туди під брезентом і залишили на ніч у віддаленому ангарі, хоча до того часу, як Ліндберг наступного ранку виїхав літаком на льотне поле, всі телеграфні аґенції, усі радіостанції та газети Нью Йорка вислали на місце репортерів, котрі мали на власні очі побачити той виліт, цього разу не східним курсом через Атлантичний океан до Європи, а західним, через всю Америку до Каліфорнії. Звичайно, до 1940 року комерційні авіалінії перевозили трансконтинентальні вантажі, пасажирів і пошту вже понад десятиліття, а стимулом для всього цього великою мірою став одиночний переліт Ліндберга і його невтомна робота консультанта новостворених авіаліній із зарплатою мільйон доларів. Але того дня свою кампанію розпочинав не багатий прихильник комерційної авіації, і не той Ліндберг, який у Берліні отримав нагороду від нацистів, і не той Ліндберг, який у загальнонаціональному радіоефірі звинуватив надміру впливових євреїв у спробах втягнути країну у війну, і навіть не стоїчний батько викраденого й убитого Бруно Гауптманном у 1932 році немовляти. Це був радше нікому невідомий пілот поштового літака, який наважився на те, на що не наважувався до нього жодний інший авіатор, оточений палким обожнюванням Самотній Орел, досі хлоп’якуватий і незіпсутий попри роки феноменальної слави. У святковий вихідний, яким завершувалося літо 1940 року, на літаку, значно досконалішому, ніж старий «Дух Сент-Луїса», Ліндбергу навіть близько не вдалося побити рекорд, який він сам же й встановив під час безпосадкового перельоту від одного узбережжя до другого десять років тому. І все ж, коли він приземлився в аеропорту Лос-Анджелеса натовп, який складався переважно з працівників авіаційних заводів, — а на великих нових підприємців працювали десятки тисяч людей з Л.А. та його околиць — не тямився від ентузіазму, з яким пілота досі ніхто й ніде ще не вітав.

Демократи назвали переліт хитрим прийомом для привернення публічної уваги, ретельно підготованим персоналом Ліндберга, але насправді рішення летіти в Каліфорнію було ухвалене всього лишень за кілька годин до вильоту самим Ліндбергом, а не тими фахівцями, яким Республіканська партія доручила скеровувати новачка упродовж його політичної кампанії у потрібному напрямку і які разом з усіма очікували на його появу в Детройті.

Його промова була проста, по суті справи, виголошена різким, монотонним, притаманним для жителів Середнього Заходу тоном рішуче не схожого на Рузвельта американця. Його авіаторське екіпірування, що складалося з високих черевиків, бриджів, легкого джемпера поверх сорочки та краватки, відтворювало те, в якому він перетнув Атлантику, а говорив він, не знімаючи шкіряного шолома і льотних окулярів-консервів, відсунутих на чоло точнісінько так само, як намалював їх вугіллям Сенді на ескізі, захованому під ліжком.

«Мій намір балотуватись у президенти, — звернувся він до галасливого натовпу щойно люди перестали скандувати його ім’я, — скерований на те, щоб захистити американську демократію, вберігши Америку від участі в наступній світовій війні. Перед вами простий вибір. Це не вибір між Чарльзом О. Ліндбергом та Франкліном Делано Рузвельтом. Це вибір між Ліндбергом і війною».

Тільки й усього — сорок одне слово, якщо порахувати за окреме слово літеру О на позначення його другого імені — Оґастус.

Прийнявши душ, перекусивши і годину подрімавши в аеропорту Л.А., кандидат заліз назад у «Дух Сент-Луїса» і полетів у Сан-Франциско. До настання темряви він уже був у Сакраменто. І де б він не приземлявся в Каліфорнії того дня, здавалося, що країна ніколи не бачила краху фондової біржі й злигоднів Великої депресії (і, по суті, перемог ФДР), здавалося, ніхто ні на мить не замислюється навіть над тією війною, від якої він був напоготові нас рятувати. Лінді спустився з неба у своєму знаменитому літаку, і знову всюди настав 1927 рік. Знову все заполонив Лінді, відвертий Лінді, який ніколи не виглядав і не говорив зверхньо, а просто був зверхнім — безстрашний Лінді, по-юнацьки енергійний і ваговито зрілий водночас, суворий індивідуаліст, легендарний американський справжній мужчина, який робить неможливе, покладаючись тільки на себе.

За наступні півтора місяці він так провів по одному дню в кожному із сорока восьми штатів, доки в кінці жовтня не повернувся на злітно-посадкову смугу Лонґ-Айленда, з якої злетів у небо того вихідного, на який припав День праці. Від перших променів сонця і до темряви він перестрибував з одного міста, містечка або села до другого, приземляючись на автостради, якщо поблизу не було злітно-посадкової смуги, і здійснюючи посадку й зліт літака на вигоні для худоби, коли прилітав поговорити з фермерами та їхніми родинами у найвіддаленіших сільських округах Америки. Його коментарі з льотного поля транслювали місцеві та регіональні радіостанції, а декілька разів на тиждень він виходив в ефір зі зверненням до народу зі столиці, де зупинявся на ночівлю. Воно було завжди стислим і оберталося довкола того самого: Зараз вже запізно запобігати війні у Європі. Але ще не запізно запобігти вступу Америки в цю війну. ФДР веде країну хибним шляхом. Президент, який вдає, що обіцяє мир, приведе Америку до війни. Вибір простий. Голосуй за Ліндберга або голосуй за війну.

Ще молодим пілотом, у перші, сповнені новизни роки розвитку авіації Ліндберг разом зі старшим і досвідченішим приятелем розважали юрби по усьому Середньому Заходу, стрибаючи з парашутом або виходячи на крило літака без парашута, тож демократи тепер поквапилися знецінити його передвиборче авіаційне шоу на літаку «Дух Сент-Луїса», яке він поєднав з агітаційними виступами у глибокій провінції, порівнявши все це з тими давніми розважальними атракціонами. На прес-конференціях Рузвельт більше не обтяжував себе необхідністю відповідати глузливими дотепами на запитання репортерів про неординарну кампанію Ліндберга, а просто переходив далі до обговорення страху Черчіля перед неминучим вторгненням Гітлера у Британію або до заяви, що проситиме у Конгресу фінансування першого призову мирного часу або до нагадування Гітлеру, що Сполучені Штати не терпітимуть жодного зазіхання на трансатлантичну допомогу, яку наші торгові судна доправляли на військові потреби Британії. Від самого початку було зрозуміло, що його президентська кампанія зведеться до того, що він просто залишатиметься в Білому Домі, де на відміну від «ярмарку з атракціонами», як затаврував заходи Ліндберга Ікес, планує боротися із загрозами міжнародного становища, використовуючи всі доступні йому повноваження і, якщо треба, працюючи цілодобово.

Двічі за час того туру штатами Ліндберг губився під час поганої погоди, і щоразу лише через кілька годин радіозв’язок з ним відновлювався й він міг дати знати країні, що все гаразд. Та потім у жовтні, того самого дня, коли американців приголомшила звістка, що під час останнього з руйнівних нічних нападів на Лондон німці скинули бомби на Собор Святого Павла, в обідній час в екстреному випуску новин повідомили, ніби люди бачили, як «Дух Сент-Луїса» вибухнув у повітрі над Аллеганами й охоплений полум’ям стрімко впав на землю. Цього разу минуло довгих шість годин до того, як перше екстрене повідомлення було спростоване другим з новиною, що зробити аварійну посадку в небезпечній гірській місцевості на заході Пенсильванії Ліндберга змусив не вибух у повітрі, а проблеми з двигуном. Та доки уточнена інформація вийшла в ефір, наш телефон не змовкав — друзі й родичі телефонували обмінятися думками щодо найпершого новинного зведення про вогненну й, мабуть, смертельну аварію. У присутності нас із Сенді наші батьки не сказали нічого, що вказало б на полегшення від ймовірної загибелі Ліндберга, але не висловили сподівання, що він живий, і не виказали великої радості, коли близько одинадцятої вечора прилетіла чутка, що Самотній Орел зовсім не впав вогняним смолоскипом додолу, а благополучно вибрався з неушкодженого літака і всього лишень чекає на запасну деталь, аби вирушити далі й продовжити свою кампанію.

Коли жовтневого ранку Ліндберг приземлився в аеропорту Ньюарка, серед почту, що зібрався вітати його в Нью-Джерсі, був Рабин Лайонел Бенґельсдорф із синагоги «Бней-Моше»[16], першого консервативного храму міста, організованого польськими євреями. Храм «Бней-Моше» розташувався за кілька кварталів від серця старого ґетто вуличних торгівців, яке й досі було найбіднішим районом, хоча там тепер жили не прихожани «Бней-Моше», а громада зубожілих негрів, нещодавніх мігрантів з Півдня. Багато років Сини Мойсея програвали у конкурентній боротьбі за заможне життя; до 1940 року ці родини або відійшли від консервативної церкви і влилися в реформістські конгрегації «Бней Єшрун»[17] та «Охев Шалом»[18] — кожна з них ефектно вмостилася серед старих будинків Гай-стріт — або приєдналися до іншого поважного консервативного храму з давніми традиціями, «Бней Авраам»[19], що переселився кількома милями західніше від попереднього місця розташування в колишній баптистській церкві й тепер був поруч з домівками євреїв-лікарів та юристів, котрі жили на Клінтон Гілл. Нова синагога «Бней Авраам» була найгарнішим міським храмом, круглою будівлею, спроектованою у простому стилі, який називали «античним», і достатньо просторою, щоб умістити тисячі прихожан у Дні покаяння. За рік до того Йоахім Принц, висланий з Берліна гітлерівським гестапо емігрант, заступив на посаді рабина синагоги Юліуса Зільберфельда по його виході на пенсію і тепер на очах перетворювався на впливову людину із широким суспільним світобаченням та виголошував перед своїм заможними парафіянами погляд на єврейську історію, на якому дуже позначився його власний нещодавній досвід свідка кривавих злочинів нацистів.