Життя після Кафки ebook

Хто така Феліція Бауер, якій Франц Кафка адресував кілька сотень сторінок листів? Це питання ставила собі Маґдалена Плацова, коли писала роман «Життя після Кафки». Результатом стала книжка, що заслуговує на увагу як дослідників постаті Кафки, так і тих, хто ніколи глибше не займався творчістю найвідомішого празького письменника.

Авторка почала шукати сліди Феліції в Америці у 2010 році, коли ще був живий її син. Зустрічі з ним і його родиною стали основою книжки, яка зрештою розповідає не лише про Феліцію, а й про інших людей, пов’язаних з Кафкою, чиї долі тісно переплелися з передвоєнною Європою та її уламками.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-112-9

Život po Kafkovi Copyright © Magdalena Platzová, 2022

© Лідія Кіцила, український переклад, 2025

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2025

Магдалена Плацова

Життя після Кафки

Присвячується нащадкам Феліції Марассе, уродженої Бауер, без доброзичливості та довіри яких ця книжка не була б написана.

Ця книжка не є історичною біографією. Деякі персонажі, що в ній з’являються, справжні й носять імена людей, які дійсно жили. Інші мали своїми прототипами реальних осіб, але їхні імена я змінила. А ще тут є персонажі та події, які я повністю вигадала. Сподіваюся, що читачі самі знайдуть пояснення причин, які спонукали мене до цього.

Стосовно цитованих документів, то автентичні тексти, використані мною, на відміну від вигаданих, завжди надруковані курсивом.

Нью-Йорк, 15.10.1975

Шановний пане Канетті,

я прочитав вашу книжку про Франца Кафку та мою матір Феліцію, в дівоцтві Бауер. Я б волів, аби вона взагалі не потрапила мені до рук. Але, на жаль, завжди знайдеться якийсь «друг», який не полінується повідомити мене про найновіші здобутки кафкологічної (чи кафкографічної?) літератури, що, ймовірно, — принаймні судячи з кількості видань, — є дуже прибутковим бізнесом.

Я не буду тут зупинятися на постаті Франца Кафки. Мені більше нічого додати до того, що ви самі досить правдиво описали в книжці. Чи був він великим письменником, цього я насправді не можу оцінити, але абсолютно впевнений, що був невротиком, мазохістом, а коли йдеться про стосунки з жінками, ще й садистом.

Кожен із листів, що їх ви так докладно цитуєте, як на мене, міг би слугувати підставою для психіатричного діагнозу, і кожного з них мало б вистачити, щоб моя мати якомога швидше розірвала з ним стосунки.

Чому вона цього не зробила, я насправді не знаю. Цю рису її характеру я не мав можливості дослідити. Очевидно, тут зіграла певну роль тогочасна мода, відлуння декадансу на зламі століть. Мати, наприклад, обожнювала Стріндберґа[1], який, погодьтесь, у деяких своїх проявах теж є вельми морбідним[2]. Але про цю її «любов» я сам дізнався лише з листів Кафки, коли прочитав їх разом з іншими читачами після смерті матері. Мої батьки належали до «старої школи» і тримали певну дистанцію з нами, дітьми. Про їхнє приватне життя ми знали небагато. Проте достатньо, щоб я вважав за необхідне якомога рішучіше заперечити те, як ви у своїй поспішній і сенсаційній книзі трактували мою матір.

Про поверхневість вашого підходу свідчить навіть лицемірне та нібито скандальне «відкриття» у вступі: «Отож ми нарешті знаємо ім’я жінки, яку досі приховувала лише початкова літера Ф.!»

Шановний пане, якби ви справді цим поцікавилися, то могли б давно дізнатися повне ім’я моєї матері, і вам би не довелося застосовувати детективні методи. Досить було прочитати всім доступну біографію Кафки з-під пера Макса Брода, про якого я теж невисокої думки, але йому, щонайменше, не можна відмовити в добрій волі і — принаймні щодо моєї матері — в певній чуйності.

Мати мала багато талантів. Вона була радше практичною людиною. No nonsense person[3], як тут кажуть. Проте мистецтво завжди справляло на неї глибоке враження. Література, театр і музика. Мій батько, за професією приватний банкір, був чудовим піаністом і, якби замолоду йому дозволили обставини, присвятив би себе музиці.

Мистецтво було однією з тих «магій», якими Кафка міг впливати на матір. Зрештою, він був опублікованим автором, як кажуть сьогодні. Це також, безумовно, мало свій ефект.

Мати не здобула формальної освіти: у п’ятнадцять років була змушена кинути школу й піти працювати, з посади звичайної друкарки власними силами доросла аж до керівниці відділу продажів. Завжди дуже любила читати й охоче вчилася нового. Коли в тридцятих роках ми втікали спершу з Берліна до Женеви, а потім до Америки, вона, замість інших цінностей, везла з собою книжки. Особливу добірку становили ті з них, які подарував їй Кафка: вона тримала їх усі разом, близько шістдесяти томів. Серед них був і примірник Біблії. Після її смерті я продав їх видавництву «Фішер» у Німеччині. Це були єдині гроші, зароблені на Кафці, тоді як на ньому наживаються всі хто завгодно.

Мати була емоційною, теплою і шляхетною жінкою. Ще до заміжжя вона опікувалася дітьми — сиротами війни в берлінському єврейському притулку, і пригадую, що, навіть створивши власну сім’ю, продовжувала підтримувати з ними близькі стосунки. Її «дівчата» приходили до нас у гості, і вона всіляко їм допомагала.

Вона була дуже підприємлива, винахідлива, оптимістична й весела, не дозволяла себе нічим зламати. Її любили всі, хто її знав. Мала організаторський і комерційний хист, зрештою, саме вона після еміграції до Америки утримувала родину. Особливо останні дванадцять років, після того як батько пережив інфаркт і вже не міг працювати. Я також, зрозуміло, намагався допомагати в межах можливостей: давав приватні уроки, отримував стипендії за успішне навчання тощо.

Мати закінчила курси масажу та перукарства і відкрила салон краси. Разом зі своєю сестрою пекла і продавала печиво, згодом вони розширили асортимент. Відтак відкрила магазин з товарами для в’язання та дрібною галантереєю. Але матері ніколи, повторюю, ніколи б не спало на думку торгувати листами Франца Кафки, які вона таємно зберігала протягом сорока років. Я сам про їхнє існування довідався від однієї родички, аж коли мені виповнилось вісімнадцять. Доти я нічого не знав про мамині стосунки з якимсь Кафкою, його ім’я мені було відоме лише з корінців книжок, у які я вдома краєм ока зазирнув і які мене не зацікавили. Біографія Кафки, написана Бродом і видана в Празі ще перед війною, потрапила мені до рук лише у п’ятдесятих роках, коли вийшла в розширеному вигляді в Німеччині. З мамою я про це не говорив, як, зрештою, про будь-що інше стосовно Кафки. Але я напевне знаю, що вона прочитала біографію Брода, як і Кафчині щоденники та «Листи до Мілени»[4]. Що вона про все це думала — не маю уявлення. Можу лише здогадуватися.

Ви, пане, написали буквально, що в моєї матері «піднялася рука продати листи». Тим самим ви опосередковано звинувачуєте її в безсердечності та розрахунку, навіть насміхаєтеся з неї. Ото вже геройство! На безпечній відстані гострити зуби на жінку, про яку ви геть нічого не знаєте і яка не може себе захистити. Зрештою, хто міг щось знати про мою матір, якщо адресат ретельно знищив її листи, тоді як вона зберігала кожну листівку, кожну телеграму, навіть листи, які не були адресовані безпосередньо їй та які не писав Кафка, але вони якось торкалися їхніх стосунків. До прикладу, ті, що їх писала бабусі Анні мати Кафки, Юлія. Я часто запитував себе, чому вона все це так ретельно зберігала.

Це правда, що мати була надзвичайно педантичною. Кожен папірець мав у неї своє місце, був акуратно позначений і впорядкований. Цю звичку, свого роду пристрасть, вона, ймовірно, набула в канцелярії. Знаєте, що мені навіть спало на думку під час читання книг Кафки? Що така риса — я б назвав її захопленням сучасною бюрократією — була спільною для них обох. Хоча кожен підходив до цього з іншого боку. Моя мати — з боку практичності та розуму (хоча кожна пристрасть розкриває в собі й «не-розум»), а Кафка — з боку нестями. Це жодним чином не ставить під сумнів той факт, що, за свідченнями сучасників, він був безумовно здібним чиновником. Але не хочу лізти не в свою справу, адже ви тут для інтерпретації Кафки! Я ж залишуся при своїй матері.

Мені також спало на гадку, що для неї, либонь, цей пакет листів був чимось на кшталт судового досьє. Для захисту чи звинувачення — не знаю, мабуть, і те, й інше; в будь-якому разі воно мало бути повне.

Про Кафку та їхні стосунки вона зі мною, як я вже зазначав, ніколи не говорила, навіть у дорослому віці. Але вже з того, як вона цінувала ті листи, зрозуміло, що вони для неї не були мертві. Що той сумний п’ятирічний період якимось істотним чином формував її наступне життя.

Моя мати більшу частину життя насолоджувалася повною анонімністю, ніхто нею не цікавився, ніхто її не знав. Лише через кілька років після війни, коли Кафка почав набувати популярності й активізувалося полювання на кожне його слово, вона небезпідставно стала побоюватися, що після її смерті деякі відомості, які вона вважала приватними, можуть потрапити до громадськості. Була рішуче налаштована знищити листи перед смертю, справді хотіла це зробити. Але не могла наважитися і постійно це відкладала.

Зрештою вона таки знищила кілька листів, про що я дізнався не від неї (тоді вона підозрювала мене у змові з видавцем Шокеном[5]), а від її найкращої подруги...

Вона чіплялася за листи Кафки з майже незбагненною впертістю, і переконати її продати їх було нелегко. Пан Шокен і Макс Брод вмовляли її протягом кількох років. Зрештою, вона таки поступилась. Але не через гроші, хоча хворіла і мала потребу в коштах. Радше в певний момент вона зрозуміла, що не зможе знищити листи, як планувала, і, якщо помре, втратить над ними контроль.

А я попросту пригрозив, що після її смерті продам листи. Насправді, шановний пане, я її змусив до цього продажу.

Докори сумління через зраду, яку вона, на її думку, вчинила щодо Кафки (їй ніколи не вдавалося переконати себе, що це не зрада), ймовірно, дещо пом’якшила обіцянка Шокена: після книжкового видання рукописи будуть передані до Національної бібліотеки в Єрусалимі.

На жаль, пан Шокен помер у 1959 році, тобто на рік раніше за мою матір, і тому не міг особисто виконати свою обіцянку. Чи виконали її спадкоємці, я не знаю, мабуть, нас би про це повідомили.

Я дуже неохоче повертаюся до цього, залюбки викинув би все з голови. Але ж мушу обстоювати матір. Якщо це неможливо зробити перед вашими читачами, то принаймні перед вами.

Ні, моя мати не безсердечно продала Кафчині листи, як ви написали. Більш того, я вважаю — та з соромом і болем кажу це лише вам, — що втрата цих пам’яток передчасно її вбила.

З 1955 року вона, власне кажучи, вже помирала. Перший інсульт, який залишив тільки легкі наслідки, пережила ще в 1953 році. У 1956 році був наступний інсульт, але й після нього вона почасти відновилася і повернулася додому. Мати була міцним горішком. Проте мешкати сама вже не могла, і я переконав її переїхати з Лос-Анджелеса до нас у Нью-Йорк. Прожила з нами кілька місяців, а потім стався третій, фатальний удар, від якого вона вже не оговталася. Півтора року лежала в лікарні в Рай[6]. Додому її забрати змоги не було — йшлося про постійний догляд.

У ті останні роки вона не могла ні рухатися, ні говорити, хоча все розуміла і була при тямі. Буквально ув’язнена у власному тілі. Що тоді відбувалося в її голові?

Ну, але це вже моє пекло, коли вночі не можу спати.

Здібна комерсантка, еге ж? Жінка без серця.

У тій афектованій книжці, яку про Кафку написав Макс Брод, я прочитав, що й сам Кафка наприкінці життя через туберкульоз гортані не міг говорити. На відміну від матері, він, однак, принаймні міг писати, доки тримав у руках олівець.

Бачите, тут є певний натяк на симетрію, хоча справедливістю я б це не назвав. Сенс цього, звісно, залишається для нас недосяжним.

Закінчу побажанням: хай би повідомлена мною правда лягла на ваше сумління настільки важким тягарем, щоб надалі ви обережно ставилися до своїх вимислів.

«З повагою» чи «щиро» написати не можу, тим більше «Ваш».

Доведеться вам задовольнитися підписом.

Йоахім М.

*

Нью-Йорк, 18.5.1987

Шановний пане Канетті,

сприймайте моє сьогоднішнє послання як додаток до того листа, який я Вам написав дванадцять років тому, та на який так і не отримав відповіді.

Як ви, напевно, пам’ятаєте, я писав вам про обіцянку, яку дав моїй матері Салман Шокен і яка врешті переконала її довірити йому листи. Йдеться про те, що рукописи листів Кафки він подарує бібліотеці в Єрусалимі.

Щойно я прочитав у газеті, що на нью-йоркському аукціоні «Сотбі» мамині листи були продані з торгів за 605 000 доларів. Кажуть, рекордна сума, принаймні якщо йдеться про рукописи.

Понад пів мільйона, пане. А матері дали вісім тисяч! Хіба ж це не шахрайство століття?

Переможець торгів — не бібліотека чи архів, звідки б вони взяли стільки грошей. Це приватна особа, імʼя якої приховане. Листи зникли в приватному сейфі, можливо, назавжди.

Ось таке закінчення в тієї справи. Це ганьба, матір обдурили навіть після смерті. Вона мала цілковиту рацію, бажаючи знищити листи Кафки, шкода, що їй це не вдалося.

З повагою, Йоахім М.

Наприкінці вулиці височіють тонкі щогли вітрильників. Вітер дме з північного сходу, сильний і спокійний, кожен з канатів на причалі свистить на свій лад. Хлопець зупиняється і прислухається. Озером біжать гострі хвильки з білими гребінцями, небо бліде, чисте, холодне.

Вже четвертий рік поспіль він щодня крокує зі школи тією самою дорогою, двічі на день. У зворотному напрямку здебільшого біжить. Озеро він бачить за будь-якої погоди й будь-якої пори року — в сутінках, у темряві. Взимку швидко темніє. Поскрипування дерева. Плюскіт, глухі удари води об борти човнів.

Мати з тіткою вже почали перебирати й роздавати речі, які з собою не повезуть. У валізи піде тільки одяг, а книжки, порцеляну, картини, срібло, килими й меблі надішлють пізніше, коли влаштуються. Переїзд з Берліна був важчий, тоді навіть мати плакала. Але батько наполягав на своєму, і тепер він знову тягне їх геть з Європи, яка в євреїв вислизає з-під ніг.

Вулиця веде вздовж парку, водна гладінь сховалася за деревами. Він завертає за останній ріг. Багатоквартирний будинок, що нагадує приморський готель, з довгими декоративними балконами, кольоровими віконницями та безліччю ніш. Загалом у Женеві вони переїжджали тричі. Після першого приїзду батько орендував віллу з садом. Потім вони ненадовго повернулися до Берліна, бо мати за ним дуже сумувала, але це було помилкою, як казав батько. Втікаючи вдруге, втратили багато грошей на те, щоб їх взагалі впустили. Винайняли меншу квартиру в центрі міста, і щойно перед приїздом бабусі батько знайшов помешкання на вулиці де Моншуазі, біля парку, неподалік від озера. Кімнати невеликі, але кожен має дещицю власного простору. Після смерті бабусі їх удома семеро: батько, мати, Йоахім і Лілі, тітка Ельза, кузина Гана і служниця Берта. Ні гувернантки, ні куховарки в них уже немає.

На другому поверсі перед дверима їхньої квартири пахне смаженим м’ясом. Лише тепер він відчув, наскільки голодний. Натискає круглу кнопку дзвінка, чути голоси, але ніхто не приходить. Після другого дзвінка лунають швидкі кроки. Тиша. Двері повільно відчиняються.

— Ну, постривай! — накинувся на сестру.

— Відчепися. І не кричи. У мами гості з Берліна.

— Хто?

— Якась Марґарете. Нам кажуть називати її тіткою, але я взагалі її не пам’ятаю. Вона постійно говорить. Вони там удвох замкнені.

Через скляну вставку дверей вітальні ллється сонячне світло, кидаючи сині, червоні та зелені плями на білу стіну. Зарипіла паркетна підлога, кольори затанцювали:

— Ви вже тут?

Мати вдягнена в темно-синю сукню з низькою талією і плісованою спідницею, а на шиї в неї дві низки червоного коралового намиста. Її темно-русяве, на скронях посивіле волосся, коротко підстрижене трохи нижче вух, сонце запалює рудим відтінком.

За її спиною з дивана підводиться низенька темноволоса жінка у світлій сукні. Вона простягає руку із запаленою цигаркою:

— Це ж, напевно, Йоахім!

Він мусить підійти до неї й привітатися. Жінка ледь сягає йому до підборіддя, але силоміць тягне його до себе вниз і нафарбованими губами цілує в обидві щоки.

— Ти так виріс! Іще мене памʼятаєш?

Вона рукою куйовдить йому волосся.

— Ми колись жили майже по-сусідству. Я мешкала на Зеданштрассе, зовсім недалеко від Гільди Гільдебранд, тієї знаменитої акторки. Поруч зі мною жив і професор Ейнштейн, він теж уже в Америці. Всі тікають. Може, й ти в Голлівуді станеш актором. Такий же красунчик! Викапаний Фреді.

Вона голосно сміється, затягується цигаркою, видихає хмару диму. Від неї пахне солодкими парфумами й алкоголем на травах, який мати пропонує гостям перед обідом. Два кришталеві келихи із залишками яскраво-зеленої рідини виблискують на столику біля попільнички, по одному з кожного боку, наче почесна варта.

— Піду гляну, що там з обідом, — каже мати. — Дітям треба повертатися до школи. Ми почекаємо на Роберта, якщо ти не дуже голодна. Потім розпоряджуся накрити стіл у їдальні.

— Я ніколи не буваю голодною. Подивись на мене. Ніяк не наберу вагу.

Як він міг її не пам’ятати. Вона завжди говорила надто голосно і в Берліні не пропускала жодної материної вечірки. Сміялася високим сміхом, який нагадував нервові гудки клаксонів на берлінських вулицях. Він соромився її й не любив. Йому здавалося, що вона ганьбить матір перед людьми. Але матері, схоже, це не заважало, бо постійно її запрошувала, жодна світська вечеря на Вікторія-Луїзе-Плац не обходилася без неї. Червоне намисто — це також її подарунок.

— Вибач, я ненадовго, — каже мати. — Заграй на піаніно. Або подивися журнали мод, он їх у мене цілий стос.

— Не турбуйся. Я нудьгувати не буду, підрахую збитки. — І знову той дошкульний сміх. Ґрета затягується сигаретою і підходить до вікна: — Шкода, що ви не бачите звідси озеро.

Після полудня, коли Йоахім з Лілі повернуться зі школи додому, застануть вдома лише похмуру служницю. Вона підігріє дітям молоко, поставить на стіл тарілку з намащеним хлібом, але одразу ж знову побіжить до плити.

Перед вечором у них зазвичай не готують, адже обід — головна страва дня. На вечерю вистачає хліба зі смальцем або вчорашнього супу. Та сьогодні, схоже, намічається бенкет: з духовки пахне тітчин віденський штрудель, а Берта сердито грюкає каструлями.

— Лишили мене з тим саму, — бурчить вона, — а звідки я то маю вміти? Я ж не якась там берлінська куховарка.

— Ти ж усе вмієш, — заспокоює її Лілі. — Куди поділася мама?

— Дами прогулюються в парку, — вигукує Берта. — В таку вітряну погоду! А вони, молодий пане, мали б трохи остерігатися. Щоки геть почервоніли. Весняне сонце таки припікає.

— Тобі не казали, Берто, надовго ця пані тут залишиться?

— Сказали тільки, що маю постелити їй у кімнаті небіжки старої пані. Та я ще не встигла, бо від ранку замкнена в кухні. Валізи в неї чималі, напевно, переїжджає!

— Сподіваюся, не до нас, — вирвалося в Йоахіма.

В коридорі грюкнули двері, почулися голоси.

— Вже тут, — з полегшенням зітхнула Берта. — Тепер, може, пані добродійка дасть мені поради щодо тої вечері.

Хлопець швидко допив молоко й відніс порожню тарілку разом з горнятком у раковину.

У дверях він мало не зіткнувся з матір’ю.

— Куди ти?

— Можна мені трохи надвір?

— А домашні завдання?

— Аж на понеділок.

Двері до вітальні злегка прочинені, з них тягне тютюновим димом. Сонце тепер світить із західного боку, кольорові скельця потьмяніли.

— Вечеря буде о сьомій.

— Чи міг би я сьогодні залишитися у Вайнберґерів?

— Ні.

— Мам, ну будь ласка, вони мене запросили.

— Ні, в нас гості.

— Добре, мамо.

Він прослизнув повз неї й вибіг із квартири. П’ята година, ще встигне на богослужіння в синагозі.

Єдине, що в них залишилося від традиції шабату, — це свічки, які мати запалює перед вечерею. В іншому п’ятничний вечір не відрізнявся від будь-якого дня тижня.

Зате в його найкращого друга Лео Вайнберґера стоїть срібний кубок, а батько, з ярмулкою на голові, перш ніж передати його по колу, тихо над ним співає: Baruch ata Adonaj Elohejnu, melech ha-olam, bore pri ha-fagen[7]. Потім він благословляє миття рук і солодку халу, і лише після цього родина Вайнберґерів може почати трапезу. А які вони за столом веселі, хоча насправді причин для радості в них немає.

Пан Вайнберґер розповів йому, як вони, ще під час війни, вперше втікали від східного фронту та погромів до Берліна. Пані Вайнберґер саме була при надії з Лео. Вони пережили в Берліні повоєнну епідемію грипу та інфляцію, і щойно пан Вайнберґер, вчитель за професією, знайшов кращу роботу і почав приносити додому трохи грошей, прийшов Гітлер. Вони побоялися знову позбутися всього, тож пропустили слушний момент і потрапили до Швейцарії лише тоді, коли проти біженців, яких ставало дедалі більше, почали ухвалювати різні закони. До прикладу, їм не дозволяли працювати. Пан Вайнберґер таємно навчає івриту, учні платять йому готівкою, погодинно. А мама Лео ходить прибирати. Лео ділить кімнату з двома молодшими сестрами, у маленькій темній квартирі поблизу синагоги їх живе п’ятеро.

Проте в п’ятницю ввечері у них панує радісніший настрій, ніж у красиво облаштованій їдальні на вулиці де Моншуазі. Там весело лише тоді, коли батька немає вдома.

Коли батько зрідка буває у від’їзді або вечеряє поза домом, мати й тітка Ельза починають говорити голосніше. Вони згадують своє дитинство в містечку Нойштадт у Верхній Сілезії[8] та переїзд до Берліна. Розповідають про божевільних дядьків і тіток — а їх у родині було чимало — і про те, як вони ходили в Берліні на танці, які сукні кожна з них мала, які в них були залицяльники. Сміються, хоча й незрозуміло з чого, а після вечері грають у різні ігри. У піжмурки. Кіт і миша. Море хвилюється раз. Або тітка Ельза сідає за фортепіано — чого б не наважилася зробити в присутності батька — і грає віденські вальси та старі єврейські пісні, а також кілька угорських мелодій, які вивчила, коли ще жила з чоловіком у Будапешті. Скочують килим, і мати вчить Лілі та Гану танцювати. Намовляють потанцювати і Йоахіма, проте він не піддається, адже не обов’язково стрибати, мов навіжений, щоб почуватися весело.

Сьогодні Ґрета не єдина гостя. За столом сидить іще один знайомий з Берліна, Герман Айснер, якого навіть дітям дозволяють називати на ім’я, бо «дядько Айснер» йому не пасує.

Герман — психіатр, родом з Праги. Саме він найбільше глузував з батька, коли той 15 вересня 1930 року під час світської вечері на Вікторія-Луїзе-Плац оголосив гостям, що вже наступного дня вони з Феліцією та дітьми емігрують до Швейцарії.

— Знаєш що, Роберте? Краще їдь до мене в Ґрюнвальд, це все таки ближче.

Вибух сміху. У Ґрюнвальді розташувався приватний санаторій Германа для душевнохворих.

Вони їли фаршированих перепілок і пили шампанське, це була прощальна вечеря.

Герман Айснер вірив у німецький гуманізм і демократію й був переконаний, що Гітлера та його банду відставних злочинців, як він їх називав, не варто сприймати всерйоз. Народові, який породив Ґете і Гейне, ніхто не зможе нав’язати диктатуру. А навіть якби хтось і спробував таке зробити, то це повинна бути особистість значно більшого калібру, ніж закомплексований, неосвічений психопат Адольф Гітлер.

Герман жваво поставив фюреру діагноз і напророчив, що невдовзі й сам Гітлер опиниться в нього в Ґрюнвальді. Вони тоді добряче насміялися, ласуючи перепілками.

Ще в січні 1933 року він написав до однієї з берлінських газет свої роздуми про непереможність німецької демократії. Менш ніж через два місяці, шостого березня перед північчю, він постукав у двері їхнього будинку в Женеві. Прийшов перепросити.

Вони їдять курячий суп з фрикадельками та фаршировану телятину і запивають все легким бургундським вином. Святкують приїзд Ґрети, яка ще вчора (невже таке взагалі можливо?) була в Берліні. Згадують свої улюблені каварні, пекарів і кравців, модисток, кондитерів, офіціантів, паркові лавки. Міські візерунки облич і місць, що створюють відчуття безпеки й дому.

І в Йоахіма багато чого виринає в пам’яті. Наприклад, зоологічний сад, куди він ходив зі своєю нянькою. А ще акваріум, де з відкритим ротом спостерігав за метушнею барвистих риб і крихітних морських коників з витягнутими носами й закрученими хвостиками, які ширяли у воді вгору-вниз, немов мініатюрні казкові дракончики.

Ґрета каже, що деякі місця сьогодні важко впізнати. Скрізь виросли нові будівлі, а тепер, коли готується олімпіада, Берлін перетворився на величезний будівельний майданчик. Гітлер вирішив засліпити світ.

Обидві жінки на вечерю перевдяглися, Ґрета накинула собі на плечі мереживну шаль.

Праворуч від неї сидить Йоахім, ліворуч Роберт, Герман розташувався між Лілі та Феліцією.

— Як довго ви пробудете в Женеві? — запитує Герман.

Гарне запитання. Йоахім витягує ногу і легко штовхає Лілі в гомілку. Зараз вони це дізнаються.

— Кілька тижнів. Мушу трохи натішитися Феліцією, перш ніж вона зникне за океаном. Хтозна, коли я знову її побачу.

— А потім?

— В мене брат у Палестині.

— В Єрусалимі?

— Ні, в Тель-Авіві. Можливо, ви вже про нього чули — Ганс Блох. Він лікар, і ми ним пишаємося.

— Коли він виїхав?

— Два роки тому. Але хотів виїхати значно раніше, Ганс — завзятий сіоніст.

— Ви маєте намір залишитися в Палестині назавжди?

— Та скажіть на милість, що нині може бути назавжди?

Ґрета робить ковток вина і повільно запалює сигарету. Порція телятини на її тарілці лишається недоторканою.

— Звичайно, недолуге запитання, — зашарівся Герман. — Насправді я розпитую для себе, сам не знаю, куди звідси податися. У Швейцарії залишитися не можу, не маю достатньо грошей, тож мушу почати працювати. Але в моїй професії важлива мова. Я не знаю івриту. В Палестині, звісно, багато людей розмовляють німецькою, але невідомо, чи взяли б мене туди. Чи потрібні Палестині психіатри? Чи тільки муляри, фермери та солдати, як ви думаєте?

— Це ти наразі не знаєш івриту, Германе, наразі.

— На цей раз, Роберте, ти оптиміст, однак не для цього випадку. Можливо, ти ще й навчишся англійської, але я івриту? Навряд. У мене ніколи не було здібностей до мов, а ця взагалі надто відмінна. Читати й писати справа наліво.

— I speak English[9], — каже Ґрета. — Я очолювала відділ зовнішніх продажів. Ви знаєте фірму «Adrema»?

— Друкарські машини.

— Я пропрацювала в «Adrema» дев’ятнадцять років. Це довгий період. Зараз я почуваюся без роботи, наче без рук. Це як смерть когось близького. Або розлучення.

— Що ви робитимете в Палестині?

— Чи потрібні в Палестині друкарські машини? Чи тільки лопати, мотики та рушниці, як гадаєте? Я не розуміюся ні на чому, крім друкарських машин. Можу заробляти на життя як писарка. Принаймні там буде тепло. Сьогодні біля озера ми так промерзли.

Вона мерзлякувато притискає шаль до тіла.

— На цій прогулянці наполягала ти, Ґрето.

— Так, Феліціє, і це було чудово. Засніжені гори вдалині, квітучі дерева, хвилі, що поспішають плесом озера...

— Я думаю про Італію, — каже Герман. — Усі тікають до Франції, але, подейкують, Муссоліні поводиться з євреями пристойно.

Ґрета випускає дим.

— Гарна ідея, Германе. У мене є запрошення до Флоренції. Моя колишня колега вийшла заміж за італійця, юриста, їм належить якийсь банківський дім. У них чудова вілла над містом. Ми могли б поїхати туди разом і вдавати, що ми заручені.

— Ти не боїшся Муссоліні?

— Ну що ти, Бобе!

У хлопця аж вуха почервоніли. Ця жінка називає його батька «Бобом».

— Муссоліні — це не Гітлер. Зрештою, серед фашистів є також євреї. Італійці не дуже зважають на балачки про нордичну расу, знаєш? — Вона вигинається в спині, мов кішка. — Я просто обожнюю Флоренцію. Одразу після війни я поїхала туди на відпочинок, не могла дочекатися. Мене лякали, що там ненавидять німців, але до мене всі були надзвичайно милі. Італійці, здається, взагалі не вміють по-справжньому ненавидіти, не те що німці. Моя колишня колега приймала у своїй віллі Муссоліні та його коханку, яка, до речі, єврейка. Журналістка.

На столі з’являється віденський штрудель Ельзи. Теплий, злегка кисло-солодкий смак яблук, горіхів, родзинок і кориці під крихкою скоринкою тіста, що зверху підрум’янилося до коричневого, а ближче до середини — біле й м’яке.

Після десерту вони переходять до салону, розсаджуються на дивані та в кріслах довкола низького столика. Берта пропонує каву і чай, Роберт — коньяк. Ґрета просить Роберта заграти Бетховена.

— Як за старих часів.

Батько змушує себе трохи повмовляти, але зрештою сідає до фортепіано й піднімає кришку.

Перші акорди «Патетичної». Йоахім спостерігає за батьковим обличчям. На Вікторія-Луїзе-Плац він грав щоразу, коли вони з матір’ю вечеряли вдома. У Женеві сідає за піаніно рідко, ніби уникає його. Можливо, це піаніно він любить не так, як рояль, що його залишив у Берліні.

Як мало він знає цього чоловіка за піаніно. Як же він відрізняється від того батька, завжди вимогливого, суворого, здебільшого похмурого. Сьогодні ж, уперше за довгий час, він сміявся за вечерею своїм давнім сміхом, що так приємно гуркотить у його кремезному тілі.

Він грає з примруженими очима і майже непомітною усмішкою, пальці швидко бігають по клавішах.

Хлопець згадує, як торік батько світився гордістю, коли він, Йоахім, без жодної заминки прочитав у синагозі свій уривок з Тори.

А спершу про бар-міцву він і чути не хотів — хлопцеві довелося випросити обряд. Лише після довгих розмов з матір’ю, яка пояснила йому справу з практичного боку, батько піддався й навіть заплатив панові Вайнберґеру, щоб той учив Йоахіма івриту.

Він це, зрештою, витлумачив для себе так, що це не поступка невігластву, а далекоглядна інвестиція в майбутнє сина.

Палестина для нього і Феліції — не варіант, це ясно: було б те саме, що тікати зі сковорідки прямісінько в казан з окропом. Але хто знає, де зрештою опиняться його діти? А якщо син прагне вчитися, треба його в цьому підтримати, хай би там що. Тільки от довгих штанів він йому на обряд не купив, у цьому пункті він не дав себе переконати. Йому було байдуже, що за юдейським законом Йоахім у тринадцять років міг би навіть оженитися. За правилами цивілізованого берлінського товариства, до якого він себе зараховував, хлопцям купують перші довгі штани лише на чотирнадцятий день народження.

Тому тієї знаменної суботи, коли він мав стати дорослим, хлопець крокував до храму в коротких вовняних штанях і гольфах. На щастя, ніхто з нього не сміявся. Він безпомилково продекламував свій текст, а після завершення церемонії на власні очі побачив, наскільки зворушений батько. Він не обійняв його, бо Роберт ніколи не обіймав своїх дітей, але схвально поплескав по плечу і всю дорогу додому всміхався.

Мати, тітка, Гана й Лілі вже накрили на стіл, обід був святковий, а тітка Ельза спекла його улюблений горіховий торт з ніжною шоколадною помадкою та смородиновим варенням. Від батька він отримав на бар-міцву годинник.

Друга частина, Adagio cantabile.

Але ж це вже прощання, думає хлопець, кидаючи погляд на кімнату.

Тітка Ельза сидить на софі і, відчувши на собі його погляд, підводить очі й усміхається. Вона схожа на маму, але старша, у неї вже зовсім сиве волосся. Хлопець любить тітку Ельзу. На її плече спирається гарненька кузина Гана. Вона не поїде з ними до Америки, має завершити у Швейцарії медичну школу, в яку вступила рік тому. Ґрета напівсидить, напівлежить у кріслі, з головою, відкинутою на спинку, і заплющеними очима. З синюватими тінями на очах вона видається мертвою. Навіть забула про куріння, в нерухомих пальцях стискає незапалену цигарку. Герман стоїть біля піаніно і перегортає сторінки нот.

У другому кріслі сидить мати, а біля її ніг — Лілі. Вона схилила голову з двома товстими темними косами на мамині коліна й дозволяє її теплій долоні пестити своє чоло.

За два місяці ми з татом вирушимо в дорогу, каже собі хлопець. Його шлунок стискається від хвилювання, як завжди, коли він про це думає.

Вони сядуть на корабель у Генуї. Тиждень проведуть на морі, потім іще тиждень у Нью-Йорку, де батько хоче відшукати якихось давніх знайомих. Потім поїздом до Чикаго, де живе молодший мамин брат Фреді. З Чикаго рушать на Західне узбережжя, а звідти вниз — через Сан-Франциско до Лос-Анджелеса. Там кінцева мета їхньої подорожі.

Він поїде з батьком сам, мати з Лілі приєднаються пізніше, коли вони знайдуть квартиру. Аж потім, наостанок, мабуть, вирушить тітка Ельза, якій буде найважче розлучитися з Ганою.

Мамин кузен з дружиною оселилися в Лос-Анджелесі ще рік тому.

«Просте життя, — писали вони батькам. — Пляжі, пальми і сонце, дешеве житло, чимало заощадите на опаленні. За будинок із садком тут заплатите менше, ніж за однокімнатну квартиру в Нью-Йорку».

Поглядом він іще раз охоплює всю кімнату. Намагається закарбувати її в пам’яті, як уже сьогодні ввібрав у себе корабельні щогли та озеро. Колекцію цих відбитків він забере з собою. Тепер він усе ж трохи розумніший, ніж тоді, коли виїжджали з Берліна.