Завжди й довіку. Том 1. Приспаний принц: роман ebook

Так Стелла

Завжди й довіку. Том 1. Приспаний принц : роман / С. Так ; пер. з нім. О. Є. Гладкого. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 568 с.

ISBN 978-966-10-9262-3

Ever & After, Der schlafende Prinz

© 2023 Ravensburger Verlag GmbH, Ravensburg, Germany

Text © 2023 Stella Tack

© О. Є. Гладкий, переклад, 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Народжена у сім’ї, що походить від Білосніжки, Райн Вайт не вважає своє життя аж надто солодким. Утім, тепер їй ще й треба поцілувати приспаного принца! Та коли на свій вісімнадцятий день народження Райн спускається у гробницю під лондонським Тауером, вона мимоволі стає причиною катастрофи: її цілунок пробуджує не тільки принца, але й прадавнє прокляття. Щоб порятувати казкові сім’ї, Райн мусить витримати сім проб, і до того ж їй не варто забувати, що серце — її найвразливіше місце.

Моїй сестрі, щоб вона перестала цілувати несправжніх принців і звернула нарешті увагу на жаб

Пролог

Колись за давніх-давен початок закохався в кінець. І дехто каже також, що сонце закохалося в місяць, світло в темряву, добро у зло, а все — у ніщо.

Обоє мали стільки ж імен, як і облич, хоча зазвичай звали їх Королем Сонця і Королевою Ночі. Вони любили одне одного всім серцем і правили як перші боги над світом, повним чудес — величним і водночас неприборканим та наповненим хаосом. Тривало це недовго, тому що з хаосу родилися нові боги й богині. Першою була жінка, яка, здавалося, виросла з самої землі, і разом з нею прийшов Батько Небо.

Мати Земля була ніжна й ласкава — голос гармонії серед моря хаосу, хоча й бувала часом несамовитою та дикою, і трясла тоді світом у своєму гніві. Батько Небо навпроти неї був невимовно мудрий, його думки безмежні, а воля несхитна, хоча пиха його й високодумство були такі ж неосяжні, як і сам круговид.

Обоє, на перший погляд, були цілком протилежні, та все одно існували в ідеальній гармонії одне з одним.

Після них прийшла діва з очима, наповненими безмежжям, та волоссям, зітканим із золота. Коли вона сміялася, сходило сонце, а коли бачила сни, місяць гладив її по щоках. Король Сонця і Королева Ночі полюбили її всім серцем, і відтоді назвали діву Сестрою Часу. Світ став спокійніший, втихомирений богами, а хаос був переможений майже. Але лиш майже.

Востаннє хаос збурився і повстав. Земля захиталася, гори вивергнули вогонь у небо. І разом з бурею й дощем прийшов також останній з богів. Хаос згас у холодному серці, яке відтоді билося в грудях Брата Долі.

Коли хаос був нарешті приборканий, життя могло далі буяти на землі, і тому сталося так, що перші люди почали заселяти світ. Боги чудувалися тому, що хоча люди були скінченні, на противагу їм, і життя їх тривало не довше від змигу ока, вони все одно могли те, що було не під силу богам: народжувати життя. Діти виростали у жінок і чоловіків, жінки ставали матерями, а чоловіки — батьками. Сміх дітей був наче солодка музика у вухах богів.

Сповнившись цікавістю, боги змішалися з людьми, і це означало те, що дітей, які припали їм найбільше до серця, вони наділяли магією, щоб потім випробувати їх. Ті, хто витримував ці проби, здобували ласку богів і разом з нею, крім магії, багатства й земель, також дар безсмертя. Так зібралися ці улюбленці у дворах під орудою богів — перші роди шляхетних, які ввійшли пізніше в підручники історії як перші казкові сім’ї.

Люди були щасливі, світ був повний магії та чудес, і боги правили в той час у гармонії. Їхнє буття не мало кінця. Жоден із них не знав смутку чи горя. Вони були щасливі. Принаймні більшість з них.

— Я так і знала: Королева Ночі була сумна! — вирвалося мимоволі з мене.

— Тсс, перестань же перебивати, Райн, — прошипіла до мене Фіона, і легкий літній вітерець розвіяв чорне волосся їй по плечах.

Хоча у свої дванадцять Фіона була на п’ять років старша від мене, вона весь час запевняла, що ми на вигляд як близнята. Але це було не так. Шкіра Фіони була куди світлішою від моєї, тому що вона проводила за навчанням більше часу в бібліотеці. Як і мають усі великі дівчата, говорила зазвичай бабуся. Але я не була великою дівчинкою. Принаймні з погляду бабусі. Волосся Фіони було довге й рівне, а моє куйовдилося весь час, і відколи мій кузен Авері приліпив у нього жувальну гумку, воно стало таке коротке, що лоскотало вуха.

Як на мене, у нас із Фіоною було подібне лише одне — наші очі. Вони були сині. Так само, як очі мами, і тітки Ліллі, і бабусі. Вважають, що в тітки Пенсі очі також були сині. Але відколи... я не знала напевне відколи, тому що мама й інші завжди мовчали про це. Та позаяк Авері, мій кузен та її син, жив разом з нами, скільки я себе пам’ятаю, вона, напевно, зникла дуже, дуже давно.

— Діти, прошу вашої уваги! — бабуся поклала книжку казок і суворо до нас закліпала. Вона сиділа на старій лаві під старою яблунею перед нашим будинком. Своїм довгим носом і колючим поглядом бабуся нагадувала мені ворону. Тільки таку, що навівала страх.

— Райн увесь час заважає, — накинулася на мене Фіона.

— Це ніяка не правда, — огризнулася я, і від люті мені пропек­ло вогнем щоки. — А історія ця нудна. Ми вже чули її мільйон разів. Щонайменше!

— Ти така дитина, — прошипіла Фіона і закинула довге волосся собі за спину. Метелик запурхав навколо неї. Усе живе любило Фіону. Метелики завжди пурхали навколо неї. Як над квіткою. Отруйною, щоправда, квіткою. Я блимнула на неї очима.

— Годі вже, — сказала бабуся, і ми вмить позмовкали, почувши суворий тон у її голосі. Вона поправила свої круглі лінзи, і золота оправа зблиснула у сонячному світлі. — Фіоно. Такій юній дамі не личить втрачати терпець і підносити голос.

— Але ж Райн щойно...

— Райн, — перервала її бабуся, а тоді просвердлила мене таким пронизливим поглядом, що я опустила плечі. Погляд бабусі був завжди неприємно важкий. — Райн треба навчитися слухати. Хоч ти і знаєш вже ці історії, та ще їх не розумієш.

— Я розумію їх дуже добре, — мовила непокірно я, і Фіона щипнула мене нелюб’язно за ногу. Коза.

— Ну, якщо так, то можеш повертатися в дім. Я впевнена, що Авері зрадіє твоєму товариству.

— Ні. — Я примружилася і стала теребити нитку, що стирчала з моєї білої сукні. Висока трава лоскотала голі ноги. Моє ліве коліно було подерте, відколи я спробувала вилізти на яблуню вище від Авері. — А чому Авері не пускають ніколи на уроки історії? Думаю, він радо посидів би з нами.

Бабуся насупила чоло і цокнула язиком.

— Авері — Гантер.

— А хіба це погано?

— Він такий, як його батько. Тоді як ми, ми — Вайти.

Як завжди, коли бабуся казала це, щось таке набігало їй на обличчя, від чого перехоплювало дух. Тоді я почувалася важливою.

— Ми є носіями могутньої й прадавньої спадщини. Ми походимо з перших казкових сімей, яких самі боги наділили магією й безсмертям. У наших жилах тече блакитна кров, прадавня кров, могутня кров. Ми та інші казкові сім’ї є останніми спадкоємцями справжньої магії. Фіоно? — Її погляд просвердлив очі моєї сестри, і вона випростала свої тендітні плечі. — А хто були ті перші казкові сім’ї, які отримали дари богів?

— Тих людей, що подавали найбільші надії, боги наділили магічними дарами і піддали важким пробам. Ті, хто успішно ці проби витримав, здобули прихильність богів і були благословенні безсмертям, а крім нього, ще й землями та багатством. Скільки саме їх було, вже ніхто не знає, тому що багато казок загубилося з плином часу, але кілька найбільших шляхетних двірських родів були сім’ями з таких казок: «Попелюшка», «Рапунцель», «Білосніжка», «Жаб’ячий король», «Приспана красуня», «Біляночка й Руженочка», «Різношерстка», «Шість лебедів», «Король Дроздобород», «Стоптані черевички», «Принцеса-гусівниця» і «Три листочки від змії».

— Але до слова... просто хочу переконатися. — Бабуся обернулася до мене. — Райн? Носіями якої спадщини ми досі є?

— Ми походимо з сім’ї Білосніжки, — відповіла я, наче стрелила з пістолета.

— Правильно, — сказала вона, і гордість промайнула в її очах.

— Нашою праматір’ю була Білосніжка. Вона стала однією з наймогутніших придворців, витримавши три важкі проби. Якими були ці проби, Райн?

Нервуючись, я скоса глянула вниз на Фіону, яка всміхалася так само, як зазвичай це робила бабуся, коли вважала співрозмовника дурником, але була занадто ввічлива, щоб сказати про це вголос. Але я блимнула на неї очима і відповіла:

— Її отруїли гребінцем, здушили корсетом, і під кінець вона вдавилася яблуком. Після того, як вона витримала ці проби, її прийняли у двір богів.

Усе пішло, як по маслу. Слова «здушити» мене навчив Авері.

Фіона стисла губи, а тоді засміялася підкреслено дружньо і погладила мене по голівці:

— Молодець, Райн.

— Не чіпай, — сказала я, стягнувши її руку зі своєї голови.

— А що таке? Я ж тебе тільки похвалила.

— Ні, ти просто з мене смієшся.

— Діти! — крикнула бабуся і гостро подивилася на нас, аж поки ми двоє не відсунулися одна від одної. Бабуся зітхнула, а тоді заговорила далі: — Хто може мені?..

— Бабцю? — перебила її я, і бабуся зітхнула знову.

— Що таке, Райн?

— Який дар отримала Білосніжка від богів? — спитала я, майже затамувавши дух.

Бабуся усміхнулася, і тонкі зморшки проступили їй навколо рота, які, однак, були м’якшими, ніж усі її решта. Майже по-змовницьки вона сказала:

— Її наділили даром чистого серця.

Розчарування змусило мене знову прикусити губу.

— І все?

— Що значить, і все? Чого ти ще сподівалася? — спитала в мене роздратовано бабуся.

— Я чекала чогось магічного, чогось супер, — сказала я, і бабуся поглянула на мене так, ніби я поклала їй у суп жабу.

— Супер, — вона повторила це слово з такою зневагою, яку приберігала хіба що для демократії.

— Моя люба дитино, дар чистого серця неймовірно могутній. Її душа була така чиста і бездоганна, що навіть отрута королеви не подіяла на неї, а своєю сердечністю й добротою вона орудувала так само вправно, як і мечем, і завдяки цьому змогла здолати навіть сон смерті. Цей дар недооцінювати не можна. Вона витримала всі випробовування, які випали їй, і тому стала одним з найвідоміших казкових персонажів усіх часів. І ми, жінки Вайт, є носіями цієї спадщини. Цей дар ще й досі дрімає в нас, хоча від магії в цьому невідрадному світі не залишилося майже нічого. Ми — останній її доказ. Одна з нечисленних казкових сімей, які ще не вимерли. І на нас лежить обов’язок зберегти свій спадок. Сподіватися, що боги дадуть нам нові випробовування, щоб ми довели свою силу, і слава про казкові сім’ї розійшлася по світу знову.

Губи Фіони вигнулися від гордості, але очі водночас опустилися так, що її вії торкнулися щік.

— Я зроблю все, що можливо, щоб бути гідною нашої спадщини, бабусю.

— На це я сподіваюся, — відказала та і простягнула їй книжку. — Чи хотіла б ти читати далі, дитино?

Розділ 1

Одинадцять років потому

О Гайнріху, зламався віз!Ні, пане, це не обід тріс,Це серце, зв’язане любов’ю,Облилося від болю кров’ю.

З казки «Жаб’ячий король, або Залізний Гайнріх» братів Грімм

Украсти автомобіль було в теорії трохи легше, ніж на практиці. І тим більше такий страшенно брудний.

З обридою я витерла свої запилюжені руки об чорну шкіряну куртку. Мої пальці були вже чорні. Мені їх, напевно, доведеться шкребти до крові, щоб вони знову стали чисті і не залишилося слідів. Моя бабуся дуже пильна, і на кожну, навіть найменшу, дрібницю завжди звертає увагу.

— Рухайся швидше, Райн! — Бліде обличчя з веснянками виринуло наді мною. Густе каштанове волосся вибивалося з-під синього гуді. — У нас є ще дві хвилини, перш ніж нас тут застукають, — сказала Голлі, моя найкраща подруга.

Гарчачи, я зціпила зуби і накинулася на кабелі прадавнього «бентлі».

— Мені майже вдалося, треба тільки з’єднати кабелем клеми реле та батареї.

Голлі скептично засунула соломинку із синім слаші собі до рота та голосно сьорбнула.

— Здається, що ти плетеш клубок з кабелів, а не з’єднуєш клеми, — заявила вона.

На задньому сидінні грюкнуло, і між нами виринув білий чуб мого кузена Авері.

— Якщо ти зараз замкнеш дроти і нас повбиває всіх, то бабуся приб’є нас точно. Тобто вона все одно нас уб’є, коли до неї дійде, що ми навмисне сперли її машину. І нам влетить ще більше, коли вона рознюхає, чому ми це зробили.

Й Авері, треба визнати, не надто помилявся. Як не прикро, тільки бабуня мала настільки старе авто, яке можна було закоротити. «Поло» мого тата могло видаватися заржавілим, але з ним ця штука точно б не пройшла. І тим більше з «ауді» моєї мами чи «міні» моєї тітки.

Дроти врізалися в мою шкіру, і я рвучко підвела погляд.

— Чи не могли б ви двоє перестати бурчати і замість цього мені допомогти? Ми ніколи так не доїдемо на наш концерт у «Кейдж».

— То як? — спитали вони обоє водночас.

— Можливо, мені посвітите?

— Ну, так... — Голлі дістала свій мобільник і посвітила мені, поки я скручувала дроти.

— Отже, тепер би мало... отут... а тоді — іскра шкваркнула між моїми пальцями і пропекла мені пучки. Я тихо вилаялася — більше зі страху, аніж від болю. Авері пригнувся, Голлі прикрилася своїм слаші. За секунду завівся стрекочучи мотор. Аж надто голосно. Ми здригнулися всі разом.

Я нервово зиркнула на дім. Але його і далі огортала темрява. На щастя, моя сім’я і справді міцно спала.

Принаймні всі, крім бабусі...

Та коли світло не загорілося ще й після того, я тріумфально випросталася.

— Ось бачите, все-таки вийшло!

Я не зважала на пульсування крові у своїх пальцях і вишкірила зуби до Голлі й Авері.

— Нам все-таки потрібна своя машина, — пробубнів мій кузен.

— Наступного разу спробуєш сам, поки я із заднього сидіння буду робити тобі безглузді зауваження, — запропонувала я і натисла на зчеплення; тьмяні фари освітили вкриту жорствою під’їзну доріжку.

Я кинула оком на дзеркало заднього огляду. Позаду нас височіла старовинна вілла «Вайтстоун». Така велетенська й прадавня, що трималася, напевно, купи завдяки тому плющу, що обріс її всю зокола, такому-сякому камінню та чистій силі волі. Там панувала ще суцільна темрява, але мені все одно здалося, що незліченні зашторені вікна витріщаються на нас із докором. Цей дім явно бачив і знав занадто багато. Я рішуче натиснула на педаль газу, і мотор гаркнув із таким оглушливим виляском, немов пролунав пістолетний постріл.

Ми троє ще раз здригнулися, і Голлі почала гарячково пристібатися.

— Їдьмо! Їдьмо! Їдьмо!

Я додала газу. Жорства порснула з-під шин, коли ми з гуркотом помчали доріжкою.

— Ну от, про хованки можна забути. Загорілося світло у спальні бабусі, — оголосив мій кузен, вигнувши тонку шию так, щоб стежити далі за домом.

Голлі невпинно сьорбала своє слаші, поки я гнала антикварну машину за ріг, засовуючи водночас стару касету AC/DC в магнітофон. Автомобіль був такий старий, що навіть він здавався в ньому чимось сучасним. І вже за якусь секунду в салоні заревів «Thunderstruck». Напевно, ми заробимо собі цим вчинком три місяці домашнього арешту, але тієї короткої миті він здавався цілком вартим того. Широко усміхаючись, я поставила пісню на повну гучність, щоб вона аж деренчала у вухах, постукала помальованими начорно нігтями по керму і понеслася по закрученій вулиці. Ліс, який належав до маєтку, промчав стрілою повз нас. Я почула, як Авері позад мене скрутив донизу вікно і загорланив у нього. Холодний жовтневий вітер хльоснув усередину, розкошлавши мою чорну стрижку боб.

Голлі стисла своє слаші між ногами і кинула на мене зачудований погляд.

— Якщо так буде тривати далі, то завтра ми потрапимо в сільську пресу Вудлі.

— Ще більше реклами для нашого гурту, — відказала я.

Моя подруга пирхнула, тим часом як я обернулася до Авері і затягла його за пальто назад у машину.

— Запхни голову назад, Рембо, бо знову заробиш запалення носових пазух.

Мій кузен відкинувся на спинку сидіння з розпатланим на всі боки волоссям і широко усміхнувся до мене.

— Беру свої слова назад. Нам треба частіше викрадати машини.

Здивована, я втупила погляд в дорогу перед нами. Ковані ворота на в’їзді стояли відкриті. Звичайно бабуся зачиняла їх щовечора своїми руками, щоб нікому — дослівно, «жодному наброду» — не спало на гадку вештатися нашим приватним маєтком. Завжди з’являлися придуркуваті туристи, які були готові на все, щоб побачити зблизька «справжню» казкову сім’ю. Одного разу якийсь потворний тип давав мені більше двох тисяч баксів, щоб я завела його в наш маєток. У бабусі мало не трапився серцевий напад, коли вона згодом про це дізналася. І через те, що мені на ту пору минуло лиш десять років, я серйозно замислилася над тим, щоб цю пропозицію прийняти. Ми могли мати шляхетний титул і походити від однієї давно вже мертвої казкової героїні, але заможними не були вже багато років. Вайтстоун обернувся в суцільні руїни. Звичайно, були ще казкові сім’ї, що користалися з туризму та заробляли на родоводі грубі гроші, та попри те, що він був лиш звичайним клаптем паперу, бабуся, напевно, спалила б радше себе та весь Вайтстоун, ніж впустила в нашу садибу туристів. І байдуже, як сильно нам бракувало грошей. Показна зовнішність була всім, і якщо хтось чіплявся за зовнішнє, то це була бабуся.

Ми — Вайти.

Ми дбали про родоводи, рівну поставу, доглянуті кутикули і ще й пишалися цим.

Як же я це ненавиділа — бути однією з Вайтів.

Фари освітили кілька плакучих верб, які низько схилилися над воротами під вагою свого віку. Я видихнула, намагаючись відпружитися, і помчала до воріт так, наче хтось гнався за нами, час від часу позираючи в дзеркало заднього огляду.

— У вас, блакитнокровок, справжня манія переслідування, ви це знаєте? — спитала глумливо в мене Голлі і здула пасмо волосся зі свого обличчя.

— А ви, нешляхетні, тільки заздрите, тому що ваші пусті казочки нікому тепер не цікаві, — відрубала я, і моя найкраща подруга, що походила з сім’ї Пані Метелиці, показала мені середнього пальця.

Ну от, так воно й було виростати нащадком казкової героїні. Навіть твої найкращі подруги були такими самими нащадками. Не те щоб нас було аж надто багато. Насправді сім’ї були невеликі та трималися разом. Принаймні так здавалося ззовні. Оскільки наш родовід був очевидно казковим, і ми собі могли це дозволити, це означало те, що ми ходили в окремі садки, свої початкові школи і, коли йшлося про нас, також Коледж братів Грімм, у якому вчилися раніше наші прапрадіди та прапрабаби, щоб зберегти свою винятковість. Ми, нащадки, були для решти світу якоюсь чудернацькою сектою. І дуже навіть відомою сектою, про яку пліткувала весь час жовта преса, присмачуючи плітки фотографіями.

Але суть у тому, що ми майже не приятелювали з «нормальними» людьми. В бабусі щоразу мало не траплявся інфаркт, коли я приводила із собою подругу, чиї предки не могли похвалитися хоча б одним балакучим помелом. Їй було прикро навіть, що я товаришую з Голлі, яка хоч і походила від казкового персонажа, не мала в собі навіть пуку шляхетної крові.

— Просто до вашого відома: нам треба за сорок хвилин стояти на сцені, якщо й справді ще хочемо дати концерт, — зауважив Авері.

Глибоко зітхнувши, я зиркнула в дзеркало заднього огляду і здригнулася так сильно, що кермо вирвалося мені з рук, і Авері та Голлі злякано зойкнули. У дзеркалі я побачила юнака. Темне волосся, темні очі і здивована усмішка на губах. Він радісно помахав рукою. Мені здалося, що він сидів біля Авері на задньому сидінні, хоча я знала, що там не було нікого. Тільки дух. Лише плід уяви, і більше нічого.

— Забирайся! — гукнула я.

— Що це з тобою, Райн? — вискнула моя подруга, коли я знову смикнула за кермо.

Я помахала головою, щоб зупинити думки, що закружляли в ній, і блимнула очима до образу в дзеркалі заднього огляду. Він нахабно підморгнув мені і вже наступної миті зник без сліду. Дякувати Богові. Я завжди бачила безліч усього невидимого. І найбільше тоді, коли була ще дитиною. Але, на жаль, я мала й донині до цього схильність, і тепер це видавалося не таким уже й милим.

— Пробачте. Муха, — збрехала я і знизала плечима. — Ми це зробимо!

Я помчала ще швидше, аж поки стрілка спідометра не сягнула крайньої позначки.

Через п’ятнадцять хвилин ми заїхали на паркувальний майданчик «Кейджу». Це клуб у середмісті Лондона. Я припаркувалася так криво, що в якомусь іншому місці, напевно, заробила б відразу штраф. Заглушивши мотор, миттю вхопила свій гітарний чохол, закинула за плече ремінь і затріснула за собою двері. Лондон лежав перед нами. Блискучий, різнобарвний і світлий, немов діамант, роздроблений людьми на найдрібніші шматочки. Солодкавий запах Темзи віяв мені в обличчя, і навіть шкіряна куртка не захищала від холоду. Вже в жовтні температура була занадто низькою як для мого одягу.

Я затягла блискавку своєї куртки аж до самого верху і кивнула до Авері й Голлі. Голлі загойдалася нервово і поправила свою шапку. Авері закинув за плече ремінь свого баса.

— Тепер або ніколи, — промовила похмуро я, і ми пішли всі разом.

Мої чобітки голосно цокали по асфальту, коли ми попрямували до входу в «Кейдж». Клуб розташувався в старому фабричному цеху, і черга перед ним була до дідька довгою. Лише від самої думки про те, що я гратиму для стількох людей на справжній сцені, а не в брудному спортзалі нашої школи перед очима у двірника, який стежив за тим, щоб ніхто не поцупив волейбольний м’яч, моє серце забилося від хвилювання швидше. Десь із надр клубу линула музика гурту, який сьогодні був головним виконавцем. Рок-гурту, що мав назву «Скруерз».

Здавалося, що Авері читає мої думки, тому що він пирснув від сміху.

— Бачу, таке тупе ім’я тобі також би не спало на думку.

— Ага, але їм воно не завадило вчасно вийти на сцену, що нам ще доведеться зробити, — втрутилася Голлі, запихаючи барабанні палички в кишені штанів. Ударні вже стояли в клубі, і тому ми змогли доїхати на машині, не тягнучи із собою цілу гору обладнання.

— Але «Скруерз» все ж не мусили вилазити з вікон і красти машину, щоб бути сьогодні тут, — пробуркотіла я, продираючись крізь чергу. На пальці рук, які показували мені, я просто не звертала уваги, і вже невдовзі тицьнула викидайлу під ніс своє посвідчення виконавиці, витягши його перед тим із задньої кишені штанів.

— Здоров. Ми — «Отруєні яблука». У нас скоро виступ. — Я скинула гітару з плеча і спробувала пройти повз нього, та хлопець навіть не ворухнувся.

Він тільки лупнув на нас очима.

— Ви прийшли запізно.

Роздратована, я не зрушила з місця.

— Так, ми знаємо. У нас... виникли проблеми з транспортом. — Я кивнула в бік музейного експоната.

Охоронець схрестив на грудях руки.

— Ви запізнилися.

— Саме так. А тому нам треба терміново всередину, бо...

Він не дав мені змоги договорити, а тільки похитав головою.

— Вибачте, малі. Будете зірками тоді, коли зможете собі це дозволити. Ви спізнилися, а тому вас на сцені не буде.

Я відчула, як схвилювалися Голлі й Авері в мене за спиною.

— Але ж ми не могли раніше... — забелькотіла з ваганням Голлі, та я стала вже перед типом і піднесла підборіддя.

— Послухай мене уважно. Ми ризикували всім, щоб сьогодні бути тут. Я цілий місяць боролася за цей виступ. Це наш шанс, і ми його не втратимо. Не через мою деспотичну бабу і такий стероїдний зад, як у тебе.

Озираючись назад, я тепер розумію, що це була не надто добра ідея — образити хлопця, який мав впустити нас. Авжеж, озираючись назад, люди завжди мудріші.

Я дивилася на парубійка знизу, не бажаючи, хай там що, відводити погляд, і на його чолі запульсувала жилка.

Викидайло пирхнув і нахилився до мене. Й аж настільки повільно, що та шкірянка, у яку він ввіпхав свої тугі м’язи, голосно заскрипіла.

— Та невже?

Я звузила очі і встромила вказівний палець у його до смішного широкі груди.

— Чи ми хочемо, щоб до цього дійшло?

Його брови метнулися вгору.

— Думаю, я спробую ризикнути, — ревнув він і вхопив мене, як щеня, за шкірку. — Ти зараз обернешся і... ох! — рявкнув він від болю.

— Ти мала паскуда! — вискнув, задихаючись, він. А я тим часом підморгнула йому, розстебнула блискавку на своїй куртці і одним спритним рухом вислизнула з неї, після чого в нього в руці залишився лише шмат шкіри. У нас за спинами галасувала юрба, явно задоволена спектаклем.

— Вперед! — гукнула я, вхопила знову свою гітару і рвучко відчинила двері.

Голлі й Авері попростували за мною. Краєм ока я бачила, як широко посміхається мій кузен, тимчасом як Голлі мала такий вигляд, немов згорить від сорому на тому ж місці. Ну, так, їй доведеться це пережити.

— Стійте! Зупиніться негайно, ви...

Лайку викидайла заглушили зачинені двері клубу. Рок-музика вдарила нам у вуха. Мій і так уже швидкий пульс прискорився ще більше, коли я занурилася в нестяму «Кейджу». Клуб був напханий по зав’язку, сцена яскраво освітлена. «Скруерз» стояли на ній, і їхній головний вокал, хлопець з довгим білим волоссям і підплилою тушшю для очей, ревів у мікрофон. Як на мене, він відстав уже на кілька тактів, але басист витягував увесь виступ. Ритм проймав аж до самих кісток, і гітарний риф змушував людей репетувати від захвату. Ця музика й справді збурювала кров, треба було їм віддати належне.

Я блукала по залі поглядом, аж поки він не спинився на барі. А точніше, на Йоланді Найтінґейл, яка походила від Йоринди і Йоринґеля і була власницею «Кейджу». Вона стояла за прилавком, обліпленим стікерами й обдряпаним усілякими написами, попиваючи пінту пива. Я протислася крізь гармидер і дістала кілька болючих ударів по ногах і ребрах, аж поки не змогла нарешті поставити біля себе гітару, упасти на барний стілець і перехилитися через прилавок.

— Йоландо! — крикнула я і махнула рукою.

Власниця клубу підвела очі і зміряла мене допитливим поглядом.

— Погляньте тільки, хто це в нас тут з’явився.

Вона закинула собі на плече рушник.

Я здула пасмо волосся зі свого обличчя.

— Ми тут і могли б уже починати.

— Ви запізнилися.

— Мені дуже жаль, але...

— У цій справі немає ніяких «але». Мені шкода. Ви запізнилися. Виступу не буде.

У моїх грудях стислося щось. Я уп’ялася пальцями у вигладжене дерево і ще більше схилилася над прилавком.

— Тільки три пісні, — попросила благально я.

— Ні.

— Тільки раз.

— Ні.

— Будь ласка, Йоландо, ми...

Почувся стук — це Йоланда з такою силою поставила перед клієнтом пиво, що піна хлюпнула на прилавок.

— Ні, Райн. Ти мене знаєш. Я була поблажливою до тебе, відколи тобі минуло чотирнадцять, і ти схотіла мені довести, що вже повнолітня. Я ніколи цього не любила: стримувати дітей від того, чого вони хотіли самі. Це завжди нас із твоєю матір’ю об’єднувало. Але те, чи стоїш ти на сцені, чи перед нею, залежить від чогось іншого. Там, на ній, ти вже не дитина. Там, на ній, треба поводитися відповідально. Якщо ти цього не можеш, то твоє місце деінде, а не тут. Розглядай це як безцінну науку у своєму житті, бо воно карає того, хто приходить запізно.

— Йоландо, будь ласка. Ми не можемо піти звідси так просто, — вичавила з себе я і припала до неї очима так проникливо, як лише можна.

Йоланда лише зміряла мене поглядом.

— Не сьогодні. Я можу знову вас запросити на виступ через три місяці.

— Через три що?

— Мені дуже жаль. — Сказавши це, вона обернулася і зникла в другому кінці бару.

Я приголомшено глипнула їй услід. Моє дихання обважніло, а серце застукотіло в явно нездоровому ритмі.

— Райн? Може, ми просто підемо? — Голлі зуміла протиснутися до мене.

Я стисла міцно губи і захитала головою.

— Ні, я ще раз поговорю з Йоландою. Вона дозволить нам грати сьогодні.

— Райн... — озвалася моя подруга, і тієї ж миті важка рука ляснула мене по плечі. Я обернулася, налякана, і побачила озлоблене обличчя викидайла.

— Тільки погляньте, хто це в нас тут, — прогарчав він.

Упс.

— Що ж, — заговорила я, але перш ніж я ще щось встигла сказати, хлопець-гора схопив мене обома руками і закинув собі на плече, як мішок картоплі. Світ перевернувся в мене перед очима, а тому розгублені обличчя Авері й Голлі я бачила вже догори ногами.

— Що це означає? Опусти мене вниз! — крикнула я до викидайла, який величезними кроками ступав до дверей, у які ми щойно зайшли. Мої друзі обмінялися поглядами, повели плечима і пішли за мною вслід — Голлі з моєю гітарою за плечем. — Це так тобі не мине! Ти хоч знаєш, хто я така? — гукнула я просто в хитливий зад у себе перед носом, увиваючись водночас як вуж.

— А я мав би? — спитав байдужим голосом викидайло.

— Аякже! Я — Райн Вайт. Внучка Емеральди Вайт. І якщо вона почує, як ти тут зі мною поводишся, смерть на гільйотині повернуть швидше, ніж ти втратиш свою роботу.

Звичайно, трохи заголосно сказано. Але моя баба дуже навіть могла довести до плачу дорослих чоловіків.

— Вайт? Ніколи не чув, — сказав він незворушно. Мовби незворушно. Він схопив мене так сильно, що в легенях не залишилося повітря. Мої ребра хруснули, явно проти цього протестуючи.

Та перш ніж я змогла хоч трохи віддихатися, знову холодне нічне повітря обвіяло мені обличчя. Концерт з уїдливих свистів і криків супроводив нас, поки мене несли уздовж черги на паркувальний майданчик. Я хмуро піднесла середнього пальця, заробивши ще кілька смішків на свою адресу.

— Від таких самих чую! — прогарчала я, коли викидайло різко спинився, вхопив мене за талію і, як мішок борошна, скинув зі свого плеча. Я гупнула на зад з такою силою, що гострий біль прошив мені спину.

— Сучий син! — випалила я.

Він пожбурив мені в обличчя мою шкіряну куртку.

— Заборона на вхід, — сказав він тільки, обернувся і знову став перед ідіотськими дверима.

— Ну, ми ще побачимо, у яке місце ти запхнеш свою заборону, коли весь світ заговорить про «Отруєні яблука», і ви будете повзати на колінах, щоб ми для вас зіграли! — ревнула я йому вслід.

Хлопець навіть не зиркнув у наш бік.

— А взагалі, нічого страшного. — Авері опустився поряд зі мною на землю, витягнув свої довгі ноги і ліниво подивився на мене з-під свого довгого світлого волосся, що сягало аж до плечей. — У тебе, бачу, слина тече від люті, кузино. — Він показав на мою нижню губу.

Я роздратовано відіпхнула його руку вбік і розкинулася на землі, немов морська зірка.

— Ще б трохи. Ми були так близько до своєї цілі. Я вже майже відчула цю сцену під своїми ногами.

Чобітки зачовгали по бетону біля мого вуха, і Голлі також опустилася вниз поряд зі мною, обхопивши руками підтягнуті коліна.

— Але ми хоча б спробували, — сказала врешті вона.

— І провалилися грандіозно, — урочисто завершив Авері, який зв’язав собі недбало волосся на потилиці. — Але я записав на відео той момент, коли ти вцідила хлопцю при дверях у його найдорожчі скарби. З нього зроблю найуспішнішу гіфку за всі часи. Щонайменше на десять хвилин. Але вистачить і п’яти, щоб зробити мене мільйонером.

Я скоса глипнула на нього.

— Ти з мене смієшся?

Мій кузен лише посміхнувся. Його світло-зелені очі ясно зблиснули.

— Ну добре. Я дам тобі двадцять відсотків.

Зітхнувши, я знову поглянула в небо над собою. Лондонський смог огорнув сірою млою ніч. Утім, було й досі видно поодинокі зорі. Вони підморгували до мене. І я підморгнула їм.

— Який же провал. Мені так шкода, — буркнула я і відчула, як розчарування здушує мені горло. Мені пекло в очах, але я щосили стримувала сльози. Якби зараз розревлася, то більше ніколи б не змогла показатися в «Кейджі».

Кузен поплескав мене по коліні.

— Думаю, нам ще вдасться здобути багатство й славу і вибратися нарешті з Вудлі. А якщо не вийде, то я одружуся з багатою і візьму тебе потім у свій новий замок.

— Бабуня нас бачила. І якщо ми потрапимо їй у лапи, то нас чекає смерть, а тому одружуйся якнайшвидше, — зауважила я.

— Вище голову, Райн.

З мене вирвалося зітхання.

— Може, нам просто накивати п’ятами. Якщо поквапимося, то втечемо в Шотландію, перш ніж бабуся нас дожене.

Мій кузен вирячив очі ще ширше і прошипів:

— Ні, я кажу про голову, Райн! До нас дехто йде, і я гадаю, що перед цим дехто ти не хотіла б мати вигляд зарюмсаного єнота, якого щойно виловили зі сміттєвого бака.

— Га? — спитала я і піднесла догори голову. А тоді скам’яніла вмить.

З клубу вийшла висока постать. Коротке біляве волосся яскраво блищало. Повні губи розтяглися в усмішці. Пронизливий синій погляд зустрівся з моїм. Насправді це годі було побачити з такої відстані, але цей хлопець дійсно скидався на казкового принца. Гадаю, що його очі мали б надприродно сяяти. Казкові закони і все...

— Ох, тільки цього мені бракувало! — Я підвелася так рвучко, що хруснула шия. — Скажи, будь ласка, що це не Едвард Сіндерб виходить з «Кейджу» і бачить на власні очі всю нашу ганьбу.

— Але не тільки наш шкільний староста виходить з «Кейджу», — відповів мій кузен, бридко вищиривши до мене зуби, — разом з ним до нас прямує його уїдлива сестричка і страшенно привабливий, але агресивний двоюрідний брат. Якого, до речі, сьогодні залишили зі мною після уроків.

І справді я помітила за Едвардом ще дві інші постаті. І подумки застогнала.

— А що тут роб­лять високородні нащадки Попелюшки? — спитала Голлі.

Я зам’ялася.

— Не знаю, що роб­лять тут Бріанна та Кайрес, але могло статися так... Цілком можливо, що я запросила Едварда.

— Що? — обоє глипнули спантеличено на мене.

— Коли ти його запросила? І чому ти мені нічого про це не сказала? — спитала Голлі.

Це було сьогодні вдень. Він побачив у моїй руці листівку і... Та це не має значення, я взагалі не думала, що він і справді прийде.

Брови Голлі піднеслися стрілою вгору, але вона не сказала нічого.

Та й не мала б взагалі-то. Тому що це було щось особисте між мною й Едвардом. Тому що це було щось особисте між Вайтами і Сіндербами. Не тільки наші землі межували одні з одними, але й наші сім’ї належали до найстаріших і найвпливовіших у країні. Ще дітьми ми майже постійно проводили разом час. Хотіли цього чи ні. Ми ходили в той самий садок і ту саму школу, і я бачила на власні очі, як Едвард із лякливого, заїкуватого слабака перетворився на принадного крутелика, який усе міг, усе знав і навіть міг похвалитися тим, що його зачіска видавалася ідеальною в потрібний момент. І, окрім того, цей хлопець був нестерпно милий. Я ненавиділа це. І також ненавиділа те, що бабуся робила все можливе, щоб ми з Едвардом стали парою. Я не терпіла те, що він був такий правильний та ідеальний. Весь такий, якою я ніколи не стану. Якби хоч був таким же козлом, як його кузен Кайрес, то його не хотіти було б настільки легше, але ні, його люб’язність весь час дратувала мене до нестями.

Утім, одне я знала напевне. З мене й Едварда Сінерба ніколи не вийде пари. І не тільки через мене. Моя бабуся не хотіла цього помічати, але Сіндерби вже кілька років сторонилися нас, немов ми нездужали на якусь заразну хворобу. Ця хвороба називалася безгрошів’я. Бо, на відміну від Вайтів, Сіндерби були не лише старою казковою сім’єю, що жила в старезному будинку. Ні, Сіндерби були багаті. Непристойно багаті. І вони не лише пишалися цим, вони жили цим, і друзів собі шукали таких же. Ніколи в житті я б не припустила, що вони й справді прийдуть на наш концерт.

— Ми могли б сказати, що ти підхопила грип, а тому не змогла виступити на сцені, — уголос подумала Голлі.

— І ще й такий, що від нього блюєш тоді, коли до тебе підходить манірна черлідерка, — уточнив мій кузен.

Перш ніж я встигла зважити в цій справі всі «за» і «проти», Сіндерби стояли вже перед нами. Едвард усміхався до мене.

— Коли ти мені обіцяла велике шоу, то я, звичайно, багато на що розраховував, але не сподівався побачити, як здоровило тебе викидає з клубу, поки ти лаєшся, як моряк.

— Сіндербе, — сказала я тільки, розтягуючи слова, і нахилила голову, — я не думала навіть, що ти тут будеш.

Ямочки проступили на його щоках.

— Пропустити таке я навряд чи зміг би. То невже сьогодні ми не почуємо таких відомих і славнозвісних «Отруєних яблук»?

Авері закашлявся поряд зі мною, і відразу дістав від мене ліктем у живіт.

— Ні, в нас виникло кілька проблем, а тому ми виступимо іншим разом, — сказала я непереконливо.

— Це майже надихає, наскільки все це мало жалюгідний вигляд, — зауважила Бріанна. На відміну від брата, її волосся було рудувато-світлим і опускалося майже до самих стегон. Струнка постава та витончені риси обличчя були в них такими подібними, що вони не могли, здавалося, бути тільки зведеним братом і сестрою.

Едвард наморщив чоло.

— Не будь такою кусючою, Брін.

Вона зневажливо на нас поглянула.

— Я просто сказала чесно. То заради чого тоді ми пожертвували своїм вечором?

— Я думав, ми прийшли сюди випити, — втрутився Кайрес. Почулося клацання, коли він запалив цигарку з марихуаною. Кінчик спалахнув у темряві, і коли він говорив, з його рота плинув дим. — І я зовсім не такий п’яний, яким би мав насправді бути.

— Завтра в нас контрольна з математики, — урвав його Едвард і кинув на свого кузена суворий погляд.

— І якраз тому, — зауважив той тільки і струсив попіл.

Я підвелася на ноги.

— Що ж, мені дуже жаль, що вечір не вдався.

Едвард засміявся, і на його щоках знову з’явилося кілька ямочок.

— О ні, часу ми точно не змарнували. Чи нам тепер зайти ще раз? Треба ж вертатися скоро.

— Бо інакше твоя машина перетвориться на гарбуз? — пожартував Авері.

Едвард закліпав.

— Що?

Я закотила очі і подивилася скоса на Авері.

Той лише здвигнув плечима,

— Попелюшка, токсична сім’я, келих, черевичок, Принц, північ... — невже я єдиний, кому це здається дотепним? Серйозно?

Едвард відкашлявся.

— Ну, так, ми вранці пишемо контрольну з математики. Ось чому, — нагадав він нам. — То хтось із вас хоче з нами?

Авері закотив очі під лоба і пробурчав щось про людей, які не мають почуття гумору. Тільки Кайрес посміхнувся, але я припустила, що через траву, а не Авері.

— Дякую за запрошення. Але, схоже, нам заборонили вхід.

— Тим краще, — оголосив Кайрес, який розтоптав ногою свою сигарету і недбало махнув рукою. — Я повертаюся.

— Зачекай на нас, Кай! — крикнула Бріанна йому вслід і поглянула на свого брата. — Ти йдеш, Едді?

Той завагався.

— Вже йду. Але ви йдіть перші. І в нас справді немає часу. Якщо Кай хоче нажертися, то нехай поспішає.

— Я йому передам, — Бріанна кинула на нас ще один погляд, який можна було вважати ворожим, якби він не був аж настільки нудним, а тоді пішла вслід за своїм кузеном.

Якусь недовгу мить ми дивилися одні на одних, і виникла незручна пауза. Врешті Голлі порушила мовчанку.

— Нам треба так само дати волю ногам. Якщо ми, звичайно, заведемо ще раз ту стару коробку. Інакше на нас чекає довгий піший похід у Вудлі.

Едвард насупився, помітивши позаду нас старий автомобіль.

— Це твоя машина, Райн?

Я наморщилася.

— Ні. Моя стоїть у майстерні, і їй треба ще кілька запчастин, щоб вона могла їздити.

— Взагалі-то в неї є тільки сидіння і кермо, — сказав знущально Авері.

— Ще дві нічні зміни в Ала — і в мене буде мотор, — запере­­­­чила я.

— Нічні зміни? Ти працюєш і вчишся у школі? — запитав Едвард.

Ми закліпали до нього.

— Так. Ми робимо все, — пояснила Голлі. — Райн з моїм дядьком Алом у майстерні, Авері у крамниці, а я підробляю репетитором.

Едвард поглянув на нас так, ніби ніколи про це не чув, що комусь, можливо, потрібна така річ, як робота, щоб заробити кишенькові гроші.

— О-о-о-х. Мене страшенно дивує, що баба дозволяє тобі працювати поза навчанням у школі. — Він говорив майже з трепетом, і я мусила визнати: якщо і міг знайтися більший тиран, ніж моя баба, то ним, очевидно, був Елстан Сіндерб, Едвардів дід.

— Дозволяти — це таке велике слово. Припустімо, Голлі допомагає мені тричі на тиждень виконувати домашні завдання, — пробелькотіла я.

Кутик його рота сіпнувся.

— А чий це автомобіль?

— Ми взяли його в оренду, — відповіла я ухильно.

— Розумію, — буркнув він, явно докладаючи великих зусиль, щоб здаватися переконаним, а тоді пригладив на потилиці коротке волосся. — Послухай. Я ще щось хочу тебе спитати... — заговорив він і змовк. Тоді окинув поглядом паркувальний майданчик.

— І що саме? — подивилася я спантеличено на Едварда. І передусім тому, що він ще й досі був тут та говорив з нами. Говорив зі мною. Так довго і без перерви.

— Ти знову пускаєш слину, — шепнув мені Авері на вухо.

— Зникни, — прошипіла я до нього.

Мій кузен лише засміявся, обняв рукою за плечі Голлі, яка піднесла на нього здивований погляд, і помахав рукою до Едварда.

— Ми йдемо, бо треба ще зішкребти слаші зі скла. До зустрічі, старосто.

— Що ж, бувайте. До завтра.

Авері підморгнув і поволік Голлі до машини, а я тим часом затягла ще тісніше шкіряну куртку, яку вже встигла накинути на себе.

— Це через домашні завдання? — спитала я, вдивляючись у синяву.

— А ти їх виконала?

— Залежить від обставин.

— Яких?

— Чи про це твоє питання.

— Ні.

— Ну, тоді ні.

— А якби я сказав тепер «так»?

— Тоді я сказала б так само «ні», але мені було б соромно більше.

Він засміявся, і я силою волі змусила рівно забитися серце.

— Райн, я... — він прикусив губу, а тоді раптом випалив: — У тебе ж через три дні день народження, правильно?

Ох. І справді.

Я глибоко зітхнула.

— Так, — відповіла я коротко, і Едвард, здавалося, чекав від мене чогось іще. Більшість нащадків не могли дочекатися, коли їм мине вісімнадцять, щоб потім зробити це. І я не маю на увазі секс. Але я була не така, як більшість нащадків, і якби могла, то спинила б час, аби лиш не дорости до повноліття і ніколи не робити цього.

— Ну що ж, — продовжив Едвард, явно спантеличений моїм льодяним тоном. — Ти хвилюєшся? Це великий день для твоєї родини. Про це пише вся жовта преса. Уже минуло багато часу, відколи хтось із нащадків шляхетної казкової сім’ї мав змогу виконати пророцтво. Усі читають про це. І навіть мій дідусь.

— Можливо. Просто сторінка десять відвертала мою увагу і запитання вікторини про те, який сексуальний казковий нащадок мені пасує найбільше. І, крім того, такий чудовий постер з тобою. Як же це було — зайти до кімнати, наповненої верескливими фанатами? — спитала я глумливо.

Едвард почервонів навколо кінчика носа, а тоді знову провів рукою по волоссю.

— І? — запитав він.

— І що?

— Хто тобі пасує?

— Румпельштільцхен, — сказала я сухо, і він засміявся.

— Я, мабуть, буду на твоєму святі.

— Я вже про це думала.

Ямочка з’явилася знову. Він мав би вже зупинитися. Він здавався тепер приголомшливо сексуальним, і найменше мені хотілося зараз того, щоб Едвард Сіндерб видавався сексуальним у моїх очах. Зв’язок з Едвардом не тільки б підіграв моїй бабусі. А тому все у ньому — і також ямочки на щоках — підпадало під заборону.

— Усе зрозуміло. Ну, то до завтра в школі. — Він підморгнув мені.

— До завтра, — відповіла я і стала спостерігати, як він обернувся і знову зник у клубі.

Чорт забирай, що це щойно було? Я судомно ковтнула і повернулася до «бентлі».

— І? Чого хотів Сіндерб? — запитав Авері. Він ліг на капот, і Голлі чухала йому голову.

— Він згадав про мій день народження. Думаю, він буде в списку гостей.

Голлі зітхнула.

— Ти кривишся так, ніби це кінець світу. Я так само пережила весь цей цирк. Нічого не буде. Ніколи не буває нічого. Просто навколо дурного пророцтва, яке є повною маячнею, як нам усім добре відомо, здійнявся великий галас. Воно приваблює стільки уваги, грошей і спонсорських коштів, що нам і справді треба робити щось особливе, щоб хтось не подумав раптом, що ми цілком нормальні. — Вона підморгнула до мене, і я прихилила чоло до холодного кузова.

— Я цього не хочу, — сказала я.

Голлі підштовхнула мене.

— Не вішай носа. У цей єдиний день ти зможеш себе відчути справжньою принцесою. І це й справді щось. Там будуть кілька папараці, які сфотографують тебе в гарному одязі. А тоді пролунають солодкаві промови, ти спускаєшся вниз, доводиш до кінця справу — і все готово. Нічого не відбувається.

Зітхнувши, я щипнула себе за кінчик носа.

— Я зроблю все, щоб просто перебути цей день.

— Можливо, нам допоможе трішки магії, і розпочнеться ураган, або землетрус зруйнує Лондон, і все це доведеться скасувати, — уголос розважала Голлі.

— Немає більше магії, — сказали ми з Авері в один голос.

Голлі здивовано пирхнула.

— Упевнені? Іноді мені здається, що я не так уже й переконана.

— Я хотіла б, щоб це було так, — муркнула я, а тоді відіпхнулася від «бентлі» і плюхнулася на заднє сидіння автомобіля. — Сподіваюся, ми повернемося ще до того, як бабуся вигадає достатньо законних способів нас уколошкати.

Розділ 2

Тоді він озирнувся навколо і побачив у кутку велике ліжко. «Це якраз те, що мені треба», — промовив він і розлігся на ньому. Але як тільки схотів заплющити очі, ліжко стало їздити саме собою й об’їхало з ним весь замок.

З «Казки про того, хто ходив страху вчитися» братів Грімм

Старі будинки скриплять. А Вайтстоун був не просто старий. Він був прадавній. Він убився вже в такі літа, що багато кімнат у ньому опалював тільки камін, а кожен крок на дерев’яній підлозі лунав так гучно, немовби хтось ламав будинку пару дерев’яних ребер. Через це майже не було змоги непомітно прокрастися в дім або потай вибратися з нього. І тому в нас був лише один вихід — лізти.

— Я вже застарий для цього лайна, — Авері задихався, міцно вхопившись за шпалеру, і роздратовано відкинув убік листя плюща. Рослина, здавалося, також розсердилася на нього і ляснула його тієї ж миті так сильно, що вийшов досить шпаркий удар. — Ой-ой!

— Перестань уже битися з плющем, Ав, — пробурчала я.

— Це він почав, — захистився мій кузен.

Я схопилася за скрипуче підвіконня, напружила м’язи і, розмахнувшись, заскочила нагору. Сидячи в кутку, я піднесла вгору вікно і прослизнула у свою темну кімнату.

— Допоможи мені! — Авері простягнув руку вгору, і коли я міцно вхопилася, щоб піднести його, спалахнуло світло.

— Райн. Як же гарно, що ти все ж лягаєш спати, — прозвучав холодний голос.

— От дідько! — я обернулася зі страху.

Рука Авері вислизнула з моєї, і вже за секунду я почула прокляття, а після того тріск гілок і кущів. Усе скінчилося голосним гупанням.

Я відразу обернулася і висунулася з вікна.

— Авері?

— Ай-ай.

— У тебе все добре?

— Думаю, так. Нічого не зламав... здається, — з протягом сказав він із-під куща троянд.

Я опустила плечі. Полегшення прийшло до мене, але ненадовго.

— Зачини вікно, Райн, і скажи своєму кузену, що він має йти сходами, як і будь-яка цивілізована людина.

— Авері?

— Я почув, — глухий голос донісся до мене.

Я нерішуче зачинила вікно, але залишила невелику щілину. Як компромісне рішення. Я обернулася поволі. Світло розлилося по темних мостинах, і легкий протяг змусив затанцювати білі завіски. Есмеральда Вайт сиділа як королева у старому кріслі-гойдалці. Завжди трішечки надто пряма й холодна, щоб справді здаватися привітною. На ній був зелений ранковий халат, а своє довге біле волосся вона, як зазвичай, закрутила у тугий вузол. Її обличчя було майже без зморщок, як на вісімдесят п’ять років. Жодна жилка не ворухнулася на її обличчі, коли вона відклала книжку у своїй руці. На якусь мить я замислилася, чому вона тримала книжку в темряві. Невже хотіла нею мене вбити?

— Ти давно вже тут сидиш? — спитала я, намагаючись побороти нервозність, від якої мені скрутило живіт.

— І справді, — сказала бабуся, розправляючи складки свого довгого темно-зеленого халата. Моя бабуся була, напевно, останньою людиною на землі, яка взагалі користувалася чимось таким, як ранковий халат. Її сині очі пильно вдивлялися в мене.

— Чому ти тут? — спитала я.

— Моя люба, мене знову і знову вражає те, що ти гадаєш, ніби хоч щось у цьому домі може вислизнути з-під моєї уваги.

— Що? — кволо заперечила я.

Вона не скривилася, але все ж стиснула міцно ціпок, з яким ходила, відколи я себе пам’ятала. Сам він був зроблений з темного червоного дерева і мав руків’я у вигляді голови вовка. Висохлі довгі пальці бабусі обхопили посріблений череп так міцно, що випнулися кісточки її пальців.

— У дитинстві ви всі любили ховатися під ліжком. Я вдавала тоді, наче не можу всіх вас знайти. Але відтоді, як ви стали більшими, ця гра не змінилася анітрохи. За винятком хіба що того, що я не прикидаюся здивованою, — відповіла вона.

Я голосно заскреготала зубами. Її погляд, по суті, підбивав мене накинутися на неї, і я хотіла цього так само. Хотіла цього так сильно, що солоний присмак розійшовся в мене в роті, і я судомно втягнула в себе повітря. Тієї миті щось заскрипіло стиха в коридорі. Чесно кажучи, я б цього не почула, але моя бабуся вмить повернула голову і взяла під приціл зачинені двері.

— Авері Гантер, це ти? Заходь.

Почулося тихе зітхання, і вже за кілька секунд мій кузен стояв у проймі дверей. Він був трохи ні в сих ні в тих. Пучок плюща стирчав з його волосся.

— Бабусю? — запитав він з чарівною усмішкою. — Чому ти так засиділася допізна?

— Те саме я могла б тебе запитати, — мовила вона і кивнула підборіддям до мене.

Авері прослизнув до мене і мав при цьому такий вигляд, неначе думав над тим, чи стрибок униз головою з вікна був вартий того. Він провів рукою по патлатому волоссі.

— Послухай, бабусю, це зовсім не те, про що ти, напевно, думаєш. Ми з Райн тільки...

Бабуся рвучко піднесла руку й урвала його на слові.

— Навіть не пробуй, Авері. Я знаю все, що мені треба знати.

Авері відразу поникнув.

— Ах так? — спитав він тоненьким голосом.

Бабуся стиснула губи в одну тонку лінію, підводячись важко на ноги.

— Зважаючи на те, як тепер пізно, я не буду читати нотацій. Кінець кінцем, мені не треба вам казати, як безмежно розчарована вами двома. Я чекала від вас чогось іншого. Я чекала від вас чогось більшого, ніж... це.

Авері затамував дух. Я ж піднесла підборіддя.

Бабуся закивала, немов хотіла підтвердити свою ж думку.

— Я знала це. Коли мої обидві доньки уявили собі, що мусять вийти заміж за цих нікчем, знала я вже тоді, що мені треба буде ціле життя виправляти їхні помилки.

— То ти хочеш сказати, що ми помилка, бабусю? — спитала я глумливо.

Її холодний погляд ковзнув по моєму обличчю.

— Ні, я сказала, що ви результат помилки. І моє завдання — витравити цю пляму.

Утім, ці слова не були цілком справедливі. Моя покійна тітка Пенсі, мати Авері, вийшла тоді заміж за останнього нащадка Гантерів — мисливців, і це була досить-таки непогана партія, попри його нешляхетне походження. Мій рідний батько походив з роду Лаків — сім’ї Ганса у щасті, — а моя тітка Ліллі вийшла по черзі за декількох казкових нащадків чоловічої статі, аж поки не зійшлася з дядьком Гарві, який походив із сім’ї Каттерів, родини Хороброго кравчика. Досить-таки респектабельно і без ризику інцесту, що, присягаю Богом, могло статися швидше, ніж комусь би хотілося цього, і все одно, як виявилося, цього було замало. Принаймні для бабусі. Моя мама і тітки не дістали дозволу змінити свої імена після весілля. І мені цього не дозволять також. Вайти мусять існувати і далі.

Було дуже прикро, коли бабуся так говорила про нас, однак справжня кара була ще гірша. Вона тривала цілими тижнями, і, зрештою, ви почувалися такими спустошеними та позбавленими ласки, що були готові на все, аби витягти з неї хоча б єдину усмішку. Знадобилися роки, щоб я нарешті збагнула, як мислить моя бабуся. Що такі речі, як любов і близькість, вона не дарувала так легко. Їх треба було заслужити. Завжди мусила бути умова, ціна, подвиг, які належало виконати, заплатити, здійснити. Завжди знаходився той, хто заслуговував на більшу її прихильність. Той, кого вона любила більше, щоб пробудити в інших ревність. Вона дарувала нам ласку малесенькими шматочками, щоб ми завжди боролися за неї.

Я хотіла би бути нечутливою до психічного тиску, який вона чинила. Але навіть тепер я щулилася під її поглядом. Утім, все ж примусила себе відповісти їй як треба.

— Мені шкода розчаровувати тебе, бабусю, — сказала я просто.

Вона зітхнула і ще міцніше вхопилася за свій ціпок.

— Сідайте. Ви обоє. — І немов ще більше наголошуючи на сказаному, вона грюкнула ціпком об підлогу. Мої м’язи зарухалися майже без моєї згоди, і Авері також плюхнувся поряд зі мною. Він мав такий вигляд, наче тієї миті волів би залізти в мурашник. І я не могла його винуватити в цьому.

Папір зашкріб об дерево, коли бабуся знову взяла книжку в руки, і тепер уже я змогла її впізнати. Це була стара книжка казок нашої сім’ї.

Бабуся розгорнула її і провела пальцем по вижовклих сторінках.

— Я хотіла б, щоб ти мені прочитала дещо, Райн.

Я з недовірою подивилася на неї.

— Навіщо?

— Тому що я вже стара і хочу тебе про це попросити, а старим людям ніколи не відмовляють у проханні, — мовила вона гостро.

Я стиснула зуби і взяла в неї книжку з рук. Вона пахла старовиною і також трішечки зволожувальним кремом. Я обережно перегорнула сторінку і поглянула на текст, який чула так часто, що могла б переказати його напам’ять.

— Читай, — наказала мені бабуся.

Я глибоко зітхнула й узялася читати вголос.

Королева Ночі уже багато років бажала народити дитину, але з кожним наступним роком, у якому її бажання залишалося несповненим, ніч ставала темнішою і темнішою.

Короля засмутили страждання любої дружини, та хоч яким могутнім він був, цього її бажання він, очевидно, сповнити не міг. А тому вперше пелена глибокої скорботи оповила королівство.

У великому відчаї прийшла зрештою Королева Ночі до Брата Долі. У глибокому смиренні опустилася вона на коліна і благала його їй допомогти.

Брат Доля був дуже прихильний до Королеви, але побачив лиш темінь у її подальшій долі. Утім, бажаючи подарувати їй надію, він озвався до неї: «Король і Ви ніколи не зачнете дитину. Світло й тінь сотворені для того, щоб стояти пліч-о-пліч, а не єднатися одне з одним. Темінь — це ваша доля».

Після того розридалася Королева гіркими сльозами, які розбивалися об землю, як лід.

Я замовкла, захрипнувши.

Бабуся незворушно дивилася на мене. Вона задумливо кивнула.

— Читай далі.

Я перегорнула сторінку і продовжила:

«Однак... — сказав Брат Доля і відрізав червону нитку від пелени Королеви Ночі, — ...наші долі не завжди пов’язані тільки з кимось одним. Стрічку, яка була зав’язана раз, можна розітнути. А отже, якщо ти бажаєш мати дитину, то мусиш розірвати зв’язок з Королем Сонця та зв’язати себе з новим чоловіком. Він зможе звершити диво, якого ти так пристрасно прагнеш. Але ціна за диво висока. Деякі бажання краще залишати несповненими».

Промовивши ці застережні слова, зав’язав він Королеві на зап’ястку нитку долі. Коли Королева Ночі повернулася до свого подруга, змогла вона побачити другий кінець нитки долі, який пов’язував її з королем. Не вагаючись, розітнула вона цю нитку, свій зв’язок, свою долю, заради якої існувала з початку часів.

Тож коли прокинувся Король Сонця, простирадло поряд з ним було холодне, і Королева зникла. Сповнившись відчаю, Король вирушив шукати свою дружину по всьому королівстві. Але йому не судилося її знайти, аж поки одного дня Сестра Час не знайшла самотній клунок перед воротами палацу. У ньому було загорнуте немовля.

Це був хлопець.

Його волосся було таке чорне, як ніч, а обличчя — таке бліде, як місяць, і коли він розплющив очі, були вони такі самі, як у Королеви Ночі.

Сестра Час привела хлопця до Короля Сонця. Той кинув лише один погляд на дитину, і його завжди таке світле серце оповила печаль, гнів і біль. Ніхто не знав, куди зникла Королева Ночі, але відмовилася вона від найдорожчого у своєму житті.

Король зненавидів малюка. Хоча він не зміг себе змусити вбити його через спомин про свою жінку, та приховав існування хлопця перед двораками і послав його до стайні, зробивши з нього конюха. Так виростав юнак. Нічого не знаючи про своє походження чи ким він насправді був.

Замість тонкого шовку носив він брудне лахміття і спав не в м’якому ліжку, а поряд із кіньми у стайні. І коли інші говорили до нього, то називали його Вуглаком — через чорне обличчя, що було як вугілля, яким розпалювали піч.

Минули літа, і Вуглак був обдарований красою своєї матері, яку не міг приховати навіть вугільний пил на його обличчі. До того ж він був добрий і люб’язний, і юні дами при дворі почали шептатися досить скоро про конюха. Однак Вуглак закохався в Ліліт. Вона вважалася не лише найгарнішою при дворі, але й мала також лагідну й чуйну натуру. Утім, зустрічатися їм, звичайно, заборонили. Але вони обоє любили одне одного так сильно, що спробували втекти з палацу в тумані вночі.

Коли Король Сонця про це дізнався, то викував стрілу, що могла вбити навіть бога, і послав своїх воїнів, щоб спинити закоханих.

Вуглак і Ліліт втекли у світ людей, глибоко в темні ліси. Але не були вони досить прудкі. Пастух виказав їх вартовим Короля, і коли вони спробували втекти, стріла, яка призначалася Вуглакові, влучила в серце Ліліт. Вона вмерла на руках у коханого, і невимовний біль розірвав йому серце.

Спадщина його матері прокинулася в ньому, як дикий звір, що зірвався з припони. У своїй люті порішив Вуглак сторожу Короля і заприсягся, що не заспокоїться доти, поки кров Короля Сонця не спокутує смерть його коханої. Але в самого Вуглака було замало сили. Тому став він шукати заблудлі душі у світі людей, занепалих нащадків тих сімей, яких боги наділили колись великими силами і дарами. Сім душ, утомлених і зіпсутих, вигнаних з двору Короля.

На святі сонцестояння Вуглак і його ватага зненацька напали на двір. Голосні крики було чути тієї ночі. Вода стала червона від крові, і клекотливий вогонь освітив ясно ніч. Скориставшись допомогою прихвоснів, притяг Вуглак магію нащадків до себе і загнав її у дзеркало. І коли він врешті зібрав досить сили, пішов приступом на тронну залу і спробував вбити Короля Сонця.

Вогкими пальцями тримаючи книгу, поглянула я на ілюстрацію внизу. Вона була розмита, повна руху, і зображала юнака з темним волоссям, чиє обличчя скорчилося в гримасу люті й болю, коли він замахнувся над головою мечем.

— Райн? Історія ще не скінчилася. Чому це ти перестала читати? — спитала бабуся.

— Це було улюблене місце Фіони, — почула я свої слова, і вперше за той день мені не вдалося прогнати думки про сестру. Про те, що сьогодні минуло вже одинадцять років, як вона померла.

Спина бабусі мимоволі напружилася, і я відчула на собі співчутливий погляд Авері.

— Твоя сестра завжди знала, коли йде мова про щось важливе, — сказала врешті бабуся.

— Ну, вона, безперечно, знала б також, чому так важливий цей казковий урок, — зіронізувала я передусім тому, щоб прогнати клубок зі свого горла.

— І справді б знала, — сказала бабуся, і її погляд нещадно просвердлив мене. — Читай далі. Аж до гіркого кінця.

— Ну добре, — буркнула я і перегорнула сторінку. Спотворене обличчя юного принца зникло, і я продовжила:

Битва двох чоловіків була такою жорстокою, що згасло навіть світло зір. Темінь, якої не було ще ніколи, вкрила їх, і ненависть обох, здавалося, от-от розірве світ на шматки. Але були ще Брат Доля і Сестра Час, які прагли короля врятувати. Утім, сповнившись люті, убив Вуглак Сестру Часу одним ударом меча. Перш ніж він зміг знов повернути свій меч проти Короля Сонця, Брат Доля став поміж ними. Він розбив дзеркало, у якому ховалася сила нащадків, на сім маленьких частин і наклав прокляття на Вуглака та його прихвоснів.

«Принце диму і тіні. Твоє життя народилося з дива — дару, який ти заплямував кров’ю й гріхом. Але ти мусиш тепер сплатити за це подвійну ціну. Ти і твої приспішники позбавили світ магії і разом з нею всієї його нескінченності. Життя прадавніх сімей може скінчитися і тривати далі без магії, але ти спокутуєш свою провину тим, що не знайдеш ані початку, ані кінця. Будеш ти приречений до вічного сну, аж поки не зійде в непам’ять твоє ім’я. Тільки єдиний цілунок спроможний тебе пробудити, принце диму і тіні. Це твоя нагода для визволення. Разом із твоїм пробудженням отримають нащадки давніх сімей сім нагод собі повернути магію. Але насамкінець тільки одну сім’ю буде піднесено, і світ поверне собі втрачену так давно рівновагу».

Коли останні слова злетіли з уст Брата Долі, узяв він свої золоті ножиці і розітнув нитку життя темного принца. І той упав тоді в нескінченний сон, і разом з ним позникали також усі його прихвосні — як і сам Брат Доля.

Та хоча небезпека таки минула, Вуглак назавжди змінив світ. Королівство розпалося на дим і попіл, і боги були приречені жити серед людей. Коли вони, спіймані у світі, жили без Сестри Часу, життя більше не сочилося з них, а натомість в’їдалося їм глибоко в кістки. Немов вогка гниль, їх роз’їдало життя, і, зрештою, сталося так, що Король Сонця зістарівся і вмер у глибокому смутку й скорботі. Придворців — усі старі сім’ї — спіткала та сама доля. Вони всі позбулися своєї осяйної магії і залишилися без часу. Утім, їхні діти жили далі. Покоління за поколінням. І відтоді повелося, що всім дівчатам прадавніх сімей дозволяли зійти в гріб приспаного принца.

Один-єдиний цілунок був даний їм у сподіванні, що вони зможуть сповнити пророцтво долі.

Але й донині принц спить.

Неторканий часом.

Останнє свідоцтво магії в цьому світі.

— Ну от. Розділ скінчився. Чи можемо ми тепер зупинитися? Ми знаємо цю історію вздовж і впоперек, і це не змінить того, що вона для мене абсолютна дурість. — Я затріснула книгу, і моє горло стислося, коли на мене з новою силою наринули спогади. Спогади про мою сестру Фіону і про себе. Під яблунею. Спогади, які я навіть не хотіла підпускати до себе.

— Скажи мені, чого це тебе мало б навчити, Райн, — сказала бабуся.

— Зовсім нічого, тому що це всього-на-всього казка.

— Чого це тебе навчило? — повторила з притиском вона.

— Ніколи не мати дітей? — припустила я.

Авері мав такий вигляд, наче хотів мені заїхати в голову тою старою книжкою, щоб я нарешті прикусила язик.

— Що ти мені прочитала щойно, дитино? — спитала вона.

Я зітхнула.

— Казку казок? — спитала іронічно я.

Бабуся випросталася.

— Ні, Райн. Тут наше минуле, наше сучасне і наше майбутнє. Це історія, з якої ми походимо, це історія наших звитяг, історія наших падінь; це пророцтво про те, як ми знову станемо тими, ким були колись. Ми — їхні нащадки. Твоя мати, твої тітки, я, ти, твої сестри, і так само моя і їхня мати. Ми далі є носіями спадщини Білосніжки. Навіть якщо наша сила давно пропала, магія зникла, а блиск прадавніх часів став тепер лише історією.

Ми перезирнулися, і врешті я піднесла підборіддя та зауважила тихо:

— А що, коли я не схочу отримати цю спадщину? Що тоді?

Бабуся пирхнула.

— Про це не може бути мови. З давніх часів пробували жінки в нашій сім’ї цілувати принца, щоб повернути магію в наш світ. Ти маєш обов’язок у цій сім’ї, завдання, і воно полягає в тому, щоб у твій день народження дотриматися традиції. Твоя сестра знала про свою спадщину, хоча й була ще така молода. Вона готувалася виконати свій обов’язок, але тоді... — вона затнулася.

— Але тоді упала в криницю й утопилася, — підказала я їй.

Моя бабуся випросталася.

— Усі ці роки я вчила тебе...

— А може, я не хотіла, щоб мене вчили тому, як будити поцілунками принців!

Але бабуся не звернула уваги на докір і заговорила ще гостріше:

— Щоб показати тобі дорогу, так само як і колись твоїй сестрі, і приготувати тебе до цього великого дня, але ти все одно перечиш і поводиш себе, як невихований хлопчак. Наша сім’я, без сумніву, вже натерпілася досить ганьби і приниження. Ми походимо з давніх сімей. Наша прародителька жила при дворі самих богів! Ти мусиш виконати свій обов’язок. І ти його виконаєш, Райн Вайт!

Від цих слів мені запекло в горлі. Як же сильно я хотіла сказати їй, що не маю жодного бажання дотриматися цієї традиції. Я не була Фіоною. Це знали всі. Вони весь час нагадували мені, як сильно я не була своєю сестрою. Слова застрягли мені в горлі, покололи язик, і тоді... якийсь внутрішній доторк змусив мене зупинитися. Авері вхопив мене за руку і стиснув її. Міцно.

— Ні, ти зробиш тільки гірше, — зашепотів він, і я проковтнула слова. Це було фізично боляче.

Бабуся навіть не ворухнулася. Вона важко засапала, і я знала, що вона добре відчуває те, що відбувається в мені. Вона відчула мою слабість, немов гончак, і міркувала про те, як найкраще мене умертвити. Бабуся знала, що я затіяла бунт, і я розуміла чудово, що вона зробить усе, щоб мене зупинити.

Врешті вона знову взяла до рук книжку казок.

— Далі ми прочитаємо завтра. Ідіть спати. На добраніч, любі.

Після того вона вийшла з кімнати. Попри те що вона опиралася важко на паличку, її хода була майже нечутна. Двері з клацанням зачинилися на замок.

Авері здувся, як повітряна кулька.

— Будь ласка, скажи мені, що ми відбулися щойно дешево.

— Найімовірніше, ні. Підключи свій запасний телефон і сховай гроші під дошками. Нам треба приготуватися до важких тижнів.

Авері скривив обличчя.

— Ура... — лише буркнув він і вишмигнув із кімнати.

— Авері? — я знову зупинила його.

— Гм? — він кинув на мене через плече млявий погляд.

Я прикусила нижню губу, а тоді пробелькотіла тихо:

— Дякую, що сьогодні зі мною пішов. Сьогодні...

Усмішка промайнула на його губах.

— День смерті Фіони. Я знаю. Знаю, що ти хотіла б ніколи про це не думати, але не будь все одно така сувора до себе. Те, що сталося тоді, не твоя провина.

Я опустила голову і видихнула.

— Я так не люблю про це думати, але все одно в цей єдиний день у мене починається гикавка.

— Тоді затримай дихання, — сказав він, здивований, і зачинив двері.

Я опустилася ліниво на старе ліжко з балдахіном, у якому вже спала моя мати, і скинула чоботи з ніг. Яке фіаско. Усе це. Я скрутилася на своїх подушках і стежила, як танцює завіса під загравання вітру. Мої вії опустилися. Залоскотали щоки. Запугав сич. Світло місяця полилося до моєї кімнати.

А тоді, немов самі собою, помандрували мої думки назад до Фіони. Я не мала аж надто багато спогадів про сестру. Але сьогодні минув рік, відколи вона померла, і вся сім’я Вайтів намагалася удавати, неначе все так, як і мало би бути, й у всіх нас були з цим проблеми. Я заплющила очі і спробувала вгамувати калатання свого серця. Але адреналін настирливо бився у моїх жилах, і коротка лекція бабусі далі ятрилася в голові, немов стара рана, розриваючи шрами, які не хотіли гоїтися, і пробуджуючи спогади, на які я тепер дуже рідко не звертаю уваги.

Усе було таке розпливчасте. Крім голосу Фіони. Я й досі виразно пригадую той її голос — і саме цього єдиного дня. Останнього дня. Я неспокійно переверталася, стисла подушку під головою і намагалася про це не думати, але цей спогад все одно прокотився луною в мені.

— А тоді? — спитала я і піднесла упалий лист яблуні. Коли я його підставила під сонячне світло, сонце просвітило його наскрізь, аж до найтонших прожилок.

— Що тоді, Райн? Говори цілими реченнями і сядь прямо, — дорікнула мені бабуся.

Я зітхнула.

— Ну, що буде, коли принц прокинеться? Будемо тоді проти нього битися? — Я драматично закочую очі.

Фіона пирхнула.

— Тоді повернеться магія, дурненька. Ти ж це вже чула. Тоді нащадки будуть випробувані, як свого часу наші предки. Але тільки одна сім’я може врешті-решт перемогти, а тому нам треба бути кращими, ніж інші сім’ї.

— І як? — спитала я без великого ентузіазму і взяла пальцями сонечко, яке повзло по травинці поряд зі мною. Його маленькі лапки лоскотали мені руку.

— Малі діти не мусять це знати, — відповіла тільки Фіона.

— Я не мала дитина! Мені вже сім!

Фіона навіть на мене не глянула і повернулася натомість до бабусі.

— А ти також цілувала принца, бабусю? — спитала вона її, виблискуючи схвильовано очима.

Я скривила обличчя. Бе. Цілувати. Едді спробував якось мене поцілувати. І тоді я зіпхнула його з муру.

Бабуся кивнула і кинула погляд на крону над головою, наче хотіла знайти в ній щось давно загублене.

— Так, цілувала. Це був найзахопливіший і найвизначніший день мого життя. Як і також життя твоєї матері, твоїх тіток та всіх інших жінок із прадавніх сімей до нас, — погодилася вона.

— І... і як це було? Чи він такий же гарний, як в історії? — спитала Фіона. Її щоки порожевіли, як ніжна троянда.

— Чи, може, він має вигляд зомбі? Наскрізь погризений хробаками? — спитала я голосніше.

— Фу, Райн! — Фіона штовхнула мене. Сонечко полетіло геть, налякане.

— Я не буду цілувати зомбі, — видушила я з себе.

— Ти така нервова, з тобою він все одно б не прокинувся, — прошипіла Фіона.

— Ах так? А від тебе він виригне!

— Це могутній принц! Він не може ригати!

— Може, ще і як.

— Бабусю! Райн вульгарна.

Думаю, вона навіть не знала, що таке «вульгарна», але Фіона це любила — говорити так, як дорослі.

Бабуся зітхнула і поклала поряд із собою на лавку.

— Годі вже, діти. Більше я вам розповім іншим разом. Ідіть гратися, але не заходьте далеко в ліс. За годину буде вечеря.

Фіона встала, і вітер розвіяв її темне волосся, коли оголосила:

— Я розбуджу принца. Через шість років, коли мені буде вісімнадцять, я підійду до нього і розбуджу його поцілунком. І тоді магія повернеться до нас. Нас випробують, і потім ми одержимо нагороду! Я це знаю. — Її сині очі засяяли, як осколок упалого неба, і метелики пішли в танець навколо неї.

— Звідки ти це знаєш? Ніхто ще досі не зміг його розбудити. Навіть наша бабуся. — Пирхнувши, я вирвала пучок трави.

Вітер надув Фіоні пасмо волосся на обличчя, а вона тим часом прошепотіла:

— Я знаю це, тому що мрію про нього. Він мене кличе.

Коли я на неї поглянула, вона здалася мені найпрекраснішою істотою у світі. Як справжня принцеса. Вона усміхнулася, і я збагнула, що якщо принц і справді прокинеться, то саме для Фіони Вайт.

Я рвучко сіла. Піт стікав по моїй спині, поки я, важко дихаючи, намагалася заспокоїти розум.

Фіона. Це мій останній спогад про неї, бо коли настав вечір, вона вже була мертва.

Мій погляд метнувся до вікна. М’яке ранішнє світло полилося всередину, і приглушене щебетання птахів ледь долинало до мене крізь гупання крові у вухах.

Тільки сон.

Тільки сон.

Я відкинулася назад на заплямлені потом подушки і примусила себе глибоко задихати. Трішки заспокоївшись, намацала тремтливими пальцями телефон, що лежав під моєю подушкою, і перевірила час. За п’ятнадцять шоста.

— Дідько, — буркнула я.