Загроза без обличчя: химерний роман ebook

Черепан О.А.

Загроза без обличчя : химерний роман / О. А. Черепан ; іл. О. А. Че­­репан. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 312 с.

ISBN 978-966-10-3010-6

© О.А. Черепан, 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Дракони милосердні! Дайте мені вивчити всі несимпатичні ієрогліфи та знайти роботу, хіба я багато прошу? Схоже, як для колишньої найманки, надмірно. Вдень я ловлю тарганів для супу, а вночі вбиваю людину, яку понад усе хочу захистити. Знову і знову, темрява не покидає моїх снів. Темрява насувається й наяву, люди продовжують зникати. Здається, сама природа повстала проти нас. А тоді безлиця тінь приходить і по мою голову.

“Загроза без обличчя” — друга книга трилогії.

Розділ 4

Храм високих хвиль

— Справжня майстриня відволікаючих маневрів, — позитивно оцінює ситуацію тільки Хігата.

Кохей лякається й починає гукати всіх на допомогу. Я зіщулююсь і налаштовуюся молитися, аби просто провалитися крізь землю. На біду, так і не надала вищим силам чіткої подоби після того, як лісові демони накивали п’ятами з моєї картини світу. Дракони у вимірі духів теж навряд чують мої благання, тож за кілька хвилин навколо стає надто людно. Знайома рука прибирає моє волосся від обличчя та продовжує притримувати за плечі, поки я не перестаю тремтіти. Мені майже стає соромно за гармидер, на який перетворилася вечеря. З іншого боку, почала це не я.

— Зможеш іти? — його голос зривається. Продовжує Ксандер лише після мого непевного кивка. — Тоді саме час нам забиратися з цієї божевільні.

Він стискає мою руку так відчайдушно, ніби якщо не розсиплюся — кинуся тікати без нього. Саме про це я й задумуюся, щойно ми звертаємо на іншу вулицю.

— Послухай, — кажу, коли впевнююся: ми самі. — Мені краще. Нема потреби так зціплювати зуби.

— Що? — Ксандер так і не відпускає мою долоню. Сповнений тривоги жест починає здаватися мені благанням, тож насилу вичавлюю усмішку.

— Тобі ще знадобиться ціла щелепа, — послідовно пояснюю, — аби переконати твою маму, що народжувати я поки не буду. Не буду ж?

— Дракони милосердні, — його й без того бліде обличчя набирає зеленкуватого відтінку. — Чому ти сумніваєшся?

— Мені краще, — повторюю з притиском. Рука вислизає з чужої, я схрещую обидві на грудях. — Далі дошкандибаю сама. А ти повернися й постав крапку в цій розмові. Хоч уявляєш, що вони тепер надумають?

— Навіть уявити боюся, — Ксандер розгублено вдивляється в моє обличчя. Не можу зрозуміти, переймається через висновки своїх чудових родичів чи мою безпорадність. Тепер сама зціплюю зуби. Нахіба він шукає приводи так за мене тривожитися?

— Додай, що тебе від нього нудить, — підказує Хігата.

— Дякую, — кажу протилежне. — Що провів. Обіцяю не валитися з ніг у темних завулках. Повертайся.

— Гаразд, — киває Ксандер після миті важкого мовчання. — Я з ними розберуся. Побачимося вранці?

Мені вистачає сил тільки на ствердне мугикання. Я справді йду в протилежному напрямку. Спершу повільно, а потім темні вулиці зливаються в розмиту пляму. Переходжу на біг, бо хтось за мною женеться. Чужі очі пропалюють мою спину, чіпляються за руки в шрамах і спиняються на мечі. Його відберуть. Це ж легендарний артефакт, а не абищо. Дурнуваті жарти, які він постійно травить, анітрохи не применшують справжню вартість Хігати.

Сповільнююся тільки в гуртожитку, здоровий глузд проблискує разом зі світлом у поодиноких вікнах. Зіткнення з пристаркуватими сусідами — бодай одне жахіття, якого можу уникнути. Достатньо просто не тупотіти, як табун драконів. Которі в кімнаті нема, та я навіть не думаю скористатися моментом і зобразити активну діяльність. Сил ледь вистачає, аби скинути одяг і заповзти під ковдру. Згортаюся калачиком і заплющую очі. Сон не йде ще довго, тож чую, як Которі повертається та вовтузиться зі своїми речами. Чомусь робить вона це тихо, ніби справді не хоче мене розбудити. Припускаю, всідається на свій футон і починає складати паперових журавликів. Шурхіт аркушів — останнє, що я чую, перш ніж провалююсь у знайому темряву.

Мене не відкидає в минуле. Так само лежу, але по мені бігають таргани. Їхні маленькі лапки дріботять по моїй голій спині, я намагаюся закричати. Нічого не виходить. Не можу підняти руки, щоби скинути цю погань. Цікаво, таргани здатні з’їсти людину? Якби могли, Сейджі позбавлявся б так від своїх ворогів. А я не маю боятися комашок, хай їх і стає дедалі більше. Вони вже на моїй шиї, лізуть в обличчя. Якщо закричу, потраплять до рота. Неймовірним зусиллям волі перевертаюся, та замість того, щоби звільнитися, зриваюся вниз.

Прокидаюся, так і не розбившись. Порожнім поглядом втуплюсь у стелю, продовжуючи фізично відчувати дріботіння маленьких лапок. Мене пересмикує, різко сідаю. Ні, ніякі таргани по мені не бігають. Которі мирно сопе, перевернувшись на інший бік. А розбудив мене нерівномірний стукіт у віконниці.

Поволі підбираюся ближче, аби перевірити в чому справа. На невеличкому виступі знадвору лежить кілька камінців, і тільки один обгорнутий папером. Розбираю напис почерком Ксандера: «Чекатиму в кав’ярні». Всміхаюся й нарешті вдихаю на повні груди. Час починати новий день.

Ще рано, тож сизий туман не встигає забратися з вулиць. Я спиняюся серед невагомих крапельок і дозволяю собі на мить загубитися серед нав’язливих думок. Нейра, нічне богослужіння, численні зникнення — надто багато всього потребує моєї уваги. Та зараз приділити її хочеться тільки Ксандеру. Поблизу є лише одне місце, про яке може йти мова. Зазвичай усередині так накурено, що сама я навіть близько не потикаюся. Тепер крокую в потрібному напрямку, аби знайти автора записки на терасі під розлогим платаном. Затяті курці ще не встигли влаштувати зборисько ні всередині закладу, ні знадвору.

— Ранку, — всідаюся на стілець навпроти й бігло оцінюю ступінь чужої виснаженості. Побачене стирає усмішку з мого обличчя.

— Я замовив, — каже Ксандер. — Якщо не вгадав, можеш не їсти.

Продовжую мовчки дивитися на нього. Перші сонячні промені фарбують гілки над нами в золото, коли на стіл нарешті ставлять тарілку з млинцями та два кухлики. У ближчому до себе впізнаю каву з молоком. Терпкий запах з іншого натякає, що молока там нема навіть близько.

— Ти ніби любиш вишневе варення, — якось зовсім загублено відмічає Ксандер.

— Ніби, — тягнуся спробувати перший млинець. — А ти що їстимеш?

— Шматок у горло не лізе. Не переймайся, — Ксандер відпиває свою каву й повертає уважний погляд.

— Ми так не домовлялися, — хитаю головою. — Можу з рук годувати, але це якось...

— Занадто, — на противагу своїм словам він усміхається, ніби моя пропозиція — перше, що його за цей день потішило. Врешті Ксандер теж бере млинець, тому наступні кілька хвилин ми проводимо в дружньому жуванні.

— Це ти так вибачаєшся? — порушую мовчанку, коли на тарілці майже нічого не лишається.

— Ні, — Ксандер відводить погляд і більше на мене не дивиться. — Хіба зовсім трохи. Мені шкода, що так сталося. Пробач.

— Соватися туди тепер справді не варто. Але не те щоб я на них ображалася, — задумливо проводжу поглядом перехожих. Здебільшого кудись квапляться літні люди. Молодь, на жаль, теж трапляється. Якась парочка натхненно фліртує просто навпроти нас. Фрази настільки беззмістовні, що мої стражденні вуха ледь не в’януть.

— Дивися, — продовжую, коли парочка відволікається на палкі поцілунки. Вони їм даються краще за слова. Хоч підходь і проси навчити. — Твої батьки думають, що ми вже сто років як колеги, а не вперше здибалися кілька місяців тому. Щоб разом шукати міфічний меч. Для них якісь кроки для побудови спільного майбутнього видаються доцільними.

— Ще як я тебе вперше до будинку привів, могли вирішити, що неодмінно проситиму благословення, — продовжує мою думку Ксандер. — Мав здогадатися, але тоді надто переймався іншим. Щоб ніхто не вмер, наприклад.

— Ніхто справді не вмер. І надалі цього теж не станеться, — повертаюся до свого кухлика, щоб відтягнути момент, коли таки доведеться згадати про Нейру. Вона мені каву смачнішу варила.

— До речі, про це, — ніби відчуває моє небажання Ксандер. — Той самогубець отруйними сюрикенами розкидався. Певна, що тебе не зачепило? Намагався з’ясувати, що то за речовина. Поки намарно.

— Якби зачепило, мені б спалося спокійніше, — тяжко зітхаю та відповідаю на здивований погляд Ксандера всіма сумнівами щодо Хігати. Розповідь виходить достатньо довгою, аби парочка нарешті встигла кудись подітися. Сподіваюся, у менш людне місце. — Справа або в мечі, або в мені. Отрута б непогано пояснила, чого це я тепер голоси в голові чую. На постійній основі.

— Влаштуємо експеримент, — пропонує Ксандер. — Зараз меч мовчить?

— Серенади співає, — буркоче Хігата. Розчаровано усвідомлюю, що цього Ксандер не чує. — Та дай уже мене облапати, маю донести дещо надважливе.

— Жодних хтивих жартів, — про всяк випадок попереджаю та простягаю руків’я Ксандеру. Сама за меч уже не тримаюся. — Ксандере, відповідай йому вголос. Може, вдасться порозумітися втрьох.

— Шановне панство, — перебиває мене Хігата, — позатикали роти, ділюся віковічною мудрістю. Знаєте, що допомагає вберегти стосунки?

— Що? — Ксандеру вистачає мозку перепитати. Я скриплю зубами від безвиході.

— Викидання шкарпеток, — поважно проголошує Хігата. — Чужих. Зараз поясню.

— Він завжди такий? — з недовірою підводить очі Ксандер.

— Гірше, — з тою ж безвихіддю хитаю головою та промовисто чиркаю по горлу.

— Не вір! — раптом вирішує образитися Хігата. — Я їй стільки безцінних порад даю, а у відповідь жодного доброго слова! Лише ото про твою бороду слухати!

— Мою — що? — Ксандер розгублено чухає підборіддя, ніби очікує справді знайти там якусь бороду.

— Я не говорю про таке! — намагаюся перекричати їх обох, поки тема не зайшла надто далеко. — Благаю, давайте без борід!

— Домовилися, — Ксандер серйозно тисне мені руку, — ніяких борід.

Моя долоня так і залишається в його. На мить зовнішній світ відходить на другий план, сторонні звуки опиняються поза моєю увагою. Чую стукіт власного серця. Ксандер нахиляється через стіл. Мить минає надто швидко.

— О ні, — вигукує Хігата так гучно, що я кривлюся від болю в скронях, — ні-ні-ні! Ти не робитимеш цього зараз! Рувей, а я тобі що? Ти по пораду, а він лише про одне! І це його думку ти ставиш вище за мою?!

— Меч правий, — несподівано Ксандер стає на його бік, — я не мав тебе зараз цілувати. Тобто думати про це. Тому повертаємося до теми обговорення: мені здається, справа у вас обох. Щось дало змогу побудувати настільки міцний зв’язок, що тепер ти чуєш його й без фізичного контакту. Є ще дещо. Пригадуєш, як він перебрав на себе частину вогню Заграви? Ця сила нікуди не поділася й могла змінити Хігату або наділити додатковими властивостями, яких твій батько не закладав. У мені теж лишилася частина вогню від дракона, і я майже певен, що... мене це змінило.

Він мимоволі торкається грудей, а я надто явно відчуваю біль там само. Справді, настільки близька смерть має міняти людей, що б Ксандер не мав на увазі. Та я готова пройти ці зміни разом з ним і прийняти наслідки. А от щодо додаткових властивостей Хігати теорія в мене є вже зараз. Маю озвучити. Раптом стає дуже соромно, що не зробила цього раніше. Натомість накоїла інше, а він досі навряд здогадується...

— Якщо його балаканина ще тобі не остогидла гірше за редьку, можемо не робити нічого радикального. Та відразу розказуй про все незвичне, раптом станеш почуватися гірше, — просить Ксандер. Я киваю.

— І що тоді? — перепитує Хігата. — Знову в море мене викинете?

— Так, — зловтішно обіцяю. Погроза порожня, та від неї мені легшає. — Дуже далеко від берега.

— Про Нейру, — не дає відволікти себе Ксандер, ніби під вагою скептицизму меча вирішує розставити всі крапки. — Її не бачили від учорашнього ранку, тож Сага впевнена, що це викрадення. Я опитав її батьків, оглянув кімнату. Не схоже, що Нейру силою кудись тягнули чи погрожували напередодні. Вона з власної волі вийшла з будинку й попрямувала до хижки Кохея. Не дійшла. Прошу Сагу дочекатися моєї зміни на посту чергового, щоб заповнити заяву, але...

— Якби я зникла, ти б не побіг наступного ранку строчити заяву? — питаю так невинно, як тільки здатна.

— Чесно, ледь стримався, коли тебе назад у Тайву понесло, — відказує Ксандер у тон мені, ніби не натякає зовсім ні на що. — На щастя, обмежився допитом свідків, то Сатоші швидко все виклав як на духу.

— Підставила хлопчака, каюся, — ледь ухиляюся від стусана, що мав прилетіти мені в потилицю. — А сам як уважаєш, існує вірогідність викрадення?

— Звісно, — Ксандер складає перед собою руки, як робить, коли збирається міцно задуматися. — Не подобається мені це все. Сагу проінструктую, як діяти далі, та сам зостатися поряд не зможу. Маю вирушати вже завтра до Іхакари, серед місцевих підозріло багато зникнень. Нейра... Не схоже, що це та сама справа з болотами, а я вже відповідальний за неї. Токохару свого часу міг діяти досить вільно, мені так не дозволять. Надто багато кому треба звітувати, документація на кожному кроці. Ніяких викрутасів на власний розсуд.

— То добре, твої викрутаси рідко до добра доводять, — намагаюся теж сісти так, аби здавалося, що думати я вмію. Це мені не завадить, аби підібрати доречні слова. Надто Ксандер зблід, коли згадав про Нейру. Вони все життя знайомі, та чи щось із їхнього спільного минулого не продовжує від мене вислизати? Звідки це бажання звалити всі справи про зникнення на свої плечі?

— Поки зарано хвилюватися, — порушую в’язку тишу. Ксандер ледь не підстрибує, ніби встиг забути про мою присутність. — На причетність надприродного нічого не вказує, тож ставлю на шантаж. Родина Нейри ж заможна. Скоро викрадачі почнуть висувати вимоги, а до того часу їй навряд щось загрожує. Тут лишиться Тай, він розбереться. Має орієнтуватися в алгоритмі дій у таких випадках.

— Має, — зітхає Ксандер. Підозрюю, теж пригадує незавидний досвід Тая з викраденнями й шантажем. — А себе ти куди подіти зібралася?

— Завжди дивуюся, чому до шановних слідчих усе так довго доходить, — промовисто прикладаю руку до чола. — З тобою піду, звісно. Що ти там про Іхакару казав? Он Майра нам якраз ледь не канікули влаштовує.

— Однаково не встигнемо повернутися до початку твоїх занять, — незворушно хитає головою Ксандер. — Так не можна.

— Ти серйозно? — претензійне запитання обертається жалібним белькотінням. Заперечити мені нічим. Він правий, і ми обоє це знаємо. — Справді відмовляєшся від моєї допомоги?

— Я відмовляю тебе, — відказує Ксандер уже тепліше й накриває мою руку своєю. — Інакше мене потім совість замучить.

— Доведеться мучитися, — з полегшенням видихаю. Сама не помітила, що в очікуванні відповіді боялася зайвий раз поворухнутися. Устигаю коротко переказати пропозицію Майри про нічне богослужіння, тож знову зустрітися домовляємося вже завтра. Сонце підіймається достатньо високо, аби прозоро натякнути: сидіти в приємному товаристві довше не можна. Тому ми встаємо. Ксандер відходить розрахуватися, а я чекаю його під тим самим платаном. Дерево видається чудовою поверхнею, щоби притиснути до неї Ксандера й нарешті поцілувати.

— Мге, — кривлюсь я, — ніби сама чорної кави напилася. Нахіба таке замовляти?

— Щоб життя зовсім казкою не здавалося, — пояснює Ксандер з таким виглядом, ніби далі зморозить ще більшу дурню. Таку можливість я йому не даю, а він не сильно заперечує.

Наші шляхи швидко розходяться, але я радію навіть найменшій нагоді пройтися, узявшись за руки. Посеред вулиці цей жест видається водночас таким звичайним і таким особливим, що з мого обличчя не сходить усмішка. Глибоко всередині встигає причаїтися жаль, що всього я так і не сказала, але мені вже ніщо не здатне зіпсувати настрій.

Це не поетичне перебільшення. Тільки знизую плечима, коли Майра сповіщає про додатковий квест безпосередньо перед заняттями. Маємо пробігтися вздовж узбережжя до піщаної коси та знайти там... щось важке. Такі детальні інструкції декого мені дуже нагадують. Коли Майра додає, що про недобросовісне виконання вказівок обов’язково дізнається, починає здаватися мені загубленою родичкою Сейджі лишень більше. Не можу витрясти його з голови, навіть коли починаю бігти.

Втім, почуваюся на диво добре. Тримаю рівний темп, хоча це вдвічі складніше, ніж зазвичай. Ноги провалюються в пісок, тож кожен крок коштує неабияких вольових зусиль. Це не заважає Которі майже відразу мене обігнати. Я даю їй повірити, що перемога за нею, і зосереджуюся на диханні. За моїми підрахунками, до місця призначення не менше трьох кілометрів, плюс дорога назад. Під літнім сонцем можна й захекатися, тож викладатися на повну ще зарано.

Обертаюся тільки раз і здивовано помічаю, що Джером відстає від мене не надто. Навіть Єврен залишається в полі зору, поки Которі ризикує от-от із нього зникнути. Попереду. Тому я прискорююся, щоб наздогнати її якраз на початку коси. До краю дістаюся перша. Там настільки порожньо, що оку навіть нема за що зачепитися. Тільки й лишається, що мружитися від яскравих відблисків у хвилях. Що я й роблю, поки зі мною не порівнюється засапана Которі. Щось важке... я б притягнула Майрі на плечах камінь, якби тут був хоч один.

— Дівчата! — гукає на повні груди Джером і махає нам рукою.

— Він важкий, — зауважую я. — І якраз на косі. Хочеш, його пані наставниці принесемо?

— Це на крайній випадок, — буркоче Которі. Ми разом повертаємося до хлопців, тут робити однаково нічого.

— Я переговорив з тим рибалкою, — Єврен указує на бородатого дядька. — Каже, що якась дів­чина стовбичила на косі, а потім жбурнула щось у воду.

— А я розпитав отого стариганя, — Джером тицяє пальцем у протилежному напрямку. — Запевняє, що за кілька хвилин якийсь пияк пірнув там же й виліз страшенно вдоволений.

— Чому ви ділитеся з нами інформацією? — Которі складає руки на грудях і зволяє почергово поглянути на кожного з нас. Зведені брови нічого доброго не віщують.

— Бо Майра цінує командну роботу, — Єврен поправляє окуляри з такою впевненістю, що вона передається й мені. Неймовірно. Сама б я, може, й додумалася пірнути наосліп у воду, але завести балачки з рибалками — аж ніяк. Співпрацю я запропонувала Которі тільки через чітке розуміння, що сама Джерома нікуди не дотягну. Та й то був жарт. Певно. Которі погодилася доволі серйозно.

— Бачу вдоволеного пияка, — зауважую без особливого запалу. І справді, сидить сам один і натирає ноги піском. — Тепер моя черга вести перемовини.

Підходжу рівно на таку відстань, щоб не доводилося дихати чужим перегаром. Перебираю подумки варіанти якомога ввічливіших звертань, але слова невблаганно розбігаються. Сонце ріже очі. Я чхаю.

— Я ж казав, — видає пияк, ледь повернувши патлату голову, — що наступного разу сама мене шукатимеш. Більше віри ніколи не зашкодить, лялечко.

— Ти, — вичавлюю із себе, — мене переслідуєш?!

— Ніби ти найяскравіший ліхтар на цій вулиці, їй-богу, — відмахується мій знайомець. Одразу й не впізнала, але беззубий рот у комбінації з лялечками ні з чим не переплутаєш. — Хіба дивно, що люди влітку ближче до моря перебираються?

— Певно, ні, — вимушено погоджуюся, та коситися на нього продовжую все одно з підозрою. — Мене лисиці вже не цікавлять. Краще скажи, пірнав ти по щось у воду?

— Забагато разів, аби злічити, — він роздивляється свою руку, ніби все ж збирається почати підрахунки на пальцях. — Здебільшого пляшки виловлюю, за десяток можуть срібний серпанок відсипати. Але сьогодні мені пощастило.

У його руці опиняється щось невеличке, тож нахиляюся ближче, щоб роздивитися. Якась тваринка з білого каменю. З рота в неї стирчать ікла, а довгий ніс зовсім ні на що не схожий. Такі величезні вуха мені теж не траплялися. Тваринка не здається загрозливою тільки тому, що розміром з мишу. Пияк підіймає її над головою та милується з дитячим захватом. Оглядаюся в пошуках підтримки, Єврен мені киває. Дивно: фігурка на вигляд не важка.

— Гарно, — хвалю, але не надто зацікавлено. — Можу на щось обміняти.

— Файно, — тієї ж миті пильний погляд чіпляється за мене, ніби з наміром вивернути всю душу назовні. Пияк притискає фігурку до грудей. Зобразила незацікавленість я провально. — Можу погодитися на поцілунок.

Так само пильно дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, як він собі це уявляє. Думки біжать поперед мене й малюють картину, від якої мене пересмикує.

— Я гроші мала на увазі, — копирсаюся в кишені, аби знайти срібну монету. — Повня згодиться? Удесятеро більше за твої звичайні серпанки.

— Тонка робота, за таке мені деінде й золоту атру запропонують, — хитає головою пияк. — Свої умови не міняю. Звісно, наполягати теж не стану.

— Хто ж так до дівчат залицяється? — несподівано між нами з’являється Которі. Витріщаємося на неї однаково здивовано. Пияк мимоволі відсувається, тож наступна хвиля накриває його з головою. — Жалюгідно. Крім того, у неї вже є з ким цілуватися!

— Скидається на те, — видати щось змістовніше мені заважає захват. Безцінна сусідка постає переді мною в зовсім іншому світлі. І справа тут не в сонці, що встигло сховатися за хмаркою.

— Хочеш вразити, то дій відповідно, — тим часом Которі загрозливо нависає над пияком. — Подарунки вважаються гарним тоном. Давай слона сюди, інакше про поцілунки будеш домовлятися зі мною.

— Затямив, пані, — пияк сумирно простягає мені фігурку. Назва тваринки його не дивує, а от я не відразу розумію, про що мова.

— Справжні слони величезні, — пояснює Єврен з-за мого плеча. — Тож Майра могла назвати важким його.

— Пробач, більше нема, — повертаюся до пияка, щоб кинути йому повню. Усе-таки він має рацію, слона можна було продати задорого. Пияк ловить монетку й пхикає, а я смикаю за рукав Єврена. — Гарно про командну роботу придумав, тож і звітуватимемо Майрі разом. Якщо наздоженете мене.

На цих словах я кидаюся бігти вздовж коси, більше не намагаючись тримати рівний темп. Вітер свище у вухах, але прокльони, що летять услід за мною, важко не розібрати. Я тільки посміхаюся та прискорююся. Маю вдосталь часу на відпочинок біля арки, де врешті всіх чекаю. Може, Которі встряла в невдалі перемовини, щоб виправдати очікування Юкіо, але її заступництво таки відгукується в мені вдячністю. Як і готовність інших докласти зусилля задля спільної мети. Що б не готувало майбутнє, поки нічого не зобов’язує нас бути по різні боки.

Майра теж так вважає, тому хвалить присутніх, перш ніж почати лекцію. Єврен жадібно хапає кожне слово, а я не можу відволіктися від незатишного почуття. Філософія. Ніби Майра справді чула від початку й до кінця нашу вчорашню розмову. Як це можливо? Поки маю справу більше зі збігами, ніж чіткою тенденцією, та й Хігата не вловлює загрозу. Час припиняти самонавіювання.

— І слухати про слонів уважніше, — буркоче меч. — Як житимеш без розуміння, чим вони пов’язані з лотосами?

День минає, а відповідь на це питання не з’являється. Й те, й інше — символи звільнення від кайданів земного та плинного. Це про духовне знання й сталість. Важливо, щоб слони були білими, а лотоси... гарними? Бо ними прикрашають храми, де моляться богові-рятівнику, Найї. Колись люди жили на іншій землі, та її поглинув вогонь. Найя вказав шлях до острова, де й постала Йохатра. Він дав людям другий шанс, яким не користуватися та не цінувати — тяжкий гріх. Кожен новий день — найбільший дар, тож маємо жити з вдячністю та смиренням у серцях. Лише тоді можна осягнути безмежну любов, що породила цей світ і змушує його обертатися.

Приблизно це я вивожу на аркуші, коли Майра просить підсумувати почуте на лекції. Іноді від її монотонного голосу починаю куняти, та все ж намагаюся нічого не пропустити. Я хочу знати більше про себе та світ. Хочу бути впевненою, до кого звертатися, коли власних сил бракує. Якщо не лісові демони, то хто? Дракони? Вогненний згадував закони природи, вищі навіть за них. Отже, існує щось більше. Чи може це щось бути єдиним богом, на честь якого збираються в храмах сьогодні? Аби вшанувати другий шанс, даний усім нам. Праведень, настанова на праведний шлях. Проте... на острові вже жили тіні, яким переселенці принесли лише біди. Невже Найя опікує один народ, а іншими нехтує?

Забагато питань. Може, ніч у храмі щось прояснить. Найїзм не заперечує існування інших сутностей, просто достойним шанування вважає лише Найю. Як на мене, не надто чесно, та дрібка правди в цьому вченні може бути. Дізнатися про нього більше точно не зашкодить, якщо понад усе ставиться любов до бога, себе й інших. Не так безглуздо, як, вочевидь, вважає Которі.

Закінчує писати вона доволі швидко, тож Майра дає їй стос книжок і щось тихо пояснює. Згодом настає черга кожного з нас отримати своє. Мені дістається обіцяний кримінальний кодекс, поєднаний з адміністративним в одне видання, і щось пов’язане з історією та релігією на додачу. Цим томиком можна вбивати. У руки Єврена потрапляє схожий, от тільки про історію бойових мистецтв. З ілюстраціями. Мій жадібний погляд помічають й обіцяють поділитися. Навіть найтовші книжки Єврен ковтає за день.

Щасливий, бо саме такої продуктивності від нас очікує Майра. Уперше в мене складається враження, що все це навчання — не дитячі забавки. Надто детально пані наставниця проговорює, що маємо зробити за нібито вільні дні. І надто прискіпливо хоче нас оцінити після. Сама лише згадка про заплановані тести змушує мене почуватися виснаженою. Зазираю в гуртожиток, тільки щоб доповнити барикаду навколо мого футона новими книжками. Навіть присісти ніколи. Храм Високих Хвиль, де мене має чекати Майра, розташований в іншій частині міста. Назва наче й натякає на його будову, та до побаченого я однаково виявляюся не готовою.

Храм розмістився посеред моря. Перебільшую: достатньо близько до берега, щоб до нього можна було дістатися вервечкою з валунів. З одних каменів не складно перестрибнути на інші, тоді як деякі сполучені хиткими містками. Майра стає на перший вельми впевнено, тоді як я вагаюся. Схожий обірвався під ногами майстра, коли він вирішив розіграти власну смерть.

Рін помічає мої сумніви й заспокійливо торкається ліктя. На її голові хустка, довге волосся охайно заправлене під неї.

— Щоб вуха не продуло, — знизує вона плечима. — Маю доволі слабке здоров’я.

Я не розпитую і простежую ще одну причину мого занепокоєння: шлях погано підходить для відступу. Якщо раптом щось станеться, люди затопчуть одне одного. Це ж свято, а храм здатен умістити не менше сотні вірян. Але чому щось має ставатися? Я хитаю головою та за звичкою тримаю пальці на руків’ї меча, поки долаю останній з містків. Хігата враженнями щодо храму не ділиться.

А дарма. Стеля висока рівно настільки, щоб відлунювати приглушений гомін, але не змушувати почуватися незатишно. Починаю розуміти призначення хустки Рін: жодне із широких вікон не засклене, протяг вільно гуляє залою. Проте свічок не гасить: вогники рівно палахкотять у піску, дбайливо виставлені сотнями рук. Мої сверблять додати хоча б один від себе. Я ненавиджу дим, але вогню не боюся, навіть попри Заграву. Не можу відвести погляд від світла. Химерні тіні витанцьовують стінами й подекуди торкаються людей. Лишається незворушною тільки статуя, що височіє попереду й ніби намагається огорнути руками всіх присутніх.

Я не стримую потяг підійти ближче. Потреба опинитися поряд з богом поза моїм розумінням, це щось більше за цікавість. Це зв’язок, про який я ніколи не підозрювала. Закидаю голову, але поглядом з Найєю не зустрічаюся: з-під крис солом’яного капелюха визирає лише підборіддя. Знайомий капелюх. Та й загалом одягнутий бог-рятівник на диво схоже на мене в гірші часи, коли потерте кімоно ставало основним елементом і повсякденного, і святкового вбрання. Ще я завжди замотувала руки бинтами. Нещодавно перестала, але смуги цупкої тканини досі ховають чужі зап’ястки й кісточки, ніби й Найї доводиться товкти твердолобі мармизи на дозвіллі.

Тільки зараз можу розгледіти натягнуті між тонкими пальцями нитки. Ця ледь помітна деталь невловимо змінює весь божественний образ й осідає тривогою в моїх грудях. Найя міг би легко порвати будь-яку з ниток. Але поки що цього не робить, тож благоговіння витісняє неспокій.

Бог схожий не тільки на мене. Так само довге волосся розсипається плечима імператора Хаяна на портретах, що мені доводилося бачити. Так само його постать випромінює велич незалежно від вбрання. Тож не дивно, що кожен із присутніх, хай навіть несвідомо, намагається підійти ближче.

Загальну увагу привертає непоказного зросту чоловік з поголеною головою. Він не робить нічого видовищного, просто спиняється на невеликому підвищенні та розводить долоні в привітному жесті. Як і Кіріна, щось змушує його здаватися вищим, більшим за тлінне тіло. Він заговорює незрозумілою мені мовою, та люди навколо без вагань підхоплюють молитву. Чи це гімн, мантра? Вона заповнює храм, у кожному слові лунає врочистість. Голос Майри, яка завмерла поряд зі мною, звучить незвично м’яко. Вона складає перед собою руки, ніби тримає в них маленьку пташку. Рін робить так само. Прикро: це єдине, що я здатна за ними повторити.

Однак сьогоднішній вечір ніби повторює вже знайомий мені сценарій. Я ніколи не була в храмі. Ніколи не стояла серед натовпу з почуттям піднесення. Частіше доводилося виглядати, хто потенційно встромить ножа мені в спину. Зараз скупчення людей не видається загрозливим, жоден погляд не чіпляється за мене з наміром нашкодити. Усі надто зосереджені на собі чи спільній молитві. Тільки мої очі безцільно блукають, щоб урешті вихопити з вихору приглушених кольорів яскраву зелену стрічку. От воно. Невигадлива зачіска знайома мені надто добре. Це неправильно, я понад усе прагну забути. Але не встигаю відвернутися вчасно. Молодик у плащі відчуває мій погляд й обертається.

Я дивлюся в примружені очі Хаза.

Розділ 5

Контроль

Я втуплююся в підлогу. Розглядаю розстелені під ногами мати з циновки. Чи вправляються віряни в медитаціях? Певно, тут достатньо зручно сидіти. Я ладна лягти та прикинутися мертвою, аби не бачити, як чужі губи кривляться в зловтішній гримасі. Та й чого б це мені звертати увагу на якогось молодика в дивакуватому плащі? Я нічим не вирізняюся серед інших і надто зайнята молитвою. Чи мантрою, зараз різниця має не більше значення, ніж мої відчайдушні спроби проігнорувати загрозу — користі.

— Співчуваю, — каже Хаз.

Я впевнююся, що Майра та Рін не зважають на мене. Тоді роблю крок від них й опиняюся плечем до плеча з Хазом. Вагаюся, та врешті дарую йому водночас спантеличений і повний презирства погляд. Мабуть, з боку маю просто жалюгідний вигляд. Глузлива посмішка застигає на чужих вустах, але врешті Хаз зволяє озватися знову:

— Стільки на мого бога намовляла, — тягне він, — а тепер сумирно стоїш у його храмі. Лісові демони тебе на шлях праведний навели?

— Щось на кшталт, — знизую плечима. Як мою зустріч із вищими силами не охрести, навернення до істини вона нагадує. — А ти не відстаєш від моди й перебираєшся ближче до моря вслід за місцевими пияками?

— На біса мені море? — щиро дивується Хаз. Ніби зараз зізнається, що приперся, аби зіпсувати мені знайомство з релігією. — Моріку недарма культурною столицею вважається. Храм Високих Хвиль — єдиний у своєму роді. Він вартий нескінченних пояснень, чому важливо провести Праведень саме тут. Навіть до Сейджі врешті дійшло.

— Пан не переказував вітання?

— Можу збрехати, якщо ствердна відповідь тебе потішить.

— Ти не вмієш брехати, — хитаю головою. — Принаймні не мені. Тому зізнавайся, що ти направду тут забув? Плював Сейджі з високої гори на єдині у своєу роді храми. Певна, на твої пояснення теж.

— Краєш моє серце, — Хаз показово хапається за груди. — Якщо щедрий пан так радо передав тобі прокляття, хіба не дарував би мені крихту розуміння? Він значно краще почувається. Я сподівався на протилежне, але ти начебто теж не вмираєш.

— Можу топтати землю, поки раз на рік когось убиватиму, — мимохіть підтримую байку Хітомі. На тому відвертаюся. Розмова зі старим знайомим, вочевидь, себе вичерпала. Не починати ж його гамселити посеред натовпу, аби щось путнє витрясти? Перед очима наставниці, що й так має достатньо сумнівів щодо мене. Хай краще не бачить мене в такому товаристві.

— Бог із тобою, — ніби на зло, Хаз звертається до мене знову. — Вгадала, я тут у справах. Знаю не всі деталі, але сьогодні в храмі буде укладено угоду. Передаватимуть певну речовину, якщо не перехоплю.

— Наркотики? — хотіла б я звучати байдуже. Проти волі починаю згадувати, на яких сторінках позиченого кримінального кодексу міститься розділ про психотропні речовини.

— Можливо, — Хаз пересмикує плечима, наче тільки зараз вітер починає йому дошкуляти. Нервово облизую губи. Сіль. Мені теж холодно, чомусь не зауважувала цього раніше. Притискаю складені руки ближче до грудей. Якби там справді була пташка, вона б уже давно несамовито кричала. Можливо, мова не про наркотики. Сьогодні ми зіштовхнемося з чимось набагато гіршим.

Несказане бринить між нами й живить мою уяву краще за будь-які деталі. Про допомогу Хаз не просить, але висновки напрошуються самі: ми знову в одному човні. Проблеми з перехопленням блискавично перетворяться на мої власні. За гіршого сценарію ще й зачеплять усіх навколо. Раптом почнеться стрілянина? Я похмуро оглядаю присутніх, але люди так само зосереджено моляться. Вони сумирно тримають руки перед собою, тож непомітно взятися за зброю не вийде. Моя тривога не розцінює цей умовивід як гідний аргумент. Пальці дрібно тремтять, коли вкотре обертаюся на зарізкий звук.

Крізь натовп човгає дідок. В одній руці ціпок, в іншій — запалена лампадка. Впізнаю в згорбленій постаті рибалку, з яким уранці розмовляв Джером. Я не маю пам’ятати старого, він звичайнісінький. Примітних рис іще менше, ніж у Хаза. Той теж з підозрою спостерігає за дідком. Але зсушена рука лягає на моє плече.

Ледь стримую бажання її скинути та відскочити. Дідок не каже жодного слова, тож більш інтуїтивно вловлюю, що він від мене хоче. Пальці мимоволі змикаються на лампадці. Я маневрую вперед, аби поставити її в ногах у Найї. Там устигло з’явитися ще кілька маленьких вогників. Вони відбиваються в заглибині з водою, що прозорим розчерком ділить приміщення на частини. Ніби крейдяна лінія, намальована Которі.

Тим часом чоловік з поголеною головою схиляється до води. У своїй лекції Майра називала таких людей провідниками, що добровільно стають ланкою між смертними й богом-рятівником. Поважна роль, тож за його діями спостерігаю з обережною цікавістю. Провідник омиває руки, продовжуючи монотонно промовляти нескінченні молитви. Починаю впізнавати окремі рядки. Може, не така вже я й безнадійна? Цієї миті нестерпно хочеться бути частиною більшого, чим, беззаперечно, є всі у храмі Високих Хвиль.

Провідник підводить руку. Зблискує сталь. Я веду носом, у голові починає паморочитися від диму. Чому саме зараз? Розгублено оглядаюся на Хаза, що опиняється знову поряд. Його пальці на моєму лікті не дають упасти. Суплюся, та чужу руку не скидаю. Хаз однаково не стежить за моєю реакцією. Він не зводить очей із провідника.

Той завченими рухами омиває стилет. У моїй важкій голові не вкладається, яким чином зброя має бути частиною ритуалу на честь бога, що має вигляд, ніби сумирний мандрівник. Це в біса неправильно. Може, виконавець обряду поділяє мою думку. Він завмирає на мить, наче не в змозі згадати, що взагалі тут забув. Чужі вуста перестають повторювати молитву й змикаються в тонку лінію. Пальці на руків’ї стилета тремтять від напруги. Провідник устромлює лезо собі в груди.

Я маю злякатися. Закричати, відсахнутися. Жахливе видовище. Тіло глухо падає, вода в заглибині перестає бути прозорою. Багряний, скрізь забагато відтінків червоного. Я дивлюся на нього, ніби сама опинилася під водою. Світло заломлюється, світ утрачає чіткість. Клятий дим! Рука Хаза зникає з мого ліктя. Сам він сіпається вперед і з безсилою люттю перекидає лампадку. Вона мала згаснути. Вона падає у воду, що спалахує неприродно колючим вогнем. Храм наповнюється димом.

Складається враження, що помічаю це лише я. Кожен надто зайнятий собою. Якась жінка замислено підходить до вікна, ніби раптово вирішує помилуватися краєвидом. Але ніч беззоряна, темрява за стінами клубочиться й поглинає все в собі. За мить жінка стає її частиною, я розбираю лише віддалений сплеск. Потім ще, і ще один. У храмі надто тісно для всіх присутніх. Це усвідомлення давить на груди й залишає по собі тільки розпач.

Стилет підбирає якийсь чоловік. Він невміло встромлює його собі в шию й бруднить вбрання Найї. Жахливо. Чому я маю на це дивитися? Бо не маю вибору, сил відвести очі бракне. Слабкість повзе кінцівками й не дає рушити з місця. Рефлексів вистачає, аби зацідити в ніс дів­чині, що тягнеться до Хігати на моєму поясі. Чорта з два я таке терпітиму! Навіщо, коли меч у моїх руках? Це не стилет, схожий на іграшку. Ні, легендарний артефакт, зроблений моїм батьком. У цьому рішенні — неймовірний символізм, який повною мірою навіть осягнути важко. Тепер мої пальці дрібно тремтять від радісного передчуття. Зараз усе скінчиться.

До справи варто підійти відповідально. Удар має бути швидким і точним, мені вистачить знань, аби не змушувати себе й надалі мучитися. Я втомилася відчувати біль. Втрачати все почергово, і нині це контроль. Безпорадність продовжує стискати груди, навіть у рибин на березі більше власної волі та жаги до життя. Вони борсаються, поки сонце не висушує їхні крихітні тіла. Сонця нема. Є лише я та втома, що лагідно обіймає за плечі й обіцяє спокій. От чого я насправді хочу. Не стояти посеред хаосу й намагатися надати йому сенс. Це вже не моє завдання.

Більше ні. Пальці на руків’ї Хігати лежать твердо як ніколи. Я втягую повітря востаннє. Його вистачає на короткий скрик. Руків’я нагрівається так раптово, ніби я встромляю меч у вогонь. Впускаю Хігату й ображено притискаю обпечену руку до грудей.

— Кретинка! — вищить меч, ніби то його ріжуть. — З дуба впала, чи він із тебе? Сонце залишки мозку випалило, так і знав! А щоб тебе підняло й гепнуло, бісове дівчисько! На кого мене кидати зібралася, га? Ідіотка!

Потік лайки все не закінчується, а я не намагаюся його урвати. Розгублено кліпаю й опускаю очі на мої червоні пальці. Що в біса коїться, та чому я щойно?.. Уперше за день мені стає справді страшно. Ще б мить, і я... Яким чином? Пощастило, що в мене є меч, який своїми прокльонами може заглушити інший голос у моїй голові. Улесливий і м’який, ніби пухова ковдра. Така недоладна влітку. Якщо майстер чомусь і вчив мене дійсно старанно, то це цінувати та захищати своє життя. Мені не потрібні були вищі сенси чи шляхетні принципи. Думка про необхідність боротися за своє існування врізалася в свідомість надто глибоко. Невже недостатньо?

— До дупи філософію! — меч починає кричати ще гучніше. Досі не випалені сонцем залишки мого мозку тільки дивом функціонують під таким натиском. — Сама не бачиш, що це треба припинити?

Здивовано спостерігаю за Хазом, який намагається не дати довготелесому незнайомцю вистрибнути у вікно. Той рветься з небаченою люттю, тож Хаз довго не вагається й цілить кулаком у чужу скроню. Незнайомець незграбно похитується й падає долі. Що ж, це краще, ніж годувати риб на морському дні.

Я підбираю меч і в кілька кроків опиняюся біля Хаза. Темна тканина ховає його обличчя аж до очей, що дивляться на мене із чимось на межі поваги. Трясця йому в печінку, здогадувався про все, а попередити навіть не подумав!

— Знімай свій чортів плащ! — кричу, ніби змагаюся в гучності з Хігатою.

Хаз отетеріло кліпає та слухається. Я накриваю плащем вогонь, що розповзається водою. Спрацьовує, дим поступово рідшає. Долучаюся до спроб Хаза завадити всім навколо вбитися. Перша моя думка чіпляється за Майру, проте її світлу голову поблизу не видно. Як і хустку Рін. Сковтую тривожне передчуття й кидаюся відбирати стилет у жінки, яка з ніжністю милується відблисками світла в його гранях. Не без мого сприяння зброя летить з вікна, а от жінка залишається в храмі. Дим і надалі розсіюється, охочих вкоротити собі віку зостається все менше. Ще кількох Хаз устигає відправити в нокаут. Притискаю до себе маленьку дів­чинку в спробі відгородити від речей, бачити які вона не мала ніколи. Так усе навколо поступово стихає. Мою увагу привертає галас знадвору.

Передаю дитину комусь із достатньо тверезих дорослих і крокую до виходу. Пересування прямою лінією виявляється чимось надскладним, тож доводиться кілька разів відштовхуватися від найближчих колон. Ні, я маю сама стати для інших підтримкою, а не шукати її в такий дивний спосіб. Я зупиняюся й бачу, як люди безпорадно борсаються посеред хвиль. Більшість нещасних встигла прийти до тями, а от плавати вміють далеко не всі. Зате вмію я. Нічого, що ноги піді мною підкошуються. Зараз мене триматиме вода, а не ослаблені кінцівки.

Холодно. Аж занадто, сотні голок простромлюють моє тіло. Мимоволі вдихаю бризки й закашлююся. Диму не залишається в легенях, голова яснішає. Підпливаю до найближчого чоловіка, щоб допомогти дістатися берега. Забагато сил іде на пояснення, що так безладно молотити руками не варто. Хігата не перестає скиглити через наше незаплановане купання. От у кого енергії хоч відбирай!

Та я не нарікаю. З полегшенням закопуюся пальцями в пісок й обертаюся до храму. Ніби мурашки, люди вже злагодженіше снують зі спільною метою: допомогти одне одному. Я та Хаз уже не самі супроти нищівної сили незрозумілого походження. Крижаний вітер пробирає до кісток, але я лише хитаю головою й підіймаюся з води. Усе налагодиться, інакше бути не може. Необхідно докласти ще трохи зусиль.

На містках помічаю людей у формі. Серце не дослухається до зважених міркувань і пропускає удар. Я водночас сподіваюся на зустріч і боюся її понад усе. Він довідається, так і буде. Але зі своїх вуст я зізнання не вичавлю. Це мене знищить.

Відкидаю гірке передчуття й біжу туди, де найгучніше. Не дістаюся: місток між двома валунами обірвався. Придивляюся пильніше, аби зрозуміти: мотузки хтось перерізав. Якого біса?

— Тітонько, — раптом лунає твердий голос, — у мене тут проблеми.

Дещо приречено зазираю в провалля між камінням і розрізняю в темряві людський силует. Це хлопчик, що однією рукою чіпляється за міст, а іншою притискає щось біле до грудей. Щось вирішує нагадати про себе жалібним нявчанням, а от хлопчик і надалі всім своїм виглядом виражає незворушність. Він зводить на мене очі так невдоволено, ніби я вже мала стрибнути вслід за ним униз. А замість цього заклякла й ґав ловлю.

— Малий, — я нарешті оцінюю ситуацію та схиляюся до нього. — Ти маєш спершу віддати мені кошеня, тоді зможу витягнути й тебе.

— Не віддам, — просто каже він. Скептицизм щодо мого плану хлопчик доносить поглядом, ніби слів у нього обмежена кількість і витратити більше не вдасться.

— Це твоє кошеня? — розгублено й зовсім по-дурному питаю я.

— Тепер так, — серйозно киває він. — Моє.

— То поклади його за пазуху, — намагаюся відчути бодай краплю впевненості, яку вкладаю в слова. — Просидіти там до ранку ти точно не хочеш.

Вітер похитує залишки містка, а хвилі починають діставатися ніг хлопчика. Вони його переконують краще за мене, тож наступної миті він уже хапається за дошки обома руками. Лише відчайдушно зціплені пальці видають, наскільки хлопчик насправді наляканий. Сам він не зрушить з місця.

— Що там? — чую над вухом й обертаюся, аби побачити поряд мармизу Хаза. На його вилиці розпливається темна пляма. Певно, не всі віряни були готові здатися без бою.

— Не лізь під руку, — роздратовано відмахуюся. — Краще хапай мене за ноги та звісь донизу, інакше ту бідосю не дістану.

І справді, місток може не витримати й обірватися, якщо полізу на нього сама. За звичайних умов я б Хазу не довірилася, але його готовність допомагати всім цієї ночі дарує мені сподівання на краще. Не настільки ж він мене ненавидить, аби відправити у вільне падіння головою вниз? Сьогодні навіть звернувся першим. Щоправда, про масштаб небезпеки не попередив, але цю думку я жену від себе подалі.

Хаз тримає міцно, а я хапаю під руки хлопчика. Він поводиться так само спокійно й дозволяє мені завершити загадкові маніпуляції. У процесі забуваю, до чого вони мали призвести. Тепер у Хаза нема вибору, окрім як витягнути нас обох, а він і близько не такий сильний. Я знаю.

— Пускай на рахунок три й тоді лови, — сиплю, прийшовши до єдиного прийнятного рішення.

Так Хаз і робить. Я перекручуюся в повітрі й чіпляюся однією рукою за місток, а іншою з усіх сил штовхаю хлопчика вгору, аж поки в Хаза не з’являється можливість його підхопити. З полегшенням видихаю: тепер на хиткій конструкції я сама, таку вагу вона поки витримає.

Я помиляюся. Радше відчуваю, ніж чую, як дедалі більше мотузок рветься, тож починаю дряпатися вгору. Вже можу схопитися за камінь, коли моя нога намертво застрягає між дошок. Мотузки не збираються чекати, поки я це виправлю. Падіння здається неминучим.

Відчайдушно сіпаюся. Місток не витримує. Помолитися не встигаю, лише замружитися й стиснути зуби. Я чекаю на свист у вухах і крижану воду, але хвилі так і не дістаються до мене. Я не розбиваю голову об каміння. Хтось міцно тримає мене за руку, якою я тягнулася догори.