Заборонений зошит ebook

«Заборонений зошит» Альби де Сеспедес — перлина італійської літератури ХХ століття й незрівнянний приклад самопізнання через літературне письмо. За нехитрою фабулою, де головна героїня Валерія Коссаті під впливом раптової ностальгії купує красивий шкільний зошит і починає вести щоденник, криється важкий шлях до себе. Що більше вона пише, то глибше розуміє: у неї геть неправильне життя! Цей зошит наче похід до психотерапевта, при чому головна героїня тут і пацієнтка, і лікарка, а це — дуже непростий досвід. Те, що в житті замовчується або приховується за красивими словами, у зошиті постає з безжальною відвертістю, але не одразу, до цієї правди ще треба докопатися, а потім — зрозуміти як із цим жити. Можна не погодитися з вибором головної героїні, як, певно, і не погодилася б сама авторка, з огляду на її біографію, але завдання Альби де Сеспедес — розкрити внутрішній світ своєї сучасниці, і з цим вона впоралася на відмінно.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-109-9

© 2021 Mondadori Libri S.p.A., Milano

© Ганна Залевська, український переклад, 2025

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2026

Альба де Сеспедес

Заборонений зошит

«У дитинстві я проводила канікули в родинному будинку на морі, — розповіла мені одна знайома, — і щоліта дивилась на корінець книжки “Заборонений зошит”, дуже хотілось її почитати та завжди відкладала на потім, мовляв, не зараз, наступного літа. Потім померла бабуся, дім спорожнів, — завершила свою історію знайома, — тоді я погладила цей корінець, узяла книжку з полиці, прочитала її на одному диханні і не розчарувалася».

Розповідь цієї знайомої схожа на принадливий спів сирен, тільки замість сирен — шедевр Альби де Сеспедес, у якому заворожує все, починаючи з назви. Перше слово «Заборонений» попереджає читача: у цьому тексті криється таємниця, і треба довести свою гідність порушити її, бо дозволів тут не роздають. Не завжди й не кожен на це здатен. Розповідаючи про свій шлях до твору, моя знайома інсценувала «ритуальний танець» читача: кожному творові — свій час. Книжка, що змінить твоє життя у двадцять років, залишить байдужим у п’ятдесят і навпаки. Ми можемо прочитати гору літератури, але історій, що справді осядуть в душі, не так і багато, а пов’язані з ними подробиці назавжди западуть у серце — де ми були, якого кольору обкладинка, які потрясіння ми тоді переживали.

Життя є життя, я втратила сліди своєї знайомої, але зі мною залишилась її розповідь, перетворившись на мою власну історію знайомства з твором Альби де Сеспедес. Я довго уявляла собі подробиці чужого спогаду, запах будинку на морі, корінець із загадково-хвилюючим написом «Заборонений зошит», притамоване бажання й навмисне зволікання, потім смерть бабусі, берегині зошита. Я гралась з цієї оповіддю, — чужою оповіддю! — як моя знайома гралась з самою книгою, я вичавила з неї все, що можна, аж поки не зрозуміла: усе, чекати більше несила. Чужий спогад раптом потьмянів, і я вже не могла відкладати зустріч з письменницею, чия творчість справить на мене визначальне враження з багатьох причин і в багатьох інших творах. Але почалося все саме звідти, з цього почину.

«Даремно я купила цей зошит, дуже даремно. Тільки запізно каятися, коли шкоду вже заподіяно», — пише головна героїня Валерія Коссаті. Це перші слова, які ми, тобто читачі, асоціюємо з її голосом. Доволі емоційне входження в її життя. Разом з нею ми вдаємося до забороненої дії, долаємо перевал, заходимо туди, де нас не чекають — недарма ж книжка, яку ми зараз тримаємо в руках, зветься «зошитом», а зошит — не щоденник і не така публічна річ, як роман. З перших рядків «Заборонений зошит» нагадує безцеремонне вторгнення за лаштунки зовнішнього життя, до якого головна героїня щосили намагається пристосуватися, а ми тим часом влаштовуємося зручніше, аби не проґавити битву між таємничим і жорстоким внутрішнім світом та теплим і мирним фасадом. Ця битва розгортається на теренах письменства і, дивовижно маскуючись під неквапливу й легку щоденникову оповідь, одразу й беззаперечно являє свою літературність. Звідки ця дивовижа?

«Заборонений зошит» народився у форматі історії, що публікувалась окремими частинами в журналі й була завершена завдяки читачам, кількість яких зростала з кожним числом. Існували ж колись такі термометри, якими письменниці та письменники вимірювали температуру своєї прози! Саме там вони отримували наснагу й «помазання на письменництво» без огляду на книгарні. «Заборонений зошит» почався і закінчився на сторінках журналу «Settimana Incom Illustrata» (23 грудня 1950 р. — 16 червня 1951 р.) і тільки згодом опинився на полицях окремим виданням (видавництво «Mondadori», Мілан, 1952 рік), такий спосіб народження пояснює вибір іменника, що стоїть на другому місці в назві, тобто «зошит». Пояснення цьому слову ми знаходимо власне в сюжеті, коли Валерія зізнається: вона не втрималася від спокуси купити записник, один в один як той, що вона мала в школі — чорний, блискучий і товстенький. Вона купує його інстинктивно, без особливих причин чи конкретної мети, перед нами не класична літературна героїня, що ковтає роман за романом та мріє стати письменницею, а сорокарічна домогосподарка в повоєнній Італії, затиснута між роллю дружини, матері та працюючої жінки. Інтимне життя її спить-дрімає, не сказати, щоб воно було придушене, позаяк у ній немає усвідомленого бунту, немає навіть бажання чинити естетичне чи радикальне повстання, є лише підспудний, глибоко прихований незатишок. «Заборонений зошит» — це один з варіантів жіночого письменства: не публічне самоствердження, а радше таємний сад свого паралельного, більш справжнього і тим самим більш безжального життя. «Я подавала страви, годувала інших весело й щедро, натомість сама майже не їла. У відповідь на питання вибачалась, казала, так завжди буває: хто готує, потім не хоче їсти», — пише Валерія, так вона поводиться в родині, на роботі, у всьому світі. А потім з’являється інше життя. Воно народжується та втілюється в словах, що Валерія пише в прихованому від усіх зошиті, це життя починається вдавано безневинним, а зрештою — засліплює, як лавовий потік на тлі одноманітних ранків та пообідь, і магічним чином починає змінюватися під цим вогнем. Той незатишок, який не хоче бачити Валерія, це насамперед кінець її сексуальності в шлюбі, де вона просто матір для своїх дітей та свого чоловіка, бо останній вже не може бачити в ній жінку — він учепився за неї, не відпускає й сам не наближається, як справжній паразит. І все ж, з’являється промінь світла і трохи свободи в хащах банальної, на перший погляд, роботи, з’являються стосунки, початок яким задає не еротизм, а бажання урвати собі шматочок життя. Як розповіді Шахерезади в «Тисячі й одній ночі» віддаляють час смерті і діють на теперішнє в глибину, так і зовнішнє життя Валерії, яке вона відображає в щоденнику, згодом змішується з її внутрішнім світом, наполегливо проступаючи між рядків: писати — це завжди акт непокори, бо письменство виявляє замовчувані конфлікти. Письменство не буває безневинним, воно не вміє тихо сидіти на своєму місці, воно — яке завгодно, тільки не абстрактне, бо повінню підхоплює тіла й вогнем засліплює обличчя. Валерія сама не зчулася, як почала молодіти, в очах засяяло нове світло, а всередині народилася нова жінка — у цій жінці немає героїзму, радше страх і невпевненість, вона з’явилася у форматі категоричного заперечення та чіткого усвідомлення: таких, як вона, багато. З одного боку, вона не може дозволити собі бунтарства, а з іншого — вона надто розумна, щоб удавати сліпоту. «Настає в сімейному житті мить, коли доброту не відрізнити від жорстокості», — мабуть, це найбільш знакові рядки, що відображають зміну не лише в героїні, але в усьому її оточенні: ця жінка в ролі об’єкта без права голосу на тлі зашкарублого існування сприймається всіма як самозрозуміла річ, утім, вона існує. Вона розкривається у власному письменстві, при тому не в романі про успіх (тут не йдеться про талант), а у своєму куточку, який раптом виростає до масштабів цілої оселі, будинку, суспільства. Письменство виснажує, руйнує («Я помітила: коли багато пишу, потім почуваюся розбитою, слабшою»), але ж і вибудовує, ми не знаємо, як далеко воно нас заведе, ми вже не можемо його контролювати.

Велич Альби де Сеспедес у цій книжці полягає в тому, що вона вщент розбила ілюзію про письменство як про втечу до безпечного місця, вона упевнена — у цім місці брудно й усе йде не за планом. Водночас вона беззаперечно стверджує, що внутрішнє життя сильно залежить від життя політичного. Звернімося до тих двох слів, з яких складається назва. «Заборонений» уособлює чари, а «зошит» їх визначає, на цих сторінках відбувається багато чого: феміністська шана до-феміністському поколінню, майстерна проба пера, свідчення того, чим жили та дихали жінки середнього класу в п’ятдесяті роки.

Коли п’ятнадцять років тому настав мій час прочитати «Заборонений зошит», розвіялися всі упередження, усі проєкції й навіть самий спогад про ту мою знайому, яка вказала мені маршрут до твору. Цей роман започаткував нові шляхи: я ніколи не замислювалась, наскільки потужно-крамольним можна бути, сховавшись під маскою подібного твору. Мені подобається думати, що жінки повоєнного часу, які читали про Валерію Коссаті в різних випусках журналу, настільки нею захоплювалися, що буквально оживили її, як Карло Коллоді оживив свою дерев’яну ляльку. Мабуть, усі вони: і працюючі жінки, і домогосподарки розпізнали в ній «свою», віднаходячи у творі Альби де Сеспедес «рожеві коди»[1] найпопулярніших романів вкупі з новим запальним інструментом, мабуть, саме вони розпочали ту тиху революцію, з якої виростуть революції майбутніх десятиліть, утілені в життя студентками шістдесятих та сімдесятих років. Ми завжди дивимося на батьків, але зарідко на матерів, хоча, по суті, приходимо на їхнє місце: складно роздивитися їхні невидимі кроки, але не неможливо. Якщо ми зрозуміємо глибоке значення цього роману, якщо зрозуміємо Валерію, то зрозуміємо всіх: і матерів, і бабусь. Часом вони здаються нам задерев’янілими у своїх ролях, а насправді, то були революціонерки не гірше за нас.

Надя Терранова

26 листопада 1950

Даремно я купила цей зошит, дуже даремно. Тільки запізно каятися, коли шкоду вже заподіяно. Не знаю навіть, що мене спонукало його купити, то був чистий випадок. Ніколи не думала вести щоденник хоча б тому, що щоденники — річ особиста, таємна, а отже, доведеться приховувати його від Мікеле й дітей. Мені ж не подобаються схованки, та й у нашому будинку замало місця, спробуй щось сховати! Усе сталося несподівано: два тижні тому я вийшла з дому. Була неділя, самісінький ранок. Хотіла купити цигарок для Мікеле — він прокинеться, а цигарки вже на тумбочці: у неділю він завжди довго спить. Попри пізню осінь, день стояв чудовий і теплий. Я відчувала дитячу втіху, прогулюючись вуличками, обираючи сонячний бік і роздивляючись ще зелені дерева й радісних людей, у вихідні всі люди здаються радісними. Тож я вирішила прогулятися аж до тютюнової крамниці, що на площі. Дорогою бачила — багато хто зупиняється біля ятки з квітами, я теж зупинилася, купила оберемок календул. «У неділю на столі мусять стояти квіти, — сказала мені квіткарка, — чоловіки на таке звертають увагу». Я всміхнулась і кивнула, але насправді, купуючи ці квіти, я думала не про Мікеле чи Рікардо, хоч син їх дуже любить: я купила квіти для себе, щоб тримати їх у руках, поки прогулююсь. У тютюновій крамниці повно народу. Чекаючи своєї черги з грошима напоготові, я помітила у вітрині стос зошитів. Чорні, блискучі, товстенькі, чудові зошити для школи й колись, перш ніж розпочати такий зошит, я завжди виводила на першій сторінці своє ім’я: Валерія.

— Дайте ще зошит, — сказала я, копирсаючись у сумочці у пошуках грошей. Але піднявши очі, побачила на обличчі продавця суворий вираз:

— Не можна, заборонено.

Він пояснив — щонеділі у дверях стоїть торговий агент, наглядаючи, щоб тут продавали тютюн і нічого іншого. У крамниці залишалася тільки я.

— Мені треба, — сказала я йому схвильованим шепотом, — дуже треба.

Я готова була благати, напосідати, тоді він озирнувся навколо і, спритно схопивши зошит, простягнув його мені через прилавок:

— Сховайте під пальтом.

Я тримала його під пальтом усю дорогу додому. Боялася, що він висковзне та впаде додолу, поки консьєржка розповідала мені всякі дурниці про газову колонку. Я зашарілася, поки відчиняла двері своїм ключем: спеціально, щоб піти прямісінько до спальні, але згадала — Мікеле досі в ліжку. Мірела гукнула:

— Мамо...

Рікардо спитав:

— Купила газету, мамо?

А я була вся схвильована і збентежена, боялась, що не встигну зняти пальто на самоті. «Покладу в шафу, — подумала я, — ні, Мірела часто туди заглядає, вона постійно бере щось моє, рукавички, кофтинку абощо. У комод? Туди лазить Мікеле. Письмовий стіл? Тепер його займає Рікардо». У всьому будинку для мене не залишилося бодай однієї шухлядки чи комірчини. Того дня мені спало на думку, що треба якось відстоювати свої права. «Покладу до білизни», — вирішила я, а потім згадала, що Мірела щонеділі бере чисту скатертину, аби накривати на стіл. Тож я кинула зошит у торбинку з ганчір’ям на кухні. Ледь встигла її закрити, як увійшла Мірела зі словами:

— Що з тобою, мамо? Ти вся розчервонілась.

— Мабуть, тепло вдяглася, — відповіла я, знімаючи пальто, — сьогодні надворі така спека.

Мені здавалось, ще трохи і вона скаже: «Неправда, це тому, що ти щось сховала в торбинці». Даремно я намагалась переконати себе, що не зробила нічого поганого. У вухах знов і знов лунав застережний голос продавця з тютюнової крамниці: «Заборонено».

10 грудня

Зошит пролежав у схованці понад два тижні, а мені так і не вдалося бодай щось у ньому написати. З першого дня я постійно міняла йому місце, бо непросто знайти такий тайник, де його одразу не викриють. Якби його знайшли, Рікардо привласнив би зошит собі, буцімто вести конспекти в університеті, а Мірела могла забрати його на щоденник, який тримає під замком у своїй шухляді. Припустімо, кинусь я на захист, скажу, що зошит — мій, а як виправдатися, навіщо він мені? Для запису витрат я завжди беру рекламні блокнотики, які Мікеле приносить з банку на початку року: він перший порадив би мені люб’язно віддати зошит Рікардо. У такому разі я миттєво відмовлюсь від зошита, а на другий ніколи не наважусь: тож я щодуху уникала подібного розвитку подій, хоч — мушу зізнатися — відколи я володію цим зошитом, моя душа не знає спокою. Раніше я сумувала, коли діти йшли гуляти, зараз натомість не дочекаюсь, поки вони підуть з дому, щоб побути на самоті та щось написати. Ніколи раніше мені не спадало на думку, що в тисняві нашої оселі та через мій робочий графік я зарідко маю нагоду побути сама. Власне, щоб розпочати цей щоденник, мені довелося вдатися до обману: я купила три квитки на футбол, буцімто вони дісталися мені в подарунок від однієї колеги. Подвійний обман, бо для оплати цих квитків я трохи поманіпулювала зі знижками та здачею. Одразу після сніданку я допомогла Мікеле та дітям вдягтися, позичила Мірелі своє тепле пальто, ніжно розпрощалася і з трепетом задоволення зачинила за ними двері. Потім розкаялась, побігла до вікна, наче хотіла їх озвати, але вони вже були далеко й безневинний футбольний матч поставав у моїй уяві злісним підступом з мого боку, який може якось їм нашкодити. Вони натомість сміялись, і цей сміх пронизував мене докорами. Повернувшись у кімнату, я хотіла була миттєво засісти за письмо, але в кухні ще було повно роботи: Мірела не змогла мені допомогти, як зазвичай робить щонеділі. Та навіть Мікеле, такий акуратний за своїм характером, залишив шафу незачиненою, розкидавши там і сям краватки. От і сьогодні та сама картина. Сьогодні я знову купила квитки на футбольний матч, тож є нагода трохи насолодитися спокоєм. А найдивніше те, що коли я нарешті можу витягнути зошит зі схованки, сісти й розпочати писати, мені нема чого сказати, хіба що розповісти про свою щоденну боротьбу за право ховати цей зошит. Тепер я тримаю його в старій скрині, куди ми влітку складаємо зимові речі. Але два дні тому мені довелося умовляти Мірелу не відкривати її, бо вона хотіла взяти теплі лижні штани, які почала носити вдома, відколи ми відмовилися від центрального опалення. Зошит лежав на видноті, вона б його одразу побачила, ледь піднявши кришку. Тож я їй сказала: «Ще не зима, встигнеш», а вона уперлася: «Мені холодно». Я так шалено наполягала, що це помітив навіть Мікеле. Коли ми залишилися самі, він сказав, що не розуміє, чому я так накинулася на Мірелу. «Я знаю, що роблю», — відрізала я, а він подивився на мене з подивом, не звиклий до такого настрою з мого боку. «Мені не подобається, коли ти втручаєшся в мої розмови з дітьми, — продовжила я, — ти підриваєш весь мій авторитет в їхніх очах». Він запротестував, мовляв, зазвичай я навпаки закидаю, що він приділяє дітям недостатньо часу, а потім підійшов до мене й жартівливо спитав: «Що з тобою сьогодні, матусю?», і я подумала — мабуть, я вже стаю нервовою та дратівливою, як усі жінки після сорока (принаймні так кажуть), а ще я сильно підозрювала, що Мікеле саме так і думає, від чого почувалася неймовірно принижено.

11 грудня

Перечитувала написане вчора і раптом задалась питанням: чи не тоді почав змінюватися мій характер, коли чоловік жартома став звати мене «матуся». Спочатку мені дуже подобалося, бо складалося враження, що я — єдина доросла людина в нашому домі, єдина, хто все зрозумів за це життя. Притаманне мені з самого дитинства відчуття відповідальності ще дужче розрослося. Мене це тішило, бо на правах «матусі» я легко могла виправдати ті пориви ніжності, що завжди викликали в мені манери Мікеле — він і зараз, у свої майже п’ятдесят, залишається наївним і безхитрісним. Коли він каже на мене «матуся», я відповідаю йому суворо і ніжно водночас, цей прийом я опанувала, ще коли Рікардо був маленьким. Тепер я розумію, то була помилка: чоловік — єдина людина, для кого я була просто Валерією. Батьки з дитинства звуть мене Бебе, і з ними мені важко бути кимось іншим, з ними я завжди та дівчинка, якій вони колись дали це прізвисько; і хоч вони чекають від мене того, що зазвичай очікується від дорослої людини, насправді батьки навіть не припускають думки, що я доросла. Так, Мікеле — єдина людина, для кого я — Валерія. Для шкільних подруг я досі Пізані, для інших — дружина Мікеле, мати Рікардо та Мірели. Тільки для нього з перших днів нашого знайомства я — просто Валерія.

15 грудня

Щоразу, як я розгортаю цей зошит, то дивлюсь на своє ім’я, написане на першій сторінці. Красивий у мене почерк — стриманий, не дуже високий, з нахилом убік, такий почерк безпомилково видає вік. Мені сорок три, хоч як подумаю про це, то не можу повірити. Щоправда, інші теж дивуються, побачивши мене поруч з дітьми, і завжди роблять компліменти, від яких Рікардо й Мірела натягнуто всміхаються. Отже, мені сорок три, і удаватися до дитячих викрутасів типу писання в таємному зошиті — це, мабуть, соромно. Тому мені конче потрібно звіритися Мікеле та дітям, розповісти про щоденник і закріпити своє право замикатися в кімнаті й писати, коли заманеться. З самого початку я повелася нерозумно і, продовжуючи в такому дусі, тільки посилюю враження, ніби роблю щось украй погане, коли пишу ці невинні рядки. Який абсурд. Тепер навіть на роботі мені немає спокою. Якщо директор затримує в кінці робочого дня, я боюся, що Мікеле повернеться додому раніше за мене і — хтозна навіщо — почне копирсатися в старих документах, де я ховаю свій зошит; тож доводиться вигадувати привід, щоб не лишатися після роботи, а це гроші, бо за понаднормові години платять окремо. Я, мов на голках, біжу додому і, якщо бачу в передпокої пальто Мікеле, то серце тікає в п’яти — заходжу у вітальню, а сама боюся побачити в його руках чорну, блискучу обкладинку свого зошита. А якщо він править теревені з дітьми, я однаково думаю: він його точно знайшов і чекає нагоди залишитися зі мною сам на сам для серйозної розмови. Увечері мені здається, що він зачиняє двері нашої спальні якось по-особливому, надто старанно, а потім перевіряє, щоб клацнув замок, от зараз він розвернеться до мене й усе скаже. Натомість він не каже нічого, та і я добре знаю, що він завжди так робить — дуже ретельно зачиняє двері.

Два дні тому Мікеле зателефонував до мене в офіс, і перше, що спало мені на думку: це він чомусь повернувся додому й знайшов зошит. Коли я підійшла до слухавки, все тіло наче заціпеніло. «Слухай, хотів тобі дещо сказати...», — почав він. Кілька секунд я лихоманково запитувала себе, що робити: наполягати на своєму праві мати стільки зошитів, скільки хочу, і писати там усе, що тільки заманеться, або молити його: «Зрозумій, Мікеле, знаю, знаю, зробила дурницю...» Але він просто хотів знати, чи не забув Рікардо сплатити за університет, бо сьогодні був останній день.

21 грудня

Учора, одразу після вечері я сказала Мірелі, що мені не подобається її звичка замикати на ключ шухляду письмового столу. Із заперечливим подивом вона відповіла, що робить так не перший рік. Правда, — не здавалась я, — і вже не перший рік я це не схвалюю. Мірела не лишалася в боргу: якщо вона так багато вчиться, то лише тому, щоб почати працювати, стати незалежною та піти з дому, ледь досягне повноліття, тоді вона зможе замикати на ключ хоч усі шухляди, нікого це не чіплятиме. Вона додала, що тримає в шухляді свій щоденник, тому й замикає на ключ, а Рікардо, якщо вже на те пішло, робить так само, тільки кладе у свою шухляду листи від дівчат. На це я відповіла: тоді ми з Мікеле теж маємо право на таку шухляду, яку можна замикати на ключ. «У нас уже така є, — сказав Мікеле, — шухляда, де ми складаємо гроші». Я не здавалася, кажу, хочу свою персональну шухляду, а він з усмішкою мене спитав: «Щоб що?» — «Не знаю, покладу туди свої особисті папери, — відповіла я, — спогади. А може, навіть щоденник, як Мірела». І тоді всі, включно з Мікеле, почали сміятися, їх тішила сама думка, що я можу вести щоденник. «І що ж ти там будеш писати, матусю?» — питав Мікеле. Мірела теж сміялася, забувши про обурення. Я натомість продовжувала, попри їхній регіт. Тоді Рікардо посерйознішав і підійшов до мене. «Матуся права, — розважливо сказав він, — вона теж має право вести щоденник, як і Мірела, таємний щоденний, можливо, навіть романтичний. Скажу вам, що з певного часу я запідозрив — у неї з’явився таємний обожнювач». Він гарно вдавав серйозність, щиро насуплював лоба, а Мікеле підтримав гру й робив стурбований вигляд, так-так, правда, матуся змінилася, треба приглянути за нею. Потім усі знову розсміялися, та де там, розреготалися й кинулися до мене з обіймами, навіть Мірела. Рікардо, узявши мене пальцями за підборіддя, ніжно спитав: «Ну, скажи мені, що ти там хочеш писати, у тому щоденнику?» Раптом я розревілася, сама не розуміючи, що зі мною, мабуть, страшенно втомилася. Побачивши мої сльози, Рікардо збліднув, затиснув мене у своїх обіймах: «Я жартував, мамусю, ти ж розумієш? Я просто жартував. Вибач...», після чого розвернувся до сестри й почав їй докоряти, мовляв, це через неї вічно виникають усілякі проблеми. Мірела вийшла з вітальні, грюкнувши за собою дверима.

Невдовзі Рікардо теж пішов спати, ми залишилися вдвох — Мікеле і я. Він дуже турботливо почав розмову. Казав, що чудово розуміє імпульсивний порив моїх материнських ревнощів, але настав час звикнутися з тим, що Мірела — доросла дівчина, жінка. Я намагалася пояснити, що річ узагалі не в тому, а він продовжував: «Їй дев’ятнадцять, тож нормально, якщо вона має щось — враження чи почуття, яким не хоче ділитися зі своїми домашніми. Якась таємничка, словом». «А що ж ми? — відпарирувала я, — ми теж маємо право на якусь таємницю?» Мікеле взяв мою руку, ніжно попестив. «Ох, люба, — сказав він, — які ще таємниці можуть бути в нашому віці?» Якби він вимовив ці слова бравурним, жартівливим тоном, я б підхопилася, але голос звучав так тужливо, що я аж збліднула. Озирнулась, щоб упевнитися — діти пішли до себе, а отже, і вони, скоріш за все, списують цю мить слабкості на материнські ревнощі. «Ти щось бліда, матусю, — сказав Мікеле, — сильно втомлюєшся, багато працюєш, я тобі зараз наллю коньячку». Я категорично відмовилася. Він напосідав. «Дякую, — сказала я, — нічого пити я не хочу, все минулось. Ти маєш рацію, мабуть, я втомилася, зараз усе чудово». Я всміхнулась і заспокійливо його обійняла. «Ти не міняєшся, умієш одразу взяти себе в руки, — з ніжністю в голосі прокоментував Мікеле, — без коньяку так без коньяку». Я збентежено відвела погляд. У коморі — там, де стоїть пляшка коньяку, в старій коробці з-під печива я сховала зошит.

27 грудня

Два дні тому було Різдво. Рікардо й Мірелу запросили на різдвяний бал до наших добрих старих друзів на прізвище Капреллі, які в такий спосіб виводили у світ свою донечку. Запрошення вони прийняли «на ура», позаяк Капреллі — дуже заможна родина, а прийоми вони влаштовують з розмахом і гарним смаком. Я теж зраділа, тепер ми з Мікеле повечеряємо вдвох, як бувало колись на зорі нашого шлюбу. Мірела почувалася щасливою — вона ж бо знову вдягне свою першу вечірню сукню, прем’єра якої відбулася на карнавалі, а Мікеле позичить Рікардо свій смокінг, як робив торік. Спеціально для цієї вечірки я купила Мірелі прозорий шарф із золотими блискітками, а Рікардо — модну вечірню сорочку з м’яким комірцем. Після обіду всі були неймовірно щасливі, бо кожен з нас планував провести чудовий вечір. Мірела у своїй сукні була справді чарівною: очікування розваг стерло з обличчя звичний для неї норовливий і трохи насуплений вираз. Коли вона ввійшла у вітальню й покрутилася, щоб ми оцінили її простору сукню, сховавши при тому личко за шарфом у непритаманному їй пориві соромливості, батько з братом не стримали вигуків захоплення, майже з подивом упізнаючи в цій вродливій дівчині свою дочку та сестру. Я теж усміхалася, ба’ більше, пишалася, хотіла їй сказати: будь завжди такою щасливою та причепуреною, як і годиться дівчині у двадцять років. Потім подумала, що інші, певно, такою її й бачать, такою, яку ми не знаємо. З тривогою запитуючи себе, може, один із цих її образів є удаванням, оманою, я зрозуміла, що це не вона — різна, це ролі різні, вона змушена грати різні ролі вдома і на людях. Просто нам дісталася не найприємніша.

Надихнувшись виходом сестри, Рікардо кинувся й собі вдягати костюм. За кілька хвилин я почула, як він мене кличе з кімнати. По тону голосу одразу здогадалася, що трапилося. Мушу визнати, я цього давно боялася, але тільки тієї миті, зачувши його «мамо», я глянула правді у вічі й визнала свій страх. Смокінг Мікеле став йому затісним, а рукава — закороткими. Стоячи посеред кімнати, він дивився на мене з відчаєм і сум’яттям. Уже торік смокінг сидів на ньому впритул, ми тоді сміялися, казали: не обіймайся з дівчатами, бо піджак репне на спині, а рукави відваляться самі собою. Відтоді Рікардо змужнів і, мабуть, ще й підріс. Він дивився на мене з надією, що моя поява владнає всі проблеми, наче за помахом чарівної палички, як це бувало в його дитинстві. Хотіла б я, щоб так і було. Спочатку подумала сказати йому: «Тобі пасує», так, щоб він мені повірив, натомість сказала: «Так не годиться». Підскочила до нього, обмацуючи рукава, груди, уявляючи, що де можна швиденько перешити, хоч однаково я таке робити не вмію. Рікардо з тривогою слідкував за моїми руками, чекаючи на сприятливий діагноз. Але я збентежено повторила: «Тут уже нічого не вдієш».

Ми повернулися до вітальні разом. Рікардо з червоними очима та блідим обличчям. «На бал ніхто не їде», — оголосив він сердитим голосом. Подивився на сестру так, ніби ще трохи й зірве з неї красиву сукню, погляд його був схожий на укус. Мірела обережно запитала: «Чому?», злякавшись, що навіть прямий протест з її боку не врятує від біди. Він показав їй, що піджак не застібається, а з-під коротких рукавів смішно виглядають манжети нової сорочки. «У тата вузькі плечі», — сказав він зовсім неґречно.

Ми одразу кинулись перебирати родичів і друзів, у кого можна було позичити смокінг. Я здогадалась зробити це пару днів тому абсолютно несвідомо і ще тоді дійшла висновку, що майже ні в кого з наших знайомих смокінгів уже немає. Потопельник хапається за соломинку, і ми набрали одного родича, але той сам шукав смокінг на цей вечір. Ми подумки зважували, оцінювали тих чи інших друзів і хитали головами. Ще один родич, якому ми зателефонували, був ледь не шокований: «Смокінг? Ні, у мене немає, нащо мені смокінг?» Поклавши слухавку, Рікардо нервово посміхнувся: «Усі наші знайомі — бідні». І Мікеле відпарирував: «Так само, як ми». Тоді Рікардо запропонував, удаючи, що жартує: «А що, як узяти на прокаті, га? Як роблять актори з масовки». Мікеле відповів: «Цього ще не вистачало». Я відчувала, що він думає про свої два фраки, один з яких одягав ще в день нашого весілля: обидва висіли у шафі під білим простирадлом. А ще він точно думав про чорно-блакитні мундири свого батька. «Цього ще не вистачало», — суворо повторив він. Я добре розуміла, що саме змушує Мікеле це казати, я теж пам’ятала різні речі з минулого, від яких важко відмежуватися, але гадала, краще б він схвалив пропозицію Рікардо. Справді, смокінг можна орендувати. Я відчувала, син чекає на мої слова, на мою допомогу, і я рада була б йому допомогти, але змовчала, притиснута незрозумілою для самої себе нерішучістю. Тим часом Мірела не зводила з мене очей, і я різко видала: «Мірела поїде сама». Мікеле хотів був заперечити, а я продовжила, не дивлячись ні на кого: «Треба навчитися приймати нові ситуації; як то не мати смокінга або відправити дівчину на бал саму, у мій час це було б неможливо. Усе має позитивний бік. Її проводиш ти, Мікеле. Потім повертайся сюди. Ми чудово проведемо час утрьох. Рікардо, наберись терпцю».

Рікардо нічого не сказав. Мірела мене приобійняла, застопорилася: чи доречно прощатися з братом, і вийшла тим кроком, який мав бути непримітним і скромним, а насправді заграв ноткою бравурності завдяки шелесту сукні. Я сподівалась: перш ніж ми почуємо, як зачиняються двері будинку, станеться диво і я зможу підбігти до Рікардо зі сміхом, наче дотепер я просто ламала комедію. Уявляла, як красивим жестом витягаю з шафи новий смокінг, бачила його вилоги з блискучого атласу. Коли двері зачинилися, Рікардо злегка насупився, а я повторила: «Наберись терпцю».

Казала це смиренним тоном, наче було, за що вибачатися, і всередині зростав бунт. Бунт проти самого цього тону, хоча ніхто ж мене до нього не примушував. Мені хотілося пообіцяти Рікардо новий смокінг, ми купимо його в розстрочку, як купили вечірню сукню для Мірели; але чоловічі костюми зазвичай дорожчі, та й хлопцям не треба шукати чоловіка. Куди ж подітися, не можу я обтяжувати наш бюджет такою надмірною витратою. Згадалося, коли Мірела та Рікардо були маленькими й просили дорогі іграшки, я відповідала їм, що в банку закінчилися гроші, і вони вірили, пасуючи перед такою нездоланною перешкодою. Зараз хитрощі не спрацюють.

Коли Мікеле повернувся, і ми сіли до столу, мені здалося, що Рікардо дивився на батька інакше, не так, як завжди, можна сказати, вимірював. Хоч якою смачною була вечеря, їли ми через «не хочу». Я купила курагу, Мікеле її обожнює, але він навіть на глянув на сушені абрикоси, коли я подала їх на стіл. Тьмяні та зморщені, тепер вони виточували навколо себе відчуття суму й бідності.

Після вечері ми сіли біля радіо. Я не наважилася нагадати про пляшку спуманте, яку планувала відкоркувати опівночі, мене стримувало вперте мовчання Рікардо вкупі з жорстоким поглядом. Останнім часом я стала частенько помічати вияв ворожості в його очах, і мені це геть не подобається, бо ж він мій солоденький ґречний хлопчик. Це трапляється завжди, коли йому доводиться лишатися вдома через те, що витратив усі кишенькові гроші, які Мікеле дає йому щосуботи. Тоді він сідає біля радіо, дується і слухає щось легке, танцювальне або гортає журнали. Саме того різдвяного вечора я вперше зрозуміла: його поганий настрій — це обвинувачення проти батька і проти мене. Буває, він каже Мікеле, що той далеко не бізнесмен, що не допомагають йому довгі роки служби в банку, маючи на увазі, що батько не зміг розбагатіти; зазвичай він це каже з усмішкою і по-доброму, наче цей недолік не більше, ніж звичка чи залишки снобізму. І все ж таки, у його трохи захисному тоні мені завжди чується поблажливість, наче він з доброї волі вибачає батькові той факт, що став жертвою його неспроможності. Якщо добре подумати, для Рікардо цей жарт — спосіб поспівчувати самому собі, створюючи ілюзію прощення батька.

Тоді я підійшла до Мікеле, сіла поруч, узяла його руку й міцно стиснула у своїй руці, ніби хотіла, щоб вони злилися разом. Рікардо слухав радіо, відкинувшись головою на спинку крісла. На нас не дивився. А в мене у вухах усе лунали його слова: «У тата вузькі плечі». Прокручуючи їх у своїй голові — Боже мій, я не наважусь цього визнати, пишу в пересерді, потім закреслю ці рядки — прокручуючи в голові ці слова, визнаю, я відчула прилив злості. Захотілося підвестися, стати перед Рікардо, саркастично розсміятися й сказати: «Ну, ну, подивимося, ким станеш ти через двадцять років». Я ледь знаю ту дівчину, з якою він годинами шепочеться по телефону — щупленька блондинка на ім’я Марина. Того вечора я відчувала, що він думає про неї, малює в голові різні картини: як вона бере його під руку, як вони разом кудись ідуть. У своїй уяві я й перед нею встала і з тим самим сміхом повторила: «Подивимося, подивимося». Пам’ятаю той день, коли повідомила Мікеле, що ми можемо обійтися без няні, і він погодився, не дивлячись на мене, сказав тільки: авжеж, діти вже великі, їм було п’ять і три роки. Пам’ятаю, як пізніше сказала йому, що прибиральницю теж краще звільнити, і, позаяк він вагався, я послалася на ризик, що вона може проговоритися про наші покупки на чорному ринку. Зрештою, настав день, коли я повернулась додому, обійняла Мікеле й сповістила, що знайшла роботу: тепер у мене стільки вільного часу! — оскільки діти ходять у гімназію, хатні справи не забирають багато сил. «Подивимось, — зі сміхом казала я уявній Марині, — подивимось», і міцніше стиснула рідну руку Мікеле.

Пізніше

Друга ночі, я встала написати в щоденнику, бо однаково не спиться. А в усьому винен знов-таки цей зошит. Раніше я одразу забувала те, що відбувається дома; а зараз (відколи почала записувати щоденні події) я все тримаю в пам’яті, намагаючись зрозуміти — чому те чи інше сталося. Якщо правда, що прихована присутність цього зошита надає моєму життю нового присмаку, мушу визнати — щасливішим вона його точно не робить. Удома треба удавати, що я не помічаю подій навколо, принаймні не питаю себе про їхнє значення. Якби не зошит, я б уже забула про те, як поводився Рікардо у Святвечір. А так... як не помітити, що того вечора між батьком і сином виникло щось нове, хоча ззовні нічого не помінялося й наступного дня вони спілкувалися душа в душу, як зазвичай. Мікеле не повертався до цієї теми, однак, я відчуваю на інтуїтивному рівні, що навіть розуміючи мотиви Рікардо, він не може стриматися і вважає його невдячним. Я теж так вважала спочатку, але потім довелося чесно визнати — справа в іншому.

Річ у тім, що наші діти не можуть вірити в нас так, як ми вірили у своїх батьків. Я хотіла донести це до Мікеле того ж вечора перед Різдвом, але не спромоглася втілити в слова свої сплутані думки. Рікардо пішов спати, а ми чекали на Мірелу. «Слухай, Мікеле, — сказала я йому, — пам’ятаєш, як під час війни ми просили дітей не розповідати в школі, що купили чоботи не по талонах?» Він щось бовкнув у відповідь і спитав, чому це я раптом повертаюсь до таких спогадів. Чітко сформулювати причину я не могла, утім, наполягала: «А як просили їх не розповідати, що слухаємо іноземне радіо?» Я намагалась пояснити йому, як важко мені було одного разу (ще в той час) покарати Мірелу, яка мені щось набрехала, уже не пам’ятаю що. Вона тоді була зростом майже з мене, і коли я їй виговорювала, дивилась мені очі-в-очі. Я думала, що ніколи не ловила свою матір на брехні. У моєму сприйнятті це підносило її до надлюдського рівня, але я не могла сказати, що ніколи не підігрувала їй. Коли батько повертався з роботи, і я дивилася, як він знімає свій капелюх-котелок та кладе адвокатський портфель, жодного разу мені не спадало на думку, що він не спромігся розіграти партію свого життя і що через це ми не були багатими. Мені здавалося, він мав цінності вагоміші за багатство, ба’ більше, я навіть не думала це порівнювати. Сьогодні натомість я часом не знаходжу в собі тієї чіткої, непохитної, недвозначної моделі життя, яку показували нам батьки власним прикладом і орієнтуватися на яку було цілком логічно. Отже, я сумніваюсь, що все, чим володіємо ми, і те, чим володіли наші батьки до нас: традиції, рід, правила гідності, що все це досі має цінність перед силою грошей. І все ж, сумніваюсь я чи ні, у глибині душі не можу не вірити у свої тодішні переконання. Але я хотіла донести до Мікеле, що через ці наші сумніви Рікардо та Мірела, мабуть, нам більше не вірять.

1 січня 1951

Я ніби сама вдома, Мікеле спить. Відколи я почала вести щоденник, не можу позбутися страху, що він лише вдає, що спить, а насправді ось-ось мене викриє. Я пишу за столом на кухні, поруч поклала книгу домашніх витрат, щоб прикрити нею зошит, раптом зайде Мікеле. Але ж... якщо мене спіймають на гарячому, вийде ще гірше, бо це покладе кінець тій гармонії довіри, на якій вибудовувалися наші стосунки впродовж двадцяти двох років шлюбу. Чесно кажучи, краще б мені зізнатися, розповісти Мікеле про зошит і, мабуть, молити його, щоб він ніколи не просив мене показати, що я там пишу. Адже якщо він мене заскочить зненацька, між нами назавжди залишиться сумнів, наче я маю й раніше мала бозна скільки інших таємниць. Абсурдності додає той факт, що я цілком визнаю: якби Мікеле вів щоденник нишком від мене, я б образилася.

Є ще одна причина, чому я нікому не кажу про своє письменство: докори сумління, бо на це письмо в мене йде купа часу. Я часто скаржуся на заклопотаність, мовляв, я — рабиня родини та дому, навіть книжку почитати часу немає. І все це правда, але в певному сенсі це рабство перетворилося на мій козир в рукаві, на ореол мого мучеництва. Коли-не-коли мені випадає пів години поспати, перш ніж Мікеле та діти повернуться додому, або прогулятися після роботи, трохи повитріщатися на вітрини, тільки я нікому про це не розповідаю. Боюся, що зізнавшись у такому щасті, як короткий відпочинок чи щось суто для душі й задоволення, я втрачу славу жінки, яка кожну хвилину свого часу присвячує родині. Так і буде. Якщо я зізнаюсь, то всі навколо забудуть, скільки нескінченних годин я проводжу на роботі, на кухні, за покупками та штопанням одягу, проте пам’ятатимуть лише короткі миті за читанням книжки чи на прогулянці. Якщо чесно, Мікеле завжди підбурює мене трохи відпочити, а Рікардо каже — щойно почне заробляти, подарує мені відпустку на Капрі чи Рив’єрі. Визнання моєї втоми знімає з них відповідальність. Тож вони постійно суворим тоном приказують: «Тобі слід відпочити», ніби не відпочивати — то моя забаганка. Насправді все не так. Не встигну я сісти серед них з газетою в руках, хтось обов’язково скаже: «Мамо, ти ж зараз нічим не зайнята, можеш підшити підкладку мого піджака? Можеш попрасувати мої штани?» і так далі в такому дусі.

Мало-помалу я й саму себе в цьому переконала. Коли на роботі видається вихідний, я одразу заявляю, що присвячу його різним закинутим справам, бо вже давно розпланувала цей вихідний саме для них. Тобто я гарантовано не планую відпочивати: інакше цей коротенький день в очах моїх домашніх матиме вагу цілого місяця неробства. Кілька років тому подруга запропонувала мені провести тиждень в її заміському будинку в Тоскані. Я їхала геть виснажена, позаяк перед від’їздом мусила все підготувати, аби за моєї відсутності Мікеле та діти не відчували в чомусь потреби, а коли повернулася, на мене обрушилась ціла гора накопичених за цю коротку відпустку справ. А потім настала осінь, і коли я дозволяла собі ознаки втоми, усі дружно нагадували мені — ти ж їздила на відпочинок, твій організм мусив підлататися. Невже ніхто не розуміє? Тиждень відпустки в серпні не заважає втомлюватися в жовтні. Буває, я кажу: «Щось погано почуваюся», тоді Мікеле й діти шанобливо та збентежено замовкають. Потім я підвожусь і йду робити те, що треба. Ніхто й не ворухнеться, аби допомогти, тільки Мікеле крикне: «Ну ось, кажеш, що тобі погано, а сама всидіти на місці не можеш». Після чого вони повертаються до розмови про се про те, а діти обов’язково порадять на виході: «Відпочинь, чуєш?» Рікардо ще й застережливо пригрозить пальцем, ніби я вже намилилася йти на гульки, а він не дозволяє. Тільки лихоманка, тільки реально висока температура вважається в нашій родині справжньою хворобою. Тоді Мікеле нервується, діти приносять мені апельсиновий сік. Але в мене рідко буває висока температура, чесно кажучи — ніколи. Проте часто буває втома, у яку ніхто не вірить. І все ж, мій душевний спокій народжується саме зі втоми, коли я розтягуюсь увечері в своєму ліжку. В цій втомі я знаходжу своєрідне щастя. Щастя заспокоїтися та заснути. Мушу визнати: я надто наполегливо захищаюсь від щонайменшої спроби відпочити, либонь це зі страху втратити єдине джерело щастя — свою втому.

3 січня