Вініл ebook

УДК 821.161.2’06-311.1

Б12

Бабко Валерія

Б12 Вініл : роман / Валерія Бабко. — Київ : Віхола, 2025. — 240 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8606-11-4

«Вініл» — роман про тридцятирічних, які свого часу так і не подо­рослішали. Лише війна змусила їх подивитися на життя по-іншому.

У центрі історії — Рита, авторка пісень, яка за останні сім років нічого не написала. Вона намагається розібратися, чому ж так сталося. Чому не вийшло побудувати стосунки з колишнім партнером по гурту і чи здатна справжня дружба пережити все?

Це книжка про життя в Києві з його затишними вуличками, переповненими барами та старими кінотеатрами. А ще це текст про втрати й пам’ять, про любов, яка не завжди має щасливий фінал, і про музику як спосіб зберегти себе.

Валерія Бабко легко й іронічно фіксує стан покоління: його жарти, сленг і переживання, тісно пов’язані з воєнною реальністю.

УДК 821.161.2’06-311.1

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди ­видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Валерія Бабко, 2025

© Тетяна Омельченко, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Life changes fast. Life changes in the instant. You sit down to dinner and life as you know it ends. The question of self-pity.

Joan Didion1

The only truth is music.

Jack Kerouac2

Частина перша

Рита

1. There Is a Light That Never Goes Out

Перше, що ти бачиш, зайшовши в мою квартиру, — постер із виступу Девіда Бові. Оригінальний постер 1973 року — «David Bowie performing as Ziggy Stardust». Я купила його в Лондоні в крамничці вінілу, розташованій у задушливому підвалі. Його власник із вицвілими дредами був на тому концерті особисто й, схоже, не змінював зачіски з того-таки 73-го.

Я люблю речі. Люблю вініли, на які часом витрачаю більше, ніж можу собі дозволити. Люблю кожну з дюжини банок зі зволожувальними кремами, заспокійливими сироватками, кислотними ексфоліантами. Мій улюблений запах мила — розмарин і кедр. Так пахне в крамницях із дорогим одягом і непривітними продавцями. Моя улюблена річ у гардеробі — шуба, як у Марго Тененбаум. Вона із секонду на Лісовій.

Через мою любов до речей я ніколи не куплю квартиру. Та й хіба вона потрібна? Може, завтра я вирішу поїхати звідси. А може, і не буде ніякого завтра.

Так, ти, мабуть, помітив, що сьогодні в мене паскудний настрій. Його можна відстежувати за маніакальною чистотою у квартирі. Мене видає лискучий паркет, наче його щойно помили з оцтом. Баночки зі спеціями, розставлені за кольорами. Ідеально біла, випрасувана скатертина на столі (ніби в когось є на це час).

Пахне пало санто, травою і корицею. Цими днями я багато печу. Замішую дріжджове тісто, даю йому відпочити кілька годин, розсипаю борошно по столу й розминаю тісто руками — знову й знову, доки воно не стане еластичним і не припинить прилипати до пальців.

Перед тим ставлю платівку. Іноді це Бові, іноді The Velvet Underground, Бйорк — у мене їх багато. Під різні настрої, під різні епізоди — як у кіно. Так я запам’ятовую. Розкладаючи спогади за жанрами, альбомами й роками.

Пританцьовуючи під The Smiths, бо саме їх ми час­то слухали перед вечірками, я повертаюсь на кухню й дістаю з верхньої шухляди свою магічну коробку. Вона обклеєна наліпками: рожевими єдинорогами, ісландськими вівцями, мертвими рок-зірками. Беру маленький зіп-пакет із сативою та пересипаю його вміст у гріндер, щоб подрібнити траву. Наспівую «There Is a Light That Never Goes Out»:

Take me out tonight

Where there’s music and there’s people

And they’re young and alive3.

Я вдихаю дим і відчуваю, як легені наповнюються теп­лом. Тіло стає важким і піддатливим. Кінцівки німіють, а з ними — й думки. Стають в’язкими, як липовий мед. Я розвалююсь на стільці й довго дивлюсь на наше з тобою фото на холодильнику. Здається, ми зробили його під час першої подорожі за кордон у берлінській будці. Нам було по дев’ятнадцять.

Ти знаєш, що цей день я радше провела б із тобою. Це не таємниця. Проте, як співає класик, «не можна завжди мати те, що хочеш». Тож я святкую своє тридцятиріччя з рандомним хлопцем, із яким познайомилася на Tinder роки три тому.

Ти маєш його пам’ятати, адже це ти придумав йому той дурнуватий нік — Tinder guy. Наша з ним історія мало чим відрізнялася від інших таких історій. Спочатку він довго чекав вдалої нагоди поцілувати мене. Потім зрозумів, що ще сохне за колишньою, тож цієї нагоди так і не сталося. Воно й на краще. Ми розсварилися б за кілька місяців. Мене дратували б чайні пакетики, які він залишає після себе всюди (підставте своє). А його бісила б моя звичка ходити їх збирати. Добре, що в нас нічого не вийшло тоді. Тепер я можу написати йому між іншим: «Що робиш? Не хочеш випити сидру за мої тридцять?». Не хочеться бути самотньою у свій день народження.

* * *

Ми з Tinder guy ідемо в «Косатку» на Великій Жито­мирській, ледь втискаємося в переповнений бар. Уже на вході помічаємо спільних знайомих: режисерів-­документалістів, які переїхали до Києва з Донецька у 2014-му; артдиректорів рекламних агенцій, які тепер знімають тільки соціальні ролики; військових, про яких ніхто ніколи не подумав би, що вони були на фронті. Вони ховаються в оверсайз худі й рідко відводять погляд від міцних напоїв.

Ми пірнаємо в натовп, чіпляючись за окремі фрази, історії та слова, як за буйки. Моя увага зупиняється на хлопцеві з татуюванням на шиї. Ми колись знайомилися, проте не пам’ятаю його імені.

— Він три дні орав, — намагаюся зрозуміти, про що йдеться. — Мало того що той мудак не забрав його із собою, так ще й у квартирі замкнув. Ну я послухав пару днів ті концерти, походив по сусідах, попитав, де той штріх. А тоді вибив двері к бісу, — досі не дуже розумію… — Так у мене з’явився кіт! — а-а-а.

— Як назвав? — кричить хтось із натовпу.

— Лакі Бастард, бо йому нормально так підфортило, я счітаю. Давайте, за Лакі!

Бармен ставить у ряд кілька шотів «Артек», і щас­ливий власник кота роздає їх усім, хто стоїть поруч. Нам теж дістається. Я одним рухом перехиляю чарку, і на мить здається, що переді мною стоїш ти. Кожна наша п’ятниця закінчувалася в «Косатці» й мала присмак солодкої вафлі.

Ми залишаємося біля бару, бо всі столики зайняті, та й тут веселіше, людніше. Спустошені келихи, веселий гамір і ню-джаз у колонках допомагають на мить забути про війну. Перенестися в так зване до. Це забуття триває рівно стільки, щоби встигнути вмочити в нього палець ноги, але не стати всією стопою.

Ми чуємо звук, схожий на сирену. Завмираємо всім баром, а потім розуміємо, що це з колонок, і так само всім баром видихаємо: це не повітряна тривога. Хоча від цього не легше, навпаки. Якось шкода, що нас витягнули із цього забуття без жодної на те причини. Тож ми мовчки запиваємо розчарування солодким сидром.

Після «Косатки» я запрошую Tinder guy до себе. У нас є ще кілька годин до початку комендантської. Ми йдемо пішки Великою Житомирською, яка переходить у Січових Стрільців. Тепер здебільшого мовчимо, втупившись на відображення неонових вивісок у калюжах.

— Як ти взагалі? — каже він зненацька, і я перечіп­лююсь через це запитання.

— Ненавиджу листопад… — втискаю голову в плечі й іще раз намотую шарф навколо шиї. — Зайдемо в «Сільпо»? У мене нічого їсти.

Так, є в мене погана звичка ігнорувати запитання, на які не хочеться відповідати. Проте у свій день народження я сподіваюсь, що він мені це подарує.

— Рано чи пізно ми маємо про це поговорити, — озивається ззаду.

— Про що саме? — зупиняюсь і дивлюсь йому в очі. Знаю, він цього погляду не витримає.

— Про тебе, про твій стан, про… все, — затинається перед отим все, майже переходить на шепіт.

— Колись поговоримо, — дістаю пачку червоних Marlboro. — Не сьогодні.

* * *

Я винаймаю квартиру на Січових Стрільців — недалеко від будинку, в якому жив Степан Радченко. Хоча чим тут пишатися? Навряд ми з ним стали б друзями.

Я вибрала цю кімнату через високу стелю з ліпниною. За рік вмовила орендодавців (слово господарі завжди різало мені слух) дозволити зняти старі шпалери й пофарбувати стіни в білий. Повісила постери з улюбленими музичними гуртами й чорно-білі фотографії Києва знайомих фотографів — усе, щоби відвернути увагу від совкової стінки. Це виявилося непросто.

Ця стінка створена, щоби зжирати якомога більше простору й світла. Не знаю, через що саме — розміри, темний коричневий колір чи дивні візерунки на склі — вона така бридка. Наче її функція — нагадувати людям про їхню нікчемність, перетворювати їх на маленьких хробаків. Я не захотіла в ній нічого зберігати. Може, на знак протесту, а може, тому, що сподівалася колись таки її позбутися. Господарям (тобто орендодавцям) ця ідея не сподобалася, тож вона так і ­стоїть ­порожня. З усіма своїми п’ятнадцятьма полицями. І навіть у цьому розділі займає забагато місця.

Натомість я замовила білий стелаж в Ikea й поскладала всі свої платівки за жанрами й роками, як у професійних магазинах. Окремі комірки заповнила книжками, які привезла з подорожей або які мені дарували друзі.

Увагу Tinder guy привертає «Аліса в Країні Чудес» з ілюстраціями Яйої Кусами, що здебільшого складаю­ться з крапок різних кольорів і розмірів. Він неспішно перегортає сторінку за сторінкою, розглядаючи окремі зображення.

Ми вже викурили по банці й тепер залипаємо на дивані у вітальні. Наші тіла важкі й розслаблені, обтікають диван, повторюють його згини. На тлі по черзі вмикаються кліпи з 90-х, рекомендовані YouTube. Часом алгоритми знають краще, що нам потрібно.

На журнальному столику розтеклися калюжі під келихами з віскі. Лід у них давно розтанув. Хумус узявся сухою скоринкою. На серветках лежать обгризені кісточки від оливок. Мені на диво не хочеться все це негайно прибрати.

Не знаю, чому цей момент здається мені вдалим. Може, я просто накурена. А може, мені хочеться ще глибше провалитися в кролячу нору — якомога далі звідси. Я підсовуюся ближче й нахиляю своє обличчя до його. Беру його за підборіддя холодними руками. Цілую.

Tinder guy різко відхиляється, зачіпає віскі на столику. Воно розбризкується на паркет темними плямами, і деревина швидко поглинає рідину.

Він біжить по паперові рушники на кухню.

— Пробач, — кричить із безпечної дистанції, — я просто не очікував.

— Нічого.

Повертається, тре шию та глибоко вдихає.

— Хочеш, щоб я пішов?

— Хочу збадьоритися, — показово весело крокую на кухню й дістаю свою магічну коробку втретє (вчетверте?) за сьогодні.

Tinder guy іде за мною, не дає мені й хвилини, щоби проковтнути свій сором.

— Рито… — зводить брови в трикутник смутку, спостерігаючи, як я дістаю з гріндера залишки трави. — Поговори зі мною.

Мене нудить від благального виразу його обличчя.

— Я не хочу говорити. Скільки разів мені ­повторити, щоб до тебе дійшло? — відчуваю, як хвиля злості пі­діймається животом до горла, і я вже не в змозі її конт­ролювати. — Я хотіла тебе поцілувати. Можливо, потрахатись. Можливо, відволіктися... Відволіктися хоч на один вечір від цього їбучого мороку. Тож ні. Я не буду з тобою ні про що говорити.

Я кажу це все на одному подиху й під кінець голосно вдихаю. Ставлю коробку назад. Тепер вона мені зовсім не здається магічною. До біса.

2. Drink Before the War

Я сиджу на кухні й намагаюсь написати повідомлення Філу, хоча на повідомлення це мало схоже. Месенджери не звикли до такої кількості слів. Лист, звістка, ­потік свідомості — що завгодно, тільки не повідом­лення.

Роблю ковток уже холодного фільтра й несвідомо кривлюся — несмачно. «Головне — не чекай швидкої відповіді», — вмовляю себе. Не відкривай месенджер щохвилини, не перевіряй повідомлення. Ти ж знаєш, що він може відписувати по декілька днів. Йому там не до тебе.

Пам’ятаєш той скляний будинок, який видно з мого балкона — з розбитими шибками? Пам’ятаєш, як ми стояли й ледь не годинами втикали на нього? Курили цигарки одна за одною і не помічали, як ті догорають.

Мені той будинок нагадував дохлу рибу, якій недочистили луску. А коли на рештки скла потрапляли промені сонця, воно виблискувало майже з насмішкою.

Про що ти думав тоді? Я ніколи не питала. Мабуть, я вже тоді розуміла, що нічого більше не буде так, як колись. Дивилась на все, наче крізь об’єктив камери, якій навели різкість і підкрутили контрастність. Тож усе так і сприймалося: біле — чорне, свій — ­чужий, добро — зло.

А може, я нічого й не розуміла. Може, я просто намагалася повірити своїм очам...

Я бачу той будинок щоранку, як виходжу курити. Це моє нагадування про світ, в якому ми тепер живемо. Наче мені треба якісь нагадування.

* * *

Ми з Філом повернулися до Києва в березні. Вирішили залишитися в мене — удвох не так страшно. Перетягнули матрац із ліжка в коридор, і той зайняв майже весь простір. Разом спали, разом здригалися, коли було особливо гучно. А гучно було часто.

Тоді російські війська ще не відійшли з Київської області. Тоді ще не було нічого відомо про Бучу, Ірпінь, Гостомель, Ізюм. Тоді ще існувала Мар’їнка.

— Ти впевнена, що хочеш їхати зараз? — вкотре питав Філ, бо сподівався, що передумаю. — Почекай ще пару тижнів, коли все стане ясно. Коли вони відійдуть.

Ми пересиджували в Рівному в моєї тітки. Вона щодня пекла пиріжки: з капустою, грибами, вишнями, маком. (Схоже, це наш сімейний рецепт долання стресу.) А потім відносила повні лотки до ТрО або роздавала сусідським дітям. Нарікала, що нічого не їмо.

Філ без упину оновлював стрічку новин. Говорив по телефону з колегами-журналістами. Втрачав із ними зв’язок. Курив цигарки одна за одною. Ходив кімнатою туди-сюди, туди-сюди, повторюючи рухи маятника на старому тітчиному годиннику.

Я ж… Не знаю, що робила тоді. Ті перші тижні все видавалося нереальним, наче я під водою і дивлюсь на світ крізь шари мутної рідини. Погано чую, що мені кажуть. Погано розумію, який день тижня й котра година.

А потім Філ почав збирати речі. Ну як збирати — просто скидав геть усе у великий наплічник для походів: брудні футболки, зарядки від мобільного й ноута, блок цигарок, який купив на випадок дефіциту.

І тоді я випірнула.

— Я поїду з тобою.

Філ зупинився над наплічником і різко глянув на мене.

— Ні, Рито. Ти не поїдеш.

— Мені треба додому, — встала з ліжка й озирнулася довкола, намагаючись зрозуміти, де мої речі.

— Рито, — підійшов й узяв мої руки у свої, — навіщо тобі їхати?

— Я хочу додому. Я хочу побачити Київ.

Це бажання виросло в мені миттєво, і я знала, що за нього треба триматися, як за рятівне коло — інакше потону.

Зрештою, я бачила Київ різним. Пам’ятаю помаранчеві стрічки на рюкзаках однокласників. І як вмовила маму купити мені зимову куртку мандаринового кольору. Пам’ятаю запах паленої гуми під час Революції гідності. Його було неможливо вивести з одягу навіть після кількох хімчисток. Пам’ятаю бігунів у масках під час пандемії. І як порожньо й тихо було на колись людних вулицях.

— Як знаєш, — перервав мої спогади Філ.

Його щоки запали, а під очима були синці. Він випустив мої руки зі своїх і сів біля наплічника, скорчившись, як дитина. Тоді я зрозуміла, що він майже не спав усі ті дні. Тоді я зрозуміла, що він просто не має сил мене відмовляти.

* * *

Ми купили квитки в касі залізниці, яку з одного боку підпирали протитанкові їжаки, а з іншого — порожні МАФи, в яких колись продавали шаурму. Жінка із червоними очима відвела погляд від екрана телефона тільки після того, як почула: «Нам до Києва».

Потяг був майже порожній. Уночі до нас у купе зайшов чоловік. Він не ввімкнув світла й не розстелив постелі. Просто сів на ліжко й дивився в одну точку. Я намагалася зловити той погляд, одночасно уникаючи його. Думала, якщо зазирну в очі чоловікові, буде не так моторошно. А страшно було до оніміння в тілі. Як у дитинстві, коли сняться жахи й не можеш поворухнутися.

Я відчувала, як моє тіло провалилось у верхню поличку, злилося з нею, стало нею. Моя запалена фантазія малювала страшні сцени. Одна за одною, спалахами. Ось цей чоловік встає і встромляє ножа в бік Філа. Я кричу на весь вагон, але ніхто не чує, нікого немає. Ось він бере Філа за барки й викидає з нижньої полиці за двері, потім хапає мене за руки та стегна. Ось я прокидаюсь від того, що нічим дихати: він душить мене подушкою.

«Ну поворухнися й гукни Філа, — вмовляла себе. — Запитай, чи він не спить, запитай, чи йому не страшно. Зроби хоч щось». Натомість я просто лежала. Дозволяла цим сюжетам відрощувати нові й нові щупальця. Всмоктувати мене глибше й глибше в цілковиту темряву.

Мене розбудив чоловічий голос. Наш дивакуватий сусід запитав Філа, чи не запізнюється потяг. У денному світлі він здавався нормальним, хіба трохи розгубленим.

— А хто вам скаже, запізнюється чи ні, — усміхнувся Філ кутиком губ, із притаманною йому іронією. Він був у доброму гуморі.

— Отож, — бубонів сусід, крутячи в руках телефон, — ніхто нічого не знає, ніхто нічого не каже. Світло вимкнене… Дурдом.

За кілька годин ми вже були в Києві. І поки військові перевіряли наші наплічники — діставали з них прокурені фліски, мішечки з білизною і пакети з пиріжками (мабуть, їх в останні хвилини кинула тітка) — я роззиралась, перевіряючи, чи все на місці, чи нічого не змінилося. Ніздрі заповнив знайомий запах креозоту, паленої кави й ранкового туману.

— З якою метою приїхали до Києва? — спитав військовий, гортаючи мій паспорт.

— Додому. Приїхала додому.

* * *

Нас не було в Києві трохи більш як місяць, проте відчувалося, ніби минуло ціле життя. У місцях, де зазвичай збиралися підлітки, невміло тримаючи в руках цигарки й запиваючи їх енергетиками, стирчали металеві їжаки. На перехрестях, де колись нервово сигналили водії, стояли мовчазні блокпости.

Було тихо й порожньо. Але порожньо не так, як під час карантину, коли всі сиділи по квартирах і мили продукти із супермаркету милом. Тоді все ж таки можна було зустріти наляканих бігунів, які кидалися на інший бік дороги, щойно бачили людей із собаками й повними пакетами.

Коли ж ми повернулися, місто здавалося мертвим. Ні людей, ні машин, навіть голуби не лізли під ноги, шукаючи крихт їжі. І все одно в цьому мертвому місті можна було замовити таксі. Саме так ми й приїхали з вокзалу до мене додому. Водій не зважав на світлофори й правила дорожнього руху.

— Так а шо, — казав, — нікого ж нема.

— Ну а якщо хтось виїде з-за повороту? Чи дорогу переходитиме? — сперечався з ним Філ.

— Ай, — кивав водій. Йому цей Дикий Захід був явно до вподоби.

Ми вийшли біля мого будинку, і нас зустріли перевернуті сміттєві контейнери замість говірких бабусь на лавці.

— Гей, допоможіть перевернути, — кивнув Філ на контейнери.

— Ага, робити мені нічого, — фиркнув водій.

— А що, у вас зараз так багато замовлень? — зиркнув на нього Філ.

Той знизав плечима й, на моє здивування, вийшов із машини. Певно, замовлень у нього справді було небагато.

— Ладно, давай побиріку, — зняв окуляри від сонця й повісив за виворіт футболки, що визирала з-під куртки. На ній яскравими літерами було написано Make love not war. Я нервово всміхнулася — захотілося сфотографувати ту футболку, проте не наважилася. Люди з телефонами, наведеними, як приціл, не ­викликали довіри.

Поки Філ із водієм розбиралися зі сміттєвими контейнерами, я помітила клумбу, яку зазвичай доглядала жінка, на ім’я Жанна. У кожному будинку є своя Жанна, яка навіть у центрі міста знайде маленьку грядку й леліятиме її, бо «в такому віці вже тягне до землі».

На клумбі був слід від шин. Я присіла, щоби стерти його рукою, і помітила, як із землі пробиваються жовті первоцвіти на тоненьких стеблах.

Раніше я бачила війну тільки в кіно або читала про неї в книжках. І всюди її описували однаково. Невміло вириті окопи, надто юні хлопці в завеликій формі, просякнута кров’ю земля. Ніхто не розповідав, що, ­окрім цього, у ній багато життя. І воно проростає із землі невблаганно. Попри все.

Здається, воно ніколи й не відчувалося так яскраво, як тоді — коли ми повернулись у Київ. Нас розбудили, розбурхали, струснули. І життя струменіло з нас, як кров з аорти — фонтаном.

Ми були вдома. У нас був дім. І це єдине, що важило.

* * *

Що я розкажу дітям про день, коли повернулася додому?

Мабуть, згадаю про водія в дурнуватій футболці з написом Make love not war і первоцвіти на роз’ятреній клумбі.

Розкажу, як розчахнула всі вікна у квартирі, щоби вивітрити запах гнилої картоплі. Запалила свічку з ароматом кипариса. Постелила свою улюблену постіль оливкового кольору. Мабуть, також додам, що ще кілька тижнів на ній не спала, бо ночувала в коридорі — правило двох стін.

Ще розповім, як довго обіймала свої тренчі й пальта. Як надягла чорну сатинову сукню, перш ніж прибрати квартиру. Як налила собі віскі, яке мені давно подарували на день народження і яке чекало кращих часів. Ха, кращих часів…

Поставлю їм платівку Шинейд О’Коннор. Розкажу, що того дня слухала саме її. Довго дивилася на будинок із розбитими шибками й нашіптувала слова треку «Drink Before the War».

Oh, no you’re out of your mind

It won’t happen to me4.

Зі мною цього не станеться.

3. Into Dust

Я прокидаюсь у сірій холодній кімнаті, що смердить недопалками. Дивлюсь у стелю, намагаюсь поворушити кінцівками. Вони заніміли. Розглядаю ліпнину… Які боги вберегли її від євроремонтів? Усе довкола — мерзле. Усе непривітне в цій кімнаті. У цій кімнаті не хочеться прокидатися. У ній хочеться спати вічно.

У голові грає саундтрек до цього моменту. Це «Into Dust» Mazzy Star — пісня сповільненого падіння, поступового зникнення, перетворення на пил. Як ніколи розумію, про що вона. Послухайте. Або ні… Робіть, що хочете. Принаймні я саме так і чиню — що хочу, те й роблю. Коли нічого не хочу, нічого не роблю. Останнім часом це трапляється часто. Нічогонехотіння. Нічогонеробіння. Апатія, депресія, хз, що це. Не хочу бути черговою міленіалкою з психічним розладом, їбучим кліше.

Мабуть, я досі п’яна. Учора ми випили майже пляшку віскі. Можу поставити на те, що прикінчила більшу її частину сама. Голова тріщить від думок — нав’язливих, дошкульних, зациклених, як дитячий іграшковий потяг. Я тягнусь рукою по телефон. Відчуваю біль у вказівному пальці. Бачу опік від цигарки, потім — попіл на своїх джинсах і дивані, недопалок на підлозі. Гм-м… Схоже, я курила в ліжку. Дивно, що тут усе не згоріло до біса.

Ні, зазвичай я так не роблю. Ненавиджу, коли квартира смердить недопалками. Це навіть гірше, ніж коли вона відгонить димом, хоча, здавалося б, те саме.

На екрані телевізора — якась за рахунком серія «Fleabag». Схоже, вони перемикалися одна за одною всю ніч. Це не вперше. Мені важко засинати в тиші, тож я часто ставлю щось на тлі.

Здається, я схожа на головну героїню цього серіалу. Хіба менше звихнута на сексі й більше — на чистоті. Ха, така собі Fleabag з ОКР. З моїх вуст вириває­ться хрипкуватий смішок. Шкода, коли думаєш щось смішне й нікому про це розказати.

Я беру пульт, щоби вимкнути телевізор. Ай, палець, чорт! Розглядаю опік. Несвідомо підношу його до носа, і мене ледь не вивертає від запаху, що в’ївся в шкіру. Різко відсахуюсь, і від цього руху голова починає пульсувати, наче от-от вибухне.

Знаю, знаю, усе це виглядає жахливо. Я виглядаю жахливо. Такою і почуваюся. Розбитою, ­розм’яклою, гидкою, аморфною, лінивою, нікчемною, ніякою… Тридцятилітньою. Вчора мені стукнуло тридцять. І хоч я не маю нічого проти тридцяти загалом, конкретно мої тридцять страшенно пригнічують.

Шампанське вдень, сидр у «Косатці» ввечері. Ще віс­кі, вже в мене вдома. Ну й це я не рахую траву. Очевидно, я трохи перебрала.

Мої думки сплітаються в клубок, перечіплюються одна об одну, перебивають одна одну. Ведуть окреме життя в моїй голові. Дуже хочеться їх заткнути. Зазвичай мені із цим допомагає трава.

Якби ж я знала, що таким, як я, треба триматися якомога далі від будь-яких заборонених речовин. Такі, як я — це люди, що не можуть перебувати у власній компанії на тверезу. Буквально не можуть бути наодинці із собою. Їм (тобто мені) треба весь час чимось заповнювати ефір.

Трава відволікає, фільтрує думки, як сито, дає відчуття безпеки. І хоч я розумію, що це відчуття примарне, така собі найобка, знову й знову повертаюсь до своєї магічної коробки. Знову й знову дозволяю себе обманути. Можливо, мені це навіть подобається.

Я плентаю на кухню випити склянку води й раптом чую стукіт у двері: гуп-гуп-гуп. Кожне таке гуп відлунює у скронях. Не маю жодного уявлення, хто це. Дмухаючи на опік, шкандибаю в коридор. Затуляю обличчя рукою, коли минаю дзеркало. Ні, дякую, не хочу бачити своє відображення. Відчиняю двері, переді мною — усміхнений хлопець із великим рожевим конвертом у руках.

— Рита?

— Так, Рита, — намагаюся пригладити сплутане волосся. Уявлення не маю, що в мене на голові, ймовірно, нічого хорошого.

— Це вам.

Я тягнусь рукою до конверта, проте вона зрадливо тремтить — чи то від опіку, чи то від кількості випитого. А може, від того й того.

— Дякую, — кажу.

Гуп. Ще декілька хвилин стою перед зачиненими дверима з конвертом у руках.

— Що це, у біса, було? — промовляю в порожню кімнату.

* * *

З днем народження, мала!

Ти знаєш, що я категорично не вмію вітати людей. Тому, без зайвих прелюдій, ось список того, за що я тебе обожнюю:

1. З тобою легко вибирати фільми, бо ти не проти передивлятися ті самі по кілька разів (мені здається, тобі це навіть подобається).

2. Ти знаєш послідовність треків у всіх альбомах Radiohead.

3. Ти завжди щиро кажеш, у чому я налажав із черговим хлопцем. І зазвичай маєш рацію.

4. Ти створюєш найкращі плейлісти.

5. Ти приймаєш мене таким, як є. Навіть із моєю любов’ю до списків аха.

А якщо серйозно, мені тебе дуже бракує. Якось звик, що ти завжди поруч — варто написати, і ти замовляєш таксі. Або я замовляю таксі. Річ не в цьому… Ти так глибоко в мені сидиш, що без тебе я почуваюся майже неповноцінним. Не до кінця собою, якщо хочеш.

Ну ось… Якась сповідь вийшла, а не привітання.

Люблю тебе, Рито. І понад усе хочу, щоб ти розгледіла в собі те, що бачу я. Бо ох, це прекрасно.

P.S. Знаю-знаю, ми планували полетіти серфити в Португалію вдвох. Але… йобана русня! Ми обов’язково зробимо це пізніше, а поки — лети вчись. Хтось же має мені потім розказати, що я роблю не так.

Твій Філ

* * *

Я перечитую листівку від Філа втретє. Вчетверте? Вп’яте? Аж доки літери й фрази в ній не починають змазуватися, втрачати сенс — як коли довго повторюєш якесь слово. Накидую на плечі пальто, хапаю пачку цигарок зі столика в коридорі, йду геть. Мені треба прогулятися. Провітрити голову.

«Ти завжди так робиш, — чую голос Філа в голові, — завжди тікаєш».