Ведмежий танок ebook

Роман «Ведмежий танок» Ірени Доускової присвячений останнім місяцям життя enfant terrible чеської літератури — Ярослава Гашека, але це не просто історія життя письменника, а й глибоко структурований портрет доби. На календарі 1922 рік. Ми опиняємося в атмосфері села, куди Гашек утік, щоб дописати головний твір свого життя. Однак про «Швейка» тут згадується лише побіжно. В письменникові ще дрімає колишній жартівник і провокатор, який умів блискуче веселитися і дотепно писати. Він іще дарує друзям непристойні віршики, а також пише «скандальну» п’єсу для місцевого аматорського театру, проте стан його здоровʼя катастрофічно погіршується, а нестерпний характер призводить до втрати нечисленних друзів і прихильників.

Це не біографічний роман про письменника, що здобув світову славу посмертно. Авторку значно більше цікавить екзистенційна ситуація згасання сил людини, яка все життя бешкетувала, дражнила світ і вміла про це дотепно розповідати.

Ірена Доускова (нар. 1964 р., м.Пржибрам) — чеська письменниця, авторка гострої прози, оповідань і поезії. Вивчала право, але обрала літературу.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-113-6

© Irena Dousková, 2014

© Druhé město, 2014

© Лідія Кіцила, український переклад, 2025

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2025

Ірена Доускова

Ведмежий танок 

Пролог 

Увесь наступний день дощило. Вода не переставала періщити з сірих хмар. Здавалось, ніби божевільна небесна служниця виливає додолу відро за відром, рішуче налаштована раз і назавжди навести лад і повернути весь бруд назад на землю, де йому й місце. Відразу пополудні швидко стемніло. Але настання ночі нічого не змінило, дощ не вщухав. Вітер скиглив і наганяв струмені води в мансардне вікно, а голі гілки волоського горіха, схожі на кістляві пазурі, билися одна об одну.

Йому це не заважало. Заснув швидко. Зрештою, Господь пообіцяв, що потопу більше не буде. Всі ці дикі звуки ззовні лише посилювали відчуття безпеки всередині. Вони допомогли йому зануритися майже у гіпнотичний сон. Згодом щось наснилося. Він піднімався на гору. Повільно й важко. Дощ і темряву взяв у цей сон із собою. Додавши грім і блискавицю. Нарешті був нагорі. Втомлений і до нитки промоклий, з грозою, що дихала в потилицю, зупинився перед церквою, про існування якої не мав жодного уявлення протягом усього виснажливого підйому. Але заходити туди йому не хотілося. Не тому, що це була церква, а радше через те, який дивний вигляд вона мала. Цю дивовижність відчував уві сні цілком виразно, хоча причини не розумів. Ззовні вона скидалася на будь-яку іншу сільську святиню. Хіба що була незвично занедбана і мала темні стіни. Здавалася дуже прадавньою, ймовірно, романською. Однак на цьому він не дуже розумівся. Була схожа на маленький замок, якусь невеличку фортецю. Він потягнувся до іржавої клямки, вже навіть торкнувся її, але відтак передумав. Усе одно замкнена, вирішив, розуміючи, що це лише відмовка. Проте буря вже була тут. Шаленіла зусібіч. Йому не залишилося нічого іншого. З відчуттям марноти знову взявся за клямку. Було відчинено.

Спершу він нічого не бачив. Темрява, що його огорнула, була ще непроникнішою, ніж надворі. За якийсь час розрізнив тремтливе полум’я свічок. Його не здивувало, що таке можливо в цьому віддаленому й покинутому місці. Невдовзі помітив інші слабкі заграви, що мерехтіли з кількох темних закутків. Мабуть, вони лилися від образів, виконаних радше у стилі православних ікон, зміст і сюжет яких залишалися йому незрозумілими. Увесь внутрішній простір церкви був упорядкований інакше, ніж зазвичай. Він нагадував лабіринт, форму й будову якого неможливо охопити з одного місця і в якому все спрямовано до центру. Тож він рушив у тому напрямку. Минуло трохи часу, він і гадки не мав, скільки саме, коли натрапив на низьку кам’яну споруду без вікон. Вона нагадувала іконостас, хіба що була з каменю. І не мала оздоблення, самі голі стіни. Він повільно обійшов її довкола. Далі вже йти було нікуди. Торкнувся товстих почорнілих стін. І лише на дотик виявив ледве помітні двері. Відчинив їх. Потік світла був настільки яскравий, що на мить його осліпив. Він не зміг увійти. Не сприймав нічого, крім самого світла. Що б там усередині не ховалося, він того не побачив. Та й уже не хотів. Зненацька усвідомив: знає все, що треба було знати.

— Бонді! Ти ледача єврейська скотино! Вилазь звідти!

— Відчиняй! Швидше!

Минуло трохи часу, перш ніж він зрозумів, що це був сон. А вигуки й глухі удари його не стосуються. Сів заспаний. Але нічого не припинилося. Не зникло. Чув, як хтось зі злістю копає ногою двері. А також дзенькіт каменя об шибку.

— Ти знаєш, що таке погром? Якщо ні, то зараз дізнаєшся!

— Відчини, Бонді, або ми тут усе рознесемо.

Погром? У Липниці? У Чехословаччині 1922 року? Він не міг у це повірити. Хоча в Голешові... Та все ж це не мало сенсу. Попри те відчув, як по спині стікають струмки холодного поту. Галас перед будинком не вщухав. Навпаки, навіть посилився. До нього дійшло, що поруч у кімнаті спить Емілка. Зараз, мабуть, уже ні... Заціпеніння вмить зникло.

— То що? Вийдеш? Чи маємо тобі хату підпалити?

Наскільки зміг квапливо спустився в темряві сходами вниз. Зі свого вікна, що виходило на передній бік будинку, він не бачив вулиці, лише двір. Вмикати світло не хотів. Уже з коридору, однак, розрізнив вогні, що миготіли надворі.

— Татку? Татку, що це?

— Я не знаю. Не знаю... Це з’ясується. Не бійся. Залишайся там, де ти є, будь ласка! Не виходь!

Поспішив до дверей. Перечепився, похитнувся. Міркував, чим озброїтися. Нічого не мав. По дорозі взяв у руки щітку для прибирання, але одразу ж її відкинув. Зрештою відчинив так як стояв, у підштанках, босий і з порожніми руками.

— Що тут відбувається? — закричав.

Тобто хотів закричати, але з його рота вирвалося тільки якесь принизливе хрипіння. Його здивувало, що чоловіків надворі всього двоє. Зате факелів було більше, принаймні так йому здалося. Можливо, тому, що ними розмахували. Обличчя людей він не міг роздивитися. Майже нічого не бачив, крім тих вогнів.

— Наразі досить, ти, боягузливий паршивцю!

— Твоє щастя, що не наклав повні штани. Але тільки цього разу, чуєш? Наступного все буде гірше.

— Стережися, Іцику!

Раптом вони кинулись утікати. На диво, побігли геть. Самі по собі. Він бачив, як на бігу кидають палаючі факели. Можливо, їх таки було лише два. І вони одразу ж згасли. На дорозі та навколо неї стояли триденні калюжі води. Лише згодом він помітив, що кілька сусідів дивляться з-за вікон. Один із них саме відчинив двері.

— Бонді? Щось сталося? — запитав.

— Ні, думаю, що ні. Все гаразд.

Тільки коли збирався зачинити двері, помітив, що на ґанку щось лежить. Великий незграбний пакунок. Обережно торкнувся його ногою. Воно було вологе і досить важке. Завагався, перш ніж нахилитися. На диявольський пристрій воно не скидалось. Швидше на якусь гидоту. Та все ж він затягнув цю річ усередину і зачинив за собою двері. Не влаштовуватиме тут виставу.

— Татку, — на сходах стояла Емма з гасовою лампою в руці.

— Я ж казав тобі залишатися там, — різко відповів їй.

І відразу сором’язливо замовк. Невпевнено всміхнувся.

— Не бійся, вже все добре. Нічого не сталося.

— Не відкривай цього! Краще не треба.

— Не переймайся. Принеси ніж.

Глянь-но, спало йому на думку, раніше він навіть не згадав про ніж. Перерізав мотузку, зірвав шматки промоклого газетного паперу, а під ними знайшов іще один, пакувальний. Усе відбувалося повільно. Руки його при цьому трохи тремтіли, як би він не намагався стриматись.

— Біжи до ліжка.

Вона похитала головою. Стояла над ним, в одній руці ліхтар, а іншу запхала собі в рота, щоб не скрикнути, якби там все ж виявилося щось... Щось... Боже, ні! Тільки б це не було щось живе. Точніше, мертве... І щоб це не була якась тварина. Ні, ні, ні! Між зубами відчула солоний смак крові. Власної.

Це була тварина. І вона була мертва. Велика, добре відгодована гуска. Вже общипана.

Вони поклали її на кухонний стіл. Мовчки сіли за стіл, нібито збиралися бути на сторожі біля цього трупа. Емма безпорадно тицьнула в неї пальцем.

— Тут щось є, подивись.

З отвору над гузкою виглядав край конверта.

— Принеси мені окуляри. Вони на ліжку.

— Я прочитаю.

— Ні. Принеси мені окуляри.

— Покидьок! Я ще покажу цьому мерзотникові! — погрозив виснажений купець та й пішов налити собі чарку сливовиці, щоб узагалі вдалося заснути.

Хлопчик став навшпиньки і зазирнув у корчму спершу крізь вікно. Але нічого не побачив, там іще не засвітили. До того ж мусив бути обережним, щоб нічого не випало з рук. В одній руці тримав записочку від Бонді, а в другій судомно стискав п’ятака, теж від нього. За цю послугу. В кишеню він нічого класти не хотів, там була дірка. Хоч і невелика, як він намацав, але ризикувати не збирався. Опустився назад на п’яти й усією вагою вгруз у грязюку під вікном. Три дні дощило, вчора ця хляпавка перейшла у сніг, а тепер з усього цього створилося гидке місиво, що хлюпає під ногами. Відчув, як воно просочується в черевики. Вони вже нічого не варті, проте інших у нього не було і ще довго не буде. Ввійшов усередину. Було щойно після полудня, зал порожній. Навіть шинкаря Інвалда не видно. Але пан Гашек сидів там, у глибині, біля шинквасу неподалік від кухні. Як і завжди. Привітався з ним. Тиша. Той його не почув. А здавалося, що дивиться просто на нього. Точно дивився у той бік. Тож хлопець вирішив зачекати, що буде далі. Не мав наміру докучати чи якось так. Тим паче, що за доручення вже заплатили. Але нічого не відбувалося. Тоді він підійшов трохи ближче. Спостерігав, як той курить, і раптом подумав, що в нього якась дивна рука. Та ні, обидві дивні. Немов у якогось вгодованого карапуза. Може, він панського роду? Точно не з їхніх. В їхнього Пепічка ручки були тоненькі, мов палички, від початку й до самого кінця, аж доки не помер. Та й помер він невдовзі, навіть до пів року не дожив. Привітався ще раз.

— Добрий день.

Нарешті той ворухнувся.

— Привіт.

Та він справді жахливо товстий, подумав хлопець, замість того щоб випалити все, що мав сказати. Мабуть, мене врекли, як каже бабуся. Вроки від більшовика.

— Ти прийшов по пиво?

— Таж я без джбана.

— А якби з ним, то по пиво?

Чогось подібного він від нього й очікував. Та все одно не знав, що відповісти. Навіщо він його мучить? Черевань вгодований. Карапуз! Якийсь обісраний карапуз!

— Ні. Я прийшов...

— А по що ти б тоді прийшов? Із джбаном?

Тепер уже мав цього досить. Найкраще було б утекти. Та ще й перед цим кинути записку на підлогу і плюнути на неї. Але що далі з тим п’ятаком? Довелось би повернути, а це вже...

— А, Тонда... Тобі що?

— Я приніс панові Гашеку листа.

— То чого йому не даєш?

— Таж я хотів, пане Інвалде...

Нарешті підійшов і поклав той клятий папірець перед ним на стіл. А там уже й так було повно паперів.

— Ось, прошу, це вам.

І тут же назад. Щонайменше два кроки зробив задки, перш ніж спромігся розвернутись.

— Почекай! Ти Тонда?

— Ну, Тонда. Але я вже мушу йти.

— Як мій дід, він теж був Тонда. Тонда з Крчі. Я подумав, може, ти щось перекусив би, Тондо.

Завагався. Вперше наважився глянути в ті примружені очі.

— Ну добре, як мусиш, то мусиш. Нема на те ради.

Я його вб’ю! Я його вб’ю. Метушився у тій огидній каші під ногами, аж бризкала.

— То, може, наступного разу!

Почув це, а ще почув, як той над ним сміється. Заметушився і налетів на оту панусю. Ту, що з ним. Він уже її кілька разів бачив, але не так зблизька.

— Ей, што ти дєлаєш, хлопче?

Він упустив своїх пʼять гелерів. Минуло трохи часу, перш ніж знайшов монету.

Не мав можливості розглянути пані. Але в одному був упевнений: вона теж доволі огрядна. І курить. Більшовичка.

У вікна потрапило трохи післяобіднього сонця. На столі воно утворило світлий кружечок. Спантеличена муха роздратовано дзижчала, вовтузячись у краплі пива. Він уже хотів її ляснути, але помітив, наскільки вона по-листопадовому млява. І що їй уже недовго лишилось. Прочитав записку:

ГАШЕКУ, ПРИЙДІТЬ У ПʼЯТНИЦЮ. НА РИБУ.

З ПОВАГОЮ, ВІТЄЗСЛАВ БОНДІ

— Що тобі пишуть?

— Що я отримав Нобелівську премію. За «Швейка».

— Ага, — засміявся Інвалд, — як інакше. То що, випʼєш іще одне?

— Аякже. А ще й каву з ромом. Треба це відсвяткувати.

— Відсвяткувати? А што такоє ми святкуєм? — Шура зняла кожушок.

— А що ти будеш носити в січні?

— Січень — вічно сіра дупа, — докинув шинкар.

— Бонді запрошує нас на вечерю. Завтра. Gefilte Fisch[2]. Зекономимо.

— Завтра прийде Ашулінка. Блінчікі будут. Ми уже даґаварілісь.

— Та плювати я хотів на блінчікі. Бонді запросив мене на рибу, піду на рибу.

— Как ти хочєш, Ярославчік. С етім єврєєм завжди... — зникла нагорі.

— Сволоч, — видихнув він і замахнувся на муху.

Просто так, навмання. Влучив. Вона все ще літала туди-сюди. Була напідпитку, не встигла відскочити. Інвалд мовчки продовжував полірувати пивні кухлі. Знав його вже досить зблизька, аби зрозуміти, що він думає всерйоз, а що ні. Але достеменно певен не був.

— Радий вас бачити, — привітав його Бонді.

Натяк на веселість лише в сірих очах.

— Навзаєм. Радий, що ви не виточили на мене ножа.

— Та що ви, такий подарунок... Заходьте.

Він оглянув кухню. Затишна, повна пахощів.

— Емічка у себе, — повідомив Бонді.

— З усією повагою, якось переживу. Жінок у мене повен дім. Хіба що Інвалд, бідолаха... А хто зараз у шинку?

— Сьогодні? Ніхто, зачинено. Шабат. Тож сідайте.

— Оце ж я телепень. Забув.

— Та нічого, — засміявся той, — якби вас таких, забудькуватих, було більше, я б зовсім не заперечував. Вип’єте зі мною келих вина?

Неуважно кивнув. Здавалося, що його зараз понад усе цікавлять два срібні свічники. В них повільно догоряли шабатні свічки.

— Звісно, але не кажіть, що ви також. Що сьогодні питимете. Чи, може, якесь свято?

— Нічого, крім шабату. Це і є найбільше свято. Тож випʼю келих, а може, й два. Щоб не образити.

— Я не їв багато. Щоб також не образити. І щоб насолодитися як слід.

— За це я вас похвалю.

Винар поставив на стіл два келихи червоного. Сів поруч.

— За здоров’я!

— Можете сміливо сказати: лехаїм[3]! Там уже й про здоров’я. Гарно ви це придумали. Не тільки здоров’я, все в тому є. І грошенята теж, правда ж? Хто що хоче. Чи не так?

У нього забурчало в животі, мабуть, це навіть було чути.

— Ага, життя... Кожному щось своє. Може, навіть і грошенята. Я міг би припустити, що саме вам це буде доволі egal[4].

— Аби ви лишень не помилилися щодо мене. Ви ще мене не знаєте, а коли зрозумієте... Але дуже не смійтеся. Я справжня свиня. Продажна. Підступна. Давайте рибу. І не соромтесь.

Бонді усміхнувся. У нього навіть сіпнувся кутик рота. Встав з-за столу, але, замість того щоб піти до креденса, попрямував до вікна. На маленькому столику в кутку вже кілька тижнів займав місце грамофон. Почесне місце.

— Я можу й без музики. Але хай там, похваліться. Добре, що тут нема Шури. Вона також його хоче, вчепилась як репʼях.

Бонді повернув ручку. Платівка, що вже чекала на цьому символі сучасності, закрутилася. Єврейську домівку наповнила «Чеська різдвяна меса» Риби[5]. Їсти було нічого — лише кілька шматочків хали, підсохлої та крихкої, яку винар згодом звідкись дістав, бо зглянувся над зголоднілим письменником.

Того вечора вони перейшли на «ти».

— Знаєш, що мені спало на думку?

— Підняти ціни?

— То вже після Нового року, — засміявся Бонді. — Мені спало на думку звідси виїхати. Кудись на південь.

— От бачиш, у нас однакові думки. Я б охоче поїхав до Іспанії, хоча б на кілька місяців. У мене там знайомий, ще з війни. Тепло, море, в саду замість слив — апельсини. Тільки уяви собі.

— А я хочу назавжди. Але тільки в південну Чехію. Якесь мале містечко, наприклад, Протівін...

— Протівін? А що там? Там усі дудлять тільки князівське пиво.

— Там у мене якась далека рідня. Кілька разів їх навідував. Мені там сподобалося.

— От цього я вже не розумію, що тобі могло сподобатися в тій дірі?

— Приємні люди... так мені здалося. І клімат кращий. Тут же постійно або дощ, або сніг.

— Якась дурня, плюнь на той свій Протівін. Поїхали разом. Севілья, Ґранада, Барселона... Оце я називаю півднем, це пішло б нам на користь.

— Та яке там. Що я б там робив? Іспанської не знаю і взагалі нікого там не знаю.

— Та не кажи, у вас, здається, рідня повсюди.

— Майже. Але не в Іспанії. Хоча ми по суті сефарди[6], тобто від самого початку. Але за всі ці століття, мабуть, уже радше ашкенази[7].

— Сефарди, ашкенази... Прошу тебе. То й що?

Він похитнувся. Хай би вже йшов.

— Що з того? Уяви собі той спокій і мир. Жодної політики, жодних сраних газет, жодних сварок, нічого. А навіть якщо й так, ми б їх усе одно не зрозуміли. Та вони й не мають у цьому потреби, це навіть неможливо, коли тобі на голову постійно пече сонце. Хіба що ми б там самі влаштували революцію, як набридне купатися.

— Або Тин-над-Влтавою — теж непогане містечко.

— Тільки не це. Ти там був? Був коли-небудь у Тині-над-Влтавою? Знаєш, що кажуть? У Тині — як у дупі нині. І це свята правда, повір мені. Я там був.

Дивився йому вслід. Як він чвалає геть і як навіть при такій повільній ході небезпечно похитується. Відмовити йому у випивці складно. Кілька разів намагався. Без сенсу. Тоді йому наливали десь в іншому місці. Не було тут жодної людини, до якої б він прислухався. Нікого такого не існувало. Можливо, його колишня. Хоча й вона теж ні. З нею все вийшло, як з усіма іншими. А росіянка? Її він умів відганяти, як собаку, коли справа доходила до чогось. Волочить ноги ніби столітній дідуган. І це не лише від алкоголю. Навіть тверезим він ледь тримається на ногах. Бонді згадав погром і той вечір з Рибою. Присягнувся б, що це було років десять тому. Насправді минув лише рік, майже точно. Але що я з цим можу вдіяти, подумав він. Як бути?

Стоїть по кісточки у воді, на ньому жіночий купальний костюм і чепчик. Вони з Кудєйом так і сфотографувалися. Тоді йому спало на думку, що треба було б обійнятися за плечі або принаймні взятися за руки, щоб це мало ще більш збочений вигляд. Матєй не захотів. Не дурій, за п’ятдесят років хтось на це подивиться і скаже, що ми були браття-педики. Думаєш? То й що? Гарна ідея, зараз сам почну це поширювати.

Він поклав фотографію назад у коробку на шафі, звідки вона випала. Дістав аркуш паперу для листів. Ярослав Гашек — письменник — Ліпніце біля Свєтлої над Сазавою. На тому бланку все було чітко сказано: письменник. На жаль, це йому довелося зробити самому, інакше, певно, так і не дочекався б. 

Закреслив слово «багна» і написав «лайна». Потім закреслив усе, зіжмакав аркуш і кинув його у відро для вугілля. Не влучив. Довелось нахилитися, щоб підняти папір. Вдалося насилу. 1912... Йому було двадцять дев’ять. Нічого він Кудєю не писатиме. Не сьогодні. Поглянув у вікно. Навколо тільки багно, справді. Багно й опале листя. Якби він був Боженою Нємцовою[8], то перетворив би його на золото. Але що б це змінило? Доки вона не померла, її теж не цінували. Тільки люди, люди її любили. Але тут він їй заздрити не мусив.

1912 рік. Літо. Вони з Матєйом ішли через Радотін, на Добржіховіце, до Святого Яна, потім угору на Тетін, униз до Бероуна, до Кршівоклата через Новий Яхимов. Ночували в тій великій корчмі, затрималися там на три дні, а далі знов через ліси, спали й у лісничівці, потім просто так, у лісі, під деревом. А від Кршівоклата рушили далі, в бік Раковніка. У Раковніку тоді його впізнали, самі люди, він їм нічого не казав, аж потім, але вони й так зрозуміли і запросили їх до себе. Гостювали вони там два дні, мов справжні королі, коли зʼясувалося, що це справді він, Ярослав Гашек. Самі впізнали. Шинкар щойно овдовів, йому було не до співів. Але зрадів йому. Казав, що для нього це честь. Добряче там погуляли. Навели його на інші думки. Це був такий рудуватий коротун, похмурий на вигляд. Він би його радше бачив якимось церковним старостою чи кимось подібним. У залі було не надто чисто. І всюди ці олені! Увесь декор складався з лісової звірини: олень у стрибку, олень у період гону, лютий поєдинок посеред галявини, табун ланей виходить на просіку в місячну ніч... Вішаки з рогів і ніжок серн, одна вичинена голова поряд з іншою. Майже як у того ідіота з Конопіштє. Огида. На щастя, гуляш подавали нормальний. Позаяк не сезон дичини, зате початок червня. Червень. Найкращий місяць. На мандри. Пиво під заквітлою липою, коли там шаленіють бджоли. Потім знову вирушили далі. Кожен місяць годиться для мандрівок. Кожен. Навіть той сраний листопад. Принаймні до Дойчброда[9]пішов би. Або хоча б до Свєтлої[10].

Ноги втрачають форму. Набрякли, аж здеревʼяніли. Боляче судомлять, особливо права. Якби не піми[11], не мав би що взути. Нічого Кудєю писати не буде. Сьогодні точно ні. Почекає, доки все минеться. Після Різдва точно минеться.

Він вивалюється з корчми, дощ уже не падає. Робить кілька кроків за ріг, і ноги підкошуються. Не падає повністю, сповзає на одне коліно, в останню мить виставивши руки вперед. Якимось чином вдається підвестись і розстебнути ґульфик. Дзюрить на стіну, ледве втримуючи рівновагу, навіть не зауважує, що надворі не сам. Йому байдуже. Не чує, що з нього насміхаються. «Комісар Ґашек насцяв собі на взуття».

Приводить себе до ладу. Багнюка тепер скрізь, не лише на штанях. Танцювальна забава скінчилася, музиканти вже зібралися, тільки той налиганий сурмач — юнак з вуграми та смішними вусиками — ще там щось виграє до ночі. Щойно дав йому десять крон, щоб заграв «Коли я йшов Путімською брамою», але обидва вже про це забули. Тепер він там сурмить щось інше, ще сумніше. Тільки до біса таке скиглення. Голова від цього тріщить. Повертається, щоб йому про це сказати, вилаяти його як слід, але замість того, щоб піти до корчми, шкандибає через дорогу в бік школи. Перед нею зупиняється, кричить на нього, але той не слухає, тож погрожує йому кулаком, знову хитається і чіпляється за дерево. Сурмач — нахаба, дістав гроші, але йому на все начхати. Не тримає слова, ні на кого не зважає, клеїть дурня. Від роздратування йому хочеться блювати, але тільки кашляє. Кашель розриває легені, його нудить. Він ситий по горло тим молодиком, не хоче більше слухати його завивання, начхати на нього. Краще піде подивиться на замок. Давно там не був. Запиває цю блискучу ідею ковтком рому з фляжки і запалює сигару. При цьому чує, як його гукають. Ярдо! Ярдо, де ти? А потім — Ярославчік! Шукає його. Він тулиться до дерева, як тільки може, беззвучно сміється в брудні долоні, хай спробує його знайти. За мить навколо все стихає. Обережно вирушає далі. Цього телепня вже не чути, певно, хтось йому ту сурму в горло запхав. Нічого не чути, тільки гудіння. Бланиця розлилася, восени так буває. Так буває. А на костелі дзвонять. Не може дорахувати — один, два? Половина котрої? Та байдуже. Він уже майже там, не наздоженуть. Уже майже дійшов, вежа просто над ним. Тепер іще тільки той останній схил, але жах як слизько. Стежка схована в чагарнику, в темряві важко туди втрапити, але не йому — він іще той ходак. Треба лишень перевести подих і трохи ковтнути. А тоді мерщій, не хоче, щоб його впіймали. Робить крок, іще встигає зреагувати на спалах болю і падає на землю. Коли приходить до тями, вже не знає, де він і що тут робить. Лише темрява і біль. Усе пливе перед очима. І все ж він повторює той первісний рух. Десь глибоко залишився якийсь слід наміру, що примушує його зробити це знову. І знову вдаряється головою об скелю.

Шура з сурмачем знаходять його аж перед п’ятою. Вона вже майже втратила надію. Шукали всюди, і в замку теж, їй це спало на думку, але вони пішли іншим шляхом, тим, яким зазвичай усі ходять. Лише розпач урешті привів її сюди, в це дивне, безглузде місце. Він ні на що не реагував, вона подумала було, що мертвий. Ні на що, крім сурми. Харкотів і лютував, щось розібрати було неможливо. Вона не сердилась. Ні. Не сердилась. Від того скаженого смороду їй ставало зле. Та коли він врешті сів, зраділа. Дивилася на те багно, на кров у нього на чолі й на обличчі і на ту дрисню, що протекла штанинами нового синього костюма аж до чобіт, і зовсім не сердилась. Лише двадцятирічний сурмач не знав, куди подіти очі. Однак, звісно, допоміг їй. Поставили його на ноги і повели додому.

— Не біси мене, ти, похоронний музико. Зіграй-но «Коли ми йшли до Яромнєржа»! — наказав він.

— Не можу, пане Гашеку, не зараз. Якщо я вас відпущу, впадете.

За це він його послав до дупи, але в кухні потім усе ж поставив свій підпис.

Після третього стуку він відчинив. На порозі стояла жінка в літах. Крутилася мов дзиґа, шкірила зуби й розмахувала руками навсібіч.

— Хіба ж це не краса, скажіть? Оце так сні-і-іг! Погляньте, які перини нам Господь постелив. А ще й сонце до того! Навіть листопад може бути сповнений Божої благодаті аж по вінця. Як сказано: без Божої волі й волосина не ворухнеться. Авжеж, ідеться не лише про сніг, а в іншу пору, скажімо, про метеликів і всіляку декоративну живність. Хіба ж воно може бути саме по собі? Як гадаєте? Я думаю, що таки ні.

— Шуро! Шуро, хочеш щось побачити? До нас завітала членкиня Міжнародного товариства серйозних дослідників Біблії. Іди глянь, поки я її не виставив за двері!

Жінка захоплено розсміялася:

— Який же ви дотепник, пане Гашеку. Саме таким я вас і уявляла.

— Шура не вийде, добродійко, тож будьте ласкава, рушайте кудись-інде, бо в мене вже ноги болять. Я зразу побачив, що ви якась дивна. Спробуйте, наприклад, там унизу до Бонді, може, вас вислухає. Він чи то єврей, чи єговіст, словом, чи йде, чи ходить — на одно виходить. Приємно було познайомитись.

— Єговістка? Оце так вам вдалося! — поруч із жінкою, як сніг на голову, з’явився чоловік у довгому пальті з хутряним коміром.

— Моє шанування, пане Гашеку, ви мене добряче розсмішили! Які там єговісти! Атеїсти! Ха-ха-ха! Це був лише жарт. Перепрошую, я просто був он там, позаду, оглядав ваш будиночок. Гарно у вас тут. Ось, тримайте, принесли вам, щоб не з порожніми руками.

Подав йому пляшку сливовиці.

— Чи не могли б ми на хвильку зайти? Я, власне, такий собі Машек зі Свєтлої. Машек — Гашек, гарно римується, правда ж? А це моя дружина. Ми з Товариства благоустрою[12], знаєте. Які там єговісти...

І вони вже посунули до хати.

— Бачиш, Маню, я ж тобі весь час кажу: не точи ляси, бо люди потім думають, що ти з глузду з’їхала. Ви ж так і подумали, Гашеку, правда?

Він посадив їх у «мазгаузі»[13] — так називав цю кімнату за зразком замкової — і негайно відкоркував сливовицю. Радів, що може нарешті сісти.

— За здоров’я! То ви, кажете, зі Свєтлої?

— Зі Свєтлої, сімʼя Машеків, дім номер 8. Може, вже чули про нас?

— Гадаю, що ні.

— За здоров’я! Не біда. Зовсім не біда, правда, Маню?

— Усе колись буває вперше, — реготнула вона.

— От бачите, яка та моя Маня потішна. На неї довго сердитися неможливо.

— Товариство благоустрою... Ну, не знаю, чи мене ще можна якось благоустроїти.

— Ну ви й кумедний, Гашеку! Справді кумедний! Без жартів ніяк, га?

— Та скажи вже нарешті, Ладю. Авжеж, це буцімто я балакуча, пане Гашеку. Він тут сидітиме пів дня, торочитиме, а врешті нічого й не скаже. Так воно є.

— Має рацію, золотко моє пухкеньке. Знов має рацію. Бо ми, власне кажучи, прийшли до вас не просто в гості. Ми прийшли попросити, щоб ви написали для нас п’єсу.

— Він має на увазі таку театральну витівку, розумієте, — пояснила вона.

— Ну звісно, театральну таку витівку, розумієте, — підхопив Ладя.

— Будуть «шібржінки»[14], то ми б це там, ну, ніби зіграли.

— Не обов’язково, щоб воно було довге, головне — щоб веселе. Так, як ви це вмієте. Ви ж розумієте... Розумієте, га?

— На коли вам це треба?

— Та за якихось шість тижнів. Щоб ми встигли всі репетиції провести. На ті «шібржінки», аби все було готове.

— А про що воно має бути?

— А це ми вже залишимо на вас, правда, Ладю?

— Саме так. Але має бути прикольно. Хохма має бути. Ми вам і заплатимо, не хвилюйтесь.

— Задарма навіть яблуко з дерева не впаде, пане Гашеку, ми це знаємо. Ось вам п’ятдесятка, а як усе буде готово, отримаєте ще раз так.

— Або й удвічі більше, якщо воно того вартуватиме. І як буде «забіячка»[15], дамо солідну додаткову премію зверху. Як вам така пропозиція? Вдаримо по руках?

— І запросимо вас на ті «шібржінки».

Він провів їх до порога. Перед нижньою корчмою на них уже чекала підвода. Машек поплескав одвірок, наче кобилу.

— Ну що ж, спромігся, таки спромігся. І це добре. Чеський письменник має жити добре, правда, Маню? А не так, як за Австрії.

— Дотепно, прикольно, жити — нічого не робити!

— А ця знову влучила пальцем в небо, га? Без образ, Гашеку. Таж ми вам цього бажаємо.

Пів пляшки сливовиці вже спорожніло. Однак більшість випив пан Ладіслав.

— У тєбя й крихти розуму нема. «Швейка» надо пісать.

— Чому ж ти не вийшла, як я тебе кликав?

— Мнє ані нє нравілісь. Дуракі какіє-нібудь буржуазниє.

— Нє нравілісь... А гроші?

— П’ятдесят крон. «Швейк» — ето дєньґі, Ярославчік.

— То як там риба? Ти ж мені її досі винен.

— Винен, невже? Риби не буде. Хіба ще раз дам тобі його прослухати.

— Було та й загуло.

— Ти ж їв гуску, цього досить. За той погром — аж надміру. Gefilte Fisch... Ми її практично не готуємо. Тобі це смакує?

— Авжеж.

— А мені не дуже. Та й мороки багато. Зрештою, Емма не вміє. Ти хоч розумієш, що я тоді справді злякався?

— А як інакше. Під час погрому так воно й має бути.

— А ти знаєш, що діялося у вісімнадцятому в Празі?

— Я при тому не був. Тоді я ще вбивав на Русі.

— А в Голешові, чотири роки тому? Там були й убиті.

— Десять років тому, а може, вже й п’ятнадцять, я пішов з Праги до Крчі[16]. Приблизно тиждень був у дорозі, як не більше...

— До Крчі? З Праги? Цілий тиждень? Та ти, мабуть, рачки туди ліз, га?

— Подекуди й рачки, але я маю на увазі іншу Крч — у Пісецькому окрузі. Ну, це не важливо. За Пршібрамом я трохи заблукав. Маю приятеля у Бржезових Горах, працює там на шахті бригадиром. Тобто мав, це ж давно було. Ми тоді не бачилися купу років, тож добряче відсвяткували зустріч. Днів три, мабуть, поки по нього не прийшла жінка.

— Три дні? То він не ходив на роботу всі три дні?

— Не ходив. Принаймні я так думаю.

— І його за це не вигнали?

— Не знаю, відтоді я його не бачив.

— П’ятнадцять років не бачив? Приятеля?