Усі в моїй родині - вбивці ebook

2023

ISBN978-617-17-0217-2(epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Серія «Художня література»

Електронна версія створена за виданням:

First published by Michael Joseph Australia. This edition published by arrangement with Penguin Random House Australia Pty Ltd.

Перекладено за виданням:

Stevenson, Benjamin. Everyone In My Family Has Killed Someone / Benjamin Stevenson. — Penguin Random House Australia, 2022. — 384 p.

Переклад з англійськоїАнни Цвіри

Дизайнер обкладинкиМарія Глушко

Бенджамін С.

С80 Усі в моїй родині — вбивці / Бенджамін Стівенсон ; пер. з англ. Анни Цвіри. — Х. : Віват, 2023. — 384 с. — (Серія «Художня література», 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-995-5 (укр.)

ISBN 978-0-14379-565-0 (англ.)

Кров, серійний убивця на прізвисько Чорний Язик, 267 тисяч доларів та чесна гра… Ернест Каннінґем, а також усі члени його родини когось убили, і дехто навіть не один раз. Навіщо? Так склалися життєві обставини, про які Каннінґем детально розповість, розплутуючи чергове вбивство. Річ у тім, що під час сімейного возз’єднання на гірськолижному курорті Каннінґеми знаходять у снігу замерзле тіло з почорнілим обличчям. Убивцею може бути кожен. Але хто? Оповідач, як і обіцяє на початку роману, дотримується «Десяти заповідей детективного роману» Рональда Нокса. Тож уважно прочитайте їх, якщо маєте намір встановити особу вбивці, перш ніж Ернест виведе його на чисту воду. Утім фінал здивує вас у будь-якому разі, а химерна історія з майстерно вибудуваним сюжетом, убивчою іронією та чорним гумором полонить з перших сторінок.

УДК 821(94)

© Benjamin Stevenson, 2022

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023

Аліші Паз.

Ось ця нарешті твоя.

Хоча вони всі були твоїми і завжди будуть.

Чи присягаєтеся ви, що ваші детективи завжди й усюди розслідуватимуть злочини, доручені їм, послуговуючись лише тим розумом, яким ви забажаєте їх наділити, і не вдаючись до та не покладаючись на Божественне Провидіння, Жіночу Інтуїцію, Шаманізм, Фокус-Покус, Збіг чи Диво Господнє?

Присяга члена Детективного клубу — таємної спілки детективних письменників, до якої входили, зокрема, Аґата Крісті, Ґ. К. Честертон, Рональд Нокс і Дороті Лі Сеєрс. 1930 рік

1) Убивцею мусить виявитися той, про кого згадували десь на початку історії, але від чиєї особи ніколи не велась оповідь.

2) Усі надприродні чи протиприродні впливи мають бути виключені в процесі розслідування.

3) Дозволено не більше ніж одна таємна кімната чи один таємний хід.

4) Не дозволено використовувати вигадані отрути, пристрої та явища, для розуміння яких потрібне розлоге наукове пояснення наприкінці історії.

5) Примітка автора: прибрано архаїчні вислови.

6) Детективові не повинні сприяти випадкові збіги, і він не повинен володіти непоясненною інтуїцією, яка потім справджується.

7) Детектив не може сам скоїти розслідуваний ним злочин.

8) Детектив не повинен раптово згадувати про якісь зачіпки, не відкриваючи їх читачеві.

9) Дурний друг детектива, «Вотсон», не повинен приховувати від читача жодного міркування, що спадає йому на думку; його розумові здібності мають бути трохи слабшими, але не набагато, від інтелекту пересічного читача.

10) Близнюки чи будь-які інші двійники не повинні з’являтися в сюжеті, якщо читача до них завчасно не підготували.

Рональд Нокс. «10 заповідей детективної прози», 1929 рік

Пролог

Усі мої рідні когось убили. Найпродуктивніші з нас убили навіть не один раз.

Не хочу драматизувати, але так і є, і коли я взявся писати цю книжку (хоч це й складно робити однією рукою), то зрозумів, що мушу казати правду — інакше ніяк. Це здається очевидним, але в сучасних детективних романах іноді про це забувають. Тепер письменники намагаються перехитрити, здивувати: важливішим є туз, якого автор ховає в рукаві, ніж те, що в нього в руках. Чесність — це те, що відрізняє детективи «золотої доби»: усіх тих Аґат Крісті й Честертонів. Я знаю, бо пишу книжки про те, як писати книжки. Річ у тому, що існують певні правила. Один дядько на ім’я Рональд Нокс, який теж був із тієї «золотої» компанії, якось склав цілий перелік, хоча назвав це не правилами, а цілими заповідями. Я виклав їх в епіграфі — знаю, їх ніхто не читає, але повірте, що до тієї сторінки варто повернутися. Власне, краще взагалі її загорнути. Щоб не вдаватися в подробиці зараз, скажу тільки, що золоте правило «золотої доби» таке: «Грай по-чесному».

Звісно, це не роман. Усе це сталося зі мною насправді. Але все-таки тут буде вбивство і буде розслідування. Декілька вбивств і розслідувань, власне. Та не стрибатиму поперед батька в пекло.

Я читаю багато детективних романів. І знаю, що нині письменники дуже люблять використовувати так званих ненадійних оповідачів — персонажів, від імені яких ведеться оповідь, але які багато в чому брешуть. Я також розумію, що мене теж дехто зможе назвати ненадійним оповідачем. Тож робитиму все, щоб цього не сталося. Вважайте мене надійним оповідачем. Усе, що я розповім, є правдою або принаймні правдою, у яку я вірив, коли думав, що знаю правду. Це я можу вам пообіцяти.

У цьому я чітко дотримуюся восьмої та дев’ятої заповідей Нокса, бо в цій книжці, автором і головним героєм якої я є, я водночас і Вотсон, і Детектив, а тому зобов’язаний розкривати всі зачіпки й не приховувати своїх міркувань. Грати по-чесному, якщо коротко.

Я можу навіть це довести. Якщо ви прийшли заради крові та м’яса, смерті в цій книжці стаються (або про них розповідають) на сторінках 23, 56, 76, дві за ціною однієї — на сторінці 81 і три за ціною однієї — на сторінці 88. Потім буде коротке затишшя, але після цього смерті знову поновляться: на сторінках 189, 223 (якщо дивитися крізь пальці), 235, 244, 264, десь між сторінками 257 і 265 (важко сказати точніше), а також на сторінках 276 і 369. Я обіцяю, це правда, хіба верстальник наверстає такого, що сторінки поплутаються. У сюжеті буде одна діра, у яку можна помістити вантажівку. Я часто забігаю наперед і псую задоволення від читання. До того ж тут не буде інтимних сцен.

Що ще сказати?

Мабуть, варто назвати своє ім’я. Мене звуть Ернест Каннінґем. Звучить трохи старомодно, тож люди звуть мене Ерн або Ерні. Потрібно було сказати це відразу, але я пообіцяв бути чесним, а не компетентним.

Після всього, що вам розповів, мені складно вирішити, із чого почати. Коли я кажу «усі мої рідні», то маю на увазі лише свою гілку родинного дерева. Хоча моя кузина Емі якось принесла на корпоративний пікнік заборонений сандвіч з арахісовим маслом і хтось із відділу кадрів тоді мало не ґиґнув, але я її в цей перелік не вносив би.

Та все-таки ми не якась там сімейка психопатів. Серед нас є хороші і погані люди, а ще ті, кому просто не пощастило. До якої категорії належу я? Цього я ще й сам не зрозумів. Ну, і крім нас, у цій історії фігуруватиме серійний убивця на прізвисько Чорний Язик і двісті шістдесят сім тисяч доларів готівкою, але до цього ми ще дійдемо. Та я підозрюю, що вас, мабуть, цікавить дещо інше. Так, я сказав «усі». І я обіцяв не хитрувати.

Чи вбив когось я? Так. Убив.

Хто це був?

Усе по порядку.

Мій брат

Розділ 1

Промінь світла за фіранками, який плавно повернувся в бік вікна, підказав мені, що мій брат під’їхав до будинку. Коли я вийшов на подвір’я, то передусім помітив згаслу ліву фару Майклової автівки. Потім помітив кров.

Місяць уже сховався, а сонце ще не зійшло, але навіть у темряві я достеменно знав, чим саме були темні плями на розбитій фарі й довгі мазки вздовж колісної арки, де викрашалася добряча вм’ятина.

Зазвичай я не засиджуюся допізна, але Майкл зателефонував мені пів години тому. Це був один з тих дзвінків, що їх ви отримуєте серед ночі, силкуючись роздивитися цифри на годиннику, і знаєте, що це точно не стосується виграшу в лотереї. У мене є кілька друзів, які можуть зателефонувати з нічного «убера» дорогою додому, щоб розповісти карколомну історію про бурхливу ніч. Майкл не такий.

Власне, це неправда. Я не дружив би з людьми, які телефонують опісля півночі.

«Треба зустрітися. Зараз».

Він важко дихав. Телефонував з невідомого номера. Мабуть, з таксофона. Чи з якогось бару. Наступні пів години я провів біля вікна, раз по раз протираючи кружальце на запітнілому склі, щоб вчасно його помітити, і здригаючись від холоду навіть у теплій куртці. Я саме здався й ретирувався на диван, коли світло єдиної фари підсвітило мені повіки червоним.

Двигун загурчав, коли автівка зупинилася перед будинком, а тоді Майкл його заглушив, залишивши запалювання ввімкненим. Я розплющив очі й на мить замилувався стелею, наче знав, що моє життя безповоротно зміниться, коли я встану й вийду надвір. Майкл сидів у машині, поклавши голову на кермо. Я перетнув самотній промінь світла від єдиної фари, обходячи автомобіль спереду, щоб постукати у вікно водія. Майкл вийшов з автівки. Його обличчя було землистим.

— Пощастило, — сказав я, показуючи на фару. — Кенгуру можуть ще й не так пом’яти.

— Я збив декого.

— Ага, — мовив я сонно, лише краєм свідомості розуміючи, що він сказав «декого», маючи на увазі людину.

Я не знаю, що слід відповідати в таких випадках, тож вирішив, що найкраще в усьому з ним погоджуватися.

— Чоловіка. Машиною. Він ззаду.

Тепер я прокинувся. Ззаду?

— Тобто ззаду? — перепитав я.

— Він мертвий.

— Він на задньому сидінні чи в багажнику?

— А яка різниця?

— Ти пив?

— Трохи. — Брат завагався. — Може. Трохи пив.

— Заднє сидіння? — І ступив крок до задніх дверцят, але Майкл застережливо випростав руку, тож я зупинився. — Треба відвезти його в лікарню.

— Він мертвий.

— Не вірю, що ми про таке сперечаємось. — Я провів рукою по волоссю. — Майкле, ну ж бо. Ти впевнений?

— Ніяких лікарень. У нього шия перекрутилася, ніби пластикова труба. Половина черепа просто вилетіла.

— Я краще запитав би про це лікаря. Можна потелефонувати Соф…

— Люсі дізнається, — урвав мене Майкл.

У його голосі звучав такий розпач, що йому не треба було вголос вимовляти те, що мав на увазі насправді: «Люсі мене покине».

— Усе буде гаразд.

— Я пив.

— Трохи, — нагадав я.

— Так. — Він замовк на мить. — Трохи.

— Певен, поліція зрозу… — почав я, але ми обидва знали, що від прізвища «Каннінґем», вимовленого в поліційному відділку, здригнуться стіни й мертві встануть.

Востаннє хтось із нас був у кімнаті, повній копів, на похороні, коли від поліційних уніформ аж синіло в очах. Я тоді був достатньо високим, щоб стояти, учепившись у материну руку, але недостатньо дорослим, щоб кудись від неї відходити. Я спробував уявити, що подумала б Одрі, якби побачила, як ми сперечаємося про чиєсь життя, стоячи перед будинком посеред глупої холодної ночі, але одразу викинув цю думку з голови.

— Він мертвий не тому, що я його збив. Хтось його підстрелив, а тоді я його збив.

— Ага. — Я спробував звучати так, наче вірю йому, але, як не крути, мій акторський досвід складався виключно з німих ролей у шкільних п’єсах: у різні часи я грав тварин на фермі, жертв убивства й кущик.

Я знову ступив крок до дверцят, але Майкл не збирався мене пропускати.

— Я просто взяв його із собою. Подумав… навіть не знаю… що це краще, ніж лишити його на дорозі. А тоді не знав, що робити далі, і так опинився аж тут.

Я мовчки кивнув. Зрештою, кров не водиця.

Майкл потер обома руками рота й заговорив крізь пальці. На його лобі лишилась червона пляма від керма.

— Тепер уже байдуже, куди його везти, — сказав він.

— Ага.

— Треба поховати його.

— Добре.

— Припини.

— Добре.

— Я кажу, щоб ти припинив погоджуватися зі мною.

— Тоді поїхали в лікарню.

— То ти на моєму боці чи ні? — Майкл зиркнув у бік заднього сидіння, а тоді знову сів у машину й завів двигун. — Я все залагоджу. Сідай.

Я одразу знав, що сяду в машину. Не знаю чому. Мабуть, якась частина мене сподівалася, що вдасться вмовити його, якщо буду з ним у машині. Та насправді, гадаю, я розумів тільки те, що переді мною стояв мій старший брат, який казав мені, що все буде гаразд, і в таких випадках не має значення, п’ять тобі років чи тридцять п’ять. Коли твій старший брат каже тобі, що все залагодить, ти віриш йому. Знову ж таки, кров не водиця.

Одразу зізнаюсь: насправді мені тоді було тридцять вісім, а тепер сорок один, але я подумав, що моєму видавцеві буде простіше проштовхнути цю книжку на екранізацію з якимось іменитим актором, якщо головний герой буде на кілька років молодший.

Я сів у машину. На підлозі перед пасажирським сидінням лежала розстебнута спортивна сумка «Найк». Вона була набита грошима — не пачками, скріпленими гумками чи паперовими стрічками, як показують у фільмах, а просто зім’ятими купюрами, що частково повивалювалися на підлогу. Просто сісти й поставити на них ноги видалося б дивним, адже там було дуже багато грошей і не виключено, що чоловік на задньому сидінні помер через них. Я не дивився в дзеркало заднього виду. Гаразд, насправді я зиркнув туди кілька разів, але побачив тільки чорний згусток темряви, який більше скидався на діру в матерії світу, аніж на людське тіло. Після того я боягузливо відводив погляд щоразу, коли воно погрожувало притягнути до себе моє око.

Майкл з’їхав з під’їзної доріжки. Низенька склянка для шотів — чи щось подібне до неї — покотилася по приладовій панелі, упала на підлогу й закотилася під сидіння. У салоні трохи пахнуло віскі. Уперше в житті я був вдячний за те, що брат курить травку в машині, адже запах диму, яким була просякнута оббивка сидінь, маскував запах смерті. Схоже, багажник Майклової автівки не зачинявся, бо він брязнув, коли машина зіскочила з бордюру.

У голові промайнула жахлива думка. Розбита фара й розтрощений багажник: наче він ударився об щось двічі.

— Куди ми їдемо? — запитав я.

— Га?

— Ти знаєш, куди їдеш?

— Ох. У заповідник. У ліс. — Майкл глянув на мене, але не зміг дивитися мені в очі довго, тож зиркнув на заднє сидіння, вочевидь пожалкував про це й вирішив надалі дивитися на дорогу. Він затремтів. — Я не знаю. Я ніколи раніше не закопував тіла.

Минуло ще дві години, перш ніж Майкл вирішив, що ми здолали достатньо ґрунтових доріг, і вивів свого гримотливого циклопа на галявину поміж деревами. Кілька кілометрів тому ми зіскочили з пожежної стежки й відтоді петляли бездоріжжям. Сонце погрожувало зійти з хвилини на хвилину. Земля була вкрита м’яким блискучим снігом.

— Ось тут буде нормально, — сказав Майкл. — Усе гаразд?

Я кивнув. Принаймні так мені здавалося. Найімовірніше, я взагалі не ворухнувся, бо Майкл клацнув пальцями в мене перед носом, привертаючи мою увагу. Я здійснив найжалюгідніший кивок в історії людства — здавалося, мої шийні хребці заіржавіли й спаялися докупи. Але Майклові цього було достатньо.

— Не виходь, — сказав він.

Я витріщився поперед себе. Почув, як брат відчинив задні дверцята й затупцював на місці, витягуючи чоловіка — ту діру в матерії світу — з машини. Мій мозок кричав, щоб я щось вдіяв, проте моє тіло виявилося зрадником. Воно відмовлялося рухатись.

За кілька хвилин Майкл повернувся. Його чоло виблискувало від поту та бруду. Він зазирнув у салон, перехилившись через кермо.

— Ходімо, допоможеш копати.

За його наказом мої кінцівки знову зарухалися. Я чекав, що ґрунт буде холодним і що сніг хрустітиме під ногами, але натомість нога провалилася кудись під біле покривало аж по гомілку. Я придивився уважніше. Земля була вкрита не снігом, а павутиною. Нею була обплетена висока жорстка трава. Сплітаючись між собою десь на фут над землею, павутинки утворювали таке щільне й білосніжне покривало, що поверхня здавалася твердою. Те, що я спершу сприйняв за блищання снігу, було мерехтінням тонкого павутиння. Майклові сліди пробили діри в цьому покривалі, наче чорні пори, які часом вигулькують у свіжій білій фарбі. Павутина повністю вкривала галявину. Це було прекрасне, ідилічне видовище. Я намагався ігнорувати безформну темну купу посеред галявини, де закінчувалися Майклові сліди. Я пішов за братом, почуваючись так, наче левітую понад густим туманом. Проте Майкл відвів мене подалі від тіла — мабуть, аби я не розклеївся остаточно.

У Майкла була невеличка садова лопатка, але мене він змусив копати руками. Не знаю, чому я згодився на це. Майкла трохи перетрусило, коли ми тільки-но від’їхали від будинку, і я сподівався, що цей страх минеться та в братовій голові розвидниться. Я чекав на момент, коли він зрозуміє, у що вплутується, і розверне автівку. Але він прямував далі. Виїхавши з міста в напрямку світанку, він ставав дедалі спокійнішим, рішучішим.

Майкл намагався накрити тіло старим рушником, але я бачив білий лікоть, який стирчав над павутинням, наче суха гілляка.

— Не дивись туди, — казав мені Майкл, коли я зиркав у той бік.

Хвилин п’ятнадцять ми копали мовчки, а тоді я зупинився.

— Копай, — сказав Майкл.

— Він ворушиться.

— Що?

— Він ворушиться! Глянь. Чекай.

І справді, покривало з павутиння легенько здригалося. Не так, як воно могло б коливатися від вітру. Тепер воно було схожим не на вкриту снігом землю, а на брижуватий білий океан. Мені здавалося, що я відчуваю ці хвилі, наче був павуком у центрі павутини, її центральним нервом.

Майкл припинив копати й підвів голову.

— Повертайся в машину.

— Ні.

Майкл підійшов до тіла й зняв з нього рушник. Я пішов за ним і вперше побачив тіло цілком. На одному зі стегон у чоловіка була темна мокра пляма. «Хтось його підстрелив, а тоді я його збив», — сказав Майкл. Я не був у цьому впевнений, утім бачив застрелених людей лише у фільмах. На чоловіковій шиї здибився дивний горб, наче він проковтнув м’яч для гольфу. На ньому була чорна балаклава, але якоїсь неправильної форми — тканина надималася там, де мала лежати рівно. Коли я був малим, один хуліган у школі клав два м’ячики для крикету в шкарпетку й розмахував нею, насуваючись на мене. Десь такий вигляд мала й ця балаклава. У мене склалося таке враження, наче його голова тримається на плечах лише завдяки тканині. У балаклаві було три прорізи: два для очей, які вже були заплющені, і один для рота. На чоловікових губах надималися й пульсували крихітні червоні бульбашки. Пінява купка біля рота росла та зрештою вилилась на підборіддя. Я не бачив його обличчя цілком, але від вигляду рук, укритих пігментними плямами й роздутими венами на тильному боці кистей, у мене склалося враження, що він старший за Майкла щонайменше на двадцять років.

Я став навколішки, зчепив пальці замком і кілька разів нерішуче натиснув йому на груди. Вони провалювалися вздовж грудини так, як не повинні були б, і якусь мить я міг думати лише про те, що його грудна клітка схожа на розстебнуту сумку з грошима.

— Ти тільки робиш йому гірше, — сказав Майкл, беручи мене за руку й підводячи на ноги.

Тоді він знову відтягнув мене подалі від тіла.

— Його треба відвезти в лікарню, — востаннє благально повторив я.

— Він не виживе.

— А раптом?

— Не виживе.

— Ми мусимо спробувати.

— Я не можу поїхати в лікарню.

— Люсі зрозуміє.

— Ні.

— Ти ж уже протверезів.

— Не знаю.

— Це ж не ти його вбив — ти сказав, що його підстрелили. Це його гроші?

Майкл роздратовано застогнав.

— Він вочевидь їх украв. Не інакше. З тобою все буде гаразд. Там двісті шістдесят штук.

Ми з вами знаємо, що насправді там було двісті шістдесят сім штук, утім тоді мене все одно вразило те, що в Майкла не було часу викликати швидку, але був час порахувати гроші, хай навіть приблизно. Якби він припускав на око, то сказав би двісті п’ятдесят чи ще якесь кругле число. А ще це звучало майже благально. З його тону я не міг зрозуміти, чи пропонує він мені частину тих грошей, чи просто каже про це, бо вважає аргументом.

— Слухай, Ерне, це наші гроші… — тепер він точно благав.

І він справді пропонував мені гроші.

— Ми не можемо просто покинути його тут, — відказав натомість. — Я не покину, — додав так твердо, як ніколи ще не говорив у своєму житті.

Майкл замислився на хвилину. Кивнув.

— Піду гляну, як він.

Він підійшов до тіла й присів біля нього. Так Майкл сидів кілька хвилин. Я був радий, що поїхав із ним; і досі вважаю, що це було правильно. Звісно, старші брати рідко слухають молодших, але я був потрібен йому там. І я зробив усе правильно. Чоловік виявився живим, і ми можемо відвезти його в лікарню. Я майже нічого не бачив за Майкловою спиною, бо брат досить високий, але бачив, що він схилився над чоловіком, сидячи біля нього навпочіпки, і тримає руки біля його голови, бо знає, як треба фіксувати шию в разі травми хребта. Худі братові плечі ходили ходором. Він робить серцево-легеневу реанімацію — «запускає» цього чоловіка, наче газонокосарку. Мені було видно чоловікові ноги. Я помітив, що на ньому немає черевиків. Майкл сидів там досить довго. Щось тут було не так. Ми на сторінці 23.

Майкл звівся на ноги й підійшов до мене.

— Тепер його можна поховати.

Не це він мав сказати. Ні. Ні. Усе це неправильно. Я позадкував і гепнувся на дупу. Липка павутина обвила мені руки.

— Що сталося?

— Він просто припинив дихати.

— Просто припинив?

— Просто припинив.

— Він мертвий?

— Так.

— Ти впевнений?

— Так.

— Чому?

— Просто він більше не дихає. Іди чекай у машині.