Троян-зілля ebook

2021

ISBN978-966-982-638-1(epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Серія «Художня література»

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Електронна версія створена за виданням:

Корній Д.

Троян-зілля : роман / Дара Корній. — Х. : Віват, 2021. — 304 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN978-966-982-268-0

Нелегка доля випала Вероніці. Переживаючи вже десятий викидень та мало не вкоротивши собі віку, жінка раптом поринаєв дивні сни, де душі ненароджених дітей благають про спасіння.Дати їм вічний спокій може тільки Полудниця — примара, що існує поміж двох світів, — але лише в обмін на жертви зі світуживих, яких вона має забирати пополудні…

Чи все це видіння зболеної жінки, а чи смерті, свідкамиякихстає Вероніка, справді справа рук Полудниці? Тим часом викривається дедалі більше моторошних таємниць: і про покійну подругу, яку всі вважають босорканею, і про рідну людину, яка виявиться геть незнаною. Чи виборсається Вероніка з пастки, у яку втрапила?

Ця насичена гуцульськими легендами й містикою історія змушує замислитись: можливо, це не злі духи винні у людських негараздах?

УДК 821.161.2

© Замойська М. І., 2020

© ТОВ «Видавництво“Віват”»,2021

Передмова

Ця історія почалася 2012 року. З жінкою, яка стала прототипом головної героїні, ми познайомилися випадково на відкритті виставки модного львівського художника. Чомусь одразу звернула на неї увагу. Вродлива пані, зі смаком убрана, приязна та приємна, із таким захватом розповідала про творчість Родена й мого улюбленого Моне, що я заслухалася. Подумала: «Мабуть, мистецтвознавиця». Помилилася. Вона була донька відомого мецената та дружина успішного українського бізнесмена. Розговорилися. Кілька разів сходили на каву, зустрічалися на відкритті різних виставок, приходила нова приятелька й на мої презентації. Вона познайомила мене зі своїм чоловіком. Двадцять років щасливого шлюбу, який затьмарює хіба що відсутність дітей. Чоловік ніжно тримав дружину за руку, закохано зазирав в очі, обсипав її компліментами — я навіть позаздрила такій ідилії. Бо в самої тоді все було навпаки: болісно переживала розлучення.

Потім вона кудись зникла… А за пів року знову з’явилася на моєму обрії — розчавлена й напівжива. Зателефонувала, запросила на каву й розповіла історію свого життя, у якому, як виявилося, порівну було і смутку, і радощів, і горя, і щастя. І була порожнеча. Навіть кохання не могло заповнити цю її внутрішню спустошеність. Жінці потрібен був хтось чужий. Не психотерапевт з логічними розмислами, не близька подруга з життєвими порадами, не мама з жалощами, а чужа людина, якій можна просто виговоритися. І я — «чужа» — слухала.

Історія мене приголомшила. Пазли погано складалися в картину, але було в тому щось химерне й водночас жасне. Це історія жінки, яка щойно пережила восьму втрату ненародженої дитини. Історія жінки, яка була одержима материнством і яка, маючи все, оцього для себе найважливішого не могла мати. Терплячий чоловік, що, попри все, уперто її кохає. Материнство, у якому їй відмовлено, і її така шалена одержимість ним. Я прийшла додому і взялася писати… Про неї. І навіть не для всіх — для себе. Не дописала. Бо історія відмовлялася розвиватися за моїм планом, наче на щось чекала.

Наші дороги знову розійшлися. Як стрімко ввірвалася ця жінка в моє життя, так раптово й зникла. Спільні знайомі казали, що переїхала жити в іншу країну. Чернетка недописаного роману лежала в архіві, і я булавпевнена, що ця оповідь так ніколи й не буде дописана.

Улітку 2019 року біля оперного театру до мене озвалася елегантна пані в красивому рожевому костюмі та білому капелюшку. Це була вона.

Щойно я повернулася додому, то передусім відкрила недописаний файл. Тепер я знала, як має закінчитися ця історія.

Коли ви дочитаєте роман, то, можливо, подумаєте: «Так не буває. Ох, та Дара Корній». А я заперечу словами моєї героїні: «Буває, буває ще й не так! Бо це людське життя».

Роман «Троян-зілля» — це історія, списана з реалій. Історія, у якій, звісно, присутній авторський домисел. Історія, героїня якої дозволила її розповісти за умови, що імена-прізвища персонажів та деякі локації будуть змінені.

Дякую прототипу моєї головної героїні за цю довіру. Принагідно щиро дякую моїм першим читачам та консультантам цієї історії. Ваша допомога безцінна. Насамперед моєму коханому чоловікові, першому читачеві та другу Володимиру Чуловському, а також письменнику, перекладачу та краєзнавцю Сергію Синюку, історику та краєзнавцю Олегу Заячківському, книгознавиці та книголюбу Людмилі Фіть, доброму книгоприятелю Олександру Скализі, уважним до деталей чарівним паням Мар’яні Верховцевій та Наталі Піці, працівницям Львівського обласного клінічного перинатального центру та його пацієнткам (прізвища з етичних міркувань просили не називати), гордовитій горі Говерлі, яка за третім разом таки дозволила на себе піднятися та побродити її схилами. Велика подяка колективу видавництва «Віват» за плідну співпрацю: Юлії Орловій, Оксані Кандибі, Олені Рибці, Аліні Беляковій та багатьом іншим. Окрема шалена вдячність моїй чарівній редакторці Марії Бірченко, яка на відмінно прожила цей текст.

Вдумливого занурення в події, мій читачу!

Частина перша

1

Віднедавна Вероніка полюбила темряву. Темрява — це велике ніщо. І водночас темрява — це спокій. Темрява — це забуття. Темрява — це сподівання на те, що завтра не настане. Бо, може, Бог над нею нарешті змилостивиться: вона засне й не прокинеться. Заплющила очі, наповнюючи тіло темрявою. Темрява хапала за серце, пірнала в мозок, з’їдала душу. Ще трішки, мить, — і все скінчиться. Та раптом мертвий чар тиші розітнули неприємні звуки: надривно затужила сирена, занявчав заблуда кіт, зареготали п’яні пізні перехожі під вікнами…

Поки жива. Бо хай би куди душа примандрувала по смерті — у рай чи в пекло, — котячих оргій, завивань сирен і безпросвітних п’яниць там точно не буде.

Отже, жива. Жива? Чому? Мій батечку Всевишній, за що ж ти зі мною так, любий? Чому я досі жива? Ж-и-в-а…

Одинока сльоза витекла з-під міцно стулених повік і повільно покотилася обличчям. Жінка важко зітхнула… Так, вона жива, може плакати й мусить дихати. Але навіщо жити? Для кого жити? Цього разу остаточний вирок. Остання, десята, спроба — фатальна. І то її, тільки її фіаско. Навіть не знала, як описати те, що зараз відчувала. Ще вчора купалася в приємних хвилях очікуваної втіхи, а всі застереження гнала від себе кудись на задвірки свідомості. Мов птаху-щастя, держала за хвіст віру в те, що цього разу диво відбудеться. І та віра наповнювала-заполонювала собою все її єство. Учора, то БУЛО вчора. Аж раптом усе урвалося. В одну мить. П’ять місяців позитивних емоцій, кольорових барв, у які диво, що от-от мало статися, розфарбовувало її світ. Довгих прекрасних п’ять місяців. Цього разу дорога була найдовшою. Вона може навіть сказати якою — аж до пів сантиметра. Бо знала і день, і час, коли вони з Ростиком зачали сина, коли лагідний промінчик його душі став частинкою її лона. О так, вона зараз може назвати й час, коли настав край. Математична точність, хай би її…

Коли Вероніку везли в операційну, сліз уже не було, вона їх напередодні виплакала всі до краплі, принаймні на тепер. І ось одна-єдина скупа сльозина скотилася навздогін болю.

Усе відбулося так, як завжди відбувалося. Дико й моторошно. Уранці прокинулася порожня й розбита від усвідомлення правди. Наснився той самий страшний сон. Пророчий. Цього разу мертвого кажана вона знайшла втопленим у їхній ванній. Але хай там як, хай би де вона у снах знаходила тіло мертвого кажана, це означало завжди одне й те саме: її ненароджена дитина вже мертва.

Коханий був на роботі. Схопився вдосвіта й не став її турбувати, бо він у неї дуже уважний, завжди лагідний, терплячий, ніжний. Вона ж того дня проспала довше, аніж завжди. Прокинулася майже об одинадцятій мокра від власних сліз. Ці лихі сни ніколи не зраджували. І цього разу теж не зрадять. Бо вкотре біда звалила на неї свою тяжку ношу. Плакала, голосила, вила — і слухала… Слухала дитячий плач, який щоразу, коли вона втрачала ненароджене маля, зачинав дзвеніти в голові. Знесилена від горя та муки, зателефонувала Володимиру Олексійовичу — лікарю. Чужим і далеким голосом пролопотіла: «Він мертвий. Я вбивця власних дітей, пане Володимире. Приїжджайте». Володимир Олексійович не ставив зайвих запитань, не заспокоював. Таке відбувалося не вперше, Вероніка ще жодного разу не помилилася. Лікар скоромовкою сказав: «Їду. Швидку сам викличу». Приїхав разом зі швидкою. Уже в машині слухав серцебиття дитини, супився. Дерев’яним голосом комусь через мобільний наказав готувати операційну, таким само дерев’яним голосом зателефонував Ростику.

А що в лікарні? Усе як завжди в лікарні. УЗД підтвердило: дитина мертва. Термінова операція, яку кесаревим розтином не назвеш, пологами й поготів. Засинала-вмирала під кволо-заспокійливі слова чоловіка. Прокинулася в післяопераційній, найнещасніша у світі. Лежала мовчки, навіть не розплющувала очей. Її син помер. Не захотів народжуватися. Чому так? Чому вони не хочуть ставати її дітьми? Закінчені наркоманки, алкоголічки, повії, злидарки — ті, хто найменше заслуговує на щастя материнства, — отримують його просто так, дарма. А вона? Вона найбільше цього прагне — і не може мати. Значить, вона найгірша з-поміж найнедостойніших? Навіть не так. Найгірша з-поміж найзатятіших грішників. Тому що вона вбивця власних дітей. Десять спроб — десять ненароджених малят. Остання її надія народити в сорок чотири провалилася. Більше смертей не буде. Кінець. Офіційно ця десята її вагітність позначена першою смертю дитини, бо немовля таки народилося — хай мертве, хай через кесарів, але… Майже шестимісячне й не викидень.

А дев’ять попередніх її непохованих дітей? Жодного не носила понад чотири місяці. Вероніка пригадує свою одержимість узяти в природи те, що має належати їй за здоровою логікою. Лікарі всі як один запевняли: вона абсолютно здорова, а феномен того, що її організм так противиться вагітності, не могли пояснити. І вплинути на це ані медикаментозно, ані психологічно теж ніяк не могли. Хтось з ескулапів запропонував скористатися послугами сурогатної матері. Вона погодилася. Однак і ця спроба урвалася викиднем…

Скільки разів вона собі повторювала як мантру, що стане матір’ю? Затято, з кожною вагітністю. Вірила, що рано чи пізно вона зможе виносити маля. Дев’ять невдалих спроб. І от нарешті остання, у яку, крім віри й молитви, найкращих лікарів і купи грошей, було вкладено й те мізерне і водночас найпотужніше — надію.

Не раз вона вклякала в церкві перед іконами, просячи Господа простити їй усі гріхи, вільні та невільні, простити гріхи її предків, якщо такі є і якщо то вони заважають їй виносити дитинку. Благала подарувати їй найцінніший дар для жінки — дар материнства. Завжди в серці жила віра, завжди. Вона сповнювала її, заспокоювала й запевняла, що цього разу все буде добре.

Може, тому Вероніка майже з першої хвилини зачаття знала, що вагітна. Майже відчувала присутність майбутнього маляти, розмовляла з крихіткою, розповідала казки, умикала красиву музику, свою улюблену: Вівальді, Шопена, Моцарта, інколи джаз. Робила це так, щоб ніхто з домашніх не запримітив та не подумав, бува, що вона причинна. Хіба що Ростик про це знав і не дивувався. Сам часто розмовляв з ненародженим. І навіть тепер, після десятої втраченої вагітності, він її не покине нізащо, бо вона для нього все. Вероніка просто це знала.

Після першої невдалої вагітності Вероніка повірила в усі найхимерніші забобони: що комп’ютери можуть негативно впливати на стан майбутньої мами та її дитини; що випромінювання негативне і могло спровокувати викидень. Тож звільнилася з університету, де працювала старшим викладачем, пішла з кафедри. Спочатку вона трішки сумувала за творчо-робочим колективом, та з часом звикла. Просто вирішила цілком себе присвятити новій майбутній дитині. Як і її мама колись. Тим паче що фінансовий стан дозволяв. Якщо в тебе багато вільного часу та купа грошей, ти завжди знайдеш собі справу. Двічі-тричі на місяць походи з Ростиком чи мамою в театр, з подругою Лесею — на концерт чи в кіно (Леся театри терпіти не могла), інколи з чоловіком ходили в гості до його ділових партнерів чи близьких родичів на родинні свята. Вероніка стала доброю дружиною, та поряд з таким чоловіком це було нескладно. Раз на тиждень до них приходила уважна й роботяща пані Ліда (Ростик на цьому наполіг категорично). Вона вичищала трикімнатну квартиру до кришталево-чепурного стану. Усе блищало та сяяло чистотою. Сестер-братів у Вероніки й Ростика не було, тож не було ні племінників, ні племінниць, котрі приїжджали б та зчиняли рейвах у хаті.

Тішилася, що вона для Ростика стала не просто дружиною, коханою жінкою, а насамперед другом. З-поміжділових партнерів і колег Ростик так ні з ким і не потоваришував. Мабуть, тому, що доволі важко уживаються між собою гроші та дружба, приятельські стосунки та фінансові інтереси. Справжні друзі Ростика за життєвим збігом обставин не мешкали поряд, бо їх після навчання в Політесі порозкидало світами. Інколи, проїздом через Львів, вони зупинялися в них на день-два, ностальгуючи за студентською безтурботною юністю.

Та все це минало мимохідь. Тому що… Інколи Вероніці здається, що всі ці двадцять із хвостиком років сімейного життя вона тільки те й робила, що активно працювала над вагітністю: якісь нескінченні тести, аналізи, періодичні перебування в клініках, і місцевих, і закордонних, бажані вагітності, які на перших порах протікали майже ідеально, і… Черговий викидень, потім реабілітаційний відхідняк від пережитого — і знову все по колу.

Вероніка схлипнула, перехрестилася. Якби не була вірянкою, то вже давно кинулася б ходити по різних там провидицях, цілителях чи знахарях. Можна, звісно, то назвати й прокляттям родовим, але… Ні в маминій, ні в татовій родині з дітонародженням ніколи проблем не виникало. У Ростиковій теж. Доля? «Так, доля така», — торочила собі та не припиняла спроб.

Усередині щось бридке й жахливе заворушилося,виставилосвоюгидкупику.Цьогоразувона не противилася цьому, не ховалася за словами молитви, а просто випустила звіра з клітки. Нема сил зараз стримувати його. Цей звір — то її божевілля. Вона не голосила і не вила надривно, як раніше, не кидалася словами жалю чи докору, жбурляючи ними, мов м’ячиками. Вона просто вимкнулася. Умить збайдужіла до всього: людей у білому біля неї, світу всередині, порожнього, гнітючого, який хіба занапастить, але не врятує… Болота, яке смердить і душить. Чи мають право такі порожні, як вона, жити? Згадала слова отця Дем’яна — монаха за покликанням, Божого чоловіка. Він умів достукатися до неї. Казав, що Господь приготував її для чогось іншого, не менш важливого. Мовляв, не всі жінки мають ставати матерями. Є багато таких, котрі добровільно від цього відмовляються — стають нареченими Божими. До всього, якщо для неї так важливо кимсь опікуватися, завжди можна всиновити чи вдочерити дитя, котре потребує любові й тепла не менше за рідне. Скільки на світі сиріт? Це і справа богоугодна, і матір’ю можна стати не народжуючи. Бо та матір, яка зростила, а не та, що народила. Думка отця здалася їй прийнятною, навіть дуже слушною… Летіла додому як на крилах. Однак ця її радість розбилася об скелю неприйняття рідних. Ані батьки, ані коханий чоловік не могли зрозуміти, як чуже дитя, не відомо ким народжене, з препоганим генетичним набором (бо хіба нормальні батьки відмовляються від дітей), може стати для них рідним. Вероніка пригадує, що тоді чи не вперше не послухала рідних і цілий рік микалася сиротинцями, тішачи дітей подарунками. Усе шукала своє дитя. Оте єдине, тільки її. Малі безбатченки горнулися до неї, дехто називав мамою, просив узяти в сім’ю, обіцяв бути добрим сином чи найліпшою донькою. А Вероніка їх просто жаліла. Кожного хотіла зігріти, але материнської любові до тих, від кого відмовилася найрідніша у світі, вона не відчувала… Щось, мабуть, психологічне стояло між нею і тим бідним, зболеним дитям. Крім жалості та співчуття, до цих малих не було жодного сильнішого почуття. Не було ні крихти тої любові, що вона проживала, дослухаючись, як усередині ворушиться її маля… Можливо, дорослість у поглядах сиріт-трирічок лякала її, а чи страх хапав за серце, коли переконувала себе: «Візьми дитя в родину — і ти його полюбиш». Але страх не впоратися з такою відповідальністю просто душив її, збивав з ніг, перетворюючись на паніку, і Вероніка втікала додому, розуміючи, що не готова бути мамою для зрадженого сироти. Готова бути подругою, сестрою, учителькою, але не мамою… Як вона в такі миті себе ненавиділа!.. Навіть на всиновлення не здатна!..

Чому саме зараз це все так яскраво згадалося? Може, тому, що вона і справді нікчема, ні на що не годна? І всі її молитви та обітниці Богові не потрібні? Бо хто слухає нікчем? Навіть Бог любить щасливців. Стала молитися, виганяючи з серця відчай, що був стиснув його холодними лещатами… Але слова молитви не допомагали, відчай міцно тримав її серце, паралізував волю, роз’їдав розум… І Вероніка здалася…

2

Отямилася в клініці для душевнохворих, захованої в Альпійських горах, куди її, напівживу, з порізаними венами, відвезли батько з Ростиком — подалі від рідного міста й усього, що нагадувало про пережите.

Буяв травень. Три місяці минуло від того страшного зимового дня. Пригадувала все потроху. Досі не могла згадати справжньої причини: чому вона тут? Насправді від лікарів уже знала чому, а згадати, як усе відбувалося, не могла. Пам’ять зачинила двері до того спомину: мабуть, поки зарано туди заходити. Зате всі свої десять невдалих вагітностей пам’ятала чудово. Ліки та психотерапія вкупі з арттерапією не дуже допомагали, хіба що трохи притуплювали біль. Лікарям у цьому не зізнавалася, та вони, певно, про все здогадувалися, тому що вперто її не виписували. Зрештою, не дуже й хотіла повернення додому. Що вона скаже батькам, коханому? Навіть на побачення до них не виходила, жила в шкаралупі, захищаючи власний простір, — усе пізніше, усе потім, усе колись…

Знайшла собі заняття в тому напівреальному альпійському раї: часто гуляла ідеально доглянутими доріжками парку навколо клініки. Назирці, наче тінь, брів санітар. Тут так заведено, бо вона офіційно пацієнт, хоч і сумирний, що йде на поправку. Інші пацієнти пробували заприязнитися, але… Не хотіла ні з ким говорити, їй було затишно наодинці. «Гарна компанія підібралася: двійко нещасних — Я та Я», — сама собі таке казала. Посеред парку стояв невеличкий, зарослий ліліями ставочок. Могла годинами дивитися на те, як квіти розкривали голівки, усміхаючись сонцю, і, так само усміхаючись, закривали їх перед спочинком. Пара білосніжних лебедів плавала плесом. Ідилія для хворої свідомості. Уночі після таких прогулянок нічого не снилося. Пропав і внутрішній галас — дитячий плач, — він також вимкнувся. Сни не приходили. Вона випивала ліки, що їх дбайливо приносила медсестра, і, поклавши голову на зручну ортопедичну подушку, просто вимикалася, щоб уранці прокинутися живою, здоровою фізично — і вигорілою там, де, певно, має жити душа. Хтось тримав ту душу ще при тілі, мабуть, сподіваючись, що не все там вигоріло. Колись подруга Ксеня розповіла притчу про величного дуба, що ріс у старому карпатському лісі.

Був той дуб великий та дужий. Ніхто не відав, скільки йому літ. Тисяча, дві, три… Казали, що Господь, коли творив цей світ, передусім створив ґрунт, а найпершим посадив оцей гуцульський дуб. Але часто так буває:якщо живеш надто довго і бачив надто багато, то здається тобі, що ти — наймудріший в околиці, найдужчий між усіх живих. Тоді така пиха залазить у серце, що навіть той, хто створив тебе, уже мало для тебе важить. Запишався старий дуб своїми літами, своєю мудрістю та міцністю, адже навіть лихі блискавиці, що влучали в його тіло, не завдавали шкоди, — таким дужим він був. Аж якось у тому лісі сталася пожежа… Сухим та гарячим видалося літо. Від маленької іскри здійнялася заграва, і здавалося, що її гарячі язики лижуть небо. Вигоріло все, багато птаства й звірини загинуло. Не встояв і старий дуб перед вогняною стихією. Лише недопалок-штурпак стирчав з-під землі як спогад про колишню велич та славу. Прийшли люди, насадили новий ліс, адже життя завжди сильніше від смерті, коли воно має сенс. Нове життя сенс мало: землязнову народжувала і знову буяла. Захотілося якомусь гуцулу подивитися на те місце, де колись ріс дуб-велет. На місці колишньої діброви тепер буяли маленькі сосни. Чоловік підійшов до місця, де ріс дуб, і обімлів… З решток старого пня спиналася-тягнулася до сонця тоненька стеблина — паросток нового дуба.

— Той, хто має віру в серці та вміє просити, завжди буде почутий! — сказала тоді Ксеня.

«Той, хто має віру в серці та вміє просити, завжди буде почутий!» — повторила вголос. Натиснула рішуче на клямку дверей своїх споминів, штовхнула легко — і вони розчахнулись. Вероніка згадала все.

Після кількох годин, проведених у реанімації, її перевели в ліве крило лікарні, на другий поверх, де розташовані палати для ВІП-персон. Її дбайливий татусь вирішив, що тут їй буде краще. Тут і догляд ліпший, і комфортніше. Зрештою, Вероніки ніхто не запитував. Тому що жінка дивилася бездумним поглядом у власну порожнечу і летіла-падала в неї. «От би навіки в цій порожнечі лишитися», — мріяла вона. Навіщо хтось її знову ввімкнув? Коли медсестра вколола заспокійливе, Володимир Олексійович переконав сполошених і наляканих тата, маму й Ростика, що пацієнтка проспить до ранку і ліпше її не турбувати. Нарешті їй дадуть спокій. Заплющила очі, удаючи, що спить, і слухаючи, як, перешіптуючись та жаліючи, рідні виходять з палати. Чекала, коли нарешті прийде сон. А він уперто не приходив. Отже, це знак. Це той знак, якого вона так чекала. Рішуче скинула ковдру, над силу підвелася з ліжка. Тримаючись за стіну, дошкандибала до ванної кімнати, увімкнула гарячу воду, зачаровано стояла й дивилася, як поступово ванна заповнюється водою, а кімната — парою. Коли ванна наполовину вже була повна, млявим рухом дістала з кишені поцуплений в операційній гострий скальпель, поклала його на край, скинула з себе сорочку, занурилася, дослухаючись, як у голові заливається плачем її ненароджене маля, випірнула, схопила скальпель і рішуче полоснула по зап’ястках. Перед тим спеціально зайшла в нет, погуглила сайти, щоб зробити все правильно і швидко. Проте швидко не вийшло. Просто не пощастило чи навпаки пощастило? Володимир Олексійович випадково забув у її палаті мобільний. Як невчасно він за ним повернувся…

Вона майже померла, була напівпритомна, коли він її витягував з гарячої води, щось кричав, когось звав, і вона, із закинутою головою, через пелену сутінок, що обступали її, дивилася, як цівочкою з рук додолу скрапує червона рідина, лишаючи по собі багряну стежку. І тоді відразу ж, тієї самої миті, вона таки померла. Нехай на кілька хвилин, але пішла за межу. «Ох, Володимире Олексійовичу, навіщо ви мене врятували?» — запитують когось невидимого губи. Навіщо? Вона не заслуговує на те, щоб жити… Для чого? Вона мусить це з’ясувати, бо для чогось Бог таки зберіг їй життя — мабуть, мав на неї свої плани.

Повернулася додому восени. Діагноз: здорова. Коханий поводився з нею, мов з крихкою коштовністю, не знав де й поставити, покласти, не міг намилуватися. Жодного слова докору, жодного натяку на дивну поведінку, коли вона, перебуваючи в клініці, нікого з рідних навіть близько до себе не підпускала. Так, час — найкращий лікар: нехай не зцілив, але дозволив їй жити далі й дихати.

— Ти найважливіше, що в мене є. Чічко1-Веронічко, солодка моя, кохана дівчинко, не роби так більше. Бо й мені без тебе не жити, — просто сказав Ростик, благально зазираючи в очі.

У серці пташиними крилятами затріпотіла надія. Може, Бог уберіг її для нього? Може, то і є її найсправжнісіньке призначення? Того дня вони кохалися, як ніколи досі: нестримно, жагуче, наповнюючи одне одного, спустошуючи одне одного. То було як уперше, і то було як востаннє. І того вечора вона заснула без заспокійливих крапель, уперше за останніх пів року. І їй навіть наснився сон. Краще б вона випила краплі.

Вероніка стояла на березі ріки, широкої та стрімкої. Вода в ній така чиста, що можна розгледіти коженкамінчик, що лежить на дні. Туман поверх води котиться рваним клоччям. Підвела очі. Небо затягнуте хмарами, сіре та сумне, відчуття — неначе от-от проллється дощ. Але дощ не падав. Тут усе чогось очікувало. Відчувала це. Ані вітерцю, ані шелестіння очерету, ані плюскоту води.

Роззирнулася. Дивний кам’янистий краєвид, який губиться за сірою завісою туману. Перевела погляд на річку. Туман ховав від неї протилежний берег. Та раптомніму тишу розірвало дитяче схлипування. Чи то від цьогозвуку, чи такий збіг, але туман враз розступився — і перед нею розгорнулася дивна картина.Посеред широкої ріки, протилежний берег якої все ще губився в тумані, лежав невеличкий острів. Аж зойкнула від несподіванки, щойно зрозуміла, що ж постало перед очима. На цьому клаптику суші, оточеному водою, були діти.

— Мамо, матусю! — заголосили дітлахи, побачивши її. — Ми хочемо додому! Забери нас звідси, мамусю!

У серце наче хто встромив скалку. Схопилася за горло: там застряг крик. Вдивлялася пильно в дитячі постаті й навіть не запитувала здорового глузду, чи такеможе бути, чи таке з нормальними людьми трапляється, чи тільки з душевно неврівноваженими, адже була переконана: то її ненароджені діти. Вони булирізного віку. Порахувала. Дванадцять. Отже, двійкодітей не її. Але материнське серце обдурити неможливо. Десять із них були такого віку, якими були б її, якби народилися. Найстарша на руках тримала маля в сповитку. Вероніка схлипнула. То її перша ненароджена донечка, і вона тримає її синочка, десятого. Донька сумно дивиться на неї та щось нерозбірливо шепоче. Поряд хлопчисько майже дониного віку, але Вероніка точно знає: то не її син. Він сумно дивиться на жінку й мовчить. Решта малят тягнуть до неї рученята, одні схлипують, інші плачуть, треті благають про допомогу. Тим часом сірий туман, наче жартома, то затуляє собою дітей, то знову відступає від острова.

Вона хоче підступитися ближче. Вона перейде, перепливе, визволить їх із пастки. Обніме, приголубить, обцілує, вибере своїми губами з їх ніжних личок кожну сльозинку. Кинулася вперед і… обімліла, бо не змогла відірвати ніг від землі, наче вросла в ґрунт.

Раптом щось торкається її плеча. Вероніка різко озирається.

— Здорова будь, Веронічко! Знайшла-таки сюди дорогу. А навіщо ти її шукала? І навіщо було собі смерті шукати? Хто про твоїх діток подбає, коли тебе не стане? Ти їхня мама, і тільки ти можеш їх урятувати. Можливо, не тільки їх.

3

Вероніку Вишневецьку називали нащадком славного роду Дмитра Байди-Вишневецького та змалечку привчали до ідеальності. Тому що вона — майбутнє славного роду, спадкоємиця статків та пам’яті. І все найкраще в неї, як і годиться, з пелюшок. Няні, школа, гуртки. Бальні танці й купа кубків; золота медаль і всі на світі виграні предметні олімпіади, крім фізики та хімії — двічі третє місце; дорослий другий розряд із шахів, бо, як казала мама, «треба мати добре тренований мозок», і її особистий тренер Баланчук Василь Михайлович, до всього добрий друг родини, із цим погоджувався. А ще вільне володіння трьома іноземними мовами, нескінченні репетитори, додаткові заняття зі всього на світі й мінімум часу в дитинстві на безглузді забавлянки в доньки-матері, піжмурки, лови вітру й таке інше, цілковита заборона на підліткові ходіння на дискотеки, куріння-нюхання різного нездорового непотребу. Як не дивно, але Вероніка не противилася. Вона була доброю донькою своїх батьків — Януша та Урсули.

Як такою чемною росла — і сама не розуміла. Діти близьких друзів і знайомих тата й мами були геть інші. Розманіжені чи що… А результат? Одні підсіли на наркотики, інші поспивалися, дехто не вилазив з в’язниці чи переховувався від неї по закордонах.

Вероніка чомусь завжди інтуїтивно в усьому довіряла батькам. Тож коли підлітком захопилася генеалогією роду Вишневецьких і раптом з’ясувала, що аж ніякне може бути спадкоємицею славетного Байди, адже по чоловічій лінії рід того обірвався ще 1740 року, то за відповідями пішла до мами. Батькові в той час було не до того. Він майже не ночував удома. Ходив в оточенні якихось неголених дядьків, називаючи їх кумпелями, хоча Вероніка вважала їх дуже схожими на персонажів серіалу «Бригада». Мама переконувала, що це татова охорона. Так звану охорону, тільки у вигляді особистого водія, мала і мама, а пізніше й Вероніка. Та це було й не дивно: стояли лихі дев’яності, час від часу когось посеред білого дня вбивали, і переважно це були добрі татові знайомі. Сусіди по панельці, у якій вони тоді жили, шепотілися за спиною й розпускали плітки про те, що Вишневецький торгує чи то зброєю, чи то наркотиками. Навіть скаржилися на нього в міліцію. Мамина сестра тітка Мілена обзивала таких «доброзичливців» брехунами та заздрісниками. І Вероніка тітці вірила, бо ні наркотиків, ані зброї ніколи у квартирі не бачила. Та й міліція на ті скарги ніяк не реагувала.

Тож коли Вероніка прийшла з генеалогічним деревом до мами, та уважно вислухала її претензії щодо родоводу Вишневецьких, підтверджені історичними фактами, і замість вигадувати для дитини якісь несусвітні байки, сказала правду:

— Люди люблять легенди, доню! А дорослі дяді та тьоті, котрі вважають себе сильними світу цього, люблять їх навіть більше, ніж діти. Коли ти називаєшся Іваном Голопупенком, сином свинопаса й доярки, то будь хоч помазаником Божим і наймудрішим на землі, тебе ніхто не слухатиме. А щоб потрапити у «вищу лігу», мало мати олію в голові — треба вміти ходити між крапельками. Тому твій тато, коли ми тільки надумали одружитися, і придумав цю легенду з Вишневецькими. Став Янушем з родоводом і гербом. Навіть зумів дістати папери з королівськими печатками і всякими тими аристократичними дурницями, котрі перетворили українця з крихітного галицького села на нащадка родовитих магнатів. Час такий, що в наших архівах за грубі гроші що завгодно можна купити й навіть не підробку. Доню, дорога моя дитино, твій тато любить тебе по-справжньому і небо прихилить, якщо треба буде для твого щастя. Ти це знаєш. А решта немає геть ніякого значення.

Вероніка тоді так не думала. Це потім прийшло до неї розуміння, що правда часто буває гірка. Вона може вбивати, та правда. І кому від цього легше? Але вона була слухняна дитина своїх батьків, тож, почувши мамину відповідь, вирішила не сперечатися. Бо і тато, і мама її справді любили. І тим паче вона старалася не думати, чим тато заробляє на життя. Хлопчина із забитого села, якого нині радо приймають у себе найбагатші та найвпливовіші люди міста, заслуговував на повагу від рідної доньки. І він її отримував. А ще — беззастережну любов.

Мама завжди займалася тільки донькою. Хатніми справами опікувалися покоївка та куховарка, про заміський маєток дбали управитель і садівник, «дівчата Вишневецькі», як лагідно кликав їх тато, мали свого водія (читай охоронця). А от малу Вероніку Урсула не довіряла нікому. Так, у дівчинки були вчителі, нянечки, але на короткий термін. Тому що Вероніка була маминим космосом. І коли Урсула віддала трирічну малу на балет, то наче хотіла в тому космосі відкрити ще одну зірку, тобто розвити ще один талан геніальної донечки. Зрештою, Вероніці балет подобався. У танці вона насправді жила, відчуваючи кожною клітинкою музику, яка вібрувала тілом, заставляючи його рухатися тільки їй знаними манівцями-доріжками-перелазами. Учитель танців убачав у юній талановитій балерині майбутню Уланову чи Павлову. Та тільки не тато. Януш не бачив своєї доньки на підмостках оперних театрів, його єдина радість та втіха мала бути поряд і не показувати майже оголеного тіла знавіснілій юрбі. Тож закінчена на відмінно балетна школа стала для Вероніки ще однією підкореною вершиною.

Ні мамі Урсулі, ані тим паче Вероніці й на думку не спадало заперечити батькові. «Ваш тато ніколи не помиляється, а коли помиляється, то дивись пункт перший», — так жартувала тітка Мілена, спостерігаючи за ладом у сім’ї Вишневецьких. Сама вона була вічно заклопотана пошуками ідеального чоловіка. П’ять разів ішла під вінець, улаштовуючи грандіозне весілля, та щоразу палко переконувала всіх, мабуть-таки насамперед себе, що нарешті знайшла того єдиного. Усе закінчувалося гучним розлучення, істериками, биттям посуду, розбитим серцем та «полум’ям безнадії» (вислів тата), котре завжди гасила мама Урсула. Щоразу тітка клялася «усіма святими угодниками», що більше ніколи заміж не вийде, бо всі чоловіки — придурки, але минав час і невгамовна Мілена знову ставала на ті самі граблі. Дітей тітка Мілена принципово не хотіла. Казала, що їй вистачає любові до улюбленої племіннички та хрещенички Веронічки. Останній, чи, як любить казати мама, «крайній» чоловік тітки — американець. Із ним вона живе, як не дивно, уже довгих десять років. Мама Урсула переконана, що це, на щастя, таки назавжди, бо вперше Мілена теж любить, а не лише дозволяє себе пристрасно обожнювати.

Вероніка після закінчення школи успішно вступила на факультет іноземних мов Львівського університету. Так бажав тато. А вона й не противилася. Бо не дуже замислювалася у свої сімнадцять, чого їй хочеться. Звісно, батько для годиться спитав, чи вона не проти. Їй було байдуже, тож була не проти.

Так, Вероніка була ідеальна донька, чемна і така, якою можна пишатися. І вона переконана, що, якби татко заборонив зустрічатися і згодом одружуватися з Ростиком, вона б послухала. Тільки батечко її дуже любив і знав, що розбивати серце єдиної ідеальної донечки — то великий гріх. І благословив її шлюб із Ростиславом Кузьменком, звичайним парубком з Київщини, без гербів, родового дерева, без князів-графів-королів серед рідні, без великих статків. Зате з великою душею та палкою любов’ю в серці.

Вероніка пригадує той день, коли знайомила тата з нареченим — Ростиком. Тато без церемоній сказав майбутньому зятеві:

— Нічого, юначе. Ти не безнадійний. Ми зробимо з тебе людину, а якщо пручатимешся — змусимо. Тебе вибрала моя донька, отже, вибрав і я. Запам’ятай, синку, нікуди ти з нашої субмарини не дінешся. Тільки спробуй. Я за тобою стежу, тож і сам пан Бог тебе уважно пильнує.

Говорив тато жартома, але ж Вероніка добре знала: коли він щось говорить наче несерйозно, то треба бути обережним з висновками, адже за несерйозністю завжди ховалися надзвичайно важливі речі. Здається, Ростислав то відразу втямив. Зрештою, він і не збирався нікуди з сімейної субмарини. Навіщо? Коли кохання справжнє і взаємне, коли в стосунках ідилія, то хіба, ідучи від щастя, щастя знайдеш? Воно, казав Ростик, може бути тільки одним. І тим щастям для нього завжди була Веронічка.

Ростислав і Вероніка вже двадцять три роки разом. Чоловік і досі кличе її «моя солодка Чічка-Веронічка». Терплячий, ніжний, вірний, відданий… «Таких не буває, — твердить колежанка Леся, — твій Ростик унікальний. Озирнися довкола, Вероніко. Чи ти знайдеш поміж знайомими щось схоже на ті взаємини, котрі ви маєте? Довкола зрадники і зрадниці. Милуюся вами. Залишайтеся такими завжди, як надія світу та ідеал у стосунках». Вероніка у відповідь усміхалася. Тому що насправді не все було похмуро в цьому житті. Вона мала поряд гарний приклад для наслідування. Точніше, була причетною до цього. Взаємини її батьків, які ніколи не сварилися, не сперечалися, а просто ніжно любили та поважали одне одного. Можливо, і були в подружжя певні непорозуміння чи навіть прикрощі, однак Вероніка не те що про них не знала, а й не здогадувалася.

Ростислав не просто став її законним чоловіком. Він і насправді став частиною родини Вишневецьких. Вероніка це відчувала. Та хіба могло бути інакше? Він права рука татка в усіх бізнесових справах. І тато про це всім говорить і пишається зятем. Так, заслужити похвалу від самого Януша Вишневецького — то те саме, що виграти олімпіаду.

Можливо, те, що в неї немає дітей, це і є платня за таке щасливе сімейне буття. Тато любить повторювати, що все має свою ціну. Невже її ціна ось така? Та чи могла вона бути щасливою з кимсь іншим? Вона впевнена: точно ні.

Інколи Вероніці стає не по собі, коли розуміє, що вони з Ростиславом могли просто не зустрітися, якби не випадок…

4