Скарби Олександра Поля. Історично-психологічна повість ebook

УДК 821.161.20-31

Д 11

Дев’ятко Наталія. Скарби Олександра Поля. Історична повість. – Дніпро: Steppe Lighthouse, 2024. – 108 с.

ISBN 978-617-8462-01-7

Що важливіше для історії? Могутність влади, воля народу чи дії окремих людей? Чи може одна людина змінити світ і так вплинути на майбутнє, що без неї життя якогось краю або й цілої країни було б геть іншим? І як діяти, коли живеш в імперії, яка намагається контролювати кожен твій крок?

Непрості запитання, на які дуже складно давати відповіді...

У цій книзі розповідається про життя мирового судді, історика, підприємця і патріота рідного краю Олександра Поля. Твір є історичною реконструкцією психологічного портрета цього громадського діяча.

Повість буде цікавою як підліткам, так і дорослим.

Усі права застережено.

© Дев’ятко Н. В., 2024

© Steppe Lighthouse, 2024

Знахідка з горища

На горищі було темно. Тільки з бокового вікна, наполовину схованого за старою шафою, прослизало трохи світла. І щось шурхотіло, попискуючи в дальньому кутку.

«Птахи, там у них гніздо», – здогадався Олександр.

Минулого разу, коли він вилазив на це горище, тут панувала тиша. І ще павуки. Павутина заплела не лише стару шафу, а й більшість речей, покинутих доживати свій вік.

От тільки виявилося, що старі речі все ж комусь та й потрібні! Якось хлопчик знайшов тут вишиту чоловічу сорочку, щоправда, добряче подерту і з підпаленим рукавом. От вони з Іваном тоді нафантазували, у які пригоди потрапив власник того одягу! Точно бився з вогнедишним змієм, а сорочка була йому як кольчуга! А ще в комірчині, на дальньому краї обійстя, він видовбав серед непотребу щербатого ножа з обламаною ручкою. Стара-стара зброя! Тепер цей ніж лежав у сховку як найбільша цінність.

У будинку бабусі Варвари Дмитрівни завжди щось цікавезне знаходилося, чим потім можна було похизуватися перед братами і сестрами. Тому Олександр із нетерпінням чекав кожної поїздки на Полтавщину.

Він обережно пішов уперед: сьогоднішня експедиція була присвячена скрині, що стояла в кутку, майже повністю зануреному в сутінь. Здавалося, ніби скриню охороняє якийсь дух, зітканий із павутиння і притрушений пилом. Листя дерева надворі гойдав вітер, непевні тіні линули по горищу, й охоронець скрині оживав.

Та Олександр не боявся. Жодного справжнього духа він поки не зустрічав, тільки у книжках. А чого не стрілося, того й немає, – у цій істині малий Поль був цілковито переконаний.

Старі мостини насмішкувато скрипіли під ходою, ніби запевняли непроханого гостя, що сьогодні йому точно не судилося віднайти омріяний скарб. Не твоя то доля! Тільки в книжках і читай про героїв.

Однак миритися з такими пророцтвами Олександр точно не збирався. Він уперто дістався скрині, рукавом стер із накривки пил і відкрив. На жаль, скриня виявилася майже порожньою, у ній лежали тільки розшита червоними візерунками стара скатертина й поточена міллю свита.

Розчарований хлопчик уже хотів іти, але йому на очі потрапила дивна річ. На підлозі лежав глиняний чи то свищик, чи взагалі щось незрозуміле. Олександр покрутив у руках свою знахідку, спробував дмухнути, проте намарно.

Позаду почулися кроки, на які відгукнулися мостини. Заскочений на місці злочину скарбошукач підхопився, мимоволі ховаючи знахідку за спиною.

На горище піднялася бабуся. Певно, він провів тут значно більше часу, ніж думав, і Варвара Дмитрівна почала його шукати.

– Знову всюди пилюгу збираєш, – усміхнулася жінка, зовсім не суворо, наче й не збиралася насварити непосидючого онука. – І яка сьогодні у тебе здобич? Покажеш?

Олександр ніяково простягнув їй глиняний свищик. Бабуся взяла його, знову всміхнулася, але якось сумно.

– А знаєш, що це?

Хлопчик сумно похитав головою, розуміючи, що бабусі точно відомо, що він відшукав.

– Це люлька-носогрійка. Такі козаки любили у походи брати. Сюди насипають трави, вони тліють, і їхній дим вдихають. Тоді ніяка застуда не бере, – вона повернула онукові знахідку й таємничо додала: – Бачиш оздоби? Таких двох однакових нема. У кожного козака своя люлька була, і не одна. А хочеш подивитись, які у мене ще козацькі речі є?

– Хочу! – скрикнув хлопчик, і його очі осяялися завзяттям.

– Тоді ходімо. Тільки спочатку перевдягнись, а то пилюгу по будинку натрусиш.

Разом вони спустилися з горища, і коли Олександр швиденько змінив сорочку, бабуся чекала на нього у вітальні. Варвара Дмитрівна сиділа біля каміна, гортала альбом з малюнками. Хлопчик сів поруч.

– Дивися, такі плавні у Великому Лузі, а це Січ на Хортиці, і човен козацький, «чайка» називається, – вона показувала графічні кольорові та чорні малюнки, які чи то справжні очевидці, чи то за переказами робили її знайомі художники. – Ти теж козацького роду. Твій прапрадід Павло Полуботок – гетьман. А інші твої предки у козацькому війську полковниками були і генеральними писарями служили.

Жінка дивилася, з яким захватом онук розглядає малюнки, але чомусь засумувала.

– Якщо хочеш, я тобі про твоїх прадідів розповім. Але у мене ще є дещо.

Трохи вийнявши лезо з піхов, вона простягнула хлопчикові шаблю. Олександр аж зітхнув від захоплення, не насмілюючись узяти зброю з її рук.

– Ось це – булава і пірнач. Символи козацької влади, – Варвара Дмитрівна шанобливо торкнулася названих нею символів. – Прочитай, що написано.

Олександр придивився до вишуканого напису.

– Тут написано: «Вірність землі і переказам». Ніби клятва, – він здійняв погляд на бабусю, яка уважно спостерігала за хлопчиком.

– Це і є клятва вірності своїй землі та її славному минулому. Якщо будеш гідний своїх пращурів, ця шабля тобі належатиме.

Жінка акуратно передала хлопчикові шаблю, й Олександр із трепетом поклав її собі на коліна. Не насмілився взяти за руків’я і повністю вийняти лезо. Чомусь подумалося, що такою зброєю не граються.

– Бабусю, розкажіть, як мої пращури козацькі полки на ворогів водили і як козаки на Січі жили.

– Розкажу, – з ледь чутним сумом пообіцяла Варвара Дмитрівна.

В її оповіді оживало минуле. Чигирин, Чернігів, Полтава, Базавлуцька Січ і Хортиця, пороги на Дніпрі... Війни, походи і таке недовге мирне життя... Олександр Поль слухав її розповіді, уявляючи себе серед тих, про кого чув, та чомусь не шкодував, що народився набагато пізніше. Ніби та вся козацька слава нікуди не поділась і не поблякла, а лише притрушена пилом чи вкрита павутиною, як речі на горищі. І варто лише той пил і павутину стерти, і слава засяє, як лезо шаблі з давньою клятвою.

Справжнє золото

У компанії з новенькою книжкою Олександр влаштувався в затінку під розлогою яблунею. Немає нічого кращого, ніж улітку посидіти з улюбленою книгою. Особливо коли це останнє літо перед поїздкою до гімназії.

Читаєш, уявляєш написане, і коли відводиш погляд на луки чи вигін річки, то здається, ніби герої тих давніх історій поряд. Он на пагорбах не дідусеві коні, а вершники залишили попастися своїх вірних скакунів, готуючись до важкого переходу, і не річка внизу виблискує, а справжнє підступне море, в якому живуть русалки і сирени.

Звісно, батько не зрадіє, що він потяг книжку з дому. Але якщо встигнути повернути її до бібліотеки, поки батько у від’їзді, ніхто нічого не дізнається. Мама точно не викаже, а от сестричку доведеться вмовляти.

От згадав малу на свою голову, то вона і з’явилася! Від Лідії нікуди не сховаєшся, всюди знайде!

Мала чимчикувала до саду, де під яблунею вгледіла старшого брата.

– Що робиш, братику? – хитро споглядаючи за хлопцем, запитала вона і сіла на траву.

– А ти не бачиш?

Хоч Олександр і любив своїх молодших братів і сестер, та коли вони ось так нахабно відволікали його від важливих справ, терпіти таке було несила.

– Глянь, жук!

Книжка одразу була забута. Лідія прикипіла поглядом до жука, який потрапив у полон до мурах.

– Його в мурашник тягнуть! Звільню!

– Не руш, – Олександр стримав її руку. – Це не жук, а зачакловане чудовисько. Мурахи його гуртом перемогли.

– Правда? – очі Лідії округлились, але вона одразу розпізнала обман. – Знову вигадуєш! Як про сома, що в річці живе!

– Сом у річці живе насправді! Я його бачив, – образився Олександр, демонстративно відвернувшись від сестри і намагаючись читати.

Та Лідія не відставала. Вона сіла поруч, зазираючи через плече і тицяючи маленьким пальчиком у малюнок.

– Це хто?

– Цар Мідас, – не відповісти малій нахабі було собі дорожче.

– А чому він такий сердитий?

– Бо все, до чого він торкається, перетворюється на «крісос».

Останнє слово хлопчик вимовив таким тоном, що перелякана Лідія здригнулася, ніби тим словом називали не вигадане, а справжнісіньке страховисько.

– І яке воно, те «крісос»? – набравшись сміливості, запитала дівчинка.

Олександр розсміявся. Йому таки вдалося збентежити сестричку.

– Це «золото», мала. Так грецькою буде «золото».

– «Золото»... «крісос», – тихенько повторила Лідія, смакуючи для себе нове слово, та вдача взяла своє, і вона єхидно мовила до брата: – А як би батько сказав «золото»?

– «Гольд».

– А вчителька?

– «Ор», – заусміхавсь Олександр. – Мала, ти мені хіба вчителька, щоб розпитувати?

– Та ну, французькою золото зовсім на себе не схоже... – Лідія була по-справжньому розчарована, та її наступна думка швидко подолала те почуття. – А якби ти був як цар Мідас і мав би стільки золота, скільки забажаєш, ти б купив мені ту ляльку, що ми в місті бачили?

– Я б тобі усіх ляльок купив, – Олександр поглянув на виднокрай, де, видивляючись здобич, кружляв шуліка: миша чи ховрашок ще не знають, що вони приречені опинитись у пазурах хижака. – Цар Мідас був нещасливою людиною. Той дар і золото його згубили. Я тобі почитаю увечері. Можливо, того царя й не було. Хтозна?..

– То у мене не буде тої ляльки... – зробила власний висновок з цієї історії Лідія. – Бо у тебе не буде золота.

Вона так засмутилася, що брат не знав, як би тому сумові зарадити. Він обійняв сестру і тихо мовив:

– Сестричко, не тільки у царів золото буває. У нашого предка, гетьмана Полуботка, багато золота було. Скарби незліченні... Тільки вони загубилися. Десь сховані. От ти будеш гарно навчатися, прочитаєш розумні книжки, і разом той гетьманський скарб відшукаємо. Домовилися?

– Гетьманський скарб? Наш? – така перспектива зацікавила Лідію навіть більше за спогади про омріяну ляльку. – Але ж ти поїдеш у Полтаву... Я сумуватиму!

– Я теж сумуватиму без вас, – зітхнув Олександр. – Але там я ще більше дізнаюся про наші скарби, розумієш? А ти мені листи писатимеш. Коли писати навчишся.

– Угу, писатиму, – погодилася сестричка, яка все одно не хотіла відпускати старшого брата до Полтави, ніби та для неї була так само далеко, як інший край світу у старих казках, які вечорами читали їм старші. – Про скарб обіцяєш?

– Обіцяю, – усміхнувся Олександр.

Хай скільки б він не думав про подорож, коли доведеться покинути родину і жити в далекій Полтаві самому серед чужих людей, але зараз буяло літо і навіть хижак десь подівся. Певно, знайшов-таки собі здобич чи полетів кудись.

– А гайда купатись! Я зараз книжку віднесу...

– На річку! – Лідія підхопилася. – Наздоганяй!

Вона вже готова була бігти до води. Хлопчик швидко підвівся.

– Я ж тебе попросив!

– Не зловиш! – Лідія гайнула вниз схилом.

Олександр тільки зітхнув: повернути книжку до будинку він уже не встигне, а мала там сама пірнатиме і ще втопиться. І він побіг за сестрою.

Книжка зі старими грецькими казками залишилася під яблунею. Мураха заповз на обкладинку, на самий гребінь хвилі, що накочувалася на скелястий берег. Цікавий чужинець, трохи менший за корабель, який ту бурю долає. Проте поки буревій скаженів лише на обкладинці книги – над маєтком Полів світило яскраве літнє сонце.

Украдена нагорода

Фиркнули коні, й екіпаж вчасно зупинився. Закляк і гімназист, ледь не загубивши свого кашкета. Ще б крок, і він би опинився під колесами.

– Ти куди лізеш, хлопче? – обурився візниця. – Дивися перед собою!

– Вибачте, – надто тихо сказав Олександр, бо серце калатало, і вже голосніше повторив: – Вибачте...

– Ех, – махнув рукою чоловік і шмагонув коня віжками. – Пішла!

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.