Оріана Фаллачі. Життя і творчість ebook

Крістіна Де Стефано майстерно відтворює життя легендарної італійської журналістки Оріани Фаллачі — жінки, яка змінила уявлення про роль репортера в політиці й суспільстві. Її інтерв’ю стали подіями світового масштабу: вона сміливо ставила гострі запитання найвпливовішим людям епохи — Генрі Кіссінджеру, Ясиру Арафату, Айятолі Хомейні, Ґолді Меїр, Індірі Ганді, Віллі Брандту та Муаммару Каддафі.

Де Стефано описує не лише професійну кар’єру Фаллачі, а й її суперечливий, сильний і глибоко емоційний характер.

Книжка відкриває нові грані жінки, яка говорила правду там, де інші мовчали, і назавжди залишила слід у світовій журналістиці.

ISBN 978-617-553-104-4

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

© 2013 Cristina De Stefano

© 2013 RCS Libri S.p.A., Milano

© 2016-2017 Rizzoli Libri S.p.A./BUR Rizzoli, Milano

© 2018 Mondadori Libri S.p.A., originally published by Rizzoli BUR, Milano, Italy

Published by arrangement with Agenzia Letteraria Roberto Santachiara and ELKOST International Literary Agency

© Любов Котляр, український переклад, 2025

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2025

Крістіна Де Стефано

Оріана Фаллачі. Життя і творчість

У тебе буде зовсім мало часу, щоб зрозуміти і діяти. Час, який тобі дають, — отой, який називають життям, — триває зовсім мало. А тому все має відбуватися дуже швидко.

Літак у темряві пролітає над безкрайнім океаном. Несподівано ілюмінатори заливає світло. «Поглянь, Оріано, північне сяйво», — шепоче племінник. Вона не відповідає. Сонна, млява через фізичну слабкість. Сидить у кріслі з відкидною спинкою, вкрившись шубою. Мерзне, хоча літо ще не скінчилося. Сьогодні — четверте вересня 2006 року, й Оріана Фаллачі повертається до Флоренції.

Рак уже на фінальній стадії. На стандартні рейси з Нью-Йорка її не змогли прийняти в такому стані. Довелося вдатися до приватних послуг. Ось уже кілька тижнів вона харчується лише водою з цукром і важить якихось кілограмів тридцять. Якщо по правді, то все своє життя вона була худорлявою. Сорок два кілограми при зрості метр п’ятдесят шість. Щодо цього вона завжди іронізувала: «Люди, зустрівшись зі мною вперше, дивуються такій крихітності. А я розкидаю руки в боки й кажу: «Отак!»

Ту подорож додому захотіла вона сама. Ось уже майже п’ятдесят років Оріана мешкає в Нью-Йорку, однак їй хочеться, аби все скінчилося там, звідки починалося. Салон літака занурений у напівтемряву, щоб світло не шкодило її хворим очам. Поряд із нею — дві лікарки, готові в будь-яку хвилину прийти на допомогу. Але протягом усього польоту Оріана сидить непорушно, замкнувшись у собі, поринувши у спомини. Флоренція поволі наближається, несучи з собою минуле.

«Мені нічого не відомо про те, як познайомилися мої батько й мати. Єдина підказка, яка допомагає мені розгадати ту таємницю, — це кинута мамою фраза: “А все через той капелюх із вишнями”». Оця деталь подобалася їй у дитинстві найбільше з усіх родинних легенд: отой яскраво-червоний капелюх, який роками несли як прапор і який згодом, перемістившись із пам’яті матері до пам’яті доньки, дасть назву написаному Оріаною роману «Капелюх, укритий вишнями». Більше ми нічого не знаємо, можемо хіба що уявляти.

* * *

Напевно, це сталося одного дня наприкінці літа 1928 року на якійсь із флорентійських вуличок, в один із тих сонячних днів, що так і манять надвір. Едоардо Фаллачі має двадцять чотири роки і обмаль грошей у кишенях. Працює підмайстром у різьбяра по дереву і мешкає з батьками. Мріє емігрувати до Аргентини в пошуках багатства. Невисокий на зріст, але з вродливим широким обличчям і пронизливим поглядом блакитних очей. Тоска Кантіні — гарненька 22-річна дівчина, донька скульптора-анархіста, рано втратила матір, змалечку підробляє у двох швачок, які її щиро полюбили і виростили як справжню синьйорину. Підшукали їй навіть одну замовницю, котра хоче повезти її з собою до Парижа як особисту компаньйонку. Однак того вересневого дня Тоска вирішує надягти вишуканий капелюшок, прикрашений червоними ягодами, який так вдало підкреслює гармонійні риси її личка з високими вилицями. «Які гарні вишні!» — галантно звертається до неї Едоардо. Оріану зачали трохи згодом, під час поїздки на гору Морелло.

* * *

«Моя мама завжди розповідала, що не хотіла мене, коли була вагітна мною. А оскільки в ті часи, щоб викликати викидень, пили “англійську сіль”, вона й собі пила її щовечора, аж до четвертого місяця вагітності. Та одного разу, коли вона вже підносила склянку до рота, я повернулася в її животі. Ніби хотіла сказати: “Я хочу народитися!” І тоді вона — раз! — і вилила гірку сіль до горщика з квітами. “Отак ти й народилася”, — казала вона». Насправді Тоска мріє про зовсім інше життя. Хоче побачити світ, спілкуватися з митцями. У неї багато друзів серед флорентійської богеми, насамперед — художник Оттоне Розай, який упадає за нею. «Мати казала, що він був “показним високим чоловіком”. На відміну від мого низькорослого худорлявого батька».

Коли стає очевидним, що вагітності не позбутися, Едоардо приводить Тоску до себе додому, щоб познайомити з батьками. Мати Джакóма, відома своєю гризливою вдачею, приймає дівчину непривітно і робить усе, щоб продемонструвати їй свою неприязнь. Батько Антоніо ставиться до Тоски з симпатією, що лише погіршує ситуацію. Тоска швидко перетворюється на таку собі Попелюшку в домі. «Один із моїх найперших дитячих споминів — моя мати, яка плаче, миючи посуд у тазику». Ота мати, наділена чималим розумом, але змушена обслуговувати всю родину, залишає глибокий слід у свідомості Оріани. В багатьох інтерв’ю вона згадувала, як мати першою підштовхувала її до амбітних планів. «Саме мама мені приказувала, інколи крізь сльози: “Не роби як я! Не перетворися на рабиню для своїх чоловіка й дітей! Навчайся, подорожуй світом, учися!” А я й не хотіла наслідувати маму, хотіла помститися за неї». У 1977 році, отримуючи почесний диплом Колумбійського коледжу Чикаго, у своїй промові подяки Оріана скаже: «Присвячую цей почесний диплом моїй матері, Тосці Фаллачі, яка не змогла навчатися в університеті, тому що була жінкою і незаможною у ті часи, коли жінкам та біднякам учитись не дозволялося».

* * *

Коли дівчинка з’явилася на світ 29 червня 1929 року, її охрестили Оріаною. Незвичне ім’я, як для тих часів. На таке рішення батьків, хоча й бідних, однак захоплених читанням і літературою, надихнув образ герцогині Германтської, однієї з головних постатей прози Пруста. «Ти не була червоною і зморшкуватою, як інші немовлята, — завжди казала мама. — Ти була біленька, гладенька і гарненька. І ніколи не плакала. Всі дітки плачуть. А ти — ніколи. Завжди мовчала. Дивилася, роздивлялася нас і все навколо і мовчала. А тому на восьмий день я навіть злякалася. Думала, що ти народилася без голосових зв’язок, і понесла тебе до лікаря, який тебе оглянув і сказав: “Ні-ні. Все у неї є”. Полоскотав тобі п’яти, і ти залилася дзвінким сміхом».

У домівці по вулиці П’яджоне, де народилася Оріана, жили всі гуртом: батьки, баба з дідом, неодружені сестри батька. Вже дорослою вона згадуватиме її у найменших подробицях і поступово забере її з собою, одну частину за іншою: розписаний комод — до Нью-Йорка, ліжко батьків і шафу для книжок із заскленими дверцятами — до своєї квартири у Флоренції, обідній стіл зі світлиці — до заміської садиби.

З вікон видно все місто, на першому плані — баня Брунеллескі та дзвіниця Джотто, а далі за ними, куди не кинь оком, — дахи й мости Флоренції. В одній із кімнат стоїть шевська колодка діда, який самотужки ремонтує взуття всіх членів родини. Оріана годинами захоплено спостерігає за ним й охоче допомагає в роботі. Дівчинка навчилася триматися подалі від баби Джакоми, яка завжди сердита і рука в неї важка, а тому для неї ота кімнатка дідуся Антоніо стала своєрідною схованкою. «Дідусь був дуже добрим. Завжди мене захищав; у тій родині, де ніхто ніколи не всміхався, він єдиний усміхався завжди».

Після неї народжуються іще дві доньки: Неера у 1932 році і Паола в 1938-му. Пізніше, коли дівчата вже виростуть, подружжя удочерить дівчинку-сироту, Елізабетту. Едоардо відразу починає сприймати Оріану як єдиного хлопчика в родині. «Мій батько дуже засмутився, що я народилася не хлопцем. А тому повіз мене з собою на полювання». Він учив її стріляти, завжди тримав коло себе. Коли настає сезон перельоту дроздів, які зграями кружляли над полями, він будить доньку на світанку і разом з нею влаштовується у мисливській будці. Через багато років Оріана згадуватиме все у деталях. Морозне ранкове повітря, втуплені в небо очі, голоси, що переходять у шепіт. «Якщо полетить зліва, — мій. А якщо справа — твій. А як налетять купою, стрілятимемо разом. Один, два, а на три — стріляй». — «Добре, татку!»

* * *

Едоардо Фаллачі — чоловік неговіркий, вимогливий до інших і до себе. Ростить старшу дочку як солдата. Один із найяскравіших споминів про дитинство в Оріани завжди пов’язується з тією батьківською суворістю. Ось їй уже п’ятнадцять, вона йде з батьком вулицею Флоренції, коли починають вити сирени повітряної тривоги. Вони забігають до якогось під’їзду. Гудіння літаків наростає. Оріані страшно, але вона не наважується обійняти батька. Сидить у кутку, обхопивши коліна руками. Коли починають падати перші бомби, від яких дрижать підлога й стіни, не стримується і заходиться схлипуваннями. Ляпас застає її зненацька і забиває дихання. «Дівчина не повинна плакати», — сичить тихо батько. Оріана часто згадуватиме про той випадок, стверджуючи, що відтоді майже ніколи більше не плакала на людях. Хоча нагод для цього в її житті буде чимало, і вона таки плакатиме («Плакати — корисно, це допомагає вивергати з себе біль», — казала вона), однак рідко у присутності інших.

* * *

Є в родині ще один чоловік, чия роль у житті Оріани виявиться вирішальною. Це Бруно Фаллачі, старший батьків брат на прізвисько «Мудра голова». Бруно — інтелектуал родини, належить до кола, дуже далекого від світу її батьків: кола осіб, які пишуть. Він одружений із письменницею Джанною Манціні, сам — теж успішний журналіст: відповідальний за культурну сторінку флорентійського часопису «Ла Нацьоне», а згодом — головний редактор тижневика «Епоха». Він був першим і, можливо, єдиним наставником Оріани, яка протягом цілого життя цитуватиме його поради: «Перелічуючи правила журналістики, він постійно наголошував: насамперед не змушуй нудьгувати читачів!»

Тоска часто ходить до родичів додому, щоб поратися по господарству, і водить із собою доньку. Джанна Манціні зазвичай сидить на дивані з книжкою і смалить ароматизовані сигарети через довгий чорний мундштук. Час від часу, не відриваючи очей від книжки, знічев’я простягає руку з унизаними перснями пальцями до скляної вазочки з шоколадними цукерками. «Навіть не думай попросити!» — щоразу приказує доньці Тоска перед тим, як увійти. Оріана потім згадуватиме відчуття приниження, пережите в присутності багатої тітки, яка томно розгортала перед нею ті цукерки, не удостоюючи малу племінницю навіть поглядом, — так, ніби її взагалі не існувало. Навіть через тридцять років Оріана все ще відчувала гіркий присмак тієї несправедливості. Однак не може не захоплюватися її красою. Спостерігає за тим, як тітка чепуриться перед виходом з дому, надягає капелюха, накидає хутряний комір на шию. Джанна Манціні — висока, вишукана, з витонченими рисами обличчя і виразними, завжди ретельно підфарбованими очима.

У їхній родині Оріану ніхто не любить. Вона згадувала, як баба Джакома сердито кидала на стіл букет квітів, принесений невісткою, бурмочучи собі під ніс: «Та навіщо мені твої квіти?! Ти б краще ґудзики попришивала моєму синові на сорочку!» Одного дня, коли Джанна разом із маленькою Оріаною та її дідом Антоніо гуляють містом, жінка залазить зверху на огорожу Понте Веккьйо і погрожує: «Глядіть, татку, зараз кинуся в річку! Справді кинуся!» Але той у відповідь лише нетерпляче стукає ціпком по бруківці: «Стрибай уже! Але швидше, бо мені треба відвести внучку додому!» Джанна Манціні розлучається із Бруно у 1933-му і перебирається до Рима, таким чином зникнувши з дитинства Оріани. Від неї залишається одна-єдина згадка: вишукана каліграфія з округлими великими голосними літерами, які Оріана намагається імітувати, годинами переписуючи у шкільних зошитах. Її особистий підпис, який одного дня стане таким відомим і легко впізнаваним, зародився саме так.

* * *

Згадки Оріани про дитинство — це насамперед згадки про злидні. Їжі на всіх не вистачає, і мати постійно вдає, що не голодна, аби віддати свою долю донькам. Коли Оріану посилають на закупи, вона соромиться висловлювати свої жалюгідні прохання перед крамарями, яким доводиться перехилятись через прилавок, щоб побачити маленьку замовницю: п’ятдесят грамів сиру, п’ятдесят грамів варення. «Ми були бідними, але дуже гордовитими. Ті, хто бачив нас на вулиці, наприклад, не здогадувалися, що ми бідні. Ми були завжди вдягнені чисто й охайно. Мама добре вміла “перелицьовувати одяг”, що означало перешити якусь стару одежину в нову, але зворотною стороною тканини на лице». Едоардо — дуже здібний майстер, обробляє дерево з любов’ю, обставляючи домівку власноруч виготовленими меблями. Однак мало розуміється на торгівлі, а тому грошей у родині завжди бракує. «Ніколи не забувайте про те, що ваш батько — митець», — повторює Тоска дочкам.

* * *

Особливу цікавість Оріани ще змалку викликає один з предметів інтер’єру домівки, загадкова річ із хтозна-яких часів. Це стародавня скриня для посагу, вишукано різьблена, з ніжками в формі лев’ячих лап і залізними ручками. Вдома всі називають її «скринею Ільдебранди» за ім’ям однієї з їхніх далеких пращурів, яку, за переказами, спалили на вогні як єретичку. Оріана може годинами сидіти перед скринею і фантазувати. А як тільки випадає нагода, ще й відкриває її, щоб зазирнути всередину. Там у загадковому, як для неї, безладі зберігаються родинні реліквії. Стара абетка й рахівниця, трактат із медицини французькою мовою, лютня без струн, глиняна люлька для тютюну, окуляри пенсне, каталанський паспорт, давня монета, полатаний італійський триколірний прапор, останній лист солдата наполеонівської армії, котрий загинув від морозів десь у Росії. Кожен предмет викликає в дівчинки море запитань. Коли в дідуся й бабці виникає бажання розповідати, їй вдається вловити окремі уривки минулих епох, що приховують цікаві історії: Монсеррат грала на лютні навіть у божевільні... Катеріна лікувала все, послуговуючись трактатом лікаря Барбетта... Джобатта повернувся з війни з понівеченим від гарматного пострілу обличчям.

Скриню, як і решту будинку, буде знищено під час бомбардування в одну з ночей 1944 року. Оріана оплакуватиме її втрату ціле життя. Вже в дорослому віці попросить батька виготувати точну копію, яку перевезе до своєї квартири в Нью-Йорку. Деякі листи, написані Куртатоне та Монтанарі одним із пращурів-добровольців Першої війни за незалежність, уціліють, хоча і в копіях, тому що Оріана переписала їх до свого шкільного зошита. Вже тоді вона розуміє: кожна річ уміє говорити і може стати історією, достатньо вміти її слухати. Коли в 1934 році Едоардо підкошує плеврит, грошей у родині стає ще менше. Вся сім’я на рік перебирається до напівпідвального житла на П’яцца-дель-Карміне. Шестирічна Оріана розважається тим, що роздивляється ноги перехожих крізь ґрати на вікнах. Знесилений хворобою батько майже не встає з ліжка. Друзі, навідуючись до хворого, намагаються переконати його вступити до фашистської партії і таким чином отримати можливість хоч якоїсь неважкої роботи, але той і чути не хоче. «Як вживу, бачу перед собою татка з лихоманкою на тому ліжку, який кашляє й повторює: “Ніколи, ніколи”». В їхній родині всі — антифашисти. Одного дня старого Антоніо Фаллачі теж заарештовують. «Дідусеві тоді було сімдесят вісім років, на вулиці він тільки те й робив, що задирався до фашистів, і того дня викрикнув: “У Муссоліні смердить із носа!” І через це його заарештували, відвели до Комітету, там кинули в якусь комірчину й хотіли влаштувати над ним суд. Тоді бабуся побігла вибачатися за нього, і її теж ледве не заарештували».

Непокора владі була в них родинною традицією. Оріана завжди захоплено розповідала про діда по материній лінії, Авґусто Кантіні, який помер без мідяка в кишені в лікарні для бідних, — анархіста, який у юності дезертував з армії, щоб не йти на війну, бо, на його думку, її спричинили безглузді чвари імперіалістів. «Інші діти росли з культом Першої світової війни, з промивкою мізків щодо Першої світової війни, через яку ми всі пройшли, а мені доводилося слухати про діда-дезертира. Моя мама казала гордо: “Мій батько був дезертиром Першої світової війни”. Так само, як інша сказала б: “Мій батько був героєм Першої світової війни”». У дитинстві Оріана заворожено слухає, як старші співають революційні гімни своєї юності: «Finchè siam gregge è giusto che siaa\ cricca padrona a leggi decretar!\ E se non splende il Sol dell’Anarchiaa\ voi vi farete ovunque trucidar»[1].

Едоардо Фаллачі втупив до лав Соціалістичної партії ще з сімнадцяти років, а в 1923-му зазнав поранення в одній із сутичок з фашистськими молодчиками. З 1929 року він бере участь у діяльності підпільного видавництва «Справедливість і Свобода», постійно спілкується з антифашистами міста. Тоска думає так само, як і він, хоча й не відвідує зборів. «Для мами політика була привілеєм чоловіків. Вона настільки була заклопотана думками про те, щоб якось вижити, якось нас нагодувати, захистити від холоду, вчити, що не мала часу пояснювати, чому Муссоліні був поганим. Для неї він був поганий, і крапка». Едоардо й Тоска є першими героями Оріани, яка все своє життя надаватиме поняттю мужності величезної ваги. «Мені поталанило, що мене виховували дуже мужні батьки. Мужні фізично й морально. Мій батько був героєм антифашистського руху Опору, але й моя мати була наділена не меншою відвагою».

* * *

Ще маленькою дівчинкою Оріану на тривалі періоди відправляють до тітки Ліни — однієї з сестер батька, яка не мала власних дітей і була одружена із заможним чоловіком. З нею Оріана відкриває для себе зовсім інший світ: канікули на морі в Форте-дей-Мармі, служницю, яка шанобливо звертається до неї, називаючи «синьйориною», чай з тістечками у славнозвісній кондитерській «Робільйо». Навесні тітка водить її на концерти фестивалю класичної музики «Флорентійський травень», заздалегідь замовляючи їй для цієї нагоди довгу сукню з чорного оксамиту. А от дядько якийсь непривітний і зовсім їй не до вподоби. Та ще й фашист. «У спальні він тримав ціпок, і я ніяк не могла збагнути, навіщо він йому. Аж поки він одного разу не взяв його з собою, вирушаючи до Інчизи Вальдарно, і не приніс додому заплямованим кров’ю. “Знаєш, чия це кров? — запитав він у мене. — Аптекаря. Ми його трошки провчили. Всім нерішучим та ухилянтам рано чи пізно ми влаштовуємо невеличкий урок”. А я з плачем побігла до туалету, тому що мого батька він теж називав “нерішучим ухилянтом”. “Отой ухилянт, який вірить у демократію, у Францію, у Великобританію!” Мій батько про це так і не дізнався, попри все він вважав чоловіка сестри порядною людиною».

У 1938 році Оріана разом із тіткою ідуть подивитися на Гітлера та Муссоліні, які у величезному кабріолеті проїжджають вулицями Флоренції, що майорять прапорцями з червоними лілеями та чорною свастикою. З кожним днем усе загрозливіші клуби диму нависають над Європою. От-от вибухне Друга світова війна. Оріанине дитинство закінчилося.

День 10 червня 1940 року глибоко врізався у її пам’ять назавжди. Оріана бавиться із сестрами на терасі, коли їхній батько повертається додому раніше звичайного. Вигляд у Едоардо стривожений. Він кидає піджак на землю і безвольно опускається на стілець із вигуком: «Той божевільний оголосив війну!» Тоска тим часом у кухні готує вечерю. Не відповідає, хіба що ще гучніше гримає каструлями, приказуючи хрипким від люті голосом: «Гади, виродки, вбивці!»

Війна мала дуже великий вплив на життя Оріани. «Я виросла під час війни. Ще маленькою дівчинкою я тільки війну й бачила, тільки й чула розмов, що про війну». У її споминах найдраматичнішими є згадки про масові бомбардування, які у Флоренції були особливо жорстокими. Гудіння літаків, яке наповнює собою весь простір довкола, наче ревище якоїсь жахливої звірюки, сліди світлових сигнальних ракет у нічному небі, бомбосховище, набите людьми, які плачуть і моляться, а мати тим часом приказує їй, що не треба боятися. «Я не пропустила жодного бомбардування; жорстока іронія долі змушувала мене щоразу опинятись якраз у тому місці, де падали бомби. І зі мною ні разу нічого не сталося. У будь-якій небезпечній ситуації я завжди мала химерний, навіть неймовірний фарт». Оріана згадувала одного свого старого сусіда, який упав посеред вулиці, коли всі бігли до сховища, і ніхто не спинився, щоб йому допомогти. Згадувала священника, розстріляного фашистами. Згадувала місяці, коли, залишившись без даху над головою, мусила мешкати в діда з бабою, у селі Меркатале-Валь-ді-Пеза. «Я була дівчинкою, призвичаєною до холоду й страху», — скаже вона одного разу про той період у своїй промові під час виступу в Німеччині.

І особливо один рік — починаючи з вересня 1943-го, після падіння режиму Муссоліні, до серпня 1944-го, коли Флоренцію звільнили війська союзників, — назавжди наклав відбиток на її життя внаслідок спілкування з партизанами. «Все те, чим я є, все те, що я зрозуміла про політику, я засвоїла у роки антифашистського руху Опору. Його ідеали зійшли на мене, як зійшов Святий Дух на апостолів». Її батько очолює антифашистське повстання на підприємстві «Оффічине Ґалілео», де він раніше знайшов собі роботу. Затим іде в підпілля, щоб боротися у міських загонах Опору. Як завжди, всюди бере Оріану з собою, попри протести Тоски. «Навіть її ненависть до фашизму була не в змозі побороти її страх, що-зі-мною-може-щось-статися. “Навіть дитину використовує!” — дорікала вона йому». Щоб не тривожити дружину, Едоардо навіть не повідомляє їй, коли відправляє доньку на завдання. На той час обоє уже долучилися до міської ланки «Справедливості і Свободи», тісно пов’язаної з Партією Дії.

Військове прізвисько Оріани в Опорі — Емілія; його обрала для неї Марґеріта Фазоло, яка раніше була її вчителькою філософії в школі, а тепер воює в лавах партизанів. Дівчинка дуже кмітлива, спритна, її зазвичай використовують як зв’язкову-посильну, щоб передавати листівки, газети, повідомлення, інколи навіть зброю. Якщо їй доводиться переносити гранату, вона ховає її в голівці салату, попередньо вирізавши серцевину і поклавши до кошика, прилаштованого на кермі велосипеда. Якщо треба передати записки, ретельно складає аркуш у малесенький клаптик і ховає у заплетені коси. Одного разу, перевозячи пачку заборонених газет, падає з велосипеда й розсипає безцінний вантаж по землі. Швидко збирає його, насторожено роззираючись довкола, але, схоже, нікому немає до неї ніякого діла. Зі своїм маленьким зростом вона видається ще молодшою за свої чотирнадцять років, а тому на неї не звертають уваги.

Серед тих учасників руху Опору, що борються пліч-о-пліч із батьком, є відомі особи, що увійдуть в історію Італії: Енцо Енрікес Аньолетті, Трістано Кодіньола, Карло Фурно, Марія Луїджа Ґвайта, Нелло Тракванді, Паоло Баріле, Лео Вальяні, Уґо Ла Мальфа, Еміліо Лассу. Оріана зустрічається з ними, уважно спостерігає за всіма, часто — за доволі напружених обставин. Згадує, наприклад, Карло Леві, який переховувався у квартирі будинку навпроти Палаццо Пітті. Одного дня батько посилає Оріану віднести Леві пістолет і харчі. Карло Леві насторожено відчиняє їй двері, попередньо прикривши вхід до заповненої книжками кімнати, і навіть не запрошує пройти всередину. Розкриває згорток, який вона простягає йому з порога, і кривить носом. «Якийсь дамський пістолет, — каже їй. — І оте, що ти принесла мені поїсти... іншого не було?» Однак Оріана не дає себе налякати. Дивиться на нього з викликом і відповідає, що в домівках усі недоїдають, щоб прогодувати таких, як він, — тих, що живуть у підпіллі.

* * *

Одного листопадового вечора 1943 року Едоардо Фаллачі приводить додому вдягнених як залізничники незнайомців. Їхні імена — Ніґель Ітвелл і Ґордон Буханан, це двоє солдатів британських військ. Вони втекли з табору ув’язнення Латеріни, що неподалік від Ареццо. Разом з іншими військовополоненими їх везли військовим ешелоном на північ Італії, щоб переправити до концентраційного табору, й вони вистрибнули з вагона в тунелі перед Флоренцією. Ніґель — уже дорослий, упевнений у собі чоловік. Ґордон — набагато молодший і переляканий юнак, більше нагадує хлопчика, якому довелося занадто швидко вирости. Вигляд у нього такий, ніби він уже давно не їв. Їх влаштовують у кімнаті Оріани, яка перебирається спати в коридор. Уночі настінний годинник із маятником голосно відбиває час, і вона ніяк не може заснути. Світло місяця малює на стінах погрозливі тіні. Їй бракує своєї кімнати, прикрашеної мереживом ковдри, шкільних підручників, акуратно виставлених на поличках.

Солдати місяць переховуються у їхній домівці. Не виходять ніколи, навіть віконниці не відчиняють, щоб не викликати підозри у сусідів. Оріана проводить у їхньому товаристві багато часу, розпитує їх своєю ламаною англійською, заворожена двома чоловіками з далеких країн, де є Свобода, про які завжди розповідає батько. Вже дорослою у своєму романі «Пенелопа йде на війну» вона опише одного з тих солдатів як найперше кохання героїні в підлітковому віці, втрачене через трагедію війни. За сюжетом роману дівчинка першою починає навідуватися до його кімнати, щоб поговорити, всідається на ліжко поряд із ним і слухає годинами. Він ніжно проводить рукою по її обличчю і каже, що вона дуже вродлива. А потім стається жахлива річ. Інший солдат застає їх на ліжку в обіймах одне одного й люто накидається на товариша. Перелякана дівчина втікає з кімнати. За зачиненими дверима чути сварку. Мати налякано прикриває рота рукою: «Що ти накоїла?»

Коли керівництво руху Опору надає дозвіл вивезти двох солдатів із Флоренції, Оріана разом з батьком супроводжують їх до Аконе, що поблизу Понтассьєве, щоб передати місцевим партизанам, яким доручено перевести їх через лінію фронту. Подорож від Флоренції до Аконе довга й небезпечна. Сорок кілометрів на велосипедах із ризиком перестріти німців, які розстрілюють усіх, хто наважується допомагати ворожим воїнам. Неподалік від блокпосту один із двох падає з велосипеда. «Дядечку! Вставайте, дядечку!» — каже Оріана, молячись про себе, щоб німці їх не помітили. У своєму романі вона розповідає про прощання з молодшим із солдатів. Дівчинці бракує сміливості його обійняти. Вона тільки й промовляє: «Якщо війна закінчиться, повертайся». А він відповідає: «Війна закінчиться, і я повернуся». По його щоці повільно тече сльоза. «Пам’ятаєш, татку? Ти теж там був, татку. А коли сльоза дотекла до шиї, він повернувся і пішов. Я дивилася йому вслід — такому білявому, худому, незахищеному, майже такому ж підліткові, як і я, і моє дитинство раптом закінчилося, закінчилися мої чотирнадцять років, моя здатність прощати».

Місяцями від них немає новин. Одного дня хтось із батькових товаришів дізнається, що один із двох солдатів уцілів, перейшовши через лінію фронту, а другий загинув. Але який саме з них — не знає. Лише в 1993 році Оріана отримає більше відомостей про їхню долю завдяки одному британському історикові. Ніґель і Ґордон не відразу перейшли фронт. Вони залишились у Тоскані, де створили партизанський загін із п’ятнадцяти людей. 4 травня 1944 року Ніґеля схопили й застрелили німці неподалік від Норчиї. 14 червня Ґордона застали в ту мить, коли він підкладав вибухівку під міст, яким німці послуговувалися під час відступу. Він дивом урятувався. Три дні потому партизани звільнили той район. Оріана тривалий час намагається отримати про нього новини, пише до Великобританії і до Австралії, але марно. Єдиний запис, що залишається в архівах їхнього військового підрозділу, Другого Трансваальського шотландського полку, — про нагородження медаллю британського уряду Ґордона і пізніше — Ніґеля.

Ціле життя Оріана ретельно зберігатиме листа, отриманого після їхньої розлуки. Пожмаканий клаптик паперу, написаний англійською, із зазначеною датою: 14 грудня 1943 року. «Дорога Оріано! Як ти вже знаєш, ми вирушили в дорогу. Я пишу тобі цього листа, бо знаю, що твій батько ще приїде до Аконе перед Різдвом. У дорозі ми не зможемо надсилати листи чи листівки священникові, щоб повідомити, як пройшла подорож. Якщо твій батько навідуватиметься до священника, то зможе отримати про нас потім якісь новини. А коли англійці перейдуть через Арно, я напишу листа для твоєї родини. Прошу тебе ще раз подякувати твоєму батькові за все, що він для нас зробив. Я ніколи цього не забуду. Можливо, через кілька років ми зможемо зустрітися знову, мені б хотілося повернутись до Італії. Вирушаємо завтра вранці, сподіваюся, що не буде дощу. Подорож буде нелегкою, я розумію, але не неможливою, і я знаю, що ви всі думатимете про нас і бажатимете нам удачі. Обіймаю і шлю свої найщиріші вітання всій твоїй родині. Ніґель». Нижче, вже іншим почерком, приписка у вигляді однієї-єдиної фрази: «Gordon sends his love to his little wife». Ґордон шле свою любов своїй маленькій дружині.

«У тому віці відбуваються дві важливі події: перше кохання і перші сумніви», — скаже Оріана в одному з інтерв’ю, згадуючи ту пору. Ми не знаємо, наскільки описане в її романі відповідає реальним подіям. Однак немає сумніву, що в такому віці у свідомості відкладаються основні поняття та принципи, якими керуються протягом цілого життя. Наприклад, поняття мужності, яка для Оріани завжди буде найбільшою цінністю людини. Подорослішавши, вона вважає майже неможливим знайти такого чоловіка, в кого має сенс закохатися по-справжньому. «Все, за що б я не бралася, що б я не бачила, що б не чула, я вимірювала отим єдиним мірилом, — навіть кохання, прости Господи! Уже ставши жінкою, я змарнувала перші роки молодості, порівнюючи чоловіків, яких із плином часу зустрічала на своєму шляху, з моїми героями, нехтувала ними, тому що вони були геть не схожі на моїх героїв. Боюся, що у світі знайдеться мало осіб, кого б так переслідував певний спогад або непорозуміння, як це сталося зі мною».

У романі мова йтиме ще про одного солдата: росіянина, переховуваного в домівці й описаного в найменших подробицях. Товстого — такого товстого, що навіть ґудзики на гімнастерці часто відриваються. З нещасним виглядом він знай поглядає на мапу Радянського Союзу й бурмоче: «Мама». Оріана його терпіти не може, тому що він зайняв місце Ґордона і живий, а від її молодого солдата немає жодної звістки. Цей персонаж теж справді існував. Серед паперів Оріани збереглася записка ламаною італійською: «Дорогі друзі, сьогодні вирушаємо на Батьківщину! Ми вчотирьох утекли від німців. Надіюсь іще бити німців і після відбудувати мою країну. Вітаю, ваш Владіміро».

* * *

У лютому 1955-го під час спричиненої доносом облави Едоардо Фаллачі заарештували. Його зупиняють якраз тоді, коли він іде по щось до підпільного складу руху Опору. Ввечері, коли він не повертається додому, Тоска куховарить зі сльозами на очах, примовляючи, щоб якось утішити себе: «Напевно, затримується у нагальних справах». Наступного дня після облави звістка про арешт розноситься по місту. «Ніколи не забуду того дня, коли прочитала заголовок у газеті: “Заарештовано ватажка терористів”», — розповідатиме Оріана. Тоска біжить щось дізнатися до вілли, де фашистська міліція допитує ув’язнених. Добивається зустрічі з їхнім командиром, Маріо Карітою, який каже їй, щоб одягалася в жалобу, тому що наступного дня її чоловіка розстріляють. Оріана не раз описуватиме реакцію Тоски. Для неї материна поведінка у тій ситуації була проявом найбільшої мужності. «Я завжди запитувала себе: а як би я реагувала на її місці? І відповідь завжди була однаковою: я не знаю. Але знаю, як вчинила мама. На якусь мить вона заклякла на місці. Ніби вдарена блискавкою. Затим поволі підняла правицю. Навела на Маріо Каріту вказівний палець і твердим голосом, на “ти”, як своєму слузі, промовила чітко: “Маріо Каріта, завтра о шостій я зроблю, як ти кажеш. Одягнуся в жалобу. Та якщо ти народився з жіночого лона, порадь своїй матері зробити так само. Тому що твій день прийде зовсім скоро”». Тоска на той момент вагітна, Коли вона повернеться додому, їй стане недобре і вона втратить дитину.

Насправді Едоардо Фаллачі не розстріляли. Його довгий час піддавали тортурам, вимагаючи, щоб виказав своїх товаришів, але він мовчав. І ніколи не розповідатиме про ті дні. А от дехто з його соратників, які теж перебували в ув’язненні разом із ним, під час процесу над Маріо Карітою детально опише пережиті тортури. «Мене поклали напівголого на лаву горілиць, прив’язали до лави за ноги й руки і зав’язали очі, — читаємо в протоколі. — Затим пішли, залишивши мене на кілька хвилин самого й зв’язаного. Коли повернулись, я відчув, як щось торкнулося живота; потім я відчув, як на животі запекло, все дужче, ніби загорілося. Біль був жахливий, я кричав так, що ледве з глузду не з’їхав, втрачав свідомість. Коли вже не було сили терпіти ті муки, зміг якось видавити з себе, що все підпишу. Та вони не вгамовувалися, змусили мене ще трохи помучитися, тоді нарешті прибрали те знаряддя тортури, і я побачив, що вони поставили мені на живіт металевий циліндрик зі здоровенним жуком, схожим на таргана. Той циліндрик щільно прив’язували до тіла, і комаха, щоб якось вибратися на волю, гризла плоть».

Після численних допитів Едоардо Фаллачі переправили до в’язниці в Мурате. У травні його відпустили. За словами Оріани, сталося це насамперед завдяки її матері. У ті дні Тоска відчайдушно збирає докази для звільнення чоловіка. Не знаходить, але натрапляє на дещо дієвіше: давній донос за антифашизм на одного з мучителів, якого таким чином можна шантажувати і примусити допомогти ув’язненому. Коли Тоска приходить провідати чоловіка у в’язниці, то приводить доньок із собою. «Ми прийшли з набитою харчами сумкою, яку відразу поцупили охоронці, нас разом з іншими відвідувачами заштовхнули до брудної кімнати, яку називали “розмовною”, і там стояв довгий стіл. По той бік столу стояло з десяток чоловіків. Серед них був чоловік із страшно набряклим, укритим синцями обличчям, опуклими синіми губами і геть запухлим оком. Ніхто не сідав перед ним, і тоді сіли ми, в мовчазному очікуванні, коли прийде наш татко, і поки ми чекали, чийсь голос прошепотів: “Любі мої, то ви зі мною навіть не привітаєтеся?” То був голос мого батька, і лунав він з вуст отого скаліченого чоловіка, якого ми не впізнали. Тоді мій батько сказав: “Не турбуйтеся, все буде добре, ось побачите, я мовчав, нічого їм не сказав, вони нічого не знають, у найгіршому разі відправлять мене до Німеччини в концтабір”. Коли ми вийшли звідти, я запитала в матері: “Чому, мамо?” І вона відповіла з гордістю: “Тому що твій батько займається політикою. Тому що бореться за те, щоб зробити цей світ хоч трішки справедливішим”».

* * *

Улітку 1944 року лінія фронту все більше наближається до міста. Бомбардування знищують цілі квартали. Оріана разом з усією родиною знаходить прихисток на околиці, в монастирі, де переховуються інші партизани. Одного дня прибуває кілька вантажівок з нацифашистами, які оточують територію. Оріана ледве встигає знищити довірені їй суворо засекречені списки партизанів Партії Дії з іменами її членів та їхніми адресами, які вона зберігає у гарбузі. Далі події розгортаються дуже стрімко. «Скільки житиму, пам’ятатиму гуркіт вантажівок, голоси, що репетують “Жінки нас більше не люблять, тому що ми носимо чорні сорочки”, гупіт їхніх чобіт, що наближається коридором у той час, тоді як мій батько втікає через сад, гучні удари в двері нашої кімнати, двері ламаються, і ввалюються двоє. А потім автоматні черги, крики, плач». Батько вискакує через вікно, наказавши їй попередити двох югославських солдатів, що переховуються в іншому крилі будинку. Втікати вже пізно, а тому ті спускаються до пересохлого колодязя посеред двору, попросивши Оріану накрити його кришкою. Однак дівчинці ту кришку не підняти, занадто тяжка. «Напевно, мене побачили, і це їх зрадило. Ми з мамою зрозуміли, що їх знайшли по тому, як реготали німці. Ніколи не забуду, скільки житиму, як вони реготали, коли побачили тих югославів».

Остаточна битва за Флоренцію відбувається у серпні. Бої тривають день у день, за кожен будинок. Місто залишається без струму, без води, зруйноване вщент німецькими мінами, які не пощадили навіть мости через Арно, та встановленими навколо міста гранатометами. У ніч з 10 на 11 серпня останні німецькі парашутисти залишають Флоренцію. «Покриті брудом і соромом, вони мучилися від спраги й кричали під кожним вікном: “Wasser! Води! Wasser!” Але вікна залишалися зачиненими, і тоді вони лупили в шибки прикладами й рушали далі».

* * *

Вранці 11 серпня Оріана несе червоні пов’язки з написом «Справедливість і Свобода», щоб роздати партизанам для демонстрації з нагоди звільнення міста. Однак поспішаючи спотикається, і цінний вантаж розсипається по землі. Радісний натовп мешканців міста ті стрічки підхоплює, пов’язує собі. «Господи, яка я була тоді юна! Зовсім дівчисько. Потім хтось із командирів заліпив мені ляпаса. Безцінні пов’язки майже всі опинилися на рукавах у тих, хто в кращому разі пальцем об палець не вдарив, щоб побороти нацифашистів, а в гіршому — самі були фашистами».

Тепер, коли битва за місто закінчилася, можна було разом із ріднею повернутися додому. Їхня домівка наполовину зруйнована бомбами, у садку — здоровенна вибоїна, однак навіть це не псує радісної миті. «То було в неділю, я йшла вулицею щаслива, з легким серцем. У білій сукні, щойно пошитій мамою, у білих шкарпетках, уважно дивлячись собі під ноги, щоб трава не забруднила мої білі черевички. У мене майже паморочилося в голові від передзвону радості на серці та жаги життя, як на Великдень. То був кінець війни». Флоренція — купа руїн, але вулиці заповнені містянами, що святкують. Оріана йде подивитися на американців, які проїжджають колоною через місто. Вони всі здаються їй велетнями, до того ж добре вгодованими. Один із них смикає її за кіску, інший пригощає плиткою шоколаду, яку вона бере, зашарівшись від сорому, бо знає, що мати її сваритиме за це. Тоска м’якша на вдачу, ніж Едоардо, але й вона ставиться до Оріани як до дорослої, навчаючи, що життя — це постійна війна і що перемагають лише стійкістю й наполегливістю. «Моя мати, коли ми одного дня йшли по камінню, вигукнула: “Сміливіше, вперед!” А я: “Візьми мене на руки, тут каміння!” А вона мені: “У світі повно каміння, скоро ти й сама це зрозумієш”».

Один із американських солдатів заводить дружбу з батьком. У їхній домівці його називають «Огайо» — як штат, де він народився, — тому що його справжнє ім’я важко вимовляти. Часто ввечері він приходить до них із великою білою хлібиною і залишається вечеряти, ведучи нескінченні монологи про війну та з’їдаючи ті скупі харчі, що їх родині Фаллачі вдалося зібрати собі на вечерю. Коли він іде, Тоска прибирає зі столу і скрушно хитає головою: «Це ж треба таке — всі американці дарують продукти людям, а цей приходить, щоб запхатися нашим окрайцем». Особливо гнівається, коли чоловік дарує тому кишенькового годинника свого діда. Едоардо дуже дорожить тією родинною реліквією, однак Огайо перед своїм від’їздом дарує йому свого годинника з урочистими словами «Пам’ятай Огайо», і тому не залишається нічого іншого, як відати йому свого зі словами «Пам’ятай Флоренцію». Коли Оріана через багато років уперше вирушатиме до Сполучених Штатів, мати скаже їй: «Може, ти там зустрінеш того нудного Огайо. Може, забереш у нього татків годинник — заплативши, звісно».

* * *

Після звільнення міста Едоардо Фаллачі входить до складу виконавчого комітету Партії Дії, де відповідає за діяльність профспілок. Він є одним із засновників флорентійської ланки ФІОМ — Федерації працівників металургійної галузі, певний час працює головним редактором газети «Свобода праці». Всі в родині докладають зусиль у процес відбудови країни активною підтримкою Партії Дії: батько, дядько Бруно, численні родичі з боку Фаллачі та Кантіні. Всі їхні імена зазначені в архівах руху Опору Флоренції. У теці «Учні та студенти» записано ім’я Оріани, яка зовсім недовго працює секретаркою в Союзі італійських жінок, тісно пов’язаному з Партією.

Оріану демобілізують із Добровільної визвольної бригади Італійської армії у званні простої рядової. Вона дуже пишається тим, що боролася за свободу своєї Батьківщини. Коли їй повідомляють, що з відставкою їй виплатять 15 670 лір, вона не знає, що їй робити з тими грошима. Зрештою, за її словами, вона лише виконала свій обов’язок. Тоді приймає винагороду і купує нове взуття собі та сестрам (ні в кого в родині не було «гідних» черевиків, але «татові та мамі — ні, бо вони не захотіли»). Згодом вона вступає до Молодіжної федерації Партії Дії — єдиної політичної організації, членський квиток якої матиме все своє життя. «То була зовсім маленька партія, до складу якої входили самі генерали і жодного солдата. Гадаю, я була в ній єдиним солдатом». Під час загальних зборів їй запропонували вийти на трибуну і виступити з промовою як наймолодшому представникові руху Опору. Оріана вдягнена в картату червоно-білу сукенку. «Пам’ятаю мікрофон і пам’ятаю свої перші слова: “Народе Флоренції, до тебе звертається дівчинка! Слухайте нас, молодь!” А потім уже більше нічого не пам’ятаю, тому що, мабуть, говорила й читала все у забутті через хвилювання».

Із самого малечку Оріану заворожує писане слово. Кожна сторінка, що говорить, кожен рядок, який збуджує її уяву. «Коли я була малою, мама купувала вовну в мотках, а потім перемотувала її в клубки. І, щоб почати клубок, жмакала в горіх аркушик паперу, який міг бути білим або клаптиком газети, цидулкою від крамаря. А тому я щоразу вмирала від цікавості, спостерігаючи, як черговий клубочок поволі зменшується в діаметрі в повільному процесі плетіння, і думала: що ж вона туди поклала? Як тільки клубочок закінчувався, я нетерплячими маленькими пальчиками розгладжувала той пожмаканий у горіх папір. Траплялося, повторюю, що там був білий папірець. І тоді на мене чекало велике розчарування. Та якщо він був пописаний, я простягала його мамі, щоб вона мені прочитала, і слухала, захоплена історією. Навіть чек від крамаря розповідав мені історію».

Оріана росте в домівці, де читають багато, купуючи книжки на виплату. Рідкісний випадок для їхнього соціального прошарку: батьки захоплюються читанням. «Ми були бідняками з купою книжок, тому що мої батько й мама мали “порок читання”, як казали вони самі. А тому в нас була повна домівка книжок, які вважалися святинями. Тому що в ті часи то була розкіш, наша єдина розкіш, свідчення культури». Вже дорослою вона розчулено розповість, що єдиною цінністю, яку залишив їй батько після смерті, були два великих томи Біблії з ілюстраціями Ґустава Доре.

Домашня бібліотека зберігається у вітальні, прозваній «кімнатою книжок», а найсвятішим місцем у тій кімнаті вважається полиця, на якій виставлені улюблені книжки Едоардо. Якраз у тій заповненій книжками кімнаті змалечку спить Оріана. Замість ліжка в неї — диван, «манюсінький». На одній із полиць кидається в око велика книжка із зображенням жінки з прикритим серпанком обличчям, що дуже притягує дівчинку, та ще й заворожує назвою: «Тисяча і одна ніч». То будуть казки її дитинства, які супроводжуватимуть її протягом цілого життя. Уже дорослою вона купуватиме все нові й нові примірники, часто в дорогих, антикварних виданнях.

«Шафа із заскленими дверцятами була моїм забороненим раєм, тому що мама не дозволяла мені її відчиняти». Лише у дев’ять років їй нарешті дають дозвіл узяти одну з книжок. Тоді вона якраз хворіє, лежачи в ліжку з температурою. Нудьгує й вимагає чогось новенького, щоб почитати. Нарешті мати відчиняє дверцята шафи, бере звідти книжку й простягає їй. «Поклик пращурів» Джека Лондона. З найперших сторінок Оріана закохується у пса Бака та його боротьбу, за втрачену свободу. Читає цілісіньку ніч, а мати тим часом бурчить у ліжку: «Та вимикай уже світло! Будеш спати чи ні?!» Багато років потому Оріана розповідатиме про пережиті відчуття від того читання. «Бак для мене — це урок війни, боротьби, життя. І він став тим світочем, який вів мене у період моєї юності — весни життя та дорослішання, що зробило мене такою, якою я, як сподіваюся, є: вільнолюбною жінкою, яка не кориться нічиїм наказам. У інших людей були якісь важливіші герої. Моїм героєм був собака».

Якщо Бак — її перший герой, то Джек Лондон — її перший приклад для наслідування. Мати годинами розповідає їй про його сповнене пригод життя, кочування Сполученими Штатами, подорожі на Аляску, океанічні плавання. Дядько Бруно, навпаки, обурюється, навіщо вона марнує стільки часу на письменника, який, на його думку, написав забагато й не завжди добре. Та Оріана не здається: «Мені він подобався. Подобався, навіть коли писав погано. Я обожнювала його фантазію, його розум, його здатність перескакувати з однієї теми на іншу. Навіть його непослідовність, ментальний хаос, що давав йому змогу писати про все — від мисливства до політики, від фантастики до соціології». Джек Лондон у її очах є втіленням журналіста-письменника, який поєднує палкий інтерес до життя з любов’ю до пригод. Дядько Бруно часто згадує про Вірджиліо Ліллі, кореспондента «Кор’єре делла Сера», який кілька разів об’їхав навколо світу, і про Курціо Малапарте, який не пропустив жодної важливої події свого часу. Оріана мовчки слухає.

* * *