Оксиморон. Фортеця Мовчання. Книга 1: роман ebook

Вовк Я.О.

Оксиморон. Фортеця мовчання : роман / Я.О. Вовк. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 264 с.

ISBN 978-966-10-3064-9

© Я.О. Вовк, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

«Фортеця Мовчання» — перша книга з циклу «Оксиморон». Оксиморон — літературний прийом, що поєднує два суперечливі слова і надає їм нового смислового звучання.

У романі — поєднання двох світів-антиподів:

Великого світу й Земель Морока. 

Мовчуни, служителі фортеці Мовчання, порушують давню обітницю невтручання у життя Великого світу. І вони, і влада, і чаклуни шукають дочку мовчуна, яку з переляку в камері тортур вигадав лжечародій Хмара. Поки тривають пошуки, їхню увагу привертає дівчина, котра була в пошуковому загоні. Як вигадка стала реальністю і що приховує світ-перевертень, знає лише той, хто не поспішає себе викривати…

8

Сховище у сховищі

Дві тисячі років фортеця Мовчання височіла на Пагорбі Пам’яті, неподалік від столиці. За внутрішнім оборонним муром ховалося ціле місто — із кам’яними будівлями, укріпленнями, підвалами. Від Головної вежі, де були розташовані зали нарад, Сховище стародавніх писань та кімнати Старшого хранителя, променями розходилися чотири криті галереї, які вели до чотирьох величезних веж. У трьох із них жили мовчуни нижчого та середнього рангів, а в четвертій були класи, майстерні, лабораторії.

Поза Четвертою вежею були побудовані стайні і кінний манеж. Ближче до Третьої вежі стояли військовий корпус і верхні казарми. Між внутрішньою та зовнішньою оборонними стінами тягнулися ряди нижніх казарм і господарських дворів. Обабіч фортечної брами працювали миловарні, пекарні, цукерні, пивоварні… Скляними куполами виблискували чисельні теплиці… Тут було все для забезпечення життя понад двох тисяч мовчунів. Сюди раз на місяць (тобто раз на сорок днів за місячним календарем) брама впускала важкі підводи з продовольством, сировиною та іншими необхідними для функціонування фортеці речами.

Надворі між внутрішньою та зовнішньою оборонними стінами відбувався обмін чи купівля-продаж. Купці й поселенці, обходячи закони, купували у мовчунів ліки, ювелірні вироби, пиво, мило, солодощі… Те, що продавала фортеця, мало дві властивості, за які покупці готові були платити золотом: якість і неповторність. Тут можна було купити як квіти, яких ніде не знайдеш, так і фрукти чи овочі, яких немає навіть на царициному столі. Амбітність голів родових гнізд приганяла сюди слуг за товарами, якими не міг похвалитися палац. Хворі будь-якого статку й посади присилали до мовчунів лікарів чи посильних за спасінням.

Влада великого світу з кожним поколінням вводила все суворіші покарання за порушення законів. Задля обмеження впливу мовчунів попередник Скелі заборонив їм виходити за межі фортеці навіть через побутові дрібниці, окрім пори ярмарків, коли йшла велика закупівля жита й іншого збіжжя. Ввіз продовольства й сировини теж обмежили. Тепер фортечна брама відчинялася вдвічі рідше…

За зовнішнім муром у глибокому кам’яному ложі стояла вода. З півдня, де раніше була еспланада, розкинулося поселення, а з півночі на фортецю Мовчання дивилися столичні палацові башти.

Служителі нижчого рангу вели доволі примітивне життя, їх називали сірими мовчунами, і одяг вони носили лише сірого кольору. Вони здебільшого працювали між внутрішнім і зовнішнім оборонними мурами. Найрозумніших із них згодом переводили на відповідальнішу службу: від рутинних господарських справ — до навчальних кімнат, де майстрам та вченим були потрібні підмайстри та учні. Тоді сірий одяг змінювався на синій.

Служителі середнього рангу, «сині камзоли», поділялися на тих, хто навчав інших, тих, хто займався практичними відкриттями, і тих, кому довіряли паперову роботу. Їх було набагато менше, ніж сірих мовчунів, і менше, ніж воїнів. На військову службу набирали міцних і здібних до цієї справи. Одних готували до охорони та наступу, інші ставали розвідниками і розліталися по всьому Великому світу.

Серед служителів середнього рангу з’являлися хранителі, які мали вільний доступ до Сховища та давали обітницю не лише зберігати, а й примножувати його цінності. Найтямущіші і найвідданіші хранителі середнього рангу зрідка поповнювали нечисленний ряд «чорних камзолів».

Представників вищого рангу, окрім Старшого, було завжди десять: Учитель, Лікар, Механік, Воїн, Хімік, Скарбник, Політик, Агроном, Мистецтвознавець та Астроном. Коли вмирав один із них, його місце займав наступний із хранителів, і щойно синя куртка змінювалася на чорний камзол, з’являвся наступний Учитель чи Механік із «вічної» десятки. Його особисте ім’я щезало — залишалося нове звання. Жили хранителі вищого рангу в маленькому корпусі за Головною вежею, носили чорні камзоли зі срібним гаптуванням і мали прерогативи, що зводилися до обов’язків, непосильних для інших. Вони приймали рішення, які були здатні вкрасти спокій тих, хто стояв при владі. Мовчання у їхньому колі цінувалося понад усе.

— Ви звали мене, наставнику? — На порозі зали Малої ради з’явився Учитель.

— Так, мій друже.

Високий, стрункий мовчун у чорному камзолі зі срібним шиттям пройшов углиб круглої кімнати, середину якої займав великий круглий стіл із полірованого червоного дерева. Чотири порожні стільці стояли навколо стола. На п’ятому, поклавши руки на стільницю, сидів Тхір.

Учитель зупинився, чекаючи наказів. Його поза нітрохи не скидалась на ту, яку приймають люди запобігливі і боягузливі.

— Сядь-но.

Стіни, прикрашені багатим розписом, вміли берегти таємниці. Три вікна під стелею не випускали на волю жодного звуку.

— Слухаю вас, наставнику.

Учитель сів навпроти. Його карі очі уважно стежили за обличчям Старшого, але в цій увазі не було напруження.

— Скоро я повідомлю щось важливе, — Тхір дивився на «чорного» мовчуна, який навчав обдарованих хранителів середнього рангу. — Не хотілось би попрямувати хибним шляхом... Ти раніше не помічав за кимось нічого дивного? За «чорними камзолами» чи за своїми учнями?

— Кожен із нас буває не схожим на себе самого, — спокійно відповів той. — Жоден із нас не залишає фортецю навіть у свято Врожаю. Після того як сторож заговорив у народі, ви заборонили всім, хто допущений до Сховища, виходити у Великий світ.

Тхір промовчав на цілком логічні слова, хоча знав, що зв’язок із Великим світом можна підтримувати, не залишаючи фортечних стін. Він не довіряв навіть найкращим — усі вони були людьми, а люди мали слабкості, від яких не звільняли клятви та обіцянки. Він довго ухвалював рішення, часто сумнівався, а якщо сумнівався, то завжди перевіряв.

— У твоїх словах є певна доля правди, проте цариці стали відомі деякі наші дії.

— А про місію Горна вона знає?

— Гадаю, ні.

Старший хранитель усміхнувся про себе — знати так багато Лілія не могла. Тхір розумів, що, озброївши інших вичерпними відомостями про свої плани, він поставить під удар не тільки себе. Тому кожному, хто був дотичний до місії, говорив лише те, що не можна було не сказати саме цій людині.

— Чи можу я дізнатися, які новини від Горна? — поцікавився Учитель.

— Я ще встигну про це повідомити, — відмовив Тхір. — Усе, що ти міг зробити для Горна, ти зробив.

Учитель, зрозумівши, що розмова закінчена, підвівся з місця.

Старший хранитель залишився сам. Опустивши сиву голову на руки, що лежали на столі, він змусив себе позбутися зайвих припущень.

Не в змозі змиритися із втратою єдиної доньки, хоча відтоді проминуло вже майже п’ятнадцять років, Лілія остаточно звинуватила у її смерті Тхора та його мовчунів. Тхір не міг їй пояснити, чому вони позбавлялися дочок. Справа була навіть не в наступниках, необхідних для кар’єри хранителя, а в тому, що серед дочок мовчунів народжувалися Віщунки. Із приводу останніх у писаннях говорилося не так багато, та й те, що вдавалося відшукати, не вселяло безумовної віри. Після пожежі у Сховищі, яка сталася майже двісті років тому (через необережність одного із хранителів), багато цінних документів довелося відновлювати, і точність такої копіткої роботи лежала на сумлінні тих, кого вже не залишилося серед живих. А від найціннішого — Книги Пророцтв — залишився лише попіл.

Тхору довелося вивчити всі давні письмена, що дивом збереглися після пожежі, але він так і не зрозумів, у яких випадках у мовчунів з’являлися дочки, наділені віщим даром. Більшість історій, пов’язаних із Віщунками, здавалася надуманими. Тхір, маючи доступ до всіх джерел, перевіряв і звіряв їх, вів записи, зводив усе в таблиці. Його пригнічувала неминучість наступних злодіянь та відповідальність за скоєні вбивства. Він хотів знайти те, що скасувало би жорстокий вердикт. Але натомість розкопав, що серед дочок мовчунів двічі народжувалися Віщунки, і в першому випадку наразилася на небезпеку фортеця Мовчання, а в другому — Великий світ. Друга Віщунка спровокувала найдовшу війну, яка тривала сотні років. І поки родові гнізда винищували одне одного заради влади, на їхній світ обрушилися розруха, голод, хвороби і тисячі тисяч смертей. Життя невинних дівчаток, які народжувалися в Тихій вежі, були гіркою платою за провини лише двох жінок. Третя Віщунка в Епоху Перемир’я з’явитися на світ не мала ні права, ні можливості.

Тхір дістав збільшувальне скло і схилився над старим документом — «третя Віщунка народиться незадовго до пробудження Сили». Ось іще непосильна загадка навіть для Тхора. У Великому світі ходили чутки про якусь Силу. Із кожним поколінням ті чутки згасали, і тепер про неї не хотіли розповідати навіть діди своїм довірливим онукам. У деяких джерелах зазначалося: «...Її пробудження перекроїть Оксиморон. Безліч міст пожере ненаситна безодня, від столиці залишиться каміння, річки потечуть навспак. Неосяжні рівнини розчикрижить навпіл скелястий хребет і вріжеться в саме небо. Попелом дощі опадуть, кров’ю земля зійде»... Маловтішна картина майбутнього, хоча скелястий хребет уже давно розтяв рівнинну частину Оксиморону, розділивши її на два різні світи — так давно, що цього ніхто не пам’ятає.

«Третя Віщунка народиться незадовго до пробудження Сили». Тхір розвів руки й зробив кілька помахів, щоб послабити біль у шиї, а тоді повернувся до роботи. Цей папірус він знайшов у схованці свого попередника, і цьому документу довіряв більше, ніж решті. Інші говорили про природні катаклізми в момент появи дитини на світ. Серед вигадок та фальші доводилося по крихті визбирувати правду. Папірус, що лежав перед ним, був єдиним, де народження третьої Віщунки описувалося як явище, нічим не знаменне. «Народиться в тихім камінні, і пролунає мовчання навколо, і в могутніх стінах розкриється дар». Усі діти мовчунів народжувалися в Тихій вежі. Тхір уже наказував обшукати фортецю, але пошуки ні до чого не привели. Не було тут жодного дівчиська, дар якого міг розкритися і загрожувати Великому світу в Епоху Перемир’я.

Він прибрав документи, над якими працював, і дістав інші, що були йому цікаві не тільки змістом, а й місцем, у якому колись знайшли їх — під подушкою померлого попередника Тхора, в одній із шкарпеток. «Сірий» мовчун, приставлений доглядати хворого наставника, не зміг пояснити, чому ті документи попередній Старший хранитель зберігав у такому дивному місці. Імовірно, що сподівався наступного дня їх опрацьовувати, а смерть уночі розпорядилася інакше. Але Тхір допускав можливість, що той хотів, щоб ці документи швидко знайшли й передали наступнику. Тоді Тхір іще не знав про потаємну схованку, де зберігалося чимало важливих писань, схем і висновків. Але в його насторожений розум одразу закралися підозри, що попередник боявся зради.

У «шкарпеткових» паперах були астрономічні креслення й система вимірювання часу, що різнилася від тієї, до якої звикли у Великому світі. Частково ці часові величини й відкриття мовчуни вже використовували на той момент. У фортеці давно знали різницю між поняттями «день» і «доба», механічні настінні годинники були в кожній лабораторії та в експериментальних класах. І це тоді, коли за межами фортеці люди привчилися обходитися відносними часовими поняттями, такими як «вранці», «на світанку», «вдень», «по полудні», «коли сонце сідає за обрій». У Великому світі система величин (і не тільки часових) зводилася до примітивізму, що притупляв людську допитливість і викорінював науковість як фундамент розвитку.

Тхір віддав «шкарпеткову» знахідку Астроному, перед тим скопіювавши її для себе, щоб мати можливість вивчати те, що залишилося нерозгаданим. За майже тридцять років керівництва твердинею знань він так і не знайшов відповіді, де існує система часового вимірювання, зазначена в тих документах. У Великому світі рік розподілявся на десять календарних місяців, що збігалися з місячним календарем, — по сорок днів кожний. Тобто рік містив чотириста діб. А знахідка пропонувала рік із дванадцятьма місяцями, кількість днів котрих коливалася від двадцяти восьми до тридцяти одного, даючи в сумі триста шістдесят п’ять днів, і кожного четвертого року набігав іще один день — триста шістдесят шостий.

Численні астрономічні дослідження мовчунів на чолі з Астрономом щоразу підтверджували систему, поширену у Великому світі: рік із десятьма місяцями по сорок днів — із різницею в тому, що поняття «рік» поза фортецею не використовували. Там обчислювали життя не роками, а зібраними врожаями. Рік починався із пори збору врожаю, потім продовжувався порою ярмарків, порою похолодання, порою дощів і злив. Найдовшою була пора холодів і морозів, яка тривала майже три місяці. Потім приходила пора пробудження, за нею — тепла і спекотна пори.

Залежно від погоди, ці пори могли зміститися на десять-двадцять днів, тому мовчуни ставилися до них як до фольклорного набуття й вели всі часові обчислювання лише постійними величинами: секундами, хвилинами, годинами, добами, місяцями, роками, століттями і тисячоліттями. Точність стосувалася всіх математичних величин…

У потайній кімнаті, де він проводив дослідження, стояла тиша. Світло олійної лампи під абажуром було спрямоване на поверхню масивного письмового столу, на якому лежали розкриті книги в дерев’яних і шкіряних палітурках, папери із кресленнями, стародавні сувої. Стіни приміщення від підлоги до стелі займали книжкові полиці та шафи під замками. Сховище у Сховищі. Таємниця у таємному. Тут він працював переважно ночами, коли ніхто не шукав його у якійсь невідкладній справі. Сюди він приходив, щоб нанести на папір кожен крок своїх планів і спостережень, і тільки тут записував і замальовував свої видіння. Його мозок звик справлятися з великим обсягом роботи, очі й тіло були терплячі, але деякі моменти істини йому просто не піддавалися.

9

Тюрма

Якщо у лісі Упосліджених і в полоні у найманців у Гілчиній голові існували бодай якісь плани на порятунок, то тепер, коли її штовхали солдати, підганяючи до тюремних воріт, спасіння здавалося неможливим. Втеч із тюрми у її досвіді ще не було.

Четверо із загону Жерсті йшли поруч, зі зв’язаними за спиною руками, в закривавленому одязі, злі й насторожені. Рука Колоди-Безпалого знову кровоточила, його побитій віспинами фізіономії теж дісталося. Каштанове волосся Тетері злиплося на розсіченій скроні, а рот розтискався лише для того, щоб випустити кривавий плювок. Дрібний чорнявий Батура спідлоба поглядав на всі боки. Кульгавий тягнув ногу і відставав, незважаючи на удари, що сипалися на нього. Він був поранений у стегно, і кожен новий крок давався йому все важче і важче.

Їх ганебно прогнали через усе місто. Перехожі переходили на другий бік вулиці, здалеку дивлячись на них, і хтось кидав услід непроханим гостям прокляття, а хтось — каміння. Перед ліловим палацом варта наказала полоненим зупинитися — правитель Короб хотів поглянути на затриманих. Гілка не встигла його роздивитися, коли він з’явився в одному з вікон палацу і майже відразу зник. Два десятки добірних солдатів, у кольчугах та високих шоломах замкнули щитами простір навколо полонених. Це були воїни, вимуштровані та озброєні, наче для бою з могутньою раттю. «Невже нас так бояться?» Нас... Гілка чомусь зарахувала себе до найманців, яким нещодавно бажала здохнути, і цинічно посміхнулась про себе.

Окрім палацу і прилеглих до нього кварталів заможних городян, у місті все занепало, і жалюгідні будиночки, що тулилися один біля одного, сумно проводжали озброєний кортеж майже до самої околиці. Там почалася частина міста, покинута мешканцями. Такі ж низькі подірявлені дахи і вузькі вулички, як і в заселених бідних кварталах, такий же сірий пил під ногами, тільки у вікнах — ні шибок, ні фіранок. А подекуди не вистачало дверей, димарів, а то й стін.

В’язниця стояла громаддям, її вежі Гілка побачила ще з Палацового майдану. Високі стіни було зведено з жовтого пісковику — шорсткого, із порами, забитими чорним вугільним пилом. У вежах темніли вузькі бійниці, а на стінах ходили лучники, стріли яких наздоженуть будь-якого втікача. Товсті стулки воріт із зображенням усіляких тортур, прочинилися, щоб поглинути нових в’язнів.

У дворі, витягнутому вздовж двоповерхової будівлі з пласким дахом, їх зустрів іще десяток охоронців. Полонених розділили. Куди повели інших, Гілка не знала, а її з Тетерею закрили в одній із кліток у підвалі, переповненому нещасними, що сиділи, як звірі, у таких самих клітках.

Коли очі звикли до напівтемряви, вона роззирнулася. Чорне каміння оточувало їх з усіх боків. За сусідніми ґратами сиділи, стояли чи дрімали, скорчившись на земляній підлозі, в’язні в кайданах — усі чоловіки. А навпроти, теж в оковах, юрмилися жінки та діти. У клітці, куди кинули Гілку і Тетерю, було ще кілька чоловіків, вони забилися в дальній кут, і важко було розрізнити, з ким саме доведеться ділити цей шмат гнітючого простору.

Від брязкоту ланцюгів і здавлених стогонів, що долинали звідусіль, Гілку пробрав мороз. Але найгіршим був запах болю і смерті, яким тут так просоталося повітря, що, вдихаючи його, Гілка фізично відчула чужі страждання.

— Нас не забули, — прошепотів Тетеря, підбадьорюючи чи то її, чи то себе, і додав: — Жерсть на волі.

У помешкання заглянув наглядач. У всіх клітках миттєво вщухли звуки, здавалося, що навіть дихання всі затамували. Тюремник зник, а тиша так і залишилася. Сівши на холодний кам’яний виступ, що нагадував лаву, Гілка підтягнула коліна й, обхопивши їх руками, спробувала зібратися з духом. Однак думки лізли одна гірша за іншу.

— Боягузка ти, — прошепотів глузливо Тетеря, сідаючи поруч.

— А тобі не страшно? — ще тихіше огризнулася вона.

— Нас не вчили боятися.

— А я боюсь. І гадаю, твій командир або мертвий, або сидить разом з іншими у в’язниці. А чародій або втік, або продався за жменьку горіхів.

Із далекого кута долинув моторошний сміх, який переріс в утробне виття. Гілку пересмикнуло.

— Шкода, що з нами не було чужинця, — згадала вона.

— Чому? — не зрозумів Тетеря.

— Він би не втік, як твій командир.

Гілка заплющила очі й довго мовчала. Говорити не було ні сили, ні бажання. Тетеря теж мовчав. Так вони просиділи якийсь час у тиші, котру порушувало тільки брязкання ланцюгів і ледь чутні стогони, які хтось відчайдушно намагався приглушити.

— Бодай ваші душі пожерла ненаситна твар! — У сусідній клітці загриміло залізо, і залунали прокльони.

— Мовчи, благаю тебе, мовчи, — зашипіла на нього жінка, пробиваючись до ґрат навпроти. — Заради наших дітей... мовчи!

Але божевільного було не зупинити. Прокляття стихли лише тоді, коли двоє тюремників витягли його з підвалу.

— Він утомився чекати, — пояснив із тієї ж клітки старий у кайданах і, прокашлявшись, закінчив думку: — Очікування вбиває страшніше, ніж твар, якої вони бояться.

До Гілки не одразу дійшло почуте. І не одразу дійшло, як знову стало тихо довкола. Світло зовні потрапляло сюди через невеликі отвори під стелею. Зважаючи на те, як вони потемнішали, на місто опустилися сутінки.

Тетеря присунувся до Гілки ближче.

— Ти чого? — Вона відчула його легкий дотик на своєму стегні.

— Ну... — Він знітився і відсторонився. — Про що б ти пошкодувала перед смертю?

— Та вже не про це!

Він промовчав. Потім знову присунувся до неї, але тримав руки при собі.

— Там, де я жив, мені ще не можна було… це, — тихо зізнався він. — Не питай, де і чому. Але зараз...

— А зараз — стули пельку!

— Я тільки хотів відчути тебе на дотик…

Вона відвернулася від нього, розлютившись за те, що він здався.

Отвори під стелею, через які проникало світло, стали чорними, наче сажа. Сутінки змінилися ніччю — другою її ніччю у місті Правителя. Сидіти, не роблячи нічого для втечі, було нестерпно, але з ґратами та охороною вона впоратися не могла.

— Гей! — Старий підповз, наскільки дозволив ланцюг, до прутів, що розділяли їх, і хрипко закашлявся. — Кх-кх... Смерть — найкраще, що може подарувати це місто.

— Чому ж ви не спробували втекти з артіллю купців, поки були на волі? — не втримався Тетеря.

— Купці не беруть нікого із собою. Вони не хочуть сваритися з правителем, а в нас немає таких грошей, щоб бути переконливішими за нього.

— Бодай ти здох, старий пень! — долинуло з іншого боку. — У долині Одкровень останні мізки розгубив. Якби я могла до тебе дотягнутися, вже давно б придушила.

— Кх-кх… Місто приречене, коли влада бореться не з бідністю, а з бідняками. Вже всі околиці спорожніли.

— Замовкніть! — Інша жінка відсунула за себе дитину. — Чи ви хочете, щоб прийшли за кимось іще?

Тиша знову задзвеніла у вухах.

Тетеря сидів дуже близько, Гілка відчула, як його пробрало тремтіння. Вона взяла його за руку і стиснула.

— Я люблю, коли з кашею дають багато м’яса, — раптом сказав він. — І коли багато підливи. А ти?

— А я люблю, коли є що поїсти, — сказала вона, не відпускаючи його руки.

Їхній тихий шепіт здавався оглушливим у підземеллі.

— Ще я люблю синій колір. Небо синє, річку синю...

— Я теж люблю цей колір.

— І люблю свого коня.

— А мою кобилу довелося прирізати.

— А які ти любиш квіти?

Гілка почухала потилицю.

— Квіти для чого? Для сну чи від кашлю?

— Мені теж ніхто ніколи не дарував квітів, — почувся тихий голос навпроти. — Але я — жінка. А хлопцю нащо?

Вони зрозуміли, що їх слухали всі. У кожного назбиралося за життя чимало всіляких «люблю», кожному було що згадати. Тетеря замовк, Гілка теж. І так вони сиділи, тримаючись за руки, доки знову не з’явився наглядач. Цього разу він подався до них. Тетеря ледве зняв із себе її заціпенілі пальці й ступив уперед. Але охоронець не забрав із собою нікого, а, навпаки, надягнув на них кайдани.

Гілка відчула, як занило у грудях. Усе, що залишилось із нею, — спогади. Скупі усмішки батька, зоряні ночі на сіннику… Руда… вільний вітер, що зривав листя над головою… сонце, від якого нещодавно хотілося сховатись і яке вона, можливо, ніколи вже не побачить… Гілка теж зберігала скриню своїх «люблю», і кожне з них мало ціну... Сльози накотилися на очі, й вона беззвучно розплакалася, остаточно зрозумівши, що цього разу порятунку не буде.

***

Хмара прокинувся у цілковитій темряві, зі зв’язаними руками та ногами. Повітря не вистачало, пил лоскотав у носі, а голова гуділа, наче великий дзвін під час набату. Пальців рук він не відчував і вже почав сумніватися, чи залишилися вони в нього.

Він лежав на чомусь м’якому, було тепло і сухо. Не підземелля і навряд чи тюрма. Мішок, одягнений йому на голову, не дозволяв побачити щось, окрім пітьми, але ніхто не заважав слухати, і Хмара, не подаючи знаків, що прийшов до тями, прислухався до навколишніх звуків... Брязкіт заліза, човгання ніг, нерозбірливий шепіт — для якихось висновків замало. Згадавши останні події у своєму багатому на пригоди житті, він зглитнув.

У палаці його та чужинця прийняли з показною привітністю, яка полягала в щедрому частуванні та нескінченних розмовах. Правитель Короб, манерами схожий на відставного вояка, розпитував про столицю, цікавився новинами з Великого світу і промацував найцікавіше для нього: наскільки могутній перед ним чародій.

Пам’ятаючи повчання Жерсті, на більшість питань Хмара відповідав ухильно. Багато їв, але вина пив мало, пожалівшись, що від цього в нього надимає живіт. Чужинця посадили в протилежний кінець столу і, переконавшись у його мовчазності, про нього, здавалось, забули. Якби правитель не згадав про те, що вміє заохочувати тих, хто вірно служить йому і своєчасно переходить на його бік, то можна було б подумати, що чужинця тут не чекали. Однак скоро Хмара зрозумів, що Короб мав на увазі передовсім самого чародія.

Нагодувавши гостей, правитель манівцями уточнив, чи справді чародій хотів покарати того, хто готовий був перейти на бік міської варти. Хмара повідомив, що він лише зробив ласку командиру своєї охорони і трохи провчив того, в чиїй відданості мав прикрість засумніватися.

— Я розумію тебе, чародію, — кивнув Короб, — але той, хто йде всупереч моїм інтересам — мій особистий ворог.

— О, не хотів би мати вас, великий правителю, серед моїх ворогів, — стримано промовив Хмара. — Навіщо ворогувати розумним людям?

У цей час палацовий охоронець шепнув щось на вухо господареві. Короб підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Хмара помітив, як нашорошився чужинець. Правитель прихильно усміхнувся чомусь, що потішило його за вікном, і повернувся до гостей. Із погляду чужинця Хмара здогадався, що сталося дещо погане. Тієї ж миті чужинець підхопився і, відштовхнувши охоронця, в один стрибок опинився біля дверей. Більше Хмара нічого не встиг побачити — щось важке і тверде опустилося на його голову…

***

— Цс-с-с-с! — Чиясь жорстка рука щільно затиснула Гілці рота.

У паніці вона вдарилася головою об стіну і крізь сльози, що проступили від болю, побачила над собою темний силует. То був не Тетеря. Хтось вищий на зріст і міцніший стиснув її та витягнув із клітки, і тільки тоді трохи послабив хват. У світлі кіптявого смолоскипа Гілка побачила знайому пов’язку, що перетинала щетинисте обличчя, наче Головний хребет Оксиморон, і той, хто раніше вселяв у неї жах, ледь не змусив її радісно скрикнути.

— Мовчи. — Жерсть легенько підштовхнув Гілку до виходу.

В’язні спали — хто стогнав уві сні, хто хропів. А якщо хтось і не спав, то, причаївшись, тихо спостерігав за тим, що відбувалося. Біля виходу з підвалу вийшла затримка — один із полонених, геть очманілий від страждань, почав вити. Гілка завмерла, очікуючи, що зараз до підземелля ринуться охоронці. Жерсть підніс до своїх губ кулак, і майже тієї ж миті бідолаха за ґратами впав. Він більше не вив і не рухався. Те, що командир найманців стискав у кулаці, приносило миттєву смерть.

Гілка невпевнено рушила до сходів. Страх, що зараз увірветься варта і забере перших-ліпших, хто потрапить до рук, не дозволяв швидко просуватися. Жерсть наздогнав її і знову підштовхнув, цього разу сильніше. Вона згадала Тетерю й озирнулася.

— Дивись уперед, — тихо і різко зауважив одноокий.

Ступивши на подвір’я, Гілка спіткнулася і мало не впала. Довелося переступити через труп охоронця — у нього була зламана шия, і його вибалушені очі з жахом дивилися в бік надбрамної башти… У дворі вже висів передсвітанковий серпанок. Від внутрішньої стіни фортеці відокремилася безшумна тінь і, кашлянувши, роздвоїлася. «Тихіше ти!». Гілка впізнала молодий голос і старечий кашель. Тетеря тяг за собою діда, вчепившись у його кістлявий лікоть.

— Чекайте там, де я говорив. — Командир найманців сунув щось Тетері в руку і попередив: — Обережніше з цим.

Той упевнено кивнув і стукнув Гілку в плече — вперед. Перетнувши двір, вони причаїлися недалеко від воріт. Старий, на диво, виявився спритним.

— На що чекаємо? — Їй хотілося втекти якнайшвидше і подалі від страшного місця.

— Мовчи. — Юнак приклав палець до своїх губ.

Уздовж стіни крокувала варта. Притиснувшись до холодного каміння, троє втікачів розчинилися в імлі. Гілка чула стукіт свого серця, і здавалося, його лункі удари ось-ось привернуть увагу чатових... «Кх-кх»... Вона в розпачі обернулася до старого, що затискав собі рота. «Кх»...

— Хто тут?!

Тетеря розкрив кулак, і вона побачила маленьку трубку та чохол із опереними стрілками. Гілка зрозуміла, що змусило замовкнути в’язня, який завив.

— Хто тут?! — Вигук пролунав грізніше.

Охоронців було четверо — всі здоровенні, озброєні.

— Чого зволікаєш? — майже беззвучно зарепетувала вона на Тетерю, якщо можна назвати репетуванням те, що вирвалося з неї. — Хочеш знову до підвалу?

Хлопець витяг з чохла оперену стрілку — тонку, як голка.

— Мерщій!

Вартові схопилися за мечі. Тетеря сунув стрілку в отвір трубки, приклав трубку до губ і дунув, утім перната стрілка впала за кілька кроків від нього. З протилежного кінця двору до них бігло ще четверо солдатів. Гілка метнулася вбік, але чиїсь руки втримали її і розвернули в протилежному напряму.

— Чекайте нас біля руїн, — прошепотів чужинець, відпускаючи Гілку.

Тетеря віддав йому те, що могло зберегти чи забрати чиєсь життя, проте не з його вмінням, і вони удвох рвонули до воріт. Старий побіг за ними. Що сталося позаду, Гілка не знала.

Ворота були не зачинені, а за воротами — ані душі. На стіні — жодного лучника. Не розмірковуючи над причиною такого везіння, утікачі помчали до покинутих кварталів. Під ногами хрумтіла жорства. Старий ледве встигав за ними, незважаючи на всю свою спритність. Тетеря двічі змушував Гілку зупинятися і чекати на старого.

— Через нього нас можуть упіймати! — розізлилась вона.

— У мене наказ...

Попереду скупчилися напівзруйновані будинки, нагадуючи великий пологий мурашник із безліччю ходів, у яких можна було легко загубитися. Втікачі пірнули у двір — він виявився прохідним. За ним була низка таких само безликих, розхристаних двориків.

— Не можу, зачекайте. — Старий зупинився і схилився, щоб перепочити. — Не можу… — І закашлявся, пускаючи слину.

— Навіщо він тобі? — Гілка топталась на місці, готова мчати далі.

— Не твоя справа. І не думай втекти. — Тетеря знову став її конвоїром.

Вона промовчала і, спершись на дранку, що стирчала з глиняної стіни, зазирнула в наступне подвір’я. Лабіринт продовжувався.

— Я не зможу більше бігти… кх-кх… Моє тіло надто ослабло. — Старий похитнувся і почав осідати, але Тетеря встиг підхопити його.

Гілка безшумно відступила за ріг і ковзнула в найближчу арку. Вона тихо дійшла до рогу сусіднього будинку і повернула, даючи петлю. А тоді завмерла, почувши приглушену лайку — Тетеря помітив її зникнення, проте не наважився бігти за нею: побоявся, що, погнавшись за однією, втратить обох.

Почекавши, Гілка обережно пішла дворами. Вона рухалася навмання і міркувала, як їй бути далі: карту в неї відібрали, при собі нема ні зброї, ні мотузки. Воду та їжу теж не завадило б знайти, а в покинутих будинках та дворах — лише битий посуд і поламані меблі. Звідси винесли все, що могло стати в пригоді в господарстві. Вона взяла ніжку стола, що валялася поряд з іншими уламками, зважила в руці. Таким навряд чи можна захиститися... і завмерла, відчувши чиюсь присутність за спиною.

10

У покинутих кварталах

Чародій голосно чхнув — раз, другий, третій. Дихати стало нестерпно. Навколо все затихло.

— Гей! Зніміть із мене клятий мішок!

Обережне шушукання, і знову тиша.

— Я задихнуся в цій ганчірці... Ви чуєте?

— А ти обіцяєш не скористатися нашою добротою і не закликати свої чародійські сили нам на шкоду? — Вкрадливий голос пролунав зовсім близько.

— Обіцяю... слово чародія.

За мить Хмара вдихнув на повні груди і в пливкому світлі свічок побачив, що лежить на лисячому хутрі в дорого обставленій кімнаті, де перебувають іще кілька людей. Той, хто зняв із його голови мішок, був невеликий на зріст, заправлений у балахон із безліччю нашитих китиць і дзвіночків. Його вузьке обличчя виявляло добродушність, а пальці, винизані перстнями, шанобливо зімкнулися на опуклому животі. Троє інших — у кольорових камзолах, довгих штанях та повстяних туфлях — стояли трохи осторонь і стежили за полоненим.

— Слово чародія коштує тепер небагато, — хитро посміхнувся той, що був у балахоні. — Але слово Могутнього чародія нас цілком влаштує. І якщо я накажу тебе розв’язати, ти не відплатиш мені чорною невдячністю... так? — Хмара охоче струснув головою, однак той наказувати не поспішав. — Наш правитель бажає тобі здоров’я, мудрості та багатства. Його світла особа задумалася, який, мабуть, незадоволений Могутній тим, що з ним так обійшлися... — Хмара відчув себе на жаровні під палаючим поглядом, навіть попри звання, у яке його возвели. — А тому наш правитель хоче домовитись із Могутнім і запропонувати йому більше, ніж можуть запропонувати Могутньому інші.

Багатообіцяюча пропозиція вельми втішила б того, хто насправді мав чародійський дар, проте ошуканцю на душі тільки погіршало.

— О! Ваш правитель і справді розумний… — Хмара знову закрутився, нагадуючи про обіцянку розв’язати його. — Тільки обраним дано осягнути таку мудрість і правильно витлумачити чародійські потреби... — Він видав звук чи то від натуги, чи то від переїдання і зауважив: — Пригощає ваш правитель на славу.

— Людина в шкіряному плащі, на жаль, убила трьох палацових вартових і зникла. Правитель здивований, які воїни оточують тебе. Командир твоєї охорони теж поклав багато наших солдатів, і його теж не вдалося затримати.

— М-м... угу... Час мені братися за справу.

Той, що був у балахоні, відступив. Троє в кольорових камзолах не рушили з місця, але з-за важких портьєр з’явився вартовий і, брязкаючи мечем, попрямував до чародія...

***

Гілка озирнулася, тримаючи напоготові підібрану ніжку від стола, і з полегшенням усміхнулась. Із дірки в паркані визирала лисиця — руда, обережна, яка забралася сюди, сподіваючись чимось поживитися, і, можливо, вигодовувала десь поблизу в руїнах своїх рудих лисенят. Гілка відступила назад, бита черепиця хруснула під ногами. Лисиця вишкірилася і раптом верескнула, у стрибку повернувшись до Гілки хвостом. Щось чорне промайнуло в дірці, і пролунав заливистий гавкіт. Гілка кинулася навтьоки — гавкіт собаки міг повідомити про її присутність не тільки Тетерю.

Пробігши кілька дворів, вона вискочила на вуличку, таку ж безлюдну, як і весь занедбаний великий «мурашник». Із якого боку залишилася в’язниця, важко було визначити в лабіринті вузьких проходів. Скрізь однакові облізлі стіни, вікна без шибок, дверні пройми без дверей та петель... Гілка дослухалася. Здалося? Ні. Хтось швидко йшов — людина.

Вона сховалася в найближчий будинок і причаїлася. Із-за повороту невдовзі з’явився Жерсть. Одноокий на ходу заглядав у всі двори та діри у стінах будинків. Вона стежила за ним із укриття, розуміючи, що відступати нема куди. Перед сусіднім двором найманець зупинився, прислухаючись до навколишніх шерехів. Гілка мимоволі затамувала дихання. Кроки поновилися і поступово вщухли. Жерсть пішов по дворах, ліворуч оминувши хатинку, що дала їй прихисток.

Виходити із притулку було небезпечно. Жорства і бита черепиця під ногами видадуть її переміщення, а з будь-якого двору міг знову випірнути найманець... Шурх — і щось темне прошмигнуло до її ніг. Цуценя. Зараз загавкає, і втікачку знайдуть.

— Геть! — шикнула Гілка. — Геть звідси!

Але цуценя як укопане завмерло перед нею — чорне, криволапе, кудлате. Його блискучі очі так довірливо дивилися на Гілку, що якби вона мала останню скоринку хліба, віддала б животині, не залишивши нічого для себе.

— Тільки не шуми, благаю... — І знову побачила Жерсть, що повернувся на вуличку, якою прямував спочатку.

Гілка притулилася до стіни. Найманець був дуже близько. Крізь дірки у дранці можна було розгледіти навіть кров на його щоці. Це був уже не рятівник, який виводив її з тюремної клітки, а знову ворог... Пролунали ще чиїсь кроки, важчі і менш швидкі.

— Ну що? — З’явився Колода-Безпалий.

Жерсть хитнув головою й озирнувся на стіну, за якою ховалася Гілка. Вона заплющила очі, пам’ятаючи, що деякі люди відчувають чужий погляд.

— Не треба було їх двох залишати на Тетерю... — Колода-Безпалий замовк, бо від стіни, до якої притулилася Гілка, відвалився шматок глини. — Ти чув?

Її очі розплющились самі собою. Жерсть рушив до Гілчиного притулку, але щось зупинило його.

— Тьху! — Він відігнав щеня, яке виповзло просто до нього.

Найманці пішли, а Гілка, знесилена від напруги, опустилася навпочіпки і сиділа так, поки не заніміли ноги. Тоді, розім’явшись, вона визирнула на подвір’я. Там нікого вже не було, тільки чорне цуценя задрімало в теплій пилюці.

Гілка знайшла будинок із відносно міцним дахом і піднялася нагору. Звідти зорієнтувалась у місті й визначила напрямок подальшого руху. Суттєвою перепоною залишалась міська оборонна стіна. Треба було шукати гак і мотузку, або знайти інший спосіб вибратися з цієї пастки.

Якщо найманці наткнуться на варту, то навряд чи хтось шукатиме Гілку, про неї забудуть і ті, й інші. Вона вибереться за міську стіну... Гілка з сумом згадала землянку, до якої довелося перебратися після смерті батька.

Гілка мчала лабіринтом покинутих вулиць, нічого не бачачи перед собою. Створіння, яке з’явилося раптом у глушині, було страшнішим за в’язницю, упосліджених і Жерсть. Те, що виринуло з льоху, до якого Гілка зазирнула в пошуках їжі, спалахнуло синюватим вогнем і, пускаючи смоляну слину, рушило просто на неї. Вона не пам’ятала, як проскочила повз чудовисько у пройму дверей, як опинилася на вулиці і куди понесли її ноги. Не оглядаючись, вона бігла так прудко, що ледве розрізняла провулки і прохідні двори. Жах гнав її без упину вперед. Завернувши в один із провулків, Гілка налетіла на варту.

— Там! Там! — вичавила вона із себе.

Серце стукало вже не у грудях, а в горлі. Озирнувшись, вона вказала на порожній провулок і лише тоді помітила, що погоні немає. І зрозуміла, у який зашморг ускочила через власну лякливість. Вона відступила назад.

Проти неї, беззбройної і вимотаної біганиною, — шестеро міцних вартових. Єдине, що могло хоч якось зрівняти їхні можливості — це важкі латні обладунки чатових. Бо найрозумнішим, як завжди, було зараз знову тікати.

— За мною гналося вогняне страховисько... клянусь! Там! — задкуючи й відсапуючись, сказала вона.

— Ти бачив Вогняну Лисицю? — В обличчях вартових промайнула тривога.

Гілка кивнула, утім, один із них упевнено заперечив:

— Бреше, собака. Він з утікачів...

Звідки беруться сили в ногах, які вже стільки пробігли? Гілка помчала далі, залишаючи позаду вартових у важких обладунках, чуючи їхні крики і радіючи, що її не наздоженуть. Не наздогнали б... якби не вершники, що перегородили їй шлях. Це була також варта, тільки на конях, і замість лат вдягнена у кольчуги.

— Стій!

Гілка рвонула до кам’яної стіни, що відокремлювала двори від дороги, і, чіпляючись за виступи, моторно подерлася вгору. Вона була вже майже на огорожі, коли хтось ухопив її за ногу і потягнув на себе.

Гостре каміння, за яке відчайдушно чіплялася Гілка, здирало з долонь шкіру, поки руки самі не розтиснулися. Вона полетіла вниз, інстинктивно ховаючи голову від ударів, що посипалися на неї. Чийсь чобіт розбив їй губу, і вона відчула солонуватий смак крові. Гілка стиснулася ще сильніше, щоб хоч якось захистити себе від нещадного биття. Кожен удар був болючіший за попередній. Але гіршим за біль був страх. Якщо не заб’ють зараз до смерті, то розкриють її обман.