Місяцеве дитя ebook

2023

ISBN 978-617-17-0186-1 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

This edition is published by arrangement with Taryn Fagerness Agency and Synopsis Literary Agency

Перекладено за виданням:

McQuestion K. The Moonlight Child / Karen McQuestion. — Night Sky Press. — 2021. — 320 p.

Переклад з англійськоїДарини Березіної

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Мак-Квесчин К.

М15 Місяцеве дитя / Карен Мак-Квесчин ; пер. з англ. Д. Березіної. — Х. : Віват, 2023. — 368 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-954-2 (укр.)

ISBN 978-0-9864164-8-4 (англ.)

Холодної січневої ночі Шерон Лемке виходить надвір, щоб помилуватися місяцевим затемненням, і у вікні сусіднього будинку помічає маленьку дівчинку, яка миє посуд. Однак у родині Флемінґів немає дітей такого віку, та навіть якби й були — то чом би мали поратися по господарству ночами? Шерон могла б викинути це з голови, але коли до неї переселяється вісімнадцятирічна Нікіта, колишня названа дитина, певні речі в домі сусідів здаються підозрілими і їй. Соціальні служби, скидається на те, не квапляться втручатись у життя респектабельних Флемінґів, тож дві жінки беруться до власного розслідування…

УДК 821.111(73)

© Karen McQuestion, 2020

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023

ДжессіціФоґлмен, дивовижній редакторці

Розділ перший

Сьогодні в Морґан був день народження. Минуло вже три роки, але Венді аж дотепер здавалося, що її доньці й досі вісімнадцять. Саме стільки їй було, коли вони погиркалися і розлючена Морґан кулею вилетіла з будинку з напхом напханим своїм скарбом рюкзаком за плечима. Останнім, що мати від неї почула, було:

— Як же ти мене дістала! Та пішла ти до біса!..

Едвін вважав, що Морґан повернеться, але в самої Венді вже тоді з’явилося погане передчуття. Протягом останніх кількох місяців вони з донькою постійно сварилися. Переважно — через доньчиного хлопця, Кіта, який був набагато старшим за саму Морґан. А ще — через її нових приятелів. Всі вони були наркоманами, Венді була того певна. Морґан завжди була важким підлітком, але ситуація лише погіршилася, коли вона запізналася з тими пройдисвітами — здибалася з ними, влаштувавшись працювати помічницею бармена до задрипаної забігайлівки в центрі міста.

Авжеж, вісімнадцятирічна дівчина, яка вночі працює в барі, — то була просто-таки стовідсотково гарантована халепа.

Коли донька сповістила їх, що знайшла роботу, Венді й Едвін від цієї новини були не в захваті. Венді заходилася була доводити Морґан, що таке працевлаштування є протизаконним.

— Тобі ж іще двадцяти одного немає1, — зауважила вона. — Та тобі не те що працювати, тобі навіть потикатися туди не можна!

— Якщо рахувати з чайовими, то я заробляю втричі більше, ніж у магазині! — відсварилася на це Морґан. — Ти ж сказала, що, якщо я не вступлю до коледжу, то мені доведеться самій себе забезпечувати. А тепер, коли я просто пішла й знайшла собі роботу, тебе ще щось не влаштовує?!

Морґан добре вміла використовувати проти Венді її власні слова, і Венді від того починала лютитися. Вдача в неї була миролюбна, але Морґан твердо поклала собі довести її до сказу.

Едвін тоді вирішив, що його хата скраю.

— Хай вона собі просто переживе цей етап. Врешті-решт їй це набридне. Вона збагне, що ці люди в житті ніц не досягнуть. Ми ж її виховали як годиться. Вона повернеться до нас.

— А якщо їй не набридне? — спитала Венді. — Якщо вона до нас не повернеться?

— Венді, взагалі-то ми просто не маємо вибору. Вона вже доросла. Що дужче ти на неї тиснутимеш, то затятіше вона опиратиметься. А якщо ми спробуємо тримати себе в руках і принаймні час від часу з нею спілкуватимемося, вона повернеться до нас, коли буде готова до цього. Повір мені, все це лишень тимчасово.

Кожна часточка єства Венді несамовито опиралася цьому — але вона поступилася. Вона ж бо вважала, що з них двох саме Едвін був урівноваженіший і неупередженіший. До того ж він викладав у коледжі і щодня спілкувався з однолітками Морґан. Його можна було вважати фахівцем із вісімнадцятирічних. У глибині душі Венді знала, що він помиляється, але Едвін здавався таким упевненим, що вона почала сумніватися у собі. І згодом про це пошкодувала. Материнська інтуїція ще ніколи її не зраджувала, а цього разу Венді просто не зважила на неї.

Алкоголь і наркотики — ці чудовиська полонили її доньку. Венді не мала жодних доказів того, що Морґан і справді підсіла на наркоту, але вона просто-таки нутром відчувала це. Доньчина вдача неабияк змінилася. Вона стала похмурою, до того ж схудла — втім останнє Морґан списувала на фізичні навантаження. На підтвердження власних слів вона демонструвала біцепси і заявляла:

— Он, бач, як я ящики з пивом тягала з підвалу!

Можна подумати, цим годилося пишатися!

Коли до Морґан якось з’явилася її нова найкраща подруга, жінка на ім’я Стар, у Венді все ніяк не виходило позбутися думки, що гостя — ну просто викапана наркоманка, точнісінько така, якими їх показують у фільмах: в неї було рідке волосся, налиті кров’ю очі та сіпані рухи.

Прийшла вона, авжеж, щоби позичити грошей; Венді одразу це збагнула, хоча дівчата стиха перешіптувалися в передпокої.

Отже, спочатку були самі сварки й зіпсовані нерви… а потім Морґан просто пішла.

Спершу вони зважили були, що вона вирішила залишитися на ніч у якоїсь подруги. Коли вона не з’явилася і на третій день, Венді написала заяву до поліції.

У відділку до неї поставилися зі співчуттям, але не надто допомогли. Поліціянти зазначили, що з юридичної точки зору не можна було стверджувати, що Морґан зникла безвісти. Її останні слова недвозначно свідчили, що пішла з дому вона з власної волі. Менше з тим, поліціянти повелися дуже люб’язно: вони допитали всіх сумнівних людей, які вчащали до бару, де працювала Морґан. Також почали шукати відомості про того її хлопця, Кіта, — але про нього нікому нічого до пуття не було відомо, тим паче — де його шукати чи як з ним зв’язатися. На свій сором, Венді раптово усвідомила, що не знає навіть його прізвища. Вона якось попросила була доньку назвати його повне ім’я — і її негайно звинуватили в тому, що вона, мовляв, «влаштувала допит», тому цю тему довелося облишити раз і назавше. Тепер Венді розуміла, що дарма спустила все на гальмах.

Розслідування швидко зайшло в глухий кут, але Венді все одно була вдячна поліціянтам за те, що вони принаймні спробували бодай щось з’ясувати.

Аби зберегти здоровий глузд, протягом першого року після зникнення доньки Венді щосили намагалася не байдикувати ані хвилини. Вона працювала на повну ставку бухгалтером у юридичній фірмі, а після роботи розклеювала оголошення, сиділа на телефоні і створювала сайт в інтернеті. Вона й надалі телефонувала Морґан на мобільний, аж допоки її не припинили перемикати на голосову пошту. У телефонній компанії їй повідомили, що номер більше не обслуговується, але жодної іншої інформації надати не змогли.

Венді щоранку перевіряла, чи не з’явилися, бува, нові коментарі на сайті, хоча, навіть якщо вони й були, жодної конкретної інформації все одно не містили.

За назву сайту правило запитання: «Чи ви бачили нашу дочку, Морґан Дюран?».

Нижче Венді розмістила колаж з фотографій Морґан та опис її зовнішності: «Зріст 167 сантиметрів, худорлявої статури. Очі карі, волосся темно-каштанове, шкіра смаглява».

Авжеж, про Морґан ще багато чого можна було розповісти. Тому Венді додала: «Морґан, якщо ти читаєш це, повертайся додому. Ми так за тобою скучили!».

Стільки спогадів… Ще змалку в її доньки була усмішка, здатна осяяти цілий світ, а почувши її сміх, просто неможливо було залишитися байдужим. Її старший брат, Ділан, просто обожнював її — і тоді, й зараз.

Час минав, і згодом вони з Едвіном почали згадувати Морґан хіба що в ліжку перед сном: так, у темряві, було легше не стримувати власні горе й тривогу. Хоча Едвін і заперечував це, але у Венді склалося враження, що він уже не сподівається побачити доньку живою. Утім чоловік ніколи цього не стверджував уголос, може, через те, що ці слова розбили б їм обом серце. Але Венді все одно відчувала це.

Натомість Едвін казав:

— Я в такому ж розпачі, як і ти, але гадаю, що нам варто бути готовими до найгіршого.

Венді розуміла, що ніколи не буде готова до найгіршого. Але це відчуття невизначеності, ця невідомість були ще паскуднішими, вони просто-таки гризли її зсередини.

Іноді, сидячи на роботі у своїй юридичній фірмі, Венді могла впродовж кількох годин не згадувати про Морґан, але жодного дня не минуло без болісного усвідомлення того, що її дочка зникла.

Ділан запропонував, щоби вони всі троє надіслали зразки власної слини до 23andMe2 і Ancestry.com3, аби їхня ДНК була в базі. Просто про всяк випадок. Венді пристала на синову пропозицію, але її «про всяк випадок» містив сценарій, в якому Морґан зараз лежала десь у шпиталі в комі, і лікарі просто не могли встановити її особу. Але, коли виявиться збіг ДНК, вони примчать до неї, і материнський голос поверне її донечку до життя, Морґан опритомніє і повністю одужає.

Відтоді минуло два роки, і друзі й родичі просто припинили розпитувати їх, знаючи, що, якби були якісь новини, від них нічого б не стали приховувати. Іноді в інтернеті з’являлися статті або відеосюжети про людей, які кілька років вважалися зниклими, а потім повернулися до своїх родин. Жодна з цих історій не була доброю казочкою. Їхні герої ніколи не ставали жертвами амнезії. Жоден з них не втрачав зв’язку з родиною через прикре непорозуміння. Зазвичай з ними ставалися якісь жахливі речі, яких Венді не побажала б навіть найлютішому ворогові. Але з незрозумілої причини люди вважали за необхідне надіслати їй ці новини, ніби натякаючи: «Бачиш, все не безнадійно. Може, все ще буде добре».

Здаватися — це був не варіант, тому Венді продовжувала пошуки в інтернеті, спілкувалася з детективами й читала коментарі на сайті. Наче її зусилля вже самі собою могли спричинитися до щасливої розв’язки.

Сьогодні, у день народження Морґан, Венді не пішла на роботу. Адже конче треба було, щоби хтось відсвяткував цей день, згадав, що сьогодні на світ з’явилася чудова дівчинка на ймення Морґан вагою два кілограми вісімсот грамів.

Тоді вона здавалася Венді наймилішим немовлям у світі. Вона пригадала, як у дитинстві Морґан любила перебиратися принцесою, як назирці, геть-чисто каченятко, дріботіла будинком за своїм старшим братом і як пишалася тим, що протягом усієї середньої школи жодного разу не пропускала навчання через хворобу.

Неприємності почалися у старшій школі: демонстративний непослух, втеча з дому… але навіть тоді Венді бачила, що під усім цим і досі ховається її вродлива, розумна, дотепна донечка. Це тимчасово, переконувала себе Венді, і молилася, щоб складний період минувся якнайшвидше.

Попри всі ті прикрощі, що їх завдала батькам Морґан, Венді не проміняла б її на всі скарби світу. І так тривало доти, допоки світ не забрав її у них — і усвідомити це у Венді досі не виходило.

Того дня Венді ще раз перевірила сайт, пішла до комори та принесла звідти пачку шоколадних кексів «Гостес» у целофановій обгортці. Вона купила їх спеціально до цього дня. Морґан просто обожнювала їх.

Венді поклала один кекс на середину маленької тарілки і встромила в нього свічку. З шухляди, вщент набитої кухонним причандаллям, вона витягла сірники. Тремтливою рукою чиркнувши по коробці, запалила сірник. Той яскраво спалахнув. Венді запалила свічку, задмухала сірник і викинула його до рукомийника.

Поставивши кекс на стіл, вона сіла перед ним і непевним голосом заспівала вітальну пісеньку для своєї любої Морґан.

Відтак задмухала свічку й загадала бажання.

Розділ другий

До того вечора Шерон не надто переймалася, що там у них і як.

Навіть попри те, що їхні подвір’я межували одне з одним, Шерон ніколи не бачила ту родину. З напису на їхній поштовій скриньці їй було відомо, що прізвище сусідів — Флемінґ. Проїжджаючи час від часу їхньою вулицею, вона мигцем бачила їх: жінку, струнку рудулю з короткою і на позір вельми дорогою стрижкою; її чоловіка, похмурого бізнесмена; їхнього сина, насупленого огрядного підлітка, і маленького песика-брехунця. Поґуґливши трохи, вона дізналася, що батьків звуть Сюзетта та Меттью. Як звуть їхнього сина, інтернет був не в курсі, але вона й не переймалася.

Іноді вона бачила, як той хлопчисько вигулює собаку. Песик мчав, натягуючи повідець, а хлопчик, вбраний у завелику лантухувату толстовку з каптуром, горбився так, наче на карку в нього був невідь-який тягар. Містер і місис Флемінґ траплялися їй на очі значно рідше. Інколи Меттью порався на подвір’ї, але переважно Шерон бачила подружжя, коли вони їхали чи поверталися додому. Сюзетта на своїй сріблястій «Ауді» здавала назад під’їзною алеєю, а її чоловік заїжджав до прилеглого до будинку гаража на чорній «Тойоті»-мідсайз і витягав з авто портфель.

То була така собі цілком і повністю пересічна родина.

Їхній задній двір ховався від чужих очей за високим дерев’яним парканом. Шерон, самотня пенсіонерка, не мала з сусідами анічогісінько спільного, але вона була дуже цікавою за своєю вдачею.

Останнім часом її контакти з людьми обмежувалися тим, що вона чемно віталася з сусідами, ходила повечеряти й вчащала до кіно зі старими подругами, відвідувала відправу щонеділі й часто розмовляла телефоном з донькою, Емі, яка жила у Бостоні.

Того вечора Шерон збиралася спостерігати за місяцевим затемненням, яке збіглося з «кривавою суперповнею». Всі навколо лишень про це й торочили. Навіть касирка у продуктовій крамниці про це згадала — мовляв, ніч буде безхмарною, а отже, можна досхочу дивитися на затемнення.

Об одинадцятій вечора Шерон взулася, натягла рукавички, пуховик і зібралася виходити, щоби сповна насолодитися видовищем. Так, вбиратися «у повний обладунок», якщо вона збиралася просто вийти на задню терасу будинку, ще й лишень на кілька хвилин, здавалося трохи дурнуватим… Але тут уже нічого не вдієш. Січень у Вісконсині міг бути дуже холодним, а цього вечора температура опустилася нижче за позначку мінус десять. Краще хай уже буде повний обладунок, ніж вона щось собі відморозить.

Вбравшись як годиться, Шерон прочинила розсувні скляні двері і вийшла на терасу, причинивши двері за собою, щоб кіт не дременув надвір. Над нею простяглося зимне нічне небо, на якому променилися зірки і висів величезний яскравий місяць, схожий на достиглий персик, що так і просився, щоб його зірвали з гілки. На повню вже почала наповзати тінь затемнення. Місяць був радше світлого помаранчево-червоного відтінку, а не кривавого, як були обіцяли, але хай собі. Видовище було неабияке. Затамувавши подих, Шерон милувалася цією дивовижною красою.

Стягнувши рукавички, вона витягла з кишені телефон. Спрямувавши камеру так, щоби повня опинилася в центрі кадру, наблизила зображення і зробила фото. Ні, світлина того не відтворить, збагнула Шерон з досадою. Деякі речі варто побачити на власні очі, а не на екрані телефона.

Шерон опустила телефон, аж раптом її увагу привернуло освітлене вікно сусіднього будинку. Там, у кухні, хтось був.

Вона примружилася, придивляючись. Там, на кухні, дівчинка вручну мила посуд. Зовсім маленька дівчинка, років п’яти чи шести — з такої відстані важко було сказати напевно. Але це точно була не доросла людина і навіть не підліток. Зважаючи на її зріст, дівчинка, найімовірніше, стояла на табуретці, підсунутій до рукомийника. Шерон достеменно знала, що у Флемінґів лишень син, хлопчик-підліток. Чи можливо таке, що в них є ще одна дитина, про яку вона не знає?

Навряд чи, майнуло їй.

Може, мала приїхала у гості?

Так, можливо, але навіщо такій маленькій дівчинці мити посуд об одинадцятій вечора?

Стоячи на терасі, Шерон зробила кілька світлин дівчинки, а відтак спустилася з ґанку й пройшла заднім подвір’ям. Під ногами в неї рипів невагомий сніг, зимове повітря було крижаним.

Поруч із парканом була піднята грядка, за каркас якій правили залізничні шпали. Шерон видерлася на них, обережно звелася навшпиньки, здійнявши телефон так, щоб було видно вікно. Дочекавшись, поки зображення ввійде у фокус, вона зробила фото.

Тим часом у вікні замаячила ще одна постать — цього разу це була власниця будинку. Сюзетта нависла над дівчинкою, і постава її здалася Шерон загрозливою. Її губи швидко ворушилися. Дитина відсахнулася. Шерон зойкнула, побачивши, як місис Флемінґ вхопила малу за руку. Господиня вказала на щось у глибині будинку — на що саме, Шерон не годна була роздивитися, — і за мить обидві зникли з поля зору.

Що все це означає? Дивина та й годі…

Шерон повернулася до будинку, швидко зняла верхній одяг і влаштувалася на канапі, щоб роздивитися щойно зроблені фотографії.

Як вона й передбачала, на світлинах затемнення й близько не здавалося таким дивовижним, як наживо. А дівчинка на знімках, зроблених з тераси, скидалася лишень на якийсь непевний силует. Просто собі якась розмита ляпка, обрисами трохи схожа на людину. Фото, яке Шерон зробила біля паркану, було трохи кращої якості, але все одно далеко не ідеальне. Вона сама винна, що світлина така розмита, подумала Шерон. Навіть попри її прагнення йти в ногу з новітніми технологіями, багато в чому вона пасла задніх. Вона вже й лік втратила тому, скільки разів Емі товкмачила їй:

— Та ну, мамо, це не так уже й складно! Ти просто вигадуєш!

Еге ж, легко їй казати… Вона народилася в епоху технологій і розвивалася разом із ними. Шерон такої переваги не мала. Вона й досі пам’ятала, як з’явилися перші мікрохвилівки — тоді ще всі зачудовано коментували, як швидко, виявляється, можна спекти картоплю. Власне, та картопля була не зовсім печена, адже її приготували в мікрохвильовій печі… але головним було не це. Сама можливість приготувати картоплю так швидко здавалася справдешнім дивом. Приблизно тоді ж вперше почали записувати телевізійні програми на касети, щоб дивитися їх у зручний час. А зараз так уже ніхто не робить. З появою стрімінгових сервісів ця концепція застаріла, як і антени на автівках…

Колись їй доведеться й собі опанувати ті сервіси. Адже це, схоже, просто-таки страшенно зручно: обираєш фільм чи серіал і одразу дивишся. Наче в тебе вдома стоїть музичний автомат, але замість музики можна вибирати те, що хочеш переглянути.

Шерон могла б перерахувати ще сотню речей на кшталт цих — чудових технологій і пристроїв, яких не існувало в її молоді роки, але які зараз стали такою мірою звичними, що ніхто навіть не звертає на них особливої уваги.

Як швидко змінюється життя. Іноді за ним просто не встигаєш!

Вже згодом, лежачи в ліжку, Шерон знову згадала ту маленьку дівчинку. Мусить же бути якась вагома або принаймні логічна причина, через яку дитина об одинадцятій вечора мила посуд на кухні Флемінґів?.. Точно мусить. Хоча, мабуть, не варто сушити собі над цим мізки. Певна річ, Шерон просто дивиться забагато детективів і читає забагато трилерів.

Утім у неї все ніяк не виходило викинути це з думки.

Зробивши вдих, Шерон дещо собі пообіцяла, щоби тривога трохи вщухла. Вона вирішила, що, якщо зможе вигадати побаченому бодай одненьке логічне пояснення, то дозволить собі просто забути про це. Вона обмірковувала варіант за варіантом і нарешті зупинилася на тому, що здався їй найімовірнішим.

Можливо, вирішила Шерон, це просто родичка Флемінґів з іншого міста. Можливо — це лише припущення, авжеж! — дівчинка вночі захотіла пити, а потім вирішила пограти з водою, що тече з крана. А місис Флемінґ здавалася роздратованою, бо довелося насварити дитину за те, що вона нипає біля рукомийника, коли їй давно вже час бути в ліжку…

Мабуть, так воно й було. Так, напевне, саме в цьому справа.

Відчувши полегшення, Шерон нарешті провалилася у сон.

Розділ третій

Шерон збиралася розповісти Емі про маленьку дівчинку під час їхньої наступної телефонної розмови. Звичайно, найкраще було б надіслати фотографії, щоб Емі побачила все на власні очі, але Шерон знала, що такий подвиг не подужає. Для початку Емі довелося б пояснити їй, як це зробити, а це було проблемою. Шерон боялася попросити про допомогу. Емі була дуже нетерплячою, коли доводилося пояснювати щось по другому колу, і через це Шерон почувалася цілковитою дурепою.

— Це ж не так уже й важко! — щоразу повторювала Емі, і Шерон не могла з нею не погодитися.

Це й справді не так уже й важко. Але чому ж воно все одно не тримається в неї, Шерон, у голові?

Вона була майже впевнена, що задля того, щоби надіслати світлину, потрібно натиснути на оцю маленьку V з колами нагорі й знизу. Ця іконка чомусь викликала в неї асоціацію із «Зоряним шляхом»4. Але вона боялася натискати на неї, не пересвідчившись наперед, що саме ця кнопка їй потрібна.

— Чому не можна просто написати слово «Надіслати»? — спитала Шерон, коли вони вперше обговорювали цю тему з донькою. — Так було б набагато простіше.

— Ні, простіше саме так. І краще, — твердо відрубала Емі, вперто наполягаючи на своєму. — Бо так усе з першого ж погляду зрозуміло. І завдяки однаковим іконкам ти одразу збагнеш призначення всіх кнопок на всіх твоїх девайсах.

Шерон тоді забракло духу зізнатися, що впродовж тривалого часу кнопку живлення вона знаходила лишень завдяки тому, що закарбувала в пам’яті, що іконка на ній схожа на крихітний жіночий пиптик.

Емі була заповзятою, працювала адвокаткою в галузі корпоративного права, і її нова посада на Східному узбережжі була пов’язана з контрактами в царині морських перевезень. Шерон усе це здавалося просто страшенно нецікавим, але Емі досягла значних успіхів у мистецтві переговорів і вивчення інформації, надрукованої дрібним шрифтом. Судячи з її чималої зарплатні, вона була в цьому дойдою. Шерон пишалася дочкою, хоч й не завжди її розуміла.

До виходу на пенсію Шерон вважала, що свої золоті роки вона проведе, більше спілкуючись із дочкою. Але, коли Емі переїхала, Шерон переглянула свою мрію наново і вирішила, що тепер вона матиме можливість вчитися і волонтерити.

Теоретично це була файна ідея, але вже невдовзі після того, як вона полишила світ найманих працівників, Шерон відкрила для себе всі переваги вільного часу і жодного разу про це не пошкодувала. Яке запаморочливе відчуття свободи — робити те, що заманеться, і ні перед ким не звітувати. Шерон подобався її триб життя, навіть попри те, що інколи вона почувалася трохи самотньою.

Вона не хотіла псувати стосунки із сусідами, але, прокинувшись вранці, негайно згадала про маленьку дівчинку, яку напередодні побачила у вікні сусіднього будинку. Либонь, вислухати думки Емі з цього приводу їй таки не завадить…

Але, коли донька несподівано зателефонувала їй трохи згодом того ж ранку, вона й думати забула про таємничу дівчинку. Шерон саме снідала і, щоб відповісти на дзвінок доньки, відклала ложку.

Привітавшись, Емі негайно перейшла до справи:

— Мамо, мені дуже неприємно говорити з тобою про це, але я маю до тебе прохання.

Шерон судомно втягнула повітря. Емі ніколи ні про що її не просила. Ще змалечку донька відмовлялася від материної допомоги, завжди й усьому намагаючись дати раду самотужки. Якщо вже вона звернулася до матері по допомогу, то іншого виходу в неї просто не було.

— Так, авжеж, крихітко. Чим я можу допомогти?

Вона почула, як Емі на тому кінці дроту полегшено зітхнула.

— Я знала, що можу на тебе розраховувати.

— Звичайно. Для тебе — все що завгодно.

— Це не зовсім для мене, — зізналася Емі. — Це для Нікіти.

Для Нікіти?!

У Шерон з’явилося погане передчуття.

Нікіта Рамос була названою дитиною з родини, з якою Емі запізналася, представляючи їхні інтереси на волонтерській основі як спеціальна адвокатка, призначена судом. Емі не надто багато розповідала про Нікіту. Шерон було відомо лишень, що вона з дванадцяти років жила у названій родині і що в житті їй довелося непереливки.

Шерон бачила Нікіту лишень раз, ще до того, як Емі переїхала до Бостона. Тоді вона випадково зіткнулася з ними у торговельному центрі. Емі відрекомендувала їх одна одній, і Шерон помітила, як Нікіта кинула на неї оцінним оком, роздивившись з маківки до п’яток. Певна річ, Шерон відповіла їй тим самим.

Нікіта справила на неї враження міцного горішка — про це свідчили і її зовнішність, і мова тіла. Її довге волосся було майже повністю, за винятком одного пурпурового пасма, пофарбоване в чорний колір. Вбрана вона була в чорну футболку з малюнком — величезний череп, з очної ямки якого виповзала змія. Схоже було, наче дівчина всім своїм виглядом прагнула продемонструвати, що її краще не займати. А ще вона здавалася якоюсь нервовою, наче їй страшенно кортіло от просто зараз викурити сигарету або ще навіть щось гірше. Нікіта привіталася з Шерон і сказала, що рада знайомству, але жодного разу не глянула їй у вічі. Це змусило ту нашорошитися.

— А що з Нікітою? — спитала Шерон.

— Їй треба десь пожити, і я згадала, що ти живеш сама і в тебе на другому поверсі є вільна спальня.

У Емі була звичка сказати щось — і потім дерти мовчака, очікуючи реакції співрозмовника. Йшлося зовсім не про небагатослівність: Шерон знала, що її донька за потреби може бути неабияк переконливою. Ця пауза була стратегічним засобом і давала Шерон можливість осягнути перебіг думок Емі.

— Тобто… ти хочеш, щоб вона мешкала тут, у мене? — спитала Шерон.

Їй було що на це заперечити.

Вона не підіймалася на другий поверх уже цілу вічність і зеленого поняття не мала, в якому стані зараз кімната. Крім того… Підліток, який переїде сюди, який житиме з нею в одному будинку?.. Вона насилу уявляла, як їй вдалося виховати власну доньку — можна вважати, що їй пощастило, адже Емі не була проблемною дитиною. Багато людей її взагалі б зважили просто-таки ідеальною…

І взагалі… чим нині заведено харчуватися в підлітків? Та й хтозна, який емоційний тягар лежить на карку людини, яка зростала у нерідній сім’ї?

А що, як Нікіта щось зробить із будинком? Що, як у неї станеться напад люті? Що, як вона скривдить кота?

Ця думка змусила Шерон здригнулася.

У неї було достолиха причин відмовити, але Шерон знала, що Емі не попросила б її про допомогу, якби не мала для цього вагомої підстави. До того ж Шерон була впевнена, що Емі не стала б навмисно наражати матір на небезпеку.

— Це зовсім ненадовго, — запевнила Емі. — Вона зателефонувала і сказала, що не може там залишатися. Вона була в розпачі й хотіла піти просто тоді ж, але я вмовила її залишитися, поки щось не вигадаю. Чесно кажучи, я гадки не маю, що в них там з біса відбувається. Вона мені не каже, але я знаю, що їй потрібно якнайшвидше звідти поїхати.

— Стривай-но, — перебила її Шерон. — Стривай-но… Я вважала була, що вона вже надто доросла, щоб жити у названій сім’ї.

Вона була цього певна, бо пам’ятала, як Емі допомагала Нікіті знайти житло, коли та закінчила старшу школу. На той момент Емі вже перебралася до Бостона, але примчала до Вісконсину, щоб усе облаштувати. Емі мала добре серце.

— Так. Відтоді вона кілька разів переїжджала. Мамо, я знаю, про що ти зараз думаєш. Ти вважаєш, що, коли вже вона часто переїжджає, з нею будуть проблеми… — так, соромно було зізнатися, але саме про це Шерон і думала. — Але це не так. Нікіта пройшла крізь пекло. Все, що їй потрібно, — це своя кімната й підтримка. Хтось, кому б вона була небайдужа… — Голос Емі був твердим. — Я могла б зателефонувати своїм друзям, але одразу ж згадала тебе. Гадаю, ви порозумієтеся.

— А чи довго вона житиме в мене?

— Дякую, мамо, дякую! Ти найкраща у світі. Я знала, що ти мене виручиш! — Емі заходилася квапливо і неймовірно бурхливо дякувати. Вона говорила так швидко, що питання Шерон просто загубилося серед її реплік. — Я напишу тобі адресу та номер Нікіти. Коли ти зможеш її забрати?

— Та будь-коли, — озвалася Шерон, дивлячись на напівпорожню тарілку вівсянки. На те, щоб завершити сніданок, їй знадобиться лише кілька хвилин. Що ж до інших її планів — посуд може зачекати, та й стосик рушників, які треба розкласти по поличках, також. У цьому й полягала перевага пенсії та життя на самоті. Її час належав їй і лише їй одній. Принаймні так було аж дотепер.

— Я зателефоную їй і скажу, що ти їдеш. Дякую, мамо. Ти класна! — це звучало так, наче Емі й досі було чотирнадцять, а не сорок, і Шерон усміхнулася. Попрощавшись, вона повісила слухавку, щосили сподіваючись, що не припускається жахливої помилки.

Розділ четвертий

Навігатор привів Шерон до одного з бідних кварталів. Їй було відомо, що цей район вирізнявся високим рівнем злочинності. Будинки тут водилися різні. Про деякі непогано дбали, судячи з охайних двориків і ретельно розчищених від снігу під’їзних алей, а от інші здавалися геть занедбаними, фарба на фасадах була облуплена, а подвір’я — захаращені сміттям.

Шерон похитала головою. От як це людям вдається жити з холодильником на ґанку чи з автівкою, яку встановили на шлакоблоки на під’їзній доріжці? Все ж таки, як по-різному усі живуть…

Діставшись потрібного будинку, вона заглушила двигун, вийшла з автівки та пройшла засніженою доріжкою до дверей. Натиснула пипку дзвоника. Там, у будинку, лунали чиїсь голоси.

Спочатку щось сердито вигукнула жінка — що саме, Шерон не розчула до пуття, — потім їй, так само голосно, щось відповів чоловік. Шерон тупнула ногами, струшуючи з черевиків сніг. Нарешті, десь за хвилину, двері відчинили.

У вузькому прорізі замаячила змарніла жінка.

— Чого вам?

— Я приїхала по Нікіту…

Жінка спантеличено витріщилася на Шерон.

Хай йому грець, не варто, мабуть, було казати це з прохальною інтонацією…

Прокашлявшись, вона спробувала ще, цього разу намагаючись говорити впевненіше.

— Я приїхала по Нікіту.

Жодної відповіді. Шерон замислилася, чи, бува, не помилилася адресою.

— Вона тут?

— Тут, — нарешті з огидою промовила жінка. Вона змахнула рукою, дозволяючи Шерон увійти. Потім сердито відвернулася й зникла десь усередині будинку. Двері так і залишилися прочиненими.

Шерон ступнула досередини. Провела очима жінку, яка завернула до коридору. Ліворуч від вхідних дверей були сходи, що вели на другий поверх. Праворуч, у вітальні, на заяложеній канапі сидів голомозий чолов’яга під сорок, втупившись у планшет, який тримав у руках. Він був у навушниках і присутності Шерон, здавалося, не помітив.

— Нікіто? — гукнула Шерон. — Це Шерон Лемке, мама Емі. Я приїхала, щоб тебе забрати!

— Хвилинку! — озвалися звідкілясь згори, і за мить Шерон побачила Нікіту, яка тягнула величезну валізу. Лямка рюкзака була перекинута через одне плече.

Дівчина була вбрана у подерті джинси та масивний світшот. Валіза була важка, судячи з того, як глухо вона гупала сходами. Вигляд у Нікіти зараз був зовсім не таким, як тоді, в торговельному центрі. Дівчина здавалася змореною, під очима в неї залягли темні кола. Пурпурового пасма у волоссі не було.

Жінка стрімко підійшла до них, обличчя в неї було роздратоване. Вона підступилася мало не впритул до Шерон. На мить тій здалося, ніби жінка от-от її вдарить. Але натомість лють жінки виплеснулася на Нікіту.

— То, значить, он воно як? З’їжджаєш, навіть не попередивши завчасно? — вона схрестила руки на грудях.

Нікіта нічого на це не відповіла. Вона просто глянула на Шерон.

— Поїхали, — промовила вона, кивнувши у бік дверей.

— А як же твоя робота? Якщо переїдеш, то не зможеш надалі там працювати. Як ти діставатимешся до роботи без авто? От закладаюся, що ти про це навіть не подумала.

Нікіта знизала плечима.

— Не така вже й хороша це була робота… — вона потягла валізу у бік дверей. — Знайду іншу.

Шерон притримала двері, і Нікіта перетягла валізу через поріг.

— І що, ти просто отак от підеш? — гукнула жінка їм услід. — Ми ж дали тобі окрему кімнату, ставилися до тебе, наче до родички… Без твоєї орендної плати цього місяця мені забракне грошей. І що мені тепер робити? Але тобі на це начхати, так? Погань ти, от ти хто!

— Стривайте-но! — почала була Шерон, але ніхто не звернув на неї жодної уваги.

Нікіта навіть не озирнулася.

— Я не можу залишитись.

Поки вони подвір’ям прямували до автівки, в спину їм лунала несамовита брудна лайка. Не промовивши ані слова, Шерон відчинила багажник, Нікіта поклала туди валізу. Так само мовчки вони сіли до автівки. Заводячи двигун, Шерон озирнулася на будинок і помітила, що той чоловік витріщається на них із вікна.

За кілька кварталів Шерон нарешті порушила мовчанку.

— Яка приємна жінка, просто суцільне задоволення з нею спілкуватися.

— Угу… — Нікіта заправила пасмо волосся за вухо й зітхнула.

— Ти голодна? Можемо заїхати кудись, попоїсти трохи.

Нікіта похитала головою:

— Ні, дякую.

Коли вони були вже неподалік від будинку, Шерон знову заговорила:

— Ми вже майже на місці. Я живу у сусідньому кварталі.

— Гарний район. — Нікіта по-дитячому притиснулася до шибки, роззираючись.

Будинки тут були оманливо невеличкими за своїми габаритами, зважаючи на те, що більшість тутешніх мешканців були з багатіїв. Відпустка на Гаваях. Репетитори, які навчали дітей. Будиночки для відпочинку на північних озерах, куди виїжджали щоліта. Шерон у фінансовому сенсі до їхньої компанії не вписувалася, але не надто через це переймалася.

— Не треба аж такого захвату, — промовила Шерон. — Мій будинок — один із найменших в цьому районі. Власне, він таки найменший. Набагато скромніший за усі інші тутешні садиби.

Рієлтор розповів їй, що колись звели цей будинок як котедж для гостей, які відвідували сусідній маєток. Тоді це її насмішило.

Шерон досі пам’ятала, як відреагувала на будинок донька, коли вперше побачила його. Вони змогли його придбати виключно через те, що Шерон отримала чималеньку компенсацію за автотрощу, в якій серйозно постраждала. Хай навіть кістки зрослися, але нога й стегно вже ніколи не будуть, як колись. Утім шістдесят тисяч доларів — сума, яка незлецьки зарадила одужанню. У Шерон навіть залишилося достатньо грошви, щоби внести перший платіж за будинок. Емі тоді навчалася в дев’ятому класі, і Шерон була в захваті від того, що знайшовся будинок їм по кишені, який ще й розташовувався неподалік доньчиної школи.

Вона, радісно схвильована, влаштувала Емі екскурсію їхнім новим житлом одразу ж після того, як все узгодила з продавцем. Шерон тоді наголошувала, що тепер доньці не доведеться переходити до іншої школи і вона вперше матиме власну ванну кімнату. Шерон знала, що будинок маленький, старий і пошарпаний, але ніяк не сподівалася, що Емі сприйме все аж так без ентузіазму. Намагаючись не втрачати оптимізму, Шерон тоді сказала:

— Є приказка: «Найгірший будинок у кварталі — то найкраща інвестиція!».

На це Емі відповіла:

— Еге ж, але невже потрібно було купувати найгірший будинок у всьому штаті?

Почувши це, Шерон розреготалася.

Навіть зараз ці спогади викликали в неї усмішку. Будинок виявився справдешньою катастрофою, але він віддано служив їм, і найближчим часом Шерон не планувала нікуди з нього переїжджати… а надто з огляду на те, скільки за ці роки в їхнє житло було вкладено зусиль. Вона зробила ремонт в обох ванних кімнатах і на кухні, замінила світильники, пофарбувала всі стіни і наново перестелила підлогу в усіх кімнатах. Дивлячись на старі світлини, складно було повірити, що це — той самий будинок.

Шерон заїхала на під’їзну алею, натиснула кнопку на пульті й зупинилася біля гаража, чекаючи, поки автоматична брама підніметься.

— Нікіто, я хочу…

— Нікі.

— Прошу?

— Звіть мене Нікі. Нікітою мене називає лишень Емі.

— Гаразд.

Це прохання легко було виконати. Звичайно, вона називатиме дівчину Нікі, якщо тій так більше до вподоби, але з боку Емі було б дуже мило повідомити їй про цей маленький нюанс наперед.

Шерон заїхала до гаража й заглушила двигун.

— Отже, Нікі, я хочу, щоб ти почувалася як удома. Я довго жила самотою, тому, якщо тобі щось потрібне, попроси. Я не звикла до того, що в будинку не сама.

— Я у вас надовго не затримаюсь, якщо ви про це.

— Ні, я не про це. — Але Нікі вже відчиняла дверцята автівки, тому Шерон і собі зробила те саме. Вона вибралася з авто й смикнула за ручку багажника. — Взагалі-то, я мала на увазі дещо геть протилежне.

Нікі витягла свою валізу.

— Добре.

Першою до будинку увійшла Шерон. Ця дівчина її бентежила, було важко зрозуміти, що вона за одна. З якого це доброго дива Емі взагалі вирішила, буцімто вони добре порозуміються?

Вони йшли будинком, і Шерон, не в змозі вгамувати хвилювання, не замовкала ані на мить.

— У коридорі є гачки для верхнього одягу. Сюди ж, на килимок, можна поставити черевики, якщо ноги промокнуть… — Вона роззулася, зняла куртку і повісила її на гачок, але Нікі просто кивнула, навіть не збираючись роззуватися або знімати свій світшот.

— Отут у мене, як бачиш, кухня, — вела далі Шерон. — Он за тими дверима — пральня. Можеш вільно користуватися пральною машинкою та сушаркою. Якщо з цим виникнуть якісь проблеми й потрібна буде допомога, скажи. Вони дуже сучасні і доволі круті. Я дуже довго з ними розбиралася, — зізналася вона. — Довелося йти на ютуб і аж тричі передивлятися відеоурок, перш ніж я второпала, як дати їм раду.

Нікі слідом за нею йшла будинком, тягнучи за собою валізу, заплечник теліпався в неї на лікті. Вона роззиралася, ніби запам’ятовуючи, де є виходи, і, здавалося, була готова будь-якої миті дременути звідси світ за очі.

Пройшовши вітальнею, Шерон вказала на рудого кота, який лежав, розтягнувшись на спинці канапи.

— Це Серж. Він у мене ще той ледацюга, певно, він тобі не надокучатиме.

Нікі нахилилася, щоб погладити Сержа, і кіт вдячно підставив їй голову.

— Який гарнюня, — промовила Нікі, чухаючи йому шийку. — Його й справді звуть Серж?

— Це скорочення від «Сержант Пузило».

— Крутяк, — схвально кивнула Нікі.

Вони рушили далі. Шерон показала Нікі вхідні двері і повела її в глиб будинку, аж допоки вони не дісталися її власної спальні та прилеглої до неї ванної. Шерон увійшла й прочинила двері до ванної.

У Шерон була багато разів пропрацьована промова, яку вона зазвичай виголошувала, влаштовуючи гостям екскурсію будинком, таке собі вибачення за габарити кімнат. За звичкою вона почала була:

— Так, вона не дуже велика, але ж я живу сама, тому…

Нікі нарешті облишила свою валізу й тепер зачаровано роздивлялася кімнату.

— Та я в житті не бачила гарнішої ванної!

Вона нахилилася і заходилася роздивлятися підлогу, вимощену шестигранною плиткою.

— Ти це зараз серйозно?

Нікі випросталася й кивнула:

— Вона така гарна. І повністю у вашому розпорядженні. — Вона провела пальцем по гранітній стільниці і глянула на підвісні світильники у формі тюльпанів, зроблені «під старовину» — Шерон вони припали до душі не лишень за їхній вигляд, а й за рожеве світло. — Напевно, вам дуже подобається тут жити.

— Це й справді так. Багато з моїх однолітків вже замислюються про переїзд до будинку для літніх людей. Напевно, в цьому є свої переваги, але я хотіла б прожити тут якомога довше.

— Якби я мала такий будинок, я б ніколи звідси не переїхала.

Шерон усміхнулася:

— Еге ж бо, я тієї самої думки.

Нікі кивнула й озирнулася до неї:

— Отже, якщо я спатиму на канапі, де можна розкласти свої речі? У пральні?

Шерон не одразу зрозуміла, що саме Нікі має на увазі.

— Ні-ні-ні, ти не спатимеш на канапі. Ти житимеш у старій кімнаті Емі на другому поверсі. Ходімо. Я проведу тебе нагору.

Вона рушила до дверей, за якими були вузькі дерев’яні сходи.

Колись вони вели на горище, але попередні власники зробили з нього ще дві спальні й ванну кімнату. У великій кімнаті жила Емі, а з другої вони з Шерон зробили комору. Вони називали її «кімнатою для всякого-різного». Все це Шерон розповідала, поки вони підіймалися сходами.

Коли вони дісталися кімнати Емі, Шерон з полегшенням побачила, що там чисто і немає пилу, ліжко застелене, а на підлозі та на комоді нічого не валяється.

Напевно, Емі навела тут лад, коли приїжджала востаннє.

— Почувайся як удома. Комод має бути порожній, тож місця тобі вистачить.

Нікі поставила валізу поруч із ліжком і підійшла до вікна.

— Вікно виходить на заднє подвір’я, — сказала Шерон, і собі підступившись до вікна. — Нічого особливого.

— А хто живе у тому будинку? — спитала Нікі.

З висоти другого поверху можна було роздивитися заднє подвір’я сусіднього будинку і зазирнути просто в одне з вікон на другому поверсі. Шерон не потикалася сюди вже цілу вічність і навіть забула, що звідси відкривається такий чудовий огляд.

— Флемінґи. Подружжя. У них є син-підліток і маленький песик.

— Ви з ними знайомі?

— Ні, ми ніколи не спілкувалися. Просто я іноді проїжджаю повз їхній будинок.

— Зрозуміло.

— Але вчора ввечері я помітила у них щось дивне… — Шерон не збиралася зачіпати цю тему, але ця фраза наче сама собою в неї вирвалася.

— Тобто, «дивне»?

Шерон знизала плечима.

— Мабуть, це просто дрібниця, навіть не варта уваги. Але вчора ввечері, десь годині об одинадцятій, я вийшла надвір, щоб подивитися на місяцеве затемнення… — Шерон зробила паузу, і, коли Нікі жодним чином це не прокоментувала, повела далі. — …І я побачила, як маленька дівчинка вручну миє посуд у них на кухні. Дуже маленька дівчинка, мабуть, їй було всього лишень років п’ять чи шість. Мені здалося, що вона стоїть на табуретці. Мене це вразило, адже у Флемінґів немає доньки. Принаймні я її раніше ніколи не бачила, і…

За виразом обличчя Нікі було складно зрозуміти, про що вона думає. Невже вона вважає, що Шерон — стара пліткарка, якій нема чого робити, окрім як стежити за сусідами?

— …і навіть якби в них була донька, з якого б це дива їй мити посуд об одинадцятій вечора? — промовила Нікі, завершуючи її думку.

— Еге ж бо, — кивнула Шерон. — Я собі вирішила, що в них гості. Але навіть якщо це й справді так, нащо тій малій мити посуд?

Нікі кивнула, обмірковуючи її слова.

Шерон додала:

— А потім я побачила, як увійшла місис Флемінґ. Все це тривало буквально кілька секунд, але було помітно, що вона розлючена. Вона смикнула дівчинку за руку, потягла її за собою… і більше я їх не бачила.

— Мабуть, то була їхня названа дитина, — зауважила Нікі.

— Навряд чи в них є названа дитина, — заперечила на це Шерон. І тут-таки зрозуміла, що взагалі-то їй мало що відомо про цю родину.

— Може, ви просто не знали, що вона в них є, — сказала Нікі. — Це пояснило б ту сцену, що ви її побачили. Маленька дитина миє посуд пізно ввечері. Можливо, її покарали, а потім вона вскочила в ще серйознішу халепу, бо не змогла зробити все як годиться.

— Та ні ж бо… — Шерон була вражена. — Повірити не можу, що хтось здатний ставитися таким чином до маленької дитини!

Нікі засміялася. Сміх її більше скидався на вороняче крумкання.

— А дарма. Таке трапляється повсякчас.

— Але ж вона така маленька! Вона зовсім крихітна!

— І що з того? — примружилася Нікі. — Я багато чого могла б вам розповісти…

Шерон наче в яв почула відгомін слів Емі: «Нікіта пройшла через пекло. Все, що їй потрібно, — це своя кімната та підтримка. Хтось, кому б вона була небайдужа…»

Отак от просто… Така дрібничка…

— Я її сфотографувала на телефон, — зізналася Шерон. — Можеш глянути і сказати, що думаєш з цього приводу? — не чекаючи відповіді, вона витягла смартфон, знайшла найчіткіше фото з усіх і продемонструвала його Нікі.

Дівчина взяла смартфон. Якусь мить роздивлялася зображення на екрані, відтак переглянула решту фотографій, і нарешті зупинилася на тій, яку Шерон відкрила спочатку.

— От бідося… — співчутливо сказала вона, скинувши голову й зустрівшись із Шерон очима. — Хтось має їй допомогти.

— Ти й справді так вважаєш? — чомусь Шерон було неприємно чути, як хтось інший озвучує її думки вголос. — Я теж про це думала, але не могла добрати, що робити. Я не помітила, щоб із нею жорстоко поводилися. Просто це було… ну, скажімо так, дивно. До того ж я не знайома з цією родиною.

— Так, це проблема… — зауважила Нікі.

— Як гадаєш, чи мені варто кудись звернутися?

— Ви про ювенальну службу?

— Щось на кшталт цього.

Нікі задумливо пожувала губу й похитала головою:

— Вам не вдасться довести, що з нею жорстоко поводилися. І ви навіть не знаєте, що це взагалі за дитина. Може виявитися, що це все — просто якесь непорозуміння.

— Якось воно не дуже скидається на непорозуміння, — зауважила Шерон.

— От і мені так здається.

— То що ж тоді робити?

— Здобути про них більше інформації і спостерігати. Повірте, якщо щось здається вам химерним, найпевніше, і справді пахне смаленим. Звертатися з цим кудись можна буде лише тоді, коли ви матимете більше відомостей. Якщо зробити це зарано, вони встигнуть все приховати… — здавалося, Нікі говорила, зважаючи на власний досвід, і Шерон знову замислилася, через що саме цій дівчині довелося пройти.

— Гарна порада.

Шерон визирнула у вікно, але на вулиці нікого не було. Ніщо не вказувало, що в родині Флемінґів є якісь проблеми.

Розповівши про все Нікі, Шерон відчула полегшення. Дві пари очей завжди краще, ніж одна.

Розділ п’ятий

— Міє! Міє, де ти? — пролунав різкий голос Мем від вхідних дверей.

Мія виповзла з-за канапи.

Досі ніхто не знав про це її таємне місце, і вона воліла, щоб так воно залишалося й надалі. Коли Містер десь їхав, Джейкоб був у школі чи сидів у себе в кімнаті, а Мем не було вдома чи вона була зайнята, це було єдине місце у всенькому будинку, яке належало їй, Мії, — єдине місце, де її ніхто не чіпав. Звичайно, у неї ще була її комірчина в підвалі, але їй не дозволяли спускатися туди вдень: адже вона мала чути, коли її покличуть.

Коли хтось з родини бачив, що вона байдикує, їй негайно вигадували якусь роботу. Але поки вона нікому не потрапляла на очі, її не чіпали.

Мем не подобалося, коли вона сиділа на їхніх меблях, а чатувати повсякчас на сходах було надто виснажливо. Можливість сховатися за канапою стала їй у пригоді, але доводилося постійно пильнувати. Якщо вона не прийде, коли її покличуть, то вскочить у халепу. А ще, якщо Мем побачить, де саме вона ховається, — її достеменно покарають.

— Я тут, — озвалася Мія, виходячи до передпокою, щоби зустріти Мем. Пес Ґрізвольд, вірний Міїн кумпель, теж уже був тут.

Мія забрала сумочку Мем з ключами й повернулася, щоб прибрати їх: ключі вона мала повісити на гачку в кухні, а сумочку сховати в шафу для білизни — Мем вважала, що туди грабіжникам точно не спаде на думку зазирнути.

Мія чула, як там, у передпокої, Мем скидає свої черевички на високих підборах. Вона знала, що зараз їй треба буде підняти їх і віднести на поличку для взуття в гардеробній Мем і Містера. Але насамперед їх слід оглянути. Якщо черевички виявляться брудними, їх доведеться почистити, а якщо тьмяними — треба буде налощити. Мем дуже прискіпливо ставилася до своїх речей.

— Йой, Міє, оце в мене був день! — голос Мем звучав стомлено. — Мені довелося аж годину чекати на лікаря, а потім він навіть не став мене слухати! Після цього мені треба було заїхати до шпалерника і передивитися зразки тканини. Жахіття якесь! На вулицях була така тягучка, що я мало не запізнилася на манікюр. А потім ми домовилися були з подругою повечеряти у ресторані, а вона спізнилася! Я так зморилася! Більше ніколи не плануватиму стільки справ на один день. Тобі так пощастило, що ти весь час сидиш удома!

— Так, Мем, — озвалася Мія з кухні.

Вона встала навшпиньки і повісила ключі на гачок. Вона страшенно пишалася, коли вперше зрозуміла, що вже так вигналася в зріст, що могла дотягнутися до нього навіть без табуретки. Завдяки цьому вона зрозуміла, що змінилася відтоді, як три Різдва тому опинилася в будинку Флемінґів. Звичайно, вона могла глянути на себе в дзеркало, але їй не подобалося власне віддзеркалення. Мем підстригла її дуже коротко, Джейкоб казав, що вона через те схожа на Дору-мандрівницю5. Мія мріяла про довшу зачіску, але щоразу, коли волосся трохи відростало, Мем брала ножиці та обрізала його як Бог на душу покладе.

Але так було не завжди. Просто якось Мем набридло розчісувати її після того, як Мія помила голову. Вона заявила, що з довгим волоссям забагато мороки, і відтоді її підстригала. Якби Мія мала фотографії, вона знала б достеменно, яке волосся в неї було раніше і як вона змінилася за цей час, але Мем чітко дала зрозуміти, що фотографувати Мію заборонено. Якось Джейкоб сфотографував її і домалював їй кролячі вушка і носик. З ними вона виглядала такою гарненькою й кумедною!..

Він попередив її, щоб вона не розповідала про це його матері.

— Зробиш це — начувайся, — застеріг він.

Інколи Джейкоб погрожував, що розмаже її по стінці або викине у двір, але ніколи не робив ніц із того. Іноді, коли Мем сварила його, Мія бачила, що він насилу стримує гнів. З Мією Джейкоб переважно був доволі люб’язним. Коли Мем не бачила, він пригощав Мію смаколиками за те, що вона часто прибирала за нього собачі какавельки на задньому подвір’ї. Самій Мії це не здавалося аж такою проблемою. Зазвичай Ґрізвольд чимчикував попереду і гордо демонстрував, де саме їй треба навести лад. Дурбецало мале.

Мія поставила сумочку Мем у шафу для білизни, поруч з рушниками для рук, а потім поправила рушники, щоб стосик був охайний. Повернувшись по черевички Мем, вона з неабияким полегшенням побачила, що вони чисті і їх не потрібно вилощувати. У цьому була одна з переваг зими. Коли Мем ходила снігом, на підошви її черевичків не потрапляли пил і бруд.

— Міє, а ну хутко сюди! — гукнула Мем із кухні.

І досі стискаючи туфлі в руках, Мія квапливо підійшла до неї.

— Так, Мем.

Ґрізвольд, як завжди, вигецував за нею назирці. Джейкоб завжди казав, що він був її тінню.

— Ти вже закінчила прання?

— Так, Мем.

— Речі розвісила?

— Так, Мем.

— А чи прибрала у ванній нагорі й чи помила підлогу на кухні?

— Так, Мем.

— Наповнила дозатори для мила й викинула сміття?

— Так, Мем.

Мія пишалася, що подужала зробити все це за рекордно короткий термін. Хоча взагалі-то Мем було байдуже, скільки часу вона на це витратить.

— Де Джейкоб?