Курва війна: роман-версія ebook

Ухачевський С.

Курва війна : роман-версія / С. Ухачевський. — Тернопіль : Видавництво Бог­дан, 2025. — 240 с. 

ISBN 978-966-10-2572-0

© С. Ухачевський, 2025

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Присвячую побратимам та посестрам, з якими пройшов 2014-2022 роки: АТО, повномасштабне вторгнення, волонтерство, близьким і далеким, живим і загиблим. Тим, хто залишається і досі на війні, і тим, хто не втомився волонтерити. Слава вам!

За деякими джерелами, путін планував розпочати повномасштабне вторгнення в Україну ще у 2020 році, але через пандемію ковіду цього не сталося. Цей роман — версія того, як могли б розвиватися події в Україні й у світі, якби держава-терорист таки розпочала війну в лютому 2020 року. Якби не пандемія, якби до влади в Україні прийшов інший президент, якби у нього владу відібрали військові… В будь-якому разі, усе було б по-іншому. Але як?

До вашої уваги авторська версія цих подій.

Звісно, приємніше описувати історії людей без війни, без тих реалій, в яких ми насправді живемо, без обстрілів, без загибелі рідних. А так… А так — курва війна і курви її нам принесли. Принаймні так вважає головний герой цього роману.

Автор фото на обкладинці Ростислав Кручок, побратим автора. Схід сонця в степу. Вид зі спостережного пункту. Миколаївщина, літо 2022 року

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

8.

Вони можуть на якусь мить здолати всіх за допомогою меча, але ніколи за допомогою думки. А народ, якому нема чого передати іншим народам, тим, кого він хоче підкорити, недовго залишатиметься сильнішим.

Астольф де Кюстін «Росія у 1839 році»

Того понеділка ми переодягались у стару українську форму, що була дбайливо прихована майже в кожного «поліцая». Знову метаморфози. І я вже не «підполковник». Я той, ким є насправді. Й мені радісно знову відчути на собі рідний камуфляж, його запах, спогади, що живуть у ньому. Радісно і знову трохи страшно. Треба це пережити, перейти бар’єр страху перед майбутніми боями. І я зможу це зробити. Уже не вперше.

Кількох реальних, ідейних колаборантів, із поліцаїв, уже пристрелили, тільки-но вони почали хапатися за зброю і погрожувати нашим хлопцям. У Києві Рада Оборони оголосила загальне повстання. У Полтаві, Чернігові, Сумах, Черкасах, Запоріжжі — також. Тепер я почав розуміти, про які, власне, «бригади» козаків недавно пропердів пуйло. Вони були у підпіллі, й вони були на нашому боці.

Я не був штабним і ніколи не розумівся у глобальних планах військових дій, тому відразу сказав, що максимум, на що погоджуся, то це керування штурмовими або диверсійними підрозділами. На що мені майже вмить дали добро. У мою групу увійшли Ровер, Сонце і ще десять бійців із колишніх оборонців Києва, які знали мене раніше і довіряли мені. Найвідповідальніше завдання отримала Оленка — вона опікувалася нашим маленьким щастячком. Оля мала укомплектувати аптечки бійцям. Ми не були злагоджені, не були достатньо знайомі між собою, але то — партизанка, то інший світ. Велике повстання. Омріяне. Жадане. І зараз Вася проводив з бійцями КМБ на мінімалках. Ми знали Київ і мали конкретні завдання. На жаль, цього разу були у резерві. Але всі усвідомлювали, що резерв — то не надовго.

Наші повстанці вже захопили переправи на Лівий Берег. Бої розпочалися на підступах до Києва — Святошин, у районі Одеської площі, на Печерську.

Довкола нашого штабу в провулку Заремби відбувався рух — приїжджали та від’їжджали машини, привозили амуніцію, безпілотники, провізію, відразу запрацювали волонтери. Не уявляю, звідки це все у них було, на яких складах, і звідкіля узялося: форма, «розгрузки», медичні засоби, бронеплити, шоломи, консерви… Як кажуть, любе-голубе. Це було так потужно і правильно, аж дух захоплювало. Це стимулювало й надихало.

Привезли і на моє прохання Жуліка. Його викинули з машини в наручниках та підштовхнули до мене.

— Дядя Толя, що сталося?! — вдавав нерозуміння Жулік.

— Ми ще в таборі знали, хто ти, — сказав я, вже давно перегорівши ненавистю до цього пиздюка. — А тут я отримав підтвердження. Ти стукачок, друже. Під ефесбє.

— Ні! Це брехня!

— На жаль, правда.

Він сів на газон і опустив голову:

— Так… Я виживав. Як міг. Я ще малий, дитина! Дай мені шанс. Дядь Толя!

— Ми контролювали тебе. Ти знав тільки те, що можна було. Тому для підорів і кумів толку від тебе було мало.

Він опустив голову і заплакав:

— Мені було страшно… Вони вбили батька на моїх очах. Це правда!

— Я знаю... Знаю, що це брехня. І знаю, що ти насправді не встромив стамеску в пузо кацапу. Це був інший хлопчина. Його відразу живцем розтерзали кацапи. Живцем! Я все це знаю. Але ж ми з тобою пройшли табір… лісоповал, морози... Смажених блатних… Ми вивезли тебе цілим і неушкодженим, а ти не перестав «стучати» й тут. І головне: ти мені дав неправдиві відомості про москальську логістику. Там не було складів. Жодного.

Він ще більше розревівся.

— Я… — Жулік хотів щось пояснити, але не зміг.

— Зрадник завжди знайде собі виправдання, — покивав я заперечливо й підколов: — Яку ж ти нам цього разу патріотичну пісеньку заспіваєш?

У Києві, з боку Печерська, запрацювали підорські танки. Малий перелякано здригнувся від звуків вибухів, зіщулився. Потім долинули звуки запуску «джавелінів», добряче гепнуло раз, другий, затим іще краще, гучніше — почалася детонація боєкомплектів танчиків. Жулік раптом підвів на мене погляд і сердито просичав:

— Ви їх не переможете. Це неможливо, як ви цього не розумієте?! Вас усіх переб’ють, як зайців.

— А ми спробуємо…

— Ідіоти, — зло сказав.

— Але ми знаємо ще дещо інше… — посміхнувся я. — Ти взагалі не той, за кого себе видаєш. Тобі двадцять один рік, ти маєш рідкісне генетичне захворювання, тому в тебе вигляд, як у хлопчика… Вчився на курсах акторської майстерності… Сам напросився попрацювати в таборах, щоби подалі від війни і за гарну зарплату. Позивний… «Ігрок».

— Капець, — тільки й сказав на те Ровер, який приєднався до нашого діалогу, зацікавлено дослухаючись до цієї історії.

Я криво посміхнувся:

— Коли у нас було скрутно з їжею, цей «ігрок» ночами підхарчовувався в кума, — я поділився з Ровером.

— Щур, — вирішив той.

— Так! — істерично заверещав Жулік, намагаючись звестися на ноги, але я не дав, притиснув його ногою за плече. — Я хотів вижити, ось і все…

— І все?

— І вас, долбойобів, здавати, щоб усе це закінчилося, — кивнув у бік, звідки долинала інтенсивна стрільба.

— Не вдалося, — констатував я.

У Києві розгорталися бої. Наші наступали, навіть за звуками було чути, що бої переносяться і вже тривають десь у районі площі Лесі Українки. А я все, що хотів, уже сказав цьому дрібному засранцю. Більше слів не було. Я дістав пістолет і без сентиментів вистелив йому межи очі. Учора з РО мені дали добро на ліквідацію.

Ніхто на це й не звернув якоїсь уваги, тільки Ровер наказав бійцям винести тіло за межі обійстя. Сонце з Оленкою зацікавлено визирнули у вікно і повернулися до своїх справ… Курва війна.

— Дякую, — тільки й сказав я Васі і пішов у хату.

Однаково на серці мені було погано. Попри все лайно, яке було в Жуліку, він нас завжди веселив у таборі, навіть у найскладніші хвилини нашого непростого зеківського буття. Півтора року поруч — зради і позитиву. Парадокси нашого часу. Метаморфози.

Дівчата мене навіть не запитали, хто це був і чому я його застрелив. Сонце зціджувала з грудей молоко в баночку, щоб Оленка могла погодувати наше щастячко, поки та займатиметься медичним забезпеченням підрозділів. Розповідала малій про молочні суміші — як і коли їх готувати. Оленка це все ретельно записувала маркером на холодильнику. І я зрозумів, що Сонце планує виходити на бойові.

— Ти не підеш з нами, — вирішив я, глянувши спідлоба на неї.

— Чому це? — аж закипіла вона.

— Здогадайся, — розвів я руками.

І щойно помітив, що пістолет досі у мене в руці. Поставив його на запобіжник та повернув у кобуру.

— Я піду, — не менш сердито подивилася на мене.

— Це наказ! — гаркнув я.

— Не зрозуміла… А хто ти мені, щоб наказувати?

— Якщо ти раптом забула, то я командир групи, в якій ти у нас числишся медиком.

— Є папери, беерки, якісь розпорядження?

— Їх нема, тому ти не з нами. І це наказ.

— Сподіваюся, письмовий? — засміялася вона.

— Це наказ, — я не знайшов, що ще їй сказати. — І його не обговорюють. Як зараз працює наш документообіг, ти сама знаєш…

— Я не можу не піти, — стояла на своєму Оля. — У вас нема бойового медика.

— Мала, — гаркнув я, — ми всі вже за роки й роки вміємо собі накладати турнікети і рятуватися від контузій.

Вона притупнула ногою, але погодилася та крізь зціплені зуби відповіла:

— Так, друже командир… Тоді я тут облаштую стабункт.

— Годиться. Розумно.

Я вийшов на вулицю. Подивився вгору. Там був зоо­парк. Безпілотники ширяли у небі, як у себе вдома. Це працювали хлопці з дивізії «Шулік Мадяра». Наскільки я знав, їх вивіз сюди Павлович. І знав, що вони отаборилися десь на Деміївці, тобто поруч. Звідти і працювали.

Щойно виявляли якусь підарську ціль, чи то гармату, машину — будь-що, туди одразу залітала «ефпівішка». Протягом години в межах столиці все важке, що було у кацапів, вони подавили начисто. І перейшли на «м’ясо». Поодинокі цілі, бліндажі — все зносили. Наша повстала піхота наступала з неймовірною швидкістю.

«Мирні» кацапи знову почали драпати на Південь, на Обухівську трасу й у бік Білорусі, через Вишгород. Якщо першим пощастило більше, то інших почала розстрілювати перед дамбою Київського моря лугандонська бригада «росічі».

Це було пекло абсурду. Перші машини заглухли, продірявлені крупнокаліберними кулеметами. Колона застигла на місці. Кацапи вилізали з машин та бігли до своїх убивць, розмахуючи підорськими різнокольоровими та підорськими червоними прапорами зі жалібними криками: «Мальчікі! Нє убівайтє! Ми сваі!». Мов сарана, вони бігли по трупах перших утікачів, яких уже поклали на віки вічні «мальчікі», тягнули за собою своїх дітей, котрі заливалися істеричним переляканим вереском. І падали, скошені кулями, аби бути розчавленими натовпом утікачів, що перли, мов зомбі, на кулемети. Попи у святочних білих ризах виставляли перед собою ікони, блаженні матері на витягнутих руках несли перед собою дітей, сподіваючись, що попередніх діток добрі «росічі» просто не помітили, помилилися, тому стріляли. Вони вперто йшли по трупах під кулі, не зупиняючись… Смерть не жаліла їх.

— Нє прєкращать агонь па прєдатєлям! — верещав комбриг «росічєй», біснувато насолоджуючись видовищем нищення «мирняка».

Колоні, якій «пощастило» вирватися на обухівську трасу, таланило теж недовго. Вони потрапили у пастку туману війни, між двох вогнів. Кацапи думали, що це наступають переодягнені повстанці під «чужими» прапорами. Повстанці бачили ворожі прапори, тому відкривали вогонь на ураження. Місцеві в селах, пам’ятаючи про те, як кацапи розправлялися з українським населенням, як знищували наших біженців, не жаліли і цих. То була сліпа помста, яка не мала і не знала меж, вона не мала логіки і не була знайома з гуманізмом. Курва війна.

Ця колона зникла, розчинилася між боліт та лісів Обухівщини.

…Я сів на вулиці, щоб нарешті поснідати. Дівчата принесли мені варені яйця й салат. А я би вже з’їв і смажених на салі. Огида до них у мені уже теж перегоріла. Мені складно догодити… Та… не буду вередувати. Головне, що був гарячий міцний чай і шоколадні батончики. Це повстання у мене розпочалося в цілком комфортних умовах.

Щойно встиг поїсти, як прозвучав дзвінок. Дублет:

— Ти ще живий, діду?!

— Живіший за всіх живих, пацанчику!

— Генерал тебе чекає. Є діло. Виїжджай… Старі казарми першої роти.

— Зрозумів…

— І своїх засилай на Одеську площу. В підпорядкування до групи «Південь». Я сам дам інструкції Роверу. Він старший. Паролі маєш?

— Так.

— Бігом!

Я коротко повідомив Васю про нові накази, заплигнув у свою машину, перемотану на стійках синім скотчем. Під парканом на спині лежав Жулік, чомусь усміхнено дивлячись скляними очима в небо. Дірка в лобі від кулі мала вигляд відразливого демонічного третього ока. Мені не було його шкода. Він обрав свій шлях. Я — свій. Зараз він пролягав на Деміївку, на завод, з якого у нас усе починалось. І це мій шлях боротьби. Бо там мені явно не запропонують відпустку. А надішлють туди, де козам роги правлять. Або ще далі.

Дорогою назустріч наші бійці вже вели колони полонених підорів. Здебільшого зовсім юних, схоже, необстріляних москаликів. Ну, не так… Вже обстріляних. І вже полонених…

Я зупинився, щоби пропустити одну групу. До мене підійшов хлопчина з конвою і радісно повідомив:

— Там усе закінчується, — кивнув у бік Печерська.

— Друже, — на філософський лад відказав я, — це тільки початок. Нам ще пів України звільняти.

— А ви мене не пам’ятаєте? — запитав боєць.

Я придивився і пригадав того «ботана», котрий у перші дні повномасштабки підходив до мене й бідкався, що не знає, чи зможе вбити ворога.

— Не вірю, — сказав я і вражено вийшов із машини.

Ми обнялися, наче були давніми друзями.

— Ти живий-неушкоджений… Тоді сумнівався, чи зможеш убивати…

— Та зміг, — ніяково відповів. — Це ж як у першому сексі, головне — почати, а далі піде, як по маслу, — підморгнув.

І я зрозумів, що у нього вже був перший секс. Мабуть, і любов. Дівчата люблять справжніх воїнів, захисників, від яких відгонить тестостероном, адреналіном і впевненістю. А він став справжнім воїном. Міцний, упевнений у собі, розвальцем, з почуттям власної гідності веде отару полонених овець.

— Багато хапонув війни? — запитав я, поглядаючи, де кінець колони, бо генерали не мають чекати.

— Без вихідних… — дещо гордовито зізнався. — Багато… Ви поспішаєте?

— До генерала… Чекає…

І він командирським голосом гаркнув на полонених, які ледь повзли дорогою:

— Ану, бігом відійшли убік! Дали дорогу. Бігом, скотиняки!

І ті покірно розступилися. Серед цієї маси я раптом упізнав героїчного майора, котрий з ліхтариками і в обвісах вимагав у мене на переправі славити расєю. Знову подарунок долі. Фсьосєбєшнік сам потрапив до моїх рук. Ну, як мені їхати до генерала з порожніми руками?

— Друже, — попросив я побратима, — зроби мені презент, на честь нашої зустрічі, — кивнув на майора, котрий опустив голову, очевидно, теж мене упізнавши. — Схоже, в піхоту затерся ефесбешник…

Той з ніг до голови оцінив полоненого і на знак згоди кивнув.

Я відчепив кобуру з надокучливим громіздким стечкіним — мрією будь-якого солдатика, і передав воїну:

— І я тобі подаруночок… Залишився від нашого першого комбата, Апостола, — награно зітхнув. — Героїчний чувак був. Загинув.

— Я пам’ятаю того гандона, — кивнув задоволено він, беручи подарунок. — Усі знали, що ви з Артистом його приговорили.

— А ти про Артиста щось чув? Де він зараз? Живий?

— Загинув на Житомирській. Снаряд… Я бачив на власні очі…

— Шкода… Курва війна.

Ми знову обнялися на прощання, подякували одне одному за подарунки. Я стягнув майорові руки за спиною монтажною стяжкою, на очі натягнув підшоломник, перемотав очі скотчем, заштовхав на підлогу під заднім сидінням машини і поїхав далі.

Зустріч приємна, надихальна, тепла і головне — корисна. Тільки жаль, що не вдалося довше поспілкуватись. Але зараз час швидких рішень, а якщо генерал щось надумав, то це потрібно реалізувати. А ще я у штабі зможу побачити побратима Дублета. А ще… Артист… Шкода.

* * *

Ми з Бабцом, ведучи «бізнес», спілкувалися тільки в месенджерах, щоб не зустрічатись і не привертати цим уваги. Одного разу він мені написав: «До вас скоро прийде нова партія ЗК. З ними буде стукач. Позивний «Ігрок». На вигляд пацан, хоча йому двадцять років. Якась генетична патологія. Насправді — професійний стукач»… А переді мною чомусь досі стояла картина, як Жулік під парканом «дивиться» усміхнено засклілими очима в небо. І ще «третє око» посеред лоба. Чому я це пригадав? Бо поки я сидів на нараді в генерала, Бабець надіслав мені повідомлення з погрозами. Обіцяв мене скоро знайти, убити, зарізати, перемолоти на фарш, живцем поховати, спалити на вогнищі, розіп’яти і так далі…

Коли нарада закінчилась, я попросив у генерала дозволу зробити з ним у формі фотку і надіслати тому підору. Холод дозволив, пояснивши, які я маю здійснити запобіжні заходи, надсилаючи фото… Час змінився, цифровізувався, тож, щоби не стати легкою мішенню, треба бути обережним.

Замість тисячі слів… Після мого селфі зі смішною пичкою на фоні нашого Прапора і в обнімку з відомим на весь світ генералом Холодом Бабець заблокував мене й видалив усе листування. Але у мене були скріни. До речі, про всяк випадок.

Як на зло, Дублет був на виїзді, тож ми з ним не змогли зустрітись. А генерал наказав мені очолити щойно сформований розвідувальний батальйон. (Тут він спетляв з уточненням, що це за підрозділ.) Але я за час відсидки настільки відстав од технологій, які почали застосовувати в сучасних методах ведення бойових дій, що тільки на те заперечливо замотав головою.

— Як?! Вони ж зараз сидять за пультами управлінь, вилітають десятки безпілотників, працюють реби. І все це має відбуватися злагоджено, гармонійно. Та ні. Я люблю і вмію працювати на землі.

— Ти, як отой твій друг Дублет, бородате одоробало, — розсердився Холод. — Десь би лазило. Кудись повзало. Пацани, ви живете у новому світі!

— Я не офіцер, не професійний військовий. Ти не можеш призначити мене комбатом. Забув?

— До сраки, друже! Краще, щоби підрозділом керував досвідчений сержант, аніж офіцер-довбойоб. Це правильно. Через таких довбойобів загинули тисячі бійців. Наших хлопців. Ось це — неправильно. Ми повинні берегти наших бійців. Для нас вони не «м’ясо». У нас є курси, ми готуємо нових офіцерів. На мою думку, тобі не потрібні ці курси.

Помовчав, дістав із шухляди документи, на яких лежав погон полковника, і поклав переді мною на столі.

— Ти офіцер, — повідомив. — Тобі присвоєно позачергове звання полковника Збройних сил України.

— Ні!

— Так, пане полковнику…

— Це взагалі щось нове. Ось так стати вищим офіцером, — я був більш як здивований. — Це нормально?

— Слухай, Толь, це не почесне звання… Це оцінка твоїх здібностей і навиків. Ми змінилися, наш світ змінився, поки ти відпочивав на Далекосхідних курортах… У нас тепер усе працює по-іншому. Ми не переобтяжені політиканами, корупціонерами, відкатами, цивільними указами, цивільними міністрами оборони і політичними надбудовами, дебільною судовою системою у час війни. Ми армійці, ми військові, ми специ. І ми на війні. У нас усе просто. Нам насрати на те, хто олігарх і скільки у нього грошей, хто депутат і скільки вони вкрали. Схема така: вкрав — віддай — сиди або стань під розстрільну стінку. В нас є мета і завдання, котрі ми виконуємо відповідно до присяги Україні. І ти під присягою. І ти довів свою вірність Україні та показав уміння, професіоналізм у найскладніших обставинах. Тебе достойно оцінили, тому я вручаю тобі погони полковника.

— Друже, — я аж розгубився від такої тиради, — дай мені роту, дай мені взвод, і ти отримаєш результат. Даси мені батальйон — я не знатиму, що з цим щастям робити. Я можу стати одним із тих довбойобів, через яких гинуть бійці!

Генерал задумано походив кімнатою, подумав і наказав:

— Поїдеш на курси у Вінницю.

— Яке нахрін?! — я обурився. — Війна тут, у Києві!

— Поки ти втикав у телефон на нараді, ми прорвали оборону. Київ вже на першій лінії оборони. Кацапи в оточенні від Житомира до Святошина. Від Чорнобиля до Умані. Тут з ними все, покінчено.

— Капець… — у захваті вдихнув я на повні груди. — Котел?

— Тисяч п’ятдесят… Їх зараз засипають фабами-кабами, безпілотниками, ракетами — усім, що є під рукою. Гадаю, днів за три-чотири вони попросять перемир’я, гуманітарний коридор, на що ми, звісно, не підемо, а потім, днів за п’ять — і переговори про капітуляцію.

— А-а-а-а! — радісно заверещав я і став обнімати генерала. — Відпусти мене повоювати! Відпусти!

— Ти дурник, — плескав мене по плечах. — Дурник, як і твій Павлович. Двоє старих дурнів!

На вереск збіглися штабні. Я випустив Холода з обій­мів.

— Не всім же бути мудрими, — вирішив я.

Генерал кивнув до всіх, хто примчав його «рятувати» від мене, шаленого, мовляв, усе гаразд і запропонував:

— Ось моя тобі саме остання пропозиція, не крайня: займешся тим, чим у таборі: качатимеш бабки з кацапів. Так підійде?

Я задумався. Мені це подобалось.

— У нас є група хакерів, — продовжив він. — Треба оживити їх свіжими бізнесовими ідеями. Підтягнути юристів, підприємців… Валити їхню економіку, наскільки це можливо. І живити їхніми коштами наші потреби.

— Ну, але ж… — я почав здавати позиції.

— Сьогодні дронами, що ми купили завдяки твоєму «бізнесові» у тому числі, ми взяли Київ, ми засипали підорів безпілотниками. Ця військова операція, котру проводимо зараз, — це операція технологій і грошей.

— Ну, так…

— І вони кинули на кордон з Китаєм кілька дивізій, які вже не опиняться тут, на нашому фронті. У них нема резервів.

У мене аж мороз по шкірі пройшов від щастя.

— Так, я готовий, — погодився.

І зрозумів, що Холод просто мене розвів, знаючи мою запальну натуру. Спочатку пропонував те, від чого я відмовлюсь апріорі, приспав мою пильність… і ось я готовий сидіти у кабінетах і продавати матушку-всєрусь гуртом та в роздріб за великі гроші.

— Однаково тобі доведеться перебиратися, поки що у глибокий тил, — вирішив Холод. — Тут нема можливості для роботи: ні обладнання, ні людей.

Я тільки кивнув і знову відчув, що мене розвели, як зеленого пацана. Але нема чого дивуватися — він генерал, мислить стратегічно, мій рівень — це керування ротою. Але чому я стогну? Мабуть, більше користі з мене буде саме там. А якщо бути відвертим, то й коліна болять, спину ломить, шию тягне. Я ледь пів дня потягав на собі бронежилет, усю цю амуніцію й відчув, що важко. Не хлопчик.

Нарешті заявився Павлович. Він був, мов в’юн на сковорідці, — злий, жвавий і швидкий. Що він тут робив, сказати складно. Але був не останньою людиною в оточенні Холода. Побачивши один одного, ми з розгону підійшли і міцно обнялися. Це було неймовірно. Ми живі та знову разом. Війна пощадила нас, хоч і не пожаліла. Один син побратима загинув під Херсоном, інший зараз лежить у госпіталі з ампутацією стопи. Дружина, пані Маргарита, зникла безвісти у Києві. Вона відмовилася від будь-якої евакуації.

При окупантах язика за зубами не тримала. Її здали, як завжди, традиційно, добрі сусіди. І зараз Павлович займався пошуком її слідів, а також «добродушними» роз’яснювальними розмовами з цими істотами. Вони мало того, що здали бурятам пані Маргариту, а ще й розграбували квартиру, де були фамільне срібло, фотографії дідів-прадідів з його відомої київської родини науковців, цінні сервізи, велика бібліотека, колекція античних монет… Він мав вигляд шаленця з оскаженілими порожніми очима, у нього до крові були збиті кісточки пальців, борода стовбурчилася сторчма.

— Що там? — запитав я. — Щось з’ясував?

— Ні. Тільки виловив усіх підарасів. Уявляєш, які гади — у них по квартирах мої речі. А фотки викинули у сміття. Тварі. Здавали одне одного, аж спішили, бігли першими, тільки-но я під’їхав. Не треба було шукати. Що то за люди?! Яка мама їх народила чи, може, висрала?!

— Сподіваюся, ти їх не пожалів. Так не повинно бути. Я своїх бабусьок не пошкодував. Правда, їх відшмагали кізяки до напівсмерті. Або й до смерті. Не уявляю. Гроші вирішували все.

— А я спалив, — бовкнув. — Тепер хай мене посадять, хай розстріляють. Мені до лампочки. Зв’язав, облив бензином і спалив заживо.

— Брешеш?

— Та брешу. Просто покалічив. Трішки.

Я помовчав, збираючись із духом, і запитав:

— Пані Маргариту… не знайшов?

Він опустив голову і заперечливо хитнув.

— Ні слідів, нічого?..

Він знову покивав так само.

— Є ідея… Ці підори мали комп’ютерну базу даних. Я відмічався у себе в комендатурі. Вони всю інформацію заносили туди.

— Тут комендатуру спалили. Нічого не залишилося.

— Виходить… Найближча у мене? І наші в Будаївку ще не зайшли. Підори просто в оточенні. Але ще тримаються.

— Судячи з того, що ми бачили на картах, то так.

Ми перезирнулися, зрозумівши один одного без зай­вих слів.

— Ти моїх відправив на Одеську трасу, — нагадав я. — У мене людей нема.

— У мене є… Але там поля, нема де пройти потай. Промислові зони, забудови. Це дурість…

Я раптом ляснув себе долонею по чолі. Дістав мобільний і знайшов номер «Льоша Комендант». Показав другові. Той мало що зрозумів, а я пояснив:

— Комендант Будаївки. Під ним три райони і вся комп’ютерна база.

— Треба погодити з генералом, — вирішив Павлович.

Я кивнув. І скоро ми набирали «Льошу» втрьох, із кабінету Холода по відеозв’язку. Він увімкнувся швидко. Льоша буркнув:

— А, здоров підполковнику.

Я встиг почепити погон полковника і показав йому це, багатозначно тицьнувши пальцем угору.

— Ого, швидко ви там робите кар’єру.

Я перевів камеру на шеврон із синьо-жовтим прапором, показав Тризуб на стіні і великий Прапор. У закутках його відео промелькнули автомати, ящики з боєприпасами, гранатомети, джавеліни тощо.

— Зрозуміло, — крекнув Льоша. — Не скажу, що неочікувано.

Я передав телефон генералові. Холод навів на себе камеру.

— Знаєш, хто я?

— Так, — натужно кивнув Льоша червоною пикою.

Було помітно, що він якщо не обісрався, то на межі цього процесу.

— Ти знаєш, що ви у великому… Величезному оточенні? — продовжив генерал. — Інакше кажучи, у сраці.

— Подейкують, але ніхто толком нічого не знає, — зізнався комендант.

— Маю пропозицію… — продовжив генерал.

— Слухаю вас уважно, — він був зацікавлений.

— Уточню, про всяк випадок: ви у дуже серйозній сраці. В оточенні близько п’ятдесяти тисяч ваших. Якщо буде супротив, мало хто виживе. Ми знищимо кожного. Народ у нас злий… Моя пропозиція: сто тисяч доларів, виїзд за кордон… За почесну здачу трьох районів і почесний полон для всіх бійців вашого гарнізону. Життя гарантуємо і достойне утримання, згідно з усіма міжнародними конвенціями.

— Я вам вірю, — без роздумів відказав Льоша. — І пропозицію прийму залюбки. Мені треба хоч пів години на це… Я не маю високих повноважень… Я капітан, тиловий, а тут із вашим повстанням мене призначили керівником оборони… Нежданчик, якщо чесно.

— Тобто, капітуляція буде? — вирішив уточнити генерал.

— Та ясен хрін, — погодився Льоша і додав: — Хочу кілька слів сказати панові полковнику… — генерал передав мені телефон. — Дружище, так, щоб ти розумів, що я не фуфло… на тебе був донос від якогось малого пиздюка… Позивний «Ігрок», може, чув? Так ось… я не дав ходу. Чуйка, — підморгнув.

— Дякую. Принаймні цього разу я тобі обіцяю врятувати життя.

— Якщо чесно, то сьогодні ми зі своїми «героями» обговорювали можливість здачі, тільки не знали, як це зробити. Відкриємо вам фронт… Ця війна нікому не потрібна. Тим більше, як сказав наш любімий вождь, українці — козаки, природжені воїни. Ну, а ми, ваньки, родства нє помнящіє. М’ясо. Надокучило.

— Чудово… — кивнув я. — І є ще одне питання. Потрібна твоя допомога.

— Для своїх — що завгодно, — реготнув…

Коли переговори закінчилися, Павлович вибіг із кабінету з криками: «Жива Мальвіна! Жива! Підорів поріжу, спалю нахрін, треба було раніше добити!». У нього були скріни доносів з іменами, підписами донощиків.

— Чому «Мальвіна»? — не зрозумів генерал.

— У них такі ігри були. Вона, коли злилася на нього, називала «Цвіркун-балакун», коли була доброю — «Фей», а він її — «Мальвіна».

Генерал вражено похитав головою.

— Дорослі ж люди… — помовчав і зізнався: — Моя мене називає «Бубочкою», правда, люблячи, — і ще раз вражено покивав, уже про себе.

Я нервово тряс ногою і враз усвідомив:

— Тепер я знаю, що ми гарантовано переможемо.

— І з чого ти зробив такий далекоглядний висновок? — зі смішком не здивувався генерал.

— Кремлівський чорт образив свої народи, які заради нього готові були подихати на цій війні. Він довбойоб.

— Ти мислиш категоріями адекватних людей, а там до адекватності, як до неба рачки.

— Я з цими дебілами довго спілкувався. Вони непередбачувані, однак… іноді крізь цю рабську шкіру пробивається почуття несправедливості, тоді вони бунтують. А рускій бунт…

— «Бєсмислєнний і бєспащядний»… — процитував генерал відомого руского класика і роздратовано сказав: — Проте, пане полковнику, тобі час іти займатися своїми новими обов’язками, а не розсиджуватися з генералом, забираючи його дорогоцінний час. Ми тут перемогу куємо.

— То нічого, що я накував тобі щойно здачу трьох районів і відкрив фронт?

— Супер. Іди вже. Однаково вся слава мені, Бубочці, — реготнув. — І капітуляцію теж треба правильно прийняти…

— А, і ще одне… Павлович там сьогодні полютує, постріляє трохи колаборантів та іншу мразоту. Сподіваюся… без наслідків?

— Про що ти? Війна. Люди гинуть. А Павлович цілісінький день не відходив од мене. Ти ж сам бачив… — оцінив мене з ніг до голови і з награним роздратуванням додав: — А тепер геть звідси! Надокучив, пане полковнику.

* * *

Тут справді все закінчувалось.

Я повертався на нашу базу з повною кашею в голові. Треба було розуміти, що маю робити і які ще гроші «заробляти» у новому проєкті Холода. В Києві ще де-не-де лунали постріли. Повсталі війська перейшли у наступ під Броварами. На Одеській трасі наші просунулися до Василькова. Бучанський, Макарівський і Києво-Святошинський райони оголосили капітуляцію. Резервні батальйони одразу вклинились у цей розрив фронту та рвонули на Коростишів і Фастів. Розрізали оточені армії ворога навпіл і вийшли до Житомирсько-Вінницької лінії оборони. Ще в обід кацапи заявляли, що не планують здаватись і мають багато можливостей для оборони, але під вечір, коли стало зрозуміло, що під ударами важких дронів і ракет від «Шершнів Мадяра» їм не вистояти... Їхні тили були розсічені й утратилося будь-яке адекватне управління військами. Близько 19-ї години вони теж повідомили про капітуляцію.

На півдні перші бойові групи перейшли Чонгар і зайшли до Криму. Опір москалоти було зламано. Фронти посипалися цілком несподівано. Для всіх. Українське радіо, що запрацювало у Києві, розповідало про драп кацапів з усіх позицій, з усіх фронтів. Це справді було несподівано. І радісно. І просто неймовірно. Це перехоплювало дух.

Я заїхав машиною на подвір’я. Помітив, що тіла Жуліка під парканом уже нема. І це на краще. Менше буду про нього згадувати. Мені назустріч вибігла Оленка з малою на руках. Вона була веселою і щасливою:

— Наші звільнили Будаївку! Можемо повернутися додому!

Коли б це моє мале диво знало, як це сталось і завдяки кому, вона б дуже здивувалась. Я її обняв, пригорнув разом з янголятком на ім’я Ксеня, котре вона тримала на руках, втягнув цей дивний дитячий запах і подумав, що не проти теж завести й собі таку ляльку. Бажано дві. Вже час бути дідом, а мені ще дітей хотілося.

Гарний день, вдалий. Тільки…

— А де Сонце? — стривожено поцікавився.

Мала винувато знизала плечами:

— Поїхала з усіма… на бойові.

— Ну, що за люди?! — я обурився. — Командирів ні за що мають, — і пригадав, як і я сам сьогодні розводив антимонії з генералом.

Мені стало соромно. Ні, не стало. Але ж… То я, а то…

— Дай щось поїсти, — попросив, чмокнувши Оленку в щічку. Вона передала мені Щастячко і метнулась у хату.

Та тільки я сів до столу… Подзвонив Павлович. Зна­йшов Маргариту. Кацапи її запроторили в Лук’янівку і там тримали в нелюдських умовах з тисячами таких самих бранців. Сьогодні в’язнів випустили на свободу… Він натрапив на неї біля прохідної. Збожеволілу. Схудлу до кісток і безтямну… Я сказав йому:

— Тут ти їй не допоможеш. Треба вивозити кудись в Європу на лікування.

— Так. Але я не готовий піти зі служби.

— Я теж, однак мені дають інший напрямок — за компом. Може, до моїх батьків її? Тут їй не варто залишатися…

— Не знаю. Поки відвезу додому. Це важко…

— Розумію, друже.

Я сів на вулиці за стіл із Ксенькою на руках. Вона була такою спокійною і зацікавленою, роздивлялася мене, тягнула за бороду. Мабуть, борода лоскотала її, бо дівчинці це подобалося. Мале янголятко постійно усміхалося до мене. Оленка принесла борщу, нарізане сало, хліб і зелену цибулю — розкіш наших днів. Я її вчив готувати, коли ми переховувалися на дачі після мого поранення. Тепер вона вже уміла готувати дуже смачно.

Запах свіжої страви мав би подарувати задоволення, проте якось важко ударив по психіці, я відчув, що знову потрапив у якийсь позареальний світ. Наче нема війни, над нами розчахнута безодня неба, що загусає на очах, темніє, приховує світ довкола нас, утаємничується, стає сторожкою. Змінюються обриси цього світу, розмиваються, дерева стають схожими на загадкових істот, стіни зникають, розчиняються у ночі. Змінюється запах повітря, воно обволікає приємною прохолодою, насичується в’язкою вологою. Його приємно втягувати на повні груди, контраст прохолоди лоскоче горло, бронхи, легені.

— Смачного, — каже мені Оленка.

— Дякую, — відповідаю, але апетит чомусь зникає.

Усвідомлення того, що поруч війна, що ми все ще на ній, що саме у ці хвилини гинуть відважні хлопці, женучи кацапів з нашої землі, не додає апетиту.

— Не смачно? — розчаровано запитує Оленка.

— Смачно, дуже смачно, — відповідаю я. — Просто день важкий.

— Так, — погоджується вона. — Деньок ще той…

— Наші не виходили на зв’язок? — поцікавився про Сонце з Ровером.

— Чомусь ні…

— Ну, так, зараз не до того… Хоча… Москалі ж заявили про свою капітуляцію. На тому напрямку…

Я набрав номер Ровера — не відповідав, потім — Сонця. Теж мовчок… Це було несподівано. Бо зазвичай мені відповідали одразу.

…Невдовзі їх обох принесли на подвір’я бійці підрозділу. 120-та міна. За пів години до капітуляції. Під Васильковом.

Я не міг повірити, що це сталося, бо такого статися не могло. Не мало цього статися. Вони вижили, обороняючи Київ, вижили в окупації. Ці двоє для мене рідних дітей, з якими я пройшов таке пекло війни, такі дороги, такі бої… Аж тут… Вона ще зранку зціджувала молоко з грудей… Ці смерті… То було абсурдно. Протиприродно. А Ксенька лежала у своїй колисочці, мирно смакуючи соскою, і не знала, не уявляла, як цей довбаний світ, ця війна з кацапами та їхніми підорськими вождями уже жорстоко обійшлися з нею.

Хотілося кричати в небо: курва війна! будьте прокляті, кацапи!

Чому вона не виконала наказу?! Чому?! Все могло бути по-іншому. Чому Вася, досвідчений боєць, не послухав, потягнув її з собою?!