Демон Проспера. Потойбічник ebook

2023

ISBN 978-617-17-0170-0 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перекладено за виданнями:

Parker K. J. Prosper’s Demon / K. J. Parker. — New York : Tom Doherty Associates, 2020. — 112 p.

Parker K. J. Inside Man / K. J. Parker. — New York : Tom Doherty Associates, 2021. — 128 p.

Переклад з англійськоїНаталії Дьомової

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Паркер К. Дж.

П18 Демон Проспера. Потойбічник / К. Дж. Паркер ; пер. з англ. Н. Дьомової. — Х. : Віват, 2023. — 192 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-992-4 (укр.)

ISBN 978-1-250-26051-2, 978-1-250-78614-2 (англ.)

Ласкаво просимо до світу, що аж кишить демонами! Світу, що підпорядковується непохитним правилам. Світу, у якому безіменний екзорцист править своє діло… небездоганно: демона вигнано — і байдуже, що станеться з людиною. Проспер Шанцький — людина науки, апологет найчистіших принципів, вихователь першого у світі короля-філософа. А що і майстер Проспер, і княжич під його опікою одержимі, то далі говоритиме хтось із їхніх демонів…

УДК 821.111

© Tom Holt, 2020, 2021

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023

ДемонПроспера

По багатьох невеселих експериментах у напрямку ідеальної Республіки, виявилося, що найзадовільніше окреслює правителя те, що можна описати як Деспотизм, стриманий Динамітом…

В. Ш. Ґілберт1

Коли я прокинувся, вона лежала поруч, достоту мертва, із вирваною горлянкою. Просякла кров’ю подушка волого блистіла, мовби низинне пасовисько після тижневої зливи. У роті відчувався знайомий, огидний і непомильний присмак. Я сплюнув у долоню — яскраво-червоне. «Ох, ну що за напасть, — подумав я. — Маєш тобі знову».

Я виповз із ліжка та спробував напружити сонний мозок. Є люди, яких кризові ситуації штовхають до рішучих дій. А я туманію, ніби візок, загрузлий у м’якій землі, колеса крутяться і крутяться, а зчеплення нема.

Кров розтікається — не спиниш, як не старайся. Тож я вчинив за прикладом «першого імператора2» та побудував велетенську довкружну стримувальну стіну з матерії: простирадл, гардин, настінних покривал, усіх моїх сорочок, крім тієї, що на мені (хоча і їй, звісно, кінець), — пішла практично вся тканина, що була в домі. Замкнувши помалу цю тканинну дамбу довкола ліжка, я спромігся порятувати від крові стіни та двері, звідки такі плями вже було б не вивести. Повірте мені, про кров я знаю все. Щоразу, коли простирадло чи гардина просякали кров’ю наскрізь, я загортав їх у щось іще та перекладав нагору цієї купи. Зі шпилю тягнулося до неба тіло, ніби світоч на вершині гори. На щастя, підлога була із мармуру, а це чи не єдиний матеріал на землі, на якому кров не залишає вічних слідів. Я загорнув тіло у вишуканий і дуже дорогий еліанський килим, який придбав лише тиждень тому, та тісно скрутив мотузкою.

Щоб витягнути це брудне жахіття надвір, я застосував модифікацію методу трелювання3: узяв міцну циновку з кокосового волокна, яка знайшлася в мене з тої чи тої причини, та проколов дірки у двох кутках, крізь які пропустив мотузку.

Все це досить гарно пішло по гладкій мармуровій підлозі, хіба лишилося кілька іржаво-коричневих пасем, які потім зовсім нескладно повитирати. До бічного виходу — а там лише закинути бридкий згорток понищеної тканини та скрученого килима в мою розкішну бричку, вартістю вісімсот ґульденів (суто для потурання собі — стільки заробляю, а постійно в кишені порожньо!), запрягти коня — і поїхали. Милі за дві від місця, де я на той час жив, був виритий кар’єр. Глибокий, із крутими стінками та дном, порослим чагарниками, лозами та заростями. Я випряг коня, навалився плечем на заднє колесо та штовхнув мою любу дорожезну бричку за край. Вона бовкнула в зарості, ніби камінчик на дно ставка. От і готово.

Дорогою додому я розглядав долоні та думав. Це вже трохи надміру. Кому взагалі вірити, якщо не власним рукам? Тільки мені своїм рукам довіряти не можна — не після минулого разу чи й позаминулого. Хтось із Них уліз у мене, поки я спав, перехопив у мене владу над моїми ж руками, убив ними молодицю, майже незнайомку, чий єдиний злочин — трохи ласки за гроші. За місцевими законами за таке найгірше — два талери штрафу та ранок у колодках (і то, як на мене, занадто). Натомість насильницька люта смерть від моїх рук. Моїх рук, ти, покидьку. Я тобі цього не подарую.

Я сам винен — думав, хоч би платну пародію на звичайні людські стосунки можна собі дозволити. Сам винен, що вплутав цивільну. Так я собі думав, розглядаючи свої короткі, опецькуваті пальці, які проти мене використали, наче палицю, що зірвав із поясу вартового задерикуватий п’яничка. Не моя вина — вирішив я. Завжди не моя. Завжди Його.

*

Я здогадуюся, що навряд чи стану вам до вподоби.

Можливо, це єдине, що між нами знайдеться спільного, скористаймося ж цим сповна. Я жахливо чиню з ворогами чи зі своїми, а чи й собою. У процесі я рятую багатьох незнайомців (пересічно по п’ятеро-десятеро на тиждень) від найгіршого, що тільки може трапитися з людиною. Хотілося б сказати: це тому, що я належу до когорти добра, але ж ви відразу мене викриєте. І відразу зацитуєте мені Святе Письмо: «Не платіть нікому злом за зло4».

Та ну? Навіть якщо Вони — вороги? Навіть, якщо Вони не люди?

Самі вирішуйте. Не певен, що мені вже не байдуже.

*

Є в мене дещо спільне з імператором: я народився для певного виду роботи без жодної можливості вибору. Син коваля може надумати втекти з дому та піти до війська чи приєднатися до трупи мандрівного театру або збирати бавовну чи жебракувати на кутку вулиці. Я — ні. Як і спадкоємець престолу, я не можу просто розчинитися в натовпі. Мене впізнають, знайдуть, примусять вернутися до належних почестей та обов’язків. А відмовитися від роботи, задля якої я народився, — немислимо. Це те саме, що сказати, ніби я сам вирішую — дихати мені чи ні.

Відома приказка в нашому ремеслі, що наша доля — самотність. Чиста правда. Найперше, щойно дізнаєшся, що в тебе є дар (слово «дар» я тут вживаю чисто технічно на позначення вміння, на противагу тому, що будь-яка притомна людина може захотіти в подарунок) — треба втекти з дому та обірвати всі зв’язки з попереднім життям. Це, безумовно, абсолютна необхідність. Коли я пішов із дому, поцупив батьків золотий фамільний перстень, усі материні коштовності та шовкову сестрину шаль, яку вона любила понад усе на світі. Я мусив. Наша сім’я була не бідна, але й не багата, а мені треба було мати щось при собі дрібне, що можна швидко та без зайвого клопоту обміняти на гроші. На частку вирученого я купив собі місце на лісовозній баржі й не цікавився навіть, куди ми пливемо. Суть ось у чому: Вони вільно пересуваються сушею, але не можуть перетинати солону воду. І на тому дякую.

Узагалі, якщо подумати, маю я ще одну спільність із Його Світлістю. У мене є абсолютна влада. От же мені пощастило.

*

Я знав, що далеко Він не втече. Вони не можуть — щойно лишають людське тіло, робляться голодні, а від голоду слабнуть. Його не важко буде знайти, а після такого жарту Він день чи два буде відносно тихий та мирний. Тож я повернувся додому, добре помився, ретельно вичистив зуби (спочатку сажею, потім миррою з м’ятою), спакував решту пожитків та поскладав на віслючу підводу — і тільки тоді мене осяяло: це ж можна було з тим самим успіхом пожертувати віслючою підводою замість брички. Звісно, це все Він винен. Тільки Його вина.

Я звик раптово зриватися з місця. Ще б пак — стільки практики за роки — і я надзвичайно пристосувався ніде не пускати корені й не заводити ніяких зв’язків. Однак, хоч куди б я їхав, точно знаю, із ким там зустрінуся — рано чи пізно. Об’єктивно кажучи, звісно, чудесно, що Їх так мало — інакше людству вже б настав гаплик і кінець. Та особисто для мене це означає, що доводиться мати справу з тими ж старими знайомцями (так би мовити) знову, знову і знову, поки Їм не обридну я, а мені — Вони. І повірте, Вони вже до смерті мені обридли — особливо з такими фокусами.

Мені пощастило. У першому ж містечку на моєму шляху саме вдався базарний день. Я продав підводу, віслюка і всі світські пожитки за не надто нестерпний дріб’язок, по чому в мене лишилося шістнадцять ґульденів і сорок сім дрібних плюс одна закривавлена сорочка, одна груба брунатна церковна ряса і пара військових чобіт. Якщо порівняти, скільки я беру за простенький п’ятихвилинний підробіток, можна сльозами залитися, але, на щастя, мені загалом байдуже. Гроші та речі ніколи сильно мене не обходили. Заробляти шалено тяжко, спускати — легко, ну то й що? Це ніби мати найбільшу ділянку землі на острові з активним вулканом. Завжди розумієш: це всього лише питання часу.

Щоразу на новому місці я що є сили намагаюся Їх не помічати, але це неможливо. Нічого не можу із собою вдіяти, це як вівчарка на полі з вівцями. Хоча хай ліпше буде пес у провулку з котами — ось це непогана аналогія. Та сама інстинктивна, вроджена, несвідома антипатія, і Вони мене також не надто люблять. Я вловлюю Їхню присутність навіть окрайцем бічного зору і нічого тут не вдіяти — стійка, казали мені, як у мисливського пса.

Зауважте про бічний зір. Вони відчувають моє наближення і завмирають намертво, ані руш. Звісно, я знаю, що Вони поруч — бо я Їх чую. Можу вистежити чисто за запахом, якщо доведеться, але, звісно, рідко до такого доходить. Тож коли я йду вулицею, зазвичай щось хіба змигне збоку десь на самій межі видного. І цього мені достатньо.

Але ну його до біса. Є службовий обов’язок, але є й вихідний. Поети не пишуть гекзаметрів у день відпочинку, повії не кохаються, солдати не вбивають, я не можу не помічати, але не мушу втручатися, особливо коли мені за це не заплатять. Хіба що…

Жінка заверещала. Неохоче я озирнувся. Долі лежав чоловік — випнута вгору спина, за п’ятами борозни в землі полишалися. Обличчя саме почало синіти, штани у промежині мокрісінькі. Той нетісний натовп десь із десятка людей, що зібралися кругом нього, позадкував. Він видавав отой непомильний звук. Не крик чи вереск — а чисто механічний, коли м’язи стискає спазмом і повітря виштовхується з легень крізь сильно стиснуте горло. І ще особливий звук: сухий і гострий хрускіт кісток, які ламає жахітне перенапруження власних м’язів і сухожиль.

От звідси, мабуть, та інстинктивна псяча реакція. Можливо, мене просто обурює, коли хтось із Них сміє братися при мені до Своїх фокусів, ніби я тут узагалі ніхто, не враховуюся, порожнє місце. Я волію списувати це на спочуття і невмирущу ворожість до Спільного Ворога Людського. Але хто б сумнівався, правильно?

П’ять довгих кроків — і я вже поруч. Я зазирнув крізь голову бідолахи і спіймав Його погляд. Воно дивилося у відповідь — як завжди, із тим самим виразом, ніби хуліган спіймався на твоїй яблуні з твоїм яблуком у зубах.

«Знову ти», — сказало Воно.

«Я», — відказав я.

Це особливість нашого ремесла. Якось один монах із надміром вільного часу точно порахував на основі найточніших даних: Їх існує 72 936. Здається, ніби багато, але тільки це зовсім усі. Це щоб покрити, чи забезпечити, чи захопити — самі доберіть собі якесь із недоречних дієслів — усю людську расу, всіх нас п’ятнадцять мільйонів. І, звісно, у кожного Своя територія, як у всіх хижаків, як у моїх колег, як і в мене. І, звісно, Їх неможливо вбити, Вони невмирущі — Їх хіба відселяють далі, як бідняків — тож, звісно, я натрапляю на Них знову, і знову, і знову. І відселяю. Зрештою, така моя влада.

*

Воно дивилося так сумно і так зажурливо. «Лиши мене в спокої», — сказало Воно.

«Геть», — наказав я.

«Я тут щойно».

«Не пощастило».

«П’ять хвилиночок, добре? П’ять хвилин — і я йду».

«Геть», — повторив я.

Така моя влада. Я кажу «геть», і Вони мусять вийти. Мусять, інакше я можу Їх висмикнути. Сягнути туди, всередину, схопити один лише Бог знає за що (скажу тільки: Вони складені не зовсім так, як ми) і витягнути Їх звідти. І коли я потягну, то Їм болить — і болить сильно, судячи з Їхньої реакції. Хоча що я знаю, може, у Них дуже низький больовий поріг або Вони через кожну дрібницю верещать, наче свині.

От тільки треба обережно. Я можу Їх витягнути — це як, коли у вас розболиться зуб, ви йдете до коваля. І якщо він мудрий і лагідний чолов’яга, то міцно стисне той зуб обценьками, покрутить туди-сюди, а тоді смикне разок як слід — і готово, і не турбує. Або ж вам зломить щелепу і ще й зуб там роздроблений лишить.

Від одної думки здригаєшся. І то зуб. А Ці сидять у голові. Тож, як я й казав, треба обережніше.

«Дай мені п’ять хвилинок», — сказало Воно.

І тут уже треба вирішувати. Врахувати, скільки шкоди Воно вже заподіяло — в цьому випадку зламана нога, я ж чув, як вона ламалася, і, майже певно, ще ребро-друге і висока ймовірність внутрішньої кровотечі, — ці малі покидьки ніколи не втримаються від пустощів. А тоді зважити, скільки шкоди Воно заподіє далі проти рейваху, який Воно здійме, якщо доведеться Його висмикувати. Приміряти до того болю та ушкоджень, що дістануться Йому від виймання силою, якого Воно так дуже-дуже боїться, і спитати себе: Воно дійсно таке виснажене й голодне, що готове ризикнути собою, чи всього лише намагається надурити, як Вони роблять у 999 випадках із тисячі?

І саме тому — жахливо, але факт — добре, що в усіх нас і всіх Них свої території та всі ми так страшно-жахливо добре одне одного знаємо…

«Ні, — відрізав я. — Лічу до трьох. Один…»

«Не піду».

«Два».

Чоловік — мабуть, якийсь купець, судячи з одягу і того факту, що я його не впізнав — скочив на ноги. Точніше, його підкинуло, бо на якусь мить він ступив на зламану ногу, та підвернулася, і він упав. І не встиг іще гепнутися на землю, як усе закінчилося — ніде нікого зайвого, вже не моє діло і мене не обходить. Я розвернувся і пішов далі.

І ось у чому річ. Якби хто стежив за мною, а не за безрухомим покрученим людським тілом на землі, побачив би, як ішов собі чоловік в обтріпаній рясі священника, спинився, витріщився на хвилю, і пішов собі далі — безсердечний нелюдський покидьок, подумав би свідок. І хіба я що заперечу? Я виконав свій професійний обов’язок, і на тому мою участь завершено. Іноді я думаю: може, я просто більше ненавиджу Їх, ніж люблю братів-людей. Але за такі роздуми мені нічого не платять, тож я не часто цим переймаюся.

*

Святе Письмо, до якого я злегка скептично ставлюся, каже, що коли Непереможне Сонце5 зійшло першого разу, то витягнуло з боліт і мочарів по всій землі всю отруйну сирість і смороди, в яких наша спільна Матінка маринувалася собі тихо з початку часів. Ці випари швидко рознесло вітром, і, відповідно до високоповажного авторитета, якого я вже цитував, Їх є 72 936.

Люди мене запитують, хай як це мені не подобається, але все ж таки: «А які Вони на вигляд?». На що я відповідаю дуже по-різному, і завжди брешу. Правда в тому, що я не знаю. І коли вже я ставлю те саме дратівливе питання своєму колезі того рідкісного випадку, коли мені такий стрінеться і ми з ним не ворогуємо, отримую якусь відповідь і намагаюся чесно відповісти також. Одному практикові Вони ввижаються страхітливими комахами, іншому — неприродно жахними рибинами чи щурами, чи огидними птахами, чи всохлими, змалілими дитинчатами. Мені Вони здаються молюсками. І це всього лише доводить, що не тільки краса в очах у того, хто дивиться.

Ще цікавіше запитати в когось із Них, як Вони бачать нас. Але я відволікся.

Сімдесят дві тисячі дев’ятсот тридцять шість, із них 109 у моїй юрисдикції, що простягається від Хариабдійських гір до Дружнього моря, милосердно оминаючи міста Бомира, Юксис та Байн-Сеотон. На цій території, де розміщені три тимчасові національні держави, принаймні дві з яких увесь час воюють із принаймні двома іншими, я маю дозвіл від Його Святості виганяти демонів за гроші. На підтвердження цього документально в мене є папір із прикрашеними орнаментом заголовними літерами та свинцевою печаткою, який зуміє прочитати принаймні одна людина з тисячі, і золотий перстень із білим каменем від кардинала-митрополита. Точніше, у мене є його жалюгідна імітація — простий камінчик, оправлений у латунь, що я собі сам зробив, коли загубив того справжнього. Такі мої документи — і це кумедно. Чомусь люди ніколи про них не питаються перед роботою — лише опісля, коли настає час розрахунку.

Хоча переважно я таким не морочуюся — хіба пес шукає, хто йому заплатить за відігнаного кота? Чого б це їм вірити, що то був я, а навіть якщо й повірять — що я їм заподію, якщо не заплатять? Запхаю кляту потвору назад, звідки витягнув? Узагалі, я вже вдавався до подібних пустих погроз — і завжди слухають, як по нотах, але ж не можна постійно покладатися на чиюсь плачевну неосвіченість.

Тож, порятувавши душу і тямку купця — і мабуть, ще й життя на додачу, — я пішов собі далі, діставши на згадку хіба гострий головний біль, який у мене по Них лишається. Я піднявся вуличкою до площі Геймаркет і зазирнув у «Гармонію та Грацію».

— О, — сказали там. — Знову ви.

Непривітно, але таки справедливо: минулого разу стався прикрий інцидент і перед тим також, хоча і не з моєї вини.

Але вони поважають рясу і знають, що позначає мій безглуздий мідний перстеник, тож завжди побоюються в глибині душі: ліпше не заїдатися з цим огидним каламутником — раптом він нам ще знадобиться? Саме тому ніхто ніколи мені не радий, і саме тому я ніколи не плачу за свою випивку.

Я сказав їм, що залишуся на якийсь час. «На якийсь — це на скільки?» — печально уточнили в мене. Я усміхнувся і відказав, що не знаю. А що, щось не так? «Ні, — тут же відповіли, — що ви, все так».

Учися думати, як Вони — порадили мені на самому початку, — але не передай куті меду. Це чує кожен спудей, але ніхто на ту мить не розуміє.

Шмиг-шмиг у голову з голови, як сусіди в дрібному, приязному селі — що вже точно не про нас. Інакше кажучи, не варто знатися понад міру.

Але я швидко допетрав, що Він…

Вибачте, плутаюсь із займенниками. Звісно, когось із Них правильно називати «Воно». Ми не знаємо і не цікавимося, чи є в Них поділ на стать, подібно до нашого, — і Їм так само байдуже, скільки я розумію. Але правила існують, щоб їх порушувати, принаймні я так уважаю, а ця конкретна окрема особина для мене — точно «Він». Не знаю чому, підозрюю, причина швидше в мені, ніж, ну, у Ньому. Чомусь мені потрібно, щоб це був «Він», щоб дати з Ним раду. Це один із тих багатьох ризиків, про які мене попереджали. Саме тому, що всі бачать Їх по-різному, завжди існує спокуса створити Їх за своєю подобою.

Тож дозвольте мені: нехай буде Він. І я досить швидко допетрав, що Він замислив і чого потрудився завдати мені такого клопоту. Тож усе, що мені було потрібно, — примірник «Придворного циркуляра» та швидкий кінь.

*

Я ж казав, що не стану вам до вподоби.

Розумію. Це нормально. Якби мені хто сказав: є один чоловік, такий черствий і жорстокий, що чхати хотів на решту людей і сльозинки не зронить на смерть невинного, — хочеш, познайомлю? Потиснете руки, запросиш його на вечерю до себе додому? Дуже смішно.

Цей гіпотетичний лайнак — звісно, я. Усе моє життя…

*

У багатьох великих цивілізацій є засадничий міф, у якому їхнього національного героя покинуто на схилі після народження і його виховують вовки, ведмеді або гієни чи які там водяться зграї хижаків. На все і про все — мене виховали Вони. То якого біса ще чекати?

Мені соромно, що не відчуваю докорів сумління. Звісно, я б виправдався, якби захотів. Розповів би вам, як це — коли хтось із Них у вашій голові. Який це постійний, не схожий на щось інакше біль. Як це штовхає на вчинки — такі, за які ніколи себе не пробачиш, навіть знаючи, що то був не ти. І готовий себе вбити, аби тільки втекти від болю і сорому, і жахного очікування, що ти накоїш далі, — але ж Воно не дасть. Тортури і ґвалт, та найгірше, що може бути, — не лише пережити, а завдавати їх іншим: друзям, коханим, дітям. Воно відкладає личинки чистого жаху глибоко в тебе всередині, і відчуваєш, як вони прокльовуються, ростуть, набухають, притискаючи нерви зсередини до кісток.

Можу розповісти про це, перелічити зруйновані і врятовані моїм втручанням життя. Але жодного виправдання. Я для цього занадто далеко зайшов. Не жертви мене ведуть — більше ні. Принаймні не тільки вони.

Усе, що я можу, усе, на що готовий, — це просити вас зважити на мої мотиви та наслідки моїх дій. Наслідки моїх дій — порятунок моїх братів і сестер від найгіршого, що може трапитися з людиною, і лише я та жменька до мене подібних на це зугарні. А мотиви — це моя власна справа, мій привілей та мій нестерпний тягар.

*

Весілля Великого князя Сіґісвальда Ессенського з княжною Гільдіґанн, донькою курфюрста Фрогвата Різенемського, зіграли скромно. Запросили на весільний сніданок десять тисяч гостей, заправили всі фонтани в Ессені солодким білим вином, та й по всьому. Ніяких тріумфальних процесій, гладіаторських виступів, показових морських боїв чи масових жертвопринесень військовополонених на сходах Храму, ні тобі всезагальних амністій чи звільнення рабів. Усього лише скромні пожертви — по п’ять золотих крайцарів — солдатам у війську. Часи — шепотів підтекст — складні, грошей катма, ось і ваш князь із милою нареченою подають усім приклад.

Натяк почули чітко і голосно, платники податків прийняли схвально, тож усе склалося пречудово. Але княжна наполягла на одній дрібній поступці. Якщо з нею в дичину (її слова, не мої) не подасться вірний наставник і повірник Проспер Шанцький, нікуди вона не їде, і хай її батько та шість років делікатної дипломатії ідуть до біса.

Ні, не в тому річ. Просперові було не менше ніж шістдесят, і щоразу, як Її Високість тягнуло на інтелектуальні бесіди, треба було десь четверо сильних молодиків, щоб його витягнути з крісла та повантажити на спеціальну укріплену бричку. Платили йому на той час шістдесят тисяч крайцарів на рік, і він забагав ще половину від того як компенсацію, щоб перебратися з Різенему до дикунів із розфарбованими обличчями (щось подібне він уже говорив курфюрстові, коли той переманював його з Фальгоелю). Тож забаганка нетривіальна. Дев’яносто тисяч вистачить на місяць утримання Шостого легіону або на обладнання дванадцяти бойових кораблів. Хоча тільки камінне серце не згодиться, що Проспер Шанцький вартий утричі більше. Найкращий художник і скульптор свого часу — хоча завершених робіт у нього майже немає; найсвітліша голова, — хоча всі публікації вміщаються в невеличке, зручне кишенькове видання; найвишуканіший та найвитонченіший музикант, найвидатніший натурфілософ та інженер. Скільки було відомо, Гільдіґанн абсолютно не мала слуху, не любила ніяких картин, окрім як синіх, і підписуватися вміла хіба через трафарет, зате — що справляє шикарне враження — розбиралася безпомильно і завжди мусила дістати найкраще. Тож Проспер вирушив до Ессену з усіма своїми книжками, машинеріями, олов’яними коробками, забитими вщерть записниками та щоденниками, механічними та філософськими атрибутами і на тиждень перекрив усю гірську дорогу. Подейкують, свій перший місяць при дворі він провів, споглядаючи, як гниє голова вівці на підставці серед конюшого двору. Хотів на власні очі побачити весь процес розпаду та ентропії в реальному часі, секунда за секундою. Тож йому винесли з шостого поверху княжих апартаментів зручне крісло, підставку для ніг і невеличкий письмовий столик, а ще хороший запас доброї випивки і закуски. І сидів він там удень і вночі (із жаровнею поряд, щоб не замерзнути, та під величезною шовковою парасолею, щоб не змокнути) та спостерігав. Не можу сказати, чи принесло це зрештою якесь особливе усвідомлення природи змін та смертності, але треба визнати, що враження це справляло шикарне — за будь-якими стандартами.

Коли надійшла новина, що Сіґісвальд із Гільдіґанн виконали свій княжий обов’язок і чекають на маленького курфюрста, Проспер оповістив, що це досконала нагода втілити на практиці проєкт, який, наче сталактит у печері, роками зрів у глибинах його богоподібного розуму: не що інше, як вручну обтесати досконалу надлюдину — справа, як він скромно відзначив, нарешті гідна його геніальності. А що немає серед живих більшого авторитета в повивальній медицині, то Проспер оголосив, що сам прийме дитя. І відразу після народження особисто простежить за кожним аспектом виховання, догляду та освіти. Він виліпить дитя за своєю подобою, навчить усього, що знає, щоб дати світові першого правдивого найліпшого першокласного короля-філософа, який, своєю чергою, подолає всі біди, перетворить світ на рай на землі та стане належним пам’ятником найвеличнішій людині в історії.

Визнаймо, що принаймні на сорок відсотків Просперові ідеї — безглузде лайно, яким хіба піддобрювати троянди, але і лишкова частка чистого генія досить висока. Їхні Високості батьки, безсумівно, пам’ятаючи власне дитинство та освіту, розуміли, що все може бути краще, й оголосили, що залюбки дають метрові карт-бланш.

Свіжу копію «Придворного циркуляра» пришпилюють на двері Храму в Ясці першого дня щомісяця. Найбільше цього разу писали про очікувану дату пологів Гільдіґанн. У мене лишалося рівно шість днів, щоб подолати двісті миль ямистими дорогами та пошкодженими мостами до Ессену — і якимось чудом я встиг.

*

До палацових воріт я дістався не в гуморі. Підскочив до вартового та попросив його покликати мені чергового офіцера. Вартовий глянув на мене, зміряв мої древні розбиті черевики, тоді священницьку рясу і вирішив, що це для нього занадто складно. Так я потрапив на їхній пост, де провів більшу частину ранку, аж поки не звільнився черговий офіцер. Бувши офіцером, він умів читати, тож я показав йому свій документ. Офіцер розхвилювався. Як і повинен був.

— Чим я можу допомогти вам, отче? — спитав він.

— Мені потрібен палацовий капелан, — відповів я. — Негайно.

У нього аж на лиці відобразилася раптова розумова заминка, ніби я запхав металевий прут поміж коліщата. Капелан, очевидно, не був серед його підлеглих, і він гадки не мав, де його шукати. На його щастя, замість нього подумав я.

— Треба взяти в префекта, — сказав я, — для мене перепустку, і я сам усередині поясню заступникові камергера, навіщо мені капелан. А там він уже розбереться.

Щастя осяяло чергового офіцера, і він потягнув мене сімома гвинтовими маршами вузьких кам’яних сходів до префектури, де я надміру довго чекав, поки мені випишуть перепустку. Потім печальноликий клерк звів мене вниз тими самими сходами, а тоді іншими повів іще вище, до кабінету камергера, де я показав свої папери молодшому синові чийогось бідного родича, який пополотнів і повів мене за собою. Ще дев’ять гвинтових маршів вузькими кам’яними сходами вгору до капеланської, і молодший заступник капелана запитав, що мені треба.

— Побачити капелана.

— Зараз це неможливо.

— Ні, — заперечив я. — Цілком можливо.

Тож ми пішли до капелана, що насупився на мої папери, як на кізяк у супі, і замкнув двері, щоб нас ніхто не почув.

— Що? — запитав він.

— Мені потрібна княгиня, — пояснив я.

— Княгиня нікого не приймає.

Дай йому, Боже, здоров’я — я ж бачив, день у нього видався непростий. Розпланувати дванадцять масових богослужінь, принаймні на три з яких не існує попереднього прецеденту, а отже доведеться імпровізувати літургійні обряди і сподіватися, що нікому з присутніх не вистачить ерудиції, щоб його на цьому спіймати. А тут ще я: повновладний представник того відомства, візит якого і у звичайні часи — погана новина, а ще й тепер…

Я б і хотів йому чимось допомогти, але не міг собі такого дозволити. Тож сидів і просто на нього дивився — майже як на Сонце, на яке не годиться підіймати очей.

— Навіщо? — запитав він.

—Угадайте з трьох разів.

— Це якісь нісенітниці, — заперечив він. — Ви хочете сказати, що в княжій родині…?

— Поки що ні.

— Але це абсурд, — продовжив він. — Неможливо передбачити, де і коли…

— Неправда, — виправив я, — можливо.

Люди й справді якомога уникають на мене дивитися. Щось у мені викликає відразу в їхніх очах. Мабуть, моє постійне коло спілкування.

— Я не можу просто впустити вас у княжий пологовий покій, — сказав він. — Без дуже поважної підстави та документованих доказів, що підтверджують…

Його голос звучав дедалі тихіше, аж поки не обірвався на половині речення. Я став найгіршим лихом у його житті. За що я йому — він стільки не нагрішив.

— Гаразд, — зітхнув він, — якщо ви наполягаєте. Але я письмово засвідчу, що діяв під тиском і висував протест.

Здається, це були найвойовничіші слова, що він колись собі дозволяв, але вони відскочили від мене, як камінчик від сталевого обладунку, просто йому перед очима.