Dancing Queen ebook

Отримання в спадщину квартири в Бухаресті, яку їй заповів колишній чоловік, — стало для головної героїні відправною точкою не лише приїзду на Батьківщину, а й для мандрівки в минуле: одруження зі значно старшим відомим художником, усупереч батьківській волі, два щасливих роки заміжжя, неочікувана зрада, і зависле на десятиліття питання — «Чому все так сталося?». Утім, це не лише історія одного кохання, на хвилі спогадів героїні авторка роману майстерно занурює читачів в атмосферу пізнього періоду тоталітарних режимів східної Європи, що от-от розсипляться під звуки шлягерів західної естради.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-103-7

© Dancing Queen, 2025

Originally published in French by Editions Hashtag 2018

© Ганна Залевська, український переклад, 2025

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2025

НЕЗАБАРОМ ЛІТАК ВИЛЕТИТЬ з аеропорту Монреаля, нехай навіть із затримкою на цілу годину. Пасажири вже давно на борту, сидять по своїх місцях. Зручно влаштувавшись, Соня заплющує очі, сподіваючись заснути. А ще їй не хочеться перетинатися поглядом з сусідкою поруч, сусідці, вочевидь, неспокійно і кортить поділитися з кимось своєю тривогою. Ця роль не для Соні. Вона дістанеться Бухареста цілою і неушкодженою, там візьме «Убер» до квартири, ключі від якої вже лежать у сумочці: магнітна картка від під’їзду і металевий ключ від замка на дверях квартири, таких уже давно не виготовляють. Невже це їхній старий ключ? Невже за стільки років Марк не поміняв замок, тобто і двері теж не міняв? Вона приїде й про все дізнається. А вона їх пам’ятає, ці масивні дерев’яні двері, колись Марку їх зробили на замовлення спеціально, щоб квартира вирізнялась на тлі сусідів. То була своєрідна форма протесту, прояв інакодумства, нехай дрібничка, головне, не як у всіх, головне, протистояти однаковості. А ще в такий спосіб він захищав особистий простір їхнього подружнього життя від усіх, хто ліз до них зі своїм осудом, наприклад, сусід справа — лікар та сусід зліва — шеф-кухар у ресторані. В обох стояли стандартні для державного житла фанерні двері, і не безгрошів’я утримувало їх від заміни, а страх. Марка називали в будинку «товариш художник», знаючи, що Секурітате[2] заплющує очі на його екстравагантні витівки. Його толерували, але своїм не вважали. Соня запитувала себе, чи досі вони там мешкають, той лікар і шеф-кухар. Якщо так, хочеш-не хочеш, доведеться з ними поспілкуватися. А справ зі спадщиною повно, треба буде ще зустрітися з двома іншими жінками з Маркового життя, з двома дружинами, які його пережили, з Отілією та Анжелою. А ще є його дочка Зое...

Нехай літак не поспішає! Нехай облетить навколо світу й тільки потім приземлиться в маленькому аеропорту Бухареста, де вона вже двадцять років не бувала, востаннє прилітала сюди на похорон матері. Попрощатися з батьком, коли той помер, вона не встигла. Та якщо чесно, чим би зарадило прощання? Ніхто не хотів її бачити, і вона не хотіла нікого бачити. Сонин від’їзд до Канади тут вважався безглуздим вчинком, безглуздішим за рішення побратися з Марком.

Соня розплющує очі. У літаку гучнішає гомін голосів. Ніхто не пояснює причину затримки. Бортпровідники розійшлися по різні боки літака, що остаточно позбавило пасажирів терпцю — краще б сновигали туди-сюди в проході між рядами та розвіювали їхні страхи. Чи хтось там нашвидкоруч ремонтує літак? Може, доведеться пересідати?

Жінка в сусідньому кріслі не відриває від неї погляду, вочевидь, румунка. Соня це зрозуміла, щойно помітила її під час посадки. Що ж вирізняє румунських жінок певного віку, які подорожують на самоті? Одяг? Можливо. У них завжди гарно підібраний одяг. А ще зачіска, макіяж, прикраси, сумка, напхом напхана всілякими косметичками, ліками, вологими серветками та антисептиками. Як то кажуть, обережність ніколи не завадить. Румунська жінка — це передусім мати і дружина, навіть якщо вона не має ані дітей, ані чоловіка.

Соня розвертається до жінки, вони начебто однолітки, й усміхається до неї легкою, спільницькою усмішкою. Жінка саме цього й очікувала, їй важливо не почуватися самотньо під час такого випробування, бо це справжнє випробування. Статистика статистикою, всі знають, що подорожувати літаками безпечно, але їхній рейс уже трохи вибивається з норми. І вона це знає.

Раптом оголошення. Літак злітає за кілька хвилин.

— Нарешті! — каже сусідка з характерним східноєвропейським акцентом.

Мабуть, вона не здогадалась про походження Соні, яка кинула їй коротеньке «Bonjour», коли просковзала до свого місця біля ілюмінатора. Те, з яким полегшенням зітхнула сусідка, викликає в Сониних думках ще одне міркування. Румунська жінка не злопам’ятна. Достатньо маленького прояву доброти, однієї усмішки, і вона все пробачить. Її колишні земляки геть погано переносять невдачі. Соня раптом почувається на межі сліз і швидко розвертається до вікна, роздивляючись аеропорт.

Сусідка не наполягає. Оголошення її заспокоює, вона зручно вмощується в кріслі, застібає пасок і довірливо вмикає екран.

Коли перша бортпровідниця проходить повз них із візком напоїв, Соня обирає джин-тонік. Найгірший вибір в такій ситуації, вона знає. Але в літаку вона завжди бере джин-тонік, аби трохи знизити напругу, розніжитися й усміхнутися сумною усмішкою, яку в ній викликає цей гірко-солодкий напій. Цього разу до усмішки додаються сльози.

Соня робить два маленькі ковтки, один, другий, потім розмішує, щоб розчавити лимонну скибочку об стінку склянки, прислуховуючись до ніжного дзеленькання кубиків льоду, облизує пластикову паличку й кладе її на відкидний столик, після чого знову надпиває. Коли повз них проходить друга бортпровідниця, що розвозить їжу, Соня вже в сльозах. Без гикавки, без схлипувань. Просто по обличчю біжать два струмочки, стікаючись десь під підборіддям. Вона усміхається бортпровідниці, та на автоматі усміхається у відповідь. Серед запропонованих страв Соня обирає лазанью. Бо лазанья це просто. Щоправда, курка віддає хімією.

Бортпровідниця простягає їй тацю й швидко перемикається на сусідку. Втішати заплаканих пасажирок точно не входить до кола її обов’язків. Сусідка нишком дивиться на Соню, але швидко ховає очі. Мабуть, їй соромно, ніби її схопили на гарячому, коли вона підглядала за чужим нещастям. А здогадатися про причину сліз зовсім нескладно. Жалоба! Чорний одяг! Чому вона вдягнулася в чорне? Тому що зручно? Тому що просто? Бо ліньки було продумувати щось інше? А може, заради ефекту? Як не крути, вона вдова. Удова чоловіка, від якого пішла тридцять вісім років тому після шлюбу тривалістю лише два роки, саме він залишив їй стару квартиру, де вони колись жили разом. Залишив їй, а не іншій дружині чи дочці.

Соня обережно знімає алюмінієву кришку з лазаньї так, щоб гаряча пара не обпекла пальці. Поки страва вистигає, вона їсть салат з капусти, посьорбуючи джин-тонік зі склянки. Ще вона взяла пляшечку червоного, але насправді хотіла якомога довше розтягнути джин. Зараз він приносить полегшення. Вона стримувала сльози до цієї самої миті, до цієї подорожі на борту літака зі склянкою джин-тоніка в руках на шляху до рідної країни. Вона могла б розплакатися, коли дізналась про смерть Марка чи коли отримала посилку із заповітом і ключем від квартири. Але її пробило на сльози тільки зараз, біля сусідки, яку, вочевидь, бентежило траурне вбрання. Сонині страждання їй були не до душі і, мабуть, сусідка кляла долю, що прирекла її на подорож поряд з людиною, яка таскає за собою у валізі смерть і відчай.

Соня це розуміла, коли обирала блузу, штани, велюровий піджак і шовковий шарф — усе чорного кольору. Чи є у світі щось трагічніше за жінку в жалобі? По кому вона в жалобі? По дитині, по чоловіку, по матері чи по сестрі? Напевно, смерть забрала когось із її близьких, вона зазнала непоправної втрати, яка перевертає життя й старить нас, нагадуючи про власну смертність.

Соня робить останній ковток джину й тихенько всміхається своїй склянці, а сльози все не спиняються. Бідолашна її сусідка! Вона й близько не уявляє, що відчула Соня, дізнавшись про Марка: торжество — він помер! — а потім лють — він помер? А ще повний розпач — він залишив їй квартиру. Інші жінки з його життя, схоже, точать на неї зуб. Залишити житло молодій дружині, зниклій дружині! Чесно, що він хотів довести цим заповітом?

Вона уявляла, як він опікувався всім цим перед смертю, а смерть була не раптовою, він довго страждав! Це ж треба було викликати нотаріуса, скласти заповіт, доручити адвокату знайти її та надіслати папери щодо нової власності. І жодного листа. Мабуть, він лежав у своєму ліжку, уявляючи, як Соня відкриє посилку, як знайде ключ. Невже це той самий ключ? Той ключ, що вона залишила у дверях, коли бігом летіла сходами вниз? Яка дитячість! Утекти від приниження. Сьогодні вона й бровою не повела б перед двома голими тілами у вітальні, вона б стікала кров’ю від гіркого болю, але цинічно дивилася б на розпач коханців: на жінку, що безтурботно розляглася на її дивані, і на свого чоловіка Марка, який сидів на краю з цигаркою в руках. Так, це видовище її б довго переслідувало. Але й вони ніколи б не позбулися розпачливості цієї сцени. А це ще гірше. Таке з голови не викинеш. Немає в неї жалю ані до них, ані до себе тодішньої. Бо вона втекла й подала на розлучення. Відтоді на неї обрушився ввесь сором їхнього шлюбу. Невдоволення батьків, презирство та байдужість Маркових друзів. Саме тоді, наче обухом по голові, її приголомшило усвідомлення: подібні поразки приховують у собі всі гріхи світу. А їхній шлюб то був гріх.

У Бухаресті Соню вразило пекуче повітря, наче в сауні. Ще коли вона сходила по трапу, їм повідомили: кондиціювання в приміщенні аеропорту не працює через відключення електрики, тож пасажирів просять спокійно пройти до виходу. А які є варіанти?

Вона забрала валізу й спіймала таксі, яке висадило її біля двору з видом на проспект Мошилор. Там вузенький прохід до зеленого скверику з деревами, недоглянутою галявиною та двома лавами. Праворуч — вхід до будинку. Квартира на п’ятому поверсі. Марк завжди хотів, щоб перед їхніми вікнами росло дерево. То була його мрія. А він не відмовлявся від своїх мрій, особливо, якщо вони нескладні у виконанні. Дерево досі стоїть — старе, вузлувате, покручене, але це воно. Соня дивиться нагору, і справді, своєю кроною воно досі затінює вікна їхньої вітальні.

На сходовому майданчику ті самі три квартири, тільки двері в них різні, у сусідських нові, у їхній — ті самі. Ніхто їх не міняв після її від’їзду. І замок не поміняли. Отже, надісланий ключ це, справді, ключ із тих часів. Вона провела пальцем по все ще гострим на дотик зубчикам, згадуючи їхній рельєф, і десь біля кореня носа знову засвербіли сльози. Почервонілі набряклі очі готові розродитися новим потоком. Вона не стримувала сліз упродовж всього польоту, хоча надто засмученою не здавалась, на великий подив сусідки та бортпровідниці, які вирішили не втручатися: туга пасажирки на місці 56-В нікому особливо не заважала. Але перед цим ключем, її ключем, Соня не може стриматися й захлинається риданнями. Він його зберіг про запас або на згадку про неї, свою дружину на пару років.

Соня все ще не наважується вставити ключ у замок, аж раптом за одними з сусідніх дверей щось починає шурхотіти, і це прискорює її дії. Вона навіть не прочитала імена сусідів, написані чорними літерами на золотистих табличках. Та чи згадає вона зараз їхні імена? Особливо, того лікаря, який обмацував її холодним поглядом щоразу, як вони перетиналися на поверсі. Марк з ним сварився з приводу і без приводу через такі речі, які зазвичай люди вирішують по-дружньому: смітник, шум, музика, натовп гостей, п’яні друзі-митці, які заходили за його відсутності та залишали перед дверима різні предмети. Інколи вони закидали один одному серйозні звинувачення, безглуздість яких дуже дивувала Соню. Тоді сенс цих сварок був для неї геть незрозумілим. Пізніше вона збагнула, що вони погрожували один одному, жонглюючи назвами в’язниць. То були буцегарні для політв’язнів десь далеко в горах, навколо вугільних шахт, де наглядачі часто-густо кидали нещасних арештантів у свердловини. До Соні лікар навіть не звертався, ані слова, вона теж уникала його, як могла. Повертаючись додому, вона тихенько зачиняла двері ліфта (ключ напоготові ще в під’їзді) і поспіхом відмикала двері квартири. Натомість інший сусід, шеф-кухар ресторану, називав її «сусідочка» з широченною усмішкою, при тому ані добрим, ані щирим його не назвеш. Марк часто водив її вечеряти в ресторан, у якому той працював. «Дружба з такими людьми може як врятувати твою шкіру, так і кинути тебе за ґрати», — казав тоді Марк.

Соня відчиняє двері, ставить валізу на підлогу. Пробігає очима передпокій і чіпляється поглядом за чорно-білу плитку. Це їхній дім! Нічого не змінилося! Марк майже нічого не поміняв в інтер’єрі. Обмаль меблів, обмаль картин, пару килимів. Бронзові фігурки на підвіконнях. Велика ваза Ґалле[3] з сухими квітами на довгому та високому дерев’яному столі з візерунками. Маленький дерев’яний хрест, спадок від Маркової бабусі, висить над нішею, яку він сам видовбав у стіні спеціально для Соні. Сюди можна ставити кошик із фруктами, вазочку горішків, велику свічку, стоси книжок. Типу персональний вівтар. Коли Соня відпочивала на дивані, їй достатньо було простягнути руку, щоб узяти або покласти книжку. А Марку подобалося запалювати свічку, обіймаючи її, накриваючи собою частину Сониного тіла. Одне вікно вітальні залишилося прочиненим, але на заваді сухому листю та комахам стояла москітна сітка. До кімнати залітав хіба що пил, осідаючи на меблях, позаяк після смерті Марка сюди ніхто на заходив. Так було написано в заповіті. Оселя чекала на її повернення, вона це відчуває. Навряд чи Марк хотів, щоб його колись молоду дружину буквально на порозі вразив важкий, солодкуватий запах, який завжди буває в приміщеннях, де жили старі люди.

Та сама дерев’яна вішалка при вході зі спеціальною опорою під парасольки та Маркові капелюхи. Під нею банкетка, на якій зручно було взуватися, а по суті, це ящик для домашніх капців, тепер порожній. Крізь кухонні двері Соня помічає пофарбовані в темно-зелений колір дерев’яні меблі, барний столик з мармуровою стільницею, каструлі та сковорідки на тримачі з кованого заліза, що звисає зі стелі. Марк перепланував кухню після повернення зі шведського вернісажу, вони тоді щойно почали жити разом. З усієї квартири гостей найбільше приголомшувала кухня, і Соня нею неймовірно пишалася, хоча не дуже любила готувати.

Вона сідає на ящик для взуття, звідки видно барний столик, а на ньому глиняний горщик і букет сухого базиліка. Здається, Марк теж там, готує каву по-турецьки. Смажить хліб в чудернацькому приладі, який привіз з-за кордону. Намагається вразити юну дружину, чия проста робітнича родина так і не оправилася від шоку, дізнавшись, що дочка ледь досягла повноліття й одразу одружується з чоловіком, на двадцять п’ять років старшим за неї.

Соня знімає взуття й заходить у вітальню. Напрочуд велика кімната! Свого часу Марк купив чотирикімнатну квартиру спеціально, щоб розбити одну стіну й зробити з двох кімнат справжню залу. Прийоми, візити, вечірки! Одна, та де там одна, лише одна з багатьох причин, через які він сварився з сусідом-лікарем, бо той не терпів галасу й завжди грозився викликати поліцію, але ніколи цього не робив. У квартирі Марк прагнув простору. Майстерня то інша річ. Вузенька, вічно захаращена, розташована в центрі міста. Саме там вони вперше зустрілися, саме там уперше кохалися на ліжку, що насправді було старими дверима, на які Марк кинув матрац, при чому такий тоненький, що з твердістю дерева він не справлявся. У цій майстерні Марк хотів мати під рукою все, що треба для роботи та відпочинку, але так, щоб не почуватися вдома.

У вітальні стояв великий дерев’яний стіл і візерунчаті стільці з вигнутими спинками — родинний спадок. Марк походив із сім’ї військових, але після смерті батька, генерала у відставці, що вкоротив собі життя з тієї ж зброї, з якої перед тим убив дружину, його ростила бабуся. У дитинстві Марк бігав між цими масивними меблями під пильним оком цілої армії тіток. Горіховий буфет з різьбленими дверцятами, оббиті шовком крісла, кавові столики. Малесенька частина важкого родинного минулого! Тільки старі килими зникли, мабуть, з’їдені сонцем, пилом і віком. Тепер підлогу вкривали нові, хоча теж вовняні килими в червоних і чорних кольорах, з вічними бухарськими мотивами. Дерев’яну підлогу нещодавно шліфували, лакували, але ялинковий мотив паркетинок нікуди не подівся, такий можна побачити у всіх старих будинках. Під ногами злегка риплять витримані в пересушеному повітрі дошки. Тут не пройти нишком. У цій домівці не буває повної тиші. Навіть коли ніхто не ходить, дерево по пам’яті видає звуки кроків тих, хто колись тут жив.

Тоді Соня не розуміла простоти своєї оселі. Батьківський дім — наполовину з цегли, наполовину з дранки, з маленькими темними кімнатками — був захаращений ремісницькими виробами, усілякими дрібничками. Дізнавшись, що вона виходить заміж, мати почала кричати: не побачить Соня посагу, який та їй уже наготувала, не побачить вишитих серветок, ані плетених вовняних килимів, ані зв’язаних крючком скатертин. Марк там був, усе чув і запевнив матір, що їм нічого не треба. Соня стала за ним, почервонівши від злості, а батьки, певно, думали, що вона згоряє від сорому. Марк захищав її від батьківських вичитувань, хоч вона мусила б захищатися сама.

Та й слава Богу, що вона нічого не отримала від батьків. Жила собі день за днем у Марковому світі в оточенні людей, які не були їй друзями, та де там!, вона навіть не знала, про що вони насправді думають. Забарикадувалась у своєму мовчанні, слухала, усміхалась. Це був її спосіб виживання, і Марка він цілком влаштовував.

Новаторський дух Марка пробуксував лише у ванній кімнаті. Не вмів він переосмислювати концепцію санвузлів. Кахлі, мозаїка, сама ванна та умивальник не зазнали змін, відколи будинок було пущено в експлуатацію в 1980 році після землетрусу, від якого постраждала половина міста, особливо великі будівлі.

У їхній спальні також панувала простота — ліжко та комод. Марк замовив побудувати окрему гардеробну, щоб не захаращувати спальню здоровою шафою, як зазвичай робилось у квартирах комуністичного періоду, а ще зверху на шафу закидалися валізи та різні коробки аж до самої стелі. Тепер на дверях гардеробної красується навісний замок, щоправда, незамкнений. Навіщо ж його повісили? І коли?

На ліжку лежить трикотажна вовняна ковдра жовто-коричневого кольору, такий візерунок називається «рисова в’язка». У Сониної матері була ціла купа таких ковдр, і всі двоколірні, але вона дотримала слова й посагу за Сонею не дала. На ковдрі дві великі подушки в білих наволочках з ажурною вишивкою. Можливо, то був легкий стьоб з боку Марка над фольклорними традиціями, а можливо, натяк на провінційне походження Соні. Раптом не сьогодні-завтра її охопить ностальгія. На вікнах велюрові штори темно-зеленого кольору, це для захисту кімнати від денного сонця. Маркове дерево затінює лише вітальню, а от спальня вся підвладна сонцю, особливо, по обіді. За часів подружнього життя вони влаштовували на вихідних сієсту, тільки спочатку кохалися й довго-довго голубилися, коли Марк, спершись на руку, пестив їй живіт та ноги. Над комодом з грубого дерева досі висить велика картина, натхнена еротичними естампами Утаґави. Нічого не помінялося. Гравюри Утаґави слугували їм прелюдією до кохання — витончені лінії кімоно з переходом в достеменні обриси пеніса та вульви в партнерів. Збочений урок мистецтва, котрий Марк колись провів у своїй майстерні, приховуючи палке бажання, і вона це цілком і повністю усвідомлювала. Хоч якою молодою вона була, добре розуміла, що вирувало в голові цього чоловіка, поки він гортав сторінки при світлі свічки.

Соня знімає картину і переносить до великої комори на вході. Але не встигає відчинити двері, як звідти випадає ціла купа полотен. Стіни майже порожні, а комора повна картин, тобто Марк напхав сюди цілу колекцію і навіть не поклопотався чимось огорнути полотна на захист від пилу? Він, хто так трясся над своїми картинами? Не може бути! Така недбалість приводить Соню до думки, що полотна приховав тут хтось інший. Хто ж відібрав ці картини, бо вони, вочевидь, призначені для неї, позаяк зберігаються в її квартирі?

СОНЯ ОТРИМУЄ НЕОЧІКУВАНИЙ ДЗВІНОК від Маркової дружини Отілії. Насправді, колишньої дружини, з якою він давно розлучився. Свої дні він закінчив не з нею, а в обіймах та під пильним оком іншої, молодшої жінки, про що Соня дізналась пізніше.

Розлучення з Отілією сталося одразу після скандалу, що спалахнув на тлі статті, де згадувалися слова молодої студентки, яка перед цим публічно розповіла про роман з Марком, хоч і не звинуватила його в сексуальній агресії, домаганнях чи чомусь такому. Тоді ім’я Марка вперше з’явилося не в мистецькому виданні, не в рубриці про культурні події, а в жовтому журналі серед пліток і рецептів. Його друзі здивувалися хіба що тому, як пізно це сталося, позаяк дехто з них вже відчув на собі цю хвилю одкровень від колишніх студенток, а тепер письменниць і акторок, що викривали зловживання викладачів, режисерів і літературних критиків, які скористалися своїм владним становищем.

Та жінка просто вихвалялася романом з пристаркуватим художником. Радше глузувала з нього. Розповідала про його живіт, про важке дихання під час сексу, про претензійність інтелектуала, який нестримно сипав гучними цитатами, а затятим читачем при тому точно не був. Її метою було зневажити образ старого румунського художника, який жив осипаний милостями при комуністах, а за нових часів прославився ще більше. Справді, усе так і було, та хіба Марк один такий? Їх повно, і більшість — старі козли без понять моралі. Єдина заслуга Марка — це те, що він не наблизився до клану Чаушеску, не малював портрети членів їхньої родини, чим тоді промишляли інші художники в обмін на чималенькі привілеї. Жінка, що дала інтерв’ю, була критикинею та мистецтвознавицею щойно з університетської лави. Складалося таке враження, ніби її слова не мали нічого спільного з його особистим життям. Хто читав цю статтю, бачив тільки одне, при чому на цьому пункті всі доходили повної згоди: не Марк шукав жінок, вони шукали його. Звісно, його можна було звинуватити в тому, як легко він розстібав ширіньку, але жінки не просто бували згодні, вони допомагали її розстібати. Це правда, але чому жінки з ним спали: з любові, заради задоволення або просто тому, що він мав владу та вплив? — запитували себе одні, інші натомість відмахувались, то вже проблеми самих жінок.

Після Отілії Марк більше не одружувався. Він купив будинок за містом, облаштував там велику майстерню, куди приїжджали люди, бо, як і раніше, він без тями обожнював друзів, вечірки, пиятики. Про статтю всі швидко забули. У цієї країни коротка пам’ять. А сексуальні походеньки чоловіків то взагалі остання річ, яка здатна зруйнувати репутацію. На неприємності наразилася радше сама молода критикиня, що швидко зникла з мистецького обрію. Хто ж захоче мати справу з цокотухою, яка не тримає язика за зубами? Мистецький ринок вибудовується на взаємних поступках. А головне, на замовчуваннях. Соня це добре знала. Бунтуй тихо, а примус сприймай, як милість. Ніхто й не думав щось змінювати в хижацтві чоловіків при владі. Навіть жінки.

Після переїзду в село Маркове життя уповільнило свій плин. Він вийшов на пенсію, дедалі рідше влаштовував виставки. Потім зустрів молодшу за себе жінку, яка народилася в цьому селі біля підніжжя Карпат. Її батьки мешкали по сусідству. Саме вони доглядали його будинок і сад, вони ж, у певному сенсі, зіграли роль посередників між своєю дочкою і Марком. Вона зустрілася з Марком, коли приїхала влітку допомогти батькам, швидко піддалася його чарам і опинилась у ліжку, тобто стала його коханкою. Бухгалтерка. Розлучена, без дітей. Утім, згодом вона стане для Марка доглядальницею. Чесно кажучи, проблеми зі здоров’ям уже було окреслились, але за кілька років вони остаточно зруйнували це понівечене алкоголем, цигарками, випарами скипидару, токсичних олій та пігментів тіло. Його шкіра, зуби, легені, мозок — страждало все, але Марк не спинявся. Продовжував працювати, а догляд молодої жінки підтримував його в робочому стані ледь не до самого кінця. Марку завжди треба було працювати й виставляти свої твори на широкий загал, збираючи похвали. Задля цього він навіть винайняв спеціальну людину, яка створила йому сторінку у Фейсбуці та публікувала там його роботи. Спочатку ці дописи збирали тисячі лайків. А потім з плином часу кількість великих пальців вгору зменшилась, наче шагренева шкіра. Нічого нового в його творчості не з’являлося, і люди вже не впадали в екстаз перед його полотнами. Марк залишався передбачуваним, стабільним і елегантним. Він із задоволенням повторювався, зображав тих самих величних персонажів з трагічно-візантійськими рисами на дедалі яскравішому задньому плані.

Соня стежила за його сторінкою у Фейсбуці, де з’являлися то куточок саду, то майстерня, то кіт, то нечисленні гості за столом. Сам він фотографувався зрідка-зрідка, а його молода супутниця взагалі не з’являлася на світлинах. Час від часу можна було побачити Марка з котом на руках, те саме обличчя, та сама копиця на голові, той самий погляд, де читалося трагічне здивування: невже я ще живий?