Аталасса ebook

Кохання змушує людей іти на жертви. Головний герой самовільно вирішує замкнутися в психіатричній лікарні під назвою «Аталасса», щоб розібратися, чи були його почуття та почуття до нього справжніми. На цьому шляху поступово він відкриває для себе незвичайний, складний світ тих, кого суспільство вирішило ізолювати, помітивши тавром «ненормальності». Сюжет роману розгортається на тлі історичних подій одного десятиліття, яке докорінно змінило життя всіх мешканців Кіпру, коли дії цілком нормальних представників острівного суспільства та двох інших держав призвели до трагедії державного перевороту, інтервенції та анексії територій.

Усі права застережено. Жодної частини цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-108-2

Copyright © Costas Lympouris & То Rodakio Editions 2021

© Андрій Савенко, український переклад, 2026

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2026

Костас Лімбурис

Аталасса

Середа, 15 вересня 1964 року.

На фоні маленького білого «форда» минулого року випуску чорна фігура панотця Андоніса створювала разючий дисонанс. Якби хтось тієї миті міг поглянути на його душу, то побачив би, що вона — чорніша за рясу. Кілька хвилин тому, на підставі судового рішення, для отримання якого було докладено ним самим чимало зусиль, він відправив власного єдиного сина до психіатричної лікарні. Дієслово «відправив» у цій ситуації радше позначало напрямок, адже рішення про госпіталізацію прийняв сам Ісидор. Це було його власним вибором.

Священник передав усі супровідні документи черговим в лікарні, обійняв сина, і сказав, що наступного разу приїде в неділю, розвернувся й поспіхом вийшов, не бажаючи, щоб син побачив його сльози. Зрештою, кому б з них це допомогло?

Розум панотця перебував у якійсь стадії дивовижної загальмованості. Надворі стояв вересень і в цей час Ісидор, як і заведено, працював. Або в школі, або в одній з урядових організацій, пов’язаних з освітою. Як він міг змиритися з тим, що отак мав утратити раз і назавжди свою рідну кровиночку і, водночас, першого хлопця на селі, молодого вчителя, який мав чудові кар’єрні перспективи, та й, загалом, усе життя попереду? Як було прийняти те, що в його особі він утрачав також найкращого помічника в церкві, який був готовий виконати будь-яке доручення, ніколи не відмовлявся від обов’язків півчого? Ізоляція в лікарні означала невідворотно нестерпну втрату, гіршу навіть за саму смерть. Зараз він перетворювався на живого мерця, таврованого до того ж міткою безумства. Те, що мучило батька більше за все, було внутрішнім питанням, яке так і лишалося без відповіді: чи справді Ісидор збожеволів? Він до нестями був закоханий у свою наречену — його єдине кохання! — і з тієї миті, коли вона, за її словами в листі до юнака, «пішла з життя», в Ісидора не залишилося жодної іншої мети, окрім того, щоб знайти відповіді на події, які так несподівано сталися в цей період. З іншого боку, якщо припустити, що сина не спіткала ніяка хвороба, що він просто удавав з себе хворого, як тоді йому вдалося обкрутити довкола пальця всіх: учнів, батьків, власну родину й навіть уряд?

І — головне — нащо йому робити те, у чому відсутня будь-яка логіка?

Перші сигнали тривоги надійшли від школярів, які на той момент просто обожнювали свого вчителя: «Пан Ісидор каже дивні речі. Він постійно декларує поезії про смерть».

Вони працювали з ним уже другий рік, коли він став класним керівником їхнього 5 класу загальноосвітньої школи в селі Перістерона. Попрацювавши з ними рік, Ісидор у 1964 році отримав стипендію для підвищення кваліфікації й призупинив виконання обов’язків з січня по травень. Молода Кіпрська республіка надсилала до Великобританії найкращих освітян для отримання магістерських ступенів, які в майбутньому мали обійняти різні посади в системі освіти. По поверненні діти зустріли його з почуттям глибокої приязні, незважаючи на піврічну відсутність, як і те, що до кінця навчального року лишалося зовсім небагато часу.

Його дивна поведінка проявила себе несподівано, і не мала жодного стосунку до змісту уроків. Він став перед класом, тримаючи в руках книгу, і прочитав уголос поезію «Превеза» Каріотакіса[1]: 

Діти почали занепокоєно переглядатися. Вони не знали слова гайвороння, ледь-ледь знаходили зв’язок між коханням та жінками, які мелють борошно, та добре запам’ятали постійну інвокацію смерті.

Цього вже збагнути не зміг ніхто, однак учитель з незворушним виразом обличчя продовжив декламувати. Він увійшов в образ і наближався до кульмінації:

Зробив невелику паузу, глянув на дітей, зробив глибокий вдих і повільно завершив:

Розгубленість учнів теж досягла свого апогею: «Пане, навіщо ви нам це декламували? Це якось пов’язане зі змістом предмету, який ми вивчаємо?»

Один запитав про значення «смерть, яка є квітами на квітниках та вчителем, який почитує газету», чекаючи докладне пояснення, яке за інших обставин вони завжди отримували від учителя.

Іншому кортіло дізнатися, про що йшлося в останній строфі: «Пане, що означає — “не стерпів та помер від огиди”. Чому всі мають прийти на його похорон? Як таке може трапитися?»

Пан Ісидор посерйознішав і сказав: «Діти, у людському житті найголовнішими є дві речі: кохання і смерть. Хто їх не відчув на собі, той, вважайте, і не жив». Більше нічого. На щастя, пролунав дзвоник, який став рятівним засобом для всіх.

Панотця Андоніса не менше хвилювала й власна дружина. Звісно, він приготував для неї певний сценарій і вважав його досить правдоподібним; за його «легендою», їхній Ісидор знову — втретє — отримав урядову стипендію та поїхав на навчання до Англії. І мав перебувати там цілий семестр (насправді — п’ять місяців), що мало виняткове значення для його подальшої кар’єри. Звісно, він сам доклав певні зусилля для того, щоб переконати сина погодитися на стипендію, адже той вагався через те, що треба буде залишити на довгий час наречену. Але, продовжив би він, з вуст дівчини не пролунав жоден докір, вона любила хлопця, і сказала, що бажає йому тільки добра, крім того, це ж кілька місяців, якось уже перебудуть, а потім вони знову будуть разом і розпочнуть приготування до шлюбу.

Якби попадя спитала, чому син не приїхав попрощатися з нею, він відповів би, що Ісидор не міг спокійно дивитися на материнські сльози, він же знає, якими вразливими вони були: що син, що мати. Зрештою Ісидор пообіцяв регулярно надсилати з Англії листи, а він, своєю чергою, читав би їй одразу по отриманні.

Під його опікою перебувала ще і їхня дочка. Сімнадцятирічній Маріанні лишалося провчитися ще рік, і вона витала у власних мріях. У їхньому селі маленька, консервативна спільнота сусідів дуже негативно сприймала все, що відбувається з її братом. Незабаром люди почнуть розводити теревені про спадковість, вона не зможе створити родину, ні покохати самій, ні — що набагато важливіше — бути коханою.

*

Очікуючи на завідувача приймального відділення, щоб залагодити формальності, Ісидор отримав свій перший досвід перебування в психіатричній клініці. На подвір’ї закладу вийшов на перекур молодий санітар. Довкола нього одразу ж зібралося декілька пацієнтів, ставши в коло, яке постійно рухалося, то віддаляючися, то стягуючися довкола свого уявного центру — санітара із закуреною цигаркою. Інші висіли на ґратах огорожі, бажаючи, за нагоди, «стрельнути» цигарку в когось з перехожих або щоб хтось хоча б закинув їм крізь отвір недокурок. Водночас пацієнти біля огорожі тримали в зоні погляду фігуру санітара, який неквапом курив. Щоразу, коли той затягався, десятки очей супроводжували його рухи з хворобливим інтересом, наче дим заходив у їхнє власне нутро, вичікуючи на вирішальну мить, коли санітар вирішить пожбурити недокурок.

У ту мить, коли завідувач з’явився на порозі, молодий санітар, певно, щоб зайвий раз не потрапляти на очі начальству, викинув недокурену цигарку. Вона ще не встигла торкнутися землі, як юрба хворих з усіх сил рвонула до місця падіння. Вони моментально збилися в купу, кидали один на одного розлючені погляди, важко сопіли. Ісидор побачив обличчя першого, кому вдалося її підхопити. Воно мало чудернацький вигляд, суміш виразу перемоги, чи, краще, тріумфу, але й дещо інше, те, що не зустрічається тоді, коли мозок перебуває в стані спокою, те, що змушує очі спалахувати вогнем.

Завідувач одразу накинувся на молодого санітара: «Скільки разів можна про це казати, Левтерисе! Я ж спеціально підкреслював, що не дозволяється персоналу курити в присутності хворих. Ти маєш збагнути врешті-решт, що ми маємо справу з нездоровими людьми; їхнє маніакальне бажання курити не можна пояснити раціонально, однак воно — невиліковне, і має масовий характер. Якщо ти залишишся тут працювати, тобі доведеться звикнути до думки, що ти повинен пристосовувати свою поведінку до проблем цих людей. Спроба їх зрозуміти є марною, як і немає сенсу входити в їхнє становище».

Тоді він відвів Ісидора до чергового лікаря. Огляд завідувача психіатричного відділення був загалом зайвий, адже медичні висновки, надані лікарями державних клінік, як і рішення суду збігалися в приписах — потреба ізоляції в спеціальному закладі. Його зацикленість на ідеї смерті давала підстави вважати, що Ісидор становить небезпеку для самого себе.

Йому виписали транквілізатори з м’якою дією та зобов’язали носити спеціальний одяг, який видають пацієнтам психлікарень. Насправді, це була стара поліцейська форма, яку списували в такі лікарні, як він дізнався потім. Замість пояса підперезуватися пропонувалося мотузкою. Володіння поясом вважалося небезпечним для пацієнтів із суїцидальною поведінкою. Споживати принесену ззовні їжу також заборонялося; він попросив залишити йому сушку, передану мамою. Завідувач приймального відділення зглянувся та дозволив залишити бублики, адже цей учитель сподобався йому з самого початку своїм серйозним виглядом і чистим поглядом. Він читав лікарські висновки, у яких діагностувався психоз із «легкою формою когнітивних порушень», але хотів отримати особисте підтвердження від самого Ісидора. Тому спитав, на що той скаржиться і які симптоми в поведінці стали причиною потрапляння в заклад? Ісидор лаконічно відповів: «Так, я декламую поезії про смерть». І додав: «Чи можна мені залишити при собі деякі листи? Вони — особисті, від них не буде проблем».

Завідувач з підозрою глянув на нього, однак мовчки дозволив кивком і повів до палати. Ісидора помістили в палату №3, у якій перебували пацієнти з «функційними» розладами. Перш ніж піти, завідувач відрекомендувався: «Мене звати Дам’янос Атанасіадис. Більшість мене кличе паном Дам’яносом. Так звертайся й ти. Коли щось буде потрібно, підходь».

Він уже думав наперед, як можна скористатися з перебуванні в закладі молодого вчителя. Психоклініка «Аталасса» чотири місяці тому переїхала в нове приміщення, і досі перебувала в стані завершення реорганізації. Відчувалася нестача кадрів, адже санітари-туркокіпріоти позвільнялися після подій грудня 1963 року та ізоляції їхньої спільноти в анклавах по острову. Поміж іншого, треба було налагодити програму трудотерапії з використанням мінімального реквізиту. Чоловіки займалися прибиранням подвір’я та роботами в саду, а жінки поралися на кухні чи сиділи з рукоділлям. Звісно, розподіляти обов’язки Дам’янос повноважень не мав, але він міг би поговорити з директором. Освічених пацієнтів було чимало (держслужбовці, один суддя, один лікар тощо). Тож молодий учитель, хоч і «функційник», але загалом в задовільному стані, міг би багато в чому прислужитися, як хворим, чимало з яких були зовсім неписьменні, так і дирекції в контексті обстоюванні потреб психлікарні перед урядом. Звісно, усе це могло спрацювати лише у випадку відсутності загострення хвороби. За вісімнадцятирічну службу Дам’янос набачився всякого.

У дворику — якраз наближався час обіду — побільшало пацієнтів. Перша річ, на яку звернув увагу Ісидор, була їхня отетеріла поведінка. Їхні погляди наче пробігали крізь предмети та людей, концентруючись на чомусь, що існувало в пустці, поза їхніми межами. До нього одразу підбіг один пацієнт:

— Є цигарки? Дай! Дай добити хоч половину, хоч четвертину!

— Нема, не курю, — відповів Ісидор, відчуваючи водночас зніяковіння через те, що не може допомогти такому ж бідаку, як і сам, і, навпаки, засмучує його.

Поруч стояв інший чоловік десь середнього віку, чиї риси обличчя явно змінені під впливом ліків. Потім Ісидор дізнався, що таких кличуть кататоніки. Він постійно й безладно смикався. Третій сидів на сходинці та... вишивав, а поруч молоденький пацієнт з усіх сил намагався видути щось із фізгармоніки. Ісидор силився впізнати за цим мелодію відомої пісні, але більше скидалося, що це була імпровізація. Він дав собі обіцянку зробити найкраще з можливих аранжувань мелодії юнака.

Ще один літній чоловік виглядав дуже переляканим. Він подивився на Ісидора та спитав: «У тебе уламок скла? Ти його десь ховаєш?» Одразу втрутився Дам’янос, і в спокійному тоні запевнив пацієнта, що в Ісидора немає ніяких уламків та що йому загалом не подобається скло й гострі предмети.

У ту саму мить на подвір’я захеканий вибіг хлопчина, якому, на думку Ісидора, було десь 13–14 років. Усі разом загомоніли, вітаючи його: «Сотиракісе, привіт! Як ся маєш?» А він, своєю чергою, звернувся до всіх: «Подивіться на мій новий човен. Щойно закінчив його ладнати. Не можу вибрати для нього ім’я. Кому яке подобається?»

Одразу ж почалися кпини: «Назви його “Колокотроніс”», «Та який там “Колокотроніс”, до чого тут він, назви “Бубуліна”», а головний санітар, показуючи пальцем на новенького, на якого Сотиракіс ще не встиг звернути увагу, сказав: «Назви його на честь ось цього вчителя. У нього гарне ім’я. Назви човен “Ісидором”».

Сотиракіс похнюпив мармизу, готовий розплакатися: «Я не люблю вчителів. Вони били мене, бо я не розумів завдань; один ледь не відкрутив вухо».

Ісидору стало соромно за колег. І він, знов-таки, подумки пообіцяв собі змінити ставлення Сотиракіса до своєї гільдії.

*

На зворотньому шляху панотець Андоніс весь час прокручував у голові події останніх років, які, на його думку, призвели до трагедії. Після випуску Ісидора з Педагогічного коледжу Морфоса в 1958 року, який діяв під егідою Колоніальної адміністрації, усе було добре. Він упродовж чотирьох років працював у Платрах, а в 1962 році перевівся в сусіднє село, у Перістерону, паралельно провчившись один семестр на післядипломній програмі в Англії.

У переддень Різдва 1963 року, під час відвідин колеги, він познайомився зі своєю дівчиною, і це знайомство невдовзі мало кардинально змінити його життя. Її звали Антула Корфіоті, вона була дев’ятнадцятирічною слухачкою курсів у Педагогічній академії Кіпру, у яку після 1960 року перейменували колишній факультет педагогіки. Вона походила з селища Літрангомі, розташованого на півострові Карпасія, і мешкала на орендованій квартирі в Нікосії. Вона видалася Ісидору не лише красивою, але й дуже приємною в спілкуванні з дивовижним відчуттям такту та чемності. Такої жінки, за словами самого Ісидора, він не зустрічав ані на Кіпрі, ані в Англії. Вони багато розмовляли, чи, правильніше було б сказати, коли вони розпочали розмову, весь інший світ для них припиняв існувати. У той період різдвяних свят — попри важку загальну атмосферу через зіткнення грекокіпріотів і туркокіпріотів — вони ще тричі перетиналися. Двічі в спільних друзів і раз, зустрівшись віч-на-віч для прогулянки в лісі довкола Академії. Саме там вони вперше обнялися та поцілувалися. Їхні тіла тремтіли, винайшовши вже власну мову. Однак обоє зуміли стримати почуття. Тогочасна мораль, як і їхні власні переконання вимагали, щоб закохані спершу стали подружжям, отримавши благословення в церкві та всіляке таке, а вже потім удатися до фінального акту кохання. До того ж, чорною хмарою на обрії ставав майбутній від’їзд Ісидора до Англії та відсутність цілих п’ять місяців.

Про все це панотець Андоніс дізнався від сина, оскільки, поміж іншого, був також його духівником. Ісидор наполіг, щоб вони дали шлюбні обітниці за присутності батьків дівчини, перш ніж він поїде по стипендії до Англії. Він був цілком упевнений у тому, що знайшов свою жінку, але й, з іншого боку, вважав неправильним тримати її в стані непевного очікування.

*

Не минало ні дня, щоб вони не листувалися. Ісидор знаходив час для листування, попри насичений темп магістерської програми (бібліотеки, пошук матеріалу, дослідження, іспити тощо). Він тяжко працював, оскільки бажав бути першим у всьому. Однак тепер не робив це лише для втіхи батька, якого безмежно шанував, зокрема, і за сан, для мами, до якої линув з особливою ніжністю, чи для Міністерства, яке стільки вкладало в нього. Тепер він хотів бути першим і в очах коханої. Тієї, яку покохав так несподівано, але про яку тепер знав практично все з їхніх листів. Він, звісно, хотів бути разом з нею, обіймати її, пестити, як роблять усі закохані. Натомість «певно, навіть добре, що справи пішли саме так» написав він їй у своєму першому листі. «Епістолярний діалог дозволяє контролювати почуття, раціональніше висловлення думок, можливість переглянути будь-які погляди чи ідеї». А коли вона, жартома піддразнюючи його, спитала: «То, значить, кохання на відстані таки сильніше?», той напівсерйозно напівжартома намагався обстояти своє твердження, прикликавши на допомогу все красномовство. Він був переконаний, що безпосередній контакт, неконтрольований тілесний потяг, не дозволяють міркувати зважено, тоді як тепер, розділені в просторі, вони мали обмежуватися очікуваними клятвами у вічному коханні. Нині вони мали шанс довести, що їхнє кохання справді унікальне. Ісидор обстоював думку, що ніколи дві душі не перетинаються випадково, а вічність є нічим іншим, як їхнім постійним стрічанням. Антула додала, що, зрештою, відповідальність за все це лежить на Богові, адже саме завдяки йому такі почуття є благословенними, відтак саме вони зберігають собою красу цього світу. Ісидору її думки здалися занадто піднесеними, і він, своєю чергою, жартома займаючи її, натякнув, що шкодує, що школярі на заняттях з катехізації, які вона вела, не мають змоги пізнати те, про що вона говорить! Однак у майбутньому, вже дорослі, після такого правильного першого напучування вони, певно, і далі підніматимуться сходинками духовного вдосконалення й потроху засвоюватимуть усе більше високих ідей.

*

Поема про смерть, продекламована вчителем у геть невідповідний момент своїм юним вихованцям, була звісна чимось дивним і зовсім не відповідала характеру Ісидора, однак він не поставився до цього як до ознаки існування проблеми. Такою була перша реакція панотця Андоніса, коли з довколишніх сіл почали надходити нарікання від батьків учнів. Зрештою, шкільний рік завершувався і ніхто не мав гадки, чи залишиться Ісидор викладати в наступному. Цілком можливо, що Кіпрська республіка мала наміри використати його на іншій посаді, для чого він і отримав дві стипендії. Та історія мала продовження. Через два дні поведінка Ісидора «суттєво погіршилася». Він не просто декламував, але й написав на дошці, наказавши учням переписати в зошити:

ДУША КЛИЧЕ СМЕРТЬ

Йоргос Сарандарис[2]

Священник більше не міг закривати очі на те, що з жахом намагався відштовхнути його розум. Причиною всього було те, що по поверненні з Англії Ісидор не зміг ніде знайти Антулу, про яку з ним всі відмовлялися говорити. З уривків розмов він виснував, що Антула все ще перебуває серед живих. А потім дізнався й правду... Скидається на те, що тоді він і прийняв для себе рішення. Він ніколи не з’явиться біля неї як відвідувач, але лише для того, щоб навіки лишитися поруч.

Процедура звільнення з навчального закладу не забрала багато часу, оскільки ініціативу виявив він сам. Тільки-но завершився шкільний рік і всі пішли на літні канікули на недільній службі церкві свого села, яку вершив особисто його батько, Ісидор розпочав співати тропар «Смертю смерть подолав». Це недоречне втручання спантеличило всіх, а панотець Андоніс, оговтавшись, продовжив службу, ледь стримуючи ридання...

*

Десь на початку ще квітня Ісидор несподівано зіштовхнувся з новими, однак досить дивними питаннями, які випливали з листа Антули. Ось про що йшлося:

Ісидор відчув себе вкрай здивованим. Йому ніколи не спадало на думку, що сором’язлива Антула могла перейматися питаннями якоїсь там відповідності зовнішнього вигляду. Він з нетерпінням продовжив читання:

Йому перехопило подих. Вона пускається до таких роздумів через якісь жовті туфельки? Підводить під таку тему серйозне філософське підґрунтя? У листі міркування продовжувалися:

Перший подив почав стрімко перетворюватися на занепокоєння, оскільки лист розкривав також інші виміри проблеми:

Ісидор не міг зібрати до купи думки. Оскільки Антула запитувала його думки щодо всієї ситуації, він почувався загнаним у куток. Насамперед тому, що останні думки її самої — про повагу до порядку та стриманості в плані естетики, відповідно до правил поведінки, — не потребували якогось обговорення, тут і так було все ясно, але й через те, що, напиши він що завгодно, йому лишатиметься невідомим, як поведеться вона в той проміжок часу, коли лист тільки прямуватиме до неї. Як би там не було, його дещо заспокоїла думка, що наступного місяця він повернеться на Кіпр, і до кінця травня вони, певно, матимуть час про все поговорити наодинці.

*

Під час ланчу в їдальні Ісидор сів поодаль від інших. Він поклав собі на тарілку трохи квасолі, але практично її не торкався. З одного боку, він не дуже зголоднів, з іншого, покладався на ситність коржиків, які спекла мама. Якби він відчув голод, скуштував би їх. Більшість довкола мовчки споживали їжу, схилившися над тарілками. За кількома столами чулися голоси, але це більше скидалося на обмін готовими фразами, аніж справжню бесіду. Проте він завважив, що жваво обговорюють якусь тему лише троє, і дуже здивувався, коли зрозумів, що вони спілкуються турецькою. Певно, це були туркокіпріоти, які після заворушень 1963 року, що спалахнули між двома спільнотами, залишилися на лікування за межами своїх анклавів на території, підконтрольній кіпрському уряду. Потім він помітив, що за цими пацієнтами з відстані спостерігають двоє санітарів. Це здивувало його не менше. Однак одразу спали на думку кілька нещодавніх сутичок, які призвели до бомбардування Тиллірії[3] турецькою авіацією. Минув лише місяць з того дня, коли жахливі світлини зі спаленими напалмом тілами закарбувалися в його пам’яті.

Дехто з пацієнтів розмовляли самі з собою або сперечалися про щось з вигаданим співбесідником. Часто ці розмови носили циклічний характер. Хтось монотонно повторював: «Якось та й буде». А тоді: «Буде, так, буде... якось». Усіх об’єднувала жвава рухливість, навіть сидячи вони не могли стримати спонтанні реакції і раз у раз робили притаманні кожному конвульсивні рухи.

Ніхто не показував жодним чином, що його зацікавила Ісидорова присутність. Так, наче він завжди там був разом з іншими. Саме тоді з’явилася ця ідея — треба, щоб його помітили, принаймні іншим слід дати раз і назавжди усвідомити природу його проблеми. Це була потреба ідентифікації. Тож він випростався і голосно почав декламувати вірш Костиса Ураніса[4]:

Дехто підвів очі й подивився на нього з холодною байдужістю. Більшість однак не звернули уваги, кожен лишався у своєму світі. Ісидор продовжив:

Його перервав хтось, вигукнувши: «Годі, кумцю, помирай вже, дай нам спокій; так чи інак зараз осінь, тож твій час далебі настав...»