Як говорити так, щоб маленькі діти слухали. Виживання з дітьми 2–7 років ebook

2023

ISBN 978-617-17-0083-3 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Саморозвиток»

Усі права застережено

Перекладено за виданням:

Faber J. How to Talk so Little Kids Will Listen: A Survival Guide to Life with Children Ages 2–7 / Joanna Faber, Julie King. — New York : SCRIBNER — 416 p.

Переклад з англійськоїОлени Старової

Дизайнер обкладинкиВікторія Смаль

Файбер Д.

Ф17 Як говорити так, щоб маленькі діти слухали. Виживання з дітьми 2—7 років / Джоанна Файбер, Джулі Кінґ ; пер. з англ. О. Старової. — Х. : Віват, 2022. — 432 с. : іл. — (Серія «Саморозвиток», ISBN 978-966-942-827-1).

ISBN 978-966-982-781-4 (укр.)

ISBN 978-1-5011-3165-3 (англ.)

Джоанна Файбер і Джулі Кінґ — експертки з виховання — діляться своєю мудрістю, накопиченою протягом багатьох років проведення майстер-класів для батьків, учителів та педіатрів. Завдяки новаторському поєднанню оповідок з робочої практики, батьківських історій та авторських спостережень ви отримаєте конкретні інструменти й поради. Вони змінять ваші стосунки з дітьми й навчать говорити так, що малеча слухатиме вас із зацікавленістю та щирим інтересом. А ще книжка допоможе маленьким дітям стати самодостатніми дорослими, які з розумінням і повагою ставляться до своїх батьків, учителів, старших братів/сестер та однолітків.

УДК 37.018.1

© Faber J., King J., 2017

Людина — це людина, якою б маленькою вона не була!

Слон Гортон(доктор Сьюз)

Та манера, в якій ми говоримо з дітьми, стає їхнім внутрішнім голосом.

Пеґґі О’Мара

Передмова

Адель Файбер

Перший натяк на пристрасть, яка підживлювала написання цієї книжки, оприявнився, коли настала моя черга везти авторів до дитячого садка.

Я посадила свою дочку Джоанну в автівку, заїхала за ріг, щоб забрати Джулі, а потім, ще через два квартали, — Роббі. Незабаром трійко дітей, надійно пристебнутих пасками безпеки, радісно лепетали між собою на задньому сидінні. Зненацька їхній настрій змінився — спалахнула запекла суперечка:

Роббі: У нього не було причин плакати! Він навіть не забився.

Джулі: Можливо, ранили його почуття.

Роббі: Ну то й що? Почуття не мають значення. Треба мати важливіші причини!

Джоанна: Ні, почуття мають значення. Вони так само важливі, як інші причини.

Роббі: Ні, це не так! Потрібно мати поважну причину.

Я слухала й дивувалася із цих трьох маленьких людей. Нескладно було зрозуміти, звідки походять думки кожного з них. Мати Роббі — серйозна, розважлива жінка. Мама Джулі, вчителька гри на фортепіано, любила розмовляти зі мною про відкриття, які я робила під час своїх семінарів для батьків, у яких брав участь відомий дитячий психолог доктор Гаїм Ґінотт. Тож ми завжди мали багато чого обговорити й спробувати з нашими дітьми. Деякі фрагменти наших дискусій навіть потрапили до книжки, яку ми з Елейн Мазліш вирішили написати разом. Кожна з нас зазнала таких глибоких змін у житті й стала свідком такої великої кількості змін у житті інших людей у нашій групі, що здавалося неправильним не розділити цю подорож із якомога більшою кількістю батьків. Найкращим було те, що ми заручилися схваленням доктора Ґінотта. Він прочитав наші перші чернетки й запропонував свою допомогу як редактор.

Перенесімося на двадцять п’ять років уперед. Опублікована наша перша книга «Вільні батьки — вільні діти. Ваш посібник зі створення щасливішої сім’ї» (Liberated Parents/Liberated Children: Your Guide to a Happier Family). Вона здобула премію Крістофера за «літературні досягнення, що підтверджують найвищі цінності людського духу». Незабаром з’явилися ще сім книжок. «Як говорити, щоб діти слухали, та слухати, щоб діти говорили» (How to Talk So Kids Will Listen & Listen So Kids Will Talk) і «Брати і сестри: як допомогти вашим дітям жити дружно» (Siblings Without Rivalry) — бестселери, видані понад тридцятьма мовами.

Дівчатка, яких я возила в дитячий садок, виросли, вийшли заміж, і в кожної з них тепер по троє власних дітей. Вони обидві певний час жили за кордоном та опановували різні професії. Я й досі не можу стримати усмішки, згадуючи, як Джулі розповідала мені про висновки, які зробила під час свого першого стажування в агенції правової допомоги. Вона представляла в суді справу за позовом, який, здавалося, тримався на простому непорозумінні.

«А ми можемо запросити сторони просто поговорити? Впевнена, що якби вони дослухалися одне до одного, то порозумілися б».

Начальника роздратувала її наївність: «Ми цього не робитимемо. Спілкуватися з протилежною стороною заборонене».

Саме тієї миті, за словами Джулі, вона замислилася, що, можливо, помилилася, обравши фах юриста.

І мені так само складно втриматися від усмішки, коли згадую квапливий телефонний дзвінок від Джоанни після важкого дня, проведеного у класі серед дітей з інвалідністю.

«Діти весь час б’ються. Суцільний хаос. Я не можу провести урок! Що мені робити?»

Я витримала паузу, а потім відповіла: «Ну, ти ж знаєш, як я зазвичай дію, коли щось не клеїться, але…»

«О, ти маєш на увазі розв’язання проблем. Добре, дякую. Бувай!» — і вона поклала слухавку.

Наступного ранку Джоанна почала діяти, і ми з Елейн були просто в захваті від дивовижних результатів її нової тактики, тож описали їх у книжці «Як говорити, щоб діти могли вчитися / Вдома та у школі» (How to Talk So Kids Can Learn / At Home and In School).

Зрештою кожна жінка виявила, що відповідає на наболілі запитання під час семінарів для батьків у своїй частині країни: Джоанна — на східному узбережжі, Джулі — на західному. З огляду на кілька років допомоги батькам, багато з яких мали маленьких дітей і, відповідно, опинялися в найрізноманітніших ситуаціях, вони вирішили об’єднати зусилля та написати власну книжку:

Як говорити так, щоб маленькі діти слухали.

Виживання з дітьми 2—7 років

Ми з Елейн сподіваємося, що ви дізнаєтеся багато нового й будете в захваті від усіх відкриттів, які зробите, гортаючи сторінки цієї книжки.

Приємного читання!

Як усе починалося

Джулі

Мій дворічний син надзюрив на килим під ліжечком… уже вкотре! Що робити? Мої ступені в галузях держуправління та права тут нічим не придалися б. Я була здивована, як швидко могла поставити мене на коліна маленька людина, неспроможна не те що керувати автівкою, а навіть самотужки зав’язувати собі взуття.

Я не думала, що колись навчатиму батьків, як виховувати малечу. Я вважала, що просто буду мамою, паралельно будуючи кар’єру у сфері юриспруденції. Однак коли мені повідомили, що моя перша (а потім і друга) дитина значно відстає в розвитку, я зрозуміла, що материнство не буде для мене «побічною» діяльністю. Я раптом опинилася в зачаклованому колі нескінченних візитів до лікарів та фізіотерапевтів та обстоювання інтересів дітей з відхиленнями в розвитку нервової системи.

Джулі та Джоанна починають налагоджувати співпрацю

На щастя, моє дитинство минуло в товаристві найкращої подруги Джоанни, чия мама, Адель Файбер, прослухала семінар з виховання в чудового дитячого психолога Гаїма Ґінотта, на жаль, нині вже покійного. Наші матері — також близькі подруги, і вони випробовували на нас свої нові стратегії виховання. Я й не підозрювала, що ці методи стануть для мене рятувальним кругом так багато років потому, коли я матиму проблеми у вихованні трьох власних дітей. Коли голова комітету з батьківської просвіти в дитсадку, що його відвідував мій син, поцікавився, чи може хтось організувати захід для батьків, я зголосилася провести семінар за книгою Адель «Як говорити, щоб діти слухали». Мій перший восьмитижневий семінар мав такий успіх, що всі наполягали на тому, щоб я продовжувала вести групу ще вісім тижнів і ще… Зрештою ми зустрічалися ще чотири з половиною року! Спрацювало «черезтинне радіо» — і ось уже інші люди просили мене провести семінари. Так я побудувала зовсім іншу кар’єру, якої ніколи доти не могла навіть уявити.

Джоанна та Джулі сьогодні

Тим часом моя дружба з Джоанною тривала. Багато в чому ми дуже різні. Вона любить активний відпочинок на природі та собак (у нашій книзі ви знайдете багато згадок про цих чотирилапих), а я обожнюю грати класичну музику на фортепіано (ось чому згадки Джоанни про попмузику часто спадають мені на думку). Проте я завжди відчувала, що можу поговорити з нею про будь-що — і вона справді уважно вислухає і зрозуміє. Попри те, що зараз живемо на протилежних узбережжях, протягом останнього року ми активно працювали разом, і результатом стала ця книга.

Сподіваюся, викладені тут відомості так само змінять ваше життя на краще, як колись — моє, і ви сміятиметеся так само часто, читаючи книжку, як і ми, пишучи її. Я познайомлю вас зі своїми трьома дітьми в п’ятому розділі, з якого ви зможете дізнатися більше про досвід батьківства та виховання дітей, які не є нейротиповими.

Як усе починалося

Джоанна

Я маю в дечому зізнатися. Мене виховувала мама, яка написала книжки-бестселери про батьківство. Ми з двома братами виросли в сім’ї, де мама й тато поважали думку та емоції своїх дітей. Навіть наші найзапекліші конфлікти долали завдяки «сеансам» розв’язання проблем, а не через покарання.

Тож батьківство для мене мало бути легкою справою. У мене немає виправдань! З іншого боку, я гадки не мала, що мені знадобляться якісь ще знання в цій сфері. До того ж мене не тільки виховували майже ідеальні батьки, я й сама мала солідний багаж професійного досвіду. Студіювала чимало літератури про особливості розвитку дітей і дитячу психологію. Я здобула ступінь зі спеціальної освіти й маю десять років стажу роботи з англомовними дітьми і з білінгвами в Західному Гарлемі як учителька у системі шкіл Нью-Йорка. Я планувала поводитися зі своїми дітьми природно.

Пам’ятаю, як взяла свого первістка в супермаркет, розмовляла з ним і солодко співала про яблука та банани. Одна покупчиня підійшла до мене й великодушно порадила: «Насолоджуйтеся ним зараз, поки ще не навчився говорити». Яка страшна жінка! Я не могла дочекатися, коли моє маленьке сонечко зможе висловлювати свої дивовижні думки.

Перенесімося на кілька років уперед. Ось я знову опинилася в продуктовому магазині. Тепер у мене було трійко маленьких дітей, і цього дня вони поводилися особливо добре. Двоє молодших їхали у візочку, а старший допомагав мені діставати товари з полиці. Якийсь літній чоловік зупинився поряд, подивився на цих чарівних істот і мовив: «Ви такі чемні. Б’юсь об заклад, що ваша мама ніколи не кричить на вас!» Це була прекрасна мить. Мій найстарший уважно подивився на нього й відповів: «Ні, вона весь час кричить на нас… без причини!»

Що це було? Де були ці майже досконалі істоти? І де знайти ідеальну маму, яка ніколи б не «кричала без причини», принаймні не «весь час»?

Виявилося, що цілодобова турбота про малих дітей згубно позначається на батьках, притлумлюючи їхню здатність мислити тверезо. Хоча я й обіцяла собі поводитися природно, коли справа доходить до того, щоб день за днем давати раду усім нагальним потребам та емоціям, що виникають, не існує нічого легкого чи досконалого. Іноді цілком достатньо бодай просто вижити.

На початку материнства я, звісно, не відчувала, що можу поділитися якоюсь мудрістю щодо виховання дітей. Я навіть не почувалася достатньо компетентною в цій сфері. Щиро кажучи, я вважала за найкраще не згадувати про власне материнство. Стримувалася й не розповідала іншим знайомим матусям, що моя мати — відома письменниця. Коли мої діти плакали, скиглили чи били одне одного, я вважала за краще впоратися із цією ситуацією, не замислюючись постійно, чи хтось дивиться на мене й думає: «Гм, невже це її мати написала книжку про виховання дітей?»

Виявляється, щонайменше одна людина все-таки пильно приглядалася до мене. Якось на дитячому майданчику моя подруга Кеті сказала: «Джоанно, в мене є книжка, яка тобі сподобається. Це справді твій стиль. Коли читала її, згадувала, в якій манері ти розмовляєш зі своїми дітьми. Вона називається “Як говорити, щоб діти слухали, і слухати так, щоб діти говорили”».

Тоді я подумала, що вдавати здивування буде безглуздо, тому зізналася, що цю книжку написала моя мати. Кеті була в захваті. Вона покликала інших матусь: «Гей, дівчата, мама Джоанни написала цю чудову книжку, а вона ніколи нам про це не розповідала!»

І ось так мене вивели на чисту воду: мою таємницю було розкрито.

Незабаром Кеті розповіла мені, що відповідає за організацію серії лекцій для прихожан своєї церкви, і запитала, чи не погоджуся я виступити там з розповіддю про те, як воно — зростати під крилом Адель Файбер. З наближенням дати моєї презентації я почала мріяти про те, що в церкві станеться якась надзвичайна ситуація. Нічого такого, що заподіяло б комусь шкоду, просто невеличкий потоп чи, можливо, таке доречне відключення електроенергії. Що я мала казати цим людям? Я почувалася справді неспроможною презентувати себе як зразкову матір. Я навіть не хотіла про це думати!

Утім, жодних форс-мажорів не сталося, і церковна громада таки очікувала, що я розповім щось цікаве. Прогноз погоди був непоганим, на горизонті не майоріло жодних ураганів та хуртовин. Я була в розпачі. Нарешті мене осяяло, що я таки можу дещо запропонувати. Кеті помітила це, говорячи про мій стиль. Я не ідеальна мати й часто конфліктую зі своїми дітьми. Однак водночас набула навичок, які допомагають нам долати ці конфлікти, і я застосовую їх щодня.

Я виступила тоді в церкві. Відтак парафіяни з ентузіазмом поставилися щодо створення батьківської групи. Я почала проводити семінари з питань виховання, а згодом — здебільшого читати лекції та врешті-решт виступати по всій країні з презентаціями для батьків, учителів, соціальних і медичних працівників.

Книжка, яку ви тримаєте в руках, з’явилася завдяки тому, що багато батьків зверталися до нас із Джулі з проханням навести більше прикладів і стратегій виховання, придатних для застосування з дуже малими дітьми. Страшні дворічки, войовничі трирічки, дикі чотирирічки, нерозважливі п’ятирічки, егоцентричні шестирічки та іноді напівцивілізовані семирічки. Ця праця також стала результатом мого повторного заглиблення в той обсяг знань, який я накопичила за життя, та водночас містить свіжі ідеї щодо того, як усім нам бути батьками в ХХІ столітті. Невід’ємною складовою робочого процесу стала співпраця з моєю подругою дитинства Джулі Кінґ, яка заохочувала мене не зневірюватися, коли мені здавалося, що я ще тільки шукаю свій шлях. Книжка містить практичні поради від Джулі та мене, а також від усіх батьків та вчителів, які довірилися нам і поділилися своїм досвідом.

Ми пропонуємо на ваш розсуд цю працю у двох частинах. У першій описано інструменти, які збагатять ваш арсенал і стануть у пригоді, коли ваша дитина перетворюватиметься на мале чудовисько. У другій частині ми розглядаємо конкретні проблеми, з якими, на нашу думку, найчастіше мають справу батьки дошкільнят: харчування, одягання, збирання на прогулянку, бійки, вкладання спати — і розповідаємо, як учасники наших семінарів застосовували отриманий інструментарій у різні креативні та незвичайні способи. Сподіваємося, що ця книжка стане для вас глибоким колодязем ідей, з якого ви зможете черпати прохолодний та свіжий ресурс, коли відчуєте, що спраглі нових підходів до виховання!

Зауваження від авторок

Ми довго думали, хто ж із нас буде оповідачкою. Писати весь час «Я, Джоанна…» і «Я, Джулі…» незручно, тож ми спробували створити певний збірний образ оповідачки з проблемними дітьми, але це було таки неправдоподібно, адже ми хотіли використати реальні історії із життя власних сімей. Зрештою, як ви помітите, ми таки вестимемо оповідь кожна від себе: під заголовком кожного розділу ви бачитимете наші імена — Джоанна або Джулі.

Усі історії, що їх розповідають герої нашої книжки, реальні. Імена й іншу ідентифікаційну інформацію ми змінили, але у всіх випадках справжні, живі діти та справжні, живі батьки й фахівці дійсно говорили й робили описане.

Частина I

БАЗОВИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ

Розділ 1

Інструменти для роботи з емоціями…Що за метушня навколо почуттів?

Коли діти неправильно почуваються, вони не можуть правильно поводитися

Джоанна

Більшість батьків на моїх семінарах прагнули якнайшвидше обговорити першу проблему — як допомагати дітям долати важкі почуття. Вони воліли одразу перейти до обговорення, як змусити дітей робити те, що вони їм наказували! Нам не те щоб байдуже, як почуваються наші діти. Просто це зазвичай не перший пріоритет для виснажених батьків. Погляньмо правді у вічі: якби малюки чинили так, як їм сказали, усе йшло б як помащений віз, й ми почувалися б чудово!

Проблема полягає в тому, що просто не існує універсального рецепту для отримання слухняної дитини. Ви можете спробувати, але, ймовірно, по коліна загрузнете в трясовині конфліктів.

Подумайте про ті випадки, коли ви щиро раділи, що вас у цей час не знімають для реаліті-шоу. Випадки, коли ви кричали на дитину до болю в горлі; коли щойно вкотре сказали синові не влаштовувати штовханину з маленькою сестричкою біля плити або не тягнути вашого літнього собаку за вуха — «Він укусить ТЕБЕ! І так тобі й ТРЕБА!!!», — а ваша дитина вас ніби й не помічала.

Гадаю, у такі моменти ви відчували втому, стресували й дуже засмучувалися чимось іншим. Якби ви краще почувалися в ситуації, то змогли б знайти ефективніше рішення. Можливо, підхопили б молодшу доньку або багатостраждального собаку, швидко поцілували малу або ж почухали пса й, усміхнені, спрямували б енергію свого юного дикуна в мирне річище.

То який сенс у всій цій тираді? Річ у тім, що ми не можемо поводитися правильно, коли почуваємося неправильно. І діти не можуть поводитися правильно, коли вони почуваються якось не так. Якщо ми спочатку не подбаємо про їхні почуття, наші шанси залучити їх до співпраці мізерні. Усе, що нам залишається, це застосовувати свою перевагу в силі. І оскільки ми хотіли б приберегти грубу силу для надзвичайних ситуацій, зокрема відтягування дітей від проїжджої частини з активним дорожнім рухом, нам доведеться таки попрацювати з почуттями. Тож нумо з’ясовувати, що до чого!

У більшості з нас не виникає жодних проблем з прийняттям позитивних емоцій наших дітей. Це легко. «Ти ба, Джиммі — твій найкращий у світі друг? Ти любиш татові млинці? Ти взахваті від маленького братика/сестрички? Як мило. Радий/рада це чути!»

Неприємності починаються, коли наші діти висловлюють негативні емоції.

«Що? Ти ненавидиш Джиммі? Але ж він твій найкращий друг!»

«Ти хочеш ударити його по носі? Не смій!»

«Як це вас уже нудить від млинців? Це ж ваша улюблена страва!»

«Ти хочеш, щоб я повернула братика/сестричку назад до пологового? Не смій так казати! Це жахливо! Щоб я ніколи більше не чула нічого такого від тебе!»

Ми не хочемо приймати негативні емоції, тому що вони такі… ну… негативні. Ми не хочемо надавати їм жодної влади. Ми хочемо їх виправити, притлумити чи — бажано — зовсім заглушити. Інтуїція підказує нам, що потрібно відчужити ці почуття якомога швидше й рішучіше. Проте це один із тих випадків, коли інтуїція збиває нас із правильного шляху.

Моя мати завжди повторює мені: «Якщо ти не впевнена, що саме правильно, спробуй це на собі». Що ж, дослухаймося до її поради. Як би ви реагували, опинившись у наведеній нижче ситуації?

Уявіть, що ви прокинулися в кепському настрої. Уночі ви не виспалися й відчуваєте, як накочує головний біль. Ви зупиняєтеся, щоб випити кави, перш ніж піти на роботу в дитячий садок, і натрапляєте на колегу. Ви говорите їй: «Господи, як мені не хочеться сьогодні йти на роботу й мати справу з усіма тими галасливими, скаженими дітьми. Я просто хочу повернутися додому, ковтнути кілька пігулок знеболювального й провалятися цілий день у ліжку!»

Якою була б ваша реакція, якби ваша колега

…заперечила ваші почуття й висварила вас за ваше паскудне ставлення до роботи?

«Агов, годі скаржитися. Діти не такі вже й погані. Не слід так про них говорити. У будь-якому разі в глибині душі ти знаєш, що, коли прийдеш на роботу, насправді добре проведеш час. Ну ж бо, усміхнися».

… або дала вам якусь пораду?

«Слухай, ти просто маєш зібратися. Ти ж знаєш: тобіпотрібна ця робота. Усе, що зараз слід зробити, — позбутися цієї кави, випити заспокійливого трав’яногочаю та помедитувати в автівці перед початком робочого дня».

… почала б філософувати?

«Та ідеальної роботи взагалі не існує. Це просто життя. Немає сенсу скаржитися на це. Зациклюватися на негативі непродуктивно».

А як щодо порівняння вас з іншою вихователькою?

«Подивися на Ліз. Вона завжди охоче поспішає на роботу. І знаєш чому? Тому що вона завжди ретельно готується. У неї є справді чудово продумані заняття на кілька тижнів уперед».

А чи були б доречними розпитування?

«Ти висипаєшся? О котрій ти лягла спати вчораввечері?Як гадаєш, може, ти застудилася? Ти п’єш вітамін С? Ти використовувала антибактеріальні серветки, які є в садочку, щоб не підхопити якусь заразу від дітей?»

Ось як, наприклад, реагують наші слухачі, коли ми презентуємо такі сценарії у своїх групах:

«Я більше ніколи з ТОБОЮ не розмовлятиму!», «Це взагалі не подруга!», «Ти нічим НЕ МОЖЕШ ЗАРАДИТИ!», «Ненавиджу тебе! Іди ти!», «Бла-бла-бла», «ЗАМОВКНИ!», «Я ніколи більше не розповідатиму тобі про свої проблеми. Відтепер обмежуватимуся розмовами пропогоду й щось подібне!», «Я почуваюся винною через те, що зробила з мухи слона», «Цікаво, чому я не можу впоратися з дітьми», «Мені шкода», «Я ненавиджу Ліз», «Я почуваюся ніби на допиті», «Я почуваюся засудженим. Ти, напевно, вважаєш мене ідіотом», «Я не можу сказати це вголос, але я назву тобі першу літеру… Завертай голоблі!».

Остання відповідь промовисто свідчить про рівень, якого часом сягає наша ворожість, коли хтось заперечує наші негативні емоції. Ми можемо швидко перейти від смутку до люті, коли з нами так розмовляють. Це так само працює і в наших дітей.

То що було б корисно почути в такій ситуації? Припускаю, що деякі ваші страждання були б дещо полегшені, якби хтось просто визнав і прийняв ваші почуття.

«Ох, це справді жахливо, коли мусиш іти на роботу, хоча погано почуваєшся. Особливо якщо працюєш із дітьми. Нам зараз не завадила б добряча хуртовина або, можливо, невеличкий ураган, щоб сьогодні заняття в садочку скасували».

Люди відчувають полегшення, коли їхні почуття визнають: «Мене розуміють. Я почуваюся краще. Може, все не так і погано. Можливо, я зможу собі якось зарадити».

Чи справді ми розмовляємо так зі своїми дітьми — виправляємо їх, сваримо, допитуємо чи відчитуємо, — коли вони виражають негативні емоції? У групи зазвичай не виникає проблем із наведенням прикладів. Ось деякі з найпоширеніших реакцій.

Заперечення почуттів:

«Насправді ти не ненавидиш школу. Ти добре проведеш час і зрозумієш це, щойно туди потрапиш».

«Ти ж знаєш, що насправді тобі подобається гратися конструктором».

Цікаво, чи бодай одна дитина колись відповіла: «О, так, ти маєш рацію. Дякую, ти щойно нагадав/нагадала мені, що я насправді люблю школу!»

Філософування:

«Слухай, малий, життя несправедливе! Тож зав’язуй з усім цим ниттям типу “У нього більше… у неї краще…”».

Навряд ваш малюк відповість «Ой леле, я оце засмучувався, але тепер, коли ти пояснив мені, що життя несправедливе, почуваюся значно краще. Дякую, татку!»

Запитання:

«Чому ти таки кинув пісок, хоча я заборонила тобі це робити?»

Яка дитина скаже «Гм, що це зі мною? Гадаю, насправді я не мав вагомих підстав. Дякую, що звернула мою увагу на це. Я більше не буду»?

Порівняння:

«Дивись, от Олівія спокійно сидить і чекає своєї черги!»

Чия дитина відповість «Боже, я намагатимуся бути більш схожою на Олівію!»? Найімовірніше, їй, навпаки, захочеться дати Олівії стусана.

Лекція:

«Чому ти завжди хочеш цю іграшку саме тоді, коли твій брат починає гратися з нею? Хвилину тому вона тебе не цікавила. Насправді ти просто хочеш забрати в нього цяцьку. Це не дуже гарно. У будь-якому разі це іграшка для немовлят, а ти вже велика дівчинка. Тобі слід бути терплячішою зі своїм молодшим братиком».

А яка ж дитина відповість на це: «Продовжуйте, люба матінко. Я багато чого навчилася із цієї лекції. Дозвольте мені просто зробити кілька нотаток на своєму iPad, щоб я могла пізніше переглянути основні тези»?

Я знаю, що ви зараз скажете: «Добре, добре. Але ж співчувати дорослому другові легко. Дорослі цивілізовані! Маленькі діти не такі. Вони менш логічні. Мої друзі не заважають мені спати вночі. Принаймні більшість із них. Мені не потрібно змушувати своїх друзів ходити дошколита чистити зуби чи розбороняти їх з братами й сестрами під час бійки. І ставлення до дитини як до дорослого тут не спрацьовує. Якби моя доросла подруга поводилася так, як моя дитина, наша дружба довго не протривала б».

Гаразд, розумію. Ми не можемо ставитися до своїх дітей так, як до дорослих друзів. Однак, якщо хочемо домогтися від них добровільної співпраці, а не ворожості, нам потрібно знайти спосіб використовувати той самий принцип щодо негативних емоцій, тобто визнавати їх.

Зазирнімо в нашу скриньку з інструментами й подивімося, що ми можемо взяти з неї, щоб налагодити взаємини з малечею.

ІНСТРУМЕНТ № 1. Визнайте почуття на словах

Наступного разу, коли ваша дитина скаже щось погане й підбурливе, виконайте такі дії:

1. Стисніть зуби й не піддавайтеся спокусі негайно заперечити!

2. Подумайте про емоції, які відчуває малюк.

3. Назвіть емоцію та поговоріть з дитиною про неї.

Якщо пощастить, ви побачите, що інтенсивність негативних емоцій різко зменшиться.

Хороші почуття не можуть виникнути, поки погані не зникнуть. Якщо ви спробуєте заглушити негативні емоції, вони й далі вируватимуть у дитячій душі й відтак посилюватимуться.

Наведемо кілька прикладів.

Дитина каже: «Я ненавиджу Джиммі. Я ніколи більше з ним не гратимуся».

Утримайтеся від звичного «Звісно, гратимешся. Джиммі — твій найкращий друг! І не можна казати “ненавиджу”».

Спробуйте: «Хлопче, здається, зараз ти справді сердишся на Джиммі!» або «Схоже, Джиммі дійсно тебе розсердив!»

Дитина каже: «Чому ми завжди маємо їсти на сніданок млинці? Ненавиджу їх».

Утримайтеся від звичного «Тобі ж насправді подобаються млинці! Це твоя улюблена страва».

Спробуйте: «Здається, тобі вже набридли млинці на сніданок. Мабуть, тобі хочеться чогось іншого».

Дитина каже: «Цей пазл надто складно зібрати!»

Утримайтеся від звичного «Ні, неправда. Це легко. Я тобі допоможу. Поглянь, ось кутовий шматочок».

Спробуйте: «Ох, пазли можуть бути такими складними! Усі ці маленькі шматочки головоломки спроможні звести людину з розуму».

Таким чином ви даєте своїй дитині надзвичайно важливий словниковий запас для висловлення почуттів, яким вона зможе скористатися, коли стане кепсько на душі. Якщо малюк волатиме «Я ЗАСМУЧЕНИЙ!», замість того щоб кусатися, хвицятися і битися, ви відчуєте солодкий смак перемоги!

Усі почуття можна прийняти. Утім, деякі дії слід обмежувати!

Я не кажу, що ви маєте перебувати осторонь і заохочувати малюка зацідити своєму другові Джиммі в ніс або негайно починати готувати омлет з грибами та сиром чедер для своєї вимогливої дитини, яка щойно поскаржилася на млинці. Просто прийміть почуття малечі. Часто такого визнання буває досить, щоб розрядити атмосферу й уникнути істерики. На той випадок, коли цього недостатньо, ви знайдете більше інструментів у другому розділі. (Що? Нетерплячка напосіла? Ви хочете, щоб вам виклали все й одразу ж у першому розділі? Розумію! Дуже дратує, коли тебе отак розчаровують. Повірте, якби я змогла вмістити всі свої поради в одному абзаці, я так і зробила б.)

Як і щодо більшості великих починань, про прийняття почуттів легше сказати, ніж його реалізувати. Я збираюся пригадати кілька (з-поміж багатьох) випадків, коли мені було складно йти цим, здавалося б, простим шляхом. Завдяки цим ситуаціям я зрозуміла, що можна безкінечно лажати й це нормально. Ви завжди можете все виправити! Ви можете збитися на манівці, загрузнути в болоті, зрештою вибратися з нього, почухати укуси комарів і рухатися далі своїм шляхом. Сверблячі ранки загояться, бруд змиється, і ваша подорож знову стане приємною, принаймні найближчим часом.

Коли між мною та мамою спалахував конфлікт, вона завжди робила жест, ніби витирає дошку для малювання, і казала: «Зітрімо й почнімо спочатку!» Це стара школа, з покоління дошок для малювання. Чи чули про них сучасні діти? Деякі батьки в моїх групах використовували натомість фразу «Перемотаймо назад!», коли виходили з кімнати, а потім поверталися в адекватнішому стані. Утім, навіть ця фраза зараз здається застарілою, адже відео- та аудіокасети залишилися в минулому. Що могло б стати сучасним еквівалентом прохання про другий шанс? Можливо, слід казати «Видали це!» або «Скинь!», натискаючи пальцем на уявні клавіші?

Який образний вислів ви не обрали б, головне — дати собі черговий шанс. Ось кілька прикладів з тих часів, коли я була мамою тодлерів і мені вдавалося змінити курс на пів дорозі та врятувати свій маленький батьківський човник від потоплення в бурхливих водах емоцій.

Бридка губчаста істота

У Сема десь у три роки була цікава іграшка — маленькі губчасті яйця, які в теплій воді перетворювалися на маленьких губчастих тварин. Він вирішив, що «вилуплюватиме» їх по одній на день, щоб розтягнути задоволення. Син дотримував свого графіка, але доводив мене до сказу, постійно запитуючи: «Наступний день уже настав?». На третій день з яйця «вивелися» двоє коней: вони стояли, притулившись носами одне до одного.

Сем: Що це?

Я (заспокійливо): О, поглянь, любий, це мама-конячка й маленьке лоша.

Сем: Ні, неправда. Ми навіть не можемо розгледіти їхніх мордочок.

Я: Насправді можемо. Бачиш, малюк горнеться до своєї мами.

Сем: Мені вони не подобаються.

Я (впадаючи у відчай): Я можу намалювати їм носи ручкою.

Сем: Вони мені ніколи не сподобаються!

Я (даремно наполягаючи): Я могла б розрізати їх ножицями, щоб було краще видно їхні мордочки.

Сем:ВОНИ НІКОЛИ, НІКОЛИ МЕНІ НЕ СПОДОБАЮТЬСЯ! ВОНИ БРИДКІ!!

Я (нарешті побачивши світло в кінці тунелю): О, зрозуміла. Тобі не подобається, що вони з’єднані між собою.

Сем: Так. Я краще пограюся пінгвінами.

Чому я так довго відмовлялася визнавати його почуття? Я просто зі шкури пнулася — так хотіла врятувати ситуацію, розв’язати проблему, уберегти свою дитину від смутку та розчарування. Щиро кажучи, я просто хотіла захиститися від його негативних емоцій! Кому подобається, коли дитина плаче? Проте йому так само відчайдушно було потрібно, щоб його розчарування зрозуміли, перш ніж він зміг перейти до приємних емоцій.

Іншого разу Сем був засмучений, і я спочатку теж не змогла прийняти його почуттів.

Де у світі зараз (відеокасета) Кармен Сандієґо?1

У цій історії Денові п’ять років, а Семові — три.

Я: Дене, я записала для тебе випуск «Білла Ная — науковця»2.

Сем: А ти записала для мене «Кармен Сандієґо»?

Я: Ні.

Сем: О ні! (Починає плакати.)

Я: Ти не просив мене це записати. Ден попросив мене записати «Білла Ная».

(Скільки разів у вас спрацьовувало таке гарне, розумне пояснення, щоб заспокоїти зарюмсану дитину?)

Сем і далі плаче, не згодний з моєю логікою.

Я (роздратована тим, що він такий плаксивий): Семе, це шоу транслюють щодня. Ти зможеш переглянути його завтра.

Сем заходиться ще більше, впевнено прямуючи до справдешньої істерики.

Я (змінюючи тактику): Хлопчику мій, ти такий засмучений! Тобі дуже подобається це шоу!

Сем (припиняє плакати): Це моє улюблене шоу.

Я: Розкажи мені, що тобі в ньому подобається.

Сем: Мені подобається, як танцюристи перевертаються з ніг на голову, а машини випускають дим… і вони повинні зловити поганого хлопця. Це так круто.

І ми продовжуємо приємну цивілізовану розмову про крутість шоу «Кармен Сандієґо».

Чому знову, попри всі мої знання і досвід, мені було важко одразу просто прийняти ці бісові негативні емоції? Ну, якщо вже ви питаєте, розповім. Я була впевнена, що мій син виявляє надмірну реакцію на тривіальну ситуацію. Для мене пропущене телешоу не є вагомою причиною для істерики. Однак емоції дитини такі ж реальні й важливі для неї, як і емоції дорослих — для них. Найкращий спосіб допомогти малюкові «подолати ситуацію» — допомогти йому її прожити.

Ось іще один випадок, коли мені було дуже складно прийняти емоції.

Війни за конструктор

Я завжди переживаю те знайоме відчуття, ніби тону, коли спостерігаю, як однорічний Сем підходить до трирічного Дена, який будує щось із конструктора. Ден займає оборонну позицію.

Я: Дене, дай брату кілька блоків. Він просто хоче погратися разом з тобою.

Ден: Ні, ні, я дещо роблю.

Я: Ну ж бо, Дене, він просто трохи пограється з ними. Ти ж знаєш, які ці немовлята.

Сем уже хапає деталі. Ден штовхає брата, і той падає, ридаючи.

Я: Дене, що з тобою? Ти довів маля до сліз!

Очевидно, що ця розмова не сприяє підвищенню самооцінки. У батьківстві добре те, що, коли ви зазнаєте поразки наприкінці першої спроби, майже завжди маєте другу. Щодо конкретно цієї ситуації той самий базовий сценарій повторювався кількасот разів, тому я мала безліч можливостей потренуватися.

Ось мій зоряний час:

Ден охороняє конструктор, Сем наближається…

Ден: Ні! Ні! Ні!

Я (визнаючи та визначаючи його почуття): О ні, тут ти будуєш щось особливе, а гігантське маля хоче забрати блоки. Яке розчарування!

Ден: Ось, тримай, тримай!

(Він хутко кидає жменю детальок на підлогу, щоб відволікти брата, і прибирає своє творіння на журнальний столик.)

Я: Ого, ти вигадав, як ощасливити маля.

Чому мені було так складно визнати почуття сина, коли ця ситуація трапилася вперше? Ну, тому що я була впевнена, що бажання штовхнути молодшого брата через кілька детальок від конструктора таке деструктивне, що я маю змусити сина зрозуміти це негайно й завадити йому потурати цьому агресивному пориву навіть на частку секунди. Проте лише за умови поваги інших до його сильних почуттів малюк зміг подолати агресію. Коли я намагалася знецінити його почуття, йому доводилося боротися і з братом, і з матір’ю.

Ми робимо це автоматично — захищаємося від негативних емоцій, відкидаємо те, що вважаємо тривіальним, і миттєво намагаємося загасити прояви гніву. Ми не хочемо підсилювати негативні емоції. Відповідно, видається нелогічним визнавати їх.

Ви можете поцікавитися: «А хіба не трапляється, коли ми повинні пояснювати дитині, чому вона має щось робити? І чи не потрібно вчити дітей поважати почуття інших людей?»

Відповідь на обидва запитання — «ТАК»… але ми дійдемо до цього дещо пізніше. Якщо діти спочатку не визнають власних почуттів, вони лишатимуться глухими до наших найдокладніших пояснень і найпалкіших благань. Моя маленька сусідка днями продемонструвала це дуже яскраво. Я пообіцяла посидіти з крихіткою Джекі, щоб її мати могла попрацювати з паперами.

Провал няньки

Джекі (три роки): Я хочу додому.

Я: Ти щойно вийшла. Побудьмо деякий час у дворі. Можу погойдати тебе на гойдалці.

Джекі: НІ! Іти додому!

Я: Твоя мама має закінчити важливу роботу. Ми можемо весело провести час тут.

Джекі: НІ! (Вона біжить назад у свій будинок.)

Я (телефонуючи її мамі): Із Джекі все гаразд?

Мама Джекі: З нею все добре.

Я: Вибач, що не вдалося. Вона сказала, чому не захотіла побути надворі зі мною?

Мама Джекі: Вона щойно розповіла мені: «Джоанна сказала: “БЛА-БЛА-БЛА-БЛА-БЛА!”».

Гей, та як вона посміла? Я експертка з комунікації! Однак, коли я не визнала її почуттів, усе, що вона почула з моїх аргументів, щоб переконати її залишитися, — це лише «бла-бла-бла-бла-бла».

Дітям дуже важливо дізнаватися від нас, як вони можуть визначати свої почуття, щоб мати змогу краще зрозуміти себе. Якщо ми не допомагаємо їм у цьому, то ніби транслюємо їм такий меседж: «Ви не маєте на увазі те, що говорите, не знаєте того, що знаєте, не відчуваєте того, що відчуваєте, не можете довіряти власним почуттям». Малюки потребують, щоб ми підтверджували їхні почуття, — таким чином згодом вони стануть дорослими, які знають, хто вони і що відчувають. Водночас ми також починаємо виховувати людину, здатну поважати, а не заперечувати потреби та почуття інших.

«Добре, зрозуміло. Можемо тепер нарешті рухатися далі? — запитаєте ви. — Переходьмо вже швидше до другого розділу!» Я не наполягатиму, щоб ви дочитували цей розділ. Пропустіть, якщо хочете. Однак я затримаюся на цій темі ще трохи. Ідея прийняття почуттів така значна й важлива, що я змушена розглянути деякі її аспекти на практиці, перш ніж приєднатися до вас у наступному розділі. Впевнена, що, якщо ми зможемо частіше приймати почуття дітей у складних ситуаціях, більшість конфліктів просто не виникатиме і в другий розділ навіть не доведеться зазирати!

Пропоную ще кілька ідей щодо того, як змусити цей потужний інструмент працювати на вас.

Придушіть усі свої «але».

Дуже спокусливо продовжити прекрасне твердження про прийняття почуттів словом «АЛЕ». Ми непокоїмося, що наші діти подумають, ніби ми схвалюємо їхню неправильну поведінку, визнаючи їхні негативні емоції. Тож ми саботуємо власні добрі наміри, кажучи:

«Я розумію, що ти розлючений, АЛЕ не можна бити сестру!»

«Я почула, наскільки ти засмучений тим, що братик розламав твою поробку з LEGO, АЛЕ ти маєш розуміти: він лише немовля».

«Я знаю, що ти хочеш залишитися та погратися, АЛЕ час забирати із садочка твого братика».

«Я знаю, що ти хочеш шоколадного печива, АЛЕ в нас вдома його немає».

«Але» знецінює той подарунок, який ви щойно зробили, «проговоривши» негативні почуття. Це те саме, що сказати: «Я розумію, як ти почуваєшся, і зараз поясню тобі, чому це почуття неправильне». Уявіть, що ви почули, як хтось сказав: «Мені дуже шкода, що твоя мама померла. Але, хай там як, вона вже мертва, а ти живий. Сльозами тут не зарадиш, тож просто рухаймося далі!»

Якщо ви відчуваєте, що «але» ось-ось вирветься на свободу, спробуйте замінити його цим зручним початком речення:

«Проблема в тому, що…»

«Коли ти намагаєшся побудувати космічний корабель, необхідність боронити свій конструктор від немовляти дуже дратує! Проблема в тому, що немовлята ще не вміють гратися з LEGO».

«Яке розчарування, коли хочеться печива, а вдома виявляєш лише порожню коробку! Проблема в тому, що вже пізно йти в магазин».

Ця фраза наголошує на тому, що існує проблема, яку можна розв’язати, не знецінюючи почуттів. Може, ви знайдете стіл, на якому малюк зможе безперешкодно збирати LEGO. Можливо, ви додасте печиво до списку покупок на наступний день великими червоними літерами й прикріпите цей аркушик на холодильник.

Тоні, практична мама, яка брала участь в одному з моїх семінарів для батьків, поскаржилася якось, що їй не подобається ця фраза. «Не завжди ж ідеться про проблеми! — запротестувала вона. — Чому все обов’язково має бути великою проблемою? Просто саме зараз у нас немає печива. Годі вже про це!»

Її слова змусили мене замислитися. Це ж мій засадничий підхід до розв’язання проблем, і ця жінка його відкидає. Я маю прийняти її почуття з цього приводу. Краще якомога швидше придумати щось інше. На щастя, мені на думку спала фраза, яку часто повторювала моя мати. «Добре, а як щодо цього?» — запропонувала я.

«Хоча ти знаєш, що…»

«Хоча ти знаєш, що вже надто пізно йти в магазин за печивом, тобі точно хочеться його саме зараз!»

«Хоча ти знаєш, що вже час зустрічати брата на автобусній зупинці, тебе може дратувати необхідність залишати дитячий майданчик, де так весело». (Як бонус ви збагатили словниковий запас малюка!)

Фраза «Хоча ти знаєш, що…» не знецінює почуттів дитини, а визнає її заслугу в оцінюванні проблеми, одночасно даючи зрозуміти, що ви співчуваєте тому, наскільки кепсько малюк почувається.

ІНСТРУМЕНТ № 2. Визнайте почуття на письмі

Коли діти (навіть ті, які ще не вміють добре читати) бачать свої почуття і бажання записаними чорним по білому, це може справити на них дуже сильне враження. Ідучи за покупками, завжди беріть із собою аркуш паперу та олівець, щоб ви могли додати певні пункти до «списку бажань» вашої дитини. Це стане в пригоді, коли ви здійснюватимете ту неминучу страшну поїздку в магазин іграшок, щоб придбати подарунок на день народження для чужої дитини, а ваша власна матиме там безліч спокус, абсолютно не розуміючи ваших фінансових обмежень. Замість того щоб пояснювати своїй дитині, що вона не повинна випрошувати нову іграшку, адже минулого місяця в неї був день народження, і поводитися як розпещений нахаба (невже ця тирада колись комусь допомагала?!), ви можете записати все, що вона хоче, до «списку бажань». Малюкові буде приємно отримати матеріалізований перелік своїх «хотінок». І ви можете почепити цей аркушик на холодильнику чи на видноті й дивитися на нього перед святами та днями народження.

— Однак чи не зміцнюватиме це впевненість дітей у тому, що кожне їхнє бажання має бути задоволене? — запитує Тоні, головна правдолюбка в моїй групі.

— Навпаки, — заперечую я. — Скільки разів ми всі поступалися і просто купували якусь непотрібну абищицю, аби уникнути привселюдної істерики? Записування бажань — це інший спосіб запобігти дитячому капризуванню, не розпещуючи водночас малюка. Подивіться на цю тактику як на можливість прийняти почуття, обмежуючи дії.

Визнання їхніх почуттів насправді допомагає дітям усвідомити, що вони не завжди можуть отримати те, що хочуть. У магазині іграшок ви можете сказати: «Ого, це справді крутецький єдиноріг! Тобі напевне подобаються блискітки на його гриві… і рожеві та помаранчеві зірки на його спині. Внесімо цього гарнюню до твого списку бажань». Хтозна, може, ваша донька заощаджуватиме свої кишенькові гроші, щоб накопичити на цю іграшку, або попросить її в тітки Берти на день народження, або, можливо, за кілька тижнів чи місяців її вподобання зміняться, і той єдиноріг просто випаде зі списку. Головне — що в дівчинки є батьки, уважні до її почуттів і бажань, і це допомагає їй розвинути важливу життєву навичку відкладати задоволення.

А як бути, коли одній дитині щось потрібно, але ми маємо ще й другу, у якої нема тих самих потреб? Чи повинні ми витрачати зайві гроші лише задля збереження миру між малюками? Чи маємо миритися з образою та плачем? Взявши на озброєння цей інструмент, ви можете щиро поспівчувати другій дитині: «Навіть якщо ти знаєш, що тобі не потрібна нова піжама, однаково неприємно бачити, як її купляють твоєму братові. Запишімо, які принти тобі сподобалися, щоб ми знали, яку саме піжаму купити, коли тобі теж знадобиться нова».

Після семінару, присвяченого визнанню почуттів, Майкл — батько, який майже завжди прагне експериментувати, — поділився з групою своїм досвідом.

Історія Майкла: «Магія печива»

Моя дворічна донька Кара захотіла печива із шоколадними крихтами. Я написав для неї слово «ПЕЧИВО» на аркушику паперу й обвів його кружечком, що позначав це печиво. Донька домалювала в ньому цяточки — шоколадні крихти. Карі дуже подобалося носити цей папірець із собою. Він став чимось на зразок чарівного талісмана. Хоча зазвичай мала не здається, коли їй чогось хочеться, скільки б разів ми не повторювали, що в нас вдома цього немає.

ІНСТРУМЕНТ № 3. Визнайте почуття за допомогою мистецтва

Іноді слів, написаних або вимовлених, недостатньо, щоб виразити сильні почуття. Коли у вас буде натхнення, спробуйте себе в мистецтві. Не обов’язково бути Рембрандтом — схематичних малюнків цілком достатньо.

Марія — мати однорічної Ізабелі та трирічного Бенджаміна — малюка, у якого багато разів на день трапляються серйозні емоційні зриви.

Історія Марії: «Залізнична аварія»

Зараз Бенджамін захоплюється потягами. Йому подобається будувати складні колії та переїзди й штовхати потяги вгору й униз, але часом потяги чи колії руйнуються. Мене завжди дивує, як швидко Бенджамін може почати істерити, а потім потяги та колії летять урізнобіч. Днями я спостерігала за рухом потягів по черговій карколомній конструкції на столі. Звісно ж, потяг піднявся на вершину пагорба, а потім почав руйнуватися на шляху вниз. Виникла пауза, і я зрозуміла, що Бенджамін ось-ось втратить самовладання, але я була щойно після семінару, тож втрималась і не сказала: «Усе гаразд, ми можемо це виправити, не хвилюйся». Так я зазвичай робила раніше, а потім син зривався на крик і починав розкидати речі. Цього разу я сказала:

— Це неприємно! Тобі не подобається, коли потяги розвалюються.

Він подивився на мене й не закричав.

Біля столу в нас була дошка, тож я схопила її та сказала:

— Намалюймо, як ти почуваєшся зараз, — я намалювала сумне обличчя. — Ти так почуваєшся?

Він кивнув. Я домалювала біля одного з очей сльозинку, і він сказав:

— Намалюй іще одну.

Я намалювала більше сльозинок. Син потягнувся до крейди, і я побачила вогник цікавості в його очах. Бенджамін намалював гігантські сльози. Потім я зобразила інше лице, уже не таке сумне. Тієї миті Бенджамін ледве всміхнувся, і відтак я намалювала щасливе личко. Він почав хихотіти. Ми повернулися до гри з потягами. Істерику вдалося відвернути.

В Антона розлад аутичного спектра, тож йому буває особливо кепсько, коли його очікування не виправдовуються. Мати хлопчика, Анна, поділилася з групою цікавою історією.

Історія Анни: «Трагічний сон»

Я пообіцяла Антонові, що ми зупинимося на цьому справді чудовому дитячому майданчику, коли повертатимемося додому від його дядька та тітки. Проте ми поїхали від гостей пізно, а, коли проїжджали повз майданчик, Антон спав у машині, і я точно не збиралася його будити. Я сподівалася, що син спатиме всю ніч, але, звісно, він прокинувся, коли батько виносив його з автівки. Коли Антон зрозумів, що ми не з’їздили на майданчик, він почав плакати й повторювати:

— Ти збрехала, ти збрехала!

Я намагалася бути терплячою. Пояснила йому, що він спав, коли ми проїжджали повз майданчик, але це лише розлютило його. Нарешті я просто сказала: