Тіло, секс, шлюб. Історія інтимних стосунків в українських традиціях ebook

УДК 392.5/.6(=161.2)

І-26

Ігнатенко Ірина

Тіло, секс, шлюб. Історія інтимних стосунків в українських тради­ціях / Ірина Ігнатенко. — К. : Віхола, 2023. — 256 с.

ISBN 978-617-8257-42-2

Дівоча честь і розпусні вечорниці. Весілля й обряд «комори». Повсюдні заборони та сороміцькі пісні. Картина того, якими були інтимні стосунки українців, справляє двояке враження, якщо спиратися лише на народний фольклор. Як же все було насправді і як ми кохалися?

У своїй новій книжці етнологиня Ірина Ігнатенко розповідає історію інтимних стосунків в українських традиціях. Яких чоловіків і жінок українці вважали красивими та бажаними, як знайомилися й до яких засобів «зваблення» вдавалися? У що одягалися наші прапрабабусі та як календар релігійних свят впливав на розклад гігієнічних процедур і секс? Які обмеження на інтимні стосунки були навіть у шлюбі? Чому замовчували зради та як по розбитих горщиках визначали майбутню кількість дітей?

Від перших обіймів до першої шлюбної ночі, вагітності, пологів, хвороб і позашлюбних стосунків. Авторка описує тодішнє ставлення до власного тіла й тілесності, особливості весільних обрядів і контрацепції, пологи та заборони.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Ірина Ігнатенко, 2023

© Яна Зіневич, обкладинка, 2023

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2023

ВСТУП

Тривалий час історії сексуальності й тілесності у вітчизняній історико-­етнологічній науці не існувало взагалі.

Радянська доба — час тоталітаризму, пригнічення особистості й, зокрема, сексуальності. Чого варта лишень усім нам добре відома фраза, що стала візитівкою тієї епохи: «У СРСР сексу немає». Справді, в радянський період будь-які теми, пов’язані з тілесністю й сексуальністю, було повністю усунуто з поля вітчизняної гуманітарної науки.

До встановлення більшовицького режиму питання сексуальності також не вилилися в напрямок наукових досліджень, хоча й з інших причин: у силу історичних обставин і відсутності власної державності українські історики й етнографи фокусували увагу насамперед на ідеях обстоювання незалежності України та активно досліджували народне життя, побут, звичаї, культуру тощо, вбачаючи в селянах ядро «справжнього» українця. До того ж більшість тогочасних дослідників зазнала впливу романтизму й міфологічної школи, що взагалі не передбачали фіксації «сороміцького». Їх цікавили здебільшого класичні теми в царині матеріальної (одяг, їжа, житло, господарчий реманент тощо) й духовної (вірування, звичаї, світогляд, фольклор тощо) культури. Саме тому українська історична наука має чимало важливих записів із цієї сфери та обмаль — з теми людської тілесності й сексуальності.

Та все ж, попри загальну тенденцію, дехто з тогочасних дослідників чудово розумів важливість і значущість «сороміцьких» тем (як їх тоді називали). Вчені-теоретики й етнографи-­аматори фіксували та вводили в науковий обіг важливі матеріали, які ми можемо використати зараз, аби реконструювати історію сексуальних стосунків наших предків. Записана ними інформація сьогодні набуває особ­ливого значення.

Серед найголовніших праць варто згадати дослідження Володимира Гнатюка, Федора Вовка, Катерини Грушевської, Пелагеї Литвинової-­Бартош, Миколи Сумцова, Василя Кравченка, Марка Грушевського й Зенона Кузелі та багатьох інших. Частина цих праць опублікована в тогочасних наукових збірниках і виданнях, частина — зберігається в рукописних фондах архівів України.

Отож саме завдяки плідній праці українських етнографів середини ХІХ — початку ХХ століть, а подекуди й науковій сміливості та наполегливості ми отримали в спадок унікальний і цікавий першоджерельний матеріал, який дає змогу наблизитися до тієї епохи та зрозуміти життя українців позаминулого століття.

Поміж тим маю зауважити: кожне джерело — важливе, але не є бездоганно об’єктивним. Тут може бути багато зауважень: чи справді наявні матеріали відображають світогляд тогочасних людей, чи це певна інтерпретація збирачів етнографічного матеріалу; чи не «редагували» останні (під кутом свого бачення) зібрані записи, залишаючи, приміром, те, що вважали значущим; чи не пріоритезували дослідники власні уявлення (або уявлення тогочасного суспільства), здійснюючи селекцію емпіричного матеріалу; чи точно відтворювали чоловіки-­етнографи жіночий світ тощо.

Не останню роль в об’єктивності етнографічних джерел відіграє й контекст здійснення запису: опис обставин, середовища, в якому цей запис зроблений, реакція та манери оповідача тощо.

З упевненістю сказати, за яких обставин зроблений той чи інший запис та чи є він об’єктивним відтворенням тогочасних світоглядних уявлень і повсякденних практик, складно. Між тим наявний матеріал дає змогу принаймні зробити спробу реконструкції світоглядних уявлень, вірувань, пересторог, а також реальних практик, пов’язаних із сексуальністю та тілесністю, не претендуючи на стовідсотково достовірне віддзеркалення реальної ситуації.

Окремо хочеться звернути увагу читача на те, що джерела із запропонованої тематики є регіонально неоднорідними, а часом і взагалі поодинокими (зокрема, відомості про «притулу» — інтимну гру — є лише з Київщини); відтак важко зрозуміти, чи дослідники з якоїсь причини не фіксували такого роду матеріал, чи просто такої традиції не було. З огляду на це реконструйовані вірування й світоглядні уявлення, пов’язані з історією українського сексу, слід вважати радше припустимими, аніж безапеляційно ствердними.

Частина джерел — російською, бо тривалий час ця мова була офіційною для земель Російської імперії, куди входили й українські етнічні землі; тому в цій книжці подано їх переклад українською.

До реконструкції сексуального життя наших пращурів також були також долучені й польові етнографічні записи, зібрані мною власноруч упродовж 2003–2007 та 2011–2013 ро­ків, а також матеріали інших дослідниць, серед яких вирізняються польові записи Оксани Кісь.

Інтерв’ю бралися й у наших сучасниць (на момент інтерв’ювання вік опитаних жінок коливався від 70 до 90 років), ці матеріали є важливими, адже дають змогу простежити тяглість традиції, з’ясувати, які звичаї залишилися в минулому, які трансформувалися, а які побутують і нині. Зрештою, «живі» історії дають поживу для роздумів: а що ж змінилося в царині приватного й інтимного життя українки за останні сто років?

Хронологічні рамки цієї книжки охоплюють останній період побутування традиційної, аграрної культури в доіндустріальну епоху, тобто середину ХІХ — початок ХХ століть. Соціальна верства дослідження — сільське населення. Географічні межі — українські території, які в зазначений час були у складі різних держав. Так, Галичина, Буковина й Закарпаття в ХІХ столітті перебували у складі Австрії та Австро-­Угорської імперії. Правобережна Україна й Волинь (або, як їх ще називали, Південно-­Західний край) після переділу Польщі відійшли до Російської імперії. Лівобережна Україна перебувала у складі Російської імперії з XVII–XVIII століть. З огляду на це певні традиції були характерними лише для окремих територій, тому періодично наша увага зосереджуватиметься на тому чи іншому конкретному регіоні, що буде зазначено у відповідному розділі разом з окресленням географічних меж побутування того чи іншого явища.

Завершити вступне слово хочу словами видатного фольклориста, історика, публіциста та літературознавця Володимира Гнатюка(1871–1926), який наголошував, що праці «сороміцького» змісту «не друкуються для панночок, ані для ціцькових дітей, ані для естетиків та моралістів, що стоять на рівні з ними в духовім розвою, а для людей, що бажають пізнати життя і творчістьнашого народу у всіх його проявах»1.

1. Дошлюбні сексуальні практики українців

Сьогодні, принаймні в цивілізованому світі, секс — особиста справа кожної людини. Наявність або відсутність статевого життя, позашлюбних дітей, офіційної сім’ї тощо здебільшого не впливає на статус особи в суспільстві. Проте так було не завжди. Ще донедавна дошлюбний секс у багатьох європейських культурах був суспільно заборонений, усіляко стигматизувався й засуджувався. Не обійшло це й українського традиційного суспільства.

Ризик дошлюбного сексу стосувався насамперед дівчат, адже був прямо пов’язаний з позашлюбною вагітністю та народженням дитини — безбатченка-­байстрюка. Для традиційного українського суспільства така ситуація була вкрай небажаною, адже порушувала тогочасні суспільні устрої та норми, а також уявлення про правильний розвиток життєвого сценарію, де заміжжя й народжені у шлюбі діти були його невід’ємною частиною.

«Порушниця» зазнавала суворих покарань, осуду й ганьби одразу з того моменту, коли про її позашлюбну вагітність ставало відомо. Така дівчина вже не мала права ходити на зібрання молоді; її зовнішність змінювалася: голову покривали хусткою у спеціальний спосіб, яким вона маркувалася як та, що втратила «калину» до шлюбу (звідси назва — «покритка»).

Покритка вже не вважалася дівчиною, але й не була повноправною у стані жіноцтва, позаяк перейшла до нього «невдало» й «неправильно». Її розглядали як «нечисту» та небезпечну, тому намагалися максимально ізолювати від сільського соціуму: не запрошували на зібрання, свята, до виконання родильно-­весільних обрядів тощо. Таким чином, покритка в соціумі була ізольованою та небажаною особою, а її вчинок (позашлюбна вагітність) розцінювався як ганебний.

З огляду на величезний страх перед суспільним осудом і зневагою перспектива покаліченої долі інколи призводила до того, що дівчата намагалися позбутися вагітності різними методами2, а подекуди й самої новонародженої дитини, адже вона уявлялась уособленням усіх бід і нещасть.

Т. Шевченко. Катерина (1842)

Відомості про випадки або намір дітовбивства через острах знеславлення, розпач і відчай зберігають архівні документи XVII–XVIII століть, фольклор і літературні твори. Приміром, згадаймо поеми Тараса Шевченка «Катерина», «Титарівна», повісті Григорія Квітки-­Основ’яненка «Сердешна Оксана» та Івана Нечуя-­Левицького «Бурлачка», де показано життєві ситуації, які штовхали дівчат-­покриток на вбивство своєї позашлюбної дитини.

Досліджуючи тему позашлюбного сексу, важко не помітити подвійних стандартів: з одного боку, прославлення дівочої скромності, «чистоти», «чесності», культ дівочої цноти; з іншого — всіляке заохочення, необхідність, а інколи навіть примус спільного спання дівчини з хлопцем на вечорницях, які були широко відомі й практикувалися в низці регіонів України.

Саме на вечорницях дівчата й втрачали цноту. Є дані, що 45,6 % дівчат, які ходили на вечорниці, втрачали цноту до шлюбу. Для порівняння: серед тих, які подібні заходи не відвідували, таких майже удвічі менше — 23,8 %3. Зупинімося на цьому детальніше.

Вечорниці — зібрання неодруженої, статевозрілої молоді, що відбувалися в період завершення сільськогосподарських робіт. Традиційно сезон вечорниць починався на Покрови або святого Миколая (відповідно 14 жовтня та 19 грудня) і тривав до початку Великого посту. У весняно-­літній період вечорниці не проводили. Молодь була активно задіяна в господарчих роботах, мала значно менше часу на розваги, тому молодіжні зібрання мали стихійний, вуличний характер.

Для проведення вечорниць зазвичай винаймали хату вдови чи бездітної пари, де було місце для великої компанії. З господарями розплачувалися грішми або натуральними продуктами.

І. Рєпін. Вечорниці (1881)

Важливо зазначити: хлопці, на відміну від дівчат, були мобільними, активними, могли ватагами ходити від одних вечорниць до інших у межах свого села (у великих селах їх могло бути декілька) або й навіщати такі заходи в сусідніх. Тобто мали більше можливостей для вибору майбутньої дружини. Натомість дівчата сиділи по своїх «вечорничих хатах» і мусили займати пасивну позицію, обирати непрямі форми залицяння та привернення до себе уваги, аби не порушувати етикетні норми.

Поряд з різними функціями, що їх виконували вечорниці (соціальна, трудова, громадська тощо), однією з найголовніших було створення сприятливих умов саме для вибору шлюбного партнера.

Варто наголосити: шлюб для традиційного українського суспільства був украй важливим! Чому? По-перше, одруження / заміжжя сприймалося як необхідний етап, що має бути в житті кожної людини елементом зразкової формули «народився / охрестився — одружився — народив і виховав дітей — помер». Людей, які не одружилися, вважали не тільки такими, що вибилися з «правильної», «природної» життєвої лінії, а й «небезпечними» для оточення, бо нібито своєю присутністю та участю у важливих родинних обрядах (приміром, родини й весілля) могли «запрограмувати» інших на таку саму «нещасливу» долю. По-друге, одруження було щаблем до підвищення соціального статусу: традиційно особа набувала самостійності, авторитетності, економічної та майнової незалежності тільки після одруження / заміжжя. Людина без шлюбної пари не мала авторитету на селі, не брала участі в житті громади й вважалася старим парубком / старою дівкою, хай якого віку була.

Таким чином, одруження / заміжжя було необхідним життєвим щаблем, який в ідеалі мали пройти всі. Проте часу для реалізації шлюбної стратегії було не так уже й багато. Шлюбний вік, залежно від регіону, загалом охоплював такий проміжок: для дівчат — 15–18 років, для хлопців — 16–20. Після двадцятиріччя дівчина або хлопець вважалися «перестарками» й випадали з групи потенційних наречених.

Саме тому, аби підвищити свої шанси на заміжжя, на вечорницях у хід ішли всі можливі та неможливі засоби, що їх дівчата демонстрували хлопцям: господарська вправність й обов’язкова її показовість (дівчата приносили із собою роботу: пряли, вишивали, плели, аби продемонструвати перед потенційними женихами свої навички й уміння майбутньої господині); майстерність у співах / танцях (спів і гнучкість, рухливість у танці були потужним механізмом приваблення шлюбного партнера), а також дотепність, жартівливість, веселість («гарная, як квіточка, любая, як рибочка; та й уміє танцювать, з козаками жартувать» — співали в народній пісні); зовнішня привабливість (посилення її за допомогою різних засобів і процедур, зокрема магічних); звернення до любовної магії (магія могла бути колективною, спрямованою на статеву чоловічу групу: «Аби хлопці приходили саме на наші вечорниці», — та індивідуальною, яку застосовували з метою привабити / причарувати вже конкретного парубка); врешті-решт, спільна ночівля, яка давала підґрунтя для виникнення у хлопця до дівчини глибшої симпатії через можливість тілесних контактів: обіймів, поцілунків, пестощів, дотиків. Проте, в ідеалі, без статевої близькості.

Факт того, що на вечорницях молодь не тільки виконувала господарчі роботи, а ще й практикувала спільну ночівлю4, гостро критикувала церква. Так, у 1719 році ви­йшов указ Київської духовної консисторії, який вечорниці забороняв, бо там

діти, ночами купами збираючися, несповідні безчинства й гидкі беззаконня творять, справуючи собі ігри, танці й усякі пиятихі скверні… а найпачіше під час таких нечестивих зборів різні робляться ексцеса, яко то блудія гріхи, дівства розтління, беззаконне дітей прижитіє5.

Однак навіть за очевидних ризиків і церковних заборон традиція спільної ночівлі молоді на вечорницях не припинялася ледь не до початку ХХ століття. Чому?! На мою думку, з двох значущих причин.

Перша причина — сутужні житлові умови, відсутність для молодих синів і доньок приватного місця для спання в батьківській хаті. Якщо в теплу пору року молодь спала в садку, біля хати, на сіновалі тощо, то взимку вся родина ночувала в хаті. Нагадаю, що українці жили малими патріархальними сім’ями, які складалися з діда, баби, батьків і дітей. Дітей було багато, часто-­густо це були «погодки». Відповідно, дорослим дітям — парубкам і дівчатам, — доводилося лягати поруч з батьками, а якщо врахувати, що батьки були ще молоді, а діти вже статевозрілі, це могло давати підґрунтя для порушення певних морально-­етичних засад і провокувати інцестні практики, принаймні думки чи бажання про це. Те саме можна сказати й про спільне спання поруч дорослих братів і сестер.

Тому острах інцесту міг бути вагомим аргументом для батьків, щоб дозволяти дорослим дітям ночувати на вечорницях.

Про це красномовно свідчить запис із Харківщини:

При нашому житті не можна дорослих дітей залишати вдома ночувати, особливо взимку, коли ми всі спимо в хаті… Як вам відомо, женимося ми рано, років у 18–19, до 35 років у нас можуть бути вже дорослі діти… А живемо ми в одній невеликій хаті, спимо на «полу» покотом (поряд одне з одним); на печі — батько старий, на лежанці — мати-свекруха, так що парубку чи дівці доводиться поруч спати з батьком і матір’ю… Ось чому і ми не утримуємо своїх дорослих дітей вдома, а дозволяємо ходити, навіть посилаємо їх самі на вечорниці6.

На підтвердження цього припущення свідчить і той факт, що за народним звичаєм рідним братам і сестрам не годилося ходити, а тим паче ночувати, на тих самих вечорницях.

Друга причина вже була згадана вище: спільна ночівля, попри ризики, додавала дівчатам більшого шансу вийти заміж,адже саме під час таких ночівель створювалися умови для тіснішого знайомства молоді, формувалося підґрунтя для виникнення симпатії, творився досвід спілкування з протилежною статтю. Саме тому спільне спання молоді досить часто було навіть негласно обов’язковим, і дівчата, які не залишалися ночувати, зазнавали осуду, а часом і «помсти» парубків:

Коли знайдуться такі дівчата, що не хотять виходити на вулицю, тоді парубки мажуть їм дегтем ворота, хату або інші будинки. Звичайно малюють парубка з великим фальосом, а коло нього дівчину. Виймають також ворота та заносять кудись на вигін, а деколи навіть побивають таких дівчат7.

Особливо великою образою вважалася відмова дівчини на спільну ночівлю хлопцеві, з яким вона зустрічалася:

Парубок, упевнений у своїй твердості й чистоті власних намірів, вимагає від своєї обраниці спільного спання як належного і відмову в цьому вважає великою образою для себе8.

Зазвичай на вечорницях залишалися ночувати в парі.

Хлопець, котрий ще з вечора запитав собі дівку, як з нею увесь вечір жартував, чи за гребнем, як вона пряла, а чи де в другому місці: «Чи не можна там з тобою переночувати?» — А вона, як на те, возьми та й згодилася на запит того хлопця. Тоді парубок, побачивши, де вона лягла, і як саме вже лямпу потушать, то й собі бебевх якраз туди до неї під рядно. То вже вони там телесуються і шушукаються у парочці, присунувшись близенько одно до одного під тим рядном9.

Цікаво, що відкрито говорити про свої почуття було не прийнято, молодь виявляла симпатію та виказувала пропозицію на спільну ночівлю в інші способи, зокрема залицяннями, жартами, пустощами або ж через третю особу:

Ніколи дівка не скаже сама тому парубку, який їй подобається, щоб він лишався, а передає через подругу10.

Якщо парубок не байдужий до якоїсь дівчини, то обов’язково припадає коло неї: жартує з нею, тримає її за косу, підставляє їй ногу; та своєю чергою або штовхне його, або смикне за чуб. Кінчаються ці гуляння тим, що кожен парубок лягає спати з тією дівчиною, біля якої припадав11.

Варто звернути увагу на народну метафорику таких запросин:

Якщо дівчина прийняла пропозицію, то про парубка говорили, що «йому від неї була мокра», а якщо відмовила — то «суха», наприклад, «Левкові була од Горпини суха»12.

Щоправда, маємо свідчення про примус / тиск, який міг бути з боку парубків. Хлопці часом самі змушували дівчат лягати з ними, а в разі відмови намагалися покарати за це. Ба більше, парубки подекуди могли примушувати дівчат ночувати з хлопцями з іншого села, адже почасти розглядали місцевих дівчат як «своїх»:

Хлопці з собою приводили чужих хлопців, один хлопець на вечурках рахувався за хазяїна і угощав чужих хлопців своїми дівчатами (…). Як яка дівка приглянеться чужому хлопцю, то він шепне тому, хто його привів; і вже той тягне ту дівчину на куль і так угощає його своєю дівчиною (свого села), а той (в свою чергу) так робить у себе. Як дівка не хоче з хлопцем тим ночувати, то її насильно заставляють; свій хлопець ще поб’є, лає її, каже: «Як я був у них, то мені давали дівку, а ти не хочеш». Йому стидно перед чужим хлопцем13.

А було таке, шо утекалі дівкі: хлопци заставляют (ночевать)… Ми не хочем ночевать уже ж, дак оні поставілі столца коло дверей: «Ну, плигайтє! Будем, значіт, вас же ж біт, провожат». Дак я пєрва плигнула, а вон вібєг, тей же ж, шо зо мною хотєв гуляти, м’яло якесь запустив за мною, дик не попав14.

Хлопци веретьона покрадуть і позакидають — шукай. А куля прінесуть да й парять (дівчат) попругою, шо: «Ложитєс спать, дєвкі!». Попругою, ге, попругою білі! А дєвкі втекалі, нє хателі з хлопцамі лажицца. Нє хателі — ото і бют!15

Власне, оцей примус, використання ситуації могли відбуватися й надалі — у змушуванні дівчини не лише до спільного спання, а й до інтимної близькості.

До нас дійшли унікальні відомості щодо тілесно-­інтимних практик неодруженої молоді, опубліковані в матеріалах, зібраних Марком Грушевським на Київщині. В них зазначається, що серед молоді була відома «притула» — «гра», яка фактично зводилася до того, що хлопець ледь-ледь вводив статевий член у дівочу піхву — «вмочав кончика», але далі, «на повну», не рухався. У самому джерелі ця «гра» описується так:

Це гра така парубоча та дївоча. Він вилазить на неї і стулюють тоді вони животи з животами і дужче б шо робили та й те друге, бояться слави і бояться, шоб не «пробить», цебто, шоб та перегородка (плїва дївственна) не знищена… більш нічого і не роблять, а тїко граються, усе він здержується, шоб не пробить таки, а тїко трошки так собі вмочить у неї і плоть як сходить з його, не впускать у неї…16.

Притула різних сортів є. Одна збоку; отой ноги здави, а то є, шо одну ногу підніме трохи, шоб там якось способніш йому там було трохи. Друга притула є зверху, тіко ноги у купі здавлені. А то є одну ногу його опускає між свої ноги, тож годить йому. А то є обидві ноги пускає у середину, тіко не допускає, щоб він робив діло настоящо, а так тіко на половинку члена або й менче, тіко це сама страшніша…17.

Очевидно, що «притула» була для дівчини найнебезпечнішою «грою». Згоджувалася вона на неї лише тоді, коли була впевнена, що хлопець одружиться, а під час такої «гри» не дозволить собі зайвого, або ж просто до кінця не розуміла, що відбувається. Схоже, що поширеним був саме другий варіант, з огляду на те, що дівчата після таких «ігор» лишалися вагітними.

Важливо підкреслити, що молодь, а особливо дівчата, досить часто була погано або зовсім не обізнана в інтимних стосунках, не завжди знала про фізіологію репродуктивної сфери, в чому, власне, полягає статевий акт. Така необі­знаність була пов’язана фактично з повною відсутністю статевого виховання в українській сім’ї. Розмови між батьками й дітьми про інтимні стосунки були просто неприйнятними та недопустимими. Підлітки довгий час не знали, «звідки беруться діти»:

— А правда, шо батьки про це з дітьми не говорили?

— Нє-нє, ніколи. Це вже тепер, бачиш. Колись я вже велика була, я в первий клас ходила, мати моя родила дівчинку, ми прийшли. Шо, Боже мій! На печі: «Ква-ква», — дитя плаче, дитя це. Да! А в нас калина така була — кущ у городі. «Тату, де це те дитя?» — «А це, — каже, — зозуля кує і прикинула вам дитя!» То ми, такі здорові, — брат двадцять шостого, я — двадцять восьмого, то ми біжимо аж перекидаємось по тому городі. «Шоб ти здохла, нашо нам ті діти!?» (сміх) Такі були здорові, такі дурні були! А тепер возьми таке маленьке, ще не балакає добре, а вже знає, де те дитя береться. Да-да. А колись такі дурні були, я не знала18.

З огляду на необізнаність у репродуктивній сфері, бажання сподобатися парубку, пришвидшити заміжжя непорядні хлопці піддурювали дівчат, видаючи коїтус за невинну гру:

Як ото понравиться дівчина і бачили таки, шо можна буде поживляться, то ми й радимось, як би його зробить, шоби було вигодно для нас. От ми настроїм такого хлопця, щоб вона підлюбляла… підмовим їй такого, шо вона хоче з ним ночувать, а знаешь, шо він її не буде брать за жінку, а так тіко, то це ж до такої, шо ще вона не зна як ночувать. Піде він з нею ночувать, розкаже, як обнимать, і тоді учить, як притули давать. Звісно, як дівчина зроду не ночувала, або хоч і ночувала, то з таким, шо їй не дуже хотілось та й не вміє гаразд, то цей уже скаже, шо той не зна, слухай мене, то ти будеш перва дівка в слободі. Ти знаешь, шо я як скажу, то тобі лучшої правди ніхто не роскаже; прямо ото не слухай нікого, а мене. Ти ще нікому притули не давала? Каже: «Ні ще». Ну так я тебе вивчу, шоб тебе, буває, хто не обдурив. От і почина з нею загравать. Ну як він каже, шо я тебе вивчу, то вона и не одгониться. Він її вчить; каже, тиж слухай мене, шо я тобі буду казать. Я тобі брехать не буду. Оце дивись, я закотив пелену, от тепер треба горізнак лежать, ноги розсунуть, шоб мої коліна помістились між твоїми ногами. От я покажу. Ну й показує. Видно вже, як учить. Вона каже, шо я так не хочу, і там ворушиться, хоче перекинутись. То він каже: та ти тіко оце мене не послухаєшь, то ти пропаща на віки. От вона тоді хоч і з одговоркою, а все таки уступає його волі і дума, що це він іменно вчить її на добре, бо хто його зна, як тієї притули давать, може воно й так. От цей раз він добре зумів іі обдурить. На другий раз опять цей іде і довго ходе, аж поки вже настоящо її осідлає, шо вона йому чисто оддасться. Хоч вона й коли заспориться з ним, як уже почує, як притули, а як настоящо, то стане сперечаться, то він каже, шо я розкажу людям і усім хлопцям, як я з тобою жив. І то як попадеться, то нема дитини, тіко він полається з нею і перестає ходити. А тут іде другий із тих же. І вона баче, шо той уже покинув, іде з цим, а цей одну ніч переночував, іде другий, також само, потім упять той — і всі на один шталт притулу роблять. І вона й не перечиться, дума, так й справді це притула. І так ми гуртом ходили, ходили…19

Бавлячись у такі «дорослі ігри», дівчина часом сама не могла зрозуміти, звідки в неї «взялася» дитина:

Була така пришта з Палажкою. Вона тепер за одівцем замужем, а йшла вона за його покриткою. От як батько її побачив, що вона зачереватіла, то став її бить, лаять і прогнав із своєї хати: «А йди собі, куди хоч!». Він був хазяїн і через те так ненавидів за те, що вона покрилась, бо це йому буде сором перед другими хазяїнами, що його дочка покрилась. Ну й сказав їй: «Їди хоч за старця», — а щоб у його дворі не привела дитини. Як раз і трапивсь одівець, прийшов сватать. Вона й пошла за його, хоч і не хотілось. Ну, як її батько настоював, щоб при­зналась, з ким вона добула те байстря, так вона стояла перед ним навколішки і клялась, що «я цим ділом не винна», каже «хоч ви мені і голову одрубайте, а я не знаю, як воно до мене причепилось». А потім, як пішла уже заміж, то все чутка була, що в Палажки дитина з притули. Ну, люди, проте, не вірять, а кажуть: «І, вже! Бодай уже вона так на світі була, щоб таки воно од того! Прямо ото бреше нечиста сила. Так ото вона жила собі з парубком, та тіко то вона бреше, щоб її батько так не обіжав». А втім, хто його зна, як воно, — чи правда, чи ні. Може, воно й справді буває, що з притули дитина20.

Хлопець міг свідомо «піддурювати» дівчину, обіцяючи їй таке бажане одруження:

Вона була дівкою та любилась з одним парубком і раз у раз ночували удвох. От, каже, що він усе підмощавсь до неї, щоб поломать цю калину, а вона не подається, а він усе каже їй, шо «я тебе возьму». Вона каже, що я трохи йняла віри й не йняла, бо є багато таких, що цим самим піддурюють. Ну, я не йняла віри, аж поки не побачила, що він таки мене люби. От як прийшов один вечір, то як розмордувало його, як насівся ж він на мене, — я вже й плакала, й просила, а він таки однієї. Ну, він поклявся передо мною, що він мене возьме, і сказав, що зараз же і платок куплю, щоб не сумнівалась21. Ну, так уже й було — і як я тоді й плакала дуже, а він таки й не помилував. Ну, правда, платок купив. Так тіко я після того попоплакала, так мабіть із відро сліз вилила. Як тіко прийде ночувать, то я цілу ніч коло його плачу — так мені шкода, шо він мене не пожалів.

Це було після великодня, а на осінь як поприходили із заробітків, то він казав, що восени я тебе візьму. Прийшла осінь, то він зараз після покрови оженивсь. А там постригли його в москалі, бо він був тоді некрут. А мені у пилиповку наділи на голову очіпок. Що я попоплакала та його пополаяла, що він так мені зробив! Та я й забула, чи я перед постом оцю дитину найшла чи в піст; отак якось22.

Слід звернути увагу на один дуже важливий момент — ост­рах ганьби й осуду односельців інколи якраз і призводив до повного розбещення дівчини:

Якщо дівчина втратила цноту, то вже мимоволі слухає свого звабника, бо він починає страшити, що іншим розкаже, при всій громаді, — от вона з остраху й кориться йому, а батькові чи матері соромно зізнатися: так вона, бідолашна, мимоволі живе з ним… Та добре ще, якщо звабник має намір узяти її за себе, — живуть собі, і вдвох знають про те; а якщо він хоче тільки поглумитися над нею, а вона, з досади й горя, вже й не відхиляється від розпусти, — думає: коли так, то хай і буде так, як говорять, то хай говорять не даром23.

Отже, любов, довіра, нерозуміння, де закінчується «гра», а де вже починається справжній секс, були тими головними чинниками, які могли зробити з дівчини «пропащу». А як же щодо хлопця?

М. Пимоненко. Не жартуй (1895)

Як видно з деяких джерел і літератури, зазвичай громада засуджувала парубка, що «звів дівку», змушувала одружитися з нею або виплатити грошову чи матеріальну компенсацію, інколи прилюдно карала. До того ж побутувало переконання, що такий хлопець сам зазнає бід і нещасть у житті. Проте хлопець міг заперечити свою причетність («На козаку нема знаку») до розбещення дівчини і свого батьківства. Та й репресивні заходи щодо хлопця були значно лояльнішими, на відміну від покарань дівчини, і найчастіше ніяк не впливали на його соціальний статус. Він міг одружитися з іншою, господарювати, виховувати дітей, тобто жити повноцінним життям, чого не можна було сказати про дівчину-­покритку.

Звісно, не всі вечорниці для дівчат закінчувалися такими життєвими трагедіями; не на всіх вечорницях і спільному спанні молоді дівчата позбавлялися цноти й вагітніли. Багато вечорниць були цілком морально витримані, що також відображено у джерелах:

Товариство лягає на імпровізовану солом’яну постіль, постіль спільну, і серед сміху та жартів засинає невинним дитячим сном, а коли трапляються винятки, то це буває дуже рідко