Щурячий король: роман ebook

Енґман Паскаль

Щурячий король : роман / Паскаль Енґман ; пер. зі  швед. Є. І. Коваленко. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025.  — 408 с.

ISBN 978-966-10-3276-6

© 2019 Pascal Engman

© 2019 Elina Grandin, cover

© Є. І. Коваленко, переклад, 2024

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Pascal Engman

Råttkungen

© 2019 Pascal Engman

First published by Bookmark förlag, Sweden

cover © 2019 Elina Grandin

Стокгольм уже не таке безпечне місто, як колись. У ньому панують наркотики, вбивці, злодії та ґвалтівники. Їм намагається протистояти місцева поліція. Одна з правоохоронниць — Ванесса Франк із Національної комісії з розслідування вбивств. Журналістку Ясміну Ковач зґвалтували. Але її кривдника підозрюють у вбивстві, що сталося в той самий час, але в іншому місці. Як бути: зізнатися і звинувачувати самій чи промовчати і сподіватися на рішення суду в іншій справі? Ця подія й зводить двох жінок. Тим часом на полювання вийшов монстр — Щурячий король...

Присвячується Ліннеї

Людина жадає, щоб її любили чи принаймні захоплювалися нею, або боялися, або хоча б ненавиділи і зневажали. Людина має потребу викликати в інших якісь почуття. Душа тремтить від страху спустошеності й прагне контакту за будь-яку ціну.

Яльмар Сьодерберґ «Доктор Ґлас»

Афіша зі словами «Кохання. Сестринство. Музика» почервоніла від крові.

Ванесса тяжко сапала, відчуваючи хвилі адреналіну, що прокочувалися її тілом. Запах порохового диму все ще відчувався у носі. Вона витерла сльози стиснутими кулаками, зціпила зуби і проковтнула власний зойк. Під афішею лежав поліціянт. Тіло було спотворене, його застрелили у голову. Кров поліціянта забризкала афішу й тепер розтікалася по траві. Поруч, напівколом, лежали ще четверо жінок. Деякі з них ледь ворушилися, інші волали від болю. Кликали своїх матерів, дітей, молили Бога.

Біля виходу натовп жінок намагався покинути територію фестивалю.

Сирени поліції та швидкої наближалися до місця, ревучи так, ніби і вони теж були в паніці.

Ванесса відчула рух поряд із собою. Ніколас смикнув її за руку. Вона здивовано поглянула на нього. Примружилася. Його губи рухалися, але Ванесса не чула, що він казав.

Раптово він підбіг до однієї з дівчат і впав поруч із нею. Дів­чинка була маленькою і тендітною.

Волосся пофарбоване в зелений колір.

Ванесса ступила крок у їхній бік, але ноги її не тримали. Вона зашпорталася. Ледь не впала. Їй вдалося встояти на ногах і підійти до Ніколаса. Він тримав голову дівчинки в своїх руках, її волосся струменіло крізь його пальці. Він залементував і прихилився головою до її лоба.

Аж тепер Ванесса збагнула, хто ця дівчинка. І нарешті дозволила собі роздивитися її тіло з ніг до голови. У животі постраждалої зяяла велика діра. Ніколас відпустив голову дівчинки і притиснув її рану руками, щоб зупинити кровотечу.

— Вона жива? — скрикнула Ванесса.

Пролог

Пластиковий пакет застряг у паркані біля в’язниці в Окерсберзі1. Двадцятип’ятирічна Емелі Рюдéн прокрутила ключ у своїй зеленій «кіа», і двигун затих. Вона нахилила голову і притулилася нею до керма.

Два роки тому народилася їхня донька, Нова. Тепер Емелі приїхала сюди, щоб остаточно розійтися з Карімом, якого колись вважала коханням свого життя.

Емелі було страшно. Вона випрямила спину, підняла верхню губу і оцінююче поглянула на своє обличчя у дзеркалі заднього вигляду. Нижня частина одного з передніх зубів пожовкла. Чотири роки тому Карім вдарив її обличчям об обігрівач під час сварки. Емелі тоді втратила свідомість, а коли отямилася, Каріма вже не було. Та через 48 годин, принісши зі собою сморід алкоголю і поту, з почервонілими очима, він прийшов додому і вибачився.

Емелі відчинила двері автівки і, виходячи, одразу потрапила правою ногою у калюжу. Вона мусила це завершити. Заради Нови. Її донька не заслуговує на дитинство з татом, який сидить у в’язниці. Навіть якщо Каріма випустять за три місяці, Емелі була впевнена, що він знову повернеться за ґрати. Рано чи пізно. Радше рано.

Вона швидкими кроками підійшла до входу для відвідувачів, подзвонила, і для неї відчинили двері.

Впродовж останніх трьох років вона бувала тут щотижня, за дуже рідкісними винятками. Життя Нови зародилося водній із кімнат для відвідувачів. Деякі з наглядачів щиро їй співчували, але переважна більшість споглядали на неї з презирством.

Впродовж років Емелі робила все, щоб тримати голову високо, іти коридорами з випрямленою спиною. Вона впізнала охоронця на рецепції. Він був достатньо тихий, здавався сором’язливим. Попри те, що вони зустрічалися багато разів, він не подав виду, що впізнав її.

— Я прийшла на побачення із Карімом Лаімані, — повідомила Емелі.

Охоронець кивнув.

— Можна позичити у вас ручку?

Він передав кулькову ручку, не відриваючи погляду від монітора. Емелі згорнула малюнок Нови й написала дату вправому кутку.

Після цього процедура була така ж, як завжди: куртку, торбинку, мобільний телефон і ключі замкнули у шафі. Потім її провели крізь металошукач та обшукали.

Емелі розвела руки і дозволила охоронцю пройтися руками по її тілу.

— Ходімо за мною, — механічно промовив він і притиснув пропуск до сканера.

Вони прошкували коридором, потім повернули праворуч. Охоронець попереду, Емелі з малюнком Нови у руках позаду. Чоловік зупинився перед білими дверима з круглим віконцем. Карім сидів у маленькій кімнатці, тримаючи руки на столі. Двері відчинилися, й Емелі зайшла всередину. Вона глибоко вдихнула. Ноги і руки тремтіли. Поки двері зачинялися позаду неї, у голові про­кручувала слова, які планувала сказати.

Карім підвівся. Промова, яку вона завчила напам’ять, нараз вилетіла з голови. Він притягнув її до себе, схопив за груди.

— Каріме, припини...

Він удав, що не чує, натомість притиснувся до неї тазом і поліз язиком до її рота. Жінка відштовхнула його.

— Що в біса з тобою не так? — невдоволено запитав він.

Карім кілька секунд злісно вдивлявся в її обличчя, потім розвернувся і сів на крісло. Емелі поклала малюнок Нови на стіл, він без інтересу зиркнув на папірець.

— Ти погладшала. Не залетіла знову?

Емелі поправила прядку волосся, що вибилася зі зачіски. Розтулила рота, але горло повністю пересохло. Коли врешті зможе промовити всі потрібні слова, вона вже не буде його дівчиною, а стане його ворогом. Світ Каріма чорно-білий. Сказане вже ніколи не вдасться забрати назад. Вона прочистила горло і спробувала вгамувати тремтіння в голосі.

— Я більше не хочу бути разом із тобою.

Карім звів брови і гучно пошкрябав свою темну щетину рукою.

— Припини це.

— Я не можу припинити, — відповіла вона. Голос зірвався, знову прокашлялася. — Я більше так не витримаю.

Очі Каріма звузилися, щелепи стиснулися. Він повільно, зі скреготом, підвівся з крісла і почав рух до Емелі.

— Гадаєш, ти можеш сама приймати такі рішення?

Він підійшов майже впритул, але Емелі стояла непохитно.

— Будь ласка... — прошепотіла вона зі сльозами у голосі. Заплющила очі. Зробила ковток. — Просто лиши мене в спокої. Ти можеш зустрічатися з Новою, коли вийдеш із в’язниці.

— Ти з кимсь спиш?

— Ні.

Обличчя Каріма зупинилося за десять сантиметрів від її. Він поводив носом, ніби принюхуючись до повітря.

— Так-так, ти ніколи не вміла брехати. Певно, розсувала ноги перед половиною міста? Тупа. Клята. Шльондра.

Емелі повернулася і потягнулася до клямки дверей, але Карім встиг схопити її за руку.

— Ти не викрутишся. Якщо дізнаюся, що ти спала з кимось іще, я тебе вб’ю.

Охоронець різко відчинив двері. Карім відпустив руки і показав долоні. Емелі вихопила свою руку і потерла зап’ясток.

Наступної секунди голос Каріма наповнив кімнату для відвідин.

— Я тебе вб’ю! От побачиш! Ти про це пошкодуєш! — проревів він.

Охоронець став між ними, обличчям до Каріма.

— Заспокойся.

Карім глипав на Емелі через плече охоронця, не відриваючи погляду. Він посміхався, відступаючи назад.

Частина 1

Ми теж люди. Ми просто хочемо, щоб нас любили такими, якими ми є. Наша безнадійність не виникла нізвідки. Я радий, що ти ніколи так не почувалася, але сподіваюся, що ти можеш поспівчувати. Ви цькує­те нас, принижуєте нас. Всюди. Натомість ви б мали запитати нас, чому ми так почуваємося. Часто причиною цього є конкретні історії. Якби ви послухали наші розповіді, можливо, ви б більше співчували нашому становищу, бо ми, попри все, його не обирали.

Анонім

1

Самотня тоненька гірлянда висіла на ялинці у парку Моніки Зеттерлюнд. Кримінальний інспектор Ванесса Франк була одягнена у темно-синій плащ, темні костюмні штани і випрасувану білу сорочку.

Вона провела язиком по яснах. Вперше у своєму житті Ванесса дала собі новорічну обіцянку: перестати вживати снюс2. Відкладала це усю зиму, й ось уже настав квітень. Сніг розтанув. Жінка використала свою останню подушечку снюсу 48 годин тому, і тепер усе її тіло свербіло від нестачі тютюну втілі.

У «Мобільному бутику Хассана», де продавали багато різного, незважаючи на назву, все ще світилося.

Дзвоник при вході теленькнув, Хассан усміхнувся, коли побачив Ванессу.

— Інспекторко Франк! — привітався він ламаною шведською і склав пальцями сердечко. — Сподіваюся, ви не по снюс прийшли?

— Ну тебе, мені 43 роки. Дай упаковку.

— Два дні тому ви стояли на цьому ж місці йзаборонили мені продавати вам снюс.

— Або продавай упаковку, або я тебе пограбую.

Хассан швидко загородив собою холодильник зі снюсом.

— Електронні цигарки? Не такі небезпечні, займають руки, — сказав він і показав рукою в бік вітрини. — Я серйозно, Ванессо, ви змусили мене пообіцяти, й я планую дотримати обіцянки.

Ванесса закотила очі йпоправила комірець на сорочці. Їй подобалися люди, які тримали своє слово.

— Та-та, давай свою фігню. Але, Хассане, дивися, не пробий підлоги.

Він із нерозумінням зиркнув спершу на неї, а потім на свої ноги.

— Що?

— Моральним стрижнем, що стирчить у тебе з дупи.

Ванесса зупинилася на розі біля Уденплану, запалила електрон­ну цигарку, зробила затяжку і дослідила білий дим, що наповнив темний весняний вечір. Пішла у напрямку Свеавеґен. Літні тераси вже відкрилися. Люди цмулили пиво за довгими дерев’яними столами, накинувши пледи на плечі.

Життя Ванесси наразі перебувало у стані перемовин і прий­няття правок. У грудні до Наташі, шістнадцятирічної сирійської дівчини, яка жила з нею, зателефонував її батько. Він пережив війну, був травмований, але пережив. На Різдво Ванесса попрощалася з Наташею біля дверей під’їзду і провела задні фари таксі очима, аж поки вони не зникли на під’їзді до Сурбруннсґатан. Червоні фари гальм блимнули і на секунду пробудили в Ванессі надію, що Наташа вистрибне з таксі, схопить свою валізу, підбіжить до неї і скаже, що це все було просто непорозумінням. Минуло вже чотири місяці, але самотність досі щодня відчувалася як скрегіт іржавого велосипедного ланцюга об колесо.

По Свеавеґен роз’їжджали старі машини, а їхні пасажири, — раґґаре3у картатих сорочках і камізельках, — гучно підспівували Едді Медузі і Брюсу Спрінґстіну. Запах бензину. Конфедератські прапори. Один чолов’яга притиснув свою оголену худорляву дупу до заднього скла білого «шевроле», що проїжджав повз. Ванесса хотіла повернути праворуч, пройтися парком Ванадіс дорогою додому, але тротуар був перегороджений будівельними огорожами. Вона ненавиділа ходити під ними, бо завжди здавалося, що ті огорожі будь-якої секунди розваляться. Натомість перейшла через Уденґатан і пішла вздовж автобусної зупинки.

Коли проходила повз бар Storstad, то побачила знайоме обличчя — театрального режисера Сванте Лідéна. Вони були одружені 12 років, до того моменту, поки вона не дізналася, що від нього завагітніла одна молода акторка. Ванесса й оком не повела і йшла собі далі. Їй не вдалося пройти і кількох метрів, як пролунало її ім’я.

— Можна ж і привітатися?

— Привіт.

Вона розвернулася на підборах, Сванте швидко підійшов і м’яко торкнувся її плеча.

— Не хочеш зайти на хвилинку?

Він із благанням поглянув на жінку. Альтернативою було піти додому, розвалитися на дивані і переглядати Animal Planet.

— Окей.

Сванте притримав двері і запитав, що вона б хотіла випити. Ванесса попросила джин із тоніком і сіла біля вікна. Кинула оком на простір між баром і столом, де нетверезі люди клеїлися одне до одного.

«Ми, люди, це просто ссавці у кольоровому одязі, — подумала вона. — За сто років усі в цій кімнаті вже помруть. Білі рештки кісток і пил, поховані на три метри під землею. Ніхто не знатиме, що ми провели ці декілька годин разом». Думка її засмутила.

— Маєш гарний вигляд, — похвалив Сванте і поставив напій на стіл між ними двома.

Ванесса підняла келих у його бік.

— А ти маєш вигляд, ніби помер ще 2003-го.

— Будьмо, — незворушно сказав Сванте. — Як твої справи?

Ванесса зробила ковток. Якщо вона вже тут, то можна бути і більш привітною. На згадку про добрі часи. Попри все, вона була рада побачити Сванте.

Протягом років, які вони провели разом, їм було добре. Вона навчилася жити з розумінням, що він волочиться за всім, що ворушиться. Але не могла йому пробачити, що відмовився від власної дитини. Коли Ванесса завагітніла за якийсь час до розлучення, переконав її зробити аборт. А тепер було вже запізно.

— Я змінила роботу.

— Пішла з поліції?

Ванесса похитала головою.

— Новий відділ. Я звільнилася з «Нова» і тепер є детективомв Нац­убивствах4.

Вона виловила один із кубиків льоду і розгризла його.

— Нацубивствах?

З динаміків лунав Piano Man, Ванесса нахилилася, щоб перекричати Біллі Джоела.

— Їжджу країною і допомагаю колегам розслідувати вбивства.

— «Та, що подорожує вбивствами». Була б хороша назва для фільму. І, якщо вірити газетам, роботи вистачає?

За годину, після трьох джинів із тоніком, Ванесса почувалася доволі сп’янілою. Вона не хотіла іти додому. Сванте у багатьох сенсах був кнедликом, слабкою імітацією чоловіка, але він їй подобався. Вони і досі не торкнулися теми Йоганни Ек, акторки, з якою Сванте зараз жив. Вони також не торкнулися теми дитини пари. Ванесса боялася зруйнувати момент, але, зрештою, не змогла стриматися.

Посеред запитання вона підняла долоню в бік Сванте.

— Як мала? Маю на увазі однорічну дитину, а не ту, заради якої ти мене кинув.

Сванте розтулив рота, щоб відповісти, але Ванесса встигла вставити:

— Як ви її назвали? Ясурагі Ліден?

— Ясурагі? Ця діра? Чого б ми раптом...

— Я знайшла рахунок у твоїй куртці, оплачений за дев’ять місяців до її народження. Ви, зірки, любите називати дітей на честь місць, де вони були зачаті.

Сванте почухав щоку.

— Визнаю, що повівся негідно, — сказав він. — Мені шкода.

Вони кілька секунд дивилися одне одному в вічі, поки Ванесса не махнула рукою.

— Не шкодуй.

Вона зиркнула на його карі очі, перевела погляд вище, на пиш­не волосся. У ньому було набагато більше сивини, ніж коли вони востаннє бачилися, майже вся голова вже була сивою.

Ваннеса дозволила погляду опуститися нижче, на великі руки, погризені нігті.

Вона сумувала за його почуттям гумору. За безпекою. За тим, як він прикусував нижню губу, коли читав щось у ранковій газеті й не погоджувався із написаним. За тим, як він її торкався. Впевнено. Владно. За його погано прихованими ревнощами, коли їй подобався інший чоловік.

— Ти щасливий із нею?

Він сперся підборіддям на руку.

— З нею якось інакше. Якось простіше.

— А тобі конче необхідно бути аж таким чесним?

Якийсь чоловік зачепив Ванессу за спину. Вона підсунула крісло ближче до Сванте.

— Знаєш, що мене найбільше злить? — запитала вона.

— Ні.

— Що ти перетворив мене на кліше.

Сванте звів брови. Ванесса схопила його руку і приклала її до своїх грудей. Прооперувала їх за пів року до того.

— Бісове кліше старіючої і покинутої жінки.

Він засміявся і відвів руку. Трохи заповільно, щоб Ванесса цього не помітила. Чому їй так хотілося, щоб Сванте її бажав? Чому він так на неї впливав? Вона чудово дає собі раду сама. Він їй не потрібен. Він зробив свій вибір.

Може, їй хотілося помститися Йоганні? Все так просто?

— Скажи це.

— Сказати що, Ванессо?

Вона нахилилася вперед, відчула запах одеколону «Фаренгейт».

— Що ти досі мене хочеш.

2

Ясміна Ковач зняла з себе круглі окуляри, і редакція «Вечірньої преси» вмить перетворилася на розмазаний малюнок. Вона порилася в наплічнику, що висів на спинці крісла, знайшла футляр від окулярів і, діставши з нього блакитну ганчірку, протерла скельця добре знайомими рухами.

Потім одягла окуляри. Столи, люди і монітори комп’ютерів знову отримали чіткі контури.

Ясміна часто думала про те, що якби їй не пощастило народитися у час до винаходу окулярів, то ніколи б не дожила до двадцяти восьми років, а радше стала б здобиччю для вовків задовго до того.

Вона хихикнула, уявивши себе у печерному одязі, і колега, який сидів за столом поруч, Макс Левенгаупт, обернувся до неї.

— Що смішного? — з роздратуванням у голосі запитав він і зиркнув на монітор Ясміни.

— Нічого такого, — відповіла вона, відчуваючи жар на щоках.

Макс розтулив рота, щоб щось відповісти, але його перебив голос позаду.

— Молодь, не хочете кави?

Ганс Гоффман, старший репортер, який іноді працював увечері й у вихідні, визирнув з-за свого комп’ютера. Макс закотив очі йбезгучно проартикулював: «Старигань». Ясміні було шкода Гоффмана.

— Залюбки, — сказала вона і підвелася.

Вони пройшлися рядами робочих столів, повз засклену кімнату головного редактора. Кавова машина приснула блідо-коричневу рідину у філіжанку.

— Ти ж зі Смоланду5, правильно? — спитав Гоффман.

Ясміна кивнула.

— З Векшé6.

— І Ковач. Це ж хорватське прізвище?

— Боснійське.

Ясміна взяла каву та вже хотіла повернутися до комп’ютера і дописати останню на сьогодні статтю — історію про кота в Онґе, який повернувся додому після двох років відсутності, але Гоффман зробив знак, аби вона залишилася.

— Ти мусиш презентувати більше своїх ідей, якщо хочеш залишитися в газеті. Інакше такі, як він, тебе з’їдять, — зауважив він і кивнув у бік Макса Левенгаупта.

— Знаю. В мене є хороша чернетка стосовно Вільяма Берґ­странда. Ну, знаєш, політика з парламенту.

— Це добре. Сильні сторони, дитинко. Показуй їх. Ти талановита, я читав твої роботи. Розслідування нерозкритих убивств жінок було просто фантастичне, але треба розширювати своє поле. Займися політиками.

Ясміна глипнула на стіл, за яким, закинувши на нього ноги, сидів шеф відділу новин Бенґт «Бик» Свенссон. З ноутбуком на животі. Ясміна відчула в собі хоробрість. Повернулася до свого комп’ютера і відкрила файл із розслідуванням. Кілька днів тому вона надіслала запит про чеки політика соціал-демократа Вільяма Берґстранда до адміністрації парламенту. Той нещодавно був у Парижі, і серед його чеків було два рахунки з ресторанів на п’ять тисяч крон кожний, дорогий готель і шопінг. Все оплачено з парламентської картки. Та найогиднішою виявилась брехня Берґ­странда, якому пророкували світле майбутнє в партії, що з ним тоді була його колега з парламенту Анні Шелльман. Проте, судячи зі сторінки Анні в інстаграмі, вона в цей час перебувала у Сундсваллі.

— А тепер куди зібралася? — поцікавився Макс.

— Просто заберу роздруківку.

— Годі розмовляти так тихо, я тебе не чую, — сказав Макс. Він склав долоню у формі рурки і приклав її до вуха. — Що ти роздрукувала?

— Я працюю над однією справою, — вона засумнівалася, знову сіла на своє місце і нахилилася до Макса. Він був тямущий. Одразу второпав, що вона знайшла в чеках Берґстранда. — Але не можу з ним зв’язатися, він мене уникає. Хочеш допомогти?

Макс повільно кивнув. Ясміна зауважила, що він проти своєї волі був вражений нею. Зраділа.

Поки гудів принтер, Ясміна роздивлялася класичні афіші й обкладинки, розвішані на стінах редакції. Завершення війни 1945, Пограбування на площі Норрмальмсторг 1973, Підрив білоруського посольства 1975, Троща парома «Естонія» 1994, Атака на вежі-близнюки 2001.

Ясміна стала позаду Бика. Він усе ще споглядав в екран свого ноутбука.

— Слухаю? — сказав він і почав колупати пальцем у вусі.

— Я хотіла запитати, чи ти... Може, в тебе є кілька хвилин, я працюю над однією справою.

Бик із огидою зиркнув на свій палець і витер його об стегно. На джинсах з’явилася жовта пляма.

— Єссіко, я не знаю...

— Ясміно.

Вона невпевнено посміхнулася.

— Ясміно, — сказав Бик і закотив очі. — Не знаю, як це працює у Норрчепінгу, чи де ти там...

— Векше. Я з Векше.

Бик запхав пальця і в друге вухо.

— Без різниці. Єдиний текст, який мені від тебе потрібен, це три колонки про того сраного кота, якого знову знайшли, де там, у Гапаранді?

— В Онґе.

— Атож. Він готовий?

— Майже, але...

— Жодних але, — роздратовано простогнав Бик. — Бігом назад за свій стіл і роби те, що тобі кажуть. Так це працює в «Вечірній пресі». І цей метод працює чудово, ще від самого відкриття газети 1944-го. Впевнений, в тебе з’явилася прекрасна маленька ідея, але в мене немає часу.

Годину потому Ясміна Ковач вийшла з редакції «Вечірньої преси» і сіла в задній частині першого автобуса. Тільки біля Фрід­гемсплану у салон зайшло більше пасажирів. Повз пролетіла карета швидкої. Це був холодний п’ятничний вечір, Кунґсгольмен купався у теплому жовтому світлі вуличних ліхтарів. Змерзлі люди стояли групками поблизу барів. Безхатьки шукали притулку біля під’їздів, під навісами. Вони спали купкою, притулялися один до одного, як змучені, змерзлі тварини.

Стокгольм був мрією Ясміни. Вона все життя мріяла бути журналісткою, як і її батько, до того як у Югославії почалася війна.

Кілька місяців тому, ще працюючи репортером у Smålands­posten7, Ясміна розслідувала нерозкриті вбивства жінок. Стаття отримала широкий резонанс,на неї звернули увагу ТТ8і обидві великі вечірні газети. Через дві години після публікації їй зателефонував головний редактор «Вечірньої преси» і запропонував тимчасову посаду.

Але ніщо і дотепер не йшло так, як хотіла Ясміна.

— Завтра буде новий день, — пробурмотіла вона.

3

Вони зірвали одяг одне з одного вже у коридорі. Сванте притиснув Ванессу до стіни, передумав, провів до канапи, нахилив її і проник у неї ззаду. Тваринно. Сильно. Відчайдушно. Як вона і хотіла, як вона завжди і хотіла.

Опісля Ванесса принесла пляшку червоного вина. Вона простягнула пляшку і коркотяг Сванте, а сама запалила електронну цигарку.

Ванесса вдивлялася в стелю крізь білий дим.

— В мене не було такого хорошого сексу, відколи... — пробурмотіла жінка, та, усвідомивши, що промовляє вголос, затихла.

— Відколи?

— Я думала сказати «відколи у мене був дуже пристрасний роман із моїм вчителем у старшій школі», але подумала, що це тебе зачепить.

— Ти спала зі своїм вчителем?

— Я хіба не розповідала про Якоба? Йому було 28, вчитель на заміну з математики. Мені було 17, і я помилялася стосовно більшості речей у житті. Ми з ним зазвичай...

— Думаю, достатньо, чи не так?

Сванте подав їй пляшку.

— До речі, а що з вікнами? — запитав він.

Рами були замотані у білий пластик.

— Ремонтують фасад.

— То ж не видно навіть, чи на вулиці темно.

— Ні, не видно. Атмосфера, яка чудово надається для того, щоб з’їхати з глузду.

Їй хотілося, щоб він сказав щось справжнє. Що без неї життя стало нуднішим. Натомість почав розповідати історію з театральної репетиції, яку вона вже чула. Ванесса слухала у піввуха, погладжуючи внутрішній бік його стегна. «Дивно, що час робить із почуттями», — думала вона. Сванте було все складніше і складніше розповідати історію, що вище заходила її рука. Він хекав усе важче. Ванесса повалила його на спину. Він заплющив очі, привідкрив рота. Їй чомусь здалося, що він думає про Йоханну, і дала йому ляпаса. Сванте сіпнувся і розплющив очі. На секунду жінка подумала, що чоловік ударить її у відповідь, але він лише засміявся і знову заплющив очі. Вона дедалі міцніше притискалася, відчувала його все глибше в собі, рухалася в повільному хвилеподібному ритмі.

Досягши оргазму, вп’ялася нігтями в його волохаті груди, та Сванте їх одразу скинув.

О пів на третю Сванте пробуркотів, що мусить їхати додому. Зібрав свої речі. Ванесса пішла за ним, обмотавшись пледом.

— Як ти поясниш подряпини?

Він поглянув униз на чорну сорочку, яку саме застібав, і знизав плечима.

— Ти злий на мене? — запитала вона.

— Ні.

Ванесса зціпила губи, щоб фізично зупинити запитання, чи він може залишитися. Поцілувалися, перш ніж вона його легенько штурхнула.

— Побачимося, — сказав Сванте.

— Напевно, — відповіла вона і замкнула за ним двері.

4

У редакції «Вечірньої преси» панувала суботня сонливість. Ясміна Ковач саме ішла до кухні, щоб швидко закинути у шлунок заморожений Горбі-пиріг, коли почула, як її кличе Бик. Подумала, що це стосується якоїсь помилки у статті про кота, і приготувалася отримати прочухана.

— Мені потрібен довший текст у понеділковий номер.

— Звісно, — відповіла Ясміна, погано приховуючи своє здивування. — Маєш щось конкретне на думці?

— Документ.

Ясміна мала б закінчити свій робочий день увечері. Вони намагалися додзвонитися до депутата Вільяма Берґстранда, який досі ухилявся від розмови. Макс і Ясміна вирішили спробувати зв’язатися з ним, коли знову повернуться на роботу у середині наступного тижня. Вона планувала з’їздити до мами у Векше, вже забронювала квиток. Але тут нічого не вдієш, отримати змогу написати цей документ було шансом, яким мусила скористатися.

— Гаразд, про що йдеться?

— Підсумок останніх хвиль #MeToo9. Гоффман зайнятий іншим і запропонував тебе, коли я попросив його підготувати матеріал. Я насправді не впевнений, що ти готова до такої роботи, тому не розчаруй мене.

Ясміна не могла припинити посміхатися, коли повернулася за свій письмовий стіл. Гоффман підійшов із розгорнутою сьогоднішньою газетою.

Одразу підхопилася на ноги і обійняла чоловіка.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— За що? Я занадто старий, щоб писати ночами, — сказав він. — Але якщо хочеш встигнути, то найліпше братися за роботу негайно. Їдь додому. Якщо вони бачитимуть тебе тут, то навішають іще більше роботи.

Ясміна зрозуміла, що Гоффман має рацію. Стаття могла б стати її квитком до більших завдань, але тоді їй треба було працювати без перешкод. Зібрала свої речі, поклала ноутбук у наплічник і швидко попрощалася з іншими репортерами.

Мама засмутиться. Ясміна була всім її життям. Вона читала кожну маленьку замітку, яку Ясміна написала, вирізала сторінки і зберігала їх у коробках, що лежали під ліжком.

— Привіт, мам.

— Уже приїхала? Я думала, ти будеш аж ввечері.

— Я мушу залишитися. Вони хочуть, щоб я написала довшу статтю. Вона має бути готова до завтра.

Хоч Ясміна і намагалася це приховати, мама здогадалася, що у Стокгольмі все ішло не за планом.

— Класно! — вигукнула мама. — Звісно ж, залишайся.

— Справді? Сумую за тобою. Ти ж знаєш, що хочу з тобою побачитися?

— Я теж сумую за тобою, моя дівчинко, але ти приїдеш наступного разу, коли матимеш вільний час.

Ясміна вийшла з автобуса біля Стуреплану.

Вона завжди краще писала, коли її оточували люди, було складніше сконцентруватися, коли перебувала на самоті. Нудна однокімнатна квартира, яку орендувала на Вальгаллавеґен, зовсім не приваблювала. Ясміна перейшла пішохідним переходом до готелю Scandic Anglais. Лобі готелю було напівпорожнім. «Ідеально», — подумала вона і замовила мінеральну воду і каву. Попросила пароль до вайфаю, сіла на один з диванів біля вікна і дістала ноутбук.

Перш ніж почати писати, відчула хвилю гордості, яка пройшлася всім тілом. Вона сиділа у барі готелю і писала статтю для найбільшої вечірньої газети Швеції. Втілювала свою мрію.

Коли Ясміна зиркнула на лобі готелю, відірвавшись від монітора, воно вже наповнилося людьми. Вода закінчилася, кава охолола. Ледь могла розгледіти шинквас, так багато було людей. Діджей стояв біля пульта.

Очі боліли і тіло закам’яніло. Вона розправила спину і вирішила узяти павзу. Трохи подалі стояв чоловік і витріщався на неї. Відвела погляд і склала ноутбук. Ясміна подумала, що незнайомець неправильно зрозумів ситуацію, бо підійшов до неї.

— Не хочеш випити коктейль? — запитав він.

Мав десь тридцять п’ять років. Одягнений у чорну сорочку. Невимушено гарний. Ясміна вказала на ноутбук.

— Працюю, тому сьогодні без алкоголю, — сказала вона і посміхнулася. — Але все одно дякую.

Чоловік всівся біля журналістки.

— Та ну, один коктейль. Сьогодні ж субота.

Їй усе одно була потрібна павза. Кожне речення у статті мало бути ідеальним, і якщо хотіла зберегти концентрацію, треба перемкнутися на щось інше.

— Одна кава, — сказала вона. — Потім мушу їхати додому і продовжити там.

— Мене звати Томас, — назвався він і підвівся. Узяв її руку, потис і підніс до своїх губ для поцілунку. Вона відчула, як густа щетина чоловіка коле її ніжну шкіру.

За якийсь час каву було випито, а Томас підсувався все ближче протягом розмови. Ставив багато запитань, але не дуже цікавився відповідями. Очі витріщалися на жіноче тіло, все частіше спускаючись до перс. Ясміні було некомфортно, почувалася повільною і втомленою.

Вибачилася, сказала, що їй треба до вбиральні, і підвелася.

Кімната завертілася, ноги підігнулися, і репортерка сперлася на стіл. Томас її спіймав. Де її наплічник? Комп’ютер?

— Дякую, — почула вона власні слова. Голос звучав металево, ніби вона промовляла в слоїк.

Однією рукою чоловік тримав її за руку, а другою обіймав за талію. Її щелепа відвисала, повіки були важкими, вона зі зусиллям тримала очі розплющеними. Ясміна спробувала заперечити, коли він вів її поміж людьми, але жоден звук не виходив із рота.

Раптом вони опинилася надворі. Вона бачила тротуар під свої­ми ногами, відчувала його міцну хватку на передпліччі. Її засліпили фари. Ясміна заплющила очі. Голова впала на його плече. Двері автівки відчинилися і хтось засміявся. Її завантажили на заднє сидіння. Двигун увімкнувся, й автівка поїхала. Обличчя Томаса вигулькнуло перед її очима. Ясміна намагалася щось сказати, але все, що звучало, це лише суміш звуків. Ще більше сміху. Спробувала обернути голову, але і це їй не вдалося.

Скільки їх було? Куди вони її везли? Рука залізла під її светрик, провела вгору животом і схопила її за груди. Інша рука опинилася між її ногами. Машина прискорилася, вуличні ліхтарі зникли, й Ясміна втратила свідомість.

5

Емелі Рюден роззирнулася у порожній трикімнатній квартирі на Окербювеґен у Тебю.

Вона б ніколи у цьому не зізналася, але все ж таки було приємно іноді не мусити піклуватися про Нову. Вони насправді мали провести вихідні разом із Іланом, тому попросила батьків пригледіти за Новою.

Але Ілан мусив поїхати до Мальме по роботі.

Пообіцяв зателефонувати з готелю після вечері з начальством, заради зустрічі з яким поїхав. Годинник показував уже 22:32, а він все ще не озивався.

Емелі ввімкнула телевізор і взялася перемикати канали.

На секунду подумала, що Карім якимось чином дізнався про їхні стосунки, поїхав до Мальме і нашкодив Ілану.

Минуло вже три тижні з часу її останньої зустрічі з Карімом у в’язниці. Він міг мати вільний день без її відома. Позаяк до кінця терміну залишалося два місяці, міг навіть бути без нагляду.

Емелі познайомилася з Іланом чотири місяці тому, коли їй прислали декілька великих коробок із косметикою для догляду за шкірою для її салону. Кур’єр тільки похитав головою на її прохання занести їх до приміщення.

Ілан проходив повз, поглянув на Емелі зі здоровенними коробками, і запитав, чи їй потрібна допомога.

Він закасав рукави, заніс коробки і зник. Та наступного дня Ілан повернувся, й Емелі зі здивуванням усвідомила, що рада його бачити, запросила на каву.

За тиждень після цієї зустрічі вони вперше переспали.

Телефон задзвонив, і на дисплеї висвітилося обличчя Ілана.

— Вибач, що так пізно, — розпочав він. — Вони все ніяк не припиняли пити.

— Ти п’яний? — запитала вона і зробила ковток чаю.

— Зовсім ні. Я рано закінчив із алкоголем.

Емелі поставила горнятко на журнальний столик і лягла головою на підлокітник дивана.

— Даруй, що так сталося, — сказав Ілан. — Я дуже чекав цих вихідних із тобою.

— Нічого страшного. Проведемо наступні вихідні разом.

— Маю дещо розповісти, — сказав Ілан.

Емелі почула звук за вікном і поглянула туди. Мабуть, це була гілка, що мацнула по вікну від вітру.

— Я тобі збрехав. Я поїхав, тому що мені запропонували роботу. Тут, у Мальме.

Частина її відчула полегшення, інша частина сум. Він погодиться на роботу і покине її. І вона не могла його звинувачувати. Вони ж щойно зустрілися. Звісно, він не хотів залишатися, ще й із чужою дитиною. І навіть хоча вона і не розповіла Ілану все про Каріма, думала, що він здогадується.

— Розумію.

— Знаю, що це ще зовсім рано, але мені так подобаєшся і ти, і Нова. Можливо, я божевільний, але подумав, може, ви захочете переїхати разом зі мною?

Емелі нервово засміялася.

— Ти серйозно?

— Аякже.

Емелі заплющила очі.

— Звісно, ми хочемо переїхати з тобою.

Вона бачила його високе, худе тіло перед собою. Добрі темні очі. Хотіла, щоб він був тут. Разом із нею. Коли вони переїдуть до Мальме, їй більше не доведеться сумувати. Рух за вікном змусив Емелі сіпнутися. Ілан все ще базікав, але вона перестала слухати. Емелі повільно підвелася з телефоном, притиснутим до вуха, і вдивилася в темряву.

Підійшла ближче до вікна, притиснулася чолом до скла і роззирнулася на всі боки. Нічого. Лише темний, спокійний двір, де Нова любила бавитися зі сусідськими дітьми.

— Що ти сказав?

— Що дуже радий, — сказав Ілан. — Сьогодні я проходив повз приміщення, яке ідеально надається під твій салон. Не те, щоб це терміново. Мені суттєво піднімуть зарплату, тому тобі взагалі не треба переживати, що одразу ж доведеться працювати.

Емелі пройшла вітальню, вийшла в коридор і перевірила, чи двері замкнені.

— Я думала, ти скажеш, що зкимось переспав.

Ілан розсміявся. Гучно. Розслаблююче.

Емелі роздивилася коридор у вічко. Порожньо. Полегшено видихнула. Якщо Карім справді у звільненні і з’явиться, вона зателефонує в поліцію. Але не хотіла, щоб Ілан збагнув, що сталося. Вона розповідала про Каріма, але приховувала деталі. Сказала, що той живе за кордоном.

Емелі знову лягла на диван, але не могла розслабитися і сфокусуватися на тому, що каже Ілан. Ненавиділа жити на першому поверсі.

Поки вони прощалися, почула, як відчинилися двері під’їзду, і поспішно поклала слухавку. Не хотіла, щоб Ілан почав ставити запитання, якщо хтось почне грюкати в двері.

Емелі підвелася і прислухалася до кроків у під’їзді.

Заплющила очі, сподівалася, що людина в під’їзді пройде повз її двері, і вона почує звук виклику ліфта. Та саме коли почула, як він їде й трохи заспокоїлася, у двері подзвонили.

6

Ясміна прийшла до тями, отримавши міцного ляпаса. Вона лежала на ліжку в темній кімнаті. Голова вибухала, її нудило. По щоці прилетів ще один ляпас. Де вона?

— Час прокидатися.

Вона пам’ятала бар, Томаса. Ясміна схопила його за талію, намагалася чинити опір. Руки були слабкі, тканина сочилася з-під пальців. Штани стягнули. Він став над нею, зірвав з неї спіднє.

— Ні, — прохрипіла.

Вона чула голоси. Примружилася, намагалася втямити, хто був навколо неї. Але все було розмите. Праворуч стояла шафа з дзеркалом. Вона бачила рух у ньому. У кімнаті було більше людей.

Вони зірвали з неї светрик, розірвали ліфчик.

— Будь ласка, припиніть, — простогнала Ясміна.

Паніка зростала, вона вертілася і копала ногами у повітрі.

Її вдарили в живіт, перехопило подих. Вона хрипіла, намагалася зробити вдих.

— Якщо будеш пручатися, нам доведеться дістати ножа, а ти ж не хочеш цього? — зронив Томас. Його рука торкнулася її щоки. — Було б шкода знищувати таке миле личко.

Його подих був вологий і кислий на запах.

— Вона не така скромна, як удає, — зауважив Томас, взявся за пірсинг у її соску йтестуюче потягнув його. — Ти ж справжня маленька шльондра.

— Будь ласка, відпусти мене, — прошепотіла вона і кліпнула очима.

— Маленькі шльондри, як ти, люблять це, навіть якщо вдають, що ні.

Він поляскав її по щоці і розстібнув свій пасок. Міцні руки перевернули Ясміну на живіт і притисли до ліжка. Хтось втиснув обличчя в матрац. Було складно дихати. Вона намагалися вирватися. Зойк зник у подушці.

Томас застогнав, проникши в неї. Вона відчула жахливий біль. Почувалася безпомічною. Маленькою. Рухи ставали все різкішими, завдавали все більше болю. Вона заверещала в матрац.

— Дідько, давно в мене такого не було. Тісненька маленька кицька. Може, вона молодша, ніж ми думали?

— Або її ніколи ніхто не грав як слід. Поглянь, як вона кайфує.

Ще більше смішків.

Вони чергувалися, перевернули її на спину, розсували ноги ширше, коли намагалася чинити опір.

Вона побачила контури їхніх голих тіл у дзеркалі. Відвернулася. Змусила себе дивитися в стелю. Тіло повністю обм’якло, їм уже не потрібно було її тримати. Їй не було куди тікати. Втрачала свідомість і знову приходила до тями, аж доки один із них не зірвав її пірсинг. Вона заволала. Велика рука затулила їй рота.

— Заткнися.

Було складно дихати, вона вертілася і махала руками у паніці. Побачила блискуче обличчя в розфокусі.

— Розсунь ноги.

Вони продовжили стогнати, улюлюкати один одному і принижувати її.

Нарешті вони втомилися. Піднялися і зникли. Миттєва тиша. Ясміна лежала незворушно, торкнулася своєї вульви, піднесла палець до очей — на ньому була кров.

Приглушені хрипкі голоси і цигарковий дим проникли у кімнату крізь щілину під дверима. Ясміна лягла на бік, шукала руками окуляри. Не могла знайти. Їй було так холодно, що все тіло били дрижаки. Торкнулася своїх грудей. Кров липнула до пальців.

Коли почулися кроки, вона згорнулася в клубочок, відвернулася до стіни і заплющила очі. Вона більше не могла. Тільки не знову.

— Вали звідси.

Томас сів на край ліжка і силою розвернув її. Нахилився ближче.

— Якщо комусь про це розкажеш, ми вб’ємо тебе, Ясміно Ковач.

Він схопив її за волосся, ткнув її обличчям у власні права і зачитав ідентифікаційний код.

Вона почала плакати.

— Чуєш, маленька повіє? Ми тебе знайдемо і вже не будемо такі добрі.

Кинув у неї одягом. Ясміна натягнула штани. Все нижче пояса боліло і напухало. Краєм ока побачила контури неголеного обличчя Томаса. Він брутально підняв її з ліжка і став штовхати перед собою в бік виходу. Ясміна зайшла в вітальню. Вона хиталася, кожен крок завдавав болю.

— Видно, що тобі сподобалося, — промовив голос.

Вони вивели її в під’їзд, вниз сходами і штовхнули на заднє сидіння автівки.

Машина завелася. Чоловіки були втомлені, небагатослівні. Сонце вже майже зійшло. Ясміна намагалася прочитати дорожні знаки, щоб зрозуміти, де вона.

— Тут нормально, — сказав один із них водієві.

Вони під’їхали до тротуару, і дверцята відчинилися. Хтось посигналив.

— Пам’ятай, що я сказав, Ясміно Ковач. Ми знайдемо тебе й уб’ємо.

Вона поставила ноги на тротуар.

— Вали вже нарешті!

Її виштовхнули, Ясміна майже впала, але втримала рівновагу.

7

Ванесса підняла «Дагенс нюгетер»10з килимка під дверима. Паперова газета була несучасною і шкідливою для такого пошкодженого клімату, але Земля так чи так загнеться. І поки вона це робитиме, Ванесса могла розважити себе останніми політичними скандалами, Брекзитом та останніми твітами американського президента. Світ ставав усе дивнішим місцем, він усе менше відчувався як дім. Уперше за всю історію більше людей помирало від надлишку їжі, ніж від її нестачі. Старий вік убивав вправніше, ніж інфекційні захворювання. І найголовніше: більше людей вчиняли самогубство, ніж умирали від війни, тероризму або насильницької смерті.

Поклала газету на острівець у кухні, ввімкнула кавоварку й усвідомила, що сумує за Сванте. Телевізор грав на фоні.

— Трьох чоловіків знайшли мертвими у Фрігамнені. Згідно з інформацією Новин ТВ411, їх застрелили у потилицю. Усі троє відомі поліції.

Ванесса зробила гучніше.

Ще одна бандитська перестрілка.

Стокгольм був переповнений стрілецькою зброєю, тож емоційні хлопці були готові нею скористатися, щоб заробити на ринку кокаїну або помститися за щось, що сталося раніше. Автоматичну зброю типу автомата Калашникова продавали на стокгольмських вулицях за двадцять п’ять тисяч крон. Пістолет оцінювали у десять тисяч. Граната коштувала приблизно тисячу, якщо ж передбачався більший конфлікт, то продавці піднімали ціну до двох із половиною тисяч крон.

Перестрілка в Фрігамнені швидше за все була пов’язана з торгівлею наркотиками, але біс його зна — злочинців образити легше, ніж Дональда Трампа, маленькі зловісні очі якого лупали на неї з обкладинки ДН.

Після того, як покинула те, що раніше називалося групою «Нова», а після реорганізації «Відділом із розслідувань, секція з на­гляду 5 і 6», Ванессі принаймні не доводилося заглиблюватися у заплутані злочини банд, де ні свідки, ні учасники не хотіли спілкуватися з поліцією. Вона провела минулий тиждень у Ка́льмарі12, де домашня вечірка закінчилася тим, що одного з гостей зарубали сокирою.

Ванесса налила собі кави і хотіла повернутися на канапу, коли задзвонив її робочий телефон.

— Добрий ранок, — бадьоро привітався Мікаель Каск, начальник відділу Нацубивств. — Як справи?

— Їм сніданок.

— Що подають?

— Каву і електронну цигарку. Сніданок чемпіонів.

— Звучить здорово.

Швидше за все, Мікаель пройшов курс для начальників, де навчився спілкуватися у дружньому тоні з підлеглими.

По телевізору закінчився сюжет про потрійне вбивство, натомість група татусів почала обговорювати дитячі свята.

Мікаель Каск прокашлявся. Люб’язності завершилися.

— Знаю, що в тебе сьогодні вихідний, але відділ Тяжких злочинів зв’язався з нами. Їм потрібна допомога.

— Потрійне вбивство в Фрігамнені?

— Ні, але воно тягне всі їхні ресурси. Вранці знайшли тіло молодої жінки в Тебю. В них немає достатньо вільних слідчих. Можеш туди з’їздити? Криміналісти вже на місці.

Хоча так і не мало б бути, Ванессі було складніше приймати ситуації, в яких жінки страждали від насилля, ніж коли членів банд знаходили застреленими. Можливо, це тому, що вона втратила свою доньку Аделін у молодому віці. Можливо, на неї впливала не сама смерть жінок, а радше втрата, яку переживали їхні батьки. Ванесса знала, яке життя на них очікувало опісля.

— Звісно.

Мікаель назвав адресу. Ванесса хутко прийняла душ, одягнулася в костюмні штани і сорочку. Зупинилася біля дзеркала і роздивилася своє обличчя. Потім вона ввела код від сейфу зі зброєю і поклала свій Sig Sauer у кобуру.

Після того, як розкрила злочинну мережу в Седертельє кілька років тому, їй дозволили зберігати зброю вдома. Загроза поліції зросла впродовж останніх років. Але високе начальство не знало основної причини, чому Ванесса хотіла мати зброю вдома.

Приблизно рік тому вона брала участь у розслідуванні злочинної організації, яка називала себе «Леґіон». Під час сутички у локації північніше від Стокгольма Ванесса і Ніколас Паредес, колишній елітний військовий, застрелили чотирьох членів організації. «Леґіон», окрім того, що забезпечував Стокгольм великими кількостями першосортного кокаїну, викрадав дітей біженців і перевозив їх до Південної Америки.

Поліціянти і свідки, які перебували у будинку, вже були мертві, коли Ванесса і Ніколас приїхали на місце.

Повітря було свіжим і сухим, коли Ванесса вийшла на Уденґатан. Бліде сонце намагалося піднятися над високими будинками. Люди, які мали вихідний, просувалися між калюжами, щоб дійти до кав’ярень і веганських кафе. Повз гараж проходив м’язистий чоловік із синьо-зеленими татуюваннями, що визирали над коміром куртки. Голова поголена. За його передпліччя трималася сивоволоса жінка. Здавалася маленькою поруч з ним, притулялася до нього. Його мама? Він йшов повільно, обережно, щоб вона встигала за ним. Ванесса подумала, що 40 років тому він так притулявся до неї.

Коли вона зайшла в глиб гаража, її телефон знову теленькнув.

Вбиту жінку звали Емелі Рюден.

8

Тридцятирічний Ніколас Паредес дочекався, поки електрочайник вимкнеться, підвівся, взяв горнятко, всипав в нього ложку «Нес­кафе» і залив окропом. Відчинив балконні двері, прикрив очі рукою, ховаючи їх від сонця.

На перилах сусідського балкону сиділа дівчинка з довгим зеленим волоссям. Ноги бовталися високо над землею.

— Привіт, Ніколасе, — промовила вона, не обертаючи голови.

Він підняв горнятко в її бік, нічого не сказавши.

— Хочеш косяк? — запитала вона.

Він похитав головою.

— Скільки тобі років, Селін?

— Дванадцять.

— О боже.

— Тоді яєчню? — невимушено продовжила вона.

Ніколас втомлено поглянув на юнку і помітив новий синець під оком. Швидше за все, робота її батька. Або однокласника. Ніколас мав би погомоніти з батьком або принаймні зателефонувати в соціальну службу, але йому не можна було втручатися в справи, які могли б привернути зайву увагу офіційних установ.

— Колись готуєш щось інше, ніж яєчню?

— Я ще можу зварити яйця, якщо тобі так більше подобається?

— Готуй, що хочеш, але не сиди отак — ти ж знаєш, що я починаю нервувати. Якщо з’їм яєчню, пообіцяєш не курити?

Селін кивнула, зістрибнула з перил і зникла в квартирі. Зі своєї власної квартири Ніколас почув, як шпарина для листів відчинилася і щось упало на паркет. Підійшов до дверей і підняв із підлоги брунатний конверт. Його ім’я й адреса були написані дитячим почерком. Ніколас виніс листа зі собою на балкон одночасно з тим, як Селін повернулася з пательнею. Він використав ложку з кави, щоб скуштувати шматочок. Селін розглядала його з очікуванням. Яєчня була, як завжди, засолона.

— Смачно.

Ніколас жадібно їв, він іще не встиг поснідати.

— Дякую, — сказав він, витер рота і передав пательню назад.

Селін поставила її на підлогу зі свого боку. Нахилилася вперед, сперлася руками на перила й здавалася дуже нещасною.

— Знаю, що ні ти, ні я не матимемо хорошого дня сьогодні. Хочеш послухати гороскоп?

Не чекаючи на відповідь, підняла газету з підлоги і стала читати вголос. Ніколас розірвав конверт.

Повідомлення було коротке, написане посередині аркуша А4:

«Маю з тобою перебалакати/Іван».

— Звучить, як дуже гівняний день, — сказав Ніколас і зіжмакав папір.

— Я ж казала.

9

Будинки були триповерхові, між ними містилися газони й ігрові майданчики. Ванесса привіталася з поліціянтом в уніформі, який патрулював біля загорож, показала своє посвідчення і підняла синьо-білу стрічку.

Зовнішні двері були відчинені.

— Добрий день!

Поки вона чекала, щоб її зустріли, вивчала замок. Жодних ознак зламу. З іншого боку, квартира розмістилася на першому поверсі — не треба бути акробатом, щоб пролізти в відчинене вік­но. Криміналістка в білому одноразовому комбінезоні висунула голову.

Ванесса одягнула комбінезон, бахіли й одноразові рукавички, які їй дала жінка, і стала там, де сказали. У вітальні був іще один криміналіст, він стояв на колінах із камерою у руці і фотографував тіло.