Мам, пам’ятаєш? ebook

Зразок

Мам, пам’ятаєш?

Інші розділи доступні в повній версії електронної книги.

*

Мам, пам’ятаєш, у третьому класі ми всі хотіли собі реборнів? Тепер я вимушена з тобою погодитися: вони стрьомні, але тоді я, звичайно, хотіла теж. У Даші була Белінда, не знаю, з якого переляку і хто їй привіз чи передав, бо жодні батьки, здається, добровільно таке не куплять – хіба під тиском. У Белінди навіть билося серце.

Я марила реборнами-двійнятами, в Інтернеті вони виглядали найсимпатичнішими, з акуратними ротиками і густими війками. Cтрашно подумати, як далеко соціум може зайти в урізноманітненні інструментів репродуктивного тиску: навіть хлопці хотіли собі реборнів. Не всі, але декотрі хотіли. Пригадую, потім я читала, що реборнів, навпаки, часто використовують у терапії для жінок чи чоловіків, які втратили дітей або не можуть їх мати, але я все одно вважаю, що це репродуктивний тиск. Людина хоче дитину, але замовляє реборна, значить, це може працювати і в протилежний бік: людина хоче реборна, а в результаті думає, що хоче – і народжує – справжню дитину. Ну, не в третьому класі, звісно, але загалом якось так це може працювати. 

Наш клас тоді перетворився на максимально реальну ілюстрацію того, як у давні часи ціле плем’я об’єднувалося, щоби дбати про немовлят: так ми опікувалися реборнами. До різдвяних канікул їх було вже четверо: ще одна Белінда – найпростіше і певне рішення батьків Наталі, хоча технічно реборни – це рукотворний мистецький витвір і вони не повинні дублюватися (ага), Селіна (у батьків Лілі був якийсь інший ґуґл, ніж у всіх, тож її купили десь не в тій спільноті і вона трошки менше нагадувала живу дитину і, мабуть, тому була якась навіть менш стрьомна) і Ділан – у нього також билося серце. Мілана була, з одного боку, незадоволена, що в неї хлопчик, а отже, не можна шити йому платтячка та пов’язочки, з іншого – на відміну від обох Белінд і Селіни, в нього були відкриті очка і він узагалі мав значно приємніший вигляд. Зрештою, ми таки, ігноруючи його стать за документами, почали шити йому платтячка і пов’язки з бантиками і квітами на голову. Денис сказав, що він виросте ґеєм, Мілана дуже образилася і плакала, але не здалася. Пані Ганна, наша класна, була від цього всього просто в шоці.

Ясно, що після Нового Року та Різдва ми сподівалися на значно більше реборнів у нашому племені, але, на щастя, з’явилися Фербі Коннект – і всі видихнули з полегшенням і подарували дітям їх. Іноді мені здається, що серця двох Белінд і Ділана досі продовжують битися десь під завалами іграшок упереміш із кубиками леґо, а вже тепер – може, й просто під завалами. 

Коротше, схоже, спочатку тато подумав, що це я приїхала з чимось типу реборна.

Діч якась вийшла. 

*

Пам’ятаєш, мам, коли ти сердилася, ти іноді казала, що я – зовсім як мій батько? І якось я сказала тобі: ну, якщо він такий класний, то я прямо не знаю, чого ж ви розлучилися. І ти така зависла на секундочку, а потім сміялася як навіжена, і я сміялася також. 

Не знаю, чи я – зовсім як він, але в ті кілька хвилин тоді на кордоні я відчула, що ми ніби з ним у рівному двобої, правда, в мене зайняті руки, але зате й він був не готовий до ситуації настільки, наскільки це взагалі можливо. Рефері між нами була волонтерка Таня, її було реально шкода. Все це якось так виглядало:

– Це чия дитина? – питає тато замість “добрий вечір” чи там “як ти добралася?”

– Це моя дитина, – просто відповідаю я.

У волонтерки Тані очі лізуть на лоба, вона переводила нас через кордон і бачила документи, наші з Іванкою паспорти все ще у неї в руках. Але ну хто в нас довіряє документам, особливо тепер. У тата теж очі лізуть на лоба, тут інша історія, я ж знаю, що він нічого не знає про Іванку. Ну, ми з тобою про це не говорили, але я здогадуюся. Формально все ок: він не запитував. Зрештою, ви спілкувалися лише у справах, чого б він мав запитувати, типу, ти, бува, там нікого більше не народила? 

Я витримую паузу, тільки дуже невчасно в мене дзвонить телефон, це Орест, він має впевнитися, що все гаразд, але я поки не можу йому так відповісти, хоча ну що тато вже тепер зробить? Скаже мені віднести її назад чи що? Але паузу доводиться перервати. Навколо сновигаютьволонтери і якісь загублені чорношкірі студенти чомусь юрмляться поруч із нами. Я збиваю дзвінок, до тата підходить якийсь чоловік щось запитати, але тато виставляє в його напрямку долоню, і чоловік завмирає, якийсь час стоїть так, а потім іде собі деінде. Тато запитально дивиться на мене.

– Це от – мій рюкзак, це – мої кросівки, а це – моя дитина. 

Я, очевидно, думку донесла не дуже, Таня напружується ще більше.

– Дитина – не майно, – якось автоматично відповідає тато і бере в Тані з рук наші паспорти: перший мій, там йому все знайомо, щойно відкривши, він його закриває і ховає в задню кишеню джинсів. Лайфхак: якщо ви хочете загубити документи, покладіть їх у задню кишеню джинсів, це гарантовано спрацює, доведено чотири рази моїм татом. І то це лише ті випадки, про які я знаю.

Паспорт Іванки тато гортає довго, вичитує там усе до літери, кожну цифру й кожну рисочку. Йому це не сильно допомагає: в Іванки прізвище Ореста, якого (і прізвища, і Ореста) він не знає, ім’я мами там ніде не фігурує, це просто звичайний біометричний закордонний паспорт української дитини, яка має на фото приблизно такий вигляд, як і будь-яка інша українська дитина або взагалі будь-яка біла дитина в цьому світі, або навіть як реборн, тобто як кабачок з вухами. Ми зробили їй паспорт, щоби полетіти всім разом на Мальдіви, ще два дні, і ми б устигли. А я ж навіть не дуже туди хотіла.

Іванка спить у мене під курткою, в роті у неї соска, однотонна, така майже прямокутна, кольору какао, моя улюблена, ну, чисто візуально, слінґ намотаний на светр, куртка на Іванці сходиться лише наполовину, але це ок, вона в теплому комбінезоні, слінґ теплий, я тепла, все тепле. Мені самій аж гаряче від Іванки, щойно перестав падати сніг, і я навіть зняла шапку і тримаю її в руках.

Хтось кличе Таню польською, але вона тільки озирається якось безпорадно, не знаючи, чи може нас залишити в такій непростій ситуації, якої вона, щоправда, сама теж не розуміє. Вона лише за сьогодні перейшла кордон разів двадцять, напевне, в обидва боки, не дивно, що вона так повільно реагує. 

– На два слова, – тато легенько бере мене за лікоть, ніби хоче, щоб ми з ним відійшли кудись, але насправді дає Тані зрозуміти, що відійти може вона. Таня вдячно поспішає туди, звідки її гукали.

– Це Іванка, моя сестра, – кажу я.

Тато оглядається – чи то в пошуках Тані, так, наче вона має якесь рішення, а чи намагаючись виграти час на подумати. Потім дивиться мені просто в очі, а я дивлюся просто в очі йому.

– Немовля мусить поїхати в органи опіки, – каже він. – У відповідне місце. На перший час, поки ми розберемося з усім. Такий закон. Дитина без опікуна і в набагато самостійнішому віці не може залишатися у не своїй сім’ї, навіть якщо це знайомі чи дальші родичі. Днями одна мати привезла до Відня сина з однокласником, вона планувала, що обоє залишаться з нею, але того другого хлопчика…

– Ні, – кажу я, – ні.

Інстинктивно мені хочеться обхопити Іванку руками, притулити її міцніше, але це рух слабкої людини. Я стою як стояла і продовжую дивитися татові просто в очі.

– Опікуном, – починає він, як завжди, торгуватися, – може бути лише родич. Повнолітній родич.

Я знизую плечима і далі дивлюся.

– Це зовсім маленька дитина, – каже тато. – Про неї мають подбати люди, котрі знають, як.

Я мовчу.

– Ні, – тато все ще торгується, – це не моя дитина. Це просто не моя дитина.

Я навмисно дещо демонстративно оглядаю все довкола. А довкола нас – хаос. Дуже багато жінок, які плачуть, біля них метушаться люди в жовтих і помаранчевих жилетках дорожніх робітників, таких, зі світловідбивними смужками. Хтось кричить щось у телефон поганою польською, бігають якісь зовсім малі діти. Волонтери, як мурашки, тягнуть одразу в усіх напрямках якісь пачки, кульки з бутербродами, термоси, пластянки з чимось гарячим, пакунки з памперсами, роздруківки. Неподалік розкладено кілька великих наметів, біля них юрмляться жінки й діти, більшість із них загорнені в пледи, такі сіренькі, які носять оце волонтери і волонтерки. Тут же починається довгий ряд різногабаритних автобусів, коло них теж натовп, водії або волонтери вигукують, як на автовокзалі у Львові – пам’ятаєш, ми якось через нього поверталися з Карпат, ще до Ореста, – назви міст: Краків, Катовіце, Пшемишль, Варшава. Якийсь дядько біля свого по-домашньому затишного мінівена голосно гукає: на Берлін! Кілька людей оглядаються на дядька, і навколо нього утворюється якийсь небезпечний вакуум, дядько розуміє, що хоч і з найкращими намірами, але кричить щось не те, і кричить ще раз, поспішно: Берлін! Берлін! Біженці до Берліна! П’ятеро людей чи сім’ю, можна з тваринами!

Потім його голос губиться серед інших голосів, криків, сигналів авто, телефонних дзвінків, польських, німецьких, російських, українських, англійських слів.

– Це зараз прямо так важливо? – запитую я.

– Серйозно? – тато відкидає модно стрижене волосся назад і закушує губу, в мене теж є така звичка. – Серйозно?

Я мовчу і продовжую на нього дивитися. Тато все ще дуже молодий, а на вигляд ще молодший, ніж є. Його дорога червона куртка прямо бісить, особливо в моменті. Він тре очі руками і знову розгублено оглядається довкола – чи то в пошуках Тані, чи якоїсь відповіді. Я стою.

– Машина ось там, де жовті автобуси, чорний ікс четвертий, ти маєш упізнати, – врешті він простягає мені ключі. – Іди… Ідіть туди. Я підійду зараз.

Тато робить кілька кроків, а тоді повертається:

– Її свідоцтво. Свідоцтво про народження? – його голос уже звично вимогливий, зосереджений.

– Воно в… воно було… було в…

Але я не можу сказати. Просто не можу сказати вголос цього слова навіть.

*

Мам, пам’ятаєш, ти перестала мене пускати подорожувати з татом після того, як я на Амальфійському узбережжі стрибнула у воду і зламала обидві ноги? Ти дуже з ним тоді посварилася. Якби ти знала, що насправді я не стрибала ні в яку воду, ти б його взагалі вбила: ми злетіли з дороги, я сиділа на передньому сидінні, ясно, що не в дитячому кріслі – хто добровільно сяде в дитяче крісло в кабріолеті, у вісім, в Італії? Тато зламав лиш одну і скількись-там ребер, напевне, ти б щось запідозрила, якби знала, ну не удвох же ми у воду так невдало стрибнули, але ми тоді повернулися з ним одразу до Відня, і він, на відміну від мене, носив гіпс дуже недовго, коли ти за мною прилетіла, гіпсу вже не було.

Тато тоді якось так порішав усе в Італії, хоча нас забрали в лікарню по страховій, і авто було орендоване, і ми розвалили його геть-зовсім, але якось до нього не було ніяких запитань: чому дитина на передньому сидінні, де дитяче крісло і взагалі. Так от, він і цього разу якось так усе порішав. Він опікун Іванки, і ні в кого знову немає ніяких запитань стосовно того, де він її взяв.

Історія про п’ятнадцятирічного хлопчика, якого привезла мати його найкращого друга, – це, до речі, правда: соціальна служба забрала його в прийомну сім’ю, бо та мама не отримала вдома ніякої довіреності, ну чи що там вона мала отримати від іншої мами, щоби вважатися опікункою. На дитячому майданчику в парку всі українки це обговорюють. Я постояла коло них трошки, але Іванці поки нічого ловити на дитячому майданчику, а мені серед цих жіночок і поготів, тому ми покотили собі ходити парком.

Тато переїхав на протилежний берег каналу, але далі живе неподалік Ауґартена. В нього ще менш зручна квартира, ніж попередня. Тепер вона трирівнева, там шкіри корів на підлозі і є окрема кімната для його платівок і програвача, бар і дискобол. Наша з Іванкою спальня на другому рівні, а нормальна ванна, де Іванку зручно мити, – на третьому, там, де спальня тата, менша вітальня з баром, програвач і вихід на терасу. Іванка, напевне, трошки стресує і кілька разів устигала обкакатися, ще поки я донесу її з третього рівня на другий, просто на ті стильні сходи. Можливо, якщо так піде й далі, тато тимчасово віддасть мені свою спальню. З неї класний вид. Поки що я лишила памперси в його ванній. Перехід повністю на суміш дався Іванці, до речі, цілком добре.

Ауґартен я не люблю, ще відколи не могла нормально кататися тут на самокаті, бо тут не асфальтові доріжки, а оці з дрібного гравію. Але тато ще в перший день по тому, як ми приїхали, купив Іванці буґабу. Безкоштовний візок для українського немовляти можна взяти тепер де завгодно, але він же не може не відвалити за щось купу грошей. Буґабу не самокат, їздить тут як треба. Я поки йому не сказала, що вже за кілька місяців буде потрібен інший візок.

Так що я практично цілими днями їжджу з Іванкою туди-сюди по Ауґартену, від мене нічого не вимагається більше. Я раз говорила по телефону з Танею, вона розпитувала, чи не потрібна допомога з Іванкою, і ще тато водив мене на розмову з Лізою. Я не змогла нічого їй толком розказати чи пояснити, але, здається, навіть того, що змогла, Ліза сама не вивезла, не те що мене не розрадила. Це її ідея – писати ці листи замість щоденника. Я обміняла обіцянку писати їх бодай через день на те, що в найближчі три тижні тато мене знову до неї не потягне. Ми втрьох це гарненько обговорили, вийшло, мушу зауважити, дуже по-дебільному. У такому приблизно дусі: я кажу, що мені в принципі не подобається необхідність обговорювати мої почуття, я і без того окей, а Ліза ніби перекладає татові і каже, що мені просто треба більше часу, щоб отямитися і стабілізуватися. Що взагалі? Я при тямі і дуже стабільна, на кого кругом не глянь – усі тримаються не краще.