Фелікс, Нет і Ніка та Пастка Безсмертя. Книга 4 ebook

Аннотація

Для Яся

Блискучий металевий робот важкими кроками піднімався сходами, що вели до школи. Уже були сутінки, а він, схоже, не надто добре бачив у темряві, бо сріблястою долонею хвилину намацував двері, перед тим як знайти ручку та зайти в хол. Нічний сторож, пан Сильвестр, байдуже подивився на нього і повернувся до телевізора — цього вечора він бачив стільки незвичних речей, що кутастий робот уже не здивував його.

Спайдермен, який стояв у холі біля дверей, простягнув роботові складений удвоє папірець, а Робін Гуд зробив позначку на аркуші, який тримав у руці. Робот знову почав повільно підніматися сходами. Його випередив астронавт у білому комбінезоні, а Термінатор у шкіряній куртці та сонцезахисних окулярах закинув рушницю на плече.

Робот нарешті видерся на четвертий поверх, звідки лунала гучна музика. Нікого не здивував людиноподібний робот, що заходив до спортивної зали. Мить тому на сходах він був наче з кіно, але тут втратив усю свою унікальність, і ніхто не звертав на нього уваги. Зала була заповнена вавельськими драконами, штурмовиками з Галактичної імперії, бетменами, спайдерменами, гаррі поттерами, гоблінами, сплячими красунями, злими мачухами, вампірами та чарівниками — і всі вони рухалися в ритм музики. Тільки бджілка Майя сумна сиділа в кутку.

Фелікс роззирнувся. Ізсередини голови робота, крізь маленькі отвори в картоні, він бачив небагато. Хлопець не зміг упізнати нікого зі знайомих. Ситуацію погіршував і той факт, що всі були в костюмах, а роль освітлення виконували стробоскопи та кольорові миготливі прожектори. Змінювати костюм було запізно.

Хтось його штовхнув. Фелікс придивився і зміг побачити лише спину… чогось зеленого. Він захитався і наступив на хвіст динозавра, який у відповідь загарчав.

— Сорян, — промовив Фелікс і швидко відійшов.

На помості, за барикадою з колонок та підсилювачів, діджей ритмічно кивав головою. Однією рукою він рухав мікшери на пульті, а другою перебирав вінілові платівки в алюмінієвому ящику. За його спиною щосекунди виривався дим. Стікав на підлогу і стелився поміж ніг танцівників.

Фелікс знову когось зачепив. Позаду пролунав дівочий вереск. Хлопець різко розвернувся, і картонна рука скинула з голови маленької стюардеси блакитну пілотку.

— Сорян, — перепросив Фелікс. — Щирий сорян.

Маленька білявка з обличчям ляльки люто подивилася на нього. Фелікс нахилився по шапочку, але, на жаль, вона зробила те саме в той самий момент. Вони вдарилися головами. Тобто голова стюардеси вдарила в картонну коробку, що слугувала за голову роботу. Обоє випросталися, Фелікс зняв коробку і пояснив:

— Дуже обмежена видимість.

Він нахилився, і дівчина знову зробила те саме. Вони знову стукнулися.

— Ти що, навмисно? — зі злістю запитала вона.

Потираючи чоло, вона обережно присіла, не спускаючи очей з хлопця, і навпомацки знайшла шапочку. Хтось його штовхнув, і, щоб зберегти рівновагу, Фелікс переставив ноги. Білявка знову пискнула, а хлопець відчув, шо стоїть на її долоні. Він швидко відступив і промовив:

— Мені дуже прикро!

— Не наближайся більше до мене! — пригрозила вона йому пальцем, енергійно розвернулася і відійшла.

Фелікс надягнув голову робота та вкотре подумав, що ненавидить бали-маскаради. Допоки не зустрінеш когось знайомого, можеш тільки ходити та штовхатись. І не скоро він когось упізнає через ці маленькі отвори для очей.

У його полі зору з’явилися Оскар та Віктор. Вони не були замасковані — вдавали сіамських близнюків. На них були штани з трьома холошами — та, що посередині, ширша, у ній по одній нозі обидвох «братів» — та светр із двома рукавами та двома горловинами для голови. Вони ледь рухалися, шкутильгаючи на середню ногу, але мали цілком задоволений вигляд.

Хлопці обмінялись кількома словами з привидом, зробленим із простирадла, помітили Фелікса й пошкутильгали до нього.

— Привіт, Феліксе. Гадаєш, у нас є шанс виграти? — запитав Оскар. — Будеш за нас голосувати?

— Ви не відповідаєте вимогам, — відповів Фелікс. — Мають бути король та королева балу.

— Та ну. Живемо у вільній країні.

— Та звісно… А як ви впізнали, що це я?

— А хто б ще міг перевдягтися в робота? — відповіли вони разом, перезирнулися, пирхнули сміхом і пішли далі.

Фелікс роззирнувся і почав міркувати, у кого б могли перевдягтися Нет і Ніка. Безглуздо було б змарнувати весь вечір на їхні пошуки.

Підвіконня прикрасили моторошними гарбузами. Вони світилися помаранчевим. Гелловін — ніч духів. Рік тому саме на Гелловін Фелікс, Нет і Ніка мали зустріч третього ступеня зі справжніми духами. Від цьогорічного Гелловіну вони чекали тільки гарної розваги. І нічого більше.

Фелікс побачив Аурелію. Шкільна красуня була вдягнена в костюм… королеви балу. Підлогою тяглася біла сукня, що сяяла стразами.

— Самоздійснюване пророцтво, — буркнув він собі під ніс, проводжаючи її поглядом.

Йому ще вдалося впізнати Клеменса, перевдягненого в Супермена. Костюм у того був завеликим, тому літера «S» розташувалася саме посеред животика. Фелікс допхався до рогу зали, зняв голову робота і мультиінструментами прорізав більші отвори для очей. Коли він повернувся до стрибучого натовпу, відчув постукування у плече, точніше, у картонну коробку, що становила корпус робота. Він повернувся і наштовхнувся поглядом на постать у каптурі з косою в руках.

— Обережно! — Фелікс подивився на цілком реальне лезо коси. — Ти можеш когось цим поранити.

— Можливо, — відповіла постать і штовхнула косу так, аби вона пробила картонну голову робота.

Фелікс, примружившись, поглянув на довгу щілину, крізь яку світили кольорові прожектори, потім на тінь під потертим каптуром. Він не зміг побачити обличчя.

— Марцель? — обережно запитав він.

— Я Похмурий Жнець, — відповіла постать хрипким голосом.

Мурашки пробігли по спині Фелікса. Він нервово здригнувся, вирішуючи, що відповісти.

Жнець нерухомо постояв хвилину, після чого простягнув щось пласке та чорне.

— Це для тебе, — прохрипів він.

Фелікс узяв чорний конверт. Роздивився його з усіх боків і вирішив саме відкрити, коли його штовхнула рудоволоса мумія.

— Привіт! — заволала мумія.

Якщо Фелікс мав хоч якісь сумніви щодо того, хто перевдягся в мумію, то досить було подивитися вниз, і сумніви розвіювалися. Бо тільки одна мумія на світі носить мартенси.

— У цьому костюмі ти не станеш королевою балу, — тверезо зауважив Фелікс.

— Це мене не турбує, — Ніка стенула плечима, смикаючись під музику.

Фелікс згадав про Похмурого Женця, але той уже розчинився в натовпі.

— Ти бачила Нета? — запитав він.

— Я тут, — заявив Нет.

Фелікс повернув голову. За ними стояв Водяник у масці для пірнання, ластах та зеленому хімзахисному комбінезоні.

— Привіт, — усміхнувся в коробці Фелікс. — Я вже думав, що це в мене найдурніший вигляд.

— Не турбуйся, — кивнув головою Нет. — У тебе дійсно найдурніший вигляд.

— Ненавиджу бали-маскаради.

— Ти не розумієш. Цікаві речі тут можна побачити, — Нет дивився на пов’язки Ніки й усміхався. — Костюм, може, і не парадний, але дуже облягає.

Музика трохи стихла, і з гучномовців пролунав голос директора, магістра-інженера Юліуша Ромашки:

— Нагадую, що до вибору короля та королеви балу залишилася тільки година! Ще можна висувати кандидатів!

Музика повернулася до попередньої гучності, а директор, одягнений як… граф Дракула, спустився зі стійки діджея і потягнув танцювати Лінійку, вчительку математики, вбрану русалкою. Але з її розмірами ефект дещо відрізнявся від запланованого. Хоча Дракула з великим черевом теж мав дивакуватий вигляд.

— Вампір-жиросмокт, — промовив Нет.

— Нещодавно я зустрів дивного чувака, — Фелікс стискав у руках чорний конверт. — Сказав, що він Похмурий Жнець.

— А чому похмурий? — кинув Нет. — Комбайн зіпсувався?

— Мова не про такого женця…

— Знаю, але ми розважаємося і вдаємо, що не боїмося.

— А чого нам боятися? — запитав Фелікс із удаваною легковажністю. — Він був тільки перевдягненим.

— Ну взагалі… Це ж Гелловін. День, коли треба боятися та лякати інших.

— Вистачить зайти до лабораторії Бутлера в такий час, — зауважила Ніка. — Це було б набагато страшніше, ніж усе, що ми вигадаємо.

— У мене ідея! — Нет підняв палець. — Не заходьмо до лабораторії Бутлера. А цього листа… викиньмо. Інакше знов у щось вплутаємося.

Вони мовчки дивилися на конверт у руках Фелікса. Навколо танцювали казкові герої.

— Або вплутаємося, якщо не прочитаємо, — припустив Фелікс.

— Може, це додаткова картка для голосування за короля та королеву балу, — не дуже впевнено висунула версію Ніка.

— І не сподівайся, — Нет раптом став серйозним. — Це точно проблеми. Я відчуваю.

Фелікс покрутив головою в один бік, потім у другий, бо в полі його зору могла бути тільки одна особа.

— Відкриваю, — заявив він.

Водяник скривився, а вираз обличчя мумії не можна було зрозуміти через бинти. У конверті був складений учетверо чорний аркуш. Без написів.

— Гм… — протягнув Фелікс. Він підніс аркуш до світла. — Тут щось є, наче блищить… Вийдемо в коридор.

Він пішов, оминаючи Покемона, Фредді Крюґера, утопленика та Франкенштейна. Мумія та водяник рушили за ним. Гучна музика лишилася позаду, і вони зупинилися під стінкою в коридорі, по коліна в диму, серед інших створінь, які хотіли спокійно порозмовляти.

Фелікс крутив аркуш під різними кутами, аж ось побачив, як блимнув напис, зроблений наче безбарвним лаком.

— «Очікуйте більшого», — прочитав він.

— І оце дав тобі Похмурий Жнець? — запитав Нет. — Пан Смерть? Такий чувак із косою?

— Він так виглядав.

— Нічогенький текст, зважаючи на особу посланця, — Нет схилився над аркушем. — «Очікуйте більшого»… І, певно, написано кров’ю?

— Щиро кажучи, не хочу перевіряти, — буркнув Фелікс.

Він склав аркуш, запхнув у конверт і насилу засунув у кишеню штанів під картонною ногою робота.

— Еее… викиньмо це, — невдало спробував пожартувати Нет. — Це точна реклама якогось супермаркету: «Очікуйте більшого! Сто грамів сальтисону в подарунок!» Не варто цим перейматися!

— Не можна легковажити цим, — заявила Ніка. — Гадаю, отримаємо ще одне повідомлення.

— Але ж це не має сенсу, — розпачливо протягнув Нет. — Це наче листоноша приходить до тебе й говорить, що завтра принесе лист, бо сьогодні хтось його тільки пише.

— Це має сенс, — заперечила Ніка. — Це гарантія того, що ми серйозно поставимося до наступного повідомлення.

— Про що це ти? — Нет нахилив голову. — Жодних листів! Швидкий трансфер із поштової скриньки у смітник. Я нічого не сприйматиму серйозно.

— Ти вже сприймаєш це серйозно.

Нет подивився на неї і промовив:

— Розв’язалася.

— Тобто? — запитала Ніка.

— Тобто бинти. Ліва нога розв’язалася.

— А… — Ніка нахилилася та почала замотувати їх навколо ноги. Нет уважно слідкував за нею і нарешті запитав:

— Що в тебе під тими бинтами?

— Небагато…

— Як ти сюди приїхала? — трохи занепокоївся він. — І як збираєшся повернутися?

— У мене в шафці татів плащ, — вона закінчила замотувати бинт і випросталася. — Він дістає мені майже до щиколоток. А бинт із голови розмотаю.

— Нехай… — Нет критичним поглядом оглянув її. — Ти в цьому плащі маєш вигляд безхатька-початківця. Може, візьмемо таксі? Питання грошей з’являється в кінці. А останнім виходить Фелікс…

Ніка захихотіла.

— Тато приїде по нас о дев’ятій, — промовив Фелікс.

— Це добре.

— Є один вихід зі школи, — повернувся до теми Фелікс. — Похмурий Жнець повинен був вийти саме там або десь сховатися.

— Запитаймо Сильвестра, — погодилася Ніка. — Або тих двох, що роздають картки до голосування.

— Це пояснить, що це все тільки твоя уява, — додав Нет, — і закриємо тему. Бо я не збираюся обшукувати всю школу.

Незграбний робот, водяник у ластах та мумія, що постійно розв’язувалася, спустилися на перший поверх, але не знайшли ані Спайдермена, ані Робіна Гуда. Вони сперлися об стійку рецепції. Робот кашлянув. Пан Сильвестр неохоче відірвав погляд від телевізора. Він був би щасливий, якби цей бал вже закінчився.

— Пробачте, ви бачили постать у каптурі та потертому плащі? — запитав робот. — А в руках коса.

Нічний сторож підняв на них стомлений погляд.

— Не варто сьогодні гратися, — заявив він.

— Але ж сьогодні Гелловін, — зауважив водяник.

— А завтра Всіх Святих, — Сильвестр наставив на нього палець. — І оце справжнє свято, а не ця американська вигадка[1].

— Усі польські свята сумні та нудні, — водяник стенув зеленими плечима. — Зрештою, це лише завтра.

— Робіть як хочете, але це погано закінчиться.

— А постать із косою? — наполягав робот. — Вона виходила звідси за останні хвилини?

— Не пам’ятаю такого, — пан Сильвестр повернувся до телевізора, показуючи, що розмову закінчено.

Друзі зрозуміли, що нічого більше не дізнаються. Подивилися в бік крамнички, відчиненої в такий час із нагоди вечірки, але продавець, пан Роберт, не дуже їх любив. Тож вони не хотіли його питати. Діти повільно відійшли в бік сходів.

— Отже, він не виходив, — резюмував Нет. — Це, звичайно, якщо ти не нанюхався фарби з цього робота і сам не вигадав Похмурого Женця.

— Під час презентації кандидатів на короля та королеву балу в спортивній залі ввімкнуть світло, — сказав робот. — Знайдемо Похмурого Женця і запитаємо, в чому річ, — він зиркнув на годинник. — Це буде за п’ятдесят хвилин.

— Ходімо поскачемо, — запропонував водяник. — У цих ластах у мене суперові стрибки.

— А я в цьому картоні… краще не говорити. Як повертаюся, то зачіпаю всіх навколо.

— Це теж ефектно. Але, щиро кажучи, гадаю, що ти так вдягся, аби не танцювати.

З картонної голови пролунало тільки якесь невиразне бурмотіння.

Вони мовчки піднімалися сходами. Водяник ляпав незграбними ластами, тримаючись за поручні.

— Спробуй задки, — запропонував робот.

Нет розвернувся, і дійсно стало легше.

— Мізки на службі людини… — буркнув він.

Вони піднялися на четвертий поверх. Кілька осіб зі сміхом пробігли поряд і зникли за дверима найближчого класу. За мить звідти пролунав стишений сміх. Водяник із сумом подивився на мумію, але нічого не сказав. А робот дивився вглиб коридору.

— Ви не помітили, там нічого не мерехтить? — запитав він.

— Вогонь? — водяник подивився у вказаному напрямку. — Аж мурашки по тілу. Люблю атмосферу Гелловіну.

— Схоже на електрозварювання. Але… це може спричинити пожежу.

Вони уважно дивилися у кінець коридору. Щось дійсно мерехтіло з-за рогу, освітлюючи дим, який стелився підлогою.

— Може, комусь розповімо? — у голосі водяника з’явилася надія.

— А може, це зламана люмінесцентна лампа?

— Тоді… будемо схожі на йолопів, — визнав водяник.

— Тож погляньмо, а потім викличемо пожежників, поліцію, армію…

— Не знаю, чи не волів би я бути схожим на йолопа, — визнав водяник з-під маски для пірнання.

— Чому ти так любиш горор, якщо так боїшся? — запитала мумія.

— Я люблю горор… але безпечніший. Перед телевізором, із чипсами. З вами або з Манфредом, який у страшні моменти підтримує мене. Це як щеплення. Горор такий страшний, що повсякденне життя потім мені видається набагато приємнішим.

Вони пройшли коридором і зупинилися перед поворотом. У натертому паркеті відбивалося нерівномірне фіолетово-блакитне світло, яке підсвічувало штучний дим, утворюючи на підлозі фантастичні фігури. Трійка друзів довго споглядала це явище.

— Однак часом… — водяник ковтнув слину, — часом щеплення не спрацьовує.

Першим у бік мерехтіння рушив робот.

— Мало тобі того конверта? — запитав притишеним голосом водяник, але пішов слідом. — Напевно, це лампа просто зібралася в країну вічних полювань. Дідько, ходімо звідси. Перегорить на Гелловін і буде нас потім лякати.

Друзі дійшли до рогу, змушуючи до повільного руху залишки штучного диму. Мить дивилися на пульсуюче світло, яке пробивалося з-під дверей одного з класів, після чого робот промовив:

— Це не лампа.

— Благаю, хоч раз мене послухайте! — попросив водяник. — У нас мало було проблем за останній рік?

— Але принаймні не було нудно, — зауважив робот.

— Ну, знаєш… Може, я хочу нудитися?

— Не хочеш, — робот рішучим кроком наблизився до дверей.

— Що це за клас? — запитав водяник, який не відставав від нього.

— Там двері до 308 класу, а наступний 309, — зауважила мумія. — Тут немає номера…

— Це клас 308 з половиною,— прошепотів зловісно водяник. — Ми проходимо повз ці двері щодня і ніколи не звертали на них уваги. Благаю вас! Повернімося на бал!

— Рік тому саме над класом 309 показався дух професора Кушмінського, — нагадав робот. — Схоже, це місце сприяє появі паранормальних явищ.

— І треба про це згадувати? — голос водяника тремтів. — Може, хтось там дивиться телевізор… з вимкненим звуком?

— Що саме за тими дверима? — замислився робот. — Технічна комірчина?

Він підійшов ближче і простягнув руку.

— Не чіпай ручки… — голосом приреченого на поразку попросив водяник.

— Це понад мої сили, — робот поклав на неї руку.

— Не натискай хоча б…

— Це сильніше за мене… — робот почав натискати на ручку.

— Може, дійсно краще не треба, — раптом промовила мумія.

Робот відсмикнув руку. Сяйво під дверима замерехтіло і згасло, наче розчароване його ваганням.

Водяник проковтнув слину.

— Інтерактивне сяйво, — прошепотів він.

— Ти відсмикнув руку, і воно згасло, — визнала мумія. — Ходімо на бал.

Зараз сяйво ледь пробивалося з-під дверей.

— Зайдемо сюди пізніше, — погодився робот.

Вони повільно відступили і повернулися до спортивної зали.

— Чому, як вона тебе просить, ти погоджуєшся, а як я, то ні? — ображеним голосом запитав водяник.

— Еее… Може, тому, що ви попросили мене обоє?

— Ну, не знаю… Щось не вірю я тобі…

Вони вскочили у світло миготливих кольорів і вібрацій. Діджей зі зсунутими на потилицю навушниками старався щосили. Він саме міксував Анну Янтар із «Продіджі», приправляючи це все саундтреком із «Зоряних війн». Клаудія, вдягнена в персонажа з манґи, у довгій сукні, танцювала в ритмі цієї мішанки, і виглядало це дуже непогано. Схоже, як і Аурелія, вона розраховувала на титул королеви балу, бо на голову вдягла блискучу діадему. Сьогодні шкільні красуні обходили одна одну десятою дорогою. Біля них крутилася Олена в костюмі єгипетської принцеси: високо перев’язані сандалі, біла спідниця із золотим паском та біла безрукавка, очі сильно підведені чорним.

— Ви теж відчуваєте, що ми трохи з костюмами не вгадали? — тихо запитав водяник, переступаючи з ласти на ласту. — Я ж міг одягтися Джеймсом Бондом…

— Тобі чотирнадцять років, — нагадав робот. — У костюмі Джеймса Бонда ти мав би вигляд ввічливого онука на дні народженні бабусі.

— Це не питання віку, а внутрішньої сили, — заперечив водяник. — Я б імітував цю силу грізним виразом обличчя.

— Я взагалі не маю наміру ставати королем балу, — відповів робот. — Не люблю такі вечірки.

— Чого стоїте? — закричав хтось за спиною, перевдягнений у снігову людину-єті.

— Морально розігріваємося, — відповів Фелікс. — Ти бачив чувака в чорному каптурі з косою?

— На жаль, ні, — єті похитав головою. — А як у вас?

— Та… — Нет замислився на мить, — усе по-старому. А в тебе?

— Теж по-старому. За кого будете голосувати?

Друзі перезирнулися.

— Якось іще не думали, — визнав Нет.

— А я за ту, в котрої найкоротша спідниця. Окей. Я полетів.

Єті махнув рукою на прощання і помчав, підскакуючи в ритмі музики.

— Цікаво, а хто то був? — водяник підняв маску.

— Уявлення не маю, — відповів Фелікс. — Тому й не люблю маскарадів…

Він роззирнувся, намагаючись побачити чорний каптур, але тут було занадто багато дивних постатей, які постійно рухалися. Він побачив Спайдермена, котрий роздавав картки для голосування. Фелікс підійшов до нього, дорогою оминаючи Індіанця, Снігову Королеву й Піноккіо, якому випадково прим’яв паперовий ніс.

— Слухай, ти пам’ятаєш чувака, одягненого як смерть? — запитав він Спайдермена. — Чорний каптур, із косою. Ти мусив його помітити.

— Старий! — закричав Спайдермен. — Не пам’ятаю. Навіть тебе не пам’ятаю. Я бачив зблизька стільки чудовиськ, що відтепер боятимуся нормальних людей.

— Увага! Увага! — пролунало з динаміків. Вампір Ромашка підняв руку і замахав, аби всі звернули на нього увагу. Він стояв на помості біля барикади діджея. За мить на нього перевели прожектор. Діджей неохоче зупинив музику. Але не міг втриматися від ритмічного кивання.

— Любі чудовиська! — закричав у мікрофон вампір. — Презентація кандидатів на титул короля та королеви балу!

Діджей повільно почав робити музику гучнішою. Лише суворий погляд вампіра змусив його зменшити гучність. Але хлопець надів навушники та почав енергійно рухатися, чим відволікав увагу від Ромашки.

— Пара номер один! — вигукнув директор. — Аурелія та Люціян з другого «А».

Нет застогнав, бо на сцену піднявся Люціян у темних окулярах та елегантному костюмі а-ля Джеймс Бонд. Він вів під руку Аурелію, яка пливла підлогою в блискучій сукні. Пролунали гучні оплески та схвальний свист.

— Пара номер два! Олена та Марцель із третього «Б».

Єгипетську принцесу та чиказького ґанґстера з цигаркою в роті також привітали оплесками.

— Схоже, другий «А» домінує на виборах. Ґілберт і Зося!

Друзі здивовано дивилися на мишку з пухнастим хвостом, що піднімалася на сцену разом із… Важко було сказати, у кого перевдягся Ґілберт. Під великим піджаком була футболка з написом «Люди скінчилися. Їж варення» та штани в клітинку.

— Оплески цій парі!

Відповіддю було кілька млявих плескань. Мишка нахилила голову і якнайшвидше потягла за собою партнера, сховавшись від світла прожектора.

— Без шансів, — буркнув під ніс Нет. — Мишка вдягнена як мишка.

— Прошу уваги! Сенсація! — закричав директор. — Пара номер чотири також із другого «А». Це Клаудія та Геральд!

— У нас просто найкрасивіші дівчата! — заволав Нет, але швидко замовк під пильним поглядом Ніки.

Цього разу оплески були гучніші завдяки вирізу сукні Клаудії. Геральд був одягнений як ковбой.

Вампір нарешті помітив діджея, який підскакував поряд. Він кілька секунд грізно дивився на нього, перш ніж той завмер.

Друзі скористалися тим, що натовп припинив танцювати, і намагалися знайти чорний каптур та косу. Вони піднялися на нижні щаблі спортивних драбин і оглядали залу. Ані сліду Похмурого Женця.

— А може, тобі привиділося? — запитав Нет.

Фелікс мовчки показав на дірку від удару косою на голові робота.

— Я не бачу навіть того єті, — зауважила Ніка. — Нічого!

— Останній шанс для подання кандидатів! — закричав у мікрофон Ромашка. — Картка для голосування має п’ять позицій. Одна досі вільна.

Друзі не звернули уваги на ці відчайдушні заклики. Вони роззиралися залою.

— Там хтось у каптурі! — Ніка переможно вказала на темну постать під помостом.

— Де? Там? — Нет підняв руку в тому ж напрямку. — Це Робін Гуд, жінко. У зеленому каптурі.

— У нас є остання пара! — радісно заволав Ромашка.

Прожектор ударив по очах друзів. Нет і Ніка зрозуміли, що всі дивляться на них, а в них підняті вгору руки.

— Запрошуємо п’яту пару до нас! — кричав Ромашка. — Схоже, це знову другий «А»!

— О Господи… — застогнав Нет.

Під світлом прожектора водяник та мумія спустилися з драбини і попрямували до сцени. Директор допоміг їм піднятися. Пролунали не дуже інтенсивні оплески. Ромашка придивився до них уважніше.

— Як я гадаю… — вампір нахилився і стишив голос, — Ніка і Нет? — після чого голосно промовив у мікрофон: — Ніка і Нет! Запам’ятайте їх під номером п’ять! Заповнені картки кидайте до урни під стіною за тридцять хвилин. А зараз повертаємося, — він оглянув діджея, — до тих пекельних звуків.

Прожектори згасли, гримнула музика, і зала знову перетворилася на кольоровий хаос. Пара номер п’ять сумно зійшла на паркет між чудовиськ.

— Здуріти можна! — зітхнув Нет. — Це як потрапити під автівку під час чищення зубів. З нормальними людьми такого не трапляється.

Ніка зняла з обличчя бинти. Хвилину вирішувала, що з ними робити, після чого обмотала їх навколо талії.

— Спок, ми не виграємо, — вона заспокійливо поплескала Нета по плечу.

— Ну не знаю… пам’ятаєш, як було з Феліксом на цих виборах у самоврядування? Чим менше він хотів, тим більший рейтинг набирав.

Вони підійшли до Фелікса. Нет підозрював, що хлопець усміхається всередині голови робота, але не міг цього перевірити. Тоді він сказав:

— Стівен Кінг написав книжку «Керрі». Там шкільні лобуряки підмінили картки для голосування. Королем та королевою балу стала пара найбільших йолопів.

— Це ти про нас? — Ніка скоса поглянула на нього.

— Ні, — Нет махнув рукою. — Просто там дівчина володіла телекінезом.

Фелікс і Ніка уважно подивилися на нього. Нет лише зараз зрозумів, що саме сказав.

— І що було далі? — обережно запитала Ніка.

— Е… Ну, всі загинули.

— Очікуйте більшого, — буркнув Фелікс.

Він вийняв із кишені лист і знову почав його роздивлятися. Раптом папір перетворився на попіл і осипався чорною хмаринкою на підлогу.

— Старий, що ти зробив? — Нет ковтнув слину.

— Нічого…

Вони дивилися під ноги, але було темно, щоб побачити хоч якісь залишки.

— Ну що, у нас з’явився ще один привід піти звідси, — заявив Нет.

— Ти хочеш у ластах їхати в автобусі? — запитав Фелікс. — Тато приїде за дві години.

Нет похмуро подивився на свої ноги і заявив:

— На наступний Гелловін беру лікарняний. Це має бути звичайна розвага. А я впевнений, що твій логічний розум уже намагається поєднати Похмурого Женця, розпорошеного листа та миготливу лампу?

— Здогадався. Ці три речі поєднують…

— …паранормальні явища. Якби тобі листа передав ведмідь коала, ти теж би висунув теорію. Зоологічну.

— Те, що мерехтіло, було не схоже на лампу…

— Неважливо, — водяник похитав головою в масці для пірнання. — Я не збираюся це розслідувати. Не вийду з цієї зали до дев’ятої.

Поруч пролунав крик. Друзі повернули голови й побачили Олену, яка стояла на відірваному шматку сукні Аурелії.

— Упс, я не хотіла, — усміхнулася Олена, але вираз її обличчя виказував протилежне. — Сподіваюся, ти не гніваєшся?

Аурелія розглядала зіпсовану сукню. Вона стиснула кулаки й підняла очі, але єгипетська принцеса вже втекла.

Дівчина нахилилася, наче хотіла приєднати відірваний шматок, але справа була безнадійна. Кількарівнева сукня була відірвана вище колін. Дівчина безпорадно розвела руками.

— Може, вдасться щось зробити, — Фелікс зняв картонну голову.

Аурелія подивилася на нього, і за мить обличчя, спотворене гнівною гримасою, засяяло спокусливою усмішкою.

— Справді? — її вії затріпотіли. — Зможеш? У тебе є голка для шиття?

— Ні, немає, — визнав Фелікс. — Але я можу вкоротити сукню до місця розриву.

— Розриву? — вона підняла брови. — Ти хочеш відрізати мені пів сукні? — вираз обличчя дівчини трохи спохмурнів. — А не можеш викликати таксі та поїхати додому по голку?

— Поїхати… Гм… Не дуже. Я не встигну до голосування.

Аурелія боролася з думками.

— Добре! — відчайдушно вирішила вона. — Ріж!

Фелікс вправним рухом витягнув із футляра на паску мультиінструменти й відкрив ножиці. Він присів, насилу долаючи опір картону, і почав відрізати всі шари матеріалу вище колін. Аурелія повільно поверталася.

— Ось, королева в міні, — оцінив Нет, коли понівечений шматок сукні впав на підлогу. — Твої шанси зросли.

Ніка уважно поглянула на нього. Поруч зупинилася, вдягнена в строгі, елегантні штани, Еріка Суровець, кандидатка, яка програла на виборах у самоврядування. Вона сумно покивала і промовила:

— Жінку треба оцінювати не за тим, як вона виглядає, а за її внутрішнім, дурники.

— Мене якось не цікавить твоя підшлункова, — відповів Нет.

Еріка мала такий вигляд, наче хотіла його вдарити, але стиснула вуста і пішла.

— Дякую! — Аурелія поцілувала Фелікса і побігла.

— Ти зім’яв костюм, — зауважила Ніка.

Корпус робота був зігнутий у кількох місцях, а ноги склалися в гармошку. Фелікс кілька секунд роздивлявся пошкодження, потім стенув плечима і почав запихати заламані місця тканиною, яку відрізав від сукні.

— Ненавиджу бал-маскарад, — повторив він у сотий раз. — Зніму це.

— Тоді в тебе точно буде маскарадний костюм, — зауважив Нет.

— І буде легше відрізати сукні кандидаток, — іронічно додала Ніка.

— Ми ж не хочемо вигравати, — нагадав Нет. — І не хочемо, аби перемогли Марцель з Оленою, тому допомагаємо Аурелії.

— Логічно… ніби…

— Моя голова! — раптом закричав Фелікс.

Друзі здивовано подивилися на нього і зрозуміли, у чому річ. Картонна голова, яку хтось буцнув, полетіла в натовп і з наступними копняками рухалася в бік сцени.

Безголовий робот кинувся поміж танцівників, намагаючись роздивитися срібний предмет. Кілька разів голова майнула між кольоровими фігурами. Коли нарешті він її побачив, Ґодзілла ударом хвоста відкинув її під стіну. Фелікс буркнув щось під ніс і кинувся в тому напрямку. Поки він дістався туди, блакитна зефірка підбором жбурнула її в протилежний бік.

Робот нісся, таранячи танцівників, і вже навіть припинив вибачатися. На щастя, музика змінилася на повільнішу, і втеча голови втратила швидкість. Фелікс обійшов пів зали і наздогнав голову в тому самому місці, з якого почав свій забіг. Однак, коли він збирався підняти голову, то спіткнувся через зім’яту ногу, втратив рівновагу і впав, розплющуючи голову й картонний тулуб.

Він насилу підвівся і знову почав вирівнювати картон. Велика тріщина спереду голови покращувала видимість, але костюм був у кепському стані. З Фелікса було досить.

Він роззирнувся по залі. Мумія повільно танцювала, притулившись до водяника, докладаючи максимум зусиль, аби не наступати на його ласти. Фелікс зітхнув учергове і зиркнув на годинник. Тато мав приїхати за дві години без чверті. Він почувався по-дурному, стоячи тут наодинці. Тож вийшов із зали, несучи сплюснуту голову в руках. Штучний дим стелився підлогою і лінивими смугами спливав по сходах. Там хтось розмовляв, Фелікс упізнав стюардесу в блакитному костюмі, з блакитною пілоткою. Вона подивилася на нього, і він подумав, чи не повернутися до зали, аж тут дівчина всміхнулася. Він, підбадьорений усмішкою, підійшов.

— Знаєш… — почав Фелікс. — Я не вибачатимуся, бо точно станеться щось погане, — дівчина питально підняла брови. — Можу пригостити тебе соком… чи ще чимось?

— Яблучним, — погодилася стюардеса. На її обличчі не було й сліду злості.

— То я зараз… — він вказав на сходи, завагався і побіг до крамнички.

Коли повернувся, дівчина чекала на тому самому місці.

— О, дякую, — промовила вона, коли Фелікс подав їй сік. — Це справді дуже мило з твого боку. Власне, ми не знайомі, хоча бачилися кілька разів. Ти був кандидатом на виборах. З другого «А»?

— Так, — почав він, не знаючи, що сказати далі. — А ти з якого класу?

— З другого «Б». Перевелася після канікул, бо моя стара школа збанкрутувала.

— А, так… щось чув.

Із зали лунав швидкий ритм «Джуно Реактора».

— Обіцяла цей танок Антеку, — раптом промовила вона, віддаючи Феліксу недопитий сік. — Я побігла. Ще зустрінемося.

Вона рушила до зали. Хлопець хотів помахати рукою, але на половині жесту зрозумів, що має дурний вигляд. Якусь мить крутив головою, після чого подивився в напрямку класу 308 з половиною. Зазирнув у двері спортивної зали, де танцювали пари, а потім знову в темний коридор, який не надто приваблював його. Фелікс, наперед жалкуючи, повільно рушив у темряву, по коліно в штучному диму. Він не звернув уваги на те, що диму тут стало більше, ніж мало бути.

Він озирнувся через плече. Освітлений вхід у спортивну залу видавався йому дивно далеким, а звуки звідти — приглушеними. Він зрозумів, що повинен чути музику, а навколо панує майже абсолютна тиша. Відчував, що не треба далі йти. Але йшов. Ноги самі вели його до повороту коридору. Він був не в змозі протистояти тому, що тягло його в бік дверей 308 з половиною. І навіть не хотів протистояти. Мав таке враження, що дивиться фільм, записаний камерами робота, у якого він був переодягнений. Поворот, і механічним кроком він підійшов до дверей. Потурбований дим наче ожив: піднявся за спиною Фелікса та обійняв його тьмяними щупальцями. Одне з них повільно торкнулося до шиї хлопця. Він здригнувся, відчуваючи холод. Поклав долоню на ручку. Теж холодна. Світло за дверима ставало дедалі яскравішим і зараз пробивалося крізь усі щілини. За мить Феліксу здалося, що світло пробивається навіть крізь волокна дерева. У нього не було сил боротися з тим, що наказувало повернути ручку. Він відчинив двері.

В абсолютній тиші широко розплющеними очима він дивився на джерело фіолетового світла. Не міг ані заплющити очей, ані відвернутися. Раптом крізь всеосяжну тишу прорвався крик і вирвав його з отетеріння.

Фелікс закліпав очима і потрусив головою. Зачинив двері й відступив до стіни. Світло під дверима зникло. Хлопець хвилину стояв, важко дихаючи, тоді повернувся і швидким кроком рушив до спортивної зали.

Музика затихла, але спостерігалася метушня.

— Що сталося? — запитав він у зустрічного огірка.

— Хтось підпалив їй волосся, — пояснив огірок.

— Кому?

— Клаудії.

Робот пропхався в центр метушливого натовпу. Клаудія була перелякана, але, схоже, з нею нічого не сталося. Зачіска мала трохи скуйовджений вигляд, злегка диміла і смерділа паленим.

— Хто це зробив? — запитав голосно Ромашка. Він оглядав скупчених чудовиськ. Ніхто не відповів.

— Який у мене вигляд? — обережно запитала Клаудія, зиркаючи на Геральда.

— Спереду без змін…

— Я не про «спереду» питаю.

— Зі спини… від шиї до низу без змін.

— Говори, який вигляд! — заверещала крізь сльози дівчина.

— Хто це зробив? — запитав знову Ромашка, і знову відповіддю було мовчання.

Фелікс поглянув на Ніку, витягнув з-під картонного тулуба рештки сукні Аурелії та мовчки віддав їй. Ніка підійшла до Клаудії.

— Я можу виправити це, якщо хочеш.

— Звісно… — Клаудія подивилася на неї здивовано, але повернулася спиною.

Ніка зібрала її біляві локони так, аби закрити випалене місце, і зав’язала хитромудрий бант.

— Зараз у тебе ще кращий вигляд, — Геральд кивнув. — Взагалі супер.

Клаудія подивилася на нього зі злістю.

— Ти теж не бачив, хто це зробив? — запитала вона.

— Зачекай! — Фелікс нахилився над її волоссям і витягнув маленький обвуглений предмет. — Сірник…

Він витягнув його.

— Хто має сірники? — закричав Ромашка. — Кажіть негайно!

Звісно ж, ніхто не відреагував.

Фелікс побачив у натовпі Олену. Вона стояла в протилежному кінці зали і спостерігала за сценою.

— Потім… — почав Ромашка. — Потім… проведемо розслідування.

Він подав знак діджею, знову гримнула музика і замиготіло кольорове світло. Натовп, здавалося, одразу забув про інцидент і продовжив танцювати.

— Є ще кандидатки? — запитав Фелікс, а зловивши на собі погляд Ніки, швидко додав: — Ну, ті, хто має шанси на перемогу?

Ніка похитала головою, даючи йому зрозуміти, аби не продовжував.

— Гадаєш, що напад повториться? — відповів запитанням Нет. — Коли у Клаудії загорілося волосся, Олена стояла далеко від неї.

— Ти теж подумав, що це вона?

— У неї є мотив…

— Але це ще не доказ, — підкреслила Ніка.

— Немає інших кандидаток, — зауважив із самовбивчою щирістю Нет. — Якщо напад повториться, то під загрозою будуть ті самі.

— Ненавиджу бали-маскаради, — буркнув Фелікс, розглядаючи сірник.

— Не знаю, як ти, а ми йдемо танцювати, — заявив Нет.

Він потягнув Ніку, і вони зникли в натовпі. Фелікс зітхнув у мільйонний раз за цей вечір. Надів зім’яту голову, притулився картонною спиною до драбини і спостерігав за чудовиськами в танці.

Раптом перед отворами в коробці з’явилося засмагле обличчя незнайомої дівчини. У неї було пряме чорне волосся, що сягало плечей, та чорні мудрі очі. Вдягнена вона була у щось біле, що нагадало Феліксові римську туніку. Хоча вона усміхалася, її очі були сумні.

— Чого стоїш? — вона простягла руку. — Я Паула. Потанцюємо?

— Фелікс, — він автоматично потиснув її руку. — У цьому костюмі не можу.

— Так, треба з цим щось зробити, — дівчина потяглася обома руками до отвору під шиєю робота і розірвала картонний корпус на дві частини. — Звільнила. Тепер можеш танцювати.

Здивований Фелікс подивився на себе.

— Зараз ти перевдягнений у кіборга, — усміхнулася вона. — Напівлюдина, напівробот. Ну… голову теж людську зробимо. — Вона зняла з нього зім’яту картонну голову і жбурнула під стіну. — Так значно краще.

— Звідки ти знаєш, хто такі кіборги? — запитав Фелікс. — Цікавишся кібернетикою?

— Досить теревенити, ходімо танцювати! — вона схопила його за руку.

У неї був м’який, але міцний захват. Фелікс дозволив витягнути себе на танцпол, навіть не дуже замислюючись, що робить. За мить він здивовано зрозумів, що танцює. Підскакує в ритм навпроти темноволосої дівчини і почувається дивно щасливим.

За кілька хвилин залунала повільна музика. Фелікс і Паула перезирнулися, після чого, як і інші пари, обійнялися і почали повільно танцювати.

— Цікавишся кібернетикою? — Фелікс повторив питання.

— Це дивно? — вона підняла брови.

— Звичайно! Дівчата не цікавляться такими речами.

— Тож я є статистичним відхиленням, — засміялася вона. — Як і ти, врешті. Над чим зараз працюєш?

— Над Ґолемом. У нього буде два метри зросту, дві ноги, дві руки та бортовий комп’ютер зі старого ПК.

— У мене сумний досвід із великими роботами… власне, кіборгами, — похмуро відповіла вона.

— Сумний? Що сталося?

— Не… не хочу про це говорити, — вона стенула плечима і подивилася на Фелікса веселими очима. — Розкажи про свого Ґолема.

Фелікс і незчувся, як видав усі конструкційні рішення, про які не мав наміру нікому говорити.

— Тоді виявилося, — продовжував він, — що електричні двигуни занадто слабкі, адже робот важить майже двісті кілограмів. І я вирішив, що в нього буде гідравлічний привод. На звалищі металобрухту знайшов помпу від старого екскаватора. На жаль, вона пищить на високих обертах.

— Перевірив зимеринг вхідної потужності?

— З цього почав, але це щось із підшипником. Сам уже не знаю…

— О ні! — раптом закричала Аурелія, яка танцювала поруч. — О ні!

Дівчина безпорадно дивилася на перед своєї сукні. Нижня частина була вкрита синіми плямами, наче хтось вихлюпнув на неї чорнило з ручки. Фелікс відсунувся від партнерки і роззирнувся, але злочинця виявити не зміг. Хлопець зауважив тільки, що Олена танцює з Марцелем на відстані добрих десяти метрів і навіть не дивиться в бік засмученої Аурелії.

— Знаю, що це вона, — процідила Аурелія, дивлячись на пару третьокласників.

— Вона досить далеко, — зауважив Фелікс. — Коли це сталося?

— Не маю уявлення! Тільки зараз побачила.

— Треба вкоротити ще більше, — Люціян подивився на сукню. — Інакше не виграємо.

Аурелія зітхнула, після чого подивилася на Фелікса.

— Ріж!

Фелікс присів і мультиінструментом укоротив сукню до середини стегон.

— Ну, так дійсно краще виглядає, — оцінив Люціян. Аурелія кивнула.

— Краще, аби Ромашка цього не помітив… занадто рано, — буркнула вона. — Ще викреслить мене зі списку кандидаток.

— Мені теж треба укороти сукню, — зажадала Клаудія, яка з’явилася поряд. — Вона повинна бути такою ж короткою, як у неї.

Обидві дівчини дивилися одна на одну, примруживши очі.

— Але твоя не пошкоджена, — зауважив Фелікс.

— Неважливо. Ріж!

— Упевнена?

— Кажу: ріж!

Фелікс зітхнув і вкоротив сукню до середини стегна. Відрізаний шматок матерії впав на підлогу і мав вигляд розплавленого рідкого золота. Хлопець випростався й подивився в бік головної підозрюваної. Олена танцювала, але весь час спостерігала за подіями. Аурелія і Клаудія зиркали на неї, зараз уже в набагато кращому настрої.

— Ось так! — промовила Аурелія. — Її спідниця довша. А зараз вирішимо, що ми зробимо.

Фелікс нахилився і хвилину щось шепотів на вухо дівчині. На її губах з’явилася зловтішна усмішка.

— Дякую, — засяяла вона і повернулася до Клаудії. — Підемо до крамниці?

— Навіщо? — здивовано запитала Клаудія.

— По сік. Томатний.

— Гадаю, зараз буде цікаво… — Фелікс підняв тканину з підлоги і засунув у зім’яту ногу робота.

— Ти танцював! — закричав Нет, пробираючись крізь натовп. Він тягнув за собою знову розмотану мумію.

— Сам себе не впізнаю, — визнав Фелікс. — Це досить виснажливо. Знайомтеся… — він озирнувся, але Паули вже не було.

— З ким? — Нет дивився на нього через запотілі скельця маски для пірнання. — З ким ти танцював?

— Не знаю… — буркнув Фелікс. — Схоже, сьогодні вечір зникомих гостей.

— Може, їй стало нудно, і вона злиняла? — Нет відтягнув гумовий пасок і пересунув маску на чоло. На його обличчі залишився червоний слід.

— Не думаю… Імовірно, я не приділив їй достатньо уваги. Почуваюся універсальною сервісною фірмою, у якої немає часу на особисте життя…

Ніка почала поправляти свої бинти.

— А може, ти їх ще більше зсунь, — запропонував Нет. — Шанси виграти зростуть.

Ніка кинула на нього нищівний погляд, після чого запитала Фелікса:

— Ти знову ходив до тих дверей?

— Звідки ти знаєш? — він здивовано витріщався на неї.

— О ні… — застогнав Нет. — Мені майже вдалося про це забути…

— Не знаю, що там, — повільно промовила Ніка, — але ми не повинні відчиняти ці двері.

— Не повинні? — він стривожено дивився на неї. Хлопець пам’ятав, що наближався до дверей кімнати 308 з половиною, але не міг згадати, що було потім.

— Цю проблему ми не розв’яжемо, — продовжила Ніка. — Це місце… якимось чином провокує такі явища, але воно з’являється раз на рік. На Гелловін.

— А ти, схоже, щось знаєш? — запитав Нет.

— Жіноча інтуїція.

— Гаразд… Досить почекати до завтра, і проблема вирішиться?

— Мені так здається.

— Супер! — зрадів Нет. — Тоді нічого не робимо.

Повернулися Аурелія з Клаудією. Аурелія непомітно тримала в руках маленький пакет із томатним соком. Вона всунула соломинку і зігнула її під прямим кутом. Багатозначно подивилася на Фелікса і підморгнула йому. Поклала пакетик на підлогу так, аби отвір соломинки був скерований догори.

— Я вже шкодую… — зітхнув Фелікс.

— Це була твоя ідея? — здивувалася Ніка.

— На жаль, так, — кивнув хлопець.

Аурелія йшла між танцівників, підштовхуючи носаком туфлі пакетик із соком. Нарешті швидким рухом вона відправила його в бік Марцеля та Олени.

— Мені здається чи?.. — почав був Нет, але не закінчив, бо червоний струмінь вистрелив угору, забризкуючи усю передню частину вбрання та частину зачіски Олени блискучою червоною рідиною.

Пара завмерла. Марцель хвилину дивився на дівчину, потім поглянув униз, на розчавлений пакетик з-під соку, на який наступив. Провів пальцем по безрукавці партнерки та облизав його. Олена мовчки рушила до виходу. Марцель лише зараз помітив, що перед його білої сорочки також став червоним. Він роззирнувся з грізним виглядом навколо, але не мав шансу знайти винуватця. Тож пішов за дівчиною.

Аурелія мстиво усміхнулася, після чого дала п’ять Клаудії і подарувала чарівну усмішку Феліксові.

— Чи це вже не занадто? — тихо запитала Ніка.

— Це паскудна, підступна баба, — нагадав Нет. — Вона підставила нас із тим палінням у туалеті перед канікулами, забула?

— Ні, але ж…

— Говорю тобі, цей томатний сік — це справедливість у дії.

За п’ять хвилин у дверях з’явилась Олена. Вона мала жахливий вигляд: більша частина спідниці та безрукавки червона, мокра та розтягнута. Були помітні спроби замити сік. Але вона не справляла враження пригніченої. Навпаки, сяючим поглядом видивлялася когось із танцівників. У руці тримала куплений у магазинчику бутерброд, але не так, як тримають бутерброд зазвичай, а наче зброю. Нарешті вона побачила в натовпі Аурелію. Із зціпленими зубами рушила в її бік, тримаючи бутерброд, мов пістолет. Аурелія помітила її, коли було вже запізно. Олена зімітувала спотикання, і, наче втрачаючи рівновагу, розмазала бутерброд по білій блискучий сукні Аурелії.

— Ох! — вона приклала долоню до рота. — Дуже перепрошую! Спіткнулася.

Аурелія від шоку оніміла, а Олена швидко зникла. Клаудія, яка спостерігала за цим здалеку, почала сміятися.

— Чого радієш?! — люто закричала Аурелія.

Вона підійшла і зірвала з голови Клаудії зроблений Нікою бант.

— Що ти робиш?! — Клаудія схопилася за голову. Її зачіска втратила рештки хоча б якогось стилю.

— Це моє! — пояснила Аурелія. — Не дозволю, аби ти виграла за мій рахунок.

— Віддай! — закричала Клаудія і пішла на Аурелію.

Вони схопилися за волосся і почала штовхатися. Кілька підлітків, які стояли поруч, були шоковані, але в загальній метушні бійку мало хто помічав.

Друзі спостерігали за інцидентом, стоячи біля драбин. Ніка зітхнула і рушила, аби розняти дівчат, але Нет її зупинив.

— Оце вечірка! — він задоволено потер руки. — Боротьба в томатному соці та жбурляння бутербродами. Цікаво, що далі буде.

Аурелія справним копняком зламала підбори суперниці, а та у відповідь відірвала частину рукава її сукні. Боротьба ставала все більш запеклою і тривала б довше, якби раптом не затихла музика і не ввімкнулося світло. На сцені з’явився товстий вампір і втупився у діджея, який був у стані трансу.

Нет нахилився до подруги і конспіративним тоном промовив:

— Цей вампір підробляє в клініці краси на ліпосакції.

Фелікс та Ніка пирснули від сміху.

— Або ночами нападає на товстих жінок у парку, — продовжував Нет, — і примушує їх схуднути.

Вампір-жиросмокт нарешті домігся свого. Діджей здригнувся, випростався та вимкнув музику.

— Шановні чудовиська! — крикнув вампір у мікрофон. — Останнє представлення пар кандидатів на короля та королеву балу. Запрошуємо всі пари піднятися сюди.

Танцівники зупинилися, прикро здивовані стишенням музики. Захекані Клаудія та Аурелія втратили цікавість одна до одної і у відчайдушному поспіху почали приводити себе до ладу.

— О ні! — застогнав Нет. — Знову мусимо туди виходити.

— Ходімо! — Ніка схопила його за руку. — Це формальність. Ми все одно не виграємо.

Неохоче вони піднялися на сцену і стали поряд із червоними від томатного соку Марцелем та Оленою. За мить до них приєдналися Аурелія з Люціяном та Клаудія з Геральдом. Директор з кислим виразом оглянув короткі спідниці обох кандидаток. Лише за мить він звернув увагу на очевидні недоліки їхнього вигляду. Марцель з Оленою були червоні та мокрі. Аурелія з мученицьким виразом обличчя та скуйовдженим волоссям намагалася прикрити жирну пляму на сукні й утримати відірваний рукав. Ще гірший вигляд мала Клаудія, яка хиталася в туфлях без підборів і з зачіскою з фільму «Наречена Франкенштейна». На їхньому тлі водяник з мумією виглядали більш пристойно.

Директор чекав на останню пару, але Зося вчепилася у драбину в найтемнішому кутку зали і хитала головою, хоч як Ґілберт намагався її переконати вийти на сцену. Врешті він здався, подивився на директора і розвів руками.

— Тоді… — вампір на мить завагався. — Ну, схоже, ми викреслюємо пару номер три. Але у вас все одно складний вибір: чи обрати єгипетську принцесу та ґанґстера, — Ромашка знову завагався, дивлячись на стан їхнього вбрання, — чи старанно запаковану мумію й водяника. А може… гм… Білосніжка та Джеймс Бонд? Чи… золота Клаудія і білий ковбой? Важкий вибір…

Під час презентації пар чудовиська внизу приглядалися до них з недовірою, витягали картки для голосування і намагалися витерти або закреслити зроблений раніше вибір.

Ромашка ще раз оглянув кандидатів, після чого підозріло поглянув на Марцеля.

— А ця сигара раніше теж була спалена до половини? — раптом запитав він, відсуваючи мікрофон.

Марцель витріщив очі, не знаючи, що відповісти. По черзі переводив погляд то на сигару, то на директора.

— Він спалив її над плитою, — швидко пояснила Олена. — З увімкненою витяжкою.

Вампіра, схоже, це не переконало. Коли він повернувся до зали, Марцель випустив через ніс хмарку блакитного диму.

— Справді, складний вибір, — без ентузіазму закричав у мікрофон вампір. — Залишилося пів години. Прошу всіх проголосувати.

Пан Ефтіпі витягнув із-за сцени і поставив перед діджеєм урну у вигляді картонної коробки з довгим отвором. Став біля неї, мов суворий вартовий біля могили Невідомого Солдата, пильнуючи перебіг голосування.

Діджей увімкнув повільну музику, пари почали танцювати. Кожні кілька секунд хтось підходив до урни і під спостережливим оком Ефтіпі кидав у неї покреслену та зім’яту картку. Запалили націлений на обертальну дзеркальну кулю прожектор. Темна зала вкрилася блукаючими цятками яскравих зайчиків.

Феліксові здалося, що він побачив темне волосся та білу туніку. Він повернувся в той бік і, намагаючись не спускати з неї очей, почав проштовхуватися між пар у повільному танці. У кольоровому пульсуючому хаосі хтось його штовхнув, і Паула зникла з очей. Він намагався продовжувати пошуки в тому ж напрямку, але її там уже не було.

Він кинув погляд у бік виходу і моментально втратив інтерес до дівчини. Там він побачив… постать у чорному каптурі, яка тримала в руці косу і спиралася на неї при кожному кроці, наче на довгу палицю. Він більше ні на що не дивився й побіг у напрямку виходу. Йому в спину лунали роздратовані зауваження тих, з ким він зіштовхувався. Врешті Фелікс зіткнувся з якимось лицарем. Обидва впали на підлогу.

— Фелікс Полоній? — запитав Ернест із третього «Б», піднімаючи з підлоги шолом. — Що ти виробляєш?

— Дуже перепрошую. Серйозна справа.

Фелікс підірвався на ноги і побіг до дверей. У коридорі стояли Лара Крофт, розбійник та Шрек. І все. Вони здивовано дивилися на Фелікса.

— Хтось щойно виходив? — запитав він. Вони похитали головами. — Чувак у каптурі, з косою в руці?

Знову похитали головами. Фелікс помітив краєм ока, що дим, який випливав зі спортивної зали, не був розшматований чиєюсь раптовою втечею. Він подивився вглиб темного коридору і, розчарований, повернувся до зали.

— Розкажи, за ким ти гнався? — Нет підійшов до нього за кілька секунд. — Ти збив кількох чудовиськ.

— Грець із ними, — Фелікс махнув рукою. — Я його бачив!

— Похмурого Женця? — запитав Нет.

— В умовах, навмисно згенерованих оптичних ілюзій, ви ніколи не можете бути впевнені в тому, що бачили. Але це точно був він.

— Навмисно згенерованих… — повторив Нет. — Ти маєш на увазі кулі, відблиски та стробоскопи?

— Так.

— А як ти говориш на прожектор? Мануальний метальник фотонів?

— Я бачив Похмурого Женця, — впевнено заявив Фелікс.

— Ти читав застереження на упаковці з фарби перед тим, як фарбувати нею свій костюм?

— Припини, — попросив Фелікс. — Я бачив його. Він виходив із спортивної зали, а ті, що стояли у коридорі, його не помітили.

— Тоді це точно фарба…

— Ні. До цього треба поставитися серйозно.

— Я б взагалі до цього ніяк не хотів ставитися.

Із зали вийшла стюардеса в блакитному костюмі. Фелікс усміхнувся до неї, на що вона відповіла грізно насупленими бровами.

— Якщо шукаєш кого затоптати, зі мною не вийде, — заявила вона і пройшла з гордо піднятою головою.

Фелікс провів її здивованим поглядом і подумав, що жіноча природа мінлива. Наступні кільканадцять хвилин він провів, блукаючи між учнями та перевіряючи територію навколо спортивної зали. До інших відчинених класів, з яких лунали підозрілі хихикання, він не заглядав. Його безнадійні пошуки перервав вампір-жиросмокт:

— Настав час вибору короля та королеви балу Гелловіну. Запрошую всі п’ять… тобто чотири пари на сцену.

За останні пів години вигляд кандидаток, незважаючи на їхні старання, не покращився. Аурелія, Клаудія та Олена вийшли на сцену в поганому настрої разом зі своїми похмурими партнерами. Нет і Ніка стали в кінці. Зараз, з огляду на масштаб шкоди, заподіяної костюмам конкурентів, вони мали не такий безнадійний вигляд.

Ромашка, Лінійка та Ефтіпі відкрили урну і швидко перерахували картки, а пан Четвер перевірив та записав підсумки на папірці.

Директор узяв папірець, підняв мікрофон і промовив:

— Гм…

Потім опустив мікрофон і уважно роздивився аркуш. Підняв погляд на пана Четверга, який тільки стенув плечима. Ромашка глибоко зітхнув і прочитав:

— Виборців було небагато, — знову зітхнув. — Тож ми враховували і перекреслені картки. Перше місце з числом сорок п’ять голосів… Нет і Ніка з другого «А»!

Пролунали не надто бурхливі оплески. Друзі здивовано перезирнулися.

— Сьогодні все, як у Кінга… Всі загинули… — застогнав Нет.

— Друге місце… теж другий «А»… — директор знову зітхнув. — Ґілберт та Зося — п’ятнадцять голосів. — Він оглянув спортивну залу, але не зміг їх побачити. — Мабуть, пішли… Третє місце — всі інші. По два голоси… — він зробив паузу для оплесків, але панувала тиша. Тож він закричав. — Оплески для всіх пар!

Пролунали мляві, поодинокі оплески. Директор поздоровив усіх, а пані Геленка, шкільна секретарка, вручила дівчатам квіти. Ромашка надів на голови Нета й Ніки зроблені з картону та фольги корони і ритуально потиснув руки. Пари вклонилися і почали сходити зі сцени. Було чутно кілька стихійних оплесків, але вони не перетворилися на овації.

— А для вас, — вампір жестом затримав переможців, — у якості нагороди до кінця балу підготовлені почесні місця.

Ефтіпі та Четвер виставили посеред сцени два стільці. Нет і Ніка неохоче сіли.

— Тобто в нагороду ми не розважаємося… — буркнув він під ніс.

Ромашка нахилився до Четверга і прошепотів йому щось на вухо. Але зробив це трохи голосно, тож королівська пара почула:

— Фотографію для шкільної хроніки не будемо робити…

Нет і Ніка перезирнулися.

— І ще! Ще одне! — звернувся Ромашка до учнів. — Поки мене ще слухаєте, нагадую старостам класів, що до вівторка секретаріат приймає заявки на міжкласовий конкурс.

Діджей зробив музику гучнішою, але цього разу обрав спокійніший ритм.

— Прошу, пообіцяймо собі, — сказав Нет, — що зробимо все, аби не потрапити на черговий конкурс.

Ніка кивнула.

Олена з Марцелем розлючені вийшли зі спортивної зали, Клаудія і Геральд почали сваритися і звинувачувати одне одного у програші. Тільки Люціян, ігноруючи всіх, витягнув Аурелію на середину зали, аби потанцювати. Ґілберта і Зосі не було ніде видно.

— Що на них сьогодні найшло? — запитав Нет. — Не те, щоб я намагався зрозуміти жіночу психіку, але це вже занадто. Легше збагнути життєвий цикл капців.

Вони напружено сиділи на стільцях, як годиться королю та королеві, і сумно спостерігали, як розважаються інші. Картонний кіборг кружляв серед танцівників, марно розшукуючи людину в каптурі й темноволосу дівчину.

Холодний вітер ганяв жовте, помаранчеве та червоне листя цвинтарними алеями. Голі дерева неохоче ворушили розчепіреним гіллям. Було волого і неприємно, а низькі хмари мали вигляд, наче ось-ось збиралися впасти на голову людям, які ходили між могил. Останні сонячні промені насилу добиралися до поверхні землі. Могили були вкриті різнокольоровими хризантемами, зеленими вінками та букетами. Вогники тисяч маленьких та великих свічок мерехтіли на вітрі. Навіть на забутих і занедбаних могилах миготіли одинокі лампадки, запалені доброзичливою рукою перехожих.

Ніка, закутана у великий плащ, сиділа на низькій лавочці перед скромним кам’яним надгробком. Хрест трохи скривився, а із таблички з написом «Павел Міцкевич» почала злазити фарба. На гранітній плиті лежала біла троянда, ближче горіла маленька свічка у глиняній лампадці. Вітер безуспішно намагався загасити вогник.

Ніка підняла комір плаща і згорбилася. Вона не звертала уваги на людей, які метушилися навколо інших могил. Сиділа майже нерухомо, вдивляючись у боротьбу вогника з вітром. Він тремтів, майже зникав у поривах, але кожного разу відроджувався і підіймався.

На звук знайомих кроків дівчина повернула голову. Нет зняв каптур спортивної куртки, нахилився і поцілував Ніку в щоку, вітаючись.

— Навіщо тобі цей плащ? — запитав він, сідаючи на лавку. — У тебе такий вигляд, наче ти тут працюєш.

— Ти, як завжди, люб’язний, — усміхнулася вона. — Чудово відчуваєш настрій.

— Ок, ок. Нічого більше не скажу.

— Фелікс прийде?

— Так. Трохи пізніше. У нього дід, три тітки, четверо дядьків розкидані, так би мовити, по всьому цвинтарю.

Довгий час вони сиділи мовчки, спостерігаючи за вогником свічки.

— Це вперше я сиджу тут не сама, — промовила тихо Ніка.

Нет не знав, що відповісти, тож тільки кивнув головою. Ніка злегка здригнулася.

— Це буде дуже неввічливо… — Нет притишив голос, — якщо я тебе запитаю про могилу твоєї мами?

Ніка повільно похитала головою.

— Я не знаю, де вона. Знаю про її смерть стільки ж, скільки й ти.

Вона поклала йому голову на плече. Нет не знав, що сказати, тож просто обійняв її.

— Я сама… — прошепотіла вона. — Зовсім сама…

— Привіт! — Фелікс сів з іншого боку від Ніки, аби закрити її від вітру. — Ти не сама. У тебе є ми.

— Знаю, — вона випросталась і подивилася на друга. — Я сама в іншому сенсі.

— Гадаю, твій тато не хотів би, щоб ти тут сиділа така сумна, — сказав Фелікс.

— Цигани на могилах своїх близьких п’ють горілку, — уточнив Нет.

— У нашому випадку це не варіант, — усміхнулася Ніка і піднялася. — Ходімо. Повернемося, як посутеніє. Я люблю дивитися на ці всі вогники на могилках. Атмосфера кладовища у вечір Всіх Святих просто неймовірна.

Фелікс витягнув з кишені блокнот і записав номер найближчого стовпчика.

— Що ти робиш? — поцікавився Нет.

— Записую… адресу, — пояснив Фелікс. — Це реально полегшує життя. У мене стільки тіток і дядьків на різних кладовищах, що без цього я б не впорався.

— Ніколи не записував адресу померлих.

— Як хтось помирає, то я змінюю йому адресу в блокноті… на цвинтарну.

— Ти неймовірний, — визнала Ніка. — Сподіваюся, живі про це не знають.

— Я розумію, як це виглядає, але це дійсно дуже практично.

Самотній, озброєний мітлою сторож у дальньому кінці алеї вів нерівну боротьбу з природою. Ледь він очищав від листя частину асфальту, як вітер приносив його знову. Але, схоже, це йому не заважало, він просто робив свою роботу.

Черговий різкий порив вітру скуйовдив волосся дітей.

— От дідько! — здригнувся Нет. — Ходімо вже!

Коли вони пішли, вітер таки задмухав полум’я свічки. Але вони цього вже не помітили.

За п’ятнадцять хвилин вони сиділи в затишній піцерії. Запах, що долинав із дров’яної печі, розганяв усі проблеми. Ніка довго дивилася на свічку, аж доки очі запекло. Тоді вона заплющила повіки. Коли двері відчинилися, пропускаючи ще одного відвідувача, полум’я замиготіло і ледь не згасло. Вона швидко прикрила його долонею.

— Це тільки свічка, — заспокоював її Нет. — Розслабся.

— Сьогодні не повинно згаснути жодне полум’я.

— У мене є запальничка, — буркнув Фелікс. — Точніше, аж три запальнички… Про всяк випадок.

— Запалена повторно свічка — це зовсім інше.

— Свічка-зомбі? — здригнувся Нет. — Не говори це таким тоном, я починаю лякатися.

— Але це правда…

— Сьогодні — ні! Просто замовимо піцу. Без жодних метафізичних підтекстів.

Вони поглянули на меню, що лежало на столі.

— З огляду на наш бюджет, — вирішив Фелікс, — замовимо гавайську.

Вони радісно погодилися.

— Чому саме в цей день усі відвідують могили? — запитав Нет. — Усюди мегазатори, незважаючи на старання Манфреда. Мій старий поїхав під Варшаву на якесь маленьке кладовище, на могилу далеких родичів. Я відмовився їхати, бо знаю, що туди їхати сьогодні півтори години.

— З тієї самої причини, — відповів Фелікс, — з якої всі йдуть у кінотеатр саме тоді, коли показують фільм.

— Гадаєш, для мертвих має значення, коли хтось приходить до них на могилу?

— Це свято потрібне живим, — зауважила Ніка. — Аби вони знали, що, як відійдуть, хтось буде про них пам’ятати.

— Стівен Кінг мав знайомого, — промовив Нет. — У цього знайомого було хобі — читати некрологи й викреслювати померлих з телефонної книги. Цей твій блокнот із цвинтарними адресами…

— Це не блокнот із цвинтарними адресами, це загальна адресна книжка.

До столика підійшов офіціант. У нього був нещасний вигляд через те, що він мусив працювати у свято.

— Будь ласка, гавайську, — сказав Нет. — Звичайну, без духовного наповнення.

— І три оранж… — Фелікс запнувся. — Три коли.

— Дві коли, — поправила його Ніка, — й апельсиновий сік.

За вікном сутеніло. Через стародавню браму кладовища тягнувся натовп.

— Ви знаєте, яким чином папір миттєво перетворюється на попіл? — несподівано запитала Ніка.

— Можливо, він світлочутливий, — вирішив Фелікс. — Під впливом світла відбулася реакція, яка прискорила старіння. Якесь окислення…

— Плі-і-із… — Нет склав руки, наче до молитви. — Забудьмо про це. У нас немає вже про що говорити?

— Ти підходив до тих дверей? — наполягала Ніка, не звертаючи уваги на Нета.

Фелікс наморщив брови.

— Може, ні, — промовив він після міркування. — Я точно йшов коридором… Багато що вчора робив і не пам’ятаю детально. Це важливо?

— Важливо, — Ніка уважно приглядалася до нього.

— Жінко! — застогнав Нет. — Гелловін був учора. Якщо ти вчора мене не налякала, то проґавила свій шанс. Сьогодні вже не можна.

— Я не лякаю тебе. У мене передчуття, що вчора не все відбувалося так, як повинно було.

— Гаразд! У світі Фелікса немає кнопок, які не можна натискати, машин, які не можна заводити, та дверей, які не можна відчиняти.

— Я не пам’ятаю, щоб я їх відчиняв, — озвався Фелікс. — Я йшов у тому напрямку, а потім… почув крик Клаудії і повернувся.

— Це вже цікавіше, — зрадів Нет. — Як Олена підпалила волосся Клаудії? Вогнемет?

— Олена була тоді далеко, — Ніка неохоче змінила тему. — П’ять, може, десять метрів від Клаудії.

— Це просто. Покажу вам пізніше. Тут ми б спричинили пожежу.

Нет підозріло подивився на нього, але не дочекався деталей.

— Ага! — згадав Фелікс. — Суботній кіновечір мусимо організувати в неділю. У суботу мені потрібно їхати з бабусею на аналізи.

— А батьки? — запитав Нет.

— Працюють… Зараз вони обоє багато працюють. Іноді навіть у вихідні.

Похмурий полудень поволі перейшов у похмурий вечір. Над кладовищем вставав помаранчевий місяць і розносився запах паленого воску. Друзі пройшли крізь відчинену браму і змішалися з натовпом на головній алеї. Палаючі свічки освітлювали обличчя людей знизу, надаючи їм дивовижного вигляду.

— Ти повинен нам показати, як Олена підпалила волосся Клаудії! — нагадав Нет, коли вони звернули до бічної алеї.

— Дивіться… — Фелікс узяв у Ніки коробок сірників, вийняв один і, притримуючи великим пальцем, легко тернув голівкою об намазку на коробці. Пальцем другої руки клацнув по сірникові. Він вистрелив і пролетів кілька метрів, досі палаючи.

— Гм… — буркнув Нет.

— Але це не значить, що це зробила вона, — підкреслила Ніка.

— Чому ти її захищаєш, ти ж її не любиш?

— Ідеться про справедливість, — пояснила Ніка. — Це те саме, що звинувачувати Фелікса, що він розфарбував сукню Аурелії, тільки тому, що в нього є чорнильна ручка. Але ж… ми вже не говоримо про це.

Контрастуючи з землею, повною вогників, небо здавалося зовсім чорним, лише час від часу по ньому пропливала, немов заблукана душа, низька хмарина з помаранчевим відсвітом унизу.

За кілька хвилин вони дісталися до могили тата Ніки.

— Хтось поцупив лампадку, — помітив Нет. — От сволота…

На камені було видно ще вологе коло, де вона стояла. Ніка зітхнула.

— Почекайте, — промовив Фелікс. — Я зараз повернуся.

Він рушив до брами, через яку вони зайшли. Аби уникнути натовпу, обрав бічну алейку. Навіть сьогодні нею мало користувалися. Тут горіло набагато менше лампадок, через що було значно темніше. Фелікс мусив дивитися під ноги, аби не перечепитися.

Коли він підняв на мить погляд, за кілька метрів перед собою побачив постать — вона стояла, схиливши голову, перед великим мармуровим надгробком. Він хотів пройти тихенько, аби не заважати, але в останню мить упізнав її.

— Паула? — він здивовано зупинився.

— Привіт… — вона злегка усміхнулася.

— Що ти тут робиш? — запитав Фелікс і одразу відчув, що це дуже дурне питання.

Дівчина не відповіла, а одним обережним рухом голови вказала на могилку.

Фелікс зупинився поруч. За могилкою росло велике дерево. Його гілки хиталися на тлі хмари.

— «Франк Кніпшиц», — прочитав він у мерехтливому світлі одинокої лампадки. — Це могила твого тата?

Вони кивнула.

— Розкажу тобі про нього колись. Але не зараз.

— Хочеш побути з ним… сама?

— Ні, залишся.

Фелікс потайки глянув на дівчину. Полум’я лампадки тьмяніло, і обличчя дівчини в обрамлені темного волосся ледь блідніло на тлі нічного неба.

Тоді він згадав, по що йшов.

— Зачекай! — попросив він. — Повернуся за п’ять хвилин. Мені треба тільки владнати одну справу.

Вона кивнула. Він рушив швидким кроком у бік брами.

Зовні в найближчому кіоску він попросив одну лампадку, потім поміркував і взяв ще одну.

Повертаючись, він замислився над збігом обставин. Вона спланувала цю зустріч? Неможливо. Але ж вона не здивувалася, а він обрав саме цей шлях. Могила її батька була тут багато років.

Коли він повернувся до надгробка з чорного мармуру, дівчини не було. Він роззирнувся. На порожній алейці розносився тільки шум вітру у гіллі великого дерева. Він хотів її покликати, але згадав, що кричати на кладовищі не можна.

— Мене не було три хвилини… — буркнув він розчаровано.

Хлопець витягнув з кишені одну лампадку, аби поставити біля тієї, яку запалила Паула. Здивовано помітив, що й та зникла. Схоже, і тут пройшов той цвинтарний злодій. Але на могилках поруч лампадки горіли.

Він відгорнув вологе листя, поставив пластикову лампадку посередині мармурової плити й запалив свічку. Хвилину стояв, дивлячись на полум’я, з надією, що Паула повернеться. Не повернулася. Він зітхнув і пішов.

— Ти не думаєш про те, аби купити мобільник? — роздратовано запитав Нет, коли Фелікс повернувся до друзів.

Хлопець здивовано подивився на нього.

— Тебе не було пів години, — додала Ніка.

— Став би в пригоді, — погодився Фелікс. — Сорян, я зустрів дівчину з балу. Ми побалакали.

Ніка уважно дивилася на нього, а Нет кивнув головою.

— Я вже злякався, що мені потрібно буде поміняти твою адресу в записнику на номер алейки… — іронічно промовив він. — Яку дівчину?

— Ту, з якою танцював.

— А-а-а.

Фелікс поставив на камінь лампадку і сів на лавку. Ніка витягнула з кишені сірники й запалила свічку. Вони дивилися на миготливий вогник.

— З кожним роком легше, — тихо промовила Ніка. — Пам’ятаю його дедалі менше і не можу втримати в пам’яті. Але вже не впадаю у жахливу депресію після візиту на цвинтар.

Хлопці мовчали. Вони намагалися уявити, що відчуває подруга.

— Ходімо, — вона підвелася і загорнулася у плащ.

Повільно вони рушили до виходу.

— Я зовсім забув, — Фелікс поглянув на годинник. — За десять хвилин я домовився з батьками. Нам потрібно ще на одне кладовище з’їздити.

— А мої не скоро повернуться, — Нет поглянув на Ніку. — Я проводжу тебе.

Вона кивнула. Мовчки вони дісталися брами і вийшли з кладовища поміж кіосків із квітами, вінками, свічками та іконками.

На узбіччі, під муром цвинтаря, стояла чорнява дівчина і проводжала їх поглядом.

Крізь маленьке підвальне віконечко в будинку Полоніїв на вулиці Сердечній було видно спалахи, які наводили на думку про те, що всередині розігралася буря. Бракувало тільки грому. Фіолетово-білі спалахи освітлювали ряди заставлених мотлохом полиць, що кріпилися до стіни, та дві замасковані фігури, які стояли біля вузлуватого гіганта. Тремтливі тіни скакали по підлозі та стінах, а в повітрі висів блакитний дим.

Фелікс заварив останній шов, вимкнув пальник та зняв маску. Зварена лінія досі світилася білим. Нет, який стояв поруч, опустив маску. Він дивився, як остигає метал. Спочатку той світився жовтим, потім помаранчевий перейшов у червоний.

— Я не міг повірити, що ти можеш упоратися зі зварюванням, — Нет похитав головою.

— Та це досить просто, — Фелікс підвівся й відчинив вікно, аби електрична витяжка могла швидше очистити повітря. Усередину залетів холодний листо-падовий вітер.

— Просто, говориш? — Нет подивився на друга, потім на Ґолема.

— Набагато складніше таке зварювання, після якого все не розлетиться саме.

Вони трохи відступили і подивилися на свою роботу. Посеред підвалу стояв двометровий робот. Загалом він нагадував людину, але корпус та кінцівки були виконані зі зварених сталевих конструкцій. У тих місцях, де в людини м’язи, тут розташовувалися гідравлічні приводи, що використовуються в будівельній техніці. Вони були з’єднані еластичними дротами з помпою та електричним двигуном, прикрученим до центральної частини корпусу. Між потужними плечами височіла голова з парою точних об’єктивів та мікрофонів. Конструкція залишалася ажурною без оболонки, але вже мала вигляд дуже важкої.

— Привод працюватиме, як у людини? — запитав Нет. — М’язи, кістки…

— Є суттєва різниця, — відповів Фелікс. — М’язи у людини працюють виключно на стискання. А більшість цих гідравлічних приводів можуть і штовхати, і тягнути. Це дуже спрощена конструкція. Вона буде краща за людину. Ми, наприклад, не чуємо ультразвуку. У випадку ж Ґолема це тільки проблема добору відповідних мікрофонів. Також він бачитиме в темряві, виявлятиме випромінювання, і… щось йому ще додам. Є програма управління?

Нет витягнув з рюкзака чотири DVD.

— Стільки в мене виросло.

— Виросло? — Фелікс підняв брови.

— Я тобі колись уже говорив. Програми штучного інтелекту ростуть. Я беру таку маленьку блок-програму, наче насінину, вкладаю її в щось трохи більше і починаю вчити. Після тренінгу більшість можна викинути. Одна з тисячі переходить на наступний етап як добре підготовлена. Я збираю ті успішні, а коли їх стає кілька тисяч, знову об’єдную у щось більше. І так далі, треную і тестую щоразу більші частини, поєднуючи їх у щось ще більше. Нарешті з’являється програма настільки велика і складна, щоб самостійно мислити. Звісно, я не роблю цього вручну. Використовую для цього певні прості програми. Я задав їм, що повинна вміти програма штучного інтелекту Ґолема. Програма виконує за мене більшість чорнової роботи.

— Тобі вистачає обчислювальної потужності домашніх комп’ютерів?

— Жартуєш?! Я використовую кільканадцять серверів у кількох інститутах… звісно, в той час, коли вони нікому не потрібні.

— Ти зламуєш їх?

— Та ну, це гучно сказано, — Нет легковажно махнув рукою. — Я зайшов… щілину у дверях. Нічого поганого я їм не роблю. Якби я використовував домашні комп’ютери, то закінчив би тоді, коли б ми вступили до інституту.

— Гаразд, — Фелікс не переконався.

Він почав вставляти в спину Ґолема акумулятори. Нет тим часом відкрив кришку і вставив перший DVD. На маленький клавіатурі він набрав кілька команд. Прилад зашумів, а на маленькому екрані з’явився рядок позначок.

— Як назвемо програму управління? — запитав Фелікс.

— Я назвав її просто «Ґолем». Це як із людиною. Тіло називається так само, як і розум.

Поміркувавши трохи, Фелікс визнав його рацію. Насилу він запхнув останній акумулятор і зафіксував.

— Про всяк випадок від’єднаю йому поршні, що управляють руками, — Фелікс потягнувся до живота Ґолема.

— Не гай часу, — зупинив його Нет. — Він уміє ворушити тільки ногами, навіть не знає, що має руки.

— Ці чотири диски — це десь 18 гігабайтів… І це все тільки для руху ногами?