Фелікс, Нет і Ніка та орбітальна змова 2. Маленька армія. Книга 6 ebook

Аннотація

Фелікс, Нет і Ніка серйозно налаштовані запобігти орбітальній змові, адже небезпека від випадково запущеної ракети здатна призвести до хаосу на всій планеті! Об’єднані у хмару мікроботи — це, звісно, доволі потужна сила, але кількість та інтелект — геть різні речі. То що переможе: чисельність чи розум та винахідливість?

Для Яся

1. Пилосос-невидимець і щітка-шпигунка

Фелікс мчав зеленою галявиною серед запашних ромашок. Час від часу він стрибав, і ті стрибки були високими й такими довжелезними, наче земне тяжіння раптом ослабло. Але справа була не в гравітації: Фелікс тестував поліпшені черевики‑джампери. Набір із двох пружин підкидував кожен черевик високо вгору й отак, семиметровими кроками, хлопець перелітав через зелені пагорби.

Поміж барвистих квітів пурхали мальовничі метелики, пташки насвистували саунд‑трек з останнього фільму про Джеймса Бонда, а вгорі тепло і щиро усміхалося сонце. Волосся молодого винахідника куйовдив вітерець, причому саме такий, як треба — ані занадто холодний, ані занадто теплий. Мабуть, таким і є щастя — линеш собі куди заманеться, і ніхто тебе не гальмує. Угорі пролітає зграя рожевих слонів, а над ними пропливають ледачі білі хмарки… Чекай‑но, а хіба слони літають?

Слони в небі насторожили Фелікса. Він помітив, що все навколо не таке, як у житті. Метелики були завбільшки зі шпаків, а кожна ромашка похитувала голівкою у такт музиці. Цікаво, звідки ж та музика? А оті кенгуру? З якого дива на польському узліссі блакитні кенгуру з оленячими рогами? Утім, хлопець біг далі, хоча вже не так швидко й безтурботно.

Кожен крок давався дуже важко. Вітерець став холодним та поривчастим, пружини вгрузали в землю і замість пришвидшувати крок лише гальмували. Фелікс нахилився, щоб скинути правий черевик і раптом (от халепа!) замість шнурків побачив лише кодовий замок з трьома круглими ручками й нумерацією збоку — від одного до десяти. Хлопець спробував покрутити першу‑ліпшу ручку, але та виявилася заблокованою, так само як решта.

Його охопив жах. Тим часом свист наростав, і це був зовсім не вітер. Фелікс озирнувся. До нього мчали‑наближалися з десяток шипоботів, з виду як суцільно сталеві самохідні шини для вантажівок. Шипоботи виривали з корінням траву та підскакували на купинах. Хлопець не міг утекти, бо пружини застрягли в землі і черевики не можна було ані зняти, ані відчепити сталеві підошви. Неприродньо зігнувшись, Фелікс безсило спостерігав за нападниками. А що ще залишалося робити? Вже ось‑ось.

Він чекав удару, але шипоботи з ревом швидкісного двигуна проминули його й помчали кудись угору, на верхівку пагорба. Отже, вони його не переслідують, тільки рухаються в тому самому напрямку? А куди саме? Фелікс незчувся, як уже й сам почав забиратися на крутосхил. Пружини дивом вивільнилися із землі, але за кожним кроком він мусив виривати їх із засохлої трави.

За спиною пролунав іще один дивний звук, немов залопотіли тисячі маленьких крилець. А потім угору по схилу, затуляючи небо, покотилася чорна хмара — то кружляли‑вирували якісь дивні комахи. «Та це ж мікроботи», — зрозумів Фелікс, інстинктивно падаючи на землю. Так само, як і шипоботи, «комахи» пролетіли повз хлопця, хіба що двійко з них заплуталося у волоссі й лоскотало, намагаючись вибратися. Та ось хмара зникла за пагорбом, і Фелікс обережно звівся на ноги. Що за чортівня? Замість джамперів на ногах знову були звичайні черевики. Утім, хіба не байдуже? За кілька кроків він уже видерся на верхівку пагорба.

Унизу, під ногами, простягалася Варшава. Небо хмурилося, тож і місто здавалося так само темним і похмурим. Он купчаться хмарочоси, до них туляться сірі споруди, дещо менші, а з усіх боків їх оточують зовсім маленькі будиночки. Ну, а навколо темного міста хитаються величезні дерева.

Раптом над головою, високо вгорі, щось спалахнуло, ніби крізь хмари прорвалася блискавка. Вона виникла з лівого боку і, схоже, націлилася просто на місто. Лише тепер хлопець почув гуркіт двигунів. Це ракета! Виринувши з‑за хмар, вона під прямим кутом валилася прямо на Варшаву.

Бум! Фелікс розплющив очі, щомиті чекаючи на вибух. Але вибуху не сталося, і він поволі повернувся до реальності. На щастя, це лише поганий сон. Хлопець перевів подих. Мабуть, останнім часом він начитався книжок та надивився фільмів про катастрофи. Зорельоти, що падають на столицю, мікроскопічні роботи, яких склепали на китайських заводах, орбітальні змови… Хлопець позіхнув, прокидаючись. За вікном — непроглядна темрява. Він потягнувся до годинника, що лежав на столику, але спросоння не міг роздивитися, котра година.

— Шоста тринадцять, — підказав Ґолем‑Ґолем, який стояв на своєму звичайному місці. — До зустрічі ще дві години і сорок сім хвилин.

— До якої ще зустрічі? — Фелікс знову позіхнув і сів на ліжку.

Десь у сонних закутках мозку наростала тривога. Зустріч, зустріч… Він увімкнув настільну лампу, і його погляд одразу впав на скриню з приладами, залишену вчора просто на підлозі. Раптом спогади лавиною хлинули на нього. Новорічна вечірка у Ґілберта й ракета, яка стартувала за дивних обставин, шалена втеча крізь лісову чащу, гелікоптери і таємні агенти, пошуки геніального математика і шипоботи з мікроботами, врешті‑решт візит до анахрону, а потім — у астрономічну обсерваторію… Все це було вчора. А сьогодні… сьогодні з Нетом і Нікою він мав навідати базу шипоботів і зробити останню відчайдушну спробу змінити траєкторію польоту ракети. Якщо не вийде, то ракета впаде на Варшаву із руйнівною силою великої авіаційної бомби. Бум!

— От халепа… — Фелікс миттєво прокинувся. — Це був не сон!

— Я не можу ані підтвердити, ані спростувати, — відповів робот. — Твого мозку немає в мережі.

— Це дуже мені втішає, — Фелікс скочив на ноги. Сон як рукою зняло. — Щиро кажучи, це єдина річ, яка мене зараз тішить.

Перспектива перехитрувати невідомо як і невідомо кого, причому цей дехто має невідомі наміри та, імовірно, надзвичайні можливості, підбадьорила хлопця дужче за міцну каву. Він хутко умився, спорудив собі бутерброд і, жуючи на ходу, спустився до підвалу. Тут, унизу, він стояв у повній тиші, доїдаючи бутерброд і намагаючись зібрати думки до купи. У цьому рівнянні невідомих було більше, ніж відомих, а раптом він помилиться? Про це страшно й подумати.

Фелікс проковтнув останній шматок і оглянув скриню з інструментами. Вона важила під сімдесят кілограмів, тож її мусить нести Ґолем‑Ґолем. А як серед білого дня провести вулицями міста велетенського двохсоткілограмового робота? Ще одна проблема, про яку він не подумав у вчорашній метушні.

Фелікс підійшов до скрині й відкинув кришку. Металошукач, лопата, брезентовий мішок, дистанційно керований робот Компактер, військовий пайок на випадок, якщо вони застрягнуть там на весь день, та багато інших, безсумнівно дуже цінних речей. Але яка з них пригодиться, коли зіткнешся з невідомим?

Він роздратовано закрив скриню. Від усього цього жодної користі! Так само сюди можна додати, приміром, дриль із комплектом свердл, і що тоді? Він замислився. Може, справді взяти дриль, про всяк випадок? Ні, це вже занадто. Якщо весь військово‑ремонтний завод прихопити, і то навряд чи допоможе. Треба добряче подумати. Бум!

Фелікс поглянув на стіну підвалу. Десь там за нею, глибоко під землею, робот свердлив тунель і час від часу подавав звуковий сигнал — щоб нагадати про себе.

Хлопець увімкнув комп’ютер і через Net.com викликав Нета. Друг відповів лише за хвилину. У віконці з’явилося його заспане обличчя зі слідами від подушки. Волосся, зазвичай було розпатлане врізнобіч, зараз сторцювало тільки вправо. Наче його заскочив сильний бічний вітер.

— Розбудив? — запитав Фелікс.

Нет закліпав очима. Потягнувшись за пляшкою, він зробив два ковтки води і відповів:

— Звідти така думка, старий?

— Я тут все проаналізував і дійшов висновку, що всі наші попередні приготування були марні. Якщо їдеш кудись, але точно не знаєш, куди саме, хіба варто брати із собою акваланг, снігоступи чи парашут. Я маю рацію?

— Тобто? Що ти маєш на увазі?

— Якщо ти не маєш жодного поняття, де знаходишся, то береш мінімальний комплект, — терпляче продовжував Фелікс. — Маска для пірнання не стане тобі в нагоді в Антарктиді. Це буде лише зайвий тягар.

— Ну, і що ж робити? — Нет знову засинав.

— Хтозна, — Фелікс підвівся і пішов у кінець кімнати, відтак повернувся до монітора. — Я просто розмірковую вголос. На висоті п’ять кілометрів тиск повітря майже вдвічі нижчий, аніж на рівні моря. Тому тертя падаючої ракети збільшуватиметься в міру зниження орбіти, але основне гальмування розпочнеться саме на п’яти кілометрах. — Фелікс замислився. — Так принаймні я думаю. Я не знаю, у кого уточнити.

— Ага, то що з цього? Як це нам допоможе?

— А так, що в нас є трохи більше часу, аніж ми гадали. На кілька годин більше. Якщо ми не змогли змінити траєкторію польоту ракети раніше, то зараз це нічого не дасть. Щось важитимуть останні хвилини падіння.

— Ти точно знаєш, чи це просто твоє припущення?

— Припускаю… що знаю. Зараз ракета летить зі швидкістю десь двадцять тисяч кілометрів на годину. Із такою швидкістю трасу Ґданськ–Варшава ти подолав би за якусь хвилину.

— Потяг проходить цю трасу за п’ять годин. І що з того?

— Якщо в нас не вийшло змінити траєкторію польоту ракети, то зараз вже запізно. Якщо це і можна зробити, то лише на останніх кільканадцяти хвилинах. Я кажу про останнє коло. Зараз повне коло — це менше, ніж півтори години.

— Я й досі не розумію, до чого ти хилиш.

— Якби я знав, то не збирався, а вже був там. Нам потрібно поговорити.

— Але ж ми й так говоримо…

— Не так! Особисто. Ми домовлялися о дев’ятій поїхати до гнізда шипоботів, але навіщо туди їхати, якщо немає жодних ідей?

— Мене трохи попустило, але, наскільки я себе знаю, це не надовго. Ще занадто рано…

— Та прокинься нарешті! — не витримав Фелікс.

Нет поляскав себе по щоках.

— Ох, — він сердито подивився на Фелікса. — Не роби такого більше. — Він скувойдив рукою волосся, пригладив вліво і став більш‑менш схожий на себе. Потім зиркнув у вічко відеокамери. — Мабуть, я не повинен був цього робити на камеру… Гаразд, скоро буду, вже ось‑ось. Але ти зателефонуй до Ніки.

За годину вся трійця сиділа в кімнаті Фелікса, якщо майстерню в підвалі можна назвати кімнатою. Нет спроквола кліпав очима, бо так остаточно й не прокинувся. Локони Ніки на вигляд були не такі пишні, як завжди. Схоже, у поспіху вона не встигла їх як слід накрутити.

— Я дуже радий, що нам не треба туди їхати, — сонно пробурмотів Нет. — Ця подорож не мала жодного сенсу.

— Річ не в тому, що вона не мала сенсу, — відкарбував Фелікс. — Головне, що в нас є новенький, щойно змонтований Ґолем‑Ґолем.

— Ти серйозно? Цікаво, як би почувався Колумб, якби в 1492 році йому дали якогось нашвидкуруч змайстрованого човника?

— Я маю на увазі, що треба діяти обачно. Мушу нагадати про те, що ви й самі мусите розуміти. Існує велика ймовірність, що ракета впаде на Варшаву.

— Вона ж звідси стартувала, — мовила Ніка.

— Заплющ очі і щосили запусти камінь угору. Є чималенький шанс, що він звалиться нам на голову. Ймовірність того, що ракета впаде в будь‑якому місті, над яким пролітає, така сама. Ми про це вже говорили!

Ніка розшнурувала черевики і випростала ноги.

— Чого ти так кривишся? — спитав Нет.

— Ноги болять. Я росту, а черевики ні.

— То взуй інші.

— У мене є тільки ці. Але байдуже, говори далі.

Фелікс ще добру хвилину дивився на її черевики, після чого продовжив свою думку:

— Зараз єдиний спосіб змінити траєкторію польоту ракети — це віддати відповідну команду шипоботу на ракеті. Але перш ніж це зробити, треба розшифрувати їхній код…

— Схоже, зараз буде лекція, — Нет умостився зручніше.

— Жодна технологія не народжується з нуля, — Фелікс міряв кроками кімнату, — бо вона є наслідком попередньої технології. Приміром, щоб з’явився телевізор, спочатку мусило з’явитися радіо, перед тим — телефон, а ще раніше — телеграф. Власне, так можна дійти й до головного джерела — відкриття вогню.

— Пропусти ці етапи й одразу скажи, що ти замислив, — запропонував Нет.

— Я тільки думаю.

— Тоді принаймні припини намотувати кола. І менше балачок.

— Я намотую кола й балакаю, бо це допомагає мені зосередитися. Ніяк не можу втямити, як розвиваються технології, в якій послідовності…

— Комп’ютерні програми удосконалюються, але не розвиваються, — зауважив на це Нет. — Виходить нова версія операційної системи, а помилки залишаються ті самі. Плюс додаються нові. А кожна нова версія будь‑якої програми ще складніша, ще заплутаніша. То й що з цього?

— Ще раз кажу вам, що шипоботи й мікроботи не виникли з повітря. Технологія, яка їх створила, є продовженням якоїсь відомої нам технології.

— А якщо у творця шипоботів таємна, підпільна лабораторія?

— У сучасному світі це неможливо. Відкрий капот «Форда»[1] і побачиш там ті самі електронні схеми, що й у «БМВ». Навіть найкращі гонщики не можуть витримати змагання із пелотоном[2]. «Ролс‑Ройс» випускає найкрутіші автівки у світі, але він уже давно належить концерну «БМВ», який клепає переважно популярні автомобілі трохи вище середнього класу. От і питаю — чому не навпаки? Чому компанія, яка випускає найкращі автівки, не купує інші компанії? — Фелікс переможно подивився на друзів. — Бо той, хто виробляє більше, відповідно має досить грошей для досліджень та вдосконалення своїх технологій. І швидко випереджає решту. Те, що вони роблять, з кожним разом краще. А де виробляють багато усього?

— В Китаї, — підсумувала Ніка.

— Почуваюся, наче у школі, — визнав Нет. — А зараз неділя…

— Ш‑ш‑ш, тихо! — Фелікс підніс вказівного пальця до носа, а великого до підборіддя, відтак тричі пробігся кімнатою туди‑сюди. — Дайте поміркувати. Отже, запорукою успіху є продаж власної продукції і купівля чужої. Торгівля. Також врахуємо підтримку і розвиток науки. Штаб науковців потрібно якось фінансувати. Юристи, патенти, купівля нових технологій у інших, комерційна таємниця… Передові ноу‑хау не вдається довго утримувати в таємниці — це надто дорого коштує і тісно пов’язано з роботою інших лабораторій. Той, хто хоче працювати тільки для себе, неодмінно збанкрутує. Навіть якщо він найбагатша людина у світі. Не можна обігнати світову економіку. Будь‑яке технічне рішення швидко зістаріє.

— Ти натякаєш на те, що в шипоботах є… — Нет замислився на мить, — той самий процесор Intel чи AMD з ноутбука, який можна купити в першому‑ліпшому магазині? — Фелікс кивнув, а Нет продовжив: — І там є софт, який взяли, ну, ще звідкись? Так‑так. Дійсно, коли я складав програму для Ґолем‑Ґолема, то користувався готовими рішеннями. Без них я навряд зміг би навіть почати.

— Отже, не виключено, що метод кодування комунікаторів шипоботів теж чиєсь рішення, яке вже існує? — втрутилася Ніка.

— Саме так! — зітхнув з полегшенням Фелікс. — Ми повинні це знайти, а тоді розшифрувати їхні розмови стане значно простіше.

З‑за стіни вкотре пролунало «Бум!» Друзі аж підскочили.

— Ще не розрядився? — здивувався Нет.

— Він вмикається і вимикається, коли йому заманеться. Тато приніс пульт дистанційного управління і буде його сьогодні ловити.

— Зима — не найкраща пора року для роботи в саду. Йому знадобиться відбійний молоток.

— Гадаю, він просто хоче чимось зайнятися, — Фелікс знизав плечима. — А ми долучимося до своєї справи. Подумаємо, на чому може базуватися код шипоботського сигналу.

— Може це якийсь вдосконалений код трансляції супутникового телебачення чи управління супутниками?

— Якщо дозволите долучитися… — раптом озвався Манфред із Нетового ноутбука. — Пам’ятаєте програму «Амаіс» для аналізу військових даних? Я розмовляв із ним на цю тему. Він зібрав достатньо даних з усього інтернету і зробив висновок, що сигнал нашої ракети не що інше, як сигнал, який програмує інтелектуальні газонокосарки… китайського виробництва.

— Тобто це війна з Китаєм? — вигукнув Нет. — Нас атакував Китай? Газонокосарками? Що за дурня!

Після деяких роздумів він заявив:

— Найімовірніше, хтось поцупив у них технологію передавання цифрових даних.

— А навіщо газонокосарці взагалі щось кудись передавати? — поцікавився Фелікс.

— Річ у тім, що до комплекту газонокосарки входить блок управління, — пояснив Манфред. — Це для того, щоб її можна було легко запрограмувати. Який сенс у тому, що косарка почне косити під дощем? Або коли на газоні хтось сидить і відпочиває? Якщо в тебе великий садочок, можеш купити кілька косарок і під’єднати їх до одного блоку управління. Покриття не може бути слабким, бо садок теж не маленький. Якщо сигнал буде слабким, то він перериватиметься.

— І, звісно, цей сигнал має бути закодованим, щоб сусідня косарка не отримала сигнал з іншого блоку управління і замість газону не остригла якогось пуделя, — зрозумів Нет. — Невже в якихось косарок така крута технологія?

— Навпаки, це найслабший захист, — заперечив Фелікс.

— Зараз пошукаю в мережі, — озвався Манфред. — Але на це знадобиться певний час.

— Але газонокосарки? Навіщо брати код у виробника косарок?

— Може, для того, щоб його важче було розкусити? — припустила Ніка. — Усі шукатимуть насамперед серед військових програм.

— Саме так, — погодився Нет. — Між іншим, я б щось перекусив. Ще не снідав.

Ніка теж іще не снідала, тож усі піднялися на кухню. Нет прихопив із собою ноутбук із Манфредом, який уже шукав в інтернеті інформацію про виробників косарок.

На кухні крутилася мама — заспана, ще в халаті. Тато швидко дожовував бутерброд.

— Що на сніданок? — запитав Фелікс після привітання.

— Зараз щось придумаємо, — вираз маминого обличчя говорив, що вона залюбки повернулася б до спальні.

— Ясно. Зроблю яєчню. Будеш із нами?

— Ні, піду в ліжко. Збудіть мене за дві години.

Вона вийшла з кухні і піднялася в спальню. Тато витер рот серветкою і почав щось шукати у своїй торбі.

— Ловитимеш сьогодні крота? — запитав Фелікс.

— Ні, — сказав тато. — Їду до Інституту.

— Мій тато вже там сидить, — втрутився Нет. — Поїхав ще зранку.

— Відділ інформатики досі працює над кодом. Вони гадають, що це дозволить дізнатися точне місце падіння. В принципі, тільки в них залишилася робота.

— А в якому відділі ти зараз працюєш? — запитав Фелікс.

— З першого січня переважно у відділі аеронавтики. Для головної роботи вже запізно, але все одно мушу їхати, бо нас перевіряє Міністерство надзвичайних справ.

— У неділю теж?

— Мабуть, це одне‑єдине міністерство, якому начхати на годинники і на календарі.

Перед будинком зупинився срібний мікроавтобус. Тато накинув куртку і поцілував сина. А решті помахав рукою.

— Я залишаю вам автівку, — додав тато, перш ніж вийти за двері. — Про всяк випадок.

— Що ж то в них за перевірка? — стривожено запитав Фелікс, коли мікроавтобус рушив з місця.

— Смаж уже яєчню, — сказав Нет. — На ситий живіт краще думати.

Фелікс витягнув із холодильника яйця і став розігрівати пательню.

— Фокус полягає в тому, щоб не зруйнувати жовтки, — пояснив він, по черзі розбиваючи яйця на пательню. — Тоді спочатку підсмажиться білок, і яєчня виходить смачнішою.

Вони взяли тарілки з яєчнею і перейшли до вітальні — подивитися останні новини. Сіли на канапі, а Фелікс увімкнув телевізор.

На екрані Ілона Богуцька, вбрана в елегантний плащ, крутилася на людній вулиці, просто на тротуарі. Біля неї стояв літній чолов’яга, тримаючи на руках крихітного собаку невідомої породи. І робив те, чого не можна робити під час інтерв’ю — просто собі витріщався в об’єктив.

— Це остання прогулянка пана Мацея з його собакою, — драматичним голосом віщала репортерка. — Зараз він сяде в потяг і втече до своєї кузини в Колюшек, щоб там перечекати надзвичайну ситуацію.

— Я ж вам говорив, що їду до неї у відпустку лише в липні, — заперечив дідок.

Вираз писка собаки говорив, що він також нікуди не їде. Ілона опустила мікрофон і сердито прошипіла:

— Ми ж із вами домовлялися…

Чоловік спідлоба зиркнув на репортерку і похитав головою:

— Я не тікав із Варшави, коли на неї щодня падали десятки таких бомб. Чому я маю тікати зараз? Ходімо, Лалуре.

Він поставив собаку на тротуар і пішов. Лалур гордо подріботів за господарем. Анітрохи не засмучена, репортерка всміхнулася глядачам:

— Отакий жахливий день! Частина мешканців з переляку впала в маразм, тимчасом як ракета може впасти будь‑де і влучити у будь‑кого. І вбити!

За спиною репортерки пригальмував сміттєвіз. З вікна кабіни визирнув чоловік у синьому комбінезоні.

— Досить сіяти паніку, жінко! — закричав він. — День як день!

Друзі припинили їсти і вибухнули сміхом. Тим часом винахідливий режисер перемкнув трансляцію із вулиці на студію. Ведучий у студії висмикнув палець з носа й перелякано подивився в об’єктив.

— Та говори вже щось… — зашепотів голос за кадром.

— Аа… Ну… Е‑е‑е… — заворушився ведучий. — Отже, репортаж із огорнутої панікою Варшави вела Ілона Богуцька. Ви дивитеся «Новини та нюанси», і це спеціальна програма «Наближення тотального катаклізму». Нагадуємо, що наш мер закликав усіх жителів зберігати спокій.

На екрані знову з’явилося середмістя столиці. Оператор намагався показати огорнуте панікою місто, але всюди, куди сягала камера, в кадр потрапляли звичайні люди, анітрохи не перелякані. Тут — мами з візочками, там — пари на прогулянці чи діти, які гралися.

Фелікс підійшов до вікна і визирнув. Більшість сусідів, які вчора ввечері поспіхом вантажили свої автівки, повернулися до домівок.

— Немає ніякої паніки, — заявив він. — Якби це було влітку, то поливали б квіти.

На екрані знову виникла студія. Біля ведучого сидів худий зібганий чоловік віком за шістдесят. Ведучий представив його.

— Професор Диндала, відомий соціолог. Вітаємо, пане, — професор кивнув. — Поясніть нам, звідки в людей цей страх. Схоже, що все місто збожеволіло. Ще трохи, і люди почнуть тікати пішки, затоптуючи один одного.

Професор був здивований. Він подивився у бік, де стояв монітор із картинкою з міста, кахикнув і відповів:

— Ми, поляки, ніколи не були щурами. Хіба що трохи нерозсудливими. Варшава настільки велика, що досить хвилинку подумати, щоб дійти висновку, що тікати не варто.

Картинка на моніторі змінилася затором на трасі до Ґданська.

— Там немає снігу, — Ніка вказала на екран. — Це відео з першого дня канікул, коли всі поїхали у відпустку.

— Тобто ви вважаєте, що якась дрібка мешканців проігнорувала нечувану загрозу?

— Я висловлюся інакше: її проігнорувала більшість мешканців. Утім, ця паніка не випадкова, хтось її спровокував. Я підозрюю, що це зробили ЗМІ, які повинні були стримати, розказати…

— Ми зовсім не хочемо паніки, — урвав гостя ведучий. — Але наразі гляньмо на комп’ютерне моделювання удару. Глядачів із слабкими нервами прошу заплющити очі на десять секунд.

Анімація представила жахливу і вельми реалістичну сцену, незгірш за епізод із фільму «Армагеддон». Палаюча куля завбільшки зі спортивний зал падала просто на місто. За мить до вибуху друзі відсахнулися від екрана.

— Схоже на атомний вибух, — буркнула Ніка.

— Більше схоже на те, що телевізійники хочуть збільшити рейтинг своєї програми, — виправив її Фелікс. — А зараз пустять рекламу.

І справді, анімація плавно перейшла в рекламу пластирів, а потім один за одним показали три ролика про знеболювальні засоби. Тим часом друзі доїли яєчню.

— Далі дивитимемося? — запитав Нет. — До речі, ми про все можемо дізнатися з інтернету.

— Зачекай хвилинку, — попросив Фелікс. — Рекламі вже край.

— Рекламний блок закінчився, — ніби почувши глядачів, з широкою усмішкою підтвердив ведучий. — А я, Ромуальд Свіжий, вітаю у студії. За секунду ми дізнаємося, які місця є найнебезпечнішими в момент неминучого удару. Але перед цим трохи комерційної інформації.

Екран знову зайняла реклама, цього разу йшлося про вогнегасники. Актору вдалося загасити палаючий будинок так швидко і вправно, що навіть штори вціліли і стіни не почорніли.

— Отже, це програма «Наближення тотального катаклізму», — усміхнувся ведучий, — а її спонсор — виробник вогнегасників «Крістіна Плюс».

— Це вже занадто, — скривився Нет.

— Мабуть, усе це відзняли лише для того, щоб люди з переляку купляли пластирі та вогнегасники, — здогадалася Ніка.

— Вимкніть це…

— За мить ми почуємо звернення міністра надзвичайних справ, — сказав ведучий, отож друзі знову зосередилися на екрані. — Але спершу поглянемо, що коїться в охопленому панікою місті. Ілоно, чуєш нас?

— Так, Ромуальде, дуже добре, — цього разу репортерка стояла на тлі кущів, де ніхто не міг випадково потрапити у кадр і висловити свою думку. — Прогулюючись містом, я випадково зустріла професора Наконечного, фахівця в галузі будування.

— Будівельних конструкцій, — поправив її хтось за кадром.

Камера пересунулася ліворуч і показала кремезного чоловіка. Зовні він дійсно був схожий на будівельника.

— Ну, так, — погодилася репортерка. — Наскільки жахливим буде знищення згідно з вашим прогнозом?

— Ракета може зруйнувати старий будинок, проте сумнівно, що вона пошкодить сучасні залізобетоні конструкції. Щонайбільше буде зруйновано кілька поверхів.

— Яке місце, на вашу думку, є найбезпечнішим, щоб перечекати неминучу катастрофу? Може, бомбосховище?

— Гадаю, найкращий варіант — власне помешкання, — відповів експерт. — Немає найбезпечніших чи менш безпечніших місць. Підвали будинків не кращі за горища чи підземні переходи. Що буде після падіння ракети, абсолютно невідомо. Може, все закінчиться лише феєрверком і знищенням газону.

— А скільки людей може загинути?

— Розраховуємо на те, що ніхто не загине.

— Але якби ви мали спрогнозувати… — тиснула репортерка.

— Що я можу сказати? — будівельник розвів руками. — Троє людей? Тридцятеро?

— Дякуємо, — Ілона повернулася до камери. — Як ви чули, на думку експертів, загине від трьох до тридцяти нещасних.

Експерт хотів був заперечити, але на екрані знову з’явилася студія.

— Професор Диндала має іншу думку.

Експерт поглянув на нього з таким виразом обличчя, наче хотів сказати: «Справді?» . Він кашлянув і промовив:

— Ну, може триста…

Ведучий непомітно підняв олівець і показав ним вгору.

— А… — зрозумів його експерт. — Швидше за все, три тисячі.

— А де краще перечекати неминучу катастрофу?

Цього разу гість не знав, як треба відповісти.

— А найкраще перечекати неминучу катастрофу перед телевізором, разом із програмою «Новини та нюанси», — радісно промовив ведучій. — Ну, і тепер на зв’язку Міністерство надзвичайних справ; послухаємо промову міністра Якуба Познера.

На екрані з’явився міністр надзвичайних справ. Друзі витріщилися в телевізор. За мить вони зрозуміли, що це повтор вчорашнього матеріалу, який вони вже бачили.

— Але спробуймо оптимістично дивитися в майбутнє, — знову всміхнувся телеведучий. — А в студії наступний гість — головний редактор щомісячника «Некрополітан».

— Вітаю, — чоловік, вдягнений в ідеально чорний костюм, кивнув. На лацкані у нього викрашався значок — маленька срібна лопатка. — Ми оптимістично дивимося в майбутнє. Очікуємо на зростання продажів на п’ятнадцять відсотків.

— Щось вони мутять, — зітхнув Нет.

— Вони нічого нового не дізналися, — підсумував Фелікс і вимкнув телевізор.

Друзі повернулися на кухню.

— Горланю вам на повну силу, — від порога привітав їх Манфред із ноутбука на столі. — Уже хотів телефонувати.

— У тебе щось є? — Нет схилився над екраном.

— Я знайшов оригінальний софт, що управляє косарками. Програма дуже непроста. Можливо, раніше вона використовувалася для управління більш складними машинами. Наприклад, безпілотний екскаватор. Я знайшов логотип виробника. Це якась польська фірма. — За мить Манфред змінив тон: — Вам щось говорить назва «ІНД»?

— Інститут надзвичайних досліджень? — одночасно вигукнули друзі.

— Схоже, виробник розумних газонокосарок купив код цифрового сигналу разом із програмою Інституту. Тож в Інституті має бути алгоритм, тобто принцип, за яким кодується цифровий вміст. Якщо ми його дізнаємося, то завдання спроститься. Знаючи алгоритм, ми розшифруємо сигнал за лічені години замість року.

— Ага, нумо тепер шукати чорну кішку в темній кімнаті, — зітхнув Нет.

— А раптом у Міністерстві вже про це відомо, і саме тому влаштували цю перевірку? — припустив Фелікс. — Може, в Міністерстві вважають, що цей витік даних з Інституту?

— Нині у світі використовується кільканадцять видів кодів, але навіть найпростіші з них значно кращі за ті, що використовувалися в німецькій «Енігмі». Над розшифруванням сигналу «Енігми» кільканадцять років ламали голову найкращі криптологи. І вдалося це зробити саме полякам[3].

— Сьогодні такий шифр зламають за кілька секунд, — зітхнув Нет. — Наша проблема набагато серйозніша.

— Але ж у нас є софт косарки, — нагадала Ніка.

— Сигнал кодують за допомоги ключа, і цей ключ потрібен для декодування. Нагадую, що ключ — це рядок знаків… Утім, не будемо зараз про це. Головне, що в нас немає цього ключа, а кодування передачі даних до косарок трохи подібне до кодування шипоботів. Імовірно, у шипоботів остання версія софту з косарок.

— Це вже щось, — оцінив Нет.

— Цього замало. Навряд чи ми знайдемо відповідний ключ, але якби ми знайшли відповідний алгоритм, то це вже було би щось.

— Це так само, як відмикати складний замок у дверях без ключа. Легше це зробити, коли маєш ідентичний замок, який можна розібрати й побачити, як він працює.

— Саме так. Алгоритм — це інструкція для створення коду. І для створення ключа. Це ніби нам дісталася ретельно намальована схема замка.

— Але проблема у тому, що цей алгоритм сидить собі десь на захищеному сервері, на найнижчому рівні Інституту, — Фелікс потер підборіддя. — І дістати його можна… Гм… Навряд чи можна його дістати. Хіба що твій тато має відповідний доступ.

— Він же працює там зовсім недавно, — похитав головою Нет. — І в нього немає таких повноважень. Нещодавно він згадував, що хоча й керує відділом, але права доступу в нього більш обмежені, ніж у заступника.

— Ми можемо йому сказати, в чому справа, — втрутилася Ніка. — Він знайде когось, хто має ці повноваження.

— Гадаю, тато нам не повірить, — Нет скривився від самої думки розповісти татові про події останніх трьох тижнів. — І дуже сумніваюся, що хтось йому повірить.

— Перше, що він спитає: «Звідки ви знаєте про той алгоритм?» , — мовив Фелікс. — Що йому сказати, щоб це всіх влаштувало?

— Це дуже важлива справа, — наполягала Ніка. — Залишилося десять годин. Пізно вагатися.

Нет зітхнув, витягнув телефон і набрав номер.

— Немає зв’язку, — зрадів він. — Тато або під землею, або знову увімкнули отой глушник телефонів.

— Зателефонуй до Інституту, — порадив Фелікс. — Вони перемкнуть тебе на внутрішній.

Нет набрав знайомий номер.

— Інститут надзвичайних досліджень, інтелектуальна секретарка номер двадцять вісім. Чим можу допомогти?

— Доброго дня, це Нет Білецький. З’єднайте з відділом інформатики.

— Прошу ввести код авторизації.

— Е‑е‑е…

— Код неправильний.

Нет урвав зв’язок.

— Зазвичай додзвонитися легко, — здивувався Фелікс. — Схоже, що в них там справжня паніка. Може, це й добре… Наших старих могли б сприйняти за шпигунів. Якщо катастрофа буде серйозною, то одразу почнуть шукати винних. А якщо згадають всі наші попередні подвиги (я маю на увазі негаразди з пічкою Ґілберта), то всі репортери та прокурори причепляться до нас. Тобто, до наших старих. До речі, у твого тата і так немає доступу до найсекретніших даних, тож він навряд чи нам допоможе.

— Чи не звернутися до поліції? — запропонувала Ніка. — Розповімо про ці коди, про решту, вони нам повірять.

— Офіцере, я бачив НЛО у формі дивана, — передражнив її Нет.

— У тебе є ліпша ідея?

Нет зловісно посміхнувся. І Фелікс одразу впізнав цю посмішку.

— Невже ти вирішив влізти до однієї з найзахищеніших комп’ютерних мереж Європи?

— Це спадало мені на думку, — визнав Нет. — Якщо це врятує один з варшавських газонів. А чому ти питаєш?

— Не переймайся. Зараз я прокинусь і зателефоную до тебе, щоб спитати, чи є в тебе якась ідея.

— Користуючись твоєю манерою висловлювання, маю повідомити, що в мене дійсно наклюнулася ідея. Але проблема ось у чому. Хай який вправний із мене хакер, але я не зможу дистанційно вставити штекер у розетку. Це безпека класу нуль. Треба увійти туди фізично, щоб щось зробити.

— Звідки ти знаєш про розетку?

— Припускаю, — Нет широко всміхнувся. — Знову ж таки, користуючись твоєю манерою…

— Ну, а коли дійсно так, хіба можна туди потрапити? Це як на ринку купити капусту без черги. Розкажи, як це зробити, а тоді поговоримо про вхід на найнижчий рівень Інституту.

 — Отак одразу про найнижчий? — Нет стенув плечима. — Гадаю, що на найнижчому у них напевне винний льох.

— Я серйозно.

— З міркувань безпеки існує або сервер з найсекретнішими даними, відключений від мережі, або дані зберігаються на зовнішньому носії, яким користуються тільки за гострої потреби. Ти бачив перший фільм із Томом Крузом «Місія нездійсненна»?

— Безсмертний вентиляційний отвір у стелі, — сказав Фелікс. — Я не розраховував би на це. У тому самому фільмі гелікоптер влетів до Євротунелю завширшки чотири, ну, може, п’ять метрів. Це визначає рівень реалізму.

— Ти чіпляєшся до деталей. Я говорю про саму ідею.

— Отже, що далі?

— Далі практично суцільна імла. Треба вигадати, як це зробити.

— Рівень мінус сім, — відізвався раптом Манфред. — Сервери з супертаємними даними розташовано в будівлі «Б»  на рівні мінус сім.

— У нас був доступ до мінус третього рівня, — нагадав Фелікс. — І то в будівлі «А». Нам потрібен хтось, хто зараз в Інституті і має необмежений доступ. Гм… Ймовірно, і сам директор немає таких повноважень. Може, шеф відділу інформатики?

— Ґуберт Моллер, — додала Ніка. — Ми лише його знаємо, але навряд чи він має такі повноваження.

— А от, приміром, Ромарінф! — вигукнув Нет. — Робот маркування та інформування. Пам’ятаєте? Жовтий такий, із некерованим принтером? Він усюди крутився. Може, й має доступ на мінус сьомий рівень.

— Ти хочеш попросити про допомогу робота з роздвоєнням особистості? — запитав Фелікс. — З ним буде великий клопіт. Він друкує все, що думає, ти забув? Буде прикольно, коли усюди будуть розклеєні стрічки із записом нашої роботи.

— Ми знаємо ще тільки Обпопіда. А це непривітний нечема, відмовився нам допомагати. Також не годиться.

— Навіть не знаю, як до нього підступитися.

— А це я можу владнати, — втрутився Манфред. — Усередині Інституту електрогітимація працює, як комунікатори. Кожна має номер, і за їхньою допомоги можна спілкуватися. Усі роботи теж мають такі номери. Досить найменшого рівня доступу, щоб отримати список цих номерів.

— Але в нас немає і такого найменшого рівня доступу, — зауважив Нет.

— Хтозна, можливо, і є… — Фелікс підвівся. — Нумо, за мною.

Вони спустилися в підвал і привіталися з Ґолем‑Ґолемом, який стояв у кутку. Фелікс висунув шухляду й витягнув звідти ідентифікатор із чіпом, логотипом ІНД і підписом «Фелікс Полоній» під світлиною.

— Ми отримали їх під час останнього візиту до Інституту, — сказав Фелікс. — Тут є номер. Раптом він досі актуальний?

— Але тоді вони дізнаються, що це ти, — стривожилася Ніка.

— У разі чого скажу, що хотів перевірити номер тата.

Нет відкрив сайт Інституту й натиснув «Контакти» в меню. Висвітлилося кілька номерів телефонів та електронних адрес. Він подивився на ідентифікатор Фелікса. Під прізвищем було розміщено дев’ятизначний номер. Але на сторінці не було місця, куди потрібно було його ввести.

— Це було б занадто просто, — Нет поглянув на ідентифікатор. — У мене є вдома зчитувач чипів… Але це занадто ризиковано.

Нет, не питаючи дозволу, сів у Феліксове суперкрісло, розім’яв пальці, як піаніст перед концертом, і затарабанив по клавішах ноутбука. Фелікс із Нікою вже звикли до цього й не намагалися хоча б щось зрозуміти. За хвилину Нет відкинувся на спинку крісла і з гордістю вказав на екран.

— Список є, але немає як зателефонувати на ці номери.

— Як ти це зробив? — здивувалася Ніка. — Ти вдерся на сайт Інституту?

— Не вдерся, а інтелігентно обшукав. Цей документ не було закодовано. Це лише кілька відкритих номерів. Приміром, ось Ромарінф, — Нет вказав на один рядок цифр. — Зараз нам потрібен хтось розумніший, хто зможе використати цей номер. Тобто у нас є номер телефону, але ми не маємо телефону, з якого можна зателефонувати.

— У мене є такий друг, — усміхнувся Фелікс. — Він трохи знається на комп’ютерах. Він навіть написав програму штучного інтелекту. Здогадуєшся, про кого я?

— Так, у мене є ідея, — Нет замислився. — Вона настільки проста, що аж страшно. Чесно кажучи, Net.com був створений мною за зразком інших комунікаторів, я не вигадував з нуля. Він має лише кращу безпеку, і це вже мій внесок. Система зв’язку всередині Інституту теж використовує готові рішення. А ідея має вигляд більш‑менш такий, щоб з’єднатися з Інститутом за допомогою Net.com. Принаймні теоретично я не бачу в цьому перешкод.

Він знову почав клацати.

— Манфреде, ти мені потрібен.

— Чекаю і вже готовий.

— Знайди адресу відповідного серверу Інституту.

— Ти гадаєш, що ззовні можна туди потрапити? — запитав Фелікс. — Отак запросто?

— Електрогітимація мого старого працює з дому.

— Я не замислювався над принципом її дії, — визнав Фелікс. — Ймовірно, вона підключається до бездротової мережі або GSM.

— Маю адресу, — сказав Манфред. На екране з’явився рядок літер. — Протокол передавання даних майже такий самий, як у Net.com.

— Я б сказав, раз плюнути, — Нет вписав адресу і залогінився за номером з ідентифікатора. Усе вийшло з першої спроби. А потім вписали і номер Ромарінфа.

За мить на моніторі виник рядок:

«Ромарінф. Чим можу допомогти?»

— Справді, раз плюнути, — Нет недовірливо похитав головою і написав:

«Ромарінфе, наші вітання. Це Фелікс, Нет і Ніка. Пам’ятаєш нас?»

На екрані блимав тільки курсор. Коли друзі вже втратили надію на відповідь, робот подав ознаки життя:

«Аякже, пам’ятаю. Я влаштував вам екскурсію Інститутом… Пробачте, в мене трохи зависла база даних з датами, тож я точно не скажу, коли саме це було».

«Десь зо два місяці тому, — уточнив Нет. — Ми відвідували відділ машин та архів. Як ся маєш, як твої справи?»

«Мало роботи останнім часом. Не викликають мене для маркування».

— Тільки не згадуй про принтер, — шепнула Ніка.

«А як там твій принтер?» — Нет ніби й не чув.

— Ну, я ж просила тебе…

«Давно нічого не друкував. Мало роботи…»

«Немає чого маркувати?»

«Не викликають мене».

— Він не в гуморі, — сказав Нет. — Вигадайте щось! Як його умовити нам допомогти?

— Може, просто попросити? — сказала Ніка.

— Йому добре відомо, що входить до його обов’язків, і чого він не мусить робити, він теж знає. Але програма ШІ програмує себе на підставі імпульсів із зовнішнього світу. Ну, тобто його можна перепрограмувати розмовою. Якщо тільки він уміє… Добре, спробуємо.

«Ти чув про ракету, яка загрожує Варшаві?»

«У мене немає доступу до зовнішньої інформації. Іноді я просто завантажую оновлення системи».

«Сьогодні ввечері на Варшаву впаде ракета. Можуть загинути люди. І кілька роботів».

«Мені прикро».

«Ми хочемо цьому запобігти. Тому потребуємо твоєї допомоги».

— Що ще йому написати? — замислився Нет.

— Просто напиши правду, — відповіла Ніка.

— Напиши йому ось що, — сказав Фелікс. — Мовляв, на рівні мінус сім є щось таке, що може запобігти катастрофі.

Нет поглянув на Фелікса, відтак на Ніку і сказав:

— У цьому світлі від монітора ви схожі на зомбі.

— Пиши мерщій, бо він зараз надумає собі, що ми замислили щось погане, — підштовхнув його Фелікс.

— Ми і справді дещо замислили… — буркнув Нет і заклацав по клавіатурі, описуючи загрозливу ситуацію у всіх деталях.

Ромарінф хвилину мовчав, потім написав:

«Згода. Справа серйозна. Спробую допомогти. Але в мене одна умова. Потім я позначу це місце як небезпечне».

«Ок, якщо не згадуватимеш про нас».

«Принтер давно мовчить. І в мене якась проблема з електроприводом. Щось там заклинило».

Фелікс заплющив очі й похитав головою.

— Занадто просто все вдалося, — буркнув він, — це підозріло.

«Ти можеш щось зробити з приводом?» — написав Нет.

«Спробую. Тут дуже темно. А в мене не працюють прожектори».

«Може, розрядилися батареї? Перевір їх».

«Неможливо перевірити. Датчики теж не працюють. Не працюють датчики електроприводу. І принтер не працює».

Ніка поклала долоню на плече Нета.

— Тепер я втямила, — прошепотіла дівчина, — він на складі металобрухту і навіть не здогадується про це. Ми просто розбудили його.

— Невже вони його не вимкнули? — обурився Нет. — Людська бездушність не має меж!

Він хвилинку розмірковував, відтак написав:

«Спробуємо іншим разом. Зараз відключаюся, до наступного зв’язку».

«Прийняв. Прощавайте, білкові! До наступної зустрічі».

Нет урвав зв’язок і похитав головою.

— Сумно…

— Але це не змінює того, що в нас досі проблеми, — нагадав Фелікс. — Залишився тільки Обпопід.

— Місія приречена на невдачу.

Бум! — пролунало з‑за стіни. Друзі аж підскочили.

— Нема чого розмірковувати, — Нет вписав номер Обпопіда. — Так і так не вдасться, але варто спробувати.

На екрані з’явився напис:

«Я не знаю твого ідентифікатора».

«Це Фелікс, Нет і Ніка, — написав Нет. — Пам’ятаєш нас?»

«На жаль, так. Мали неприємність познайомитися у вересні минулого року. У вас немає повноважень на використання цього зв’язку».

«Це єдиний спосіб зв’язатися з тобою. Ти єдиний, хто може допомогти».

«З великою радістю хочу повідомити, що мені не можна продовжувати цю розмову».

— Роз’єднався, невіглас, — промовив Нет. — Принаймні ми спробували.

— Спробуємо ще раз, — сказав Фелікс. — Тільки потрібно вигадати перше речення, яке втримає його від роз’єднання.

— Може, я спробую? — запропонував Манфред.

— А чи не краще таки побалакати з твоїм татом? — озвалася Ніка. — Врешті, там сидять розумні хлопці, які вирішують ту саму проблему, що й ми. Тобі навіть не потрібно розповідати йому всю історію. Тільки поясни нашу ідею, а вони зроблять решту.

Нет наморщив лоба.

— Подумайте над цим, — наполягала дівчина, — а я поки зроблю нам чаю.

— Я вже і сам не знаю, — тихо буркнув Фелікс, коли вона вийшла з підвалу.

— А як сказати тільки про кодування сигналу? — замислився Нет. — Мабуть, доведеться розповісти все: про базу шипоботів і мікроботів, якими керують з орбіти.

— І про наш анонімний лист, відправлений до Міністерства надзвичайних справ. Нас одразу розшифрують, наших старих запроторять до в’язниці, а Ніка втратить свою домівку, — закінчив Фелікс. — Ми не можемо цього зробити. Тему закрито.

Нет кивнув і знову вписав номер Обпопіда.

«Полоній та Білецький, ви знову втягуєте мене в підозрілі справи?»

— Я спробую, — Фелікс схилився над клавіатурою і написав:

«Перший закон робототехніки забороняє тобі від’єднуватися».

«Дивні люди намагаються мене шантажувати? Я знаю перший закон робототехніки: «Робот не може завдати шкоди людині чи своєю бездіяльністю допустити, щоб людині завдали шкоди». Тільки це. Ані слова про обов’язкове продовження неприємної розмови».

Фелікс жестом зігнав Нета з крісла, зручно вмостився і написав:

«Сьогодні ввечері на Варшаву впаде ракета. Можуть загинути люди».

«Мені дуже прикро, але протиповітряна оборона не входить в межі моєї компетенції».

«Ми знаємо, як зупинити ракету. Тільки ти можеш нам в цьому допомогти».

«Шваброю та відром? Ви проявили низькоякісне почуття гумору».

«В будівлі «Б», на рівні мінус сім, лежить диск із секретними даними. Вони дозволять нам змінити траєкторію ракети».

«Уявімо на мить, що я розгляну можливість обмеженої співпраці. Звідки мені відомо, що ви не безсоромні злочинці і не плануєте якийсь злочин?»

«Бо зараз ракета націлена на Варшаву. Кожна інша траєкторія буде кращою».

Коли за хвилину прийшла Ніка з тацею, на який стояли три чашки, хлопці зустріли її з широкими переможними усмішками.

Обпопід був великим синім роботом на гумових гусеницях. Він нагадував трохи карикатурну модель сміттєвозу та жукоподібної комахи. Був заввишки півтора метра, стільки ж і завдовжки, а завширшки ледь сягав пів метра. Більша його частина була овальним баком, який іззаду закінчувався дивною конструкцією держаків, щіток та еластичних трубок. Спереду, трохи нижче від бака, з корпусу виступав купол із двома об’єктивами та антеною. Вздовж корпусу з обох боків були складені руки, які закінчувалися трипалими долонями.

Робот їхав порожнім коридором глибокого підземелля Інституту надзвичайних досліджень. Його опущена донизу щітка збирала з підлоги невидимий бруд. Якби хтось, хто знав Обпопіда, придивився до нього уважніше, то помітив би, що робот сьогодні дивно поводиться — крадеться вздовж стін, нервово озирається і пришвидшує хід, проминаючи чергові двері. Крім того, ще й щохвилини змінює насадки для прибирання.

Коли з‑за рогу вигулькнув занурений у свої папери науковець, робот виконав різкий поворот і сховався в ніші. Точніше, сховалася тільки його невеличка частина, а решта стирчала в коридорі. Це було дивно, адже Обпопід не був шпигунським роботом. Його запрограмували для прибирання, і тільки це він робив добре. Науковець пройшов повз великий зад робота, навіть не звернувши на нього уваги. А тим часом голова машини, тобто купол з об’єктивами, уважно спостерігала за чоловіком. Науковці, які працюють в Інституті, так звикли до роботів, що кружляли коридорами, що навіть не помічали їх. Якби Обпопід мав бодай краплину емпатії[4], то зрозумів би це.

Врешті‑решт науковець зник у глибині коридору. Відтак робот, у якого штучна душа з переляку гулькнула у п’яти, під’їхав до ліфта. Через нез’ясовані гідравлічні причини руки в нього тремтіли, але він спромігся натиснути на кнопку долонею, хоча запросто міг визвати ліфт дистанційно. Щойно двері розсунулися, він рушив уперед, але раптом зупинився. Двоє чоловіків у ліфті звернули на нього увагу, лише коли почули пищання гусеничного ходу.

— Що з тобою? — запитав один. — Нумо, заходь, усі помістимося.

Робот тупо витріщався на них своїми об’єктивами, але цифровий переляк людьми не розпізнається. Врешті він здригнувся і заїхав у ліфт, майже уперся у стіну і завмер, утупившись у шліфовану сталь.

— Який поверх?

— Мінус сім.

— Пилосос, що причаївся, і швабра, що сховалася, — прошепотів Нет.

— Нічого путнього з цього не вийде, — Фелікс похитав головою.

Він дивився на екран ноутбука, де у віконці відбивалися зображення з камер робота: зараз це була стіна ліфта.

— Чому? Він добре тримається.

— Ці диски, чи те, що вони там тримають, не лежать на полиці, як альбом з марками. Щойно наш пилосос ухопить перший‑ліпший диск, негайно спрацює сигнал тривоги.

— У нас немає кращих ідей, а час спливає.

— А що ж ви збираєтеся робити потім? — запитала Ніка. — Ну от, ми отримаємо інструкції для кодування цифрового сигналу шипоботів, так? І тоді ви складете програму зміни траєкторії польоту? А як же відправити її до шипоботів — туди, на орбіту?

— Та щось уже зметикуємо, — заспокійливо сказав Фелікс.

Компанія принишкла; усі мовчки сиділи на стільцях, і один лише Фелікс розкошував у кріслі. Зимовий день сплинув, і надворі швидко смеркалося. Крихітне віконце ледве пропускало світло, а ще небо над Варшавою щільно закрили хмари.

Дівчинка ковтнула чаю і поцікавилася:

— Ви навіть не розглядаєте іншого способу це вирішити? Ну, легальним шляхом?

— Ні, — відповів Нет, — бо тоді буде ще більше проблем.

Двері ліфта розсунулися, і робот позадкував у сірий бетонний коридор. Він роззирнувся навсібіч і лише тоді вирішив скористатися планом будівлі, яким послугувався щодня. Потрібні були треті двері праворуч, а то були найтовстіші сталеві двері із кодовим замком.

У коридорі не було ані душі, та Обпопід про всяк випадок вирішив постерегтися і тишком‑нишком їхав уздовж стіни. Наближаючись до сталевих дверей, він скинув швидкість і останні метри подолав у темпі кульгавого равлика. Він непомітно зиркав на камеру під стелею, хоча її наявність мало що змінювала, бо кожен робот і кожна людина на території Інституту були оснащені радіомаячками.

З міркувань безпеки код до цього замка не можна було ввести дистанційно. Обпопід знайшов у своїй базі даних актуальний код і набрав його на панелі механічним пальцем. Двері з шипінням розсунулися. Робот трохи проїхав вперед і зупинився, помітивши націлену просто на нього камеру. Це так його сполошило, що лише попереджувальний звуковий сигнал змусив зрушити з місця. Сталеві стулки зачинилися.

Утім, боятися не було чого — за столом з комп’ютером сидів лише вусатий охоронець. Він люб’язно помахав роботу, і той у відповідь швидко хитнув головою. Окрім стола з охоронцем, у приміщенні виявилися ще три сталеві комоди і стелаж із теками та дошка з інструкціями. Ліворуч від стола — ще одні двері з броньованого скла і, на жаль, також із кодовим замком. Далі в напівтемряві причаїлися рівні ряди серверних шаф.

Обпопід не знав, що тепер робити. Він уже встиг кільканадцять разів пожалкувати, що зважився на таку місію. Але просто стовбичити посеред кімнати теж було небезпечно. Охоронець зачитався книжкою, але за хвилину чи дві зверне увагу на дивного робота і щось запідозрить. Тому Обпопід зібрався із своїм електронним духом, увімкнув пилосос і, встановивши потужність всмоктування на максимум, засовав щіткою під ногами охоронця. Чоловік підняв ноги, потім відсунувся разом із кріслом. Робот продовжував кружляти навколо, отож охоронець не витримав і, відклавши книжку, звівся на ноги.

— Розімну кістки, — заявив він.

Чоловік набрав код і за хвильку зник за сталевими дверима. Щойно Обпопід залишився сам, то вимкнув пилосос і завмер у цілковитій тиші. У його численних кварцових ланцюжках, схованих під сталевим корпусом, кипіла невидима боротьба. З одного боку, то були головні закони робототехніки, а з іншого — щоденні норми, які регулювали його рутинну працю ОБслуговування ПОверхні ПІДлоги.

— Що він робить? — Нет прикипів до монітора.

Відтак нахилився над ноутбуком і написав:

«Не стій так! Він зараз повернеться».

Відповідь прийшла миттєво:

«Легко говорити тому, хто гріє дупу в теплому кріслі далеко звідси. Я навіть не знаю, для чого так ризикую. Мені вже надійшов запит від сервісної служби. Мене розкусили!»

«Може, біда в тім, що ти повзеш вздовж стін, як тринога жирафа? Вони просто намагаються діагностувати твою несправність і полагодити. Поводься як завжди, нормально».

«Ваше визначення нормальності відрізняється від мого. До того ж тут є ще один кодовий замок».

«Припини ці балачки. Ліпше перевір шухляди».

— Навіщо лізти до шухляди? — здивувалася Ніка. — Ти ж не думаєш, що код доступу до таємного місця просто так лежатиме в якійсь шафці?

— Системи безпеки постійно вдосконалюють, — пояснив Нет. — Для захисту використовують шістнадцятизначне гасло, яке змінюють щотижня, і ніхто, жодна людина не здатна їх запам’ятати. У підсумку код просто записують на папірцях. А це те саме, що покласти ключ під килимок.

Хай там як, але Обпопід вирішив діяти. Незадоволений, він застогнав гідравлічною помпою, потім скрипнув трансмісією і таки зрушив з місця. Спершу він об’їхав стіл і відсунув горішню шухляду. Так і є: він побачив папірець із кількома рядками чисел, написаних від руки. Числа в першому рядку були шестизначні, у другому їхні значення було важко порахувати, до того ж усі вони розташувалися у випадковому порядку.

Про всяк випадок Обпопід запам’ятав весь вміст папірця, хоча знав, які з виду ті актуальні коди: короткі — до скляних дверей, довші — до внутрішньої мережі. Робот вибрався з‑за столу, під’їхав до дверей і набрав шестизначний код. Двері відчинилися, а Обпопід від надлишку емоцій аж засопів насадкою пилососа. Він іще ніколи не переступав цей поріг. Ця частина прибиралася електростатично, а якщо не допомагало, то порядкував тут сам охоронець.

Коли увімкнулося світло, робот роззирнувся. Він не очікував, що у приміщенні так тісно. Тут стояло три сервери завбільшки з холодильник, а одна стіна була заставлена стелажами із замкненими за склом маленькими коробочками, де лежали жорсткі диски або інші носії даних. Обпопід озирнувся на сталеві двері, але охоронець і досі десь гуляв. Зрештою, якби він повернувся, тут уже волала б аварійна сигналізація.

Обпопід замкнув за собою скляні двері, відтак рушив у бік стелажів, дістався до серверу і… виявилося, що прохід занадто вузький. Знову швидкий погляд на скляні двері — там і досі порожньо. Робот обігнув сервери з другого боку. На жаль, тут теж було вузько. Робот розхвилювався: корпус тремтів від напруження, реле клацали, а гідравлічні клапани шипіли. Виходу не було. Він мусив зробити те, що йому дуже не подобалося.

Пролунало кілька металевих клацань, і від передньої частини корпусу робота відділився циліндричний фрагмент із головою та двома руками — та частина Обпопіда, яка і була власне Обпопідом. Маленький робот на трьох колесах під’їхав до скляної шафи і швидко оглянув стелажі, шукаючи ідентифікатор програми управління косарками, про який казав Нет. Ось воно! Обпопід відкрив скляні дверцята і витягнув жаданий диск.

— Система безпеки вартістю кілька мільйонів програла папірцю з олівцем, — підсумував Нет.

— Це й називається «людський фактор», — пояснив Манфред. — Найвразливіша частина кожної технічної системи.

— Зрозуміло, але про свої комплекси розкажеш якось згодом, — відповів Нет і написав:

«Вклади диск до зчитувача і відправ мені код з іншого рядка».

«І сам зрозумів, Ваша білкова світлосте».

— Невже ми повинні терпіти його знущання? — Нет вбив код у відкрите поруч віконце і написав:

«Якщо існує штучне небо для штучного інтелекту, то для тебе приготували там ложу блюзнірів. Вимкни відео. Сподіваюся, це полегшить наші стосунки».

«Цікаво, яка у вас є ідея, щоб заспокоїти моє кіберсумління?»

«Reset»[5], — хотів був написати Нет, але утримався.

Картинка серверної згасла, а тим часом дані почали завантажуватися.

— У нас вийшло? — здивувалася Ніка. — Ось так просто?

— Стявши голову, за волоссям не плачуть, — відповів Нет. — Ще нічого не вдалося. Процес досі триває.

Ніка усміхнулася йому. Смужка на моніторі ноутбука вказувала десь п’ятнадцять відсотків завантажених даних.

Обпопід нервово здригався на трьох колесах і теж витріщався на індикатор передавання даних — на своєму моніторі. О, як же він прагнув швидше з’єднатися з рештою корпусу! Нехай його й спіймають за крадіжкою даних, але тільки не в такому виді.

Сталеві двері почали розсуватися. А індикатор показував лише тридцять відсотків. Капець! Що робити? Куди бігти? Робот нервово потер руки і роззирнувся. Кепська справа. Там, де він стояв, охоронець його не міг угледіти, але решта корпусу стирчала посередині кімнати, просто навпроти скляних дверей, ще й під яскравою лампою.

Треба сказати, що Обпопід був робот‑прибиральник, і згідно з інструкцією мав завжди швидко реагувати на всілякі‑різні обставини. Якщо праворуч хтось розіллє каву на килим, а ліворуч дитина викине папірець, тоді все просто вирішити. Спочатку слід зібрати залишки кави та друзки чашки, потім швидко змінити насадки для чищення, а тоді — гайда до папірця. А тут і сьогодні Обпопід хотів зробити лише три речі: спершу перервати скачування, потім непомітно повернути диск на стелаж і насамкінець вдати, що нічого не сталося. Бо що швидше він повернеться до свого корпусу й уникне сорому, то краще…

Тим часом охоронець зайшов до першої кімнати, але ще нічого не помітив. Рутина брала гору над пильністю. А індикатор передавання даних показував лише тридцять вісім відсотків, усього‑на всього. Схвильований робот зиркав то на свій моніторчик, то на охоронця. Той неквапом нахилився і змахнув зі штанини якусь піщинку. Потім випростався, позіхнув і, зиркнувши краєм ока на великий блакитний пилосос, що стирчав посередині серверної, поволі рушив до свого столу. Раптом завмер на місці і, роззявивши рота, поглянув на пилосос вдруге, але тепер уважніше.

— А вам не спадало на думку одразу відправити цей код татові Нета? — запитала Ніка. — Ми можемо зробити це анонімно.

Індикатор завантаження показував уже п’ятдесят один відсоток.

— Гм… — Фелікс потер підборіддя. — Це великий ризик. Що подумають в Інституті? Чому саме йому хтось анонімно щось відправляє?

— Бо він керівник відділу, — пояснила Ніка. — Його завдання — декодувати передавання цифрових даних. Тому це нормально, що хтось відправить дані саме йому.

— Мало хто знає, що він керівник і що його відділ цим займається. Якщо наше вторгнення виявлять, то ми створимо йому проблеми.

— Якщо наш нахаба‑пилосос швидко впорається, ніхто нічого не помітить, — втрутився Нет. — Тоді ми перейдемо до наступного етапу.

— Подумаємо, — погодився Фелікс.

Обпопід тремтів, сховавшись за серверними шафками. Що робити, як викрутитися? Треба додати, що робот‑прибиральник мусить вміти швидко орієнтуватися в мережі, щоб знайти важливу інформацію. Коли на персидський килим хтось розіллє трикомпонентний коктейль, потрібно одразу перевірити, чим можна усунити плями і чи не зашкодить це килиму. Обпопід пірнув в інтранет[6], щоб знайти дані про кодовий замок CL‑0413B.

Тим часом охоронець вже отямився і рушив до скляних дверей. А через те що він не пам’ятав коду, то побіг до шухляди з кодами. Обпопід лише зараз подумав, що якби сховав папірець з кодами якомога далі, то мав би ще кілька хвилин спокою. «Дурний робот, — лаяв себе Обпопід подумки. — І вся ця халепа через тих білкових! Думай! Думай!»

Отже, стандартний електронний замок має мільйон комбінацій. Мільйон — це не так вже й багато, але для протидії злому пробним методом кожен замок зазвичай має захист. Коли введено неправильний код, клавіатура блокується на п’ятнадцять секунд. Це вже щось.

Але як вибратися зі сховку в такому вигляді?!

Тим часом у підвалі Нет нервово стукав по монітору. На індикаторі відбивалося вже шістдесят три відсотки.

— Ми могли б відправити дані анонімно до всіх і кожного у відділі, — і далі напосідалася Ніка. — І деяким іншим науковцям. Це відверне підозру від твого тата, бо підозрюваними будуть всі, хто отримає мейл.

— Нічогенька ідея, — визнав Фелікс. — А й справді, відправимо код усьому Інституту!

— Це вже щось, — кивнув Нет. — Список адрес легко дістати.

— Нарешті ви почали мислити відповідально, — всміхнулася Ніка. — Починай вже писати лист. Треба у ньому все пояснити.

Шістдесят вісім відсотків. Так, ні, так, ні. Обпопід зібрався, шарпнув трансмісію і на повній швидкості рушив до дверей. З протилежного боку наближався охоронець із папірцем у руках. Але робот був швидшим. Коли людина лише потягнулася до клавіатури, Обпопід уже натиснув кнопку замикання і негайно набрав шість випадкових цифр.

Замок попереджуюче пискнув, спалахнула червона консоль. Лише тоді охоронець помітив, хто його супротивник. Він звів брову й нервово поворушив вусами — схоже, не зрозумів, що маленький чорний циліндр із куполом і об’єктивами є фрагментом робота‑прибиральника. Він замахав руками і щось закричав. Але скло було звукоізольоване, і Обпопід нічого не чув. Він стояв собі нерухомо і, мабуть, почервонів би від сорому, як би був на таке здатен.

Минуло п’ятнадцять секунд. Клавіатура розблокувалася. Охоронець потягнувся до неї, але робот знову випередив його. Замок знову пискнув, сигналізуючи про вторгнення, а охоронець гнівно закричав і побіг до стола. Телефон! Якщо він зателефонує до охорони, замок буде розблоковано дистанційно.

А на моніторі було сімдесят шість відсотків…

— Сімдесят шість, — сказав Нет. — Перший раунд майже виграли. Блакитний ще мусить покласти диск на місце і вийти звідти, перш ніж повернеться охоронець. Тоді є невеликий шанс, що ніхто не здогадається. Ет, як же я заздрю роботам, їхньому внутрішньому спокою! Їм краще ведеться, ніж нам, бо в роботів ані страху, ані інших подібних почуттів.

Утім, Обпопіда аж трусило, так він розхвилювався. Проте він був робот‑прибиральник, отож мусив адаптуватися до кожної ситуації. Розлитий під час обіду суп завжди треба швидко прибрати з‑під ніг, але це не означає, що необхідно летіти на всіх парах на місце інциденту, давлячи дорогою поважних гостей. Робот‑прибиральник мусить миттєво розрахувати оптимальний маршрут і передбачити, де і хто з гостей опиниться за мить. Найскладніше тут — збалансувати швидкість прибирання розлитого супу із кількістю можливих зіткнень.

Робот гарячково моніторив інститутську базу даних. Отже, який номер телефону охорони? Є! Щойно охоронець потягнувся за слухавкою, пролунав дзвінок. Чоловік спробував набрати номер, але, звісно, йому це не вдалося. Він поклав слухавку і знову схопив. Цієї ж миті розблокувався замок на скляних дверях, охоронець миттю гайнув туди і всього за три кроки вже був на виході з таємної кімнати.

Обпопід втретє виявився прудкішим за охоронця. Якусь хвилину вони стояли один навпроти другого, аж тут охоронець погрозливо кивнув головою і кинувся до столу. Але цим разом він не сягнув рукою по слухавку, а поліз під стільницю. Світло згасло, під стелею загорівся помаранчевий сигнал тривоги. Звук сирени проник навіть крізь броньоване скло.

Індикатор передавання даних безнадійно зупинився на дев’яноста семи відсотках. Друзі з тривогою дивилися на монітор.

— Запитай його, що відбувається, — сказала Ніка.

— Не можу, — Нет розвів руками. — Тобто можу, але це вкрай недоцільно. Згідно з планом, після закінчення місії пилосос мусить знищити запис нашої розмови, щоб не залишилося жодного сліду. Якщо ми зараз з ним зв’яжемося, то нас викриють.

— А ніхто не дізнається, звідки були відправлені ці дані?

— На світі безліч поганців, мала, — Нет поклав руку дівчині на плече і так скривився, як це, на його думку, роблять мафіозі, наказуючи своїм підлеглим вчинити якийсь страшний злочин. — А ще навколо нас сила‑силенна інших людей, і всі вони хочуть залишитися анонімами. Тож такі способи існують, але жоден не дає сто відсотків. Зараз я увійшов через малайзійський сервер proxy, а далі через ще якийсь… навіть не знаю, де він розташований. Це так, наче надсилаєш комусь листа без підпису, ну, знаєш, звичайного паперового листа до когось у Колобжезі, а той хтось переписує його і пересилає до Познані, а там теж усе переписують і відправляють до адресата.

— Мабуть, через таку кількість посередників усе це відбувається дуже повільно.

— Зовсім навпаки! Зберігання даних є досить дорогим задоволенням, тож кожна програма дорогою намагається якнайшвидше їх позбутися. Це принцип гарячої картоплі: так, її можна тримати в руці якусь мить, але тут же треба передати далі, — він вказав на екран і завмерлий індикатор. — Увага! Хтось зараз обпечеться.

— Хтось дорогою довго переписує.

— Або нас викрили, — додав Фелікс.

— А що, як більше нічого не завантажиться? — запитала Ніка.

— Частину даних можна відновити, — відповів Нет, — але ми не отримаємо повного алгоритму. А відтворення даних, яких бракує, морока ще та… — він похитав головою.

Обпопід вже без усякого поспіху витягнув диск, ігноруючи попереджувальний писк, який сигналізував про те, що диск іще використовується, поклав його на місце й зачинив дверцята стелажа. Почалапав до застиглого між серверами корпусу і з’єднався з рештою свого тіла. Робот повернувся до дверей і чекав, аж поки троє охоронців упораються із замком. Витягнув перед собою тонкі сталеві руки, щоб дати закувати себе в кайданки. Життю кінець. Все в минулому — прибирання після гучних вечірках, грандіозне полірування підлоги… Зараз лише перезапуск і дефрагментація.

Цікаво, кому віддадуть ці крутезні гумові гусениці? А хто отримає привід та двигун, хто тішитиметься з гідравлічних мийок? «Я дозволив втягнути себе в халепу! І кому?! Клятим білковим істотам без жодного напівпровідника у голові…»

Ще якусь секунду він вагався, але таки скасував запис розмов з тими безсоромними потворами. Він відчував лише огиду, але мусив їх захистити, щоб вони могли завершити велику рятувальну місію. «І хто збіса вигадав ці закони робототехніки? Це ж притиснення».

Тим часом охоронці влетіли до серверної, оминули Обпопіда й заповзялися швидко обшукувати тісне приміщення.

— Наскільки великим він був? — запитав керманич.

Охоронець, який увімкнув тривогу, замислився й показав руками так, як рибалки хваляться розміром риби.

— З пів метра.

Керманич подивився на засклені шафки і сказав:

— Схоже, він нічого не вкрав. Ми вчасно прийшли. Але куди ж він подівся? — він перевів погляд на стелю і злісно вилаявся. — Я так і знав, що через цю вентиляційну решітку будуть проблеми.

Обпопід спостерігав за біганиною і недовірливо прислухався до. «Щось ці білкові мізки погано працюють», — подумав він. І десь у його інтегральних мікросхемах та процесорах зародилася слабка надія. Дуже повільно, сантиметр за сантиметром, він став пересуватися у бік коридору.

— Стій!

Робот завмер. Надія зникла. Він повільно повернув голову.

— Ти бачив, куди він втік? — вусатий охоронець нахилився до нього.

— Уявлення не маю, — швидко відповів робот. — У мене провал у пам’яті.

Обпопід не брехав. Він стер запис останніх кількох хвилин. Залишилося тільки глибоке переконання, що білкові істоти добряче йому нашкодили.

Вусатий уважно розглядав Обпопіда. Робот відчув тривогу.

— Він був схожий на тебе, — сказав охоронець.

— Я сконструйований зі стандартних модулів.

— Облиш його, — похмуро сказав керманич. — Йому сьогодні випало чимало, — він нахилився до робота й додав: — Імовірно, тебе викрали. Робот‑грабіжник стер твою пам’ять, щоб непомітно увійти сюди. Пробач, але мусимо перевірити твій сміттєвий бак. Раптом гівнюк там сховався?

Фелікс ходив кімнатою, Нет сидів у його кріслі, киваючи, наче іграшковий собака для автівки, а Ніка тільки міцно стискала пальцями стільницю.

— Скільки триватиме завантаження? — запитала вона.

— Залежить від того, які затримки допускають програми на цьому шляху, — відповів Нет. — Рано чи пізно нас просто від’єднають.

— «Амаіс» зможе все поскладати, — втрутився Манфред.

— Відправимо це мейлом до всіх з Інституту, — сказав Фелікс. — Це безпечніше. Ми ж нічого не петраємо у тій програмі.

— Я її знаю.

І тут індикатор показав сто відсотків. А на екрані з’явилося: Download complete.

— Є! — зрадів Нет. — Щось таки трапилося дорогою. Залишається знищити наш слід з log file Інституту та з малайзійського проксі‑сервера. Звісно, як захочуть, то знайдуть, але принаймні я ускладню їхнє завдання.

— Світ врятований, — усміхнувся Фелікс.

— Ще залишилося надіслати листи, — нагадав Нет. — Але не до всіх, а лише до випадково обраних ста осіб, враховуючи наших старих, ну, і ще до відділу інформатики. Подивіться, що в мене вийшло.

Друзі схилилися над щойно надрукованим текстом. Нет коротко описав, що в додатках міститься алгоритм, за допомоги якого закодовано перехоплений з ракети сигнал. Ну, і що цей алгоритм можна використати для перепрограмування робота, який управляє ракетою — щоб змусити його змінити місце падіння.

Далі Нет розмістив копію листа, надісланого вчора до Міністерства.

— Попри помилки, все гаразд, — сказала Ніка. — Дай виправлю, бо ще вирахують нас. Рідко хто робить стільки помилок.

Нет неохоче пустив її до клавіатури. Дівчина швидко виправила правопис. Потім натиснула enter — і повідомлення розлетілося до ста адресатів Інституту.

— От тепер ми урятували світ, — зітхнула вона.

— Можемо замовити піцу, — Нет потер руки. — Я розрахуюся. «Гавайська» чи «Пепероні»?

За годину, із відчуттям добре виконаного обов’язку, вони дожували піцу. За вікном падав сніг, у каміні приємно потріскував вогонь, а механічна рука підкладала нові дрова. Вони замовили піцу «Чотири сири». У Нета всі ці чотири сири розлізлися по всьому обличчю і навіть застрягли у волоссі. Ніка намагалася витерти його хусточкою, але в неї не вийшло, бо Нет одночасно їв, говорив та жестикулював.

— Ми врятували місто, — вкотре повторив він, — ми зробили це!

— Раніше ти казав, що ми боремося за якийсь шмат газону, — нагадав Фелікс.

— Це було раніше, — відмахнувся Нет, скидаючи нитку сиру на килим.

Поруч із друзями сидів Кабан і косував на шматки піци, що лежали на коробці.

— Я з’їв би ще одну, — Нет погладив себе по животу. — Героям потрібні калорії. Хелбой[7] щодня зжирав тарілку млинців.

— Я не хочу, щоб ти був схожий на нього, — Ніка поляскала друга по плечу.

— Я чув, що сказав кур’єр, — згадав Фелікс. — Сьогодні вони закінчують роботу о другій. На той випадок, якщо хтось іще захоче поїхати з міста.

— Суперлист урятував Варшаву, — Нет зробив такий жест, ніби демонстрував заголовок у газеті.

— Що менше людей про це дізнається, то ліпше, — нагадав Фелікс. — А найкраще, щоб узагалі ніхто не дізнався.

— Але завдання виконане.

— Я думаю, чи все ми зробили як слід, — замислено відповів Фелікс.

— Можемо, ввечері підемо до мене, тепло вдягнемося, поставимо лежаки на терасі й розглядатимемо небо?

— Я серйозно.

— Я теж. Такий у нас був план. Насправді ми достеменно не знаємо, чи вдасться комусь змінити траєкторію, і як саме. А раптом вона впаде десь, наприклад, у Кампіносі? І ще: я ніколи не користувався пляжними лежаками в січні.

Феліксів телефон заграв «Імперський марш»[8]. Хлопець витягнув його з кишені і поглянув на екран.

— Мій тато, — буркнув він. — Я знаю, про що він хоче запитати. Схоже, він здогадався, від кого той лист, — він натиснув на кнопку виклика. — Привіт, тато.

— Привіт! Мама вимкнула телефон?

— Вона спить. Схоже, погано почувається.

— Коли вона прокинеться, скажи, що я не приїду на вечерю. Повернуся десь після опівночі.

— А що там із ракетою?

— Я вже не займаюся цим. Сиджу з урядовцями з Міністерства і спецагентами. Вони проводять слідство, бо гадають, що хтось запустив ракету, використавши нашу технологію.

— Ти не отримував якогось… цікавого листа електронкою?

— Я весь час перевіряю пошту, але ні. Не отримував нічого такого, що можна назвати цікавим. Мушу закінчувати. Крім усього, у нас тут невеличка тривога. Схоже, було якесь вторгнення. Охорона перевіряє вентиляцію. Усе, мені час іти. Бережіть себе.

Фелікс сховав телефон у кишеню й замислився.

— Що за вентиляція, як гадаєте? — запитав він. — Нумо, з’єднай нас з Обпопідом.

— Нас можуть вистежити, — застеріг Нет.

— Але спробуємо. Будемо розмовляти, не згадуючи про сьогоднішню акцію.

Нет не був переконаним, але відкрив ноутбук і з’єднався з Обпопідом.

«Мені не знайомий ваш ідентифікатор», — з’явилося на екрані.

«Це Фелікс, Нет і Ніка», — написав Нет.

«О,  так. Я мав неприємність познайомитися з вами у вересні минулого року. У вас немає права користуватися цим зв’язком».

— У мене дежавю, — сказав Нет. — Він те саме говорив і минулого разу.

— Це добре, — повідомив Фелікс. — Це означає, що він стер наше вторгнення.

«Нас турбують результати роботи над зміною траєкторії польоту ракети, яка має

«Мене не обходять ваші проблеми».

«Тоді розкажи, як у тебе справи».

«Чую фальшиве занепокоєння у ваших словах. Мене сьогодні викрали, щоб використати для вторгнення в таємну лабораторію. Викрадач зник у вентиляційній шахті, а мене обшукали, навіть всередині. Підозрюю, що моя біда вас потішить».

— Негайно напиши йому якесь пояснення, навіщо ми телефонуємо, — сказав Фелікс.

— А ти маєш якісь ідеї? — Нет поглянув на друга.

— Пиши що завгодно.

— Ха! Що завгодно! Як здоров’я дядька Зелмера? Спершу вигадай щось!

— Напиши, що ми зв’яжемося з ним, коли він отямиться, — запропонувала Ніка.

Нет зітхнув і написав:

«У нас до тебе є справа, але це не найкращий момент. Нічого термінового. Згодом ми ще раз зв’яжемося — щойно ти трохи оговтаєшся».

«О,  яка турбота!» — і Обпопід відімкнувся.

Друзі хвилину сиділи мовчки.

— Хочу познайомитися з його конструктором, — відізвався Нет. — То, мабуть, оригінальний тип. Звісно, він живе десь в лісі сам‑один, бо всі його ненавидять.

— Перевір обліковий електронки, з якої ми відправили алгоритм, — сказав Фелікс.

— Ми ще більше підставимося, — зауважив Нет. — Уся конспірація собаці під хвіст.

— Це важливо. Зроби це з розумом.

— Аякже, сер, — Нет відкрив ноутбук і вписав кілька команд. — Наше повідомлення… класифікується як спам, — прочитав він із недовірою. — Факт! — він ляснув себе по чолу. — Так, ми його розіслали сотні осіб. Але ж файл… Нас викинув фільтр антиспаму.

— Тобто ніхто нічого не отримав? — запитала Ніка. — Ніхто ні про що не знає?

— Схоже на те, — Нет клацав далі. — Добре, відправлю його декому з відділу інформатики.

Він клацав і кривився, витріщаючись у екран. За мить з’явилося повідомлення.

— Те саме… — Нет стиснув кулаки. — Ми потрапили до чорного списку. Можемо відправляти цей суперлист до кінця світу, і все буде марно.

— Що нам тепер робити? — запитав Фелікс.

— Іншій акаунт, інша назва, інший текст, іншій архіватор, інше розширення. Можна довго пробувати. Поки адміністратор не розлютиться і не спробує нас дістати.

Фелікс поглянув на годинник:

— Майже друга. Залишилося трохи менше десяти годин.

Бум! — пролунало з‑за стіни. Друзі здригнулися.

— Знову той кріт? — запитала Ніка. — Як ти можеш витримувати ці звуки цілий день?

— Тато повинен був його сьогодні витягнути, — Фелікс вказав на пульт дистанційного управління, що лежав біля каміну. Овальна зелена скринька з наплічним ременем, антеною, маленьким екраном і кількома кнопками нагадувала військове знаряддя чи принаймні інструмент, призначений для роботи у важких умовах.

Нет узяв прилад і натиснув першу кнопку в ряду. Пролунало чергове Бум!

— Не натискай кнопок на невідомому пристрої, — Фелікс відібрав пульт.

— Хто б казав?! Майстер із натискання кожної кнопки, що потрапляє на очі.

— Як цікаво, — відізвався Манфред. — Ракети вгорі немає, а я отримав її сигнал.

— Шипоботи! — вигукнув Нет. — Вони оточили нас! Розбудили крота!

— Тихіше! — зашипів на нього Фелікс. — Мама прокинеться.

Вони підбігли до вікна. Засніжені кущі, засніжена алейка, засніжений плющ на паркані.

— Манфреде! — покликав Фелікс. — Погукай Ґолем‑Ґолема.

Але в цьому не було потреби, бо у ту саму мить двері підвалу відчинилися і робот забіг до вітальні.

— Я вже це зробив, — пояснив Манфред.

— Він вже це зробив, — одночасно з ним промовив Ґолем‑Ґолем.

Фелікс вибіг у хол. Двері в сад були загороджені плитою. Але це не перешкода для п’ятидесятикілограмового робота.