Дихай і живи. Як опанувати себе в кризових ситуаціях ebook

Вступне слово

Живи так, щоб хотiлося жити далi!

Наше життя — це постійний рух, часом — у дуже важких умовах. Уціліє той, хто рухається та йде далі, хай там що. Щоб долати перепони, потрібно знати міць своїх внутрішніх та дію зовнішніх опор і власні ресурси, джерела сили.

Ця книжка розкриває можливості для такого пізнання. Вона стане підручною для людей, які прагнуть бути психічно, морально, духовно та фізично здоровими. Безліч наведених психологічних технік і вправ допоможуть покращити психоемоційний стан, стабілізуватися в кризових ситуаціях, зарадити собі й підтримати рідних.

Симбіоз художнього, епістолярного, наукового стилів заохочуватиме до читання, а неформальнальність консультації гарантує свіже сприйняття інформації. Консультаційні блоки вдало розміщені на тлі художньо-емоційних, розповідних і наукових, що підносить рівень усвідомлення інформації. Книжка поповнить скарбничку життєво необхідних за наших часів видань із психологічної допомоги через друковане слово!

Творімо добро разом! Слава Україні! Героям Слава!

Тетяна Канівець, кандидатка психологічних наук, доцентка кафедри практичної психології факультету педагогіки, психології та соціальної роботи Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича. Заступниця командира ГО «Сітковий батальйон»

Якщо шукаєш людину, яка простягла б тобі руку допомоги, згадай, що маєш дві власні руки.

Носсрат Пезешкіан

Щепленi травмою

Коли народжується дитина, її крик дзвінко розрізає тишу, аби сповістити про нове життя. Цей звук рідні сподіваються почути найбільше. Радість маляти, бо воно тепер дотичне до великого світу, але водночас — і стрес, біль та страх від незвіданого й непоясненного, що його тільки-но пройшла маленька людина. Це — емоційна травма, перша з травм, які отримує кожен і «щеплення» проти яких дає нам сама природа.

Згодом ми вчимося приймати емоційні травми усвідомлено, із вдячністю за досвід, як сходинки до зростання. Розуміємо, що вони наші супутники по життю — поряд із любов’ю та втіхою, зі щастям та успіхами.

В обіймах з радістю журба,

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я…

Так писав про вічну боротьбу емоцій український поет Олександр Олесь. Напевне, це і є найважливішим у випробуваннях, бо людина, на відміну від інших істот, стверджується та отримує свободу через зростання. Адже ми ростемо й фізично, і духовно все життя: через злети й падіння, через злами й підйоми, через успіхи й невдачі, через дарунки й утрати.

Тема цієї книжки — непроста й болюча. Однак вона життєствердна та важлива, адже стрес, психологічна травма, утрата, депресія значно ускладнюють життя, якщо на них вчасно й грамотно не відреагувати.

У книжці немає медичних рекомендацій. Тут зібрані практики й техніки самодопомоги під час важких емоційних станів, це стало в пригоді іншим і може знадобитися вам.

Написана у формі діалогу психологині з клієнткою: так читачеві буде легше зрозуміти ключові моменти теоретичної частини книжки.

Авторка — психологиня, членкиня УСПП (Української спілки позитивної психотерапії) та WAPP (Всесвітньої організації позитивної та транскультурної психотерапії).

Розділ 1

Доторкнутися до страху

Перша психологічна допомога

Якась жінка біля тебе відчайдушно кликала на допомогу: «У неї серце, воно зараз вистрибне з грудей!». Я підбігла, схилилася над тобою та взяла за руку. Ти тремтіла так сильно, що задрижала й моя рука, а я все намагалася припасувати на місце відірваний рукав твоєї куртки. Було дуже холодно; до твого мокрого лоба приклеїлися кучері, дихання було важке й часте, на скронях пульсували вени — серце й справді билося так сильно, неначе виривалося з грудей.

— Це панічний напад, зупиніться, — попросила я жінку, яка все ще вигукувала, мов наполохана сойка: «Її серце не витримає! Воно розірветься!». — Я психологиня. Чи можу допомогти?

У твоєму скляному погляді побачила щось зворушливо дитинне, щире, світле і — бездонний страх, глибокий липкий переляк, який раз по раз прикривався віями й відкривався знову — розширені зіниці, тремтячі почервонілі повіки.

Так було зі мною, коли я вперше побачила фільм жахів. Тоді величезний кошлатий монстр зігнувся над дівчинкою та простягнув до неї кістляві чорні лапи. І треба ж — та дівчинка була дуже схожа на мене. Пригадую суцільний жах, що ніби тримав у лещатах. Я палала, а в грудях так кололо, наче там було безліч дрібних голок. Мене лихоманило настільки, що впала долі й трусилася, поки дорослі не знайшли та не заспокоїли мене.

Потім я ще довго малювала того монстра — чорного, із лютим поглядом, у жахливій позі нападника. Так часто й довго малювала, доки якогось дня не зрозуміла: монстр несправжній і він мені вже набрид, тож більше не хочу про нього думати.

Зобразила монстра востаннє на великому аркуші та сміливо зазирнула йому в очі. І здалося, ніби пройшла крізь той чорний колючий погляд, як крізь дірку в паркані, і опинилася на квітучій лісовій галявині. Відтоді було вже не страшно та я почала малювати ліс, небо й квіти.

***

Я запитала твоє ім’я й попросила подивитися мені в очі.

— Я тут, щоб допомогти тобі. А як по батькові? — тримала твій погляд силою свого. — Ти ще раз назвала ім’я, і я зауважила, як м’яко воно звучить. Ніби граєш на сопілці: переважають співочі голосні, а серед них — шумні приголосні — це справді гарно!

Потім іще кілька разів назвала тебе на ім’я й помітила, як чимдалі змінювалося твоє обличчя: ніби з нього сходила тінь, що затуляла очі від сонця.

Але то були тільки маленькі проблиски посеред твого пережитого жаху.

— Можемо поговорити? — поклала тобі руку на зап’ястя. Мій пульс рівний, а твій — неначе внутрішній молоток вистукує по венах, намагаючись вирватися на світ. — Знаю, це непросто, та все ж спробуємо?

Легкий кивок і все той же дитинний погляд дорослої людини.

— Розумію, ти багато пережила, — торкнулася твоїх пальців. — Стисни мою руку, будь ласка. — Відчула міцний потиск і силу, м’язи самі напружилися, мов для захисту. — Підведемося? — глянула й на тебе, і на жінку, твою рятувальницю, яка мовчки спостерігала за нами.

Ти відвертаєш голову, та все ж я подаю руку. Дякую жінці, вона допомагає тебе підняти. Киваю їй: далі ми самі.

— Відійдімо на кілька кроків, там спокійно, — перехопила твій погляд і вказала на узбіччя.

Я не знала, що буде далі, але цей момент був безпечним, твій страшний епізод минув. Так і сказала тобі, й ми пішли.

— Можемо просто побути разом.

Тобі подобалося слово «ми»: твій погляд ніби оживав, і я, здається, бачила навіть блискітки в розширених зіницях. Підтримувала тебе за лікоть, відчуваючи, як раз по раз висмикуєш його з моєї руки із силою, із якоюсь незбагненною люттю, а потім — майже одразу — знов підсуваєшся до мене, ніби намацуючи рятівну соломинку.

Знову пролунала сирена, і ми забігли в укриття разом із усіма. Я впала поряд із тобою: побачила, що панічний напад повторився. Ти дихала гучно й важко, ніби щойно пробігла довгу дистанцію.

Подала тобі руку.

— Присядьмо під стіною, обіпрімося. Треба відчути під ногами землю, — спокійно та наполегливо сказала я. — Добре мати опору, а в нас є наша земля! Поглянь, навколо люди, і ми всі разом.

Ми підвелися. Ти озирнулася так, ніби прокинулася й побачила навколо себе людей.

Дівчинка в синій шапочці з пухнастим помпончиком, яка щойно сиділа, притулившись до мами й притискаючи двох ляльок до грудей, зірвалася з місця й підбігла до нас. Простягнула тобі одну ляльку, довірливо зазираючи в очі. Затим закрутилася на місці, як дзиґа, шукаючи рідний погляд, розплакалася… Побігла до мами і ткнулася носом у її руку.

Цього разу тривога швидко минула, усі вийшли, але ми залишилися в укритті.

— Холодно щось, ех… А тобі як? — запитала я після короткої мовчанки, бо ноги справді задубіли.

Твоєю щокою котилася сльоза. А гарячі пальці тремтіли.

На стелі я помітила велику квадратну дошку.

— Подихаймо на дошку, — запропонувала тобі тим же наполегливим тоном, — заспокоїмося й зігріємося.

Ти на мить підвела голову, глянула на стелю. Я м’яко торкнулася твого ліктя:

— Там чотири кути. Будемо дихати квадратом? Дивись, як це робиться, — і почала вести твоє дихання:

Вдих — два — три — чотири.

Пауза — два — три — чотири.

Видих — два — три — чотири.

Пауза — два — три — чотири.

Ми повторили цей «квадрат» іще тричі, і я помітила у твоєму погляді зацікавленість, усвідомлену стурбованість, життєвість. Згадала слова свого вчителяВолодимира Карікаша: «Щоб разом робити якусь справу, добре спочатку разом подихати». Ми мовчки дихали, сидячи в укритті й дивлячись на стелю. Та була високою і якоюсь ніби загадковою, бо біля плафона скупчилися мушки й від того на стінах лежали дивні продовгуваті тіні.

Підіймаюся й подаю тобі руку. Підводишся та поправляєш відірваний рукав.

— Не переймайся, — кажу. — Зараз ми щось із тим рукавом придумаємо!

Ти знову пожвавлюєшся на слові «ми».

— Маєш мобільний? Треба комусь зателефонувати? — подаю сумку. На екрані твого телефона — рудий пухнастий котик.

— Ой який! — вигукую захоплено. — Ну й кумедний, просто диво! Як звати? Це кішечка чи котик?

Дуже уважно слухаю твою оповідь про ніч, коли випав перший град. Тваринка приблукала до тебе саме тоді, маленька, мокра, перелякана. А град був такий, що побив квіти на твоєму підвіконні.

— А які були квіти? — допитуюся я.

— Пеларгонія та квасолька.

— Жодного разу не бачила на балконі квасольки. Яка вона? І що, родить на балконі квасоля?

— Квасоля родить, а пеларгонія — то калачики, — уточнюєш мляво, відвертаючи погляд, ніби соромлячись себе.

— О, калачики, — щиро дивуюся, — гарно звучить. — До речі, про калачики. Може, вийдемо та я пригощу тебе чаєм із калачиками, але їстівними?

Ми йдемо до їдальні неподалік від сховища, точніше, пробиваємося крізь натовп людей, які з валізами, торбами та просто так поспішають хто куди. Ведуть дітей, тримають песиків і котиків, говорять по телефонах, ловлять авто… Під ноги падають поодинокі сніжинки й одразу стають сірими, ніби вариться яка бліда каша — бридка, неїстівна.

Підтримую тебе за лікоть і слухаю розповідь, як той мокрий малий клубочок — руде кошеня — став Мультиком. Ти говориш багато й швидко, але раптом зупиняєшся: «Мультик, певне, дуже наляканий. Він іще маленький». На мить зупиняєш на мені свій погляд, ніби вперше бачиш, і замовкаєш. Відвертаєшся, схлипуєш і торкаєшся мого плеча — сором’язливо, ніби пересвідчуючись, чи справжня я людина, чи фантом.

Ми всі тепер у цьому в’язкому, важкому стані тривоги й невизначеності. Хоч історія країни — складна, болюча й багато в чому трагічна, та все ж ми не мали такого досвіду. А він терміново знадобився зараз. Ми разом із тобою будемо йти далі, бо попри все треба йти!

— Підемо разом, — подаю руку перед сходами.

— Скільки їх тут? — починаю рахувати. Ти монотонно продовжуєш: п’ять, шість, сім, — це добре, що намагаєшся сконцентруватися. — Тут спокійно, я принесу тобі чаю. Ми в безпеці. Потримай, будь ласка, мої папки, там робочі записи, хвилююся, щоб не загубились, — навмисне доручаю відповідальну справу.

Ти береш їх, жвавішаєш. Ті погляди — майже прозорий, порожній, і цей, сповнений життя, — змінюються непрогнозовано швидко, різко та вражаюче. На мить здалося, що зараз пожбуриш папки в мене. Але ні, вони стали для тебе панцирем, притиснутим до грудей.

Принесла чай, розмішую цукор.

— Якого він кольору? — запитую ніби сама себе. Я й справді замислилася: це колір сонця, що заходить у теплий затишний вечір.

— Медового, — промовляєш. — У мене є гречаний мед такого кольору, — додаєш замислено.

— А ця квітка? — киваю на букетик на столику.

— Рожевого, — дивишся на неї уважно й зосереджено, ніби боїшся помилитися.

— А де ще бачиш рожевий колір? Пропоную квест: знайди п’ять рожевих предметів.

— На серветниці, на картині, на годиннику, на пачці із чаєм, на тістечку, — роззираєшся навколо як дослідниця.

Робиш ковток, відставляєш чашку. І раптом починаєш плакати. Руками, як крилами, обхоплюєш голову, відвертаєшся від мене й плачеш зі схлипуванням, гірко, перебираєш волосся, мимохіть намотуючи русяві кучері на пальці.

— Я буду біля вікна, — відходжу.

Спокійна та затишна вуличка перетворилася на суцільний хаос: люди, автівки, собаки, коти. Рвучкий холодний вітер підсилює цей тотальний неспокій, чіпляючись за голі віти дерев так, що віти тріпочуть, як під час буревію. «Війна», — із ночі б’ється в моїх скронях. Поглядаю на підопічну: зі мною дівчина має відчувати спокій. Я також дуже боюся, страшенно хвилююся, але мій фах, мої знання в цей момент захищають мене. Вони захистять і її. Зараз я — кризова інтервентка.

…Ти ридала й кидала на підлогу печиво. Я наблизилася. Ти поклала голову собі на лікоть і плакала гірко, плечі здіймалися й опускалися, ніби хтось невидимий раз по раз тиснув на них і одразу відпускав.

Я сиділа поруч, мовчала… Схлипування ставало все тихішим і тихішим.

— Поїду до мами, — нарешті почулося крізь сльози.

— А де живе мама? Далеко?

— У Тернополі. Як туди дістатися? Жах, — обхоплюєш голову. Пальці ховаються в шапці розкішних кучерів, ти схиляєшся над філіжанкою чаю та вдихаєш м’ятно-солодкий аромат карпатських квітів.

Я телефоную на лінію підтримки. Мої колеги на зв’язку — стомлені, але зібрані, як ніколи. Одна переадресовує до другої, тієї, що в Тернополі.

— У Тернополі працює злагоджена волонтерська служба, — кладу слухавку та звертаюся до тебе. — Я домовилася, тебе зустрінуть. Ходімо, проведу на вокзал, — збираю папки, поправляю твій рукав. — Зараз знайдемо тобі інший одяг, бо цей таки не годиться.

Зустрічаємося очима, і я нарешті бачу тебе — живу та справжню людину: великі круглі карі очі, веснянки на носі, покусані до крові вуста. Перший шок минув, ти намагаєшся усміхнутися мені.

По дорозі встигли купити тобі куртку — продавчиня з маленької крамниці зі сльозами на очах складала весь свій товар у сумки.

Дякуєш, обіймаєш мене на автобусній зупинці. «Зустрінемося!» — обіцяєш тепло та щиро…

Зустрінемося… Часто я чула це за інших обставин, від інших людей. Але цього разу обіцянка звучить по-особливому. До горла підкочується клубок від болючої невизначеності, але в мозку пульсують віра, надія та любов, і ми з тобою майже одночасно кажемо: «Обіймемося після перемоги!».

Вулиця в чорній задусі страху, паніки, невідомості, безвиході. Автобус переповнений, гуде, як у вулику. Я побачила твоє обличчя у вікні й бадьоро помахала рукою: «Усе під контролем! Я з тобою!».

***

Я розуміла, що день тільки починається, і в ньому буде ще багато всього. Але відійшла вбік, на край парку, де менше хаосу, та сперлася на парканчик.

Страх… Гострий шок, шокова травма. Не думала, що зустріну її в стількох людей, майже в усієї країни. Чи зумію я особисто впоратись із цим? Не знала…

Пройшла кільканадцять кроків углиб парку й звела руки до неба. Вдихнула через ніс, затримала дихання й на сповільненому видиху через рот плавно опустила руки. Повторювала цю добру, м’яку й душевну техніку: із вдихом піднімала руки, затримуючи їх на висоті, ніби збираючи енергію, та з довгим видихом опускала. В руках уже відчувала силу неба, дерев, лапатих сніжинок. Я подумки зробила з неї маленьку кульку й прикладала то до грудей, то до боків, то до живота, шукаючи, де в тілі живе страх.

І знайшла його — кошлатого й колючого — у правому плечі. Приклала до нього руки з кулькою енергії, попросила заспокоїтися. Стало тихо, ніби ліс своєю силою зупинив тотальну тривогу…

А сніг усе кружляв, білий і пухнастий, як крила янголів. На небі й на землі було однаково сіро: вгорі від важких хмар, що химерами розляглися по всій небесній площині, а на землі — від паніки людей, автомобільного диму й різних речей, які не вмістились у валізи. Сніг не розумів цієї метушні та сірості й великими білими цятками сідав на занепокоєні обличчя, хоч на секунду своїми ніжними свіжими дотиками нагадуючи, що життя триває…

***

Моя сторінка в соцмережі рясніла сльозами, вибухала панікою та кровоточила болем. Я повернулася в їдальню й попросила філіжанку чаю у продавчині, яка самотньо тулилася біля прилавка, дивлячись у вікно.

— Не зачиняєтеся? — запитала я, бо дивно було серед такого моторошного руху побачити спокійне обличчя.

— Я надіюся, я дуже-дуже вірю, що це сон, — відповіла на запитання, яке висіло в повітрі важкою шторою. — У нас таке сильне й глибоке коріння. Ми хоч і не мали змоги дослідити свій рід до сьомого коліна, бо історію нашу мучили й викручували їй руки, та все ж знаємо пращурів, пам’ятаємо про них, пишаємося ними й шануємо їх. Ми віримо в силу свого роду, — не змовкала вона, переставляючи пачечки чаю: українського квіткового, карпатського із сосновими бруньками, зеленого із жасмином, чорного з кардамоном… — І от уявіть: у кожного з нас за плечима зараз по сім поколінь наших пращурів! Це має додати нам сил!

Мурашки поза шкірою... Я ніби віч-на-віч зустрічаюся зі своїм родом, відчуваю цю силу як свої крила, і на душі стає спокійніше та впевненіше. Так, ніби хтось, напевне, прапрапрадід, підійшов до мене й потис руку. Чи, може, обійняв і сказав: «Ми стільки разів стояли грудьми за свою землю. Ми вистоїмо та переможемо! Зараз ми всі — разом!».

Теплий чай зігріває кожен закуточок душі й пахне літом. Малиновий, відзначаю про себе, і чомусь згадується дитинство, малинник у лісі неподалік села й ми, малі, із подряпаними колінами й ліктями, збираємо ягоди у відерце. Відерце називали дійничкою, бо в такі доїли корів… І раптом запахло молоком та свіжоспеченим хлібом із малиновим варенням. «Які сильні все-таки у нас традиції роду», — думала я, розуміючи, що й цими словами зараз захищаюся від важкої психологічної травми.

Що робити в кризові хвилини?

Підтримавши себе запашним чаєм та спілкуванням із природою, увімкнула гаджет і написала прості речі як відповідь друзям та знайомим.

Що ми можемо зробити просто зараз у тих умовах, у яких опинилися?

1. Сказати рідним, що ви — поряд. Що боїтеся також, але разом впораємося. Є слабші, старші люди, діти, для яких ми — фізична опора й велика моральна підтримка.

2. Обійматися з рідними. Тримати за руку — у прямому й переносному значенні. Гріти в душі тих, хто далеко. Безоціночно слухати людей, давати можливість висловитися. Бути добрими вухами й помічними руками для близької людини чи людей.

3. Розуміти, чим можемо підтримувати одне одного: матеріально, морально.

4. Слухати й дивитися лише перевірені джерела інформації. Їх має бути мінімум: що більше — то важче для психіки.

5. Зібрати документи й гроші в целофановий пакет, зарядити телефони.

6. З’ясувати, де найближче укриття. Знання — це впевненість. Намагатися не панікувати.

7. Обговорити з рідними можливі напрямки, якщо треба буде виїхати.

8. Сказати собі, що всім зараз тривожно. Але з нами — Всесвіт і світлі люди, які захищають.

9. Не мерзнути, зігріватися напоями, робити собі розтирання, тримати в руці щось таке, що можна стискати й розтискати, звертатися до себе подумки, молитися.

10. Виконувати найпростіші дихальні вправи (вдих-видих, без затримки дихання тощо) — заспокійливе дихання запобігає панічним нападам.

11. Навчитися заземлятися: відчути ногами землю, спиною — опору; попри все бачити, що відбувається навколо — кольори, погоду, природу тощо.

12. Не намагатися планувати, забігання наперед не працює. Скласти короткий список дій на найближчий час і виконувати його так, як записали.

13. Не боятися просити про допомогу й пропонувати допомогу, це — про людяність.

14. Подумати про посильну допомогу війську: надіслати кошти, здати кров, зібрати продукти — робити все можливе там, де ти є.

15. Не забувати, що любов тримає світ. Любов — це турбота. Це бути поряд подумки. Любов — це: «Я думаю про тебе. Як ти?».

Отримала листа від тебе.

Що робити, коли нічого не робиться? Аж соромно людям в очі дивитися: наобіцяла й не встигаю виконувати обіцяне… Ніби все розумію, можу, але руки опускаються. Хоч плач…

Поплакати треба, особливо якщо відчуваєш необхідність, головне, щоб у безпечному колі. Із тобою все нормально, це обставини ненормальні.

Справи найкраще вдаватимуться короткі. Є гарна приказка: «Їж слона шматочками». Усієї великої роботи одразу не виконаєш, а от частинками вийде. Далі буде новий день і нові справи. Люди все розуміють, сміливо дивись їм в очі, а хто не розуміє, то це не твоя історія.

Добре, що ти налаштована на діяльність, на роботу. Із турботою про себе, із повагою до себе й тих, хто поряд, у тому темпі, який для тебе комфортний, і з тими силами, які ти зараз відчуваєш у собі, будеш працювати. І навіть за найбільш стресових подій серце хоче виконувати свою функцію, а рукам слід робити своє.

Віктор Франкл, психіатр, психотерапевт і філософ, який вижив у нацистських концтаборах під час Другої світової війни, писав: «Першими ламалися ті, хто вірили, що от-от усе закінчиться. Після них — ті, хто не вірили в те, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувалися на своїх діях, без очікувань, що може чи не може статися».

Досвід свідчить: кризи, важкі часи дають світові водночас і багато талановитих, успішних людей, які відкрили власні талант і можливості саме на зламі подій. Тому дуже важливо зараз сконцентруватися на собі й відчути глибше, вивчити уважніше те, що раніше тримало тебе в складних умовах і що тримає зараз. Знання цих опор — твій ключ до розуміння своїх можливостей.

Душа загартовується в такому важкому горнилі. Такої сили в потоці звичайних днів, у звичних обставинах ми не можемо відчути, бо мозок не отримує імпульсів працювати в надумовах. Відповідно він не виробляє тієї кількості нейромедіаторів — «помічників для душі», щоб створити для організму можливості посиленої мотивації.

Але не слід одразу намагатися взяти бика за роги. Якщо не знаєш, що робити, зроби лише один крок. Це може бути хоч і вмивання прохолодною водою і погляд у вікно, яка нині погода, яке небо, питання до близької людини, як вона сьогодні, або молитва, розмова з Творцем.

Слова до себе: «Я живу тут і зараз. Мені важко, але ось моє життя. Ось мої рідні, от скільки всього я вмію, ось моя любов, ось — мрії». Це — не егоїзм, а турбота про себе, про те, аби тривожність не переросла в проблему. Життя триває, і в ньому можна зробити значно більше — для країни, для рідних, для себе — із наповненою, здоровою душею.

І так з’являється бажання діяти! Приходять хороші думки, складаються плани. Ми, люди, знаємо, як піднятися над своєю біологічною природою, бо вміємо керувати емоціями, маємо емоційний інтелект, власний і колективний досвід.

Тому, якщо не знаєш, що робити, — ступи крок! «Ступи крок, і дорога з’явиться сама собою!» — писав Стів Джобс. Бо дорогу подужає той, хто йде. Крок запускає механізми розуміння людиною ситуації та свого місця в ній, відкриває нові шляхи. Шляхи, аби йти попри все!

Кохання під час війни

Я хочу з тобою поділитися важливою подією. Хоч і подією це назвати не можна… Знаєш, я раптом закохалася. Під час війни закохалася… Скажи як психологиня, це нормально? Війна, а я про таке пишу, аж незручно, чесно. Відчуваю сором, і водночас у душі щось таке розпускається, ніби маленька квіточка. Підсніжник, напевне. На нього тисне ціла глиба криги, навколо холод, мороз, а він своїм тендітним гострим списиком пробивається крізь ту вагу.

Сьогодні вранці ми зібралися з дівчатами готувати енергетичні батончики. Як ти, до речі, ставишся до таких? Я би й тобі передала.

Я усміхаюся, нарешті добра новина сьогодні. Думаю відповісти трохи згодом, бо за кілька хвилин уже маю бути на роботі.

Мені усе одно незручно за свої почуття. Він привіз меду для батончиків — три трилітрові банки. Мед був як світлий бурштин, як моє життя раніше, як мій Мультик і мій гречаний мед, що я залишила вдома. Мед не кисне, як добре, що мед не прокисає…

Він сказав, що має вулик, тож навезе цього меду, скільки потрібно. Я подякувала. Він усміхнувся та сказав, що я — героїчна жінка й що він пишається, що ми, жінки, такі прекрасні. А потім помчав у справах, а ввечері знову прийшов. Приніс іще меду, горіхів і сушених абрикосів зі свого саду. Запитав, чим допомогти. Каже: «Я не хочу ходити колами. Ти мені дуже сподобалася, але не можу пояснити… Не те щоб я мовчун, але чомусь не знаходяться слова». Дивився на мене, такий кумедний, розчервонілий, ніби дитина, яка отримала двійку. Далі аж заїкатися почав, розгубився. І я не знаходила слів. Так і дивилися одне на одного довго-довго, а може, і хвилинку, я точно не знаю… Хоч зараз не можу пригадати кольору його очей, а здавалося, що я дивилася на нього, а він — на мене. Що це може бути? Якийсь глюк…

На ранок — дуже тривожні новини. Втім, і ночі не було — суцільні тривога й страх. Із-під ніг пливла земля, розламувався спокій, матеріальний світ, а з ним — ілюзії та стереотипи. І цей коктейль руйнувань — зовні та всередині — складався у великий біль, на все тіло, яке відчувалось також мов щось дуже велике, колюче й пульсуюче.

Тіло було ніби передавачем емоцій, енергії, об’єктом зв’язку з усім світом — матеріальним і нематеріальним.

І на тлі цього гнітючого розпеченого болю ще міцніше проступала любов: сердечною героїчністю, круговою підтримкою, допомогою та гарячою внутрішньою силою, зміцненою добрими букетами адреналіну. Ось де найбільш знадобилася наша вроджена, первинна здатність — любити! Адже назбирується стільки добрих слів, молитов, душевної теплоти в ці складні моменти, що утворюється величезна енергетична куля, яка може тримати нас на плаву, наводити чіткість і різкість у справах, додавати сил для дії.