Замок із кришталю. Земля крилатих ebook

2023

ISBN 978-617-17-0216-5 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Художня література»

Із циклу«Замок із кришталю»

Ілюстрації та обкладинкаВалерії Прядко

Авторка висловлює щиру подяку своїм донатерам Світлані Суховейко, Олександру Візнюку і Артему Адаменко. Ви круті!

Грабовська І.

Земля Крилатих: роман / Ірина Грабовська ; худож. Валерія Прядко. — Х. : Віват, 2023. — 440 с. : іл. — (Серія «Художня література», 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-990-0

Янн програв битву за князівство, але не війну. Втім є дещо жахливіше. Єством птаха заволодів жорстокий демон, і тепер друзі його бояться, молода дружина ненавидить, а вороги снують плани. Мрія врятувати крилатий народ, здається, більше не надихає княжича, тепер усе, чого він хоче, — це помста. Ретон, Земля Крилатих, за крок до занурення в пітьму. Але чи зможуть бажання демона пересилити любов?

УДК 821.161.2

© Грабовська І. С., 2022

© ТОВ «Видавництво“Віват”», 2023

Розділ 1. Весілля з демоном

Кожне весілля по-своєму прикметне. На одному закохані поєднуються, щоб крокувати в щасливе майбутнє, на другому хтось плаче з горя, а на третьому молода дружина тримає блідими пальцями важкий підсвічник і дивиться на двері.

Бо весілля із демоном — найприкметніше, як не крути.

Дівчата, які розплітали зачіску Мейрі і вбирали її до шлюбної ночі, одна за одною вийшли в коридор. Перед очима новоспеченої княгині досі стояло обличчя Мони, яка дивилася на неї так, наче хотіла запам’ятати назавжди; ніби Мейрі вже не покине цієї ліжниці. Княгиня не прохопилась і словом, відколи виголосила шлюбну обітницю, пообіцявши своєму чоловікові смерть. Вона не дозволила фрейлінам стерти ритуальну фарбу з обличчя — так і лишилася з чорними колами довкола очей, на кінчику носа, у западинках щік, наче ця застережна маска могла утримати Янна на відстані, показати йому, що вона, хай і не підіймає мертвих, не скориться його й батьковій волі.

Голоси в коридорі віддалялися. Важкі двері не мали засуву, але їх можна було заблокувати підсвічником. Мейрі розпачливо глянула на високе стрілчасте вікно. Його не вдасться перекрити нічим, тож, навіть якщо вона втримає двері, це не завадить птахові вдертися знадвору.

Кімната спорожніла, Мейрі метнулася до дверей зі свічником, але стулки розчахнулися, перш ніж вона встигла щось зробити. Янн стояв на порозі, його грізна крилата фігура знову здалася їй величезною чорною плямою, що вбирає усі кольори. Нині Мейрі не впізнавала його й дивувалася, як вона могла задивлятися на цю жахливу істоту, вважати своїм другом, мріяти про його доторки. Птах зайшов до ліжниці й причинив за собою двері. П’яні голоси в коридорі хижо загиготіли.

— Навіщо ти взяла свічник? — його голос був хрипкий і низький, геть чужий. — Це тебе не захистить.

— Але я принаймні спробую, — просичала Мейрі. — Тобі доведеться мене вбити, якщо волієш, аби я лягла з тобою.

Янн подивився на неї спідлоба. Зараз його очі були запалі, порожні і злі, хоч у них і не жевріло червонясте світло. Та це ненадовго. Він от-от почне лютувати.

Княгиня глипнула на перстень, що виблискував на його пальці. Демон тут. Він просто зачаївся.

— Я не збираюся тебе кривдити. — Птах обійшов її і сів на край ліжка, зашурхотіло пір’я.

— То навіщо взагалі прийшов?

— Бо в коридорі стоять п’яні гості, які мусять бачити, що я не боюся дружини, яка привселюдно пообіцяла мене вбити. Я князь Ретона, а ти моя княгиня. Мушу бути тут.

Голос Янна звучав ніби винувато, Мейрі відчула щось на кшталт переваги. Руки боліли від важезного свічника, тож дівчина відійшла до крісла навпроти ліжка і всілася, не випускаючи «зброї».

— Як ти почуваєшся, Мейрі? — спитав птах, дивлячись у порожнечу.

— Як фортеця, яку Небельгайм передав Ретону.

— Цікаво, бо я так само. Ніколи не хотів, щоб таке сталося з нами.

Він говорив щось іще, але Мейрі вже не слухала. Вона дивилася на його неслухняні кучері, на блискучі крила із золотими лицарськими пір’їнками, на чорні брови, по яких вона колись мріяла провести пальцем, на губи, що нині ледь ворушилися, а колись цілували її і складалися в найгарнішу усмішку на світі — широку і щиру. Янн із квітами ліссеї, які зірвав для неї на дереві; Янн — чорна цятка на глибоко-блакитному небі; Янн, що стелить перед нею крило; Янн, що обіймає її на даху селянської хати. Десять тисяч різних Яннів — бешкетних, незграбних, закоханих, збентежених, відважних, безумних — і всі вони вмерли. Лишився один. Янн, що обрав могутність, а не її. Облуда, примара, оболонка, що її гризе зсередини пітьма, якої більше не торкається світло Зіркове. Він навіть на вигляд став старшим — ніби прожив на світі не вісімнадцять, а всі двісті років. Мейрі наївно гадала, що Перстень Неволі називається так, бо в ньому ув’язнений темний лютий з Одвічного Мороку. Насправді ж він називався так, бо демон ув’язнював свого носія.

— ...і мені дуже прикро, — зітхнув птах і підвівся.

Мейрі здригнулася, коли він опинився поруч — так швидко, що й оком не змигнула. Янн присів і простягнув руку, ніби хотів торкнутися її обличчя, можливо, стерти фарбу зі щоки.

Демон, демон, це демон. Демон наближається до неї!

Княгиня схопилася на ноги, скочила на крісло, втиснулася в спинку, а потім пронизливо закричала. Кричала і кричала, доки не захрипла. Янн здригнувся, його очі сяйнули червоним, ніздрі гнівно роздувалися. Птах підвівся й закрокував кімнатою, ніби не знаючи, куди себе подіти. Відтак загарчав і вгатив кулаком по дерев’яному секретеру. Удар був такої сили, що секретер розколовся надвоє, а в Мейрі задзеленчало у вухах. Кімната потьмяніла й попливла перед очима, і княгиню поглинула пітьма.

***

Ольєр відчинив вікно і вперся руками в підвіконня. Днина видалася пречудова — на морі, зазвичай неспокійному, панував штиль, і сонячне проміння просвічувало смарагдові глибини, яскраво-блакитні біля берега. Мартини клектали над водою, а над балонами хетарських повітряних кораблів майоріли прапори. Крейздуар, один із найбільших портів Ретона, вже давно прокинувся. Птахи й люди спішили у справах: селяни котили вози із сидром, небельгаймські вояки розвантажували човни з провізією, пташенята ширяли над водою, зустрічаючи кораблі, а якийсь божевільний закликав усіх покаятися й повернутися в обійми до Зірок. Потріпане пір’я мело по землі, на нозі в нього бренькав дзвіночок. Ольєр, задивившись, мимохіть подумав, що Зіркове світло давно не долітає сюди, у пташиний край, занедбаний і розорений війною.

— Мей керр, ви дозволите?

Птах обернувся і побачив на вході хетарського купця.

Але принаймні тут іще можна було заробити грошей.

— Вітаю, шановний, чим можу прислужитися?

Купець закотився в кімнату, ніби головка сиру. Певно, уже немолодий, але визначати вік хетарців завжди важко — їхня рожева бугрувата шкіра із плямками була зморшкуватою ще замолоду. Синьо-зелені очі з жовтими зіницями розширилися, побачивши Ольєрові згорнуті кажанові крила з металевими спицями, — певно, упізнав шкіру сонячного бика на перетинках, отже, зрозумів, що крила робили в Хетарії. Тепер купець сторожко вдивлявся Ольєрові в обличчя. Вочевидь, зараз проситиме про послугу. Це чудово. Відколи Янн призначив Ольєра комендантом Крейздуара, послуги той страшенно любив.

— Моє ім’я — Арел Арок. Розумієте, яка делікатна справа, мей керр, — почав купець. — Мій вантаж затримали в порту на карантин, бо ми причалювали в місті, де лютувала перопадиця, але жоден із членів екіпажу навіть не сходив на землю! Дізналися, що хвороба, і рушили далі!

— За таких умов карантин необхідний.

— О, так, мей керр, — обличчя хетарця викривилося. — Але якщо ми стоятимемо на припоні два тижні, то товар зіпсується, а ярмарок до дня пресвятих Гілля та Галля мине!

Ольєр сів за стіл і відкинувся на спинку, брязнули металеві спиці. Поки милувався пейзажем, нарахував п’ять хетарських небоходів. Вочевидь, саме про них мова.

— І що я можу зробити, керре Ароку?

— О, я знаю, що ви можете зробити в Крейздуарі геть усе, — заусміхався купець. — Скажімо, скасувати карантин і дати мені дозвіл на торгівлю. А я знайду, як віддячити за таку щедрість.

Ольєр постукував пальцями по столу. Він щасливо уникнув поїздки на Яннове весілля, вибачившись тим, що його дружина скоро мала народжувати, але коли княжич — чи тепер, вочевидь, Янна слід було називати князем, бо так проголосив король Етельріх, — повернеться до Ретона із княгинею, Ольєрові доведеться зробити їм весільний подарунок, і що коштовніший, то краще. Крім того, він обіцяв дружині, що їхній спадкоємець ні в чому не знатиме обмежень, не житиме у злиднях, як його батьки, тож знадобляться гроші й для пташеняти. Та і Брегез давно зачекалася подарунків, а Ольєр мріяв подарувати їй золоту прикрасу до нової сукні, на яку минулого разу забракло коштів.

Птах задумливо втягнув щоки, помовчав, а тоді промовив:

— По сто золотих клеврів із кожного корабля.

— Що?!

— Хіба це багато? — Ольєр склав руки на грудях. — Ви наторгуєте тисячу вже в перший день ярмарку.

— Та це грабунок! — верескнув купець. — Це ж бідний Ретон, мей керр, а не столиця Великої Санжі, та й там, знаєте, люди бідують! Я поскаржуся князю!

— Керре Ароку, князь приїде нескоро, та й буде заклопотаний із молодою дружиною. — Ольєр відчув, як від цих слів всередині крижаніє. — Не впевнений, що ваш товар доти не зіпсується.

Хетарець надув щоки і хвилину мовчав.

— Можу дати хіба по п’ятдесят за корабель.

— Вісімдесят.

— Шістдесят п’ять, і це моє останнє слово! — рожева шкіра хетарця стала пурпуровою. — За інших умов краще викинути весь товар у море.

Ольєр примружився, підраховуючи прибуток. Так, цього має вистачити. Можливо, навіть вдасться полагодити дах у Брезелурі.

— Гаразд. Гроші принесете сьогодні, тоді я накажу охороні пропустити кораблі на розвантаження. — Птах дістав із шухляди папір, написав кілька рядків і поставив печатку. Червоний віск розплився й почав остигати, Ольєр простягнув документ купцеві. — Приємно мати з вами справу, керре Ароку.

***

Мона почувалася геть розбитою. Очі боліли від сліз, а ще гірше стало, коли вночі почулися крики з ліжниці молодят. Вона кинулася на допомогу, але охоронці не пропускали нікого до дверей, навіть її, повірницю. Звідки там охорона? Певно, король Етельріх потурбувався, щоб князя з княгинею ніхто не відволікав від консумації шлюбу і його вигідний союз із Ретоном не опинився під загрозою. Авжеж, Мейрі навряд чи могла вбити свого чоловіка — не тоді, коли в ньому сидів темний лютий. Мона здригнулася, згадавши малюнок у тій книзі, обтягнутій шкірою й інкрустованій кістками: демон із людським тілом, довгим хвостом і вісьмома павучими лапами, із червоними очима на кудлатій голові. Жодним чином Мейрі не могла зашкодити йому, тож якщо щось лихе і сталося, то тільки з нею.

На ранок охоронці пішли, гості догуляли й поснули просто в коридорі, не дочекавшись, поки Янн вийде з кімнати. Мона обережно переступала через розкинуті в коридорі тіла, крокуючи до ліжниці. Двері були прочинені. Пташка зазирнула всередину: Янна вже не було, а під вікном валялися уламки розтрощеного секретера. Ліжко було гладенько застелене.

Мейрі сиділа у кріслі, підібгавши ноги. Вона досі була розфарбована, як марвотвориця, хоч фарба місцями стерлася, а місцями розпливлася від поту і сліз. Мейрі не плакала, тільки стискала руками коліна і тремтіла. На мить Моні здалося, що вона збожеволіла. Таке цілком могло статися — ніхто й ніколи не лишався на ніч сам на сам з істотою з Мороку.

— Ваша осяйносте, — лагідно почала Мона, — ви мене чуєте?

Мейрі обернулася, але її погляд здавався прозорим, ніби вона не бачила пташки, а тоді простягнула до неї руки. Мона кинулася в обійми княгині — судомні, налякані. Мейрі тремтіла, але не плакала.

— Що він зробив? — прошепотіла Мона їй на вухо.

— Нічого, — дівчина цокотіла зубами. — Нічого.

Вони просиділи так кілька хвилин, тоді ретонка відсторонилася й сказала:

— Я поміняю постіль.

Княгиня не рухалася. Мона заходилася стягувати з ліжка неторкнуті перини і простирадла, хоча в цьому не було потреби, та їй не хотілося, аби слуги, які прийдуть пізніше, пліткували по закутках. Зрештою Мона забрала білизну й пішла, а коли повернулася, Мейрі вже сиділа перед тріснутим люстром біля розтрощеного секретера й відтирала з обличчя засохлу фарбу.

— Ми їдемо до Ретона, — промовила княгиня. — Гадаю, дуже скоро.

— Так, і я хотіла поговорити про це. — Мона важко зітхнула. — Уночі прибув посланець. Мій батько заслаб, мушу поїхати до нього, можливо, попрощатися... Я не знаю, скільки часу це забере. Мені дуже шкода, але я не зможу супроводжувати вас, ваша осяйносте. Доведеться затриматися в Небельгаймі.

Мейрі кинула на неї швидкий зболений погляд, ніби Мона вдарила її.

— Імке не хотіла їхати зі мною, тож я відпустила її у почет до Вінфри Тулійської. Але без тебе мені буде тяжко, Моно.

— Мені дуже прикро, — повторила пташка, і княгиня кивнула.

— Мені теж. Сподіваюся, твій батько одужає.

Рипнули двері. На порозі з’явився юний небельгаймець — Мона бачила його раніше на турнірах, а тепер, здається, він став одним із Яннових джур. Хлопець втупився в неї поглядом, ніби й не бачив княгині, а тоді простягнув пакунок.

— Його світлість просили п-передати княгині.

Мейрі підвелася, і юнак нарешті відірвав погляд від Мони. Княгиня забрала пакунок, але джура й далі стовбичив у кімнаті, витріщаючись на Мону, поки Мейрі не вказала йому на двері. Пташка роздратовано ворухнула крилами. Коли хлопець нарешті пішов, княгиня розгорнула пакунок і дістала золоту каблучку з рубіном і довге чорне перо.

— Це значить, що керр Арвор задоволений шлюбною ніччю... — пролепетала Мона й затнулася, коли Мейрі підійшла до вікна й жбурнула дарунок.

— Це нічого не значить, Моно. Допоможи мені розчесати волосся.

Мона неуважно вкладала золоті коси княгині, все думаючи про чорне перо, що сяйнуло на сонці і зникло, закрутившись у повітрі. Не можна так поводитися з пір’ям. Навіть якщо Янн змінився, перетворившись на жахливу істоту, і тепер не був тим, кого вони любили, пір’я для птахів було надто дороге. Не можна, щоби по ньому хтось топтався, ніби це не Яннове перо, ніби це аж настільки нічого не значить.

Коли Мейрі нарешті була вбрана, Мона вибачилася і притьмом кинулася з кімнати. Пташка збігла сходами вниз. Подвір’ям сновигали слуги, до молитовного садка прямували гості, що прокидалися на ранкову молитву. Зрештою пташка помітила перо, що лежало на піску під вікном. Вона схопила його, притиснувши до грудей.

Маленька слабкість, маленька данина поваги тому Яннові, її Янну із мрій. Нічого більше.

Мона сховала перо у довгий рукав і повернулася до замку.

***

Витівка доньки на весіллі справила на короля Етельріха незабутнє враження. Власне, він не думав, що саме життю Янна щось загрожуватиме в їхньому союзі. «Янне, я — смерть твоя». Король досі чув її голос, що тремтів від люті — не від страху. Мейрі, його маленька золотокоса дівчинка, ввічлива і терпляча. Хоч глибоко в серці Етельріх зневажав безсилих людей, але у випадку з молодшою донькою навіть тішився, що Зірка Смерті обділила її марвотворчими здібностями. Вона здавалася такою м’якою і тендітною, як пір’їнка. І от тепер вона — у чорному вбранні із золоченими черепами, з розфарбованим ритуальною фарбою обличчям — наче марвотвориця перед боєм! — привселюдно грозить власному чоловікові смертю.

Так. Етельріх Вельгет породив не одну, а двох Чорних принцес.

Та хай там як, шлюб відбувся і його консумовано. Тож нині треба потурбуватися про долю зятя. Союз Небельгайма з Ретоном має бути тривким і міцним, наче скеля. Байдуже, чи буде Янн ес Арвор щасливим із його донькою, головне, аби він був живий. А для цього Етельріху потрібно мати очі і вуха поруч із молодим князем.

Король стиснув підлокітники крісла й схилився до герольда, що стовбичив по праву руку.

— Як звуть того хлопчину, що ходить за Арвором? Його джура. Небельгаймець.

Зморщені повіки старого герольда сіпнулися, він схилив голову і промовив:

— Здається, це Бастіан Увель, ваша сонцесяйносте. Його батько, керр Орт Увель, дрібний шляхтич у Низькому краю.

— І чого це він став на службу до птаха?

— Цього я не знаю, мій королю, але чув, що він складає про птахів, зокрема про Янна Ретонського, пісні. Імовірно, хлопчина захоплюється можливістю літати — таких людей немало.

— Птахолюб? Приведи його до мене. Тільки так, щоб Арвор не довідався.

За пів години Етельріх дивився на тремтливу фігуру, що застигла перед його троном у поклоні. Хлопець зблід і видавався таким наляканим, що насилу тримався на ногах. Скільки йому? Хоч шістнадцять є? Етельріх підвівся й спустився до нього.

— Не бійся, Бастіане, — вкрадливо промовив король. — Я лише хотів спитати, як людині на службі у птаха ведеться.

Яннів джура вирячив зеленкуваті очі. Здавалося, він от-от впаде замертво. Утім така скора його смерть у плани Етельріха ніяк не входила.

— П-пречудово, ваша сонцесяйносте. Я щасливий служити керру Арвору. — Хлопець м’яв у руках капелюх. — Смію зауважити, що я не порушував законів, мій колишній капітан домовився з його світлістю й відпустив мене з власної волі.

— Гаразд. І часто ти супроводжуєш керра Арвора?

— Та майже завжди, — гордо всміхнувся Бастіан і тієї ж миті злякано затнувся. — Я його перший джура, ваша сонцесяйносте, ми всюди разом.

Етельріх поклав долоню Бастіану на плече — жест дуже емоційний, майже батьківський. Джура здригнувся.

— Ти бачив, що сталося на весіллі?

— В... в-ви про що?

— Про те, що сказала моя донька.

— О, — хлопець зітхнув. — Сподіваюся, її осяйність змінить свою думку.

— Зізнаюся, ситуація для мене несподівана, але найгірше те, що я жодним чином не зможу захистити свого зятя. Твого капітана, Бастіане. Якби ж я знав, що відбувається довкола нього, але так, щоб він не довідався, що я намагаюся його оберігати, було б чудово. Розумієш, — вів далі король, стискаючи плече джури, — Янн має таку вдачу, що не прийме від мене захисту, якщо запропоную відкрито. Авжеж, він не вірить, що дружина може йому якось зашкодити чи навіть сплести інтригу й підбурити заколот. Та поведінка Мейрі на весіллі неабияк шокувала мене, а впливати на неї тепер я не можу. Вона княгиня Ретонська, а не лише моя донька. Тож я хочу, щоб ти допоміг мені захистити Янна. І не тільки від цієї загрози, а й від багатьох інших.

Обличчя Бастіана стало сірим, як у мерця. Етельріх досі стискав його плече, і якби відпустив, то, ймовірно, хлопця не втримали б ноги.

— Що я маю зробити, ваша сонцесяйносте?

— Інформувати мене. Що робить твій капітан, із ким він спілкується, куди збирається, про що розмовляє з радниками. Я знаю, що ти в захваті від служби в нього, тож, гадаю, зичиш йому тільки добра. Як і я.

Очі джури оскляніли. Він дивився Етельріху в обличчя, але ніби не бачив його. На чолі заряснів піт.

— Ваша сонцесяйносте, — прохрипів він, — ви хочете, щоб я шпигував для вас?

— Шпигував? — пирхнув король. — Яке невдале слово! Ні, я маю дізнаватися заздалегідь про загрозу, що виникає для мого найближчого союзника! Я волію мати змогу врятувати Янна!

Бастіан мовчав, ніби ковтнув язика.

— Бастіане? — лагідно, але вже втрачаючи терпіння мовив Етельріх.

— Я не можу, ваша сонцесяйносте. Навіть якщо ви маєте найщиріші наміри, це зрада, а я не можу зрадити свого капітана. І свого... друга.

Етельріх зневажав дурних людей, а от чесних і непокірних його волі просто ненавидів. Бастіан іще геть дитя, але був не дурний. І не збирався коритися королівській волі.

— Бастіане, ти знаєш, якими магічними силами я володію?

— М-марвотворенням. І заклинанням металів, — промимрив хлопець.

— Але це не все, — впевнено збрехав Етельріх. — Я можу зробити так, що твоє обличчя вкриється огидними пухирями, від яких не буде порятунку, і очі твої витечуть. Ти станеш потворою, не здатною ні воювати, ні вести справи батька, ба навіть Зіркові провіщення читати серед зіркових братів.

Хлопець глухо гикнув.

— Ваша воля. Але навіть якщо ви вб’єте мене, я не зраджу керра Арвора.

Так. Понад усе Етельріх ненавидів чесних і непокірних. Але саме за це він їх іще й поважав.

— Гаразд. Іди собі, — уста короля презирливо вигнулися. — Але пам’ятай, що я сказав. Раптом зажадаєш розповісти своєму капітану про нашу розмову — знай, що я можу зробити.

Бастіан низько вклонився й позадкував до дверей, не підіймаючи голови.

Розділ 2. Посеред моря

Погода зіпсувалася, морська далечінь була чорна й спінена, і Янн мимоволі згадав, що в пташиному краю Гостре море називають «норовливим конем». Їхній корабель підкидало, наче хвилі намагалися скинути його зі своєї спини, і не було жодної певності, чи дійдуть вони до Ретона.

Вирушати треба було одразу по весіллю, але справи затримали Янна на Чорних островах, тож чекали до самого Зірковорота. Ще трохи — і Пора туманів зіткала б Небельгайму білий саван, а тоді виїхати звідти було би важко.

Янн стискав поруччя, вдивляючись у чорнильний глиб. Від шлюбної ночі вони з Мейрі заледве перекинулися кількома словами, і зараз, везучи її до свого князівства, він мав би почуватися викрадачем, який силує її. Та насправді Янн давно не відчував нічого, крім люті. Він сам уникав Мейрі, бо нині, коли вона сиділа у їхній каюті, знову відмовляючись їсти, бліда, змарніла і зла, йому аж у голові паморочилося від гніву. Вона промовила шлюбну обітницю. Сама погодилася на цей шлюб. І зрадила його з тим жалюгідним нахваном, та й ще мала нахабність це заперечувати. А тепер звинувачує його у вбивстві, якого він не коїв.

Принаймні відчував, що не коїв.

Візьми її. Покарай її. Підкори її. Підкори її.

Птах хитнув головою, позбуваючись впливу демона. Чорна імла перед очима розріджувалася, бубоніння у вухах стишилося, хоча Яннові ніздрі досі роздувалися, наче в хижака. Темний лютий відступив, але його розум усе одно був широкий, всеосяжний, як море, і він відчував кожну істоту на цьому кораблі і поза його межами. Він чув їхнє серцебиття і дихання, уривки розмов, а втім, стукіт серця Мейрі заглушав геть усе.

Клята мучителька.

Янн уникав її не лише через лють. Тепер, лиш варто було йому відчути легенький аромат мірісси, що линув від її одягу чи теплої шиї, усе всередині починало стискатися й пульсувати. Вона поруч, але ховає від нього всі ті ніжні потайні місця, до яких він давно мав би дістатися за правом її чоловіка. Він був вірний їй, навіть коли друзі сміялися з цього. Він так довго терпів. І тепер вона так близько — і так нестерпно дражнить його.

Яннового крила щось торкнулося. Бастіан поправляв пір’я, щось мугикаючи собі під ніс.

Він знову торкався його крил!

Янн рвучко розвернувся і вгатив Бастіанові кулаком в обличчя. Джура не встиг зойкнути, лише крекнув, завалившись на спину. Усі на палубі на мить завмерли. Бастіан тримався за ніс, поміж його пальців сочилася кров. Янн стояв над ним, стиснувши кулаки, пір’я настовбурчилося.

— Здається, я наказував не торкатися моїх крил без особливої потреби, — просичав він.

Бастіан хотів щось відповісти, але тільки розпачливо хлюпнув. Інший джура кинувся до нього, допомагаючи підвестися. Дівчата з почту Мейрі зашепотілися позаду Янна, він відчув, що княгиня визирнула з каюти й дивиться просто йому в спину.

— Ви їдете в Ретон! — заревів Янн, обдивляючись спантеличених птахів і людей. — У пташине князівство! А я — князь над птахами! Якщо ви не поважаєте пташині традиції, хто, як не князь, вас навчить?!

— Бастіане! — почувся голос позаду. — Принеси мені води.

Янн зиркнув на Мейрі, на примружені бурштинові очі. Джура закивав, вклонився князеві і, тримаючись за ніс, з якого юшила кров, поплентався палубою до діжки з водою.

Птах знов обернувся до моря, уникаючи погляду дружини, і завмерле життя на кораблі зрушило з місця. Кісточки на кулаку досі боліли, та Янн не зважав на це. Бастіана давно треба було провчити. Усіх тих, хто не поважає князя, треба ставити на місце. Птах згадував, як Ольєр колись спитав, чому б йому не вбити Лабранша й не покінчити так із кривавою спадковою суперечкою, але тоді Янн був наївним пташеням, яке бажало виграти війну чесно. Але хто ще хотів вирішити все чесно? Іссот Кульгава з Лабраншем захоплювали його міста, вкрали в батька крилату корону, плели інтриги з королем Етельріхом у нього за спиною. Була й інша перепона — дістатися до Лабранша можна було, хіба що викликавши на переговори, та який лицар вбиває іншого на перемовинах? Янн вважав це ганьбою. Але із силою персня він міг би покінчити і з Іссот, і з її санжійцем за кілька секунд — вдертися просто до їхньої ліжниці, здолавши всю охорону, бо жодна істота нині не могла його зупинити. Птах згадував те торжество крові, яке він улаштував загону примарників, що напали на нього та його матір. Він знищив понад двадцятеро нападників за якихось п’ять хвилин. Кров текла йому по обличчю, він впивався нею, впивався їхнім страхом і своєю силою, своєю величчю. Темний лютий носив його Одвічним Мороком, де час не мав значення, де Янн був королем над королями, бо ніхто — ні Етельріх Марвотворець, ні Добродар Авелін, ні жоден інший монарх — не мав туди доступу. На мить Янн уявив, із яким задоволенням провів би лезом меча по тонкій горлянці Іссот, як проштрикнув би Лабранша. Він купався би в їхньому жаху, нездоланний. Ось якого князя має отримати Ретон. Ось як він мусить відібрати свою крилату корону!

Птах важко втягнув холодне солоне повітря. Ні. Якщо він розправиться зі своїми суперниками ось так, то птахи, їхні соратники, стануть його ворогами. Ніхто й ніколи не підтримає його — ба більше, відвернуться і його вірні прибічники. Вони можуть схилитися перед ним лише зі страху, та страх надовго не втримає престол під правителем. Велика Санжа, що підтримувала його суперників, буде обурена, і тамтешній монарх ніколи й нізащо не визнає його князем над птахами. Нагле вбивство — це не те, що об’єднає його розірване війною князівство.

— Ма отру, ви дозволите?

Янн озирнувся. Позаду стояв старенький птах. Його крила ще не обвисли до землі, та він уже навряд чи міг підійматись у повітря. Янн упізнав його — отру Гверзет. Саме він передав йому подарунок від батька на шістнадцятиріччя.

Це він привіз йому перстень. Тоді Янн іще не знав, що саме отримав, але тепер мусив дізнатися.

— Я бачив, як ви вдарили джуру...

— І це не ваша справа, отру Гверзете.

— Ви цілком маєте рацію, мій князю, та я помітив дещо у ваших очах... дещо, що я бачив раніше у вашого батька. Гадаю, то був вплив чарівного персня.

Янн дивився на нього спідлоба. Старий шляхтич підійшов до корми і став поруч.

— Можливо, — ухилився від прямої відповіді Янн. — Ви знали, що передаєте мені, ма отру?

— Достеменно ні. Та я знав, що перстень багато важив для вашого батька, і присягнув йому зберегти його для вас.

Яннові між крил пролетів морозець, коли він подумав, що цей птах міг забрати найцінніший його спадок собі або продати комусь. Щастя, що Гверзет не зміг підкорити персня, ба навіть не вдягав його!

— Я багато думав про те, як саме мій батько втратив його. Цей артефакт дає певну... перевагу, — обережно мовив Янн. — І відібрати його не так просто.

Старий дивився вдалечінь. Вітер ворушив здиблені сірі пір’їнки на його крилах.

— Ваш батько був чесний птах. І пречудовий воїн. Власне, відколи він отримав перстень, то став надзвичайним воїном і творив справжні дива, — птах посміхнувся. — Ви дуже схожі на нього. Отру Арвор майже виграв війну, завоював усе князівство, та коли ми мали входити в Нарран, вночі до його намету вдерся шпигун, відрубав вашому батькові руку, забрав перстень і проштрикнув йому груди.

Янн відчув, як паморочиться в голові. Йому казали, що батько загинув у бою, та насправді він загинув через перстень. Загинув уві сні.

— Але як?! — вигукнув князь. — Невже він не почув нападника, невже не встиг зупинити?!

— Я не знаю, ваша світлосте. Коли шпигун утік, князь одразу прикликав мене. Він був сам не свій і постійно повторював: «Демон спить, демон спить». Тоді ми написали того листа, що його пізніше я віддав вам. Отру Арвор відправив слідами шпигуна своїх найкращих птахів, і на ранок вони наздогнали його і вбили. Та поки везли перстень, ваш батько стік кров’ю. Каванн ес Арвор помер за кілька хвилин до того, як йому повернули артефакт.

— Демон спить... — розгублено повторив Янн.

Про це не йшлося ні в книзі про магічні персні, яку йому віддала Мона, ні в листі батька. Можливо, те, що темний лютий не захищає його уві сні, батько повідомив у тій частині листа з інструкціями до персня, яка загубилася. Так чи інакше, але Янну стало незатишно. Він був не настільки нездоланним із Перснем Неволі, як гадав. І це треба було обміркувати.

***

Мейрі притулилася спиною до стіни. Вона не була певна, що розчула все правильно, бо вітер відносив слова Янна і старого птаха кудись у море, але їй у голові засіло одне: «Демон спить». Демон засинає разом із носієм. Це може бути її шанс. Мейрі відвернулася від покоївки, яка застеляла постіль, і витягла з рукава тонкий стилет. Пресвяті Зірки, до чого вони дійшли!

Двері рипнули. Бастіан затягнув цебро з водою й залив в умивальник. Кров у джури спинилася, проте ніс розпух і посинів — імовірно, був зламаний.

— Сядь на стілець, — промовила Мейрі.

Джура щось хлипнув, але підкорився. Одна його рука досі була на перев’язі після поранення, яке він здобув у бою, але Янн на те не зважив.

— Покидьок, — зітхнула Мейрі. Взяла рушник, змочила край і почала відтирати засохлу кров із хлопцевої верхньої губи.

— Бастіане, я знаю, як ти любиш свого капітана, але зараз тобі слід триматися від нього подалі, — промовила Мейрі. Джура спробував був відповісти, але вона владно продовжила: — Виконуй його накази, але про дружбу забудь.

— Його світлість ніколи таким не був, — промимрив небельгаймець. — Тобто... його, звісно, дратувало, що я лізу до крил, але я ж лишень хотів, щоб вони мали якнайвеличніший вигляд! Це ж... це крила! Я б життя віддав, аби хоч раз злетіти!

Мейрі зітхнула й суворо звела брови.

— Роби, як я сказала. Іди.

Бастіан кивнув і підвівся, але вкляк на місці, коли помітив на порозі Янна. Серце Мейрі стислося й закалатало. Янн кресанув їх поглядом і зайшов до каюти, притиснувши до спини і знову розправивши крила. Бастіан вклонився і миттєво вискочив геть. Птах зиркнув на покоївку, що застигла у реверансі.

— Залиш мене з дружиною.

Мейрі всім тілом відчувала стилет у рукаві, метал ніби не нагрівався від її тепла. Вона не знала, чи дозволяє темний лютий Яннові читати її думки, але сподівалася, що ні. Зірка Життя, що висіла на ланцюжку в неї на шиї, ніби ожила, поважчала.

Янн мовчки налив собі вина, випив, а далі розпустив зав’язки на плечах і стягнув із себе дублет *. Мейрі дивилася, як він роздягається, не рухаючись, ніби прикипіла до підлоги.

— Допоможи мені.

Княгиня підійшла до Янна, намагаючись не дивитися йому в очі, і потягнула зав’язки на вузьких манжетах. Дівчина відчувала на собі крижаний погляд, її аж млоїло зі страху, проте стійко намагалася триматися рівно, хоч як кортіло притулитися до стіни або сісти. На Янновому пальці виблискував Перстень Неволі, і княгиню проймало тремтіння, коли вона дивилася на артефакт. Вона ніби спостерігала за тим, як марвотворець вперше підіймає мертве тіло на очах глядачів. Магія, пов’язана з артефактом, була такою давньою, що, здавалося, цілого корабля було мало, коли тут був цей перстень.

Раптом Мейрі відчула шерехатий доторк до правої гомілки. Княгиня здригнулася. Тут не було ні протягу, ні тварин, а Янн стояв поруч із нею — ніщо не могло торкнутися її ноги під спідницями. Доторк повторився. Мейрі скрикнула. Щось лоскотало внутрішню поверхню стегна — там, де вже не було панчохи. Княгиня шарахнулася від Янна.

— Це ти? — вигукнула вона.

— Що сталося?

— Щось... торкається мене. Це...

Янн вигнув брови й показав їй долоні. Він здавався так само здивованим.

— Тут нічого нема. Гадаю, тобі варто відпочити.

Їй не здалося. Це сталося насправді. Тоді Мейрі пригадала вісім павучих лап, що оточували темного лютого на ілюстрації, і затремтіла. Хіть — не тільки лють. Демон харчувався всіма темними почуттями Янна і, вочевидь, ставав дедалі сильнішим.

— Це твій демон! — вигукнула вона. — Він настільки захопив тебе, що проривається у наш світ!

В очах Янна замерехтіло червоне.

— Я не знаю, що тобі здалося, зоре моя, та це переходить усі межі.

— Вийди звідси, Янне, — Мейрі лихоманило. — Вийди, я не можу лишатися з тобою наодинці.

— Це подружня каюта, — просичав птах. — А там — цілий корабель моїх підданих, які мають вірити, що ми — щасливе подружжя. І я не вийду звідси до ранку!

— Але я не зможу заснути!

— Тоді не спи!!!

Він гаркнув так, що здригнулася вся каюта. Янн розвернувся до княгині, але то був уже не він. Знайоме обличчя викривилося: брови випнулися дужче, очі запали і стали геть червоні, щоки почорніли, ніби два провалля, а всі кістки на мить наче вкрилися огидними наростами — вони стирчали під шкірою, спотворюючи його гарні риси. Марево минулося, але Мейрі не могла поворухнутися, лише судомно сичала і втягувала повітря. Птах люто шарпнув із ліжка верхню перину й подушку та кинув їх на підлогу, а тоді влігся на бік, підібгавши одне крило і вкрившись іншим. Княгиня опустилася на край ліжка, бо ноги вже не тримали.

Минула година чи більше, Мейрі не ворушилася. Тіло заніміло. Дихання Янна вирівнялося, їй здавалося, що він спить. Дівчина обережно витягла стилет. Схоже, лише вона помічає, що відбувається, — навіть Мона досі засліплена. Мейрі спостерігала, як світло каганця виграє на чорному птаховому пір’ї. Вона кохала Янна найдужче, але і знала найкраще. Йшлося вже не про його порятунок. Сьогодні Мейрі переконалася в тому, що він остаточно втрачений — назавжди і без вороття. У цьому світі існувало чимало темних мистецтв, і вона сама звикла до ожилих трупів, що крокують замковим подвір’ям, але те, що рветься з Яннового тіла у цей світ, не мало назви. Ніхто не стикався ні з такою могутністю, ні з такою жорстокістю.

Вона пригадала, яким Янн приїхав у замок Алріка забирати її від брата. З голови до ніг у крові, лютий, шалений. Мейрі в чомусь заздрила божевільній княгині Блейз, яку вони сховали в Кронґарді в Алріка — вона може більше не боятися того, чим став її син, натомість руку Мейрі стискає шлюбний браслет, і в неї немає союзників, але, можливо, саме тут, на кораблі, посеред Гострого моря, має крихітний шанс зупинити занурення усього знаного світу в Одвічний Морок. Коли вони повернуться на суходіл, Мейрі буде важче вкрасти і сховати перстень так, щоб його ніколи не знайшли. А Янн не позбудеться такої могутності сам.

Спочатку княгиня думала лише поранити Янна, забрати перстень та викинути в море, але не була досить спритною, щоб утнути таке. Птах, навіть поранений, легко зупинить її. Скористатися допомогою інших було ще небезпечніше — звичайним птахам чи людям зупинити темного лютого не під силу, заколот проти князя грозив смертною карою, а Мейрі не хотіла, щоб постраждав хтось, окрім неї. Сонного настою тут не було. Тож єдиний спосіб — заколоти, викинути перстень і спробувати воскресити Янна. Дівчина пригадувала, як виплеснула геть усю силу, намагаючись повернути до життя Гвіліма, вбитого на полюванні. Тоді в неї нічого не вийшло. Імовірно, не вийде й зараз.

З підборіддя на руки скрапнули сльозинки, але княгиня навіть не помітила, що плаче. Вона підвелася й ступила крок до птаха. Янн, коли спав, здавався геть беззахисним і так нагадував себе колишнього, що в дівчини закололо в грудях. Мейрі затамувала подих і занесла стилет. Є один шанс. Байдуже, що буде далі. Якщо вийде — їй не жити, якщо ні — так само.

Янн зітхнув — і рука Мейрі затремтіла. Княгиня стиснула зуби, цілячись йому в шию, але руки так тряслися, що влучити б нізащо не вийшло. Мейрі затамувала подих і тієї ж миті відчула, як розжарюється на грудях Зірка Життя.

Секунду Мейрі ще тримала стилет, але жар став просто нестерпним. Княгиня хитнулася, витягаючи медальйон з-під одягу. Срібна зірка з очима-сапфірами була така гаряча, що її насилу можна було тримати в руках. Мейрі зняла медальйон і кинула його на ліжко, але, ступивши крок, ледь не впала від раптової млості. Вона спробувала ще раз, але все повторилося. Покровителька посилала їй знак, попередження.

Мейрі горнулася до життя, а життя горнулося до неї. Так було в Небельгаймі, Королівстві мертвих, так буде і в Ретоні. Воскресальна сила, яку дарувало Мейрі божество, не була призначена для вбивства. Вона не може вбити Янна, бо та, що повертає життя, не має права його забирати. Зірка Життя одного разу вже покарала її, наступного може бути гірше.

Янн заворушився і прокинувся, глипнувши на неї. Мейрі знову сіла на ліжко, відчуваючи жар від медальйона на грудях і гостре лезо в рукаві.

***

Мона лише трохи не встигла на корабель, яким відпливала до Ретона пташина делегація. Всупереч побоюванням лікаря, батько одужував, пропасниця відступила, і пташка виїхала у Гейденґард, щоб зібратися в дорогу. Але раптова злива розмила шляхи, і їй довелося затриматися на півночі ще на день. Відтак ескадра гостроносих кораблів забрала від неї Мейрі і понесла в чорні спінені води.

Нарешті Мона дісталася королівської резиденції. Після від’їзду Мейрі замок здавався їй геть порожнім і сумним. У пташки краялося серце через те, що вона не супроводжувала свою панну, наче могла захистити її від Янна і його одержимості. Що ж, принаймні вона не почувалася б такою винною.

Пташка саме збирала речі, коли побачила двох покоївок. Одна прислужувала Ізвен, другу Мона не знала. Дівчата стовбичили у дверях, підштовхуючи одна одну, та уникали дивитися на Мону. Пташка склала покривало в скриню й підійшла до них.

— Що сталося?

— Розповідай, Абет! — просичала одна з покоївок і підштовхнула колежанку до Мони. — Бо гірше буде!

— Мі йонге, не сваріть мене! Прошу вашої помочі! — перша дівчина впала на коліна. — Я дуже завинила. Не знаю, як тепер бути!

Ретонка уважно дивилася на неї, не промовляючи ні слова. Дівчина схлипнула, а її подруга продовжила:

— Вона знайшла перо! Ретонське!

— Яке перо?

— Коли принесли тіло того джури нещасного, нахвана — най дарують йому Зірки кришталеву світлицю! — я знімала з нього одяг і знайшла перо, — забубоніла дівчина, впершись чолом у підлогу. — А тоді прийшла її осяйність принцеса Ізвен, і вона була така люта... така... я... вона все питала, чи була при ньому скринька маленька. Скриньки не було, а про перо я забула сказати!

— Це могло бути моє перо чи керра Арвора. Ми несли Гвіліма до Гейденґарда.

— Ні, не ваше й не керра Арвора, — дівчина нарешті звела погляд, її обличчя перекошувалося зі страху. — Коричневе. В плямках.

Мона вражено закліпала. Ретонське пір’я справді відрізнялося від пір’я звичайної птиці — за формою, текстурою та розміром, ніколи не сплутаєш. Єдиним птахом, окрім Янна та неї самої, на полюванні був Фрікур, син Іссот і Ратибора Лабранша, якого взяли у полон в битві біля Ладиці. Мона повільно вдихнула. Це не зменшувало її підозр щодо Янна, бо він мав найбільше причин бажати Гвілімові смерті та був не при собі через перстень. А що як Фрікур підлаштував убивство, аби допомогти батькам позбутися конкурента за Ретонський престол? Чи, може, вбив його з якихось інших причин? Мона пригадала, що не раз бачила його поруч з нахваном, і востаннє — коли ті виїжджали в ліс у день полювання. Гвілім був роздратований і не бажав спілкуватися з Фрікуром. А тепер — це перо...

— Чому ти досі не розповіла її осяйності?

— Бо я дихати боюся в її присутності! — Очі дівчини розширилися. — Йонге Моно, я дуже хочу розповісти, та тільки вона ж мене задушить чи... марвам згодує! Тому прийшла до вас, може...

— Ходімо негайно, поки Ізвен не поїхала, — Мона простягнула руку покоївці, і та несміливо взялася за неї. — Я попрошу милості, тебе не скривдять.

***

Відколи Ізвен побачила Мейрі на весіллі у своїй сукні та з розфарбованим на марвотворський манер обличчям, її геть покинув сон. Мейрі явно звинувачувала Янна у смерті Гвіліма, та й Ізвен була б рада поділяти її запал, а втім, щось не збігалося. Після весілля принцеса таємно пішла до одного із зіркописців і попросила спитати в Зірок, чи справді нахвана вбив молодий пташиний князь, і зіркоплин знову вказав, що Янн має до того стосунок, але прямої провини не несе. Ізвен не була певна, як саме трактувати це провіщення.

Сьогодні принцеса вже збиралася виїжджати у власні володіння — дивовижно, але перебувати Пору туманів у Стрімчаках їй уже навіть подобалося, — як її уваги зажадала фрейліна Мейрі, Мона. Пташка увійшла до зали й схилилася в реверансі. За її спиною біля дверей тупцювала покоївка Ізвен.

— Ваша осяйносте, ми маємо дещо повідомити вам, та спершу я просила б вас дати слово, що ви не заподієте шкоди цій дівчині.

Ізвен підвелася з крісла й розправила плечі. Сила мимоволі завирувала довкола неї, як завжди траплялося, коли вона непокоїлася.

— Я не можу нічого обіцяти наперед, це не в моїх правилах.

— Ваша осяйносте, — Мона з несподіваною суворістю подивилася їй у вічі. — Я відповідаю за її безпеку, тому прошу вас.

Ізвен гнівно видихнула. Мейрі надто розбестила своїх фрейлін, вони ще сміють ставити умови! Пташка дивилася на неї, не ховаючи погляду, і принцесі нічого не лишилося, як кивнути.

— Тепер розкажи про той день, Абет.

Дівчина, затинаючись, забелькотіла про перо, яке знайшла у брижах одягу Гвіліма, і з кожним її словом Ізвен відчувала, як у жили вливається лють.

Як вона сміла змовчати! Як вона сміла ховати це так довго! Як цей дурний птах, що не гнив у підвалі лише завдяки милості Фольгерта, смів утнути таке!

Ізвен відчула, як поколює долоня. Сила вирувала довкола неї, а покоївка все мимрила й мимрила якісь безглузді вибачення.

Принцеса розправила пальці, і, коли марвотворчий зашморг майже вилетів на шию дурній дівці, Мона кинулася між ними.

— Ваша осяйносте, ви обіцяли мені! — пташка розгорнула крила, захищаючи дівчину. — Обіцяли не кривдити її!

— Як ти сміла мовчати про таке! — вигукнула Ізвен, стискаючи кулак.

— Та я... я...

— Гадаю, зараз не час звинувачувати її, — мовила Мона. — Потрібно знайти Фрікура й допитати його. Він має бути у вотчині принца Фольгерта.

Перед очима Ізвен досі стояло бліде, сірувате обличчя Гвіліма. Її джури. Її рятівника. Її єдиного друга.

— Абет, — просичала принцеса, — скажи негайно готувати мені дормез **. Я їду в Низький край. Навідаю брата.

***

Корабель повільно заходив у гавань Крейздуара. Мейрі вийшла на палубу, не в змозі надалі лишатися в малесенькій каюті. Від ночі Янн більше не заснув, і вона, сидячи на ліжку, не могла ворухнутися в його присутності, побоюючись відчути новий неприродний доторк до свого тіла. Відколи князь пішов, дівчина почувалася вільніше, та медальйон на грудях аж досі був гарячий, а в голові паморочилося.

Мейрі втратила шанс позбутися персня, і це найбільше гнітило її. Чому Зірка Життя була така сувора до неї? Чи це захищався сам демон? Але, якщо вірити старому птахові, вбивці Яннового батька вдалося відібрати в нього перстень. Княгиня глибоко вдихнула солоне холодне повітря й взялася за поруччя. Її оточували дівчата з почту, але Мейрі почувалася ніби в пустелі, і навіть Мони не було поруч.

Мейрі ніколи не заїжджала так далеко — найдалі від Гейденґарда вона бувала, коли відвідувала Алріка. Колись, до всіх страшних подій, вона мріяла побачити Ретон, Велику Санжу, побувати в Хетарії, а може, і в Ґонґорі — здійснити паломництво у святий ліс Атан. Але нині подорож нічим її не тішила, навіть попри чарівливість ранку у Крейздуарі. На сірих мурах іще палали нічні вогники, а пташине місто вже прокинулося — вулицями сновигали містяни, бідняцькі пташенята злітали на дахи і мчали поруч з кораблем. На пагорбах, осяяні рожевим світанковим світлом, велично крутилися вітряки. Трохи оддалік, відкидаючи світлі обриси на темно-смарагдову воду, стояли повітряні хетарські кораблі, і Мейрі мимохіть замилувалася ними, бо бачила такі лише раз, ще дитиною, коли перебувала в королівській резиденції в Альґаїрі.

Тепер Мейрі — княгиня цього краю.

Дівчина кресанула поглядом Янна, що стояв біля борту в оточенні пташиних сеньйорів. Очі птаха були чорні, як зазвичай, але Мейрі бачила, як невдоволено підібгані кутики його рота, які силувано стримані його рухи. Одне необачне слово чи погляд когось із підданих — і лють знову вивергнеться з нього, як із вогненної гори.

Княгиня важко ковтнула. Зараз Янн здавався їй нездоланною скелею, і аж дивно було з того, що вночі вона планувала його вбити.

Корабель пришвартувався. На причалі збиралися птахи й люди. Мейрі бачила знайомі лиця в натовпі — лицарі її батька, небельгаймські пси війни. Усе мерехтіло перед очима. Юрба зібралася величезна, усі вітали їх, пташенята згори сипали різнокольорові пелюстки, наче на весіллі, ревіли сурми. Янн підійшов до неї і запропонував руку, і Мейрі взялася за неї, дивлячись уперед.

Вони спустилися трапом на землю, і дівчина з полегшенням відчула, що її більше не хитає. Довкола панували радісний клекіт і захоплення. Навіть якщо вони з Янном ніколи не сядуть на трон у Наррані і справжні крилаті корони не ляжуть на їхні голови, нині Мейрі була княгинею над птахами. Птахи підходили до них, стелили крила, і Мейрі мимоволі згадувала, як любила торкатися Мониного пір’я в дитинстві — такого м’якого, такого теплого.

Усе крутилося в нестримному вирі. Тоді з натовпу виокремився птах із кажановими крилами.

— Зоре моя, дозволь представити тобі Ольєра ес Брезеля, сеньйора Брезелура й коменданта Крейздуара, мого соратника і... — Янн чомусь затнувся. — І друга. Це Мейрі Вельгет, принцеса Небельгаймська, моя дружина. Твоя княгиня, Ольєре.

Дівчина звела на птаха погляд і вклякла. Брезель був високий і кремезний, і неприродні крила із металевими шпицями лише посилювали враження. Масивні щелепи були міцно стиснені, аж грали жовна, очі примружені й такі світло-сірі, наче прозорі, що погляд його здавався гострим, як вістря стилета. Вони ніколи не бачилися, але він дивився на неї так, ніби бачив найогиднішу істоту на світі. Княгиня сіпнулася, і Янн озирнувся на неї.

— Та сама Мейрі, — видихнув Брезель.

— Так, я розповідав тобі про неї, — насторожено промовив Янн і вигнув брови, вочевидь, очікуючи, коли птах прихилить коліно й простелить крило, але той не рухався. Мейрі хотіла відвести погляд від нього, але, здавалося, тоді Брезель негайно кинеться на неї.

— Ольєре?

— Що, ваша світлосте?

Мейрі відчула, як напружуються м’язи на руці Янна.

— Ти не привітаєш свою княгиню?

— Ти знаєш, що я не стелю крило перед кожною стрічною.

Птахи поруч охнули, і на мить запала тиша. Мейрі глипнула на Янна. Райдужки його очей спалахнули — вона ніколи не бачила такого яскравого червоного кольору. Брезель дивився на нього спідлоба, але вже не з викликом, а занепокоєно. Янн вивільнив руку і ступив крок уперед, опинившись ніс до носа зі своїм другом.

— Твої очі, Янне...

— Я можу стерпіти неповагу до себе, та неповагу до моєї дружини не терпітиму. Навіть від тебе, — просичав князь. — Висловлююся ясно?

Брезель завмер на мить, а тоді вклонився Мейрі й огорнув себе крилом, так і не прихиливши коліна.

— Прошу вибачити моє незграбне зволікання, ма ітрон, — пробурмотів він. — Ласкаво просимо до Ретона!

«Куди вже ласкавіше», — подумала Мейрі, але стримано кивнула у відповідь.

...Янн вирішив не зупинятись у Крейздуарі, тож кавалькада вершників потяглася вервечкою вздовж ріки в напрямку Арволура. Колеса підстрибували на купинах, і в княгині вже боліло все тіло. Дівчата весело щебетали, ділячись першими враженнями про Ретон, але Мейрі тільки визирала у віконечко дормеза.

Пора туманів у пташиному краю дещо відрізнялася від Небельгайма, але так само була непередбачувана: сонце сховалося за низькими хмарами — і повіяв шпаркий вітер, який взявся люто тріпати плащі вершників, напинати занавіски на віконці дормеза та дзеленчати дзвониками, що прикрашали стінки її візка. Довкола тягнувся голий сіро-жовтий степ, де-не-де помережаний низькорослими срібнолистими деревами. Хоча Небельгайм і називали Королівством мертвих, Чорними островами, проте його природа була сповнена гордої, страшної краси — поєднання чорних скель із червоним листям нахванських ясенів, переплетених нитками ліссеї та орхідістри, водоспадів, засніжених верхівок на півночі. Натомість Ретон викликав у Мейрі відчуття суцільної пустки.

— А вам подобається тут, ваша осяйносте?

Фрейліни продовжували звертатися до неї, як до принцеси.

— Цей край відлунює смертю, — промовила та й відкинулася на подушки.

Янн їхав верхи поруч із Брезелем, і Мейрі бачила їх у віконце — дві крилаті постаті на тлі темно-сірого неба. Однаково небезпечні для неї. Однаково страшні. Мейрі вже звикла до постійного тамування сліз, але все одно відчувала, як давить у горлі й лоскоче в носі.

Вона не може вбити свого чоловіка і не може його врятувати. Та й рятувати вже нема кого. Княгиня відганяла від себе спогади про Янна, який ще не знав персня. Годі рвати собі серце. Мейрі була впевнена, що князь зрозумів, що вона хотіла зробити вночі, тож тепер потроїть пильність і їй буде важко приспати його так, щоб зняти перстень. Та й невідомо, чи взагалі можна його зняти, чи клятий артефакт уже приріс до пальця. Але вона мусить боротися, мусить знайти інший спосіб позбутися і цього шлюбу, і цього страховиська. Вона почувалася лицаркою, яка виступає з мечем проти легіонів пітьми. Лицаркою, як Ізвен.

Янн відокремився від гурту й під’їхав до її дормеза, затуливши світло своїми крилами.

— Як ти почуваєшся, Мейрі?

Вона не відповіла.

— Коли прибудемо до Арволура, я дам тобі трохи часу, але за кілька тижнів планую влаштувати великий прийом, аби познайомити тебе зі шляхетним птаством. День Зірки Праці — якраз середина Пори туманів. Як тобі ця дата?

Мейрі запнула завіси.

***

Ізвен би геть змерзла, трясучись у дормезі кепськими слизькими дорогами крізь туман, якби її не розпирала лють. Якщо цей огидний полонений пуцьвірінок справді вбив Гвіліма, вона роздере його на шмаття власноруч — і байдуже, що на це скаже Фольгерт. Якщо схоче, виставить рахунок за викуп його батькам — хай заберуть тіло або те, що від нього залишиться. А втім, Ізвен уперше відвідувала землі брата, ще й без запрошення, тому мимохіть непокоїлася, як він її зустріне. Вочевидь, Фольгерт буде здивований і не надто задоволений її візитом, тим паче якщо вона вб’є те жалюгідне пташисько.

Принцеса стискала кулаки й нетерпляче визирала у вікно. Низький край оповив туман. Довкола було глухо, наче все населення вимерло, і лише густі ліси, що вже почали скидати листя, чорніли в білому серпанку. Волога висіла просто в повітрі, а коли кавалькада охоронців і візок з Ізвен, Моною та кількома дамами з принцесиного почту в’їхали у знамениті Зелені тунелі, до вогкості додалася ще й темрява.

У вікно Ізвен бачила тільки прадавні кам’яні стіни, які й становили осердя тунелів, побудованих винищеним народом, що колись жив у низинах біля узбережжя. Над залишками мурів чорне гілляччя щільно заплітало небо. Нині тут було особливо похмуро. Натомість Благодатної пори тунелі мали романтичний вигляд — зелень буяла і створювала затінок від сонця, тут часто ховалися закохані пари, хоча інколи траплялося, що й грабіжники нападали на подорожніх у вузькому темному просторі. Дормез повільно виїхав з тунелів і опинився на відкритій місцині, де імла розвіювалася. Ізвен вчула солоний аромат моря, їй полегшало на серці.

— Ундвель на обрії, ваша осяйносте! — гукнув до неї командир загону.

Дівчата пожвавішали й кинулися до віконця, дормез перекосило. Ізвен вилаялася. Куди зручніше їй було подорожувати верхи на коні, ніж волочитись у дамському візку.

Ундвельський замок височів на пагорбі над морем. Його фортечні мури стриміли над самим урвищем, а під ним у долині розкинулося кілька великих сіл. Трохи оддалік виднівся порт та щогли останніх кораблів, що готувалися відплисти з Небельгайма, поки море не почало вирувати.

Процесія заїхала до міста. Дорога йшла вгору, смерділо вугільним димом і помиями. Коли дормез принцеси під’їхав безпосередньо до цитаделі, Ізвен помітила на вході дві статуї. Одна — король Драган Підкорювач, який захопив Чорні острови. А друга... Ізвен захихотіла. Вочевидь, містяни прагнули догодити своєму сеньйору, тому поставили статую з обличчям-черепом та гербом Фольгерта на грудях, але скульптор був не надто обдарований, тож обличчя людини, що стояла поруч із Завойовником, скидалося на свинячий писок. Треба запам’ятати: якщо раптом у Стрімчаках захочуть звести статую на її честь, варто відмовитися.

Ізвен дали час перевдягтися та відпочити, і за пів години запросили до великої зали, де Фольгерт із полоненим санжійським королем якраз лаштувалися на обід.

— Люба сестро, яка несподіванка!

Принц скочив із місця й рушив до неї, та Ізвен помітила, як напружено палають його очі. Імовірно, Фольгерт краще схопився б за кинджал, побачивши її. Відколи король натякнув, що Ізвен стала фавориткою у боротьбі за престол після її подвигу в битві біля Ладиці, старший брат не знаходив собі місця.

— Прошу вибачити, що не повідомила раніше, Фольгерте. — Ізвен обійняла його, відчуваючи, як сильно калатає серце, ніби він і справді міг вбити її. — Та я маю одну невідкладну справу тут, у Низькому краю.

— Дуже цікаво… — Темні очі принца звузилися. — Маєш приголомшливий вигляд, сестро!

«Почалося», — сумно подумала Ізвен. Фольгерт був звично пишно вбраний — у насичено-зелений, підбитий хутром упланд ***. Його стан підперезувала золочена портупея з рубінами. У скромній темно-коричневій сукні, втомлена з дороги, Ізвен почувалася дикункою поряд із ним.

Фольгерт повів її до короля Добродара і Кверіни, що сиділи під оксамитовим балдахіном на чільному місці. Санжієць знову перепив вина і кинувся вітати Ізвен як стару подругу, наче був тут господарем, а не бранцем. А коли Кверіна підвелася, Ізвен побачила, що та вагітна. Отож, якщо Зірки будуть ласкаві, Фольгерт уже в найближчому майбутньому отримає спадкоємця.

В Ізвен занило під ребрами. Вона не хотіла народжувати, не насолодившись військовою славою, та наявність сина у її брата значно підвищила б його шанси на те, що король обере його за спадкоємця. Тим паче якщо дитина успадкує марвотворчу силу.

— У мене до тебе справа, любий брате, — промовила Ізвен, скосивши очі на Мону, яка розгублено озиралася, притиснувши крила до спини. — Маю вирішити її якнайшвидше, інакше не встигну повернутися до Стрімчаків, поки дороги не розмило. Знаю, що десь тут перебуває Фрікур Лабранш, син Ратибора Лабранша, що зараз бореться за Ретонське князівство з Арвором. Ти взяв його в полон біля Ладиці. Чи можу я його побачити?

Фольгерт недовірливо скривився. Певно, очікував, що Ізвен зажадає забрати в нього бранця-короля чи утнути ще якусь малоприємну витівку і аж ніяк не побачитися з якимось птахом.

— Так, був тут, я заборонив йому покидати Ундвель. Гараде! — гукнув принц до герольда. — Знайди мені Фрікура Лабранша! — Він знов обернувся до Ізвен: — Але навіщо?

— Хочу спитати в нього дещо, — ухильно відповіла принцеса, сідаючи поруч із братом.

До великої зали почали заносити обідні страви — овочеве рагу з олениною, пироги з рибою і сиром, дичину. Запеченого фазана поставили навпроти Мони, і бідолашна пташка аж позеленіла. На щастя, старший служник вчасно зорієнтувався і пересунув страву на інший край столу. У залі грали музики, довкола столу ходив блазень. Ізвен випила вина й нарешті відчула, що зігрілася. Розмови були жваві, хоч і трохи напружені, а коли обід добігав кінця, до зали увійшов охоронець разом із сином загарбників Ретона.

— Ось і він, — видихнула Ізвен.

— Благаю, не лякайте його одразу, — пробурмотіла Мона. — Лише поговорімо!

— Авжеж, — просичала принцеса й підвелася з-за столу.

Фрікур часто закліпав, побачивши Ізвен, але не здавався наляканим. Коричневі плямисті крила. Саме таке перо бачила Абет в одязі Гвіліма. Вино трохи вдарило Ізвен у голову, і вона геть не була певна, що в неї вийде не лякати клятого птаха.

— Керре Лабранше, я хочу поставити вам кілька запитань, — Ізвен глипнула на Фольгерта, що спустився до них з помосту. — Наодинці.

— Гаразд, але потім ти детально розповіси мені, що сталося, — криво всміхнувся брат. — Проведіть принцесу до покоїв, де вона зможе поговорити з нашим бранцем.

Дівчата із почту та охоронці Ізвен лишились у великій залі, за нею потупотіла тільки Мона. Ледве двері за ними причинилися, принцеса випростала руку, накинула птахові на шию марвотворчий зашморг та так рвучко затягнула його, що той з розмаху впав на коліна й засичав, борючись із невидимою петлею.

— Ваша осяйносте! — вигукнула Мона. — Він так нічого не розповість!

Ізвен ворушила пальцями, намотуючи на кулак силову нитку. Фрікур подався за нею, поплазував, його обличчя почервоніло, очі викотилися. Коли він опинився біля її ніг, принцеса трохи послабила зашморг.

— Це ти вбив нахвана?

— Я... кх-кхе... кх...

— Ваша осяйносте!

— Це ти вбив нахвана?! — повторила Ізвен і в голосі зрадницьки забриніли сльози. — Ти вбив?!

— Я не... я не роз...

— Він не може нічого сказати, бо ви душите його. — Мона схопила її за руку. — Благаю!

— Душу? — Ізвен рвучко затягнула зашморг так, що птах аж посинів, хапаючись за горло. — Оце так я душу.

Ізвен відпустила силову петлю, і Фрікур впав долілиць, харкаючи й сапаючи повітря. Його рябі крила безпорадно здригалися.

— Отже, ти чув запитання. — Принцеса підійшла до нього, і край її спідниці був тепер просто перед носом у птаха. — Фольгерт, звісно, розгнівається, якщо я тебе вб’ю, та зрештою мені нічого за це не буде — він же любить свою меншу сестричку. Тобі краще відповідати негайно.

— Якого нахвана... — Птах плювався й тримався за груди. — Я нікого не...

— Твоє перо знайшли в його одязі.

— Його вбив Арвор! — Фрікур вирячив очі. — Що, не можете спитати зі свого союзника?!

Ізвен спало на думку дещо цікаве. Вона знову випростала руку, але цього разу силовий зашморг кинула не на шию, а на масивну залізну люстру зі свічками, а тоді — на ноги птаха. Один рух — і він злетів у повітря та повиснув догори дриґом. Мона зойкнула, Фрікур залопотів крилами, наче спіймана гуска.

— Що ви робите? — вигукнула пташка. — Як це...

— Як цікаво, — пробурмотіла принцеса, оцінюючи трюк. — Навіть не знала, що так можна. Батько нас такого не вчив!

— Відпустить мене, ваша осяйносте! — заверещав птах. — Відпустіть!

— Ти вбив нахвана, бо хотів забрати в нього скриньку з ікринками, — крижаним тоном промовила принцеса. — Я знаю, що він торгував ними. І знаю, що припинив давати тобі в борг.

— Я нікого не вбивав!

— Дещо незручно, коли він має змогу так верещати, — зітхнула Ізвен.

Мона підійшла до Фрікура, що тріпався догори ногами посеред кімнати на невидимій мотузці. Пташка присіла, взявши його обличчя в долоні.

— Послухайте, керре Лабранше, я розумію, що вам геть невигідно виправдовувати Янна ес Арвора, та мова зараз не про нього. Принцеса вас вб’є, якщо ви не розповісте усе, що знаєте, про загибель нахвана.

— Я нічого не знаю!

Ізвен послабила силову лінію, і Фрікур гепнувся головою об кам’яну підлогу, а тоді знову злетів у повітря.

— Благаю! — Мона озирнулася на принцесу. — Керре Лабранше, ви ж були там! Я бачила, як ви сперечалися з Гвілімом.

Ізвен знову послабила зашморг, і птах налякано ляснув крилами, хоч цього разу не вдарився. Від різкого руху з нього вилетіла маленька скринька. Вона тріснула об камінь і розлетілася, а по підлозі розсипалися прозорі кульки.

— Клятий негідник! — вигукнула Ізвен. — Ти ще зважився брехати мені!

Фрікур тріпався у повітрі, його обличчя знову стало синьо-червоним, але цього разу він замотав головою, намагаючись позирнути на принцесу.

— Ні, ні, послухайте, ваша осяйносте... послухайте... Я йшов лісом, тоді чую — щось... несеться... я думаю, мабуть, хтось переслідує здобич... Я сховався у кущах... дивлюся — а Брекнок попереду на галявині стоїть. Хотів підійти до нього... а тут... вершник! І як вдарить списом... Я злякався — а хто б ні? Побіг до нього... а він уже... в нього в грудях була отака дірка! — Птах зробив непевний жест рукою. — Я тільки забрав... що хотів... він уже...

— І ви не бачили, хто його вбив? Герб, кольори?

— Ні! — сипло вигукнув птах. — Усе темне було, не розпізнаєш. Потім озирнувся... а там Арвор стоїть... Але з ним було щось не так... він наче не бачив нічого. Я помахав рукою перед обличчям... а він розмовляв із нахваном. Наче той міг відповісти! Арвор божевільний, я вам кажу!

— Ти брешеш, — гаркнула Ізвен. — І це ти вбив Гвіліма через ікру.

— Ні! — Фрікур потягнувся до свого крила й висмикнув пір’їну, тоді розірвав її і кинув на підлогу. — Присягаюся на пері, що лише забрав скриньку! Якщо ви пробували, то... то, мабуть, знаєте... їхні передбачення... завжди справджуються. Я без них уже... не міг... Я двічі смерті уникнув завдяки ним!

— Дурня. Моє пророцтво не справдилося.

— Бо ще, певно, час не прийшов. Останнє... яке я отримав учора... знаєте? «Принцеса тебе підвісить». Я ще думав... а воно — що більше їх їси, то точніше!

— Замовкни, — Ізвен присіла, збираючи з підлоги ікринки. — Це я заберу.

— Ні-і-і, — захникав Фрікур.

Його обличчя вже стало геть фіолетовим, і Мона озирнулася до Ізвен.

— Будь ласка, відпустіть його. Схоже, він каже правду.

— Я йому не вірю.

— Він поклявся на пері, — Мона склала руки, наче збиралася молитися. — Для нас це надзвичайно важливо. Гілль і Галль, святі праптахи, покарають його, якщо він збрехав, і нема такого птаха, який би цього не боявся!

Фрікур щось іще булькав, погойдуючись, але потім затих і знепритомнів. Ізвен розірвала силову нитку, і він гепнувся на підлогу та отямився. Принцеса схилилася до нього.

— Якщо ти збрехав, я накажу прив’язати тебе ось так униз головою й ощипати твої крила, як у тої куріпки, а потім вб’ю і перетворю на марва, і ти так розкладатимешся, аж поки останнє м’ясо не відпаде з кісток і твій скелет не розпадеться! А тоді твої кістки плазуватимуть по землі, бо ніхто не забере з них силу! Ти мене зрозумів?

— Не бреш-шу...

— Мені негайно треба в Ретон, — вимовила Мона. — Поки ще можна.

— Гаразд, — Ізвен пішла до дверей. — Завтра завеземо тебе у порт. Сподіваюся, погода дозволить. До речі, Моно...

Принцеса зупинилась, і пташка підійшла до неї.

— Це тобі за допомогу, — вона простягнула Моні ікринку. — Пророцтва не завжди справджуються, але, можливо, тобі буде цікаво.

Мона здивовано кліпнула.

— Я не хочу знати майбутнє, бо мене ведуть Зірки, ваша осяйносте, та якщо ви...

— Нехай буде в тебе. Можливо, колись знадобиться. Вони не псуються.

Пташка забрала ікринку і сховала її в медальйон.