Теплиця ebook

Браян Олдісс

Теплиця

Книга видана в рамках проєкту

«Фантастична Європа: між магією і технологією»

за підтримки програми «Креативна Європа».

Переклад з англійської Олександра Мокровольського

Brian Aldiss

HOTHOUSE

Copyright © Brian Aldiss, 1960

Introduction copyright © Neil Gaiman, 2008

Afterword copyright © Brian Aldiss, 2008

All rights reserved.

Передмова

І нищачи все сотворенне

В зеленій тіні — й думою зелене.

Ендрю Марвел, «Сад»

Браян Олдісс є нині найвидатнішим письменником свого покоління, який працює в жанрі наукової фантастики. Пише він ось уже понад п’ятдесят літ із невгамовними енергією та інтелектом, що вивели його з осердя жанру наукової фантастики на стрижень добротної белетристики, а згодом і знову назад привели, й на цьому шляху були в нього й біографічні дослідження, й фабулізм, і навіть абсурдизм. Як видавець та упорядник антологій він чимало зробив, аби вплинути на той різновид наукової фантастики, що ним зачитувалися люди в шістдесятих та сімдесятих, і це ж саме завдяки йому сформувалися смаки любителів наукової фантастики в Об’єднаному Королівстві. Був він також і критиком, і його огляди науково-фантастичної галузі: «Веселощі мільярдного року» та їх відроджений варіант: «Веселощі трильйонного року» — стали чудовими описами цього жанру, що, як доводив Олдісс, розпочався з «Франкенштейна» Мері Шеллі, а визначення йому — «Як Немезида віддухопелила Губриду1». Творчий шлях митця годі охопити поглядом: дав нове визначення британській НФ, завжди з лютою розважливістю, завжди поетично й дивно-химерно і щораз — пристрасно; тоді як його праця поза межами наукової фантастики як письменника в жанрі художньої прози принесла йому всесвітню повагу й увагу.

Браян Олдісс, на момент мого написання цих рядків, є живим-здоровим автором, що досі працює, досі пише, і такий він автор, що невтомно переходить із жанру в жанр, щоразу рвучи жанрові рямця, хай-но йому цього забагнеться, і тим-то й нелегко, вкрай тяжко приткнути його хоч би до якого щілинно-вузького контексту.

Молодим солдатом Олдісс опинився у Бірмі й на Суматрі, де зіткнувся зі світом джунглів — світом, який годі уявити в сірій Англії, тож навряд чи надто сміливим буде наше припущення, що саме з цього зіткнення з чужим англійцеві всесвітом і зродилася натхненна ідея витворити словом довкілля «Теплиці» — роману, що уславить оті радощі химерно-дикого рослинного буяння.

Демобілізувавшись у 1948 році, він повернувся до Англії й зразу почав писати, працюючи водночас у книгарні. Першою його книжкою стали «Брайтфаунтські щоденники»: низка нарисів про книготоргівлю. Але минуло небагато часу, як він уже й розпродав свою першу збірку науково-фантастичних новел «Простір, час і Натаніель» та почав працювати видавцем, зробився критиком, що змальовував НФ як такого собі медіума.

Олдісс улився в друге покоління англійських письменників науково-фантастичного жанру. Він зростав, зачитуючись журналами американської НФ. Добре втямивши мову наукової фантастики «Золотого Віку», він і заговорив нею, поєднуючи її з вельми англійським поглядом на літературу. Запозичив однаково багато і в раннього Роберта Гайнлайна, і в Г. Дж. Велса. І все ж таки він лишався письменником, бо не був, наприклад, інженером. Новела, власне оповідь, завжди важила для Олдісса більше, ніж чиста наука. (От американський письменник і критик Джеймс Бліш уславився зокрема своєю критикою «Теплиці» — за її неправдоподібність у суто науковому плані, одначе «Теплиця» якраз захоплює тими своїми неправдоподібностями й неможливостями, найпершим прикладом чого є зв’язок із прип’ятим павутиною місяцем, — бо неправдоподібності є насправді сильними, а не слабкими сторонами роману).

«Теплиця», наступний чільний твір Олдісса, подібно до багатьох романів того часу, писався і друкувався серійно (в журнальній формі), в Америці. Написав її як низку поєднаних п’яти новелеток, і за всі п’ять, як за найкращу наукову фантастику короткої форми, отримав премію «Г’юґо» (Оскар у галузі наукової фантастики). (Тоді премію «Г’юґо» за найкращий науково-фантастичний роман отримав твір Роберта А. Гайнлайна «Чужий на чужій землі»).

І до Олдісса дехто з видатних англійських наукових фантастів писав для американського ринку: наприклад, Артур К. Кларк, а ще — Ерік Френк Рассел, але ж Олдісс вийшов на цей кін, коли скінчився так званий «Золотий Вік», і почав писати в той момент, коли наукова фантастика вже починала схилятися до самоаналізу. Письменники на взір Олдісса й такі його сучасники, як Дж. Ґ. Боллард і Джон Бруннер стали частиною того припливу, що мав витворити, гуртуючись у другій половині шістдесятих навколо «Нових Світів» видавця Майкла Муркока, те, що мало здобути розголос як «Нова Хвиля»: таку наукову фантастику, яка спирається на тонші науки, на стиль та експериментування. І дарма що «Теплиця» передує в часі Новій Хвилі, її також можна розглядати як одну з тих плідних праць, що ту Хвилю породили, а чи принаймні засвідчили настання таких змін.

Олдісс і далі експериментував у формі й змісті, випробовуючи свої сили у всякій прозі: комедійній, психоделічній чи суто літературній. Видана у часовому проміжку 1971–1978 років його «Сага Гораціо Стабса» — трилогія, що розповідає про юність, освіту й воєнний досвід одного молодика у Бірмі, — паралельна всьому цьому в житті самого автора. «Сага...» стала першим бестселером на творчому шляху Олдісса. На початку 1980-х він ознаймив своє повернення до класичної наукової фантастики гідною звання зрілого майстра «Геліконією» — серією уявлених звітів про таку планету, що має надзвичайно довгі пори свого року, адже їй треба обкружляти дві зірки, зокрема й про наявні на тій планеті форми життя й біологічні цикли, а ще — про те, як та планета впливає на її людських дослідників… Одне слово — разючий екзерсис у справі творення нових світів.

Невгамовний у творчості, немилосердно плодючий, Браян Олдісс безперервно творить і творить, і достоту як і його отепличена Земля видає свої витвори всілякого штибу й трибу: непередбачувані, захопливі й небезпечні. Його герої та світи, хоч би де і як описувані: в його реалістичній прозі, у його науковій фантастиці, а чи в тих книжках, котрі важче класифікувати, от як сюрреалістично-експериментальний «Звіт про Ймовірність А», завжди беруть участь у танці Життєвої Смерті (якщо вдатися до вислову графіко-романіста Едді Кемпбелла).

«Теплиця» стала другим Олдіссовим солідним романом, писаним у жанрі НФ. І це безкомпромісна книга, що одночасно існує в декількох науково-фантастичних традиціях (бо це таки наукова фантастика, навіть якщо отой образ, що стримить посеред оповіді: образ Місяця й Землі, які перестали обертатися, бо їх зв’язало водно якесь могутнє павуче павутиння, є образом із царини фантазії).

Це повість про Землю якогось дуже далекого майбутнього, коли наша планета доживає до свого кінця, коли вже давно забуто всі наші повсякденні клопоти, а наші міста знелюдніли й полягли в руїнах. (Описані тут моменти на руйновищі того, що, як я припускаю, колись було Калькуттою, коли Краса виспівує давно забуті політичні гасла із часів нашої далекої минувшини, звучать химерним нагадуванням про такий проминулий світ, який люди занехаяли й покинули, мов щось недоладне).

Це така одіссея, де Ґрен, наш герой чоловічого роду, береться промандрувати цілий світ, долаючи геть неймовірні небезпеки та вкрай неможливі ризики (тоді як Лілі-йо, наша героїня-жінка, вирішує помандрувати нагору). Це оповідь про неможливі чудеса, частина такого жанру, що, подібно до «Одіссеї», передує фантастиці науковій, а корениться в байках сера Джона Мандевілла про мандрівничі придибенції та й ще глибше, давніше: у відчайдушних вигадках-побрехеньках про далекі краї, що кишать неймовірними чудиськами: безголовими людьми з обличчями на своїх грудях, песиголовцями та дивоглядними подобами ягнят, що, мов рослини, виростають із землі.

Одначе поза тим, і понад те, «Теплиця» є роман концептуального прориву — як пояснюють це Джон Клут і Пітер Ніколс у їхній «Енциклопедії наукової фантастики». Момент концептуального прориву стається тоді, коли герой виткнувся своєю головою за край світу, аби уздріти трибки, зубці та двигуни, що прокручуються ген за небесами, й сам герой, і читач починають розуміти природу дійсності, що доти була від них захована. У першому романі Олдісса — «Без зупинки» — джунглі, як нам доведеться дізнатися, вибуяли всередині зорельота, що мандрує в просторі протягом життів численних людських поколінь, і то так довго, що люди на тому кораблі вже й забули, що вони летять на кораблі. «Теплиця» ж є романом іншого різновиду концептуального прориву, адже тут декілька його персонажів більше переймаються проблемою виживання, аніж відкривання, а відкривавчі моменти отого враженого «Ага!» лишаються читачеві: життєвий цикл людей-літунів, роль гриба в людській еволюції, природа світу — про всі ці речі ми тут довідуємось, і вони змінюють природу нашого способу бачити речі.

Сюжет «Теплиці» виплітається з місця й події, а також — знову й знову, укотре — із чуда. Це не роман про героя та «геройську» його вдачу: персонажі тут так близько, рукою дістати, а Олдісс навмисне й раз у раз відчужує їх від нас, бо ж навіть Ґрен, цей найближчий кандидат на роль симпатичного героя, знання добуває від гриба-сморжа й чужіє для нас, змушуючи перескакувати з його точки зору на погляд його (як би це краще сказати) дружини Ятмур. Ми симпатизуємо отим останнім людям, що джунглюють у своїх джунглях, але ж вони — то не ми з вами.

Є такі, хто звинувачує наукову фантастику в тім, що вона віддає перевагу ідеям, а не героям із їхніми характерами. Хоча Олдісс не раз і не два показав себе таким письменником, що вміє творити гарні, симпатичні характери й залюбки їх творить — і в жанрі НФ, і в белетристиці, все ж не можна не визнати: таке звинувачення слушне щодо «Теплиці». Одначе той, хто подібне звинувачення кинув, звісно, все-таки помиляється, десь як, либонь, хиблять і ті, що критикують котру-небудь пісню «Бітлзів» за те, що вона, мовляв, звучить лише три хвилини, а половину того часу «з’їдає» хоровий її повтор.

«Теплиця» є кавалькада чудес, а ще — медитація над циклом такого життя, де індивідуальні життя не мають ваги, де й чітке розрізнення між твариною та рослиною неважливе, де й сама сонячна система вже неважлива, і зрештою з’ясовується, що істинно важливим є таке життя, що прибуває з космічних глибин у вигляді дрібнесеньких часточок і тут-таки й щезає знову в тій порожнечі.

Це єдиний, наскільки мені пам’ятається, науково-фантастичний роман, що славить процес компостування. Істоти виростають, гинуть і гниють, а натомість виростають нові істоти. Смерть тут часте й примхливе явище, і ніхто її не оплакує. Самі тобі смерті й нові народини. Життя — і Диво — залишаються. Чуття подиву є важливою частиною того, завдяки чому наукова фантастика спрацьовує, і то ж саме це чуття подиву «Теплиця» дарує читачам так дієво й на такому постійному рівні, якого й сам Олдісс довго не міг перевершити, аж поки, майже за тридцять років, видав свою трилогію романів: «Геліконійську весну», «Геліконійське літо» й «Геліконійську зиму».

Світом «Теплиці» є наша рідна планета, що від наших днів проплуганила крізь неуявленні моря часу. Тут Земля більше не обертається. Місяць стирчить, мов прикипів до одного місця на своїй орбіті, бо його прип’ято до Землі якимись павутиноподібними пасмами. Денний бік Землі вкрили незліченні стовбури єдиного-всеземного баньянового дерева, і в тому дерево-лісі живуть численні рослинні створіння, та ще деякі комахи, та ще Людство. Люди здрібніли — стали не вищі за макак. І вони нечисленні, як і решта невимерлих видів тваринного царства (тут нам трапляться кілька таких видів, і ми навіть порозмовляємо з одним ссавцем, якого звати Содал Є). Але тварини тут недоречні: дуже тривалий земний день, поки-то зайде ніч, є порою рослинного життя, яке захоплює не тільки ті ніші, що їх заселяють нинішні звірі й птахи, а й заповнює нові притулки, і найдивогляднішими з них є, либонь, траверсери-пересяжники: павукоподібні рослини завбільшки з милю, що снують-перезасновують космічні простори.

Оте буяння-кишіння розмаїтих форм життя — які мають назви, подібні до слів-гаманців Льюїса Керрола, і створюють враження, ніби то якісь кмітливі дітки так їх пойменували, — наповнює сонячну сторону земного світу. Ґрен (Gren), найближчий кандидат на роль головного героя, якого пропонує нам Олдісс, ім’ям своїм лиш на одну літеру не наздоганяючи всюдисущої зелені (green), з’являється на першій сторінці дитям, більш схожим на звірятко, ніж на людського хлопчика. Звірятко, щоправда, тямуще, але все ж таки то є звіря, і доросліє воно швидко, десь як і звірі доросліють. Його одіссея — це процес олюднення звіряти. Ґрен переконується: є речі, яких він не знає. Його припущення здебільшого виявляються хибними, а в його світі кожна помилка може вбити його. Тицяючись навмання то сюди, то туди, де завдяки розуму, а де — силою талану-щастя, він якось виживає, здибуючись на своєму шляху з фантасмагоричним розмаєм дивоглядних істот, зокрема — з пузатенькими лотофагами, й цей комічно-рельєфний поворот, у міру того, як сюжет розвивається, набуває дедалі похмурішого забарвлення. В самісінькому осерді книги вміщено зустріч Ґрена зі сморжем, розумним грибом, що водночас виступає і змієм із Райського Саду, й деревом пізнання добра і зла, створінням чистого інтелекту, тоді як Ґрен і решта людей є створіннями інстинкту.

Содал Є — той нащадок дельфінів, якого Ґрен здибає десь ближче до кінця книги, — і сморж, вони обидва наділені розумом, обидва знають більше про світ, ніж люди, й покладаються обоє на інших істот у справах пересування й сутичок зі світом, виступаючи то як паразити, то як симбіотичні створіння.

Озираючись назад, читач може зрозуміти, чому «Теплиця» унікальна та чому, понад п’ятдесят років тому, вона здобула премію «Г’юґо» й створила Олдіссові міцну репутацію. От порівняймо «Теплицю» з її найтрадиційнішим англійським відповідником — «Днем триффід» Джона Віндгема (1951), зі «зручною катастрофою» (як схарактеризував цей твір Олдісс-критик), де осліплені люди стають жертвами величезних, ходячих, смертоносних рослин, але згуртовуються й навчаються, як убезпечитися від тих агресорів, перш ніж, як ми припускаємо, відновити панування людства над Землею. А в світі «Теплиці» немає ж нічого такого, що утверджувало б нашу вищість над рослинами, й ті триффіди тут були б непомітні, приречені пасти задніх і перевершені в моторошності отими вискочнями з віршиків-нонсенсів — монстрами тепличної Землі: носками-кровосмоками, в’язопузами, вербицями-вбивцями, коси-косами й тому подібними.

І все ж таки «Теплиця» лишається твором суто британської наукової фантастики — її імперативи дуже відрізняються від американської НФ того самого періоду. В американській НФ, тій, яка від початку шістдесятих, Ґрен подався б далі й далі: досліджувати всесвіт, дати людям відроджену мудрість, відродити на Землі тваринне життя… а от Олдісс може поколихати всі подібні щасливі кінці перед нашим носом і враз відкинути їх усі, адже «Теплиця» є книга не про тріумф людства, а про природу самого життя — життя в неосяжних масштабах і життя на клітинному рівні. Тоді як сама форма життя не становить ваги: незабаром Сонце поглине Землю, але життя, що завітало на Землю й затрималося там на якусь мить, рушить далі через простори всесвіту, знаходячи нові здобутки, і то в таких виявах, які годі уявити.

«Теплиця» — дивно-чудесна книга, очужуюча й глибоко, тривожно химерна. Створіння зростатимуть, і гинутимуть, і розкладатимуться, і натомість виростатимуть нові істоти, й саме на цьому засновується загальне виживання. А все решта є марнота, промовляє нам Браян Олдісс, разом з Еклезіястом, і навіть розум, інтелект може виявитися своєрідним тягарем, чимось паразитичним і зрештою неважливим.

Ніл Ґейман,

квітень 2008 року

Частина I

Розділ 1

Усе надовкола, скоряючись невідворотному законові, росло та буяло у своєму пориві до зростання, шаленіючи шалинь шалиною, дедалі химернішою дикістю.

Спека, світло, вільгість… усе це постійно тривало… а як довго панувала та постійність, ніхто вже й не пам’ятав того. Ніхто більш не переймався отим великим питанням, яке починалося словами: «Як давно…?» або «Чому…?» Тут уже давно не було місця для розуму й розумування. Це було місце для зростання, себто для рослин-ростин. Щось на взір теплиці.

Ось на те зелене світло виткнулася зграйка дітлахів: погратися. Сторожко роззираючись, чи ніде не видно якихось ворогів, побігли вони по гілляці, стиха перегукуючись. Ось якийсь пагін із ягідним гроном на кінчику зарухався вгору та вбік, вилискуючи своєю купкою багряно-липучих ягід. Видно було: хоче воно просто посіятись, а, отже, не становить небезпеки для дітей. Хутенько й проскочили повз нього. Та он там, куди саме добігала зграйка, виткнувся, поки діти спали, якийсь жалючий мох. Вони наблизилися — мох заворушився.

— Знищити його! — дала просту команду Цяця. Вона була верховода у тій зграйці. Було їй десять років — пережила десять плодоношень інжирного дерева. Усі діти слухняно виконали її наказ — навіть хлопчик Ґрен. Вихопивши з піхов дрючки, що їх, наслідуючи дорослих, носила кожна дитина, вони обшмульгали ті зловорожі жала, а тоді позбивали й стебла. Дедалі дужче розпалюючись, діти били той мох, чавлячи отруйні його вусики.

Малючка Клет так розхвилювалася, що знеобачки впала долілиць. Мала ця дівчинка лише п’ять рочків, була найменшенька в гурті. Її рученята опинилися посеред отруйних зелених жал. Вона зойкнула й відкотилася вбік. Закричали й решта дітей, але жодне не зважилося кинутися в той жалючий мох, аби врятувати малючку.

Намагаючись вилізти назад на гілку, крихітка Клет скрикнула знову. Пальчики її вчепилися в грубу кору, але дівчинка не втрималася на гілці й навпереверти полетіла вниз.

Діти бачили, як вона, пролетівши кілька ліктів простору, впала на величезний-широчезний ніби лопух, учепилася в нього та й завмерла, тремтячи, на тому тремкому-зеленому чомусь. І тільки благально дивилася на товаришів, боячись навіть обізватися до них.

— Приведи Лілі-йо! — звеліла Цяця Ґренові. Хлопчик метнувся назад по гілляці — до того місця, де мешкав весь їхній гурт, який очолювала Лілі-йо. Тут сердито-басовито загула тигромуха, згори кинувшись на нього. Не зупиняючись, Ґрен відбив її тилом долоні. Один з нечисленних хлопчиків, мавши тільки дев’ять років, він уже був вельми хоробрий, прудконогий і гордий. Не минуло й хвилини, як він уже добіг до хатини Головної Жінки.

Примоцьовані до гілляки, з неї звисали вісімнадцять величезних горіхів, з яких нині люди робили собі оселі. Повиколупувавши з них осердя, їх поприклеювали до кори міцнющим клеєм, який добували з однієї оцто-олійної рослини. Оце в таких куренях, чи гніздах, чи то халупах-шкаралупах і жили вісімнадцятеро членів гурту, мавши по власному житловому горіху на кожного: Головна Жінка, підлеглі їй п’ятеро жінок, їхній чоловік та одинадцятеро дітлахів, що якось вижили.

Зачувши Ґренів крик, зі свого горіходому виткнулася Лілі-йо. Ось вона видерлася по ліані й стала поруч хлопчика на гілляці.

— Клет упала! — крикнув Ґрен.

Лілі-йо закалатала своїм києм по гілляці, а тоді й метнулася по ній, а хлопчик — за нею.

На цей її знак тривоги з осель повихоплювалися решта шестеро дорослих: жінки Флор, Дафе, Гай, Івін та Джурі, а також чоловік Гаріс. Тримаючи зброю, яку хто мав, вони приготувалися до бою: або напасти, або втекти від дужчого нападника.

Лілі-йо на бігу кілька разів пронизливо свиснула.

І незагайно з густого верховіття, що нависало недалечко, вилетів німак та й завис над її плечем. Із вигляду така собі волохата парасоля, німак прокручувався, регулюючи напрям руху кількома шпицями. Головна бігла вперед, а він летів над нею.

Коли Лілі-йо стала над Клет і подивилася на дівчинку, довкола Головної скупчилися діти й дорослі. Малючка все ще лежала внизу, на тому «лопуху».

— Лежи нишком, Клет! Не ворушись! — наказала Лілі-йо. — Зараз я спущуся до тебе.

І Клет скорилася наказу, дарма що була пожалена й настрашена. З надією на порятунок дивилася вона вгору на єдину ту, що могла їй допомогти.

Лілі-йо осідлала гакувату основу німака, тихенько щось йому насвистуючи. Тільки вона одна з цілого гурту повністю опанувала мистецтво, як управляти німаками. А були ці німаки напівчутливими плодами будяка-свистяка. На кінчиках їхніх шпиць, опушених мов пухнастими пірцями, виростали будячно-свистячні насінини, і мали ті насінини таку чудну форму, що, хай-но і найтихіший легіт зашепче в них, вони враз обернуться вушками, які дослухатимуться до кожного подмуху: такий? а чи який інший, з іншого боку вітерець?.. якнайкраще послужить справі розповсюдження-розмноження будяка-свистяка. Люди, напрактикувавшись за багато-пребагато літ, навчилися використовувати ці грубі вуха для своїх цілей і вказівок, достоту як оце й наразі робила Лілі-йо.

Німак і поніс її вділ, де треба було врятувати безпомічну дитину. Клет нишком лежала горілиць і з надією спостерігала, як вони спускаються до неї. Дивилася вона вгору й тієї миті, коли зусібіч навколо неї прорізалися крізь лопухову зелень якісь зелені зубища.

— Підстрибни, Клет! — крикнула Лілі-йо.

Дитина ж тільки й встигла, що зіп’ястися на коліна. Рухи у рослинних хижаків не такі меткі, як у людей. Але тут ті зелені зубиська й зімкнулися навкруг її стану.

А була то пастка-зубастка, не що інше. Чигаючи під тим «лопухом», вона вчула, як єдина над нею верства зелені заколихалася, коли туди впала потенційна жертва її, живої рослинної пастки. Була ж пастка-зубастка рогатою, подібною до скрині потворою: просто пара квадратових щелеп, насаджених на шарнір та оснащених численними довгими зубами. З одного боку «скрині» тяглося товстелезне стебло, дуже м’язисте, а завтовшки й за людину товще, і нагадувало те стебло шию. Ось та «шия» вигнулася та й понесла Клет униз — у справдешню пастчину пащу, яка жила, разом із рештою тої рослини, далеко долі, на невидному згори Ґрунті лісу, посеред пітьми й гниття.

Лілі-йо просвистіла німакові іншу команду, й той поніс її назад — угору, на домашню гілляку. Тепер уже ніхто й нічим не міг допомогти бідолашці Клет. Таке було життя.

А решта гурту вже й поспішала геть. Стовбичити на видноті, отак-о скупчившись, означало накликати біду — біду, яку могли принести незліченні вороги з лісу. Та й не була загибель Клет першою смертю, свідками якої вони стали.

Колись гурт Лілі-йо складався з семи підлеглих їй жінок і двох чоловіків. Дві жінки й один чоловік стали жертвами зелені. Восьмеро жінок народили для гурту двадцять двох дітей, з яких п’ятеро були хлопчики. Діти гинули часто, всякчас. Тепер, коли пропала Клет, вийшло так, що більше половини дітей забрала зелень. Лілі-йо усвідомлювала, що це — разюче висока смертність, і, як проводирка, брала всю вину на себе. Хай там які численні небезпеки, що чигають у гіллі, але ж людям вони знайомі, й від них можна якось убезпечитись. І картала вона себе ще дужче, коли згадувала, що з загального потомства, яке ще лишалося, в живих було тільки троє хлопчиків: Ґрен, Поас і Веггі. А з-поміж цих трьох, невиразно відчувала вона, саме Ґрен завдасть їй найбільше клопоту.

Лілі-йо пішла назад по гілляці крізь розлите довкола зелене світло. Німак, про якого проводирка вже й забула, поплинув від неї геть, скоряючись безмовним повелінням лісового повітря й дослухаючись, чи не прилине вісточка, що знайшлося місце, де б йому сісти і вкоренитись. Досі ще ж не було такої перенаселеності в світі. Годі було, хоч би де, знайти вільну, незарослу місцину. Бувало таке, що німаки віками літали по джунглях, вишукуючи, де б його сісти: живі символи рослинної самотності.

Дійшовши до місця над однією з халуп-шкаралуп, Лілі-йо спустилася туди по ліані. То була халупа дівчинки Клет. Двері тут були такі вузькі, що Головна Жінка насилу туди протислася. Люди лишали собі якнайвужчі двері. Коли дитина підростала, тоді двері й розширювали для неї. Це допомагало віднаджувати небажаних гостей.

У халупині, де досі мешкала Клет, панував лад. Із м’якої деревини було вирубане ліжко, на якому й спала п’ятирічна дівчинка, коли її, посеред незмінної лісової зелені, змагав сон. На тому ліжку лежала душа Клет. Її Лілі-йо взяла й запхнула собі за пояс.

Тоді Головна жінка вилізла з халупи-шкаралупи і, вчепившись однією рукою за ліану, а другою видобувши свого ножа, почала рубати те місце, де зчищено кору й до лисини на живому дереві приклеєно халупку-шкаралупку. Кілька ударів — і вже й вицюкано присохлий клей. Халупина покійної Клет перехнябилась, повисіла так мить і впала.

Коли шкаралупа зникла серед величезних грубих листків, щось у тій зелені зашамотіло. Щось там зчинило бійку за право зжерти дармовий шмат, що впав із неба.

Лілі-йо видерлася назад на гілляку. Зупинилася на мить, аби подихати глибоко. Це вже її потурбувала задишка, чого досі ще не траплялося. Це ж бо походила вона чи не на забагато полювань, народила чи не забагато дітей і чи не в завеликому числі боїв здобула перемогу. Мимобіжним і вельми рідкісним проблиском осяяння подивилася вона на свої оголені зелені перса. І вже ж не такі пругкі були вони, як тоді, коли Лілі-йо вперше прийняла чоловіка Гаріса: обвисли нижче. І не такі вже гарні їх обриси…

Інтуїція підказала: минулася молодість Лілі-йо. Інтуїтивно збагнула: пора Йти Нагору.

Гурт стояв біля Улоговини, чекаючи на свою Головну Жінку. Помчала до них, зовні жвава, як і завжди, хоча серце її почувалося мертвим. Утворена там, де їхня гілляка виростала зі стовбура, Улоговина була схожа на обернену догори пахву. В Улоговині зберігався запас води гурту.

Усі видивлялися на ланцюжок термітів, що дерлися стовбуром нагору. Час від часу котрась із тих комах спиналася на задні лапки й передніми віталася з людьми. Люди помахами рук відповідали термітам. Чи ж люди мали тут якихось спільників-союзників? Хіба що оцих термітів і мали за таких. Лише п’ять великих родин вижили посеред цього буйно-зеленого життя: тигромухи, деревні бджоли, рослинні мурахи й терміти. А п’ятою такою родиною були люди, ускромнені й легко винищувані, не так добре організовані, як колективні комахи, але ж не вимерлі: останній вид тварин, зацілілий у всьому цьому всепереможному рослинному світі.

Лілі-йо підійшла до гурту. Вона й собі провела поглядом ар’єргардну частину того довжелезного ланцюжка термітів, аж поки й останні з цих комах зникли у верствах листяної зелені. Терміти могли жити на будь-якому рівні великого лісу: і на Верхах, і внизу, на Ґрунті. Були то найперші та найостанніші з комах: допоки бодай щось житиме на землі, житимуть і терміти з тигромухами.

Опустивши погляд, Лілі-йо обізвалася до гурту.

Коли всі обернулися, вона дістала з-за пояса душу Клет і піднесла високо над головою, аби всі її побачили.

— Клет стала жертвою зелені, — мовила Головна Жінка. — Її душа повинна піднестися до Верхів — так велить звичай. Ми з Флор негайно понесемо її, аби не відстати від термітів. Дафе, Гай, Айвін, Джурі! До нашого повернення ви добре дбайте про чоловіка Гаріса й наших дітей.

Жінки поважно кивнули головами. Потім вони, одна по одній, підійшли й доторками попрощалися з душею Клет.

А та душа була грубо вирізьблена з дерева така собі подоба жінки. Коли народжувалася дитина, тоді чоловік, батько її, вирізьблював для неї душу, лялькову, тотемічну душу, адже коли хто-небудь у цьому лісі падав жертвою хижої зелені, то часто від загиблого навіть кісточки не лишалося, аби її поховати. А вирізьб­лена душа лишалася, і її годилося похоронити у Верхах.

Поки дорослі прощалися з душею Клет, Ґренові зненацька забаглося пригод, і він нишком шмигнув геть від гурту. Віком майже такий, як дівчинка Цяця, був він жвавий і дужий, нарівні з нею. Спритно лазив по деревах, добре плавав. А ще Ґрен мав характер, сильну волю. Не звертаючи уваги на крик свого друга Веггі, він шаснув до Улоговини й пірнув у воду.

Розплющивши очі під плесом, хлопчик побачив світ бляклої ясноти. Кілька штучок-зеленючок звелося вгору при його наближенні, прагнучи охопити його ноги. Але помах рук — і Ґрен прослизнув повз них, пірнувши глибше. І тут уздрів він носок-кровосмок — швидше, ніж те створіння побачило його.

Носок-кровосмок — це така водяна рослина, напівпаразитична з природи. Мешкаючи в подібних розсохах-заглибинах, вона угризається своїми мацаками, що оснащені пилкоподібними зубами, в тіло дерева, де відбувається сокорух. Але живитися здатна й верхня частина рослини, схожа на шершавий язик чи то на шкарпетку. Носок-кровосмок умить розгорнувся й обкрутився довкола Ґренової лівої руки, ще й волокна свої зімкнувши, аби ще міцніше стиснути.

Та Ґрен і до цього був готовий. Раз черкнувши ножем, розтяв кровосмока надвоє і поплив далі, а нижня частина хижака тільки безсило зателіпалася, намагаючись дістати його ззаду.

Але не встиг хлопчик піднятися на поверхню, як поруч нього опинилася Дафе, досвідчена мисливиця: обличчя сердите, а бульбашки блискотять із-поміж її зубів, мов сріблясті рибки. І ніж її напоготові: захистити хлопця.

Усміхнувшись до неї, Ґрен вихопився на поверхню й виліз на суху кору. Коли й Дафе вилізла на сухе і стала поруч хлопця, той просто обтрушувався, а вигляд мав такий, мов нічого й не вкоїв.

— Ніхто не бігає, не плаває і не лазить сам-один! — зацитувала йому Дафе одне з правил виживання. — Ґрене, ти що, зовсім не маєш страху? Та в тебе не голова, а порожній реп’ях на плечах!

Інші жінки теж показали, що гніваються на нього. Але жодна навіть не доторкнулася до нього. Бо він — хлопець, майбутній чоловік. Він — табу! Наділений чарівними здатностями вирізьб­лювати душі й дарувати жінкам дітей — чи принаймні буде тими здатностями наділений, коли виросте… ну, а це вже й скоро буде.

— Я Ґрен, хлопець і стану чоловіком! — хизувався він перед ними, б’ючи себе в груди. Очима пошукав Гаріса, сподіваючись на його підтримку. Але Гаріс тільки відвернувся. Бачивши, що Ґрен ого вже який великий виріс, Гаріс перестав його підхвалювати, дарма що вчинки хлопцеві ставали дедалі відчайдушніші.

Трохи збитий з плигу, Ґрен застрибав довкола, вимахуючи клаптем кровосмока, що досі теліпався на його лівій руці. Він вигукував щось хвалькувате, хизуючись перед жінками, аби показати, які вони дрібненькі в його очах.

— Ти й досі мале малятко! — просичала Цяця. Мала вона вже десять літ, на рік була старша за нього. І Ґрен заспокоївся. Та дарма: скоро настане час, і він покаже їм, що не такий, як усі.

Криво усміхнувшись, Лілі-йо мовила: «Ці діти вже надто дорослі, щоб дати їм раду. Коли ми з Флор видеремось на Верхи, щоб поховати душу Клет, то повернемось і розіб’ємо гурт на дві частини. Настав час нам розділитися. А тим часом — бережіться!»

Вона махнула рукою на прощання й крутнулася, щоб рушити нагору; Флор — за нею. Так, ніхто більш не сумнівався: гурт має розпастися надвоє… але всім було страшно навіть подумати про це. Пора їхнього щастя, безпеки їхньої (чи так воно тільки здавалося їм усім) скінчиться, і це чи не навіки… Діти вступлять у період самостійної боротьби з труднощами, самі собі здобуваючи пожиток, аж поки й пристануть до якихось інших гуртів. А дорослим куди мандрувати? У старість, у випроби й смерть, коли подадуться Нагору, в незвідане.

Розділ 2

Лілі-йо та Флор легко дерлися нагору по грубій корі. Для них це було мов сходження по низці більш-менш симетрично викладених кам’яних плит. Час від часу їм на шляху траплявся котрий-небудь різновид рослинного ворога: якесь тонко-голко або колючка-на-кілочку, але все то була хай прикра, але дрібнота, і її мадрівниці легко скидали вділ, у зелений морок. Їхні більші вороги були ворогами й термітів, і та термітна колона на марші вже й дала раду всім супостатам, що могли трапитися на цій вертикальній дорозі. Ось Лілі-йо та Флор і наздогнали термітів, радіючи такому потужному товариству.

Довго-довго бралися вони нагору. Раз перепочили на ніким не зайнятій гілці, де спіймали два мандрівні реп’яхи, розкололи їх і попоїли їхньої оліїсто-білої плоті. За всю ту дорогу нагору вони краєм ока бачили зо два гурти інших людей: один гурт помахав їм ніяково руками, а другий ніяк не привітався. Зрештою вигналися дві жінки на таку височінь, що не для людей була.

Туди ближче до Верхів грізно задихали нові небезпеки. Тому й мешкали люди на середніх верствах лісу, що там найбезпечніш: немає ні тих загроз, які у Верхах, ні тих, котрі на Ґрунті.

— Ну ж бо, рушаймо далі! — сказала Лілі-йо товаришці, зіп’явшись на ноги після чергового перепочинку. — Ще трішки — й опинимося на Верхах!

Але тут обидві й помовкли: через якийсь гармидер, що коївся вище. Припавши до стовбура, мов до якого захисника, зиркнули вгору. А там, над їхніми головами, шаленіла в зеленому верховітті смерть.

Повзостриб, шаліючи від жадоби, молотив своїми лапами і язиками, неначе шкулькими батогами, по грубій корі. А були ж то, власне, не лапи-язики, а корені й стебла хижої рослини. Шмагаючи ними обабіч надовкола стовбура, вона ловила термітів на свої липучі «язики».

Супроти саме цього хижака, дуже гнучкого та огидного, ці комахи не мали дієвого захисту. Вони просто кинулися врозсип, покладаючись (кожна особина, либонь) на сліпий закон середніх чисел: мовляв, скількись нас та виживе!

А для людей ця хижа рослина не була аж такою великою загрозою — принаймні коли здибаєшся з нею на гілляці. А от як на стовбурі перестріне, то легко може відірвати від кори — і лети, падай безпомічно в зелену загибель.

— Ми поліземо іншим стовбуром! — сказала Лілі-йо.

І вони обидві спритно метнулися вбік по гілляці. Тільки перестрибнули одного разу через яскраву квітку-паразитку, навколо якої дзижчали деревні бджоли: призвістку світу барв, який цвів вище, над двома мандрівницями.

Та куди гірша перешкода зачаїлася в дуплі, начебто цілком безневинному з вигляду. Коли Флор і Лілі-йо наблизилися до того дупла, звідти вилетіла, грізно гудучи, тигромуха й кинулася на них. Величезна, більша за них обох! Жахлива хижачка, наділена і зброєю, й кмітливістю — а ще ж і лихою вдачею. Цього разу її спонукала напасти сама лише її злостивість: величезні вилуплені очі, щелепи клац-клац, прозорі крила швидко-швидко бах-бах-бах! Її голова була сумішшю пелехатого волосся й лат броні, а ззаду в неї, за тонкою талією, містилося велике, на взір вертлюга, укріплене бронею-латами жовто-чорне тіло — як піхви для схованого у хвості смертоносного жала.

Люта нападниця націлилася пролетіти поміж двох жінок, маючи на меті розметати їх ударами своїх крил. Обидві мандрівниці попадали на гілляку, притислися до кори. Загроза пролетіла. Буцнувшись об гілляку й перекрутнувшись, тигромуха кинулася на них знову, раз у раз висуваючи й ховаючи своє золотаво-брунатне жало.

— Я вб’ю її! — вигукнула Флор. Якась тигромуха вбила одне з її дітей.

Цього разу потворисько напало ще навальніше, летючи понад самою корою. Пригнувшись, Флор сягнула рукою вгору й схопила жмут пелехів хижачки: сіпнувши до себе, вивела тигромуху з рівноваги. Й водночас замахнулася своїм мечем. Один могутній удар — і тонку хітинову талію тигромухи розтято надвоє.

Обидві частини розрубаної навпіл хижачки безладно полетіли в темну зелень. А дві мадрівниці побігли далі.

А та гілляка, справдешній конар, ніяк не тоншала. Натомість вона, сягнувши сусіднього стовбура, просто вросла в нього. Дереволіс — суцільне лісодерево — було неймовірно старе-старезне, найстаріший із живих організмів, що хоч коли процвітали в цьому невеликому нашому світочку, мало міріади стовбурів. Колись дуже-дуже давно — дві тисячі мільйонів літ тому — росли на Землі багато видів дерев, залежачи від ґрунту, клімату й інших умов. Коли почала рости температура, дерева стали інтенсивніше розмножуватись і завзятіш змагатися одне з одним. А на цьому континенті один баньян, почуваючись якнайкраще в умовах спеки й користаючись своєю складною системою гілля, що самовкорінюється, поступово домігся переваги над іншими видами дерев. Під температурним тиском він еволюціонував та адаптувався до нових умов. Усі породжені ним нові (й невідривні від свого «предка») баньяни все розросталися й розросталися, далі й далі, часом вертаючись назад, аби, для більшої гарантії успіху, ще й подвоїтися петлями. Ріс той уже баньян-ліс усе вище до неба й розпросторювався все далі по землі, опускаючи в ґрунт стовбур за стовбуром, викидаючи вперед гілку за гілкою, аж поки зрештою опанував фокус, як уростати в сусіднього баньяна, формуючи таку густу хащу, супроти якої не могло вистояти жодне інше дерево. Його довершена в усій ускладненості система стала незрівнянно-неперевершеною і запанувала як безсмертне явище.

Отож на цьому континенті, де жили люди, росло в цей час лиш одне баньянове дерево. Ставши наприпочатку Імператором лісу, згодом воно зробилося й самим лісом. Завоювало воно й пустелі, й гори, і болота. Воно заповнило весь континент переплетеним своїм риштованням. Тільки через ширші річки воно не переступало та в море не заходило, бо там нападали на нього смертоносні морські водорослини.

І на терени термінатора, де всяка всячина припинялась і починалася ніч, це лісодерево не потикалося.

Тепер жінки дерлися нагору повільніше, завмираючи, коли випадкова тигромуха, бува, загуде в їхньому напрямі. Тут уже повсюди росли сплески барв: де приторочені до стовбура, де звисаючи з ліан а чи й вільно плаваючи у повітрі. Квітували ліани й гриби. Німаки будяка-свистяка сумно пропливали крізь усю ту плутанину. Тут, на великій висоті, повітря зробилося свіжіше, а барви просто вибухали, буяючи: лазурові й малинові, жовті й рожево-фіялкові… — усі пречудово розмальовані пастки природи.

Ось капіж-губа крапотить своїми ясно-червоними краплями гуми, й вони стікають по стовбуру. Кілька голок-кольок, напруживши увесь свій рослинний сприт, надумали поживитися цим добром: підкрадеться така, стриб на краплю! І впала мертва. Лілі-йо і Флор тут не зупинились, а продовжили сходження з протилежного боку стовбура.

Ось їх перестрів бур’ян лезоріж. Жінки посікли його, мов капусту, й подерлися далі.

Траплялися тут і найфантастичніші рослинні форми: деякі мов птахи, а інші — неначе метелики. І раз у раз вистрілювали то нагаї, то букети довгих пальців і хап-хап! ловили ті подоби птахів-метеликів на льоту.

— Глянь! — прошепотіла Флор, показуючи пальцем угору, над їхні голови.

Там у корі дерева завидніла ледь помітна щілинка. І майже непомітно частина кори ворухнулася. Простягши руку з палицею якнайвище, Флор і вся підсунулась угору, поки нарешті доторкнулася палицею щілини. Тоді щосили натисла.

Кора й розчахнулася, відкривши бліду смертоносну пащу. То устриця-блудниця так пречудово замаскувалася, вгризшись у стовбур дерева. Блискавичним рухом Флор увігнала палицю в пастку. Коли ж ті щелепи зімкнулись, сіпнула палицю разом із хижачкою щосили до себе, а Лілі-йо тим часом підтримувала товаришку, щоб та не втратила рівноваги. Не сподівавшись такого, устриця-блудниця й вивалилася зі свого розбійницького гнізда назовні.

Ошелешено роззявивши пащу, полетіла вона, таранячи повітря, додолу. Променеплан без жодного зусилля проковтнув її абияк.

Лілі-йо з Флор знову полізли вгору.

Верхи були самі собі дивовижним світом, щонайекзотичнішим і якнайвисоковладнішим царством.

Якщо оте баньянове першодрево панувало над лісом, було, власне, лісом, то траверсери чи то пересяжники панували над його Верхами. Ті пересяжники й сформували типовий краєвид Верхів. Бо то ж саме вони снували оті величезні павутини, що тяглися у всіх напрямах, і їм належали й гнізда, змощені у верховітті баньянового дерева.

Коли пересяжники полишали свої гнізда, інші створіння будували там собі свої домівки, інші виростали там рослини, розпросторюючи свої яскраві барви до самого неба. Всяке сміття й кал, гній-перегній ліпили з тих гнізд міцнющі помости. Оце на такому помості-компості й зростала рослина урна-бурна, яку шукала Лілі-йо, аби вкласти туди душу Клет.

Протискаючись крізь сплети і все вгору та вгору деручись, дві жінки зрештою вилізли на один із таких помостів. Заховавшись під велетенським листком від небезпек із неба, вони трохи перепочили після всіх своїх тяжких зусиль. Навіть у тому затінку, навіть для них, звичних до спеки, той жар, що панував на Верхах, був страхітливий. Угорі, паралізуючи пів неба, яріло гігантське сонце. Палало ж воно там безперестанку, завжди закріплене й знерухомлене в одній і тій самій точці неба, й там воно горітиме аж до того дня — вже не такого неможливо далекого — коли й вигорить дотла.

Тут, на Верхах, покладаючись на свій химерний спосіб захисту, панувала над усіма закоріненими рослинами урна-бурна. І вже її чутливі корені й звістили рослину про прибуття якихось порушників спокою. Ось Лілі-йо і Флор побачили, як зарухалося по їхньому листку кружальце світла: поблукавши по поверхні, воно зупинилось і стислось. Листок затлівся і спалахнув. Зосередивши одну зі своїх урн на прибульцях, рослина дала їм бій своєю жахливою зброєю — вогнем.

— Біжім! — скомандувала Лілі-йо, і вони метнулись за колючий верх будяка-свистяка, визираючи на ту жахливу рослину — на урну-бурну.

А було ж то пречудесне видовище.

Високо піднеслася вогненосна рослина, красуючись чи не шістьма ясно-вишневими квітками, а кожна з тих квіток була більша за людину. Інші квітки, вже запліднені, постуляли свої пелюстки докупи, утворивши урни чи то вази з багатьма боками. Можна було побачити й пізніші стадії їхнього розвитку: ось на дні квітки вже набухло насіння, а забарвлення її виблякло. І зрештою, коли насіння зовсім дозріє, тоді урна — тепер уже порожня і неймовірно міцна — зробиться геть прозора, перетворившись на теплову зброю, якою рослина могтиме користатися навіть тоді, коли насіння порозлітається навсібіч.

Усяка рослина і всяке створіння уникало вогню, але тільки не люди. Вони одні могли дати урні-бурні раду, обернути її собі на користь.

Обережно скрадаючись, Лілі-йо добулася до великого листка, що пробився крізь платформу, на якій вони стояли. Листок той був вищий за неї. Затулившись ним, жінка метнулася просто до урни-бурни й, пірнувши в її листя і все ще не зупиняючись, подерлася до її вершка — аби встигнути, перш ніж рослина зможе сфокусувати на ній свої урноподібні лінзи.

— Давай! — крикнула вона до Флор.

А товаришка вже щодуху бігла до неї.

Лілі-йо підняла листка над урною-бурною — так, щоб він затулив рослині сонце, а грізні лінзи опинилися в затінку. І рослина, немовби збагнувши, що цією дією зруйновано її спосіб захисту, геть похнюпилася, явивши собою, з усіма своїми обвислими безсило квітками та урнами, картину рослинної печалі.

Вдоволено гмукнувши, Флор метнулася вперед і відтяла одну з тих великих прозорих урн. Дві жінки, схопивши урну з двох боків, помчали, несучи її, знову під прихисток будяка-свистяка. Коли ж відпав той листок, що затіняв урну-бурну, вона умить повернулася до лютого свого життя, попідсмикувавши свої урни, аби ті хутчій насмокталися вдосталь сонця.

Обидві жінки дуже вчасно добігли до свого прихистку. З неба каменем упав вегетоптах, але промахнувся — наштрикнувся на колючку.

Не минуло й хвилини, як стерв’ятники, добрий десяток їх, налетіли на той труп і зчепилися в бійці за нього. Скориставшись тим сум’яттям, Лілі-йо і Флор напали на здобуту урну. Приклавши всю свою силу і всю гостроту ножів, вони таки розкололи один бік урни й розширили настільки, аби впхнути душу Клет досередини. Увіпхнули — й відпустили краї розколини. Й урна аж клацнула, з силою зачинившись, і лишився на місці щілини сам лише непроникний навіть для повітря шов. Душа Клет дерев’яно витріщилася на двох жінок крізь прозорі грані.

— Хай ти підіймешся нагору й опинишся на небі! — мовила Лілі-йо.

Такий був її обов’язок: подбати, щоб душа отримала бодай випадковий шанс там опинитися. Разом із Флор вона й понесла урну через увесь той поміст до одного з мотузів павутиння, яке поснував траверсер чи то пак пересяжник. Верхня частина урни, де колись містилося насіння, виділяла клей і була страшенно липка. Тож вони легко приклеїли урну до павутинного мотуза, й вона загойдалася там, блискочучи під проміням сонця.

Тож наступного разу, коли пересяжник полізе цим мотузом, урна дістане чудову нагоду причепитися, мов реп’ях, до котроїсь його лапи. Отак душу загиблої дитини й занесуть на небо.

Тільки встигли скінчити цю роботу, як на них упала чиясь величезна тінь. З неба до них поволі сунуло якесь таке тіло, що було з милю завдовжки. Пересяжник! Ота груба-велетенська подобизна павука спускалася з неба до Верхів.

Тож Лілі-йо і Флор квапливо протислися крізь листя-галуззя на спідній бік помосту. Виконано й останню частину поминок по загиблій дівчинці Клет — тепер час і пора вже повернутися до гурту.

Але перш ніж спуститися знову в зелений світ середніх верств лісу, Лілі-йо озирнулася через плече.

Лельом-полельом спускався пересяжник — гігантський міхур, оснащений ногами й щелепами, майже весь оброслий волокнистим волоссям. Їй він видався божеством, наділеним силами божества. Він спускався по канату. Спритно те божество мов пливло по канату, протягнутому кудись ген-ген у небо.

Видніло й інше товстелезне мотуззя, що тяглося вгору з джунг­лів — і зблизька, й здалеку. І всі прямували трохи навкіс, указуючи-потрапляючи, немов які довгі-предовгі пальці, просто в небо. З того боку, де на них падало сонячне проміння, вони сяяли. І можна було простежити, що тягнуться ті мотузи-канати в одному певному напрямі. Саме туди, де, далека й холодна, поблискувала срібляста півкуля, видима навіть при сонці.

Усталений у своїй незрушності, той півмісяць весь час так і лишався в одній і тій самій частині неба.

Від ери до ери місяць поступово уповільнював своїм тяжінням осьове обертання материнської своєї планети, аж поки й призвів до цілковитого її зупину, коли уповільнені день і ніч перестали змінювати одне одного, зафіксувавшись навіки: день на одному боці планети, а ніч — на другому. Водночас і сам місяць, завдяки взаємно-гальмівній дії, припинив своє пересування в просторі. Забігши ще далі від Землі, він струснув із себе роль супутника й опинився у «троянській позиції» незалежної, цілковито самостійної планети, посівши один із кутів величезного рівностороннього трикута, а решта двоє кутів залишились за Землею та сонцем. І тепер Земля й Місяць, на все своє надвечір’я вічності, були змушені видивлятися одне на одного, перебуваючи повсякчас в одній і тій самій позиції. Отак вони й заціпеніли, обернені одне до одного, лицем до лиця, і так їм стояти й довіку, аж поки перестануть бігти піски часу або ж поки сонце перестане світити.

А покрізь безодню, що зяяла поміж ними двома, простяглися численні пасма канатів, єднаючи обидва світи. Туди-сюди, мов які човники, снували поміж них, коли їм забагнеться, пересяжники, ці рослинні астронавти — велетенські й нечутливі, що пообплутували і Землю, і Місяць своїми холодними сітями.

Із подиву гідною доладністю старість Землі заплуталася в павутинні.

Розділ 3

Мандрівка назад, до гурту, відбулася майже без подій. Тепер Лілі-йо з Флор подорожували, не поспішаючи, звільна сповзаючи все нижче до середніх верств дереволісу. Лілі-йо мала підставу не квапитись, як чинила завжди, бо надто вже не хотілося їй опинитися віч-на-віч із необхідністю розділити гурт надвоє, хоч і відала: це має статися неминуче.

Вона не знала, як їй висловити свої думки. Тут, посеред оцієї зеленої тисячолітньості, небагато траплялося думок, а слів — то й ще менше.

— Незабаром і нам доведеться Податися Нагору, мов тій душі Клет, — спускаючись наниз, поділилася вона думкою з Флор.

— Та так воно й ведеться, — підтакнула Флор, і Лілі-йо переконалася: якоїсь мудрішої ради щодо цієї справи тут їй не домогтися. Та й сама вона навряд чи спромоглася б скласти докупи якусь більшу глибокодумність. Людське розумування в ті часи ледь жебоніло по своїй мілині. Як воно й ведеться.

Коли ж вони прибули, гурт привітав їх стримано. Дуже натомившись, Лілі-йо лише скупо привітала всіх і всамітнилася у своїй шкаралупині. Джурі та Айвін хутенько принесли їй попоїсти, не поткнувши й пальця в її домівку: табу! Коли ж вона попоїла й виспалася, то знову вилізла на одомашнений відтинок гілляки та покликала всіх інших до себе.

— Поквапся! — кинула вона Гарісові, який чомусь не поспішав. І як тільки він міг! Засмучувати її, добре знаючи, що саме до нього вона ж найласкавіша! І чому щось тяжке має бути таким цінним… або щось цінне — тяжким?

Тієї миті, коли її увага була відвернута від того, що діялося довкола, з-за стовбура вихопивсь якийсь дуже довгий зелений липучий язик. Розкручуючись на всю довжину, він на мить завис витончено у повітрі, а тоді, охопивши стан Лілі-йо й пришпиливши їй руки до боків, зірвав її з гілляки, хоч як вона пручалася, била ногами й кричала, лютуючи на саму себе за те, що дозволила собі забути на мить про обачність.

Гаріс вихопив ножа з-за пояса й стрибнув наперед, а тоді, звузивши погляд, метнув свого клинка. Наспівно просвистівши, лезо пронизало того язика й пришпилило його до грубої кори дерева.

І після того мастацького кидка зброї Гаріс не гаяв часу. Він кинувся до приколотого язичища, а Дафе й Джурі не відставали від нього. Тим часом Флор позаганяла дітей у безпечний прихисток їхніх домівок-шкаралупин. А сам язик, агонізуючи, попустив свій стиск на Лілі-йо.

Тепер мов щось чимось жахливо замолотило по корі з протилежного боку дерева: там так загупало, аж виляски луни розкотилися по всьому лісу. Лілі-йо висвистала двох німаків, виборсалася із зелених кілець, що обплели її, і жива-здорова, нівроку їй, повернулася на гілляку. А язичище, корчачись від болю, безладно сіпався на всі боки. Один чоловік і троє жінок накинулися зі своєю зброєю на нього.

Аж усе дерево затряслося від лютості потвори, що стала заручником власного язика. Обережно зазирнувши, що ж воно там, за вигином стовбура, люди й побачили поторочу. Роззяпивши свою величезну рослинну пащу, звідтіля коси-коса витріщилася на людей огидною пальчастою зіницею свого єдиного очиська. Лютуючи, ця хоха билася, мов молот, об дерево, запінившись і хапаючи ротякою повітря. Четверо людей уже бачили коси-кіс, але все одно затремтіли, уздрівши це потворище.

Ця коси-коса була в багато разів товща за стовбур, аж ніяк не тоненький. Якби їй треба було, то вона б розтяглася, все тоншаючи потроху, настільки, що пащею дотяглася б до самих Верхів. Мов який недоладний чортик із коробочки, зіп’ялася вона над Ґрунтом, безрука та безмозка, та й подалася лісом, проштрикуючи лісову підстилку своїми коренисто-каракатими ґеґами.

— Ще пришпильте її! — вигукнула Лілі-йо. — Не дайте вирватися цій потворі!

У зморшках кори гурт ховав багато загострених з одного кінця палиць, щоб мати чим відбиватися в разі раптового нападу ворога. Оцими гостряками вони й заходилися штрикати язичище, що, мов який нагай, виляскувало понад їхніми головами. Ось нарешті вони й прикололи надійно до дерева чималу частину того «нагая». Тепер хоч би як сіпалася-смикалася коси-коса, а вже нізащо не вирветься на волю.

— А зараз ми мусимо залишити це місце й Піднятися Нагору! — оголосила Лілі-йо.

Жодна людина ще не спромоглася вбити коси-косу, бо її життєво важливі органи є недосяжні. Але агонія цієї хижачки вже приваблювала інших м’ясоїдів: голок-кольок (цих безкебетних «акул» середніх верств лісу), променепланів, пасток-зубасток, ґарґойлів та всяку іншу хижу рослинну нечисть. Вони ж порозривають цю коси-косу на живі шматочки, аж поки нічого від неї й не залишиться, а якщо за такої нагоди їм трапиться ще й людинка на зуб… ну, таке воно, життя. Ось чому гурт хутко й розчинився у довколишніх зелених запонах.

Лілі-йо була сердита — на саму себе. То ж вона накликала всю цю біду. Це ж її лихо захопило зненацька. Якби вона пильнувала, то нізащо б не опинилася в смертоносних кільцях язика забарної коси-коси. Розум їй скувала думка про те, яка нікудишня з неї проводирка. Бо ж саме вона спричинилася до двох небезпечних мандр до Верхів, тоді як одного туди походу цілком би вистачило. Коли б у виправу Нагору для похорону душі Клет вона була повела за собою весь гурт, то завдяки цьому зайвим стало б оце, друге сходження, яке наразі всім їм заповідалося. Що затьмарило їй розум настільки, що вона цього не добачила заздалегідь?

Вона сплеснула в долоні. Ставши, щоб безпечніш було, під гігантським листком, Лілі-йо дочекалася, поки весь гурт зібрався навколо неї. У проводирку з довірою втупилися шістнадцять пар очей, чекаючи, що ж вона їм скаже, а їй прикро було, що вони так їй довіряють.

— Ми, дорослі, старіємо, — повела вона мову. — І стаємо дурніші. Я теж дурнішаю… дозволила тій забарній коси-косі впіймати мене. Тож я більш не годна вести вас. Настала пора дорослим Піднятися Нагору — повернутися до богів, що створили нас. Отже, діти будуть полишені на самих себе. Вони й стануть новим гуртом. Їхній гурт поведе Цяця. Поки ти, Цяце, навчишся впевнено вести гурт, Ґрен, а за ним незабаром і Веггі, дозріють, аби дати вам ваших власних дітей. Бережи тих дітей, що хлопчики. Нізащо не допускай, щоб вони впали жертвами зелені, бо тоді гурт вимре. Краще загинь сама, а не дай, щоб вимер увесь гурт!

Досі ще ніколи Лілі-йо не виголошувала такої довгої промови, тож ніхто ще так довго її і не слухав. Дехто з гурту не все сказане й утямив. Нащо розбалакувати про те, що хтось там упаде жерт­вою зелені? Хтось один там пропаде чи й не пропаде — нащо про це пасталакати? Хай там що трапиться — то таке життя, й ніяка балачка тут нічого не зарадить.

Дівчинка Мей мовила зухвало:

— Коли ми лишимось самі, то вже й натішимось багато чим.

Флор простягла руку й пригостила нечему ляпасом по вуху.

— Спершу здолай тяжке сходження до Верхів! — зауважила вона.

— Так, у путь! — звеліла Лілі-йо. Роздала вказівки всім щодо Походу Нагору: хто веде перед, хто за ким. У гурті більш ніхто нічого вже не обговорював, ніхто ні про що не питав; один тільки Ґрен зронив, чудуючись:

— Лілі-йо хотіла б покарати всіх нас за власну помилку.

Ліс довкола людей ходив ходором: зелені істоти шугали-шастали крізь листя, всі жадали урвати бодай шматочок коси-коси собі.

— Дорога Нагору тяжка. Хутко рушайте! — підганяла всіх Лілі-йо, неспокійно роззираючись надовкола та вділивши особливо суворий погляд Ґренові.

— Навіщо лізти? — не вгамовувався бунтар Ґрен. — Сядьмо на німаків та й летім собі легко до Верхів, без зайвих зусиль.

Надто складно було б утовкмачувати цьому впертюхові, що людина, яка летить у повітрі, куди вразливіша за такого мандрівця, що захищений стовбуром, де на корі є стільки добротних грубих вузлів, між яких можна чудово втиснутися, коли нападе ворог.

— Поки я тут проводир, ти лізь! — сказала йому Лілі-йо. — Ти так розбалакався — чи не розвелися в макітрі твоїй жаби?

Але вдарити Ґрена вона не сміла, адже він — хлопчик, табу!

Всі позабирали душі зі своїх шкаралуп. Не було ніякого зворушливого прощання зі старою домівкою гурту. Душі їхні запхнуто за пояси, а в руках — їхні мечі: щонайгостріші та найміцніші колючки, які тільки дарує ліс. І біжка всі по гілляці слідом за Лілі-йо, аби хутчій забігти чимдалі від шматованої коси-коси — й геть від свого минулого.

Мандра до Верхів розтяглася надовго — затримували найменші діти. Так, вони успішно відбивали звичні небезпеки, але втоми в маленьких рученятах-ноженятах ніяк не відіб’єш. Десь напівдорозі до Верхів знайшли хорошу гілляку, що росла рівно вбік від стовбура, щоб на ній перепочити. Там іще й ріс фузель-пузель, то вони й прихистилися в ньому.

Фузель-пузель — то є такий прегарний розкиданий гриб. Дарма що, як подивитися на нього здаля, здається він жалючим мохом, але людей він не кривдить: коли люди шукають у ньому притулку, він, немовби з відрази, ховає свої отруйні маточки. Блукаючи по вічних гілках дерева, фузлі-пузлі воліють харчуватися тільки рослинною їжею. Отож гурт заліз у цей гриб досередини та й заснув. Опинившись під охороною цих хитливих блакитняво-зелених та жовтих стебел, люди були в безпеці чи не від усіх можливих нападів.

Із-поміж дорослих Флор і Лілі-йо спали найміцнішим сном. Адже вони так і не відпочили як слід після своєї попередньої мандри. Чоловік Гаріс перший прокинувся, і то з відчуттям, що коїться щось недобре. Але не встав сам, а розбудив Джурі, штовхнувши її своєю палицею. Ледачкуватий він був, а ще ж усвідомлював: його обов’язок — зайвий раз не наражатися на небезпеку. Джурі сіла. Й відразу, видавши пронизливий крик тривоги, зірвалася на рівні ноги й кинулася рятувати дітей.

Якісь чотири крилаті істоти вторглися у простір фузля-пузля. Вони схопили хлопчика Веггі, а ще Бейн, одну з меншеньких дівчаток, заткнувши обом роти й зв’язавши їх, перш ніж ці двоє встигли прокинутися по-справжньому.

На Джурин лемент крилаті озирнулись.

То були літуни!

Дечим вони нагадували людей. Себто мали вони по одній голові, по парі довгих і дужих рук, по дві оцупкуваті ноги й сильні пальці на руках і ногах. Але замість людської гладенької зеленої шкіри були вони покриті якоюсь блискучою ґудзуватою речовиною, місцями чорною, а місцями — рожевою. І мали вони великі лускаті крила, схожі на рослиноптахові, що росли у них від зап’ясть і до кісточок на ногах. Загострені обличчя їхні світилися розумом, а очі блищали.

Коли ж ці літуни забачили, що люди прокидаються, то підхопили тих двох, уже зв’язаних, дітей. Вискочивши з фузля-пузля, що і їм ніяк не зашкодив, вони кинулися до краю гілляки, аби зіскочити з неї.

Літуни — могутні вороги, і гурт, дарма що рідко їх бачив, дуже цих істот боявся. Діяли вони покрадьки. Щоправда, вбивали тільки тоді, коли не бачили іншого виходу, але викрадали дітей, що вважалося чи не найважчим злочином. Літуни не вміли літати так вільно, як птахи, але могли планерувати, завдяки чому швидко тікали крізь хащі, уникаючи людської помсти.

Джурі щосили кинулася вперед, Айвін за нею. Джурі піймала одного з літунів за ногу — за кісточку, й той не встиг пірнути з гілляки; потім намертво вчепилася в ту частину шкірястої жили, де вона в нього сходилася зі ступнею. Завдяки її вазі літун похитнувсь і крутнувся, аби звільнитися від такого тягаря, й випустив Веггі з рук. Товариш того літуна, прийнявши на себе всю вагу зв’язаного хлопця, затримався й вихопив ножа для самозахисту.

Тут на нього люто налетіла Айвін. Вона породила Веггі й нізащо не віддасть синочка нікому! Але ж літун виставив проти неї свого ножа… і вона кинулася на те лезо. Ніж увігнався їй у живіт, оголивши її брунатні нутрощі, й вона мовчки, без звуку, звалилася з гілляки. І тут-таки внизу, в листі, зчинилася шамотня: то пастки-зубастки бились за її тіло, що падало.

Одначе той літун, відкинутий назад наскоком Айвін, випустив зв’язаного Веггі з рук і полишив напризволяще свого друга, що все ще борюкався з Джурі. Він розкрив свої крила й важко полетів — слідом за тими, що удвох понесли Бейн геть-геть у зелену шалину.

Тим часом прокинувся увесь гурт. Лілі-йо мовчки розв’язувала Веггі, що не плакав: мужчина! Хоч і малий ще… А Гаріс нахилився над Джурі й крилатим її суперником, котрий мовчки силкувався звільнитись і втекти. Ось Гаріс заніс ножа, аби покласти край тій боротьбі.

— Не вбивай мене! Я полечу геть! — закричав літун. Голос його був неприємний на слух, а слова зливалися водно, й розібрати їх було нелегко. Та вже сама несвійськість його наповнювала Гаріса люттю, аж рот йому вищирився, й язик швидко-швидко заходи´в поміж зубів.

І він увігнав ножа поміж літунові ребра, чотири рази втопив, аж поки й кров линула йому на зціплений кулак.

Джурі підвелася на ноги, хапаючи ротом повітря, й сперлася на Флор.

— Я старію! — визнала вона. — А раніше вбивала літуна запростяка.

Очима, сповненими вдячності, подивилася вона на чоловіка, на Гаріса. Не одна лише була з нього користь…

Копнувши ногою, Джурі скинула обм’якле тіло вбитого ворога з гілляки. Воно скотилося мішком кісток і м’яса та й упало. Зі своїми старими поморщеними крильми, згорнутими, вже без жодної користі, навколо його голови, літун упав у зелень.

Розділ 4

Вони лежали під двома будяками-свистяками, під гострим їхнім листям у безпечному проміжку між ними. Їх сліпило заяскраве сонце, але вони пильнували, чи не гряде звідкілясь небезпека. Оце ж дев’ятеро дітей і побачили вперше Верхи — й оніміли від побаченого.

Ще раз Лілі-йо з Флор узяли одну урну-бурну в облогу, а Дафе допомагала їм, затіняючи вогнедайну рослину двома високо піднятими листками. Коли приборкана так урна-бурна похнюпилася беззахисно, Дафе відтяла шість великих прозорих стручків, аби використати їх як труни для шістьох дорослих людей. Гай допомогла їм перенести їх у безпечне місце, й тоді Лілі-йо з Флор покидали свої листки й помчали до будяково-свистякового прихистку.

Тут повз них пропливла хмарка паперокрильців, що барвами своїми ошелешували очі, звиклі бачити саму лише зелень, зелень, нудьгу зелену: небесно-блакитні, та жовті, та бронзові, та ще блакитняво-зелені, що блискотіли, мов вода на сонці.

Один із паперокрильців пурх — і сів на чубок смарагдового листя, що росло біля спостережливих прихідьків. А листям тим був краплеуст. Майже вмить цей паперокрилець зробився геть сірий — так швидко краплеуст висмоктав із нього ту його крихітну дещицю поживних речовин. І тоді паперокрила жертва розсипалася попільцем.

Обережно піднявшись на рівні ноги, Лілі-йо повела гурт до найближчого каната пересяжницького павутиння. Кожен дорослий ніс власну поховальну урну.

Пересяжники-траверсери, найбільші з усіх створінь, рослинного чи якого ще там походження, не могли залазити в ліс, то цього й не робили. Вони випускали з себе свої павутиноканати поміж горішнього гілля, додатково укріплюючи їх іще й бічними пасмами.

Знайшовши підхожий канат, на якому ні близько, ні далеко не виднів жоден пересяжник, Лілі-йо дала всім знак: покласти урни на землю чи то на поміст із переплетеного галуззя й листя. І повела мову до Цяці, Ґрена й решти семи дітей.

— А зараз ви допоможете нам залізти, разом із нашими душами, у ці наші урни-бурни. І щільно-щільно зачините нас. Потім віднесете нас до каната й приклеїте до нього. А тоді — бувайте здорові! Ми Йдемо Нагору, а ви лишаєтеся. Ви тепер — гурт. Живі тільки ви тепер!

Цяця завагалася на мить. Була вона струнка дівчина, а перса її — мов грушки.

— Не йди від нас, Лілі-йо! — заблагала вона. — Ти ще потрібна нам! Подумай сама: як ми будемо без тебе?

— Так має бути! — твердо відказала Лілі-йо.

Відігнувши одну з боковинок своєї урни, вона прослизнула досередини — у свою труну. Решта дорослих, із допомогою дітей, проробила те ж саме. Лілі-йо, за звичкою, глянула на сусідню урну, щоб переконатися, чи з їхнім єдиним чоловіком, Гарісом, усе гаразд.