Що знає вітер ebook

2021

ISBN 978-966-982-646-6 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Серія «Художня література»

Перекладено за виданням:

Harmon A. What the Wind Knows / Amy Harmon. — Seattle : Lake Union Publishing, 2019. — 416 p.

This edition is made possible under a license arrangement originating withAmazon Publishing, www.apub.com, in collaboration withSynopsis Literary Agency

Переклад з англійськоїМарії Пухлій

Дизайнер обкладинкиВіталій Котенджи

Електронна версія створена за виданням:

Гармон Е.

Що знає вітер / Емі Гармон ; пер. з англ. М. Пухлій. — Х. : Віват, 2020. — 448 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-236-9 (укр.)

ISBN 978-1-5420-4007-5 (англ.)

Енн Ґаллагер виросла на розповідях дідуся про Ірландію. Після його смерті вона вирушає на батьківщину покійного, щоб розвіяти прах над озером біля маєтку. Енн потрапляє в грозу, і якась таємнича сила відкидає її на вісімдесят років назад — в Ірландію 1921 року. У країні саме точиться громадянська війна. Дівчину рятує, а відтак допомагає їй пристосуватися до гетьіншої історичної епохи доктор Томас Сміт. Разом вонидолучаютьсядо боротьбиза незалежність Ірландії. Енн закохується усвогорятівника. Та чи готова вона відпустити колишнє життя заради кохання, якого вже й не сподівалася спізнати? І чи цей вибір справді за нею?

УДК 821.111(73)

© Amy Harmon, 2019

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2020

Відгуки про «Що знає вітер»

Нечасто знаходжу таку книжку, якої не можу відкласти, але «Що знає вітер» я просто проковтнула. Вона чарівна, атмосферна й захоплива; ця книжка довго вас не полишатиме.

Ріс Бовен, авторка бестселерів New York Times і книжок № 1 для Kindle — The Tuscan Child(«Тосканська дитина»), In Farleigh Field(«На полі Фарлі»), а також романів із серії Royal Spyness(«Її шпигунська високість»)

Емі Гармон оживлює трагічну й захопливу історичну епоху щемкою оповіддю про кохання, що долає час і океани. Ця книжка, вправно витворена довкола яскраво зображених історичних подій і осіб, легко читається й не відпускає докінця.

Гелен Браян, авторка міжнародних бестселерів War Brides(«Воєнні наречені»), The Sisterhood(«Сестринство»)і The Valley(«Долина»)

Інші книжки Емі Гармон

Підліткова література та любовно-фантастичні романи

«Slow Dance in Purgatory» («Повільний танець у чистилищі»)

«Prom Night in Purgatory» («Випускний вечір у чистилищі»)

Натхненні любовні романи

«A Different Blue» («Інша блакить»)

«Running Barefoot» («Біг босоніж»)

«Making Faces» («Зміна облич»)

«Infinity + One» («Нескінченність + один»)

«The Law of Moses» («Закон Мойсея»)

«The Song of David» («Пісня Давида»)

«The Smallest Part» («Найменша дрібничка»)

Історичні романи

«From Sand and Ash» («Із піску й попелу»)

Романтичне фентезі

«The Bird and the Sword» («Птаха і меч»)

«The Queen and the Cure» («Королева і зцілення»)

Моїйпрапрабабусі Енн Ґаллагер Сміт

Рушаймо вперед, мої казкарі,

Хай серце здобуде все те, що надовго,

І страху не знає. Усе існує, усе правдиво,

А земля — лиш купка пороху під ногами.

В. Б. Єйтс

Пролог

Листопад 1976 року

— Дідусю, розкажи мені про свою маму.

Він мовчки пригладив мені волосся, і на одну довгу мить я вирішила, що дідусь мене не почув.

— Вона була гарна. Волосся мала темне, а очі — зелені, достоту як у тебе.

— Ти за нею сумуєш?

Із кутиків очей у мене потекли сльози, і його плече підмоєющокою намокло. Я відчайдушно сумувала за матір’ю.

— Уже ні, — заспокоїв мене дідусь.

— Чому?

Раптом я розсердилася на нього. Як він міг отак її зрадити?! Він був зобов’язаний за нею сумувати.

— Тому що вона досі зі мною.

Від цього я гірко заплакала.

— Тихіше, Енні. Заспокойся. Годі. Ти не зможеш почути, якщо плакатимеш.

— Що почути? — Я глитнула, злегка відволікшись від свого болю.

— Вітер. Він співає.

Я пожвавішала і трохи підвела голову, намагаючись почути те, що чув мій дідусь.

— Не чую ніякої пісні, — мовила я.

— Прислухайся уважніше. Може, він співає для тебе.

Вітер квилив і кудись квапився, тиснучи на вікно моєїспальні.

— Я чую вітер, — зізналася, дозволяючи його звукам заспокоїти себе. — Але пісня в нього не дуже приємна. Вона більше схожа на крик.

— Може, вітер намагається привернути твою увагу. Може, він має сказати щось дуже важливе, — пробурмотів дідусь.

— Він не хоче, щоб я журилася? — припустила я.

— Так. Саме так. Я теж дуже журився, як був маленький, десь такий, як ти, а дехто сказав мені, що все буде гаразд, бо вітер уже знає.

— Уже знає що? — здивувалася я.

Дідусь теплим і водночас розкотистим голосом проспівав рядок із пісні, якої я ніколи не чула.

— Ні вітер, ні прибій не зміг забуть його…

Нараз він перестав співати, наче не знав, як там далі.

— Забути кого? — не вгавала я.

— Усякого, хто коли-небудь жив. Вітер і вода вже знають, — тихо промовив він.

— Що знають?

— Усе. Вітер, що його ти чуєш, віяв завжди. Дощ, який падає, завжди той самий. Ще раз і ще, знов і знову, ніби по велетенському колу. Вітер і хвилі існували від початку часів. Каміння й зорі — також. Але каміння не розмовляє, а зорі надто далеко, щоб розповісти нам, що вони знають.

— Вони нас не бачать.

— Ні. Мабуть, ні. Але вітер і вода знають усі таємниці Землі. Вони бачили й чули все, що коли-небудь було сказано чи зроблено. А якщо ти прислухаєшся, вони розкажуть тобі всі історії та проспівають усі пісні. Історії всіх, хто колись жив на світі. Мільйонів і мільйонів життів. Мільйони й мільйони історій.

— А мою історію вони знають? — приголомшено запитала я.

— Так, — прошепотів він із зітханням і, всміхнувшись, поглянув на моє зведене до нього обличчя.

— І твою теж?

— О так. Енні, дівчинко, наші історії пов’язані між собою. Твоя історія особлива. Можливо, щоб її розповісти, знадобиться все життя. І твоє життя, і моє.

Розділ 1

Ефемера

Не жалкуй, —

озвався він, — що ми знебулись. Далі

нові кохання ждуть. Спішім до них.

Бо перед нами — вічність. Наші душі —

кохання вічне — й вічне розставання1.

В. Б. Єйтс

Червень 2001 року

Кажуть, Ірландія побудована на своїх історіях. Фейрі2 та фольклорні оповідки населяли Ірландію з давніх-давен, давніше, ніж англійці чи навіть Патрік3 і парохи. Мій дід, Оїн Ґаллагер (вимовляється «ҐаллаГЕР», а не «ҐаллаҐЕР»), цінував історії понад усе й навчив мене того самого, бо тільки в легендах та переказах ми не даємо відійти в небуття нашим предкам, своїй культурі та історії. Ми обертаємо спогади на історії, а якщо не робимо цього, то втрачаємо їх. Зникають історії — зникають і люди.

Ще з дитинства я опинилася в полоні минулого, і мені хотілося знати історії людей, які жили до мене. Можливо, цьому сприяло моє раннє знайомство зі смертю та втратами, але я знала, що мене колись теж не стане і ніхто не пам’ятатиме, що я взагалі жила на світі. Світ забуде. Піде далі, звільнившись від тих, хто був раніше, скинувши із себе старе заради нового. Трагізм усього цього був для мене нестерпний — трагізм того, що життя починається і закінчується, але ніхто цього не пам’ятає.

Оїн народився у графстві Літрім 1915 року, за дев’ять місяців до уславленого Великоднього повстання, що назавжди змінило Ірландію4. Його батьки (мої прабабуся та прадідусь) загинули під час того повстання, й Оїн осиротів, не знавши жодного з них. Цим ми з дідом були подібні: обоє осиротіли малими; його втрата увірвалася в мою, моя втрата стала його. Мої батьки померли, коли мені було всього шість років. Я була маленькою дівчинкою з неповоротким язиком і надміру активною уявою, й Оїн увійшов у моє життя, врятував мене й виростив.

Бувало, коли я силкувалася щось сказати, дідусь давав мені ручку й папір. «Якщо не можеш вимовити, запиши. Так слова проіснують довше. Записуй усі свої слова, Енні. Записуй і відсилай їх кудись».

Так я й робила.

Та ця історія не схожа на жодну з тих, які я бодай колись розповідала, на жодну з тих, які я написала. Це історія моєї родини, вплетена у тканину минулого, вирізьблена в моїй ДНК й навіки закарбована в пам’яті. Усе це почалось — якщо це має початок — тоді, коли Оїн помирав.

***

— У моєму письмовому столі є замкнена шухляда, — сказав дідусь.

— Я знаю, — під’юдила його, ніби колись намагалася влізти до тієї замкненої шухляди. Насправді ж я й гадки про неї не мала. Я вже давно не жила в бруклінському будинку з бурого піщанику, що належав Оїнові, а ще довше не називала Оїна дідусем. Тепер він був просто Оїном, а його замкнені шухляди мене не цікавили.

— Не нахабній, дівчинко, — насварив мене Оїн, повторивши фразу, яку я вже чула тисячу разів за своє життя. — Ключ у мене на брелоку. Найменший. Візьмеш?

Я зробила так, як він попросив, виконавши його вказівки й діставши із шухляди її вміст. Скринька, наповнена листами — сотнями листів, охайно впорядкованих і зв’язаних у пачки, — а на ній — великий манільський конверт. На мить я зупинилася на листах, зауваживши, що, судячи з вигляду, жодного з них досі не відкривали. На кожному в кутку дрібним почерком записано дату — і більше нічого.

— Принеси мені манільський конверт, — наказав Оїн, не підводячи голови з подушки. За останні кілька місяців він так ослаб, що лише зрідка вставав з ліжка.

Я відклала скриньку з листами вбік, узяла конверт і повернулася до діда. Розщепнула застібку на конверті й обережно його перевернула.

На ліжко вислизнули кілька світлин і маленька книжечка у шкіряній палітурці. Останнім із нього викотився латунний ґудзик із заокругленим, потьмянілим від часу вершечком, і я підібрала його, а тоді обмацала безневинний предмет пальцями.

— Що це, Оїне?

— Цей ґудзик належав Шонові Мак-Діармаді, — прохрипів він, і в очах його спалахнув вогник.

— Тому самому Шонові Мак-Діармаді5?

— А якому ж іще?

— Звідки він узявся в тебе?

— Мені подарували. Переверни його. Там нашкрябано його ініціали — бачиш?

Я піднесла ґудзик до світла й заходилася крутити його і сяк і так. Справді, на його поверхні було надряпано крихітну літеру «Ш», а далі — «Мак-Д.».

— Ґудзик від його пальта, — пояснив Оїн. Але я знала цю історію. Уже протягом багатьох місяців я була занурена в дослідження ірландської історії, намагаючись осмислити її для написання роману, над яким працювала.

— Він викарбував свої ініціали на ґудзиках власного пальта й кількох монетах і віддав їх своїй дівчині, яку звали Мін Раян, у ніч перед тим, як його розстріляли за участь у повстанні, — сказала я, приголомшена крихітною часточкою історії, яку тримала в руці.

— Саме так, — підтвердив Оїн, і на його вустах промайнула ледь помітна грайлива усмішка. — Шон Мак-Діармадабув із графства Літрім, у якому я народився й виріс. Мандрував країною й засновував осередки Ірландського республіканського братства. Він і залучив до нього моїх батьків.

— Неймовірно, — видихнула я. — Оїне, тобі слід підтвердити справжність ґудзика й покласти його в якесь безпечне місце. Він має коштувати цілий статок.

— Енні, дівчинко, тепер він твій. Що з ним буде, вирішувати тобі. Тільки пообіцяй мені, що не віддаси ґудзика тому, хто не розумітиме його справжньої цінності.

Я зустрілася з ним поглядом, і мій захват від ґудзика згас і зійшов нанівець.

Оїн видавався дуже втомленим. Дуже старим. А я не була готова до того, щоб дати йому можливість відпочити, — поки що не готова.

— Але… Оїне, я й сама її як слід не розумію, — прошепотіла я.

— Чого не розумієш?

— Його справжньої цінності. — Я хотіла, щоб він продовжував говорити, щоб він не засинав, і притьмом заходилася заповнювати порожнечу, яку розверзла в мені його втома. — Я тут читала про Ірландію — біографії, документальні тексти, збірки, щоденники. Досліджувала всі ці відомості останні пів року. У мене в голові стільки інформації. Але ж я не знаю, як усьому цьому дати лад. Історія після Великоднього повстання шістнадцятого року — це суцільний хаос із якихось думок і звинувачень. І при цьому жодного консенсусу.

Оїн засміявся, та це прозвучало нервово й невесело.

— Це Ірландія, моя люба.

— Справді?

Це було страшенно сумно. І страшенно прикро.

— Дуже багато думок і дуже мало рішень. Та навіть усі думки на світі не в змозі змінити минуле.

Оїн зітхнув.

— Я сама не знаю, яку історію розповім. Щойно вирішую одне, як набігає друге, і я вже відкидаю те, що до того надумала. Я почуваюся безпорадною.

— Народ Ірландії теж так почувався. Це одна з причин того, що я виїхав звідти.

Оїнова рука тим часом намацала книжечку в шкіряній палітурці, і тепер він гладив її так, як гладив мене по голівці, коли я була дитиною. Якусь мить ми мовчали, занурившись кожен у свої думки.

— Ти сумуєш за нею? Сумуєш за Ірландією? — спитала я.

Раніше ми про це не говорили. Моє життя — наше спільне життя — минало в Америці, в місті жвавому та яскравому, як блакитні очі Оїна. Я знала дуже мало про те, як дідусь жив до мого народження, а він ніколи не прагнув розповістипро це.

— Я сумую за її народом. Сумую за її запахом і зеленими полями. Сумую за морем і за тим, що непідвладне часу. Час не владний над нею. Вона мало змінилась. Енні, не пиши книжки про історію Ірландії. Таких книжок хоч греблю гати. Розкажи краще історію кохання.

— Оїне, мені все одно потрібен контекст, — із усмішкою зауважила я.

— Так. Потрібен. Але нехай історія не відвертає твоєї уваги від людей, які пережили її особисто. — Оїн тремтливими пальцями взяв одну зі світлин і, щоб краще роздивитися, підніс близько до очей. — Якісь події неминуче завдають сердечного болю, якісь учинки виймають душу, і люди блукають по світу без душі, намагаючись знайти втрачене, — забурмотів він, неначе цитуючи те, що колись чув, те, що відгукнулося в ньому, а по тому передав мені світлину, яку тримав у руці.

— Хто це? — спитала я, придивившись до жінки, яка, своєю чергою, рішучо дивилася на мене.

— Це твоя прабабуся, Енн Фіннеґан Ґаллагер.

— Твоя мати? — перепитала я.

— Так, — видихнув він.

— Я подібна до неї, — із захопленням мовила я. Через одяг і зачіску вона здавалась екзотичним створінням, чужинкою, але обличчя, звернуте на мене з минулих десятиліть, можна було б переплутати з моїм.

— Так. Подібна. Дуже сильно, — погодився Оїн.

— Вона трохи напружена, — зауважила я.

— Тоді було не заведено всміхатися.

— Узагалі?

— Ні, — пирхнув він, — невзагалі. Тільки на знімках. Ми щосили старалися здаватися поважнішими, ніж були насправді. Усі хотіли бути революціонерами.

— А це мій прадідусь? — Я показала на чоловіка, що стояв біля Енн ще на одному знімку.

— Так. Мій батько, Деклан Ґаллагер.

Пожовкла картка зберегла молодість і енергійність Деклана Ґаллагера. Він одразу мені сподобався, і я несподівано відчула, як біль ужалив мене в груди. Деклана Ґаллагера вже не було, і я ніколи з ним не познайомлюся.

Оїн передав мені ще один знімок — світлину своїх матері й батька разом із чоловіком, якого я не знала.

— Хто це?

Незнайомець був одягнений так само, як Деклан: офіційно, у костюм-трійку з приталеним жилетом, який визирав з-під лацканів. Руки він тримав у кишенях, а його волосся, коротке з боків і довше на маківці, було зачесане назад і лягало акуратними хвилями. Каштанове чи чорне, мені було незрозуміло. Він злегка морщив чоло, наче йому було неприємно, що його знімають.

— Це доктор Томас Сміт, найкращий друг мого батька. Я любив його майже так само, як люблю тебе. Він був мені якбатько.

Оїн говорив тихо, а його очі знову заплющувалися.

— Справді? — здивовано задзвенів мій голос. Оїн ніколи не розповідав про цього чоловіка. — Оїне, чому ти не показував мені цих світлин? Я ніколи не бачила жодної з них.

— Там є ще, — пробурмотів Оїн, проігнорувавши моє запитання — так, ніби для пояснення було потрібно забагато сил.

Я перейшла до наступної світлини в купці, що лежала переді мною.

На ній було зображено Оїна, коли він був маленьким хлопчиком: великі очі, веснянкувате обличчя та прилизане волосся. Одягнений у короткі штанці, довгі шкарпетки, жилет імаленькийпіджачок. У руках тримав картузика. Позаду нього стояла жінка із суворо зімкненими вустами, яка поклала руки йому на плечі. Може, вона й була по-своєму гарна, та водночас здавалася надто підозріливою, щоб усміхнутися.

— Хто це?

— Моя бабуся, Бріджид Ґаллагер. Мати мого батька. Я називав її бабунею.

— Скільки тобі тут років?

— Шість. Бабуня того дня була мною дуже незадоволена. Я не хотів зніматися без решти рідних. Але вона наполягла на тому, щоб ми знялися лише вдвох.

— А ця? — Я взяла наступну світлину. — Розкажи мені про цей знімок. То твоя мама — у неї тут довше волосся — і лікар, так?

Коли я придивилася до світлини, моє серце затріпотіло. Томас Сміт дивився згори вниз на жінку поруч із собою, наче в останню мить не зміг утриматися, щоб не перевести на неї погляд. Вона теж дивилася вниз із таємничою усмішкою на вустах. Вони стояли на невеликій відстані, але гостро усвідомлювали присутність одне одного. А крім них, на фото не було більше нікого. Цей знімок був дивовижно відвертий як на ту епоху.

— Томас Сміт був… закоханий в Енн? — спитала я, затнувшись і несподівано затамувавши подих.

— Так… і ні, — тихо мовив Оїн, і я насуплено поглянула на нього.

— Що це за відповідь? — запитала я.

— Правдива.

— Але ж вона була заміжня за твоїм батьком. І хіба ти не сказав, що він був найкращим другом Деклана?

— Сказав.

Оїн зітхнув.

— Ого. Тут є якась історія! — радісно вигукнула я.

— Так. Є історія, — прошепотів Оїн. Його очі заплющились, а вуста затремтіли. — Чудова історія. Я дивлюся на тебе й завжди мимоволі згадую її.

— Це ж добре, хіба ні? — запитала я. — Згадувати — це добре.

— Згадувати — це добре, — погодився він, але водночас скривився, а тоді вчепився в ковдру.

— Коли ти востаннє пив знеболювальне? — різко спитала я.

Кинула знімки й помчала по пігулки, що стояли на стільниці в його ванній кімнаті. Витрусила одну тремтливими руками й налила води у склянку, а тоді підняла Оїнову голову, допомагаючи йому запити. Я хотіла, щоб він лежав у лікарні, в оточенні людей, здатних про нього подбати. Йому ж хотілося бути вдома, зі мною. Він провів у лікарнях усе життя, піклуючись про тих, хто хворів і помирав. Коли в нього шість місяців тому діагностували рак, Оїн спокійно оголосив, що не лікуватиметься. Він пішов назустріч моїм слізним тирадам і вмовлянням лише в одному: погодився усувати свій біль.

— Енні, дівчинко, тобі треба повернутися, — сказав він трохи згодом. Від пігулки його голос став примарним і тихим.

— Куди? — з важким серцем запитала я.

— До Ірландії.

— Повернутися? Оїне, я ніколи там не була. Хіба ти забув?

— Мені теж треба повернутися. Візьмеш мене із собою? — невиразно спитав він.

— Я все життя хотіла поїхати з тобою до Ірландії, — прошепотіла я. — Ти ж знаєш. Коли ми поїдемо?

— Коли я помру, ти відвезеш мене туди, повернеш.

У моїх грудях чітко відчувався біль, який кусався та звивався, і я щосили спробувала дати йому відсіч, знищити його, та він виростав знову, як волосся Медузи6, і його виткі відростки виливалися в мене з очей гарячими рясними ручаями.

— Не плач, Енні, — попросив Оїн таким кволим голосом, що я доклала всіх зусиль, аби стримати потік сліз, бодай заради того, щоб урятувати його від страждань. — Нам немає кінця. Коли я помру, відвези мій попіл до Ірландії і звільни мене посеред Лох-Ґіллу.

— Попіл? Посеред озера? — перепитала я, намагаючись усміхнутися. — Хіба ти не хочеш бути похованим біля церкви?

— Церкві потрібні лише мої гроші, та мою душу, сподіваюся, забере Бог. Те, що від мене залишиться, має бути вІрландії.

Заторохтіли вікна, і я підвелася, щоб засмикнути штори. По шибках тарабанив дощ — типова для кінця весни злива, що загрожувала східному узбережжю весь тиждень.

— Вітер виє, як пес Кулана, — пробурмотів Оїн.

— Обожнюю цю історію, — сказала я і знову сіла біля нього. Він заплющив очі, але продовжував говорити — тихо розмірковуючи, наче пригадуючи.

— Енні, це ти розповіла мені історію про Кухуліна. Мені було страшно, і ти дозволила мені спати у твоєму ліжку. Док стеріг нас усю ніч. Я чув голос того пса у вітрі.

— Оїне, я не розповідала тобі історії про Кухуліна. Це ти мені її розповідав. Безліч разів. Мені її розповідав ти, — поправила я його й підтягла на ньому ковдру. Він схопився за мою руку.

— Так. Я розповів тобі. Ти розповіла мені. І розповіси мені знову. Що насправді було першим, знає тільки вітер.

Він задрімав, а я тримала його за руку, слухаючи зливу й занурюючись у спогади про нас. Коли мені було шість років, Оїн став моєю опорою та опікуном. Він обіймав мене, коли я ридала за батьками, які вже не повернуться. Мені відчайдушно хотілося, щоб він зміг обняти мене знову, щоб ми змогли почати спочатку, бодай для того, щоб прожити з ним ще одне життя.

— Оїне, як я без тебе житиму? — затужила я вголос.

— Я тобі більше не потрібен. Ти вже геть доросла, — пробурмотів несподівано. Я гадала, що він міцно заснув.

— Ти завжди будеш мені потрібен, — заплакала я, і в нього знову затремтіли губи: він розумів, яку відданість виражали мої слова.

— Ми ще зустрінемося, Енні.

Оїн ніколи не був релігійний, і ці слова мене здивували. Його виростила бабуся, яка була ревною католичкою, але мій дідусь покинув релігію у вісімнадцять, поїхавши з Ірландії. Він наполіг на тому, щоб я навчалася в католицькій школі у Брукліні, та цим моє релігійне виховання й обмежилося.

— Ти справді в це віриш? — прошепотіла я.

— Я це знаю, — сказав він, розімкнув важкі повіки й тужливо поглянув на мене.

— А я — ні. Не знаю. Я дуже тебе люблю і не готова відпустити.

Я плакала всерйоз, уже відчуваючи його втрату, свою самотність і довгі роки попереду без нього.

— Ти вродлива. Розумна. Багата. — Він кволо засміявся. — І всього цього досягла сама. Ти і твої історії. Енні, дівчинко, я дуже тобою пишаюся. Дуже. Але в тебе немає життя поза книжками. Немає любові. — Його очі затуманились і оглянули простір поза моєю головою. — Поки що немає. Енні, пообіцяй мені, що повернешся.

— Обіцяю.

Після цього він заснув, а я заснути не змогла. Я залишилася поряд, прагнучи його присутності, слів, які він міг вимовити, втіхи, яку він завжди мені давав. Він прокинувся ще раз, задихаючись від болю, і я допомогла йому проковтнути ще одну пігулку.

— Будь ласка. Будь ласка, Енні. Неодмінно повернися. Ти конче потрібна мені. Нам обом.

— Про що ти, Оїне? Я тут. Кому я потрібна?

Він марив, плавав у своєму болю, поза межами свідомості, а я могла хіба що тримати його за руку й удавати, ніби все розумію.

— А тепер спи, Оїне. Так біль легше буде витримати.

— Не забудь прочитати книжку. Він кохав тебе. Він неймовірно тебе кохав. Він чекав, Енні.

— Хто, Оїне?

Я не стримала сліз, і вони закрапали на наші переплетені руки.

— Я сумую за ним. Стільки часу минуло…

Дідусь тяжко зітхнув, так і не розплющивши очей. Те, що він побачив, було в його пам’яті, в його болю, і я дозволила йому марити, аж поки белькотіння не перейшло в неглибоке дихання й неспокійні сни.

Ніч закінчилася, настав новий день, але Оїн уже не прокинувся.

2 травня 1916 року

Він мертвий. Деклан мертвий. Дублін у руїнах, Шон Мак-Діармада чекає на розстріл у в’язниці Кілмейнгем, а що сталося з Енн, я не знаю. Та все ж я сиджу тут і заповнюю сторінки цієї книжки так, наче це поверне їх усіх. Кожна деталь — це рана, але я почуваюся зобов’язаним відкрити їх заново, оглянути, бодай для того, щоб осмислити все. Та й маленькому Оїнові колись треба буде дізнатися, що сталося.

Я збирався битися. Великодній понеділок розпочав із рушницею в руках, але відклав її й більше не взяв. Відколи ми ввірвалися до головпоштамту, я перебував на імпровізованому пункті першої допомоги, а мої руки були по лікоть у крові й безладі. Усе було погано організовано, і ми дуже хвилювалися, тож перші кілька днів ніхто не знав, за що взятися. Утім, я вмівперев’язувати рани й зупиняти кров. Умів накладати шини й витягувати кулі. Це й робив протягом п’яти днів під постійнимиобстрілами.

Я почувався тоді мов уві сні: геть без відпочинку, такий стомлений, що був ладен заснути стоячи, похитуючи головою в такт артилерійським залпам. Увесь цей час мені не вірилося, що це насправді діється. Деклан не тямився з радощів, а Енн, коли на Секвілл-стріт почала стріляти канонерка, була зворушена до сліз — ніби застосування важкоїартилерії свідчило про здійснення нашої мрії про повстання. Вона була певна, що британці нарешті починають дослухатися. Я ж розривався міжгордістю й відчаєм, між своїми хлопчачими мріями про націоналізм і повстання ірландців — і між звичайною руйнацією, що відбувалася довкола. Я знав, що це все намарне, та чи то дружба, чи то відданість ідеї спонукали мене долучитися до боротьби, хай моя роль і полягала лише в тому, щоб у всіх повстанців — обідранців, ідеалістів, фаталістів — був хтось, хто доглядав би за їхніми пораненими.

Деклан узяв із Енн обіцянку триматисяподалі від небезпеки. Вона, Бріджид і маленький Оїн сховалися в моєму будинку на Маунтджой-сквер, коли ми з Декланом долучилися до лав добровольців, які йшли вулицями, рішучо налаштовані здійснити революцію. Енн приєдналася до Деклана в головпоштамті в середу, розбивши ногою вікно й перелізши через його зазублені краї до чоловіка. Вона навіть не помітила крові, що струменіла з порізів на лівій нозі й долоні від розбитого скла, доки я не примусив її сісти, щоб їх обробити. Енн сказала Декланові, що якщо він загине, вона помре з ним. Хоч як він лютував і погрожував, вона на це не зважала й почала допомагати, ставши гінцем між головпоштамтом і фабрикою Джейкоба, бо зброї їй ніхто не давав.Жінкам набагато легше було ходити сюди-туди, не наражаючись на допити чи постріли. Коли їй перестало таланити, не знаю. Востаннє я бачив її рано-вранціу п’ятницю, коли відхід із поштамту став неминучим через полум’я, що повзло обабіч уздовж Еббі-стріт.

Я евакуював поранених до лікарні на Джервісстріт за допомогою нош, які випросив у працівника бригади швидкої допомоги святого Іоанна. Ще він дав мені три нарукавники Червоного хреста, щоб у нас не стріляли — і щоб нас не зупиняли — дорогою на південь уздовж Генрі-стріт до Джервіс-стріт і назад. У Конноллі була розтрощена щиколотка, та він відмовлявся покидати нас. Я полишив його на Джима Раяна, студента-медика, який був там від вівторка. Я тричі пройшов той шлях до настання темряви, а тоді ми з двома добровольцями(хлопцями з Корку, які приїхалидо Дубліна, щоб долучитися до боротьби)не змогли повернутися через барикади. Я сказав їм забиратися з міста. Рушати в дорогу пішки. Повстання скінчилось, а вони потрібні вдома. По тому я повернувся до лікарні на Джервіс-стріт, відшукав там вільнийкуток, склав своє пальто, опустив на нього голову й відключився, а тоді мене розбудила медсестра, впевнена, що лікарню скоро евакуюють через полум’я, що прийшло за мною з головпоштамту. Я знову заснув, надто виснажений, щоб цим перейматися. Коли я прокинувся, пожежу вже було локалізовано, а повстанці здалися.

Коли британські вояки прийшли збирати повстанців, працівники лікарні на Джервіс-стріт сказали їм, що я хірург, і мене дивом не затримали. Натомість решту дня я займався мертвими й напівмертвими на Мур-стріт,де сорок бійців спробували забезпечити шлях до відступу з охопленого вогнем головпоштамту. Сили корони косили і цивільних,і повстанців. Під перехресний вогонь потрапляли жінки, діти та старі, і їхні мертві обличчя були вкриті сажею. Довкола голів, часом обгорілих до невпізнанності, дзижчали мухи. У глибині душі я не міг позбутися думки про те, що сам почасти в цьому винен. Боротися за свободу — це одне, а прирікати невинних на загибель у своїй війні — геть інше.

Там я і знайшов Деклана.

Я вимовив його ім’я, провів руками по почорнілих щоках, і він, почувши мій голос,розплющив очі. У мене тьохнуло серце. На якусьхвилю промайнула думка, що я зможу його врятувати.

«Ти ж подбаєш про Оїна, так, Томасе? Подбаєш про Оїна й мою матір. І про Енн. Подбай про Енн».

«Де вона, Деклане? Де Енн?»

Однак тут його очі заплющились, а дихання перетворилося на хрип у горлі. Я підняв Деклана, закинув на плече й побіг по допомогу. Його не стало. Я знав це, та відніс тіло до лікарні на Джервіс-стріт, випросив місце, де його можна було б покласти, а тоді змив кров і бруд із його шкіри й волосся й поправив одяг.Перев’язав рани, що ніколи не загояться,а відтак знову поніс його вулицями: подолавДжервіс-стріт, перетнув Парнелл-стріт, пройшов Ґардінер-роу й опинився на Маунтджой-сквер. Мене ніхто не зупинив. Я проніс через центр міста на плечах мерця, а люди були такі шоковані, що не зважали на це.

На мою думку, Декланова мати, Бріджид, так і не відновиться. Вона єдина людина, яка, можливо, любить Деклана більше, ніж Енн. Я відвезу його додому, до Дромагайра. Бріджид хоче поховати його в Баллінаґарі, поряд із батьком. А тоді я повернуся до Дубліна по Енн. Хай простить мені Бог, що я її покину.

Т. С.

Розділ 2

Озерний острів Іннісфрі

Устану і піду, бо день і ніч

Я чую, як те озеро хлюпоче

Мені з усіх доріг, з усіх узбіч,

У серці широко розлитись хоче7.

В. Б. Єйтс

Я прилетіла до Дубліна, потай провізши у своїй валізі урну з Оїновим попелом. Я гадки не мала, чи існує якесь міжнародне або ірландське законодавство про перевезення мертвих, і вирішила, що не хочу цього знати. Валіза чекала на мене в зоні одержання багажу, і я двічі перевірила, чи точно урну не було конфісковано, а потім орендувала автівку, щоб поїхати на північний захід, до Слайґо, де я збиралася зупинитися на кілька днів, поки досліджуватиму сусідній Дромагайр. Я не підготувалась як слід до їзди на іншому боці дороги і значну частину тригодинної подорожі до Слайґо петляла по шосе й нажахано волала, нездатна помилуватися пейзажем, бо надто боялася пропустити дорожній знак чи врізатися в зустрічну автівку.

У Мангеттені я лише зрідка сідала за кермо: мати свою автівку не було потреби. Проте Оїн наполіг на тому, щоб я навчилася нею керувати й дістала права. Він казав, що свобода — це можливість податися туди, куди лише покличе серце, і поки я підростала, ми їздили всім східним узбережжям у коротенькі відпустки чи пригодницькі подорожі. Того літа, коли мені минуло шістнадцять, ми в липні перетнули всю територію США, розпочавши мандрівку в Брукліні й завершивши її в Лос-Анджелесі. Тоді я й навчилася керувати автівкою, долаючи чималі відтинки шосе між маленькими містечками, яких більше ніколи не побачу. Долала положисті пагорби, їхала між червоних круч заходу, перетинала безкрайню порожнечу, і водночас зі мною завжди був Оїн.

Поки ми їхали, я завчила напам’ять «Байла та Айлінн» Єйтса, епічну поезію з її легендами, наповнену тугою, смертю та облудою, а також коханням, яке існує навіть за межами життя. Оїн тримав у руках пошарпаний примірник збірки поезій Єйтса, слухав, як я, затинаючись, проказую її рядки, лагідно виправляв мене й допомагав вимовляти ґельські8 імена зі старих легенд, аж поки я не навчилася декламувати кожен рядок і кожну строфу так, наче пережила їх особисто. Я обожнювала Єйтса, одержимого акторкою Мод Ґонн, яка віддала своє кохання не йому, а революціонерові. Оїн дозволяв мені теревенити про те, що я нібито розуміла, та насправді лише ідеалізувала, — наприклад, про філософію, політику та ірландський націоналізм. Я сказала йому, що хочу колись написати роман, дія якого відбуватиметься в Ірландії під час повстання 1916 року.

«Із трагедій виходять чудові історії, та я був би дуже радий, якби твоя історія — та, у якій ти живеш, а не ті історії, які ти пишеш, — була наповнена радістю. Не захоплюйся надто трагедіями, Енні. Радій любові. І не відпускай її, коли знайдеш. Урешті-решт, це єдине, про що ти не пошкодуєш», — сказав Оїн.

Мене любов не цікавила — крім того, що про неї можна було вичитати у книжках. Увесь наступний рік я докучала Оїнові проханнями відвезти мене до Ірландії, до Дромагайра, маленького містечка, у якому він народився. Мені хотілося відвідати фестиваль Єйтса у Слайґо, за словами Оїна, розташованому неподалік Дромагайра, і вдосконалити свою ґельську. На тому, щоб я її вивчала, наполіг Оїн, і це була наша мова, мова нашого спільного життя.

Оїн відмовився. То був один із тих рідкісних випадків, коли ми посварились. Опісля я два місяці розмовляла з поганим ірландським акцентом, щоб його помучити.

«Ти надто стараєшся, Енні. Якщо тобі доводиться думати про те, як твій язик рухається в роті, то слова звучать неприродно», — повчав він, кривлячись.

Я подвоїла зусилля. Моя одержимість була непохитна. Я хотіла поїхати до Ірландії. Дійшла до того, що зателефонувала турагентові з проханням про допомогу. А тоді показала умови подорожі разом із датами й варіантами розцінок Оїнові.

— Енні, ми не поїдемо до Ірландії. Ще не час. Поки що не час, — сказав він, уперто виперши підборіддя й забракувавши мої туристичні брошури та плани маршрутів.

— А коли настане час? — стиха спитала я.

— Коли ти будеш доросла.

— Що? Та я вже доросла, — наполягала я, досі говорячи з акцентом.

— От бачиш? Оце було ідеально. Природно. Ніхто не здогадався б, що ти американка, — зауважив він, намагаючись відвернути мою увагу.

— Оїне. Будь ласка. Вона мене кличе! — театрально застогнала я, хоча моє захоплення було щире. Вона справді мене кликала. Я мріяла про неї. Жадала її.

— Вірю, Енні. Вірю. Та нам ще не можна повертатися. Що як ми поїдемо й більше не повернемося?

Ця думка мене здивувала.

— Тоді ми залишимось! Ірландії потрібні лікарі. А чому б ні? Я могла б навчатись у виші в Дубліні!

— Нині наше життя тут, — запевнив Оїн. — Час іще настане. Тільки не зараз, Енні.

— Тоді ми поїдемо туди тимчасово. Просто рушимо в подорож, Оїне. А коли вона закінчиться, повернемося додому, хоч як мені там сподобається й захочеться лишитись.

Я гадала, що говорю про це дуже розважливо, але його непохитність збивала мене з пантелику.

— В Ірландії небезпечно, Енні! — скипів він. Кінчики вух у нього почервоніли, а очі спалахнули. — Ми не поїдемо. Сили небесні, дівчинко. Забудь про це.

Його гнів був страшніший за ляпас, і я побігла до себе в кімнату й грюкнула дверима, плачучи, лютуючи і снуючи дитинні плани втечі.

Але дідусь так і не поступився, а я в дитинстві не була бунтаркою: він ніколи не давав мені приводів для бунту. Оїн не хотів їхати до Ірландії — не хотів, щоб я поїхала до Ірландії, — і я зрештою здалася з любові й поваги до нього. Якщо спогади про неї так сильно йому болять, то як я можу вимагати від нього повернутися? Я викинула брошури, вже не говорила з ірландським акцентом і стала читати Єйтса лише на самоті. Ґельської ми не кинули, але ця мова не навіювала мені думок про Ірландію. Вона навіювала мені думки про Оїна, а Оїн наполягав, щоб я йшла за іншими мріями.

Я почала писати власні оповідання. Творити власні історії. Я написала роман про часи процесу над салемськими відьмами — підліткову книжку, яку продала одному видавництву у вісімнадцять років, — а Оїн провів зі мною два тижні в Салемі, що у штаті Массачусетс, дозволивши шукати інформацію хай скільки на те буде потрібно часу. Я написала роман про французьку революцію, подавши її події очима юної фрейліни Марії-Антуанетти. Оїн радо впорядкував свій графік, переніс зустрічі з пацієнтами й повіз мене до Франції. Ми побували в Австралії, щоб я змогла написати історію про відправлених туди англійських в’язнів. Ми побували в Італії, в Римі, щоб я змогла написати оповідку про молодого солдата, який жив за часів падіння Римської імперії. Ми побували в Японії, на Філіппінах, на Алясці — і все заради пошуку інформації.

Та до Ірландії ми не їздили ніколи.

Я здійснила десятки подорожей самостійно. Останнє десятиліття свого життя була занурена в роботу, витворювала історію за історією, їздила то сюди, то туди, щоб шукати відомості й писати. Я могла б поїхати до Ірландії сама. Але так цього й не зробила. Це чомусь здавалося недоречним, до того ж завжди було потрібно розповідати якісь інші історії. Раніше я чекала на Оїна, а тепер його не стало. Оїна не стало, і я нарешті опинилася в Ірландії і їхала по інший бік дороги з Оїновим привидом у голові та його попелом у валізі.

У моїх грудях знову здійнявся гнів, який я відчувала шістнадцятирічною дівчиною, — гнів через несправедливість і незрозумілість його відмови.

— Дідько! Оїне! Ти маєш бути тут, зі мною! — скрикнула я, вдаривши по керму зі сльозами на очах, і мало не врізалась у вантажівку, що розвернулася, і в ній застережно натиснули на клаксон, який гучно заревів.

Приїхавши при заході сонця до готелю «Ґрейт-Сазерн» у Слайґо — величної блідо-жовтої споруди, зведеної за кілька років після Ірландської громадянської війни, — я зупинилась на переповненому паркінгу й уперше за десять років проказала розарій9, вдячна за те, що лишилася живою. Разом із валізами незграбно ввійшла до готелю і, зареєструвавшись, піднялася сходами, які нагадали мені знімки «Титаніка». Це дивним чином перегукувалося з тривожним передчуттям, що з ним я боролася, відколи виїхала з Нью-Йорка.

Я повалилася на велике ліжко, оточене важкими меблями та стінами у шпалерах різних відтінків пурпурового, і заснула, навіть не роззувшись. Прокинулася дванадцять годин по тому, дезорієнтована й голодна як вовк, і пошкандибала до санвузла, де зіщулилася в абсурдно вузькій ванні, дрижачи й намагаючись зрозуміти, як увімкнути гарячу воду. Усе довкола було не таке, як я звикла, але доволі подібне, щоб розібратися, нехай і не одразу, проте мені стало прикро, що я ледве впоралася із цими несподіваними труднощами.

Годину по тому, прийнявши ванну, висушивши волосся й одягнувшись, я взяла ключі й спустилась ошатними сходами до їдальні внизу.

Вулицями Слайґо я пересувалася у трагічному зачудуванні: дівчинка в мені витріщалася на найменші дрібниці, а згорьована жінка була пригнічена тим, що я нарешті приїхала сюди, але Оїна зі мною немає.

Пішки я пройшла вздовж Волф-Тон-стріт до Темпл-стріт, а там постояла під дзвіницею величезного кафедрального собору Слайґо, закинувши голову й чекаючи, коли заб’ють у дзвони. На одній стіні поряд зі словами, які оголошували ці місця «краєм Єйтса», було зображено обличчя Вільяма Батлера Єйтса — сивого і в окулярах. На портреті він скидався на Стіва Мартіна, і ця дешева демонстрація викликала в мене огиду. Єйтс заслуговував на більше, ніж бридкий мурал.

Повз музей Єйтса я проїхала без найменшого жалю. На знак протесту.

Містечко було розташоване вище рівня моря, і то там, то тут визирав довгий берег, лискучий і оголений через відплив. Я проблукала занадто довго, не звертаючи уваги на те, як далеко вже зайшла, а очі вбирали все, що безпосередньо оточувало мене. Я забрела до цукерні, бо, щоб усидіти за кермом аж до вечора, потребувала цукру, водночас треба було розпитати, як мені повернутися до готелю й Дромагайра.

Власник цукерні, товариський чоловік за шістдесят, умовив мене купити кислої локриці й шоколадно-карамельних цукерок і запитав, що мене привело до Слайґо. Американський акцент виказав моє походження. Коли я згадала про Дромагайр і пошук предків, він кивнув.

— Це зовсім недалеко. Хвилин за двадцять дістанетеся. Треба буде обігнути озеро й триматися 286-ї, доки не побачите таблички «Дромагайр». Місця там пречудові, а дорогою вам трапиться замок Парка. Він вартий того, щоб там зупинитися.

— Озеро називається Лох-Ґілл? — запитала я, ледве встигнувши спохопитись і вимовити назву правильно.«Lough» у ній вимовляється як шотландське «loch».

— Саме так.

У мене замлоїло в грудях, і я відігнала від себе думки про озеро, бо ще не була готова думати про попіл і прощання.

Він підказав мені, як повернутися до готелю, сказавши, якщо я заблукаю, почекати, доки у дзвіниці собору не заб’ють у дзвони. Пробивши мої покупки, спитав, із якої я родини.

— Ґаллагер, так? Була одна жінка на прізвище Ґаллагер, яка втопилася в Лох-Ґіллі, ой… напевно, майже століття тому. Цю історію мені розповіла бабуся. Тіла її так і не знайшли, та ясної ночі, кажуть, інколи можна побачити, як вона йде по воді. У нас є власна пані озера. Здається, Єйтс написав про неї вірша. А якщо подумати, то він навіть про Дромагайр написав.

— «Стояв він серед люду в Дромагайрі, / Відкривши душу до усіх вітрів — / Аж нині крихту ніжности зустрів, / Ще поки не дістався костомарі»10, — процитувала я, негайно перейшовши на ірландський акцент, яким досконало оволоділа в юності. Вірша про примарну пані я не знала — він не викликав у мене жодних асоціацій, — проте знала вірш про любий Оїну Дромагайр.

— Достоту так! Непогано, дівчинко. Досить непогано.

Я всміхнулася й подякувала йому, а тоді закинула до рота шматочок шоколаду й поїхала назад через усе місто до готелю, від якого відгонило часом і минулими епохами.

***

Кондитер мав рацію. Краєвиди дорогою до Дромагайра були чудові. Я просувалася потроху, міцно тримаючись за кермо й поволі повертаючи його заради власної безпеки та безпеки невинних ірландських подорожніх. Подеколи обабіч мене здіймалася густа зелень, і я відчувала, як підганяють зарості, що на кожному повороті намагаються заступити дорогу. Тоді хащі розступились, і внизу заблищало озеро, вітаючи мене з поверненням додому.

Я знайшла зручне місце для огляду й зупинила машину, а тоді, щоб увібрати в себе краєвид, видерлася на невисокий кам’яний мур, який відділяв дорогу від урвища. Мапа підказала, що Лох-Ґілл — довге озеро, яке тягнеться від Слайґо до графства Літрім. Однак там, де стояла я, дивлячись згори вниз на його східні береги, воно здавалося близьким і замкненим. Його оточували квадратні ділянки розмежованих камінням орних земель, що зусібіч підіймалися з берегів на схили. Подекуди на пагорбах окремішньо стояли хати, і я подумала, що тутешній краєвид мало змінився за останні сто років. Я легко зуміла б перелізти через мур і спуститися довгим трав’янистим схилом до берега, попри те що розуміла: ця дорога насправді могла бути довшою, ніж видавалося згори. Я замислилася про це, знаючи, що можу взяти із собою урну й покінчити з необхідністю, яка так жахала. Почасти мені понад усе хотілося зайти в цю спокійну блакить і сказати Оїнові, що я знайшла його дім. Утім, я супротивилася покликові води, бо не знала, який ґрунт під травою, що розтягнулася піді мною до берегів озера, — чи, бува, не заболочений. Загрузнути по стегна у в’язкому багні з Оїновою урною — це було б занадто.

Десять хвилин по тому я вже прямувала головною вулицею крихітного Дромагайра, шукаючи знаків та символів і не знаючи, з чого почати. Не могла ж я заходитися стукати у двері й розпитувати про людей, які жили тут дуже давно. Я пройшла через церковне кладовище, придивляючись до імен і дат, до їх скупчень, які вказували на родинні зв’язки, до квітів, які свідчили про любов.

Ґаллагерів на маленькому цвинтарі не було, і я знову сіла в автівку й поїхала далі вздовж головної вулиці, доки не побачила маленької вивіски з написом «Бібліотека», що був підкреслений стрілкою. Вона вказувала на вузеньку доріжку, не більшу за провулок.

Це був звичайний кам’яний будиночок із чотирма шерехатими стінами, шиферним дахом і двома темними вікнами, але в бібліотеках чудово шукати інформацію. Я зупинилася на гравійному паркінгу, якого стало б щонайбільше на трьох відвідувачів, і заглушила мотор.

Усередині бібліотека була менша за мій домашній офіс на Мангеттені. А квартири на Мангеттені ганебно малі, навіть якщо коштують два мільйони доларів. Жінка, можливо, старша за мене на кілька років, зігнулася над романом, а на її столі стосом стояли книжки, які треба було повернути на полиці.Вона випросталася й невиразно всміхнулася, досі не виринувши зі своєї історії, і я простягнула руку для привітання.

— Добрий день. Знаю, це дивно, та я подумала: можливо, добре було б почати з бібліотеки. Мій дідусь народився тут 1915 року. Він начебто згадував, що його батько був фермером. Дідусь на початку тридцятих поїхав до Америки й не повернувся. Я хотіла побачити, — я безпорадно махнула рукою на широке вікно, з якого видно було хіба що маленький завулок, — звідки він родом, та ще, може, знайти місце, де поховано його батьків.

— Яке в нього було прізвище?

— Ґаллагер, — сказала я, сподіваючись, що не почую знов історії жінки, яка втопилася в озері.

— Доволі поширене прізвище. Моя мати теж була з Ґаллагерів. Але вона з Донеґолу.

Вона встала й обійшла свій стіл та купи книжок, які їй явно не було де поставити.

— У нас є ціла добірка видань за авторством жінки на прізвище Ґаллагер. — Вона зупинилася перед однією полицею й поправила стос книжок. — Вони були написані на початку двадцятих, але минулої весни їх професійно передрукували й подарували бібліотеці. Я прочитала їх усі. Чудові, справді. Усі до одної. Вона випередила свій час.

Я всміхнулася й кивнула. Книжки жінки з таким самим прізвищем були не зовсім тим, що я шукала, та я не квапилася з відповіддю, щоб не сказати, бува, щось нечемне.

— Який таунленд? — вичікувально спитала вона.

Я отетеріло глипнула на неї.

— Таунленд?

— Країна поділена на таунленди, і кожен із них має назву. У графстві Літрім близько півтори тисячі таунлендів. Ви сказали, що ваш прадід був фермером. — Вона журливо всміхнулася. — Сонечко, в Ірландії на селі всі були фермерами.

Я згадала до болю крихітне село, через яке проїхала, скупчення хат на пагорбі й неширокий головний проїзд.

— Не знаю. А тут хіба немає кладовища? Я думала, що можу просто трохи розвідати територію. Це графство маленьке, так?

Тепер уже вона отетеріло глипала на мене.

— Ділянки є в кожному таунленді. Не знаючи таунленду, ви ніколи не знайдете могили. А давніші могили здебільшого не мають надгробків. Надгробки коштували грошей, а грошей не мав ніхто. Там просто ставили позначки. Рідні знають, хто є хто.

— Але… Я йому рідна, але й гадки не маю, — аж надто емоційно вихопилося в мене. Очевидно, дався взнаки джетлаг11, занурення у смерті предків і багато питань без відповіді.

— Я зателефоную Мейв. Вона майже п’ятдесят років працювала секретаркою в парафії Кілланаммері, — помітивши мої страждання, запропонувала жінка і співчутливо глянула на мене. — Може, є якісь церковні записи, які ви могли б проглянути. Якщо хтось щось і знає, достоту це Мейв.

Вона взяла слухавку й набрала телефон по пам’яті, ніяково позираючи то на мене, то на стос книжок у себе на столі.

— Мейв, це Дейрдре з бібліотеки. Книжка, на яку ти чекала, доступна. Ні, не ця. Та, що про мільярдера-поганця. — Дейрдре мовчки закивала, хоч її співрозмовниця й не могла знати, що з нею погоджуються. — Так-так. Я в неї зазирнула. Тобі сподобається. — Вона перевела погляд на мене і знову його відвела. — Мейв, у мене тут жінка. Аж із Америки. Каже, що в неї родичі із цих місць. Я тут подумала, чи нема якихось парафіяльних записів, на які вона могла б поглянути. Їй конче треба дізнатися, де їх поховано.

Вона знову кивнула, цього разу скрушно, і я здогадалася, що Мейв каже Дейрдре те, що вона вже знає.

— Можете поїхати до Баллінамора, — мовила Дейрдре, відвівши від рота слухавку, мовби Мейв наказала їй негайно повідомити це мені. — Там є генеалогічний центр. Може, там допоможуть. Ви зупинились у Слайґо?

Я здивовано кивнула.

— Тут насправді нема де оселитись, якщо тільки не винайняти кімнати в маєтку над озером, але більшість людей навіть не знає, що він там є. Його не рекламують, — пояснила Дейрдре.

Я хитнула головою, показуючи, що теж не знала, і Дейрдре передала це Мейв.

— Прізвище — Ґаллагер. — Вона трохи послухала. — Я їй скажу.

Вона знову відвела слухавку від рота.

— Мейв хоче, щоб ви принесли їй книжку про мільярдера й випили з нею чаю. Каже, що ви можете розповісти їй про свою родину, а їй, можливо, щось спаде на думку. Вона стара як світ, — шепнула Дейрдре, прикривши слухавку, щоб Мейв не почула її слів. — Але пам’ятає все.

***

Жінка відчинила двері, перш ніж я встигла постукати. Волосся в неї було тонке та легке й оточувало її голову сивою хмаркою. Окуляри Мейв, що мали чорну оправу з мою долоню, були ширші за її обличчя. Вона, закліпавши, поглянула на мене крізь них блакитними очима і стиснула нафарбовані губи кольору фуксії.

— Мейв? — Раптом я збагнула, що не знаю її прізвища. — Перепрошую. Дейрдре не назвала мені вашого повного імені. Можна звати вас Мейв?

— Я тебе знаю, — сказала вона, і її чоло, вже й так помережане рівчаками й долинами, мов топографічний план, наморщилося ще сильніше.

— Справді?

— Справді.

Я простягнула руку для привітання.

— Мене прислала Дейрдре.

Вона не взяла руки, а відступила й жестом запросила мене ввійти.

— Як тебе звати, дівчинко? Те, що мені знайоме твоє обличчя, ще не означає, що я пам’ятаю твоє ім’я.

Вона розвернулася й пошкандибала до кімнати, явно очікуючи, що я піду слідом. Так я і зробила, зачинивши за собою двері. Приміщення пахло вільгістю, пилом і котячою шерстю.

— Енн Ґаллагер, — сказала я. — Я Енн Ґаллагер. Це в мене, гадаю, своєрідна подорож у пошуках свого коріння. Тут, у Дромагайрі, народився мій дід. Я була б дуже рада дізнатися, де поховано його батьків.

Мейв подибала до накритого для чаювання маленького столика, що стояв біля двох високих вікон, які виходили на зарослий сад, але, коли я назвала своє ім’я, різко спинилася, наче геть забула, куди йшла.

— Оїн, — мовила вона.

— Так! Оїн Ґаллагер був моїм дідом.

Моє серце шалено забилося. Я ступила кілька кроків, не знаючи, чого Мейв хоче: щоб я сіла до столу попити чаю чи щоб і далі стовбичила. Кілька секунд вона геть нерухомо стояла до мене спиною. Її маленька постать в обрамленні денного світла завмерла: вона чи то згадувала, чи то щось забула — що саме, я не знала.

Я чекала, коли Мейв звернеться до мене з наказом чи запрошенням, сподіваючись, що вона не забуде, що пустила до своєї оселі незнайомку.

Я злегка прокашлялася.

— Мейв? — озвалася я.

— Вона казала, що ти прийдеш.

— Дейрдре? Так. А ще вона передала вам книжку.

Я дістала книжку із сумочки і ступила ще кілька кроків.

— Не Дейрдре, дурепко. Енн. Енн сказала, що ти прийдеш. Мені потрібен чай. Ми вип’ємо чаю, — забурмотіла вона і знову заворушилася. Сіла до столу й очікувально поглянула на мене. Я подумала, чи не знайти мені приводу, щоб відмовитися від чаювання. Нараз я стала почуватися так, наче потрапила до роману Діккенса і тепер чаюю з міс Гевішем. Мені не хотілось їсти старезний весільний торт і пити «Ерл Ґрей» із запорошених філіжанок12.

— О, дуже люб’язно з вашого боку… — ухилилась я від прямої відповіді й поклала книжку про мільярдера-поганця на найближчий до себе столик.

— Оїн так і не повернувся до Дромагайра. Мало хто повертається. Знаєш, це має свою назву. Це звуть прощанням по-ірландськи. Але ти тут, — заговорила Мейв, не зводячи з мене погляду.

Я не встояла перед принадністю імені Оїна. Поставила сумку біля стільця навпроти Мейв і плавно сіла. На блюдце з печивом чи на тарілки й філіжанки у квіточку я намагалася не дивитися. Якщо я чогось не знатиму, це мені не нашкодить.

— Наллєш чаю? — манірно спитала вона.

— Так. Так, охоче це зроблю, — відказала я, затинаючись і намагаючись згадати, коли почувалася більш ніяково, тому що я американка. У голові зароїлися безладні думки про етикет: я намагалася згадати, що робити найперше.

— Міцного чи слабкого? — запитала я.

— Міцного.

Тремтливими руками я притримала маленьке ситечко над філіжанкою й наповнила її на три чверті. Оїн завжди віддавав перевагу чаю. Я вміла подавати чай.

— Цукор, лимон, молоко? — спитала я.

Вона пирхнула.

— Нічого.

Я закусила губу, приховуючи свою вдячність, хлюпнула трохи чаю у свою філіжанку й пошкодувала, що немає вина.

Мейв піднесла чай до губ і байдужо почала пити, а я наслідувала її приклад.

— Ви добре знали Оїна? — спитала я, коли ми обидві поставили напої на блюдця.

— Ні. Навряд чи. Він був набагато молодший за мене. Той іще малий шибеник.

Оїн був молодший за Мейв? Оїнові на момент смерті було майже вісімдесят шість. Я спробувала порахувати, що може означати «набагато молодший».

— Мені дев’яносто два, — підказала Мейв. — Моя мати дожила до ста трьох. Моїй бабусі було дев’яносто вісім. Прабабуся була така стара, що ніхто просто не знав, скільки їй років. Ми були раді з того, коли нарешті того старого луб’яне стало.

Я пирснула зі сміху, але замаскувала це стриманим кашлем.

— Дай-но я на тебе погляну, — попросила вона, і я слухняно підвела на неї погляд.

— Аж не віриться. Ти достоту така, як вона, — зачудувалася Мейв.

— Як Оїнова мати?

— Як Енн, — підтакнула вона. — Це просто моторошно.

— Я бачила світлини. Неабияка схожість. Та мене дивує, що ви пам’ятаєте. Ви ж, певно, були геть маленькою дівчинкою, коли вона померла.

— Ні, — вона захитала головою. — О ні. Я добре її знала.

— Мені сказали, що Деклан і Енн Ґаллагер загинули 1916 року. Оїна виховала бабуся, Бріджид, Декланова мати.

— Ні-і-і, — заперечила вона, хитаючи головою й розтягуючи це слово. — Енн повернулася. Зауваж, не відразу. Я пам’ятаю, як про неї говорили після повернення. Ходили певні чутки… здогади про те, де вона була. Але вона повернулася.

Я приголомшено витріщилася на стареньку і, затинаючись, проказала:

— Д-дідусь мені не розповідав.

Вона опустила погляд і замислилася над цим, киваючи та п’ючи свій чай, а я ковтала свій, поки моє серце шалено калатало: я почувалася зрадженою.

— Можливо, я заплуталася, — тихо мовила вона. — Не дозволяй собі сумніватися через теревені якоїсь старої.

— Це було давно, — зауважила я.

— Так. Давно. А пам’ять — штука дивна. Вона насрозігрує.

Я кивнула, заспокоєна тим, що вона так легко відмовилася від свого твердження. Якусь мить вона здавалася надзвичайно певною, і її впевненість похитнула мою.

— Їх поховано в Баллінаґарі. У цьому я певна.

Я кинулася діставати із сумочки блокнотик і олівець.

— Як туди дістатися?

— Ну що ж… Звідси туди можна довгенько йти пішки. Або швидко доїхати. Може, хвилин за десять чи менше. На головній вулиці рушай на південь — отам, бачиш? — Вона показала в бік вхідних дверей. — Так ти навпростець вийдеш із міста. Пройди кілометри зо три. Зверни на розвилці праворуч і рушай далі, ой… ще десь із пів кілометра. Тоді звертай ліворуч. Пройди ще трішки. Тоді ліворуч від тебе буде церква — церква святої Марії. Там, за нею, і цвинтар.

Я припинила писати, коли вона сказала звернути праворуч.

— Хіба ці вулиці не мають назв?

— Ну, це не вулиці, люба. Це дороги. А місцеві просто знають. Якщо загубишся, спинись і запитай когось. Він знатиме, де церква. А ще завжди можна помолитися. Бог завжди чує наші молитви, коли нам потрібна церква.

15 травня 1916 року

Поїздка до Дромагайра із закутаним і прикріпленим до підніжки автівки тілом Декланавийшла найдовшою в моєму житті. Бріджид уперто не розмовляла, а малий був невтішний, наче відчував чорноту нашого відчаю. Висадивши їх біля Ґарва-Ґліба, я повіз Деклана на поховання до отця Дарбі. Ми провели його в останню путь у Баллінаґарі, порядіз батьком.Я купив надгробок, який поставлять, колидороблять гравірування. Якщо Енн, як я і боюся, загинула, ми поховаємо її поряд із Декланом, а надгробок у них буде спільний. Так побажали б вони самі.

Я повернувся до Дубліна, хоча шлях до міста був тяжкий. Британська армія оголосила військовий стан, і всі дороги заблокували воякиз бронемашинами. Я показував свої папери й сумку медика, і мене врешті-решт пропускали. Лікарні заповнені постраждалими повстанцями, вояками й цивільними. Передусім цивільними. Потреба в таких, як я, досить велика, тож мене пропускали там, де інших завертали.

Я обшукував трупарні й лікарняні морги: на Джервіс-стріт, в університетській лікарні, в лікарні сера Патріка Дана, навіть у жіночій лікарні, де, як я чув, зібралися на моріжку бунтівники після капітуляції. На Мерріон-сквер було зведено тимчасовий польовий шпиталь,і я також сходив туди, попри те що там не залишалося нікого, крім людей, які мешкали в будинках поблизу. Вони сказали мені, що поранених і мертвих забрали, а куди — вони достоту не знають. Чутки про масові могили для невпізнаних мерців на цвинтарях у Ґласневіні та Дінсґрейнджі змусили мене випрошувати в заклопотаних землекопів імена, яких ті не могли назвати. Я спізнився, казали вони й додавали, що списки загиблих складуть і врешті опублікують в «Айріш таймс», хоча ніхто й не знає коли.

Я обшукував вулиці, йдучи вздовж вигорілих оболонок величних колись будівель на Секвілл-стріт і сунучи крізь нескінченний попіл, подекуди ще досить гарячий, щоб розплавити моє взуття. На Мур-стріт, де я знайшов Деклана, люди то входили до напіврозвалених житлових будинків, то виходили з них. Один із них, розташований просто в центрі, дістав прямий удар. Він обвалився всередину, і його уламками лазили діти в пошуках дров і чогось на продаж. Тоді я побачив шаль Енн — яскравого трав’яного кольору, такого як її очі. Коли я востаннє бачив Енн, вона щільно закутала в неї плечі й заправила її у спідницю, щоб не заважала.Тепер шаль була на дівчинці й майоріла на вітрі, як ті прапори-триколори, що їх ми підняли над головпоштамтом як переможні завойовники. Тепер ті прапори зникли, були знищені. Достоту як Деклан і Енн.

Знетямившись від страху та втоми, я підбіг до дівчинки й наказав їй розповісти, де вона знайшла шаль. Вона показала на камінці в себе під ногами. У дитини був відсутній погляд і старі очі, хоч їй не могло бути більше п’ятнадцяти.

«Вона лежала тут-таки, під цеглою. На ній є маленька дірочка. Та я залишу її собі. Це був мій будинок. Тож тепер вона моя». Дівчинка випнула підборіддя так, наче я збирався зірвати з неї шаль. Може, я так і вчинив би. Натомість я провів решту дня на купі повалених брил і стін, перебираючи уламки в пошуках тіла Енн. Коли сонце сіло, а мої зусилля так нічого й не дали, дівчинка зняла із себе шаль і віддала мені.

«Я передумала. Можете взяти її собі. Можливо, це все, що зосталося від вашої жінки». Я не стримав сліз, а її очі, коли вона розвернулася й пішла, вже не були такі старезні.

Завтра я повернуся до Дромагайра й поховаю шаль поряд із Декланом.

Т. С.

Розділ 3

Украдене дитя

Тож, дитя людське, ходи

До природи і води,

Пліч-о-пліч із фейрі йди,

Втямиш ти вряди-годи, скільки в світі цім біди.

В. Б. Єйтс

Я йшла, пильнуючи увсебіч, і хоч відчувала клубок у горлі, проказувала маршрут від Мейв, так, ніби виконувала григоріанський хорал. Зрештою, я дісталася Баллінаґарського цвинтаря й церкви, що стояла над могилами, мов вартовий. Вона стояла серед порожніх полів, а за нею прилаштувався священницький будинок. За компанію їй правили самі лише нескінченні кам’яні мури Ірландії й купка корів. Я зупинилася на порожній стоянці перед церквою й вийшла в не дуже теплий червневий день — хоч в Ірландії й було літо за календарем, але насправді воно ще не настало, — почуваючись так, наче знайшла Голгофу й побачила Ісуса на хресті. Зі сльозами на очах штовхнула тремтливими руками величезні дерев’яні двері й зайшла до порожньої каплиці, стіни та дерев’яні лави якої були просотані благоговінням і пам’яттю. Від високої стелі відлунювали тисяча хрещень, незліченні смерті й сила-силенна союзів, давніших за дати на могилах поблизу.