Крук то Чорний метелик. Відгук темних сновидінь. Час фентезі ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Аннотація

Коли магічний університет позаду, а майбутнє туманне, краще не вв’язуватись у сумнівні авантюри. Але кілька необережних кроків ставлять Алісу перед вибором, з якого починається небезпечна гра, де ставка — доля цілого світу.

Вона була замкнена в сновидіннях тисячі років: божевільна чорна королева, що потонула в ілюзіях власного розуму. Тисячі літ вона ховалася в мареві: дивовижна біла королева зі срібним волоссям, яка зненавиділа саму себе. Але тепер замки з кривавої таємниці далекої епохи зірвані загадковим магом у масці! І смертельно небезпечна легенда знову ожила.

Сотні метеликів, що сиділи на моєму тілі, неквапно ворушили оксамитовими чорними крильцями. Лежачи на вогкій землі, я відчувала кожен дотик. На пальцях, грудях, обличчі й довгому каштановому волоссі, що розметалося по холодній траві. Та варто було мені розплющити очі й підвестися, усі вони здійнялися в нічне небо мерехтливою зграєю — до великого блідого місяця в прозорому небі без жодної зірки.

Звуки. Міріади звуків. Плескіт води в струмку неподалік, шарудіння потривоженого вітром очерету, дзвінкий скрип цвіркуна, що заховався у високій траві, запаморочливий запах якої лоскотав ніздрі. І розкриті пуп’янки червоних маків, які колихалися біля мене — єдині яскраві плями в темній сірості навколо. Такі насичені, соковиті, ніби світилися зсередини, маючи у своїх пелюстках по маленькому вогнику. Непевною рукою я торкнулася одного з них…

Та заціпеніла. Бо поки потривожені моїми пальцями червоні пелюстки плавно опадали, немов пливучи до землі, я зрозуміла, що сиджу за стареньким столом на кухні. Поруч із батьками та молодшою сестричкою… яких уже шостий рік не було серед живих, тому що тоді я виявилася недостатньо сильною, аби захистити їх від песиголовця з іншого світу. І я навіть не встигла дотягнутися до них, перш ніж усвідомила, що переді мною лише три могили на цвинтарі рідної реальності, яку мені довелося залишити понад чотири роки тому, аби вижити та розпочати нове життя в іншій.

Аж ні, я досі тут, на сірій траві під беззоряним нічним небом. Поряд з опалими пелюстками червоного маку. І таких маків іще багато, дуже багато навколо мене. Обережно піднімаючись на ноги, я зовсім випадково зачепила рукою один із них…

Вона усміхалася. Так само щиро та відкрито, як і в першу нашу зустріч. Миловида, тендітна, зі світлим волоссям і ясними блакитними очима. Проте я навіть не встигла зробити крок їй назустріч, коли ці очі обернулися на каламутне скло, а обличчя змарніло, ставши таким, як і того дня, коли ми ховали її.

— Арро… — покликала я, але не почула власного голосу. Дівчина розтанула, наче туман.

Я ж зрозуміла, що стою посеред лісу разом із друзями. А в нас за спинами, прямо із землі вилазить мелюзин, який саме розправляв випущені із зябер шкірясті крила. Безмежна кількість мацаків, кожен із яких мав власну пащу, звивалися, наче хробаки, і тільки й шукали, у що б угризтися своїми маленькими отруйними зубами. А велетенська щелепа почвари, здатна перекусити людину навпіл, саме націлилася на нас!

Але звідки він тут узявся? Так, у Лісоболотті повно нечисті, але мелюзини дуже рідкісні. Та й до великих річок, а тим паче до моря, де вони зазвичай водяться, звідси далеко.

Щойно нежить опинилася в повітрі, я хутко взяла її у сферичний бар’єр, у якому істота почала битися, мов ластівка в скло.

— Ламіро, організуй перехресні вогняні пояси, — скомандувала я, докладаючи величезних зусиль, аби втримати потвору.

Обличчя друзів були немов змазані… проте я знала, що вони все роблять правильно, і зараз, зв’язавши свої пояси магів заради енергетичної підтримки, готують потрібні чари. Тож щойно я дала знак і зняла бар’єр, на мелюзинові кільцями затягнулися два вогняні паски. Нечисть оскаженіла та голосно загарчала… а я підстрибнула та запустила їй у пащу закляття.

— Досі не вірю, що нам це вдалося, — полегшено видихнула я. — Маліссо, ніколи б не подумала, що вогняні заклинання в тебе настільки потужні.

— Та не такі вже й потужні, — зніяковіла дівчина, почухавши руду кучеряву маківку… на якій чомусь сидів дивакуватий капелюшок-циліндр. У той час як Ламіра, на голові якої з’явився жмут сіна, насупила брови.

— Не треба зайвої скромності, — зітхнула я та підійшла до мелюзина. — Те, як ти вшкварила, було видно навіть мені, хоча це не я зв’язувала з тобою пояси.

Тварюка нерухомо лежала на землі. Треба б її спочатку оглянути: нечисть рідкісна, тож зайве наукове обстеження не завадить…

Несподівано сонячні промені впали на голову нежиті, і мою увагу привернув слабенький блиск трохи нижче зябер. Цікаво, що це може бути.

Я підійшла ближче, стерла слиз… і завмерла: на сонці виблискувала золота сережка у формі ромашки з самоцвітами-пелюстками. Це були ті самі сережки, які ми разом із одногрупниками кілька років тому купували їй на подарунок.

— Алісо, що сталося? — стурбовано запитала Малісса, помітивши як я зблідла.

— Це Арра, — пошепки відповіла я, докладаючи чималих зусиль, аби встояти на ногах…

Але криваво-червоні пелюстки вже опали на землю. Я ж, затремтівши, відступила на крок і відчула, як торкнулася пальцями ще однієї квітки. І як її пелюстки, розсипавшись, наче кварцова місячна роса, повільно попливли прохолодним повітрям донизу. Я ж… я відчула теплу руку на своїй щоці. Та знала напевне, що він стоїть позаду мене, зовсім близько. Настільки, що почує пошепки промовлене його ім’я.

Однак я мовчала. Лише непорушно стояла, повільно вдихаючи запах вологої трави.

— Як же мені тебе бракує, — пролунав тихий голос над моїм вухом.

Різко видихнувши, я обернулася… але так нікого й не побачила: він розтанув, наче серпанок, зметений поривом вітру. Червоні пелюстки маку лежали на землі, а єдине, що бачили мої очі, — це поле. Поле, просто нічне поле, устелене червоними маками. Руки ж тремтіли, боячись хоч одним необережним рухом зачепити якийсь із них.

Проте, якщо я боятимуся цих квітів, то так і залишуся стояти на місці. Навічно. Без змоги зробити хоча б крок. Отже, слід подолати себе. Нарешті стиснути руки в кулаки й іти вперед. Далі.

Видихнувши, я зробила крок, наступаючи на вологу від роси траву.

— Алісо, прокидайся, ти й так занадто довго спала, — раптом почула я…

І, розплющивши очі, я підвелася.

Ніякого поля з маками, лише підземний тунель. Де поруч, і досі торкаючись мого плеча, сиділа мавка Ламіра — віддана подруга студентських років. І певно, мало не єдина, з ким я могла б вирушити посеред практики на таку авантюру, як ця подорож.

— Твоя правда, ходімо, у нас іще чимало роботи, — кивнула я.

Швидко зібравши речі після не надто затишного привалу, ми рушили далі. У невідомі глибини підземелля, нещодавно прокладеного молодою особиною мелюзина: небезпечної та дуже рідкісної нежиті з вищих категорій… яка виявилася нашою подругою, що загинула на першому курсі. І ось днями вона напала на нас, коли ми з друзями зустрілися вперше за довгий час. Дослідивши тушу потвори, ми з жахом усвідомили, що до чого.

Зрозуміло, що цього не можна було покидати на ласку долі. Тож ми з Ламірою зв’язалися з Гільдією магів стихій, аби оформити експедицію заради дослідження природи походження мелюзинів під приводом роботи над магістерською. Таким чином ми отримали офіційний дозвіл тимчасово відлучитися з містечок Нотаріл і Карабек, куди нас розподілили на два практичні семестри самостійного навчання. І наступного ж ранку вирушили в дорогу через пів країни, аби дістатися Духмяного — рідного селища Арри, де її поховали. Там ми, розкопавши її могилу, і знайшли цей тунель.

Відтоді, як спустилися сюди, минала вже друга доба. Раптом ми почули тупотіння та рохкання, що наближалося до нас із глибин тунелю. А незабаром промені пульсару, яким ми освітлювали собі шлях, вихопили з мороку лисого зубастика з густою шерстю на підборідді. Він був деформований так, немов його хтось пожував і виплюнув.

— Сама розберуся, — заявила я, розкриваючи на долонях світлові печатки бойових заклинань.

— Точно? — перепитала подруга.

— Та як курку обпатрати. Це ж бабай, категорія 1С, саме нещодавно над ним досліди ставила для магістерської, — гмикнула я, виставляючи бар’єр, аби почвара не добігла до нас, поки ми тут ляси точили. — Тварюка сильна, але я вже не настільки беззуба. Упораюся.

— Вона наче складається з трансформованих частин людських тіл? — перепитала Ламіра, тим часом спершись спиною на стіну тунелю.

— Так. Спочатку слиз, який «народжують» дорослі самець та самиця, повзає лісами чи болотами в пошуках решток, які всмоктує в себе, — кивнула я, випускаючи з правої руки золоті енергетичні потоки, які обвили бабая, неначе мотузки. Загарчавши, істота почала активно пручатися, та я, лише всміхнувшись, потягнула його, штовхнувши збоку силовим імпульсом, і добряче гамсельнула нежиттю по стіні тунелю. — Коли ж той слиз насититься, то заривається глибоко під землю й формує навколо себе твердий кокон. Період лялечки триває три тижні, потім із нього вилазить таке ось диво неживої природи, — закінчила я, саме добиваючи це диво неживої природи розривним закляттям, за яким спрямувала на рештки потік заклинання для гасіння Іскор Талпіра — темної енергії, що була основою природи нечистої сили. — Я ж казала, справа однієї хвилини.

— Угу, розумничка. Отже, якщо ти закінчила свою ранкову зарядку, то тепер…

Аж раптом Ламіру перервали нові звуки, що долинули до нас із темних глибин.

— Щось мені це не подобається, — промовила мавка, посилаючи вперед одночасно пошуковий імпульс і світловий пульсар…

І саме тоді в нас очі на лоба полізли.

— Це торба, — гикнула подруга.

— Так, торба, — підтвердила я, спостерігаючи за кількома десятками особин нежиті: від агресивної дрібноти до страховиськ категорії С, яка дружнім стадом бігла тунелем прямо на нас. — Але насправді щось таке й мало б статися під час цієї прогулянки. Прокладений нежиттю підземний тунель, як не крути.

— То що, вшиваймося?

— Еге, — кивнула я, виставляючи бар’єр, аби раптом ніхто не дістався сюди, поки ми ще тут. — Перемістимося вгору, а там зорієнтуємося та дістанемося найближчого населеного пункту. Скільки до земної поверхні?

На кілька секунд мавка зосередилася, над її долонею з’явилася зелена печатка, від якої вгору полинули ледь помітні імпульси локаційного заклинання. А потім брови дівчини підозріло насупилися.

— Двадцять один метр.

— Так глибоко? — перепитала я, уважно озираючись навколо. Дивно, але ґрунти над нашими головами були дуже вологими. Проте за всіма можливими розрахунками ми мали б зараз перебувати посеред степу. Утім, над нами можуть бути якісь поклади мінеральних вод.

— Пропоную взяти двадцять два метри, — задумалася Ламіра, прибираючи назад своє заплетене в косу темне волосся із зеленими кінчиками, характерними для раси мавок. — Про всяк випадок. Усе ж краще трохи гепнутися дупцею, ніж застрягнути в землі.

— Твоя правда. Тоді переміщуємося рівно на двадцять два метри вгору, а там побачимо, — погодилась я.

Сконцентрувавшись, ми вивільнили чари для переміщення в просторі…

А наступної миті здивувалися, певно, найбільше за останні кілька днів, бо замість чистого поля опинилися в товщі каламутної застояної води! Коли ж я подивилася вниз, то побачила, що дно приблизно за метр під ногами. Що ж, заклинання дало нам знати, скільки до земної поверхні, а гідросфера — це вже особисті проблеми чарівника.

Не гаючи часу, ми хутко почали вигрібати вгору. Аж раптом на півдорозі до поверхні сталося те, що добряче піддало нам газу: у воді неподалік проплив привид. Ця нежить нечасто гуляє одна, тож на веселу компанію чекати недовго.

Випірнувши, ми опинилися в густому тумані, який молоком розлився над поверхнею чорної води. Нам ледве вдавалося бачити одна одну, що вже казати про берег. Але забачивши ще кількох привидів, які наближалися до нас із темних глибин, мерщій створили навігаційне закляття, тож незабаром вилізли на вкритий змішаним лісом берег.

— Нічого не розумію, — прошепотіла я, скануючи місцевість імпульсами заклинань. Від думки про істот, які можуть вийти нам назустріч, ставало якось недобре. — Ураховуючи всі можливі напрямки, ми не могли потрапити до місцевості, де було б таке велике озеро. Мої пошукові чари навіть не досягають його протилежного берега — боюся уявити, як же він далеко звідси. Та ще й цей ліс… — я затнулася. У голові була лише одна думка: — Не може бути. Ламіро, та це ж Туманне озеро.

— Схоже, ти маєш рацію, — погодилася мавка, дістаючи з наплічника намоклу мапу. — Ми десь тут, на березі озера, прямо на межі лісу Канірел.

— Але як таке може бути? За той час, що ми йшли тунелем, подолати майже вісімсот свагів…

— Знаєш, щодо часу, я б не була такою впевненою, — прошепотіла Ламіра, присівши біля якоїсь кущуватої рослини з червоними квітами. — Це жергенки, їхні квіти широко використовуються в знахарстві. Якщо ти пам’ятаєш, вони починають цвісти в останніх числах травня.

— Тобто ти хочеш сказати, що ми пробули під землею близько тижня? Це вже взагалі маячня…

— А знаєш, про що ми забули за чотири роки безпечного життя? Про наслідки від проріхи між світами, які зараз ліквідовуються, — Ламіра задумалася, тоді як я сперлася спиною на стовбур найближчого дерева.

Я не просто не забула про це. Не минало дня, щоб я не думала про залатану проріху, причини виникнення якої й досі невідомі. А ще неприємності, які вона спричинила, і того, хто ці неприємності усував.

І так непросте життя обросло додатковими проблемами через те, що чотири роки тому мені вистачило розуму закохатися в Ларгуса Агердона, голову Гільдії круків — чаклунів, які, на відміну від магів стихій, черпають сили для чарів з останнього подиху людини, що помирає. Хоча цей чоловік ставився до мене дуже прихильно, але я була не настільки наївною, аби сподіватися на взаємність.

Проте позбутися цих почуттів не вдалося — ні тоді, ні за наступні чотири роки, які минули після того, як Ларгус разом із командою круків-парагеографів вирушив у тривалу подорож світом. Бо саме він був першим науковцем, що досліджував феномен проріхи, і тим, хто поспіхом «залатав» аномальне вікно між двома паралельними реальностями, яке загрожувало руйнуванню обох світів. Усі ці роки вони активно працювали, аби ліквідувати різноманітні аномалії, що виникли за час, поки проріха була відкрита і впливала на цілий світ. Справи ж Гільдії чоловік залишив на свою заступницю, Канілу Декару, з якою регулярно виходив на зв’язок, аби провести наради й узгодити ключові рішення.

Ми з Ларгусом навіть трохи листувалися, але я просто боялася писати йому частіше: ще, диви, подумає, ніби я причепа. Та й що я йому напишу? Поділюся науковими міркуваннями з магістерської, які здаватимуться йому — найкращому парагеографу світу — дитячими забавками? Розкажу, як ганялася за нежиттю на болоті? Чи накатаю довжелезного листа, перемазаного шмарклями з цукром, про те, як я за ним скучила? Навіщо йому це? Час, урешті-решт, подорослішати й перестати думати про те, чого в мене ніколи не буде.

— Так, це може бути однією з аномалій, яка залишилася після проріхи, — прошепотіла я. — Дивно, що круки не помітили її, коли вона в них під самим носом. Але вони, зрештою, люди й без того зайняті, та й Туманне озеро енергетичні шуми тут створює. Потім напишемо про це в Адамарей. А тепер поміркуємо, як повернутися додому, поки не потрапили до лап якоїсь нечисті. Це ж Туманне озеро, тут навіть університетські групи знавців нечистої сили не ризикують проводити відпустку.

— Так, справді, — погодилася Ламіра, знову зариваючи погляд у мапу. — Найшвидше буде дістатися до того місця річки Чорної, яке поблизу кордону з Паларісом. Там є містечко Готім, у ньому непогана переправа, та й нечисть у воді не плаває. Свагів тридцять звідси. Там ми зможемо найняти коней і купити харчів на дорогу. Далі поїдемо узбережжям Туманного озера, а потім звернемо та рушимо прямо до Нотаріла.

— Гаразд, тоді в дорогу. Не хочу тут затримуватися, — кивнула я, коли по шкірі пробіг мороз через відчуття, ніби тисячі очей наполегливо свердлять мою спину своїми колючими поглядами.

За останні дві години я зрозуміла одне: радше з’їм бабая, аніж назву готімців веселими й гостинними ясочками. Поки ми ходили містом, перехожі дивилися на нас, мов на сусідів, які щодня обпльовують їм вхідні двері. Може, це через близькість до Туманного озера, а може тому, що ми мали вигляд людей, які щойно скупалися в болоті. Навіть кімнату на постоялому дворі нам здали неохоче, та й не здали б узагалі, не натисни ми на старого шубіна, який тут був за хазяїна.

— Ламіро, подивися, у мене часом сині роги не почали рости? — роздратовано запитала я, ідучи між торговельними рядами міського ринку.

— Ні, а що?

— А те, що на мене так витріщаються, та й на тебе, схоже, теж. Може, поки ми були в тому тунелі, нас оголосили в розшук як особливо небезпечних злочинців із психічними розладами?

— Чесно кажучи, я досі дивуюся, чому цього не зробили раніше, — засміялася Ламіра… і краще я не описуватиму реакцію перехожих на її сміх.

— Не подобається мені тут, — зрештою прошепотіла я, намагаючись уникати поглядів перехожих. Останнє було не дуже важко, бо ті самі відверталися від мене, варто було на них озирнутися. — А ну, хутчій купуймо щось їстівне біля першого-ліпшого прилавка й ходімо на постоялий двір. Бо в мене таке передчуття, ніби скоро в наш бік випадково полетять кинджали, арбалетні болти та смолоскипи.

— Твоя правда.

Та здійснити цей задум було не так легко, як здавалося: побачивши нас, усі торговці миттєво зачиняли крамнички або накривали ряднами прилавки, недвозначно даючи зрозуміти, що вони вже не працюють.

— Стривайте! — нервово буркнула я, притримавши рукою залізний навіс прилавка, який продавець збирався опустити просто перед нашим носом. — Ми б хотіли купити у вас трохи харчів…

— Я що, єдиний продавець на ринку? — забормотів шубін. На жаль, у цьому він мав рацію: зрозумівши, що саме нас тут цікавить, решта продавців уже розбіглася. — Не бачите? Я вже зачиняюся!

— Мені цікаво, вам що, зовсім не потрібні наші гроші? — обурилася Ламіра.

— Гроші мені потрібні, але не проблеми, — огризнувся чоловік і, певно, розуміючи, що бовкнув зайве, знову спробував зачинитися, але тепер навіс тримала не моя рука, а закляття. — Та чого ви до мене причепилися?

— А чому ви не хочете нам щось продати? — крізь зуби просичала Ламіра. — Тут так не люблять туристів?

— Досить із нас туристів, — нервово відказав чоловік. — Дякуємо, бачили, знаємо ваших…

— Яких іще наших? — я насупилася. — Про що ви?

— Про того чарівника, який був тут днями. І більше нам таких гостей не треба.

— Який це чарівник?

— Звідки мені знати який. Я що, бачив його? Але добре, що не бачив.

— Шановний, або ви негайно поясните що до чого, або я за себе не відповідаю, — розсердилася Ламіра.

— Добре, — злякано відмахнувся чоловік. — Кілька днів тому тут був якийсь чарівник, і того ж вечора в місті зникли дві дівчини. Кажуть, їх пізно вночі помітили з тим самим чаклуном неподалік постоялого двору. Власне, це був останній раз, коли їх бачили. Після цього знайшли лише їхні тіла, які вранці рибалка виловив із річки. Самого чаклуна не відшукали й досі про нього нічого не відомо. Тому дякую, але більше ми не бажаємо мати справи з чужинцями, особливо якщо вони носять ці кляті пояси.

У мене не було ані часу, ані бажання для виховної бесіди на тему «Серед магів злочинці трапляються не частіше, ніж серед людей. А всі, хто опинився в цьому місті проїздом, не обов’язково соціопати». Я просто глибоко вдихнула смердюче ринкове повітря, порахувала до десяти, а потім запитала:

— Ви не знаєте, куди їхав цей чарівник?

— А хто його знає, цих чортових чаклунів! — гаркнув шубін, і від його тону Ламіра насупилася так, що, закладаюся, іще один хибний крок, і вона просто вибухне. — Начебто він казав хазяїнові постоялого двору, що збирається до Мертвого міста. Але яке мені діло? Моя робота — торгувати продуктами.

— То, може, хоч це зробите? — роздратовано закричала Ламіра. — Обіцяємо, що не повбиваємо всіх вас, якщо продасте нам трохи сиру, масла, хліба, яєць і копченої ковбаси!

— Та добре вже. Бачу, що інакше не відчепитеся, — пробурчав чоловік. — Треба ж таке, двадцять торговців харчами на базарі, а підійшли саме до мого прилавка.

— Знаю що ці слова вже нічого не змінять… але ти певна, що нам варто туди їхати? — запитала Ламіра, сидячи на коні за сваг до Мертвого міста.

— Анітрохи не впевнена, — прошепотіла я, нервово стискаючи вуздечку.

Виснажили нас не лише три дні в дорозі, а й те, що відбувалося ночами: цілі полчища нежиті виповзали з глибин озера та нір у землі, аби завітати до нас на гостини. Зупиняло їх лише накреслене на землі захисне коло. Утім, воно не давало стовідсоткової гарантії того, що всі ці упирі, привиди, русалки та різного роду потвори якось до нас не пролізуть. Тому, навіть коли одна чатувала, друга не могла спати спокійно.

У всій цій божевільні на природі навіть таким відчайдухам із шилом у гузні, як нам, навряд чи спало б на думку попхатися до цього проклятого міста… якби не одне «але».

Це сталося минулої ночі. І я навіть не одразу зрозуміла, що сплю: усе здавалося надто реальним, навіть фізично відчутним. Тільки туман навколо був занадто густим. І крізь завісу цього туману я бачила свою примарну копію, закуту в кайдани, яка перелякано намагалася з них вирватися, і щосили кликала на допомогу одну-єдину людину — Ларгуса.

А головне те, що він з’явився. Випірнувши з туману, побіг до неї, і назвавши моє ім’я, вхопив за руку… І тієї ж миті змінився на обличчі. Широко розплющивши очі, зробив крок назад. Але те, що прикидалося мною, враз обернулося густим чорним потоком, який стрімко затягувався зашморгом довкола його шиї!

Перелякано біжучи вперед, але не в змозі наблизитися навіть на пів кроку, я закричала…

А прокинувшись, побачила в темряві Арру, яка стояла на самому краю захисного кола й дивилася на мене порожніми очима.

— Він там. І помре, якщо ти не підеш за ним, — слабко проговорила вона захриплим голосом.

Аж раптом увесь світ немов віддалився від мене… І я розплющила очі, лежачи біля багаття в центрі захисного кола. Поряд із Ламірою, яка, чатуючи свою зміну, тепер здивовано дивилася на мене.

Ми обидві нічого не розуміли. Але тепер я не могла не піти туди. У місто, якого до смерті боялася вся Ануара та найближчі країни.

— Одначе цікавий збіг обставин, — промовила я, дивлячись на оповиті туманом стіни. — Спочатку нам буквально під носа потрапляє слід мага-ренегата, який ніби збирався сюди. А потім, саме під час останньої ночівлі дорогою до Мертвого міста, мені сниться вся ця чортівня.

— Йой, не кажи, — похитала головою мавка. — Проте, коли вже стільки слідів веде до цього місця, воно не просто так. Можливо, ренегат якось пов’язаний із тим, що ти бачила в тому сні? І саме тому до тебе у світ снів зі світу мертвих прийшла Арра, яка нещодавно спочила з миром?

— Але мені це все одно не подобається. Ламіро, це ж не курорт! Недарма всі розумні люди оминають Мертве місто десятою дорогою, і лише двоє божевільних на кшталт нас із тобою можуть туди поїхати.

— Не переймайся, може, не все так погано? Навколо таких безлюдних місць завжди повно різних моторошних легенд, але це не означає, що на всіх, хто до них наблизиться, чекає неминуча смерть. Нумо, не лови ґав. Обережно перевіримо, що там і як, а далі діятимемо за обставинами й або швиденько накиваємо п’ятами, або справді врятуємо твого крука.

Першим прозорим натяком на те, що даремно ми сюди поїхали, була поведінка наших коней. Не доїжджаючи до міської брами, вони зупинилися, почали брикатися, врешті-решт, скинули нас — та ще й так різко, що ми ледве встигли скористатися чарами, аби пом’якшити падіння.

— Знаєш, а мені подобається наша подорож! Я просто не тямлю себе від щастя, — саркастично буркнула я, накладаючи на побиту спину лікувальні закляття.

— Та не переймайся, кому ті коні потрібні? — зітхнула Ламіра, проводжаючи поглядом дешевих скакунів, які прудко тікали світ за очі. — І без них додому доберемося. Тут уже недалечко, відстань від Мертвого міста до Нотаріла можна подолати за два-три переміщення. Та й ніякого важливого багажу на них не було. Ходімо, мерщій з’ясуймо, що тут до чого.

Здалеку покинуте місто на березі Туманного озера здавалося моторошним, але що ближче ми до нього наближалися, то краще розуміли, що насправді воно набагато страшніше. Коли ж проминули вкриту мохом браму із зірваними з петель воротами, то опинилися у справжньому палаці потойбіччя. Було навіть дивно, що привиди не ходять вулицями, наче звичайні перехожі, витріщаючись на нас, як на щось аномальне.

З історії я знала, що колись Мертве місто (тоді ще Ареклія, відома як колиска світової алхімії) було столицею та процвітаючим річковим портом. До того самого дня, коли, за загальноприйнятою теорією, щось прокляло Туманне озеро, яке тоді називалося Променистим. І судячи з сили прокляття, це були або кілька одиниць нежиті категорії 1А, або дивовижний збіг обставин, який викликав колосальний сплеск темної енергії. Що саме сталося — загадка, але прокляття було настільки потужним, що озеро перетворилося на суцільний осередок різної нечисті, загалом безтілесної. І припускають, що місто на березі стало жертвою цієї нечисті, яка переповзла до Ареклії й оселилася в ній, перебивши там усе живе.

Проте все це лише здогадки, бо насправді ніхто не знає, як саме загинула Ареклія і що першим стало жертвою прокляття: місто чи озеро? Та й, вірогідно, основна здобута археологами інформація засекречена. Широкому загалу відомо лише те, що зв’язок зі столицею різко обірвався. Коли ж туди послали загін магів і солдатів, ті знайшли примарні руїни. Більше того, їх самих атакувала нечиста сила, і мало хто з них зміг урятуватися. Відтоді Мертве місто, так само як і вся місцевість у радіусі свага навколо Туманного озера, перетворилося на зону відчуження, де навіть сонце ніколи не світило, бо небо весь час було затягнуте суцільним шаром сірих хмар. Зазвичай тих, кому забракло розуму не потикатися до цієї мертвої зони (особливо вночі), більше ніхто ніколи не бачив… хіба що привидами.

Ось чому я так «раділа» нагоді прогулятися цим чудовим містечком.

— Здається, я знайшла сліди того чарівника, — вигукнула Ламіра, піднявши із землі начищену до блиску мідну пряжку від чобіт.

— Як вона лежала?

— Ось так, поряд зі слідом від чобота, — задумалася Ламіра, поклавши пряжку на місце. — Отже, чаклун ішов у той бік, — дійшовши висновку, вона вказала на обшарпаний провулок.

Щойно я зайшла туди, мене охопило відчуття, ніби зараз спрацює спеціально встановлена пастка й нам на голови впаде гора цегли.

Але нічого не відбувалося. Ми лише глибше занурювалися в нескінченні лабіринти вузьких провулків Мертвого міста, час від часу знаходячи сліди загадкового чародія. Тишу порушував вітер, який на рідкість зловісно свистів між кам’яними стінами тисячолітніх будинків.

Цікаво, що цьому магові тут знадобилося? І хто піде на такий ризик, як тривале перебування біля Туманного озера та ще й у Мертвому місті? Треба бути божевільним, щоб так чинити, або ж мати мету, заради якої будь-який ризик уже заздалегідь виправданий. Тоді що ж це за мета?.. І чи ми зараз не танцюємо під його музику? Раптом цей тип насправді хотів саме заманити нас сюди? Якщо так, то він знав, що ми розкопуватимемо могилу Арри, йтимемо тунелем і нарешті опинимося в Готімі, де натрапимо на його слід.

Але в такому разі він мав би знати й те, що Арра перетвориться на нечисть, а ми захочемо все про це з’ясувати після того, як побачимо її. Відповідно, за цією теорією, він і зробив усе, аби Арра спочатку дісталася озера, а потім попрямувала до нас.

То чи не означає це те, що від самого початку ми граємо на руку якомусь психові, здатному маніпулювати невідомими нам силами? Якщо все так, то варто якнайшвидше звідси забиратися.

— Ламіро, краще нам…

— Тихо, — прошепотіла дівчина, піднявши палець. — Чуєш? Хтось плаче.

Прислухавшись, я справді почула тихенький дитячий плач.

— Цікаво, звідки тут діти? Більше схоже на пастку, — скептично прошепотіла я.

— Можливо. Але раптом сюди справді забігла якась дитина, що заблукала в лісі? Ходімо, слід усе перевірити. Може, це й пастка, але я ніколи собі не пробачу, якщо через моє боягузтво загине дитина.

Незважаючи на всі факти, аргумент залізний. Надто для тих, хто присягав на поясі мага захищати людей. Тому ми навшпиньки попрямували на звук. І за хвилину побачили вузький провулок, у якому біля напіврозваленої стіни сиділа маленька рудоволоса дівчинка. Її крихітні рученята закривали обличчя, а плечі тремтіли від ридань.

— Заспокойся, маленька, — промовила Ламіра, наближаючись до дівчинки.

— Ні, не підходь! — вона різко відскочила. — Я тебе боюся! Ти така ж погана, як і той дядько!

— Який дядько?

— Той, що вбив мою сестричку та її подружку, а мене забрав і привів сюди, але я втекла! Мені страшно, я хочу до мами! — ще сильніше заридала дівчинка.

Дивно, чому в Готімі нам не сказали, що зникла маленька дівчинка? Невже той продавець настільки заляканий, що забув про неї?

— Не бійся, ми тебе не образимо, — заговорила Ламіра, знову намагаючись підійти до дівчинки. — Ми, навпаки, прийшли, щоб знайти та покарати того дядька.

— Ні, ви не зможете! Він уміє чаклувати! І він дуже страшний!

— Заспокойся, ми ж чаклунки, — сказала я, ставши поряд із подругою.

— Так, — підтвердила Ламіра і наблизилася до дівчинки одночасно зі мною. Ще трошки, і ми зможемо взяти її за руки та відвести геть звідси. — Ми не боїмося того страшного дядька.

— Справді? — прошепотіла дитина, прибравши руки від заплаканого обличчя.

— Так, — усміхнулася Ламіра.

— А даремно, — холодно проговорила мала…

В одну мить ангельський вираз обличчя змінився на холодну демонічну посмішку! Перш ніж ми встигли щось зрозуміти, маленькі тендітні ручки з небувалою силою схопили нас за зап’ястя. Очі дівчинки яскраво засяяли червоним, тіло стало прозоре, і крізь невинну личину було добре видно жахливого монстра, який хижо дивився на нас…

Я прокинулася, стискаючи кулаки на грудях, ніби намагалася втримати серце, яке хтось люто виривав.

Ще за мить я зрозуміла, що відчайдушно кричу, проте з горла не виривалося жодного звука. Та коли прокашлялася, то з полегшенням почула свій голос. І лише тоді дозволила собі озирнутися.

Навколо було темно. Перебувала я, схоже, у кімнаті. Ламіра сиділа поруч і роздратовано перебирала пальцями численні сережки у вухах.

— То ти вже отямилася? — рипнула зубами вона.

— Де ми? — простогнала я. Голова боліла так, ніби останні вісім годин я тільки й робила, що билася нею об бетонні стіни.

— Гадки не маю. Після того як та дівчинка схопила нас за руки, я вирубилася. А отямилася вже тут години чотири тому. Ти навіть не уявляєш, у що ми влипли!

— Ні, це ти не уявляєш, у що ми влипли, — видихнула я. — Із самого початку ми грали на руку тому магові, який навмисне заманив нас до Мертвого міста. Він створив ту дівчинку закляттями, аби пробратися в мою голову. Тепер я навіть не ризикну припустити, що має статися найближчим часом. Усе це мені дуже не подобається.

— Наскільки все кепсько?

— Можу лише сказати, що воно пов’язане зі Стіною Санкора.

— Нам торба, — простогнала Ламіра. — А в мене новини не настільки глобальні, але для нас усе одно, схоже, паршиві. За той час, поки я тут сиділа, мені відкрився дуже цікавий факт: у Мертвому місті не так уже й багато нежиті. Та й привиди тут щось на кшталт рідкісних тваринок.

— Як на мене, то це добре.

— Аж ніяк. Насправді я б щиро раділа, якби тут вешталися тисячі привидів під ручку з упирями. Проте в цьому місті все набагато гірше. Те, що тут живе, належить не до нежиті, а до породжень тіні.

— Жартуєш?

— Якби ж то. Це місто просто кишить духами якоїсь нетипової природи. І щонайгірше, вони скупчилися біля нас. Певно, поки ми не натрапили на ту дівчинку, їх щось тримало на відстані, тож ми їх навіть не виявили чарами. Але коли я прокинулася, то ледве встигла накреслити захисне коло. Духам, на відміну від привидів, байдуже, день зараз чи ніч. Проте найбільша халепа не в цьому. Нагадаю тобі, що присутність духів блокує переміщення. Тож ми в пастці, стара.

— Певно, для цього той маг убив дівчат із Готіма, — припустила я. — Можливо, він відкопав якийсь темний ритуал, який давав змогу певний час контролювати духів. Не здивуюся, якщо він сам і нацькував їх на нас. Заманив сюди, використав мене, а тепер вирішив замести сліди.

— Ну я й дурепа! Подумати тільки, маленька дівчинка посеред Мертвого міста. Та це ж за сваг смерділо пасткою, — відчайдушно прошипіла Ламіра.

— Та й я не краща.

— Ну все! — зненацька заявила Ламіра, почухавши ніздрю з маленькою сережкою. — Посиділи-поскиглили, фіалочки понюхали, а тепер нумо намотувати шмарклі на кулак і думати, як звідси вибиратися. Зараз ніч. І хоч духам це байдуже, але крім них тут бігає ще й нежить, якої нам наразі тільки й бракувало. Тому найголовніше наше завдання — протриматися до ранку, відбиваючись закляттями від духів, які намагатимуться пробити захисне коло. Єдиний мінус цього плану — запаси магії. Я чула, що тут, у Мертвому місті, поповнити їх неможливо з будь-якої стихії. І поки ти спала, перевірила це, підтвердивши бісову теорію. Тварин, яких можна було б зловити та використати як листонош, аби покликати на допомогу, тут, як ти здогадалася, теж немає. Тому ми, по-перше, маємо розраховувати лише на власні сили; по-друге, використовувати всі можливості, аби ці сили зекономити. Якщо протягнемо до ранку, залишиться вирватися з міста і трохи від нього відбігти. Необхідно лише придумати як.

— Хоч про духовні сутності в нас читав рідкісний гад, якого я терпіти не могла…

— Зауваж, не ти одна, — усміхнулася Ламіра, сівши на підлогу.

— …але дещо корисне в моїй голові таки залишилося, — промовила я, щосили риючись у пам’яті. — В основі практично всіх засобів захисту від духів полягає предметна магія. Але не так давно один новатор запропонував спосіб, який ґрунтується на творенні заклять. Однак на поточному етапі розрахунків він геть не вписується в середні енергетичні резерви магів стихій. І як зменшити витрати потрібної для нього енергії, науковці поки не придумали. Крім того, один чарівник із ним впоратися не зможе, потрібна робота щонайменше двох магів. Тому більшість науковців вважають його використання сумнівним і неефективним, а якщо говорити прямо — безнадійним.

— І що? Багато викладачів вважали (та й досі, певно, вважають) і нас із тобою безнадійними, але поки що нас ніхто не з’їв… До речі, а ми самі коли востаннє щось їли?

— Та давненько, — зітхнула я, погладивши давно порожній живіт: спогади про їжу відгукнулися сумним бурчанням. — Слід було нам накупити більше харчів у Готімі.

— Нічого, підемо на базар уже в Нотарілі.

— Тоді чимдуж до справи. В основі закляття лежить формула Карлета, яка є основним елементом захисного кола. Суть його в тому, що саме захисне коло стає рухомим. Творець закляття може переміщувати його разом із собою, завжди перебуваючи в самому його центрі. Але заклинання недосконале та потребує доробок. Оскільки, набуваючи рухливості, захисне коло починає жерти енергію, як скажене, водночас слабшаючи. Тому, коли ми активуємо закляття і я триматиму захист, тобі доведеться відбиватися від духів, які пробиватимуться до нас. Тож раджу заздалегідь приготувати кілька міцних заклять.

— Буде зроблено, — усміхнулася Ламіра. — А ти поки пригадуй ту формулу й готуйся, бо скоро тут буде гаряче, як у пеклі.

Майже годину я напружено готувала закляття, намагаючись нічого не переплутати. Тепер, коли запаси магії поповнити неможливо, кожна краплина сили може бути вирішальною.

— Готово, — тихо сказала я, закінчивши заклинання.

— Прекрасно, — ошаленіло всміхнулася Ламіра з виглядом битого воїна, який передчуває гарненьку бійку. — Ніч закінчилася, тож нежить до нас не лізтиме. Ну то як, уперед?

— І ні кроку назад. Можливо, наші шанси мінімальні й ми приречені, але здаватися цим тварюкам я точно не збираюся, — промовила я, активуючи закляття: захисне коло засяяло та трохи піднялося над землею. — Зараз вони побачать із ким зв’язалися!

Я сконцентрувалася, пішла вперед… і тієї ж миті відчула тиск усіх тих духів, які силувалися до нас прорватися! Кожного я мала стримувати особисто, перехоплювати нитками закляття, утримувати й відкидати, бо тепер сама стала частиною захисного кола. Відчуття, зізнаюся, неповторне: незважаючи на всю небезпеку, я насолоджувалася боєм.

Ось тільки добряче псувало насолоду те, що запаси магії вичерпувалися значно швидше, ніж ми розраховували. Якщо так піде й далі (а далі воно лише так і піде), невідомо, чи вистачить нам сили до виходу з міста. Утім, однаково нікуди дітися! Коли шанси п’ятдесят на п’ятдесят, лишається тільки не опускати руки.

— Ось вони! — зненацька почула я вже на підході до міської брами і від подиву мало не впустила захисне закляття. Бо в ту браму саме заходив Фамал — ще від першого курсу наш спільний найкращий друг із комплексом «правильного старшого братика». Незабаром після випуску йому запропонували місце учня крука, тож юнак надів сіру форму.

Його вчитель, Балат, до слова, теж був тут. А разом із ними іще один крук з учнем.

Мені було цікаво дізнатися, як їх сюди занесло, але духи вперто відволікали. Тож, продовжуючи відбиватися аж до самого кінця, ми пройшли крізь браму, де й перетнулися з не вельми своєчасною підмогою. Після цього натиск духів почав поступово слабшати, а згодом зник зовсім. І тоді я, нарешті розвіявши закляття, разом із подругою обійняла Фамала.

— Слухай, коли ти вже тут, то нахабно запитаю, чого ж це ви трохи раніше не підійшли, — засміялася Ламіра.

— Але ми все одно раді тебе бачити, — усміхнувшись, додала я.

— Я теж дуже радий, — прохрипів придушений Фамал. — А ще більше зрадію, коли мені, зрештою, дадуть подихати.

— Звісно, — я засміялася й відпустила давнього друга. — Знаєш, я зараз багато чого можу розповісти, але спершу скажи: як ви тут опинилися? І не думай забивати мені баки казочками про «звичайний збіг», бо таких збігів просто не буває.

— До чого тут збіг? — знизав плечима Фамал. — Ми просто виконували наказ голови круків.

На мить мені здалося, що весь світ навколо провалився в чорну порожнечу.

— Що ти хочеш цим сказати? — прошепотіла я, не в змозі ворухнутися. — Чому Ларгус послав вас сюди?

— Я й сам не до кінця це розумію, — зітхнув хлопець. — Балат розказав лише, що Агердон кілька днів спав непробудним сном і ми вже не знали, що й думати. Але кілька годин тому він несподівано прокинувся, одразу ж зв’язався з Адамареєм і наказав відправити групу до Мертвого міста на пошуки якихось чарівників. Багато хто сумнівався в адекватності його рішення, але свого наказу він навіть повторювати не захотів. Хто б міг подумати, що цими чарівниками виявитеся ви з Ламірою. А я сподівався, що у вас уже клепок побільшало… Якого біса ви сюди взагалі попхалися?

— Потім розкажемо, — промовила я.

Повірити в усе це було складно. Невже взята в полон магом у масці душа Ларгуса уві сні почула мій голос і щось про Мертве місто, а прокинувшись, він, навіть не роздумуючи, відправив сюди групу?

— То ви, як я розумію, Аліса Гайлінова? — спитав другий крук, якому набридла відсутність уваги з нашого боку.

— Що?.. Так, даруйте, задумалася трохи, — похопилася я. — А це Ламіра Забара.

— То що ви тут робили? — наполегливо перепитав маг.

— Усе, що сталося, не випадковість, — зітхнула я. — Наша присутність тут була частиною історії, яка почалася кілька років тому. Тож я не маю повноважень щось розказувати. Як скоро голова круків повернеться до Ануари?

— Точно сказати не можу, — задумався Балат. — Але найближчим часом він має бути тут.

— Тобто незабаром я можу розраховувати на зустріч із ним?

— Наскільки мені відомо, так.

— У такому разі я надішлю звіт його заступниці, все детально розповім уже йому особисто, а він сам вирішить, кого ще в це посвячувати, — заявила я, намагаючись зберегти холоднокровність. — Вам можу сказати тільки те, що ми з Ламірою проводили наукове дослідження, слід якого привів до Мертвого міста, де ми і стали жертвами агресії духів. Я скористалася відомим вам закляттям із формулою Карлета в основі, і ми дійшли до виходу з міста, де й зустріли вас. Це все.

— Що ж, коли так, то можна розходитися, бо все, що нам відомо, Фамал уже розповів, — зітхнув Балат. — Зможете самі дістатися куди вам треба?

— Ну, ми ж не першокурсниці, — знизала плечима Ламіра, проколюючи голкою палець, аби, приклавши ранку до землі, вступити в енергетичний контакт зі своєю стихією та поповнити з неї магічні резерви. — Якось уже подолаємо ці нещасні сваги до Нотаріла.

— Тоді до побачення, — зітхнув Балат, перш ніж зникнути. Слідом за ним перемістилися другий крук зі своїм учнем. Останнім пішов Фамал, наостанок пригрозивши Ламірі пальцем, на що отримав у відповідь посмішку голодного мелюзина.

Коли ми залишилися самі, я слідом за Ламірою почала поповнювати запаси магії.

— Усе, досить із мене походів, переміщуємося у два стрибки в напрямку до Нотаріла. Поділишся своєю настоянкою від головного болю і домашніми харчами, бо я настільки вмираю з голоду, що скоро почну уявляти, з якими приправами можна було б підсмажити бабая, якого ми в тому тунелі залишили, — пробурчала Ламіра.

— Згодна як ніколи, — втомлено простогнала я. — Нічого, скоро доберемося до мене додому, а там повна комора.

— Тоді рушаймо.

Я нічого не мала проти, тож ми домовилися про точну відстань для першого стрибка. Потім, відпочивши годинку, здійснили другий, опинившись прямо біля кам’яного порогу побіленого будинку на околиці Нотаріла.

Ну що ж, давно не бачилися, любий Фетесаріне! Головне місто магів стихій. Одна з «трьох столиць» Ануари — фактично нарівні з офіційною адміністративною столицею, Еданором, та містом Гільдії круків, Адамареєм.

Уже завтра настане день, заради якого наш курс гарував ці п’ять років: випускний бал, де нам вручать дипломи й нададуть звання офіцерів запасу королівських військ.

Наразі ж усі ми, іще перебуваючи в офіційному статусі студентів, повернулися до стін університету. Нас розмістили в гуртожитку. Я почувалася прекрасно, мала багацько вільного часу й вирішила згадати юність, прогулявшись старими коридорами. Літня сесія вже скінчилася, тож було в них на диво порожньо й тихо.

Та несподівано цю тишу порушила група чарівників, які почали по одному виходити з кабінету ректора. І тієї самої миті я завмерла, не в змозі навіть видихнути набране в легені повітря: з масивних дверей слідом за Канілою вийшов Ларгус.

Усе навколо немов зникло. Був лише він, за кілька метрів від мене. І коли крук обернувся, його обличчям промайнула тепла усмішка. А я, немов паралізована, дивилася на нього й теж усміхалася.

Чотири роки. З часу нашої останньої зустрічі минуло бісових чотири роки, а він за цей час майже не змінився, чого не скажеш про мене. Тепер здавалося, що різниця у віці в нас років три-чотири, не більше.

— Алісо, ось ти де, — почула я в себе за спиною. Обернувшись, побачила Ламіру з Маліссою, які одразу підхопили мене під руки з обох боків.

— А ми тебе ніяк знайти не можемо. Ходімо, ми там придумали таку прикольну штуку для випускного балу…

— А там що таке? — зацікавилася Ламіра, помітивши групу магів. — Невже круки нарешті повернулися?

— Схоже на те, — задумавшись, відповіла я, знову дивлячись на Ларгуса: саме цієї миті до нього підійшов ректор і почав щось говорити. Крук іще раз усміхнувся мені та, підморгнувши, пірнув разом із чарівниками в один із коридорів.

— То ось чому Тейн в останньому листі написав, що скоро зробить мені сюрприз? — радісно засяяла Малісса, труснувши розкішною копицею свого в’юнкого рудого волосся.

За всі ці роки вона з учнем Ларгуса не тільки не розірвала своїх стосунків, а ще й активно листувалася. Кілька разів дівчина навіть їздила провідати його під час канікул, і остання поїздка була близько місяця тому. Заради цього вона економила кожну копійчину зі своєї стипендії і навіть підробляла. Перед поїздками (часто через пів світу) Малісса сяяла, наче золото на сонці, а повертаючись, майже ніколи не могла стримати сльози, які котилися з її бурштинових очей. Кожного разу, коли мова заходила про Тейна, дивакувата Малісса ставала зовсім іншою людиною: спокійнішою та ніжнішою. Вона мало що розповідала, та й без того було зрозуміло: молодий учень крука назавжди вкрав серце дівчини, і це робило її неймовірно щасливою.

Звісно, не все було так безхмарно. Малісса якось обмовилася, що рідні не схвалюють її вибір, хоча вони навіть не бачилися з Тейном. Ми з Ламірою припускали, що причиною цього є сіра форма учня крука та пов’язані з Адамареєм забобони. Але з самою Маліссою цього не обговорювали, вона взагалі не любила розмовляти про своє особисте життя. Утім, одне було зрозуміло: протести батьків жодним чином не вплинуть на її рішення бути з Тейном і лише з Тейном.

Мені ж залишалося хіба що заздрити її щастю. Свого часу я отримала відповідь мало не прямим текстом.

— Ну то ходімо, чи як? — усміхнулася Ламіра, блиснувши яскраво-зеленими очима.

— Звісно, — спокійно відповіла я та пішла разом із подругами до гуртожитку.

Вир шовкових спідниць нагадував калейдоскоп, який складався в нові й нові візерунки. Я дивилася на нього, сидячи в масивному кріслі в невеличкій, зовсім не помітній із зали темній ложі. Про неї, певно, мало хто пам’ятав — пил і павутиння нашаровувалися тут не один рік. Саме в цьому місці я за роки навчання проводила більшість університетських балів. Мені не хотілося, щоб мене хтось бачив. Просто після того, як Ларгус поїхав, зникло бажання потрапляти кому-небудь на очі під час урочистих заходів. І коли наприкінці другого курсу я натрапила на це місце, то почала ховатися тут одразу після офіційної частини. Утім, сьогодні мені таки доведеться звідси вийти на церемонію вручення дипломів.

Я дивилася вниз, на цей бал, але перед очима була лише усмішка Ларгуса. Перша за довгі чотири роки. Мимоволі торкнулася підвіску у вигляді чорного метелика, який крук колись подарував мені, і відтоді я постійно носила його. Я сподівалася, що зможу звільнитися від цих безнадійних почуттів. Іноді навіть здавалося, що мені це майже вдалося, але омана тривала недовго: я знову й знову згадувала його.

Он як склалася доля того ж Вадима, з яким ми разом прибули до цього світу. Іще на третьому курсі він одружився з Раманною — багатенькою красунею зі шляхетної родини, яка з першого курсу шаленіла від нього. Залишився в столиці на хлібній посаді в міністерстві оборони. За патенти на магічні технології, розроблені на основі технологій нашого з ним рідного світу, отримує постійні виплати від «Гондівер» — першого в країні товариства, яке створювало чарівні технології. І живе собі як вареник у сметані. А мені, певно, так і судилося вічно бігати болотами за нечистою силою.

Погляд випадково впав на затемнений куток бальної зали, де я помітила самотню фігуру лісовика, який прийшов сюди сьогодні лише заради того, щоб привітати мене з випуском. Нещодавно ми з ним трохи потеревенили, а ось тепер Каріл дивився на все з уже звичною для нього байдужістю. За ті роки, що минули, мій давній друг так і не змирився зі смертю Фандори. Готова заприсягтися, що навіть зараз рука лісовика стискала в кишені шпильку-магнолію. Його кохана дружина забула її вдома, коли їхала на завдання, де загинула через загадковий напад розбійників, до якого й досі було забагато запитань.

— Навіть не сумнівався, що ти знайдеш це місце, — почула я тихий голос у себе за спиною. Утім, чи справді я його чула? Обернутися було страшно, бо ж раптом він лише примарився мені посеред тиші? Болісної тиші, у якій минали останні чотири роки.

Та ось я провалилася в щільну вату, а пари танцюристів на балу немов розчинилися, коли сильна рука ніжно лягла на моє плече. Справжня, матеріальна. Подумки хапаючись за цей якір, я повільно озирнулася й справді побачила його поруч.

— Ларгусе, — тільки й змогла прошепотіти я, перш ніж зірватися та міцно обійняти крука.

Дурний порив. Безглуздий та наївний. Але мені не вдалося стримати його.

— Тихіше, — проговорив чоловік та обійняв мене у відповідь.

— Як же мені тебе бракувало, — тихо сказала я одними губами, відчуваючи, що просто розтанула. Стільки років Ларгус був далеко, а тепер він так близько, що я відчуваю стукіт його серця!

— Не можу повірити, що нарешті бачу тебе, — прошепотів він, сильніше пригортаючи мене.

— Як ти мене знайшов? — запитала я, нарешті зважившись подивитися в його темно-карі очі.

— Про цю ложу вже всі давно забули. Її навіть не замикають, бо сходи до неї прикриті старими шторами в кінці темного коридору. Коли я не побачив тебе в залі, то припустив, що ти прийдеш сюди.

Я поклала голову на плече Ларгуса.

От дурепа.

Голова запаморочилася, а дихання перехопило, коли крук запустив пальці у моє довге розплетене волосся. Я підвела погляд і знову подивилася на нього… так близько, не може бути, як же близько! До його губ лічені сантиметри. Я безнадійна, я збожеволіла, але хай йому грець…

— Ларгусе! — зненацька пролунало неподалік. Злякавшись, я здригнулася та обернулася. — Ларгусе, ти ж тут?

— А я уже й забула голос Тейна, — тяжко зітхнула я.

Коли кроки наблизилися, я інстинктивно відсторонилася та спрямувала погляд на залу. Тож коли учень крука опинився в ложі, я саме з меланхолійним виглядом дивилася на бал, а Ларгус просто стояв поруч.

— Нарешті я тебе знайшов… доброго вечора, Алісо, — радісно привітався Тейн із до біса винуватим виглядом. — Пробачте, я не хотів… Ларгусе, тебе там ректор шукає. Ось-ось має розпочатися церемонія вручення дипломів.

— Дякую, Тейне, — спокійно відказав Ларгус. — Ми зараз спустимося.

— Ще раз пробачте. Може, мені сказати Карнессу, що я тебе не знайшов, та потягнути час із пів годинки? — підморгнув учень.

— Не варто, я зараз підійду, — похитав головою крук.

— Я вже казав це тобі мільйон разів і готовий сказати ще мільйон: мені тебе ніколи не зрозуміти. Та скільки можна!..

— Ходімо, Тейне, — занепокоєно перервав Ларгус, підвищивши тон.

— Гаразд, — розчаровано зітхнув молодий чоловік. — Алісо, ти теж спускайся, а то ще вручення власного диплома пропустиш, — усміхнувся учень, перш ніж покинути ложу слідом за вчителем.

Усе, що відбувалося далі, промайнуло для мене як одна мить, проведена в тумані: офіційні промови, отримання дипломів, нанесення заклинанням офіцерської нашивки на золотий пояс мага… Я йшла до цього роками, старанно навчалася, докладаючи багацько зусиль для магістерської. Чому ж тепер, у мить мого, здавалося б, тріумфу, мене нічогісінько не цікавило, бо подумки я досі була в тій ложі, в обіймах крука?

Я довго намагалася навести лад у голові, але зрештою зрозуміла: з цим однаково нічого не зробиш, тож хай йому грець.

Офіційна казка закінчилася й настав час повертатися до звичайних буднів, які для мене залишатимуться незмінними, доки не відпрацюю зазначений термін у Нотарілі.

Обличчя колишніх однокурсників тепер викликали радше смуток, а не радість. Коли ж я зустрілася очима з Вадимом, мені здалося, ніби своїм поглядом хлопець перекрутив усі мої нутрощі, а наприкінці ще й переможно поставив на них ногу. Але дяка Стихіям, що хоч на балу вечір минув без сумнівної радості бачити його пику.

Біля стайні Гільдії на мене чекав запряжений для подорожі кінь. Поряд із ним стояли скакуни й інших чарівників, які цього ранку полишали місто.

— Ларгусе, — гукнула я, коли побачила крука, що сідав на вороного жеребця.

Тейн, який ошивався неподалік, не дуже поспішав осідлати свого коня: учень крука прощався з Маліссою. Учора після балу він саме освідчився їй, тож тепер на пальці молодої чаклунки блищав золотий перстень із вогненно-жовтим каменем. Дівчина мала залишитися в місті на кілька днів, але вже домовилася з коханим, що обов’язково приїде до нього, щойно владнає свої справи.

— Ти до Адамарея? — запитала я в Ларгуса перше, що спало на думку.

— Так, саме туди.

— Слухай, а ти не заперечуєш, якщо я поїду з тобою? Нам наче ж по дорозі?

— Звісно, — засміявся крук. — Ніколи не буду проти твоєї компанії. А як же Ламіра? Ви ж, коли не помиляюся, збиралися їхати разом?

— Ми з Ламірою хоч до мелюзина в гузно разом! Але наразі їй треба затриматися у Фетесаріні десь на тиждень, — промовила я, подумки підкотивши під лоба очі: дівчина на балу заклалася на щось із Фамалом, хильнувши трохи зайвого. Подробиць я не знала, але закінчилося це для обох переломом руки та ноги, а для університету — розбитим садовим фонтаном. — До того ж… — додала я вже серйозніше, трохи тихіше. — Є ще одна причина. Вона стосується того, що сталося в Мертвому місті. Хочу розказати все детальніше, ніж у тому звіті, який надсилала Канілі під грифом «секретно».

— Он воно як, — Ларгус спохмурнів. — Гаразд, тоді рушаймо. Поговоримо про це на привалі, — скомандував він. І ніби дражнячись, погнав жеребця в напрямку північної міської брами. Я не змогла стримати сміх, коли стрибнула в сідло та помчала навздогін.

Зрозумівши, що більше на нього ніхто не чекатиме, Тейн востаннє поцілував Маліссу та скочив на коня.

— Щось мені підказує, нам це вилізе боком, — зітхнув Ларгус.

— Знаю, — спокійно відповіла я, не відводячи погляд від вогнища. Мені не хотілося зараз дивитися в ці очі. Певно, боялася його докору, що так легко піддалася на шантаж. — Якби знати, хто це міг бути. Голос цього невідомого навіть крізь маску здався мені знайомим. Утім, якщо вірити його словам, ми з ним не раз мали б стикатися, поки я навчалася в університеті.

— Але це крапля в морі, під час навчання ти перетиналася з десятками, якщо не сотнями студентів, викладачів і науковців, — зітхнув крук. — Та й це ж був сон. Якщо він настільки добре володіє усвідомленими сновидіннями, то міг змінити свій голос, аби ти не впізнала його.

— Не переймайся, не все втрачено, — підбадьорив Тейн. — Ми створимо слідчу комісію, щоб знайти тих, хто не має алібі на той час, коли це сталося. Тоді порівняємо цей список із тим, який склали, коли зник саркофаг із Зали Санкора. Усе це значно звузить коло підозрюваних, і тоді вже знатимемо напевне, до кого слід бути уважнішими. Щоправда, можливо, той маг діяв не один…

— Ні, Тейне, — задумливо промовив Ларгус. — Якщо я не помиляюся, то для такої справи навіть двоє забагато.

— То ти… — почала було я, але крук відмахнувся, давши мені знати, що далі я можу навіть не розпитувати.

— Краще тобі не занурюватися в це, — сказав Ларгус.

…Я ж нарешті зважилася зазирнути в його очі, але не побачила там докору. Лише смуток і щось схоже на провину. Ось тільки в чому він себе звинувачує?