Вбивство на Перунів день ebook

УДК 821.161.2’06-312.4

П35

Пігуль Павло

П35 Вбивство на Перунів день : роман / Павло Пігуль. — Київ : Віхола, 2025. — 264 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8606-19-0

«Тутешні люди не були тими, ким здавалися на перший погляд».

У Перунівці відсутній зв’язок, а в єдиному на все село магазині неможливо купити нічого, крім протермінованих продуктів. Село не приймає чужинців. Кожному з п’ятдесяти мешканців Перунівки є що приховувати. Особливо коли стає відомо про вбивство сімнадцятирічної дівчини.

Слідчий Матвій, який вимушено опиняється в селі, вирішує допомогти дільничному розслідувати вбивство. Та справа фактично розкривається, коли знаходять ще одне тіло. Однак чуття каже Матвію, що не все так просто. Чи зуміє чоловік розгадати, чим насправді є Перунівка, й повернутися додому, чи залишиться тут назавжди?

УДК 821.161.2’06-312.4

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Павло Пігуль, 2025

© Оксана Гаджій, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-­макет, 2025

Усі події, місця та імена в цій книжці — вигадані.

Не шукайте збігів з реальністю — їх тут немає.

На щастя.

На добраніч, Галюню,

Вже ми йдемо,

Вже ми твоє дивування

Заберемо.

«ДахаБраха»

Частина перша

1

Ішла Галя через борчину

Галя йшла через борок — єдине місце, що подобалося їй у цьому богом забутому селі. Ці дуби росли тут не одне століття, мовчазні свідки традицій, яких Галя так і не змогла збагнути, яких досі боялася.

Минулого року цю ділянку лісу хотіли вирубати, але місцеві не дали лісництву навіть підійти до старих дерев. Розвернули лісозаготівельну техніку, як шкодливого кота, прогнали геть. Галя стояла з натовпом селян, але її не цікавив увесь ліс — лише одне дерево. Їхнє дерево.

Вона йшла на таємну зустріч. Усі їхні зустрічі були таємними. Багато хто в селі здивувався б, дізнавшись про це, ну бо з ким тут можна зустрічатися? Але він на неї чекав — треба було тільки нашкрябати напис на стіні. Для неї це була єдина втеча із цього замкненого світу, ковток повітря, надія на інше майбутнє, де останні шість років вона згадуватиме як страшний сон.

Галя йшла полем, запах молодих трав дурманив. Вона зупинилася, прислухалася. Гуділи бджоли, а від їхнього гулу вібрувало повітря. Вітер дмухав у її золотисту косу, яку дівчина заклялася пофарбувати в чорний, тільки-но дістанеться до міста. У її голові це був символ того, що вона назавжди вирвалася з Перунівки. Наче рабиня, вона виконувала накази чоловіка та жінки, яких змушена була називати матінкою та батеньком. Але тільки на людях. Подумки вона завжди казала про них «ті псіхи». Останні два роки Галя частіше ігнорувала їхні прохання, ніж виконувала, вона днями блукала селом у пошуках можливості підзаробити.

Ці таємні зустрічі розбурхували її уяву. Вони разом будували плани. Думали, що робитимуть далі, навіть відкладали якісь гроші. Приємно було ділити мрію на двох: здавалося, що так її легше втілити в життя. Бо якщо викладешся хоча б на п’ятдесят відсотків — цього мало би вистачити.

Вона зупинилася біля їхнього дерева — старої по­крученої сосни, що стояла на узліссі. Її неможливо було сплутати з іншим деревом: самотня, ця сосна росла серед дубів і, наче штопор, закручувалася в синє небо. Галя ніжно доторкнулася до напису на дереві, перевірила схованку, де вони зберігали свої секрети. Все, що вона там складала, було на місці. «На квиток подалі звідси вистачить», — подумала Галя. Сосна була не просто ­сховком, інколи Галя думала, що навіть сумуватиме за цим деревом, бо воно стало їй ріднішим, ніж усі місцеві разом узяті. Тільки з ним вона могла поділитися своєю таємницею. Їхньою таємницею.

Дівчина вже майже дійшла до кам’яних кіл, сенс яких ніхто із жителів Перунівки так і не захотів їй пояснити, трава біля них завжди була скошеною, хтось глядів це місце. За її спиною хруснула гілка, Галя це почула. «Мабуть, їжак», — подумала вона, намагаючись заспокоїти себе. Але «їжак» був занадто великий і переслідував її. Галя була кмітливою дівчиною, тому одразу почала вдавати, що просто збирає квіти. Чи може хтось звинуватити її в такому невинному занятті?

Але ніхто не озивався. Здавалося, що навіть бджоли притихли. Тиша впала на ліс. Щось було не так. Зустріч перестала бути таємною. Галя спиною відчула, що хтось дивився на неї, сфокусовано, як у приціл.

Вона тихо збирала квіти, мугикаючи собі під носа ­пісню, яку полюбила ще з дитинства — «Не стій під вік­ном, я вже заручена». Баба завжди слухала радіо, а потім раптово померла, залишивши її одну-самісіньку. Дів­чина ­почувалася ­беззахисною, невагомою, коли бігла до сусідів, сказати, що Ба стало погано. Та зараз було страшніше: їй ні до кого було бігти по допомогу, вона не могла видати свого спільника. ­Кожен рух здавався повільним і важким, наче крізь товщу води. Вона швидко рушила вперед, намагаючись відірватися від ­незримого пере­слідувача.

— Стій! — крикнув чоловічий голос.

Але Галя не зупинилася, а навпаки побігла щодуху.

А він побіг за нею. Галя ненавиділа ці довгі спідниці, які матінка змушувала її носити. Ноги зашпортались, і вона впала головою на камінь, що стояв тут не одну сотню років, як мовчазний свідок безлічі смертей, до яких скоро додасться ще одна.

«Смішно, — подумала Галя, — як так мало зійтися — макітра й каменюка». Вона доторкнулася до ­своєї голови, відчувши липку кров на пальцях. Але вона її не злякалася. Вона вже бачила кров багато разів: матінка змушувала її різати курей, вчила бути сильною. Спочатку Галя відмовлялася, але коли її заморили голодом, виходу вже не було.

Дівчина спробувала піднятися. Позаду було тихо. Але тільки тому, що її переслідувач просто розгубився. Це не було в його планах, він не знав, що робити далі, та коли Галя повернулася і подивилася прямо на нього — вибору в нього більше не лишалося. Її очі залила кров, але вона його впізнала. Тепер вона б уже нізащо не погодилася взяти участь у їхніх дурних «празнуваннях».

«Смішно, — їй завжди все чогось було смішно, — а я тебе дуже добре бачу».

Галя з останніх сил вдарила його ногою в коліно. Він заревів, розізлився. Аби вона його не бачила, аби вона його не розізлила, все могло б закінчитися інакше. Та тепер він усе вирішив. «Вона сама в цьому винна», — крутилася думка в його голові. Він уже знав, що зробить далі. Галя не могла піднятися, тому він швидко схопив її за горло. Сильні руки вичавлювали із Галі життя. «Він чекатиме, а я не прийду», — це була її остання думка.

Коли Галя затихла, вбивця зірвав із неї символ — чужий символ, що ледь не опікав руки, але, певно, цей жар був від крові. Він запхнув його в кишеню. Аж раптом якийсь імпульс змусив його дістати ножа. «Так, — думав він, — коса підійде. Має ж у цьому бути хоч якась польза!» Швидкий рух — і коса, пофарбована в червоне замість чорного, опинилася в його руках. Він позадкував. Позадкував, щоб розказати. Розказати, а не зізнатися.

Та спочатку треба було піднести Йому косу, тому він швидко побіг до лісу.

2

Необережно-Хрещатицька

Пізній травневий вечір занурив Київ у задушливі сутінки, до яких, здавалося, можна доторкнутися рукою. На Подолі було тісно від людей, вони зліталися на штучне світло, музику, у пошуках веселої компанії та міцних напоїв. Кияни та гості міста сміялися, гомоніли. Складалося враження, що всі навколо щасливі. І в тому й біда, бо гарні місця дуже часто притягують лихо.

Із клубу на Кирилівській лунало техно, це не був рейв, але ще декілька годин — і людям стане важко розрізнити, де реальність, а де адреналін уперемішку з негроні зробив свою брудну справу. На дверях стояв кремезний лисий охоронець, який, як і всі сек’юриті, певно, мріяв стати відомим боксером чи місцевим політиком. Дві молоді дівчини, майже діти, тупцяли трохи осторонь, нервово перешіптуючись. Їхні очі блищали чи то від хвилювання, чи то від товстого шару глітера.

— Нас не пустять, Вік! Паспорт попросять, — прошепотіла одна з них, тримаючи подругу під руку.

— Та він і не спитає, пішли! За спробу ж не б’ють! — наполягала інша з удаваною впевненістю, хоча в її очах теж читався страх.

Охоронець окинув їх швидким поглядом, але не сказав ні слова.

— Єссс! — переможно вигукнула дівчина на ім’я Свєта, заходячи в клуб.

— Та тихіше ти! — сміючись, пирхнула її подруга.

Навчальний рік уже закінчився, вечірній Київ п’янив сильніше за слабоалкоголку, яку їм ще не продавали. Свєта сказала батькам, що йде ночувати до Віки. Віка сказала, що пішла на ночівлю до Свєти. План був дуже простим: гуляти всю ніч, зустріти світанок біля Дніпра й тихо повернутися додому, коли батьки вже підуть на роботу.

Дівчата рішуче переступили поріг клубу й відразу поринули в гучний ритм музики, що заповнив залу, наче головний біль. Приміщення було наповнене танцюючими тілами, мерехтливим світлом, запахом дорогих парфумів та поту. Вони швидко втратили відчуття часу, рухаючись під біт та насолоджуючись своїм успіхом.

Біля барної стійки двоє хлопців, певно, студентів; вони ліниво про щось розмовляли, їхні обличчя, мов дешеві китайські маски з тваринами, втрачали свої природні контури від алкоголю. Один із них побачив дівчат, і його очі змінилися, наче щось перемкнулося в голові.

— Диви, які кішечки! — вигукнув хлопець, кивнувши головою в бік дівчат. Його голос звучав із впевненістю людини, яка завжди отримує все, що тільки забажає. Або, якщо не вийде, то купить.

— Та це кошенята, які кішечки? Чисто малолєтки, Жек, — зауважив його друг, відводячи погляд від дівчат.

— Зараз піду і пригощу їх чимось, — хлопець проігнорував коментар друга. — Два лонг-айленди!

Бармен заметушився, покинувши інші замовлення.

— Запиши на батю.

Той кивнув.

— Жека, ти куди?

Хлопець намагався схопити його за плече, але той тільки закотив очі у відповідь.

— Клешні свої вонючі забрав.

Той, кого звали Жекою, ступив у натовп, розливаючи липкі коктейлі на підлогу і людей. Але ніхто не обурювався: всі знали, хто він такий. Хлопець підійшов до подруг з усмішкою, яка, як йому здавалося, діяла безвідмовно. На ці зуби була витрачена не одна тисяча доларів, хоча він цього й не знав, бо ніколи не дивився у чек, не було такої потреби — гроші на батіному рахунку не могли закінчитися.

— Привіт, дівчата! Випити не хочете? Я пригощаю! — звернувся він до Віки і Свєти, простягаючи келихи.

Але дівчата не розділили його ентузіазму, відчули міцний перегар, яким віяло від нього. Одна з них не дала йому шансів на продовження, відрізавши:

— Вибачте, ми не знайомимося. І взагалі ми вже йдемо, — вони майже миттєво розвернулися до виходу.

Правило номер один: не пити. Правило номер два: не знайомитися з дорослими дядьками. Свєта та Віка мали свій кодекс нічних походеньок — вони тут лише для того, щоби потанцювати і відчути себе крутими. І до цього разу кодекс ніколи їх не підводив, дозволяв уникнути купи неприємностей.

На виході з клубу дівчата розсміялися. Охоронець ще раз пильно подивився на них.

— Ану киш, курчата! Щоб я вас тут не бачив, йдіть уроки вчіть!

Їм не треба було повторювати двічі. Дівчата повільно рушили вулицею, насолоджуючись нічним Києвом.

— Я спати хочу.

— Свєта, яке спати?! Це наша ніч, вдень поспиш! Пішли до води, до Рибальського, у нас ще є весь час світу!

— Ла-а-адна, почухрали, — неохоче погодилася Свєта. — Треба балон купити.

— Який балон?

— Перцевий. Щоб не приставав ніхто.

Віка голосно розсміялася.

— Ну ок, завтра пошукаю на «оелікс». З футболкою мене ж не кинули.

— Як не кинули? Колір — жахливий!

Віка жартома штурхнула подругу.

— Нічого ти не шариш! Кислотні кольори — це тренд!

***

Євген так і залишився стояти з двома келихами посеред танцмайданчика, відчуваючи, як хвиля гніву падає на плечі, накриває його з головою. Він різко повернувся до барної стійки і, не роздумуючи, залпом випив обидва коктейлі.

— От сучки, — пробурмотів він, стискаючи кулаки. — Вони взагалі в курсі, хто я такий? Я їм зараз покажу.

Він застиг, наче прилад, що втратив зв’язок із мережею. Потім світло знову загорілося.

— Сучки!

Кулак злетів у повітря й обрушився на барну стійку. Келихи розлетілися, а з його руки пішла кров. Порізався. «Це все через них!» — і він рвонув до виходу.

— Жека, ти вже йдеш?

Друг не чіпав його декілька хвилин, знаючи, що коли той злиться, краще не попадати йому під гарячу руку. Але Євген був занадто роздратований, щоби пояснювати щось.

— Не твоє собаче діло, — кинув на ходу й рішуче ви­йшов із клубу.

На вулиці він швидко роззирнувся, шукаючи очима дівчат. Вітер легенько ворушив його вугільно-чорне волосся. Він помітив, як помаранчева футболка промайнула вдалині. Жека без вагань рушив у той же бік, його кроки стали швидкими, впевненими, з кожною секундою він наближався до своєї жахливої мети.

3

Іменем беззаконня

Судова тяганина тривала майже рік. «Ще декілька днів — і була б річниця, ні, роковини», — виправив себе Матвій. Аби не тиск громадськості, справу вже давно б зам’яли, він у цьому не сумнівався. Коли в тебе така влада, як у Багірових, будь-що можна вирішити за гроші.

У залі суду висіла важка тиша, розгляд потихеньку підходив до свого логічного, хоч і несправедливого завершення. Матвій розслідував цю справу з усією серйозністю, бо знав: на карту поставлене майбутнє і честь зовсім юної дівчини, ще геть дитини. Обвинувачений сидів на лаві для підсудних, вигляд мав абсолютно безтурботний. Костюм його був ідеально підігнаний, зачіска — бездоганна, а окуляри додавали йому якоїсь інтелектуальності, майже інтелігентності.

— Ну хіба ця людина може бути винною, Ваша честь?

Адвокат Багірова звернувся до судді гидким улесливим голоском: він знав, що робить.

Сторона обвинувачення мала в рукаві козир — один-­єдиний відеозапис, що вдалося дістати. Інші камери неподалік місця злочину виявилися зіпсованими чи й взагалі не працювали. Матвій не сумнівався, чиїх це рук справа. Все місто знало, що клуб належить Багірову-старшому, але, звісно, за документами це неможливо було довести. На записі, який роздобув Матвій, було видно, як спочатку з клубу виходять дівчата, а потім через хвилину — і Євген. Звичайнісінька IP-камера, про яку ніхто не знав. Але адвокат продовжував захищати свого клієнта, навмисно маніпулюючи фактами та показами свідків.

— Ваша честь! Відеозапис, де мій клієнт виходить із клубу, — це не доказ. По-перше, відео можна було сфабрикувати — як ви знаєте, в батька мого клієнта багато ворогів і заздрісників — а по-друге, немає ніяких доказів, що Євген Андрійович пішов за потерпілою, а не додому, — наполягав він. — У нас є запис консьєржа в ЖК, який підтверджує, що Євген пішов додому і на час скоєння злочину вже спав. Тому я відкидаю подібні звинувачення і прошу вилучити відео зі справи. Це — свідомий наклеп!

Матвій стиснув кулаки, аж пальці побіліли. У голові знову виринали спогади про ту ніч, коли все відбулося. Він не міг забути образ дівчинки, побитої та зламаної. Гнів і біль залили йому очі, він просто не міг усе так лишити.

***

У поліцейському відділку було тихо, черговий постукав у двері його кабінету, коли Матвій уже куняв. Він знав, що хороші звістки не приносять посеред ночі. Певно, щось сталося. Всю сонливість як рукою зняло.

— Матвію Макаровичу, вас викликають у лікарню, — повідомив черговий, його обличчя було схвильованим, навіть занадто.

— Що сталося, Вов? — запитав Матвій, піднімаючись з-за столу з передчуттям, що це буде важка ніч. Але він навіть уявити не міг, наскільки.

— Зґвалтування, — той зупинився, ковтнув слину, наче підбираючи слова, але що там було підбирати, — п’ятнадцятирічна дівчинка.

Матвій схопив свої речі й вибіг із кабінету, не думаючи ні про що інше, крім того, що має допомогти цій дитині.

Віка лежала на лікарняному ліжку. Її обличчя… важко було назвати обличчям: вії перетворилися на дві тоненькі чорні стрічечки посеред моря синців. Її мати сиділа поруч, заливаючись сльозами. Матвій стояв біля ліжка, див­лячись на дитину, він хотів щось їй сказати, але не зміг. Йому хотілося плакати, хотілося кричати, але тіло закляк­ло. Хлопець відчував, як його серце стискалося від безсилої люті, яку не заглушить сама лише справедливість.

***

Суддя встав.

— Суд, розглянувши матеріали кримінального провадження у справі щодо обвинувачення Багірова Євгена Андрійовича, встановив, що обвинувачений не вчинив кримінальних правопорушень, передбачених статтями 152 та 121 Кримінального кодексу України, у зв’язку з недоведеністю складу вказаних кримінальних правопорушень. На підставі пункту 3 частини 1 статті 373 Кримінального процесуального кодексу України суд ухвалює визнати Багірова Євгена Андрійовича невинним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених статтями 152 та 121 Кримінального кодексу України. Рішення є остаточним і підлягає виконанню відповідно до чинного законодавства. Зніміть із нього наручники.

— Протестую, це абсу...! — адвокату обвинувачення не дали договорити. Проплачені тітушки схопили його під руки й виштовхали з зали суду.

Це був вирок, але не Багірову. Вирок системі, Віці, самому Матвію, який і сам був частиною цієї системи, тому знав, що її не зламати, хоч як би він намагався. Тут давно порядкувала не Феміда, а гроші.

Мама Віки хотіла кинутися на Багірова, але Матвій встиг її зупинити, намагаючись схопити в обійми. Але жінка лише шалено колотила його руками в груди.

— Чому?! — кричала вона. — Чому його не покарали? Ви ж обіцяли нам! Ви обіцяли Віці!

Чорні від туші сльози падали на сорочку Матвія, лишаючи плями на його, здавалося, бездоганній репутації.

Він мовчки вийшов із зали суду. Хотів подихати повітрям, яке вже точно не здавалося травневим. Зелень набрала кольору, прощаючись із весною та вітаючи літо. Матвій опанував себе, але його світ знову склався, наче карткова вежа, коли він побачив Багірова, який спокійно стояв під будівлею суду, затягуючись електронною цигаркою. Їхні погляди зійшлися.

Євген не зміг втриматися від знущань. Образ, який він намагався зберігати під час суду, вивітрився — на поверхню виринув справжній Багіров.

«Як шматок лайна», — подумав Матвій.

— Ну що, обісрався, мусор? — зухвало сказав Євген, дивлячись прямо у вічі Матвію. — Ну-ну, підтягни штанці, ми з тобою ще не закінчили. Отримаєш те саме, що й дівка, я тебе добре запам’ятав.

Ці слова стали останньою краплею. Матвій не втримав люті й накинувся на Багірова. Той не відповідав — або не очікував нападу, або ж намагався й далі грати жертву.

Матвій бив його на очах у своїх колег та журналістів, які злетілися з камерами на цю сцену з першої секунди, наче стерв’ятники. Окуляри злетіли з Багірова. Матвій навіть пошкодував на мить. Хотів, аби побите скло назавжди лишило сліди на обличчі цього покидька, перетворило його на потвору, щоб люди шарахались від нього.

— Я тебе вб’ю, тварино! — гарчав Матвій, коли поліцейські відтягували його від обм’яклого тіла Багірова. — Все одно вб’ю!

***

У кабінеті начальника управління телевізор голосно показував новини.

— …26 травня 2017 року слідчий Матвій Конах через особисту неприязнь або ж через те, що не вдалося повісити відповідальність за злочин на невинну людину, напав на Євгена Багірова, сина відомого мецената і засновника кількох благодійних фондів Андрія Багірова. Проти нього було порушено справу. Наразі слідство розглядає запобіжний захід, — промовила телеведуча, поглядом засуджуючи Матвія навіть через екран.

Він сидів на дивані, тримаючись за голову. Це не вперше його викликали «на килим» у кабінет начальника. Але цей раз був знаковим. За великим дубовим столом був полковник Сергій Семенович Передерій, знайомий Матвію з дитинства. Лисіючий пузатий чолов’яга на прізвисько Серіал для підлеглих та дядя Сірожа Тири-Дири — для Матвія. Зараз він і справді виглядав, як актор із дешевого ментівського серіалу.

У кабінеті відчувалася напруга. Що ця розмова не принесе нічого хорошого, Матвій був у цьому впевнений.

— Ти знаєш, що я зараз маю зробити? — запитав полковник, зітхаючи.

Матвій глянув на нього й підняв руки, готовий прийняти будь-яке покарання.

— Садіть. Але це буде не востаннє, коли я сяду. Якщо переживу в’язницю, то вийду і вб’ю цього покидька. Вірите? — холодно сказав Матвій.

— Вірю. І чудово тебе розумію, — зізнався полковник. — Це система, Матвію. Але в її недосконалості є плюси і для тебе. Ти знаєш, як твій батько врятував мене тоді в Афгані?

— Чув сотню разів, — відповів Матвій, але однаково не зміг втримати дядю Сірожу від розповіді.

— «Ще послужиш, Тири-Дири», — сказав тоді Макар, коли тягнув мене з-під обстрілу. Я б у тій БМП згорів, розумієш?

— Та розумію.

Але начальник не слухав, уперто продовжував говорити.

— Зараз я повертаю борг! Витягую тебе з-під обстрілу. Даю тобі шанс відсидітися й очиститися, поки все вляжеться. Бо якщо даси цим журналюгам хоча б один шанс, оступишся на крок — цап! — він склав руки, як щелепи, — вони тебе зжеруть.

— Зжеруть? — гірко засміявся Матвій. — Та вже пережували й висрали! Ви ж бачили цей сюжет. Вони ж із першої секунди знімали нас із Багіровим. Вони ж усе бачили! Чули, як цей виродок мені погрожував, кожне його кляте слово! Що ж це за ЗМІ такі? Там п’ять репортерів стояло. П’ять! І жодного незалежного?

— А я тобі відповім: звичайнісінькі ЗМІ. Для зомбування місцевих. Ти б новини почитав чи з людьми поспілкувався. Три канали з п’яти належать батьку Багірова, а ще два — його бізнес-партнерам.

— Не хочу я ніякі новини дивитися! Надивився вже… — Матвій опустив русяву голову. Волосся почало заважати, але йому давно було начхати на власний вигляд. — І куди ви мене? Я більше не хочу воювати.

Матвій здався. Сил чи бажання щось доводити вже не було.

— А тебе ніхто й не просить. Поїдеш у Перунівку.

— Куди поїду? — він перепитав, не розуміючи, про що говорить дядя Сірожа.

— В Перунівку. Це село на півночі Київської області. Там сталося вбивство. Дуже дивне, це м’яко кажучи. Три дні тому там знайшли тіло. Не хочу накручувати, але це молода дівчина. Всього сімнадцять років, тільки закінчила школу, все життя було попереду. Але хтось її вбив. Мовчи! — він не дав Матвію заговорити. — Я і не кажу, що це розплата за Багірова, навіть не думав. І я не обіцяю, що тобі стане легше. Але там ти справді можеш бути корисним. Та й пересидіти в глухомані теж зайвим не буде. Зв’язку там майже немає, а телефонна лінія давно не працює, тому ти сам по собі, — пояснив ситуацію полковник, пропонуючи йому хоч якийсь, а вихід.

— Я, звісно, дуже вдячний, але там що, немає дільничного? Чи якогось управління поруч, — запитав Матвій, зважуючи варіанти.

— Він-то є. Але мізків у його голові не так і багато. Я вже про все домовився — тебе зустрінуть і поселять. У тебе є три години на збори. Михайло тебе відвезе, — підбив підсумок полковник.

— А ця Перунівка далеко взагалі? — запитав Матвій, починаючи розуміти, що вибору в нього немає.

— Кілометрів сто, останні тридцять — ґрунтова дорога. Автобусом туди не доїдеш. Як сидітимеш тихо, вже скоро зможеш повернутися. Все зрозумів, синку? — запитав полковник, дивлячись на Матвія не як на підлеглого, а як на сина давно померлого друга.

— Так, я вам дуже дякую, Сергію Семеновичу. Вибачте, що підвів, — відповів Матвій, відчуваючи важкість у грудях.

— Ти підвів би, якби не дав тому падлі в пику. Вільний! — сказав полковник, відпускаючи його на нову, зовсім іншу місію. — Ствол здаси.

Матвій віддав честь та вийшов із кабінету, намагаючись прийняти нову реальність, та він навіть не уявляв, як глибоко закопана таємниця в цьому селі.

4

Коли життя вміщається в наплічник

Матвій збирав речі у своїй квартирі, хоча він ніколи не вважав цю зйомну квартиру справді своєю, а лише речі, що його тут оточували. Всі вікна були прочинені, повітря п’янило солодким ароматом квітучих дерев, але гіркота в душі Матвія ніяк не розвіювалася. Йому потрібно було залишити Київ невідомо наскільки та вирушити в село, про яке він нічого не знав. Він довго дивився в шафу, але тоді зібрав у наплічник найнеобхідніші речі: білизну, кілька футболок, спортивний костюм, легку куртку на випадок негоди.

Квартира Матвія була маленькою, але затишною. Йому пощастило зняти її без рієлторів. Вона зовсім не була схожа на стереотипну квартиру самотнього чоловіка: тут не було безладу, бо хлопець завжди цінував порядок. Саме порядок, не дисципліну. Хоч його батько й був військовим, він ніколи не змушував Матвія вдягатися, поки горить сірник, чи дотримуватися стерильної чистоти. Матвій просто був відповідальним і все.

Він довго облаштовував своє житло, скуповуючи на барахолках старі речі, щоб наповнити помешкання хоч якимось теплом та історією. Більшість цих скарбів він купляв на Петрівці, де можна було знайти все: від рідкісних книжкових видань — до старих вінілових платівок. Йому подобалося блукати між рядами книжок, обираючи щось нове для своєї колекції. Інколи він витрачав години, переглядаючи старі вкриті пилом книжки, спілкуючись із продавцями, які знали його на ім’я та завжди віталися: «Матвію Макаровичу! Що там, якогось колекціонера замокрушили, і ви прийшли нас допитувати? Чи вже просто все подочитували? З якої нагоди завітали?».

Здебільшого книжки на полицях мали пошарпані обкладинки. Але не тому, що Матвій погано за ними стежив. Деякі з них були справжніми раритетами, як-от перше видання «Тигроловів». Звісно, він знайшов його на Петрівці й відчував, що в його руках опинився справжній скарб. Дідусь, який продавав його, навіть не розумів, яку цінність має ця книжка — історичну, не просто художню.

Стіни прикрашали старовинні фотографії Києва, які Матвій ретельно відбирав серед купи старого мотлоху. Все тут мало свою історію, яку хлопець знав і цінував. Усі ці речі давали йому відчуття такого минулого, від якого не було нестерпно боляче.

На кухонному столі стояла мідна турка для кави — єдина батькова річ, що в нього залишилася. Матвій дуже любив цю турку, кожен ранок починався з аромату кави та спогадів про батька. Поруч із нею стояли дві чашки, які теж мали для нього особливе значення: одна — із сонечком, подарована донькою, інша — з орнаментом у вигляді калини, яку він колись витягнув із тещиного серванта. Вони були нагадуванням про те, що колись у нього було все.

На підвіконні в маленьких стаканчиках із-під йогурту росли сукуленти, вони були невибагливими й терплячими, чимось нагадували самого Матвія.

Збираючи речі, хлопець зупинився біля полиці, де стояла невелика рамка з фото його дружини та доньки. Він обережно вийняв його і поклав у нагрудну кишеню. На фотографії вони були разом на відпочинку в Карпатах, усміхнені та щасливі. Але тепер ці усмішки нагадували про щось втрачене й незворотне. «Минуле. Це просто минуле, — запевняв себе Матвій, — але ж чому воно так болить?»

— Не буду ж я там рік сидіти! — сказав він сам до себе, закриваючи наплічник. Ручка турки незручно стирчала з блискавки.

Коли він був готовий, під під’їздом уже чекала машина. Мишко зустрів Матвія з усмішкою і простягнув йому руку.

— Ну привіт, двічі герой! — пожартував, намагаючись розрядити напружену атмосферу.

— В сраку йди, поняв? — відповів Матвій, але в його голосі не було злості.

— Не хотів ображати, кажу як є. Та там кожен хотів врізати тому Багірову, — продовжував водій, кидаючи погляд на затертий наплічник Матвія.

— Хотіли всі, а розхльобувати мені, — зауважив Матвій, сідаючи в машину.

— Закон збереження енергії. Нічого, повернешся свіженький, на домашніх харчах поживеш кілька тижнів, і стане легше, — жартував Міша, але його погляд залишався серйозним. — Та й після розриву ти скільки вже сам? Може, знайдеш собі там якусь доярочку.

— Гівно ти, знаєш? — відповів Матвій, але на обличчі з’явилася легка усмішка.

— Вибач, не хотів. Давно малу бачив? — запитав Мишко у відповідь, виїжджаючи з двору. — Напаркувалися, блядь, проїхати неможливо!

— Давно, — зітхнув Матвій, на мить замовк, а потім продовжив: — Я можу тебе попросити сказати Кірі, хоч де я? Вона, може, і слухати не стане, але хочу, щоб вона знала. Просто знала.

— Як повезу Семеновича на нараду, обов’язково заїду. Але я не знаю, коли це буде. Може, записку напишеш? — запропонував водій.

— Ні, хай просто передасть малій, що тато її любить і скоро приїде, — сказав Матвій, намагаючись приховати біль у голосі.

— Вона ж їй цього не скаже, — зауважив Мишко.

— Я розумію, але хоч сама буде знати. Дякую, Міш, — відповів Матвій, заплющуючи очі.

— Поки нема за що. Ну що, попереду довга дорога. Точніше, там немає ніякої дороги. Ну що, поїхали?

— Поїхали, — коротко сказав Матвій і відкинувся на спинку сидіння, намагаючись розслабитися.

Дорогою його охопив важкий сон. Снився полон, непереборний страх раптової смерті. Вві сні він знову відчував мотузки на зап’ястках, смердючий мішок на голові.

— Конах? — запитав із темряви голос.

— Він самий. Мішок зніміть і переконаєтесь.

Його розв’язали. Матвій одразу зрозумів, що це свої. Але щось усе-таки було не так: дерева стояли зелені.

— Зараз що, літо?

— Літо, — відповів військовий.

— Якого року?

Той мовчав.

— Якого року??? — прокричав Матвій.

Цього не могло бути, час давно втратив свою вагу, але рік… Цілий рік ніхто не знав, де він і що з ним.

Матвій мовчки дивився у вікно швидкої. Відмовився лягати на каталку, хотів зберегти гідність, тому сів біля водія.

— Яка це область?

— Уже Київська. Тут від Чернігівської недалечко було. Скоро місто. Я маю одразу везти тебе у шпиталь, але якщо хочеш, ми можемо заїхати до твоїх рідних, вони ж у тебе є? — запропонував водій.

— Є. Дякую.

— Але тільки на п’ять хвилин. І одразу у шпиталь.

Матвій кивнув. Машина зупинилася за рогом. Матвій не міг знайти собі місця від хвилювання.

— Є закурити?

Водій кивнув.

Із цигаркою в руках він обережно піднімався сходами. Це було дуже незвично. Кожен крок вимагав неймовірних зусиль. У дверях стирчала квитанція із його прі­звищем. Він дістав її, і побачив борг за минулий місяць. Тихо засміявся. Не змінилася: знову забула заплатити. Рука потягнулася до дзвінка. Матвій затиснув кнопку з такою силою, наче від цього залежало його життя. Та ніхто не відповідав.

Він спустився сходами та сів на лавку. У голові лунав голос дружини. Ні, не в голові — десь на вулиці. Він роззирнувся: жінка була на дитячому майданчику, усміхнена, з кавою в руці, вона говорила з якимось чоловіком. Сміялася. Потім щось почала шукати в кишенях. Не знайшла, сказала йому почекати хвилинку й рушила в бік під’їзду, лишивши з ним Квіточку.

Спочатку вона не звернула на Матвія уваги. Не дивно, він був схожий на якогось волоцюгу. Але в останній момент перед тим, як зайти в під’їзд, Кіра зустрілася очима з Матвієм. З її рук випав паперовий стаканчик, але вона навіть не зойкнула, коли гаряча кава обпекла їй ноги. Сльози рікою полилися з очей, але Матвій мовчки підвівся й рушив геть. Вона кинулась за ним.

— Матвію, це ти? Я не вірю! Ти живий! Але як? — крізь сльози допитувалась Кіра.

— Ніяк. Хто це такий? Не дочекалася, — Матвій не міг повірити.

— Божечки, вони всі говорили, що надії немає. Матюш, рік минув! Я не можу повірити. Та то просто сусід. Я йому всі вуха про тебе прогуділа. Боже, рік… Я не вірю своїм очам. Ти живий!

— Не дочекалася, — повторив Матвій.

Кіра замовкла. Радість почала змінювати злість.

— Та ну про що ти? Я тебе рік чекала!

— Ні, Кіра. Для тебе я вже рік мертвий, — з відстороненим поглядом відповів Матвій.

— Очі свої роззуй, придурок! Це сусід! Глянь на майданчик.

Матвій зиркнув їй за плече. Чоловік тримав на руках маленьку дитину, поруч із ним стояла жінка з коляскою.

Але він уже наговорив зайвого. А потім ще раз, і ще раз, і ще. Замість вибачень у кожній сварці накопичувалися звинувачення, допоки їх вага не прибила його остаточно. Він сам ненавидів свою впертість, але коли заводився, не міг контролювати емоцій. Саме такий випадок і довів його до «заслання» в Перунівку.

***

Коли він прокинувся, машина виїжджала з Києва. На вулиці йшов дощ, і краплі стукали по даху, як набридливий годинник.

— Темно, як у дупі, — жартував водій, намагаючись розігнати важку тишу.

— Ага, і смердить, як там, — відповів Матвій, дивлячись на краплі, що стікали по вікну.

— То часник, теща попросила перевезти на дачу. Он уже почав проростати, тхне, як сама смерть, а вона ще хоче його посадити. Я кажу, викиньте, а вона вперта, як віслюк. Вибач, опусти собі вікно, — запропонував Мишко.

— І це в службовій машині! Як не соромно? — засміявся Матвій, хоча і сміх його був вимученим.

— Фіг ти вгадав! Я свою для цього брати не буду. Хай тхне, менше нечисті Семенович возитиме, — сказав водій, з’їжджаючи з траси на сільську дорогу.

— Це ти про що? — не зрозумів Матвій.