Упіймати кохання ebook

УДК 821.161.2’06-312.5

К52

Клим Таша

К52 Упіймати кохання : роман / Таша Клим. — Київ : Віхола, 2025. — 464 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8606-37-4

Лінда Янг — найкраща в рекрутинговій агенції, що полює на спеціалістів у Кремнієвій долині та закриває найскладніші заявки. Розумна, зухвала, емоційна та збіса гарна.

Лінда отримує на перший погляд легке завдання — повернути на роботу програміста Джеймса Вуда, який конче потрібний не найприємнішому замовнику. Обставини змушують її пристати на пропозицію, а на допомогу приходить загадковий і гарячий асистент Джеймса.

Чи вдасться дівчині зрештою вполювати не тільки чергового кандидата на вакансію, а й кохання всього свого життя?

УДК 821.161.2’06-312.5

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Таша Клим, 2025

© Юлія Кучерява, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-­макет, 2025

1

Все дивовижніше і дивовижніше

Біп-біп-біп…

Бух!

Дівчина, яка щойно заткнула пекельний пристрій, котрий зазвичай називають будильником, і натягнула ковдру на голову, — це я, Лінда, у вузьких колах відома як Лінн, а в ще вужчих — як Лієн. Американка з азійськими коренями, яка працює рекрутером у кадровому агентстві з кричущою назвою «Персональні мисливиці».

— Чортів День бабака, — пробубоніла я, сильніше натягуючи ковдру на голову.

Останні роки так воно й було. Але того дня усе, абсолютно все, що відбувалося, так чи інакше вплинуло на мою долю. Наразі я поки про це не знаю, тому ніяких спойлерів.

Як ви вже встигли здогадатися, вимкнувши пекельну коробку, я все проспала. Хоча «все» — це сильно сказано. Чому? А ви знає­те, скільки коштує абонемент у пристойний спортзал? Отож-бо й воно, багато! До чого це? Пф, мені двадцять п’ять, а я все ще незаміжня, на превеликий жаль матінки.

Словом, оскільки в моєму бюджеті не були передбачені гроші на тренажерний зал, я займалася ранковою пробіжкою. Знаю, що це не одне й те саме, але біг — безплатний і все ж допомагає тримати тіло в тонусі. Після пробіжки я зазвичай приймала контрастний душ, а потім снідала і збиралася. Як гадаєте, від чого довелося відмовитися через любов до сну? Ха, від усього! Хоча у спробах одягти щось чисте та охайне мені таки довелося побігати.

Агентство «Персональні мисливиці» розташовувалося у фінансовому районі Сан-Франциско, а я винаймала квартиру на іншому кінці міста — у районі Сансет. Зазвичай я діставалася до роботи громадським транспортом, що займало майже півтори години. Та оскільки на годиннику було п’ять хвилин на дев’яту, про це не могло бути й мови. Між спробами зібрати волосся в тугу ґульку і нанести рум’яна на бліде обличчя, я замовила Uber, сподіваючись, що машина приїде якнайшвидше.

Схопивши сумочку, я вилетіла з квартири так швидко, що лише завдяки глибокій та взаємній любові до високих підборів не втратила роботу внаслідок екстреної відправки на небеса. Хоча не впевнена, що моя шефиня вважала б зламану шию досить вагомою причиною, щоб не з’явитися на роботу. Та й дуже сумніваюся, що крилаті чуваки чекали б на мене з розпростертими обіймами, радше — із зігнутими колінами, щоб дати підсрачника і відправити в гарячіше місце.

Стрибаючи сходинками, я примудрялася перевіряти через застосунок переміщення замовленої машини та рахувати готівку в гаманці. Щойно вискочила на вулицю, як під’їхало таксі, тому своєї швидкості я не скидала. Бідолашний водій аж здригнувся, коли я доволі ефектно застрибнула в автівку та прокричала адресу агентства. Саме прокричала! Страшенно не люблю спізнюватися, а якщо таке трапляється, то поводжуся до смішного дивно. На щастя водія, великих пробок не було. До чого тут чоловік за кермом? Думаю, ви б на його місці теж раділи, нарешті висадивши дівчину, яка всю дорогу смикалася, раз по раз поглядала на годинник і щось бурмотіла.

Агентство розташовувалося на четвертому поверсі великої офісної будівлі на Сансом-стріт, 545. Стрибаючи пожежними сходами, бо ліфт, як завжди, був забитий і катався десь на горішніх поверхах, я проклинала пекельну коробку, себе і весь житловий район Сансет. Коли я переступила поріг нашого жіночого мурашника, було вже десять хвилин на десяту. Чому жіночого? Все просто — там працювали виключно дівчата віком від двадцяти одного до тридцяти п’яти років. І так, до слова, потрапити сюди було дуже непросто. Пройти відбір в «Ангели» Вікторії Сікрет, напевно, і то легше.

В інтер’єрі офісу використовувалися тільки два кольори — білий і чорний. Власне, таким же був і наш дрес-код — білий верх, чорний низ. У робочій зоні тягнулися чотири лінії двосторонніх столів, які розділялися між собою лише перегородками. Це було зроблено для зручності рекрутера, бо передбачалося, що всі будуть цілоденно висіти на телефонах. Але зазвичай заповнена була лише третина офісу, тому що інші перебували на полюванні.

Зараз же, прямуючи до робочого місця навпроти кабінету начальниці, я запевняла себе, що зовсім невидима…

— Ліндо Янг! — рознісся бойовий клич Мегери якраз у той момент, коли я збиралася полегшено зітхнути та плюхнутися в чорне шкіряне крісло.

Знайомтеся — директорка кадрового агентства «Персональні мисливиці» Амелія Максфілд. Вона ж Мегера, вона ж Біляве Стерво, вона ж Жертва Кремнієвої долини1. Причому останнє — не жарт. Мегера зробила стільки пластичних операцій, закачавши силікон у всі можливі місця, що її, певно, рідна мати давно не впізнає. Коли Мегера усміхається, жоден мускул на її обличчі не рухається. Не намагайтеся навіть уявляти, вона не варта ваших нічних кошмарів.

Зрозумівши, що стояти на місці та вдавати, ніби мене тут немає, — не варіант, я таки пішла в бік кабінету начальниці. Вона зміряла мене невдоволеним поглядом та уперла руки в боки, чекаючи, коли підійду ближче. От нащо так злитися? Ну, запізнилася. І що з того? Це ж лише десять хвилин. Вигляд я мала, між іншим, дуже навіть презентабельний, зважаючи на швидкість зборів: шифонова біла блузка, чорна звужена донизу спідниця і червоні туфлі-човники. Чим не працівниця року? Ой, ледь не забула, ще й красуня, яка успішно закриває найскладніші заявки.

— Міс Максфілд, — впевнено сказала я, підійшовши досить близько.

— Ліндо, ти запізнилася на десять хвилин, — примружившись, прошипіла начальниця. Уявляєте, хоч би одна зморшка. Ех! — Ти знаєш статут нашого агентства, — продовжувала вона, вигнувши тонку брову, — запізнення — звільнення.

Статут агентства — це як сім біблійних заповідей. Тільки в нас були незначні відмінності: не переспи із замовником, кандидатом або їхнім підлеглим; не вкради чужу заявку; не спізнюйся на роботу; не товстій; не берися за роботу, яку не виконаєш вчасно; не виходь заміж, бо заміжні тут не працюють; не пий алкоголь по буднях та в неділю; не підстригай коротко волосся; манікюр і педикюр оновлюй щотижня. Ви теж помітили, що заповідей не сім? Ха, їх далеко і не дев’ять. Коли на стажуванні я читала статут агентства, то задрімала, клюючи носом першу сторінку.

— Так і будеш мовчати? — не вгавала Мегера.

— Міс Максфілд, ви ж знаєте, що останній тиждень був важким для мене, — впевненим тоном сказала я, натиснувши на найболючіше — згадавши успішно закриту дуже складну заявку. — Мій організм просто втомився і вирішив не реагувати на дзвінок будильника. Уявляєте, — змахнувши руками, я театрально зітхнула, — навіть не чула сигналу. Зовсім! Ось до якої міри втомилася. Мені так шкода, — склавши долоні разом, я підняла їх до рівня підборіддя, — адже я ніколи не запізнювалася у звітний день. Це вперше за стільки років.

Поки я вправлялася в акторській майстерності, міс Максфілд розслабила плечі та опустила руки — силіконова фортеця почала здавати позиції. Сунь-цзи пишався би мною.

— Ох, твоя правда, — зітхнула Амелія. — Тиждень дійсно видався складним. Але, — вона підступила до мене й підняла вказівний палець, — якби не заявка, яку ти якимось дивом встигла закрити до дедлайну, я б викинула тебе звідси за секунду. Навіть оком не змигнула б.

Та годі, серйозно? Вони й так заплющувалися з помітними зусиллями, яке там моргання. І треба ж було стільки ботоксу закачати! Може, Мегера і спить з розплющеними очима?

— Я завжди вчасно закриваю найскладніші заявки, які надходять в агентство. І ви це знаєте, — тихо сказала я. На жаль, самовдоволення в голосі приховати не вдалося.

— За що й отримуєш гарні гроші, — миттю озвалася Мегера. — А тепер геть! — вигукнула вона. Ну звісно ж, треба зіграти на публіку. — До кінця робочого дня ти мусиш подати звіти щодо всіх заявок за закритий місяць.

Тільки коли Мегера відійшла, я помітила в її кабінеті чоловіка, що спостерігав за нами. Точніше, відверто витріщався на мене й не приховував хитрої посмішки, від якої мороз поза шкірою пішов. Чоловік чомусь нагадав мені Чеширського Кота з «Аліси в Дивокраї»: такий же жирний, нахабний і зі страхітливою гримасою.

— Буде зроблено, — відрапортувала я.

Розвернувшись на підборах, я попрямувала до свого робочого столу, попутно придумуючи, як же встигнути підготувати звіт. Вам, певно, здається дивним, що якийсь там рекрутер готує звіт. Або ви могли вирішити, що не може бути складних звітів у цій сфері. Ось що я відповім: ви помиляєтеся.

Агентство «Персональні мисливиці» займалося не масовим підбором, а закриттям складних вакансій за заявками від великих компаній. Ну і, з огляду на те, що ми працювали в Кремнієвій долині, основна маса заявок стосувалася ІТ-сфери. До чого тут це? За такими фахівцями доводилося побігати. Вирушаючи на полювання за черговим кандидатом, ти вже не приходиш в офіс, щоб просиджувати спідницю з дев’ятої до шостої. Ти стаєш таким собі детективом, який спочатку стежить за підозрюваним, і лише потім розробляє план захоплення. Звісно, на все це потрібні гроші — представницькі витрати. І за кожен цент звітуєш так, ніби кошти взяв із бюджету NASA. Але в цих звітах був один приємний нюанс — премія за виконану заявку.

Розкрию вам мій маленький секрет. Якщо на початку роботи над заявкою я на стороні роботодавця — стеження, план, захоп­лення, то, піймавши потрібного кандидата на гачок, переходжу на третю сторону — свою. Наведу приклад, щоб стало зрозуміліше. Компанія «Х» пропонує кандидату оплату в розмірі сто доларів за годину. За умовами заявки наше агентство бере за роботу два повних місячних оклади знайденого фахівця. А що, коли, скажімо, одна дуже приваблива американка з азійськими коренями пропонує цьому кандидату запросити більше грошей? Адже саме я знаю, наскільки компанія зацікавлена в людині. Врешті-решт фахівець вважатиме, що я на його боці — виторгувала більшу заробітну плату, Мегера в захваті — вища оплата за заявку, я у виграші — отримала свої десять відсотків.

— Якби ти не була кращою мисливицею, — пошепки заговорила моя сусідка й подруга за сумісництвом — Ешлі Шоу, — тебе б викинули звідси, як паршивого кота.

У відповідь я лише всміхнулася і, кинувши сумочку на стіл, нарешті сіла в улюблене шкіряне офісне крісло. Мегера була ще тим стервом, але наш офіс був понад усяку хвалу. То й не дивно, адже сюди приходили всі замовники. Фактично Амелія виставляла нас із дівчатами напоказ разом з офісом.

— Еш, якщо я не здам звіт до шостої, твоя мрія здійсниться, — зітхнула я, оживляючи робочий ноутбук.

— Ти, бува, не в курсі, що то за чоловік? — припавши до перегородки, що розділяла наші столи, тихо спитала подруга. Її погляд був прикутий до кабінету Мегери.

Ну, звісно, Ешлі була у своєму репертуарі. Я сказала, що мене можуть звільнити, а вона змінила тему на цікавішу для себе. Чому ж тоді ми з нею товаришуємо, спитаєте ви? Знаєте, більшою егоїсткою, ніж Еш, можу бути тільки я, тому очевидно, що наша дружба без зобов’язань підходила обом.

— Гадки не маю, але схожий він на серійного вбивцю, — буркнула я, побіжно глянувши в бік гостя. Але довелося знову подивитися на нього, оскільки я встигла перехопити пильний погляд Чеширського Кота. На пухкому обличчі чоловіка досі була та дивна посмішка.

І хоч як мені самій було цікаво, хто наш загадковий гість, але робота не робилася. Запустивши електронну пошту та облікову систему, я планувала просидіти над звітом без обіду. Та я навіть воду пити не збиралась, щоб не гаяти часу на туалет. Словом, готова була на все, лише б Мегера не отримала задоволення, звільняючи мене.

— Бачила б ти, як Амелія плазувала перед ним на шляху до свого кабінету, — Ешлі продовжувала нецікаву для мене тему, спритно клацаючи «кривавими» нігтиками по клавіатурі ноутбука. — А ще вони ходили між столами і той чоловік уважно оглядав нас. Уявляєш?

Подруга на секунду відірвалася від свого заняття і, зустрівшись зі мною поглядом, невдоволено закотила очі та цмокнула язиком.

— Слава сарделькам, я пропустила це шоу, — відказала я, підморгнувши їй.

Та захихотіла і продовжила діалог, що більше скидався на монолог. Якщо Ешлі щось не подобалося, вона не замовкала. Донині не можу сказати, подобається це мені, або ж бісить.

— Мегера нагадувала сутенера, тикаючи своїм наманікюреним пальчиком у кожну. А той чоловік тільки хитав головою. Так неприємно.

Ешлі відволіклася від ноутбука й розвернулася до мене. Усім своїм виглядом вона давала зрозуміти, що хоче це обговорити. Подруга дивилася на мене й накручувала на палець пасмо білявого волосся. Бачили фільм «Джентльмени віддають перевагу білявкам»? Це там, де грає Мерилін Монро. Так ось, Ешлі — та сама Лорелай, тільки явно розумніша, а я — її подруга з невичерпним запасом сарказму, Дороті Шоу. Коли ми вдвох відвідували нічні клуби, то рівень тестостерону там зашкалював. Тільки уявіть собі — блакитноока білявка й кароока брюнетка, два божественних тіла і притаманна погляду стервозність.

— Еш, мені звіт готувати, пам’ятаєш? — відказала я, кивнувши в бік ноутбука.

— Та допоможу я тобі з тим звітом, — фиркнула вона, підкотившись на кріслі ближче.

Знайте, якщо рекрутер пропонує вам допомогти зі звітом, то це не безкоштовно.

— І скільки попросиш? — запитуючи, насправді я не планувала приймати пропозицію, бо в мене кожен цент був на рахунку.

— Допоможу, якщо ти зі мною потеревениш, — прощебетала вона, а в мене прямо-таки щелепа впала. — І не роби таке обличчя, — обурилася Ешлі. — Ти три тижні бігала за своїм тим фріком. Через нього ми майже не спілкувалися. — Подруга випнула нижню губу і, схрестивши руки на грудях, ображено дивилася на мене.

— Вебдизайнер, якого ти назвала фріком, допоміг мені заробити кругленьку суму, — повернувшись до неї, відповіла я. — Але твою пропозицію прийму із задоволенням.

Та щойно на обличчі Ешлі з’явилася переможна усмішка і вона відкрила було рота, щоб «потеревенити» зі мною, як нас перебили.

— Ліндо Янг, — вдруге за ранок мене кликала Мегера. Тільки цього разу її голос був підозріло доброзичливим.

Вставши з-за столу, я недовірливо вказала на себе великим пальцем і підняла брови.

— Так, люба, у нас працює одна Лінда Янг, — занадто солодко промовила міс Максфілд, її обличчя аж перекосило.

— Отакої, — прошепотіла Ешлі, коли я вже прямувала до кабінету начальниці.

Усередині мене чекали широка штучна усмішка Мегери та все та ж хитра гримаса Чеширського Кота. Начальниця махнула рукою, вказавши на крісло біля дивана, на якому сидів огрядний чоловік. Фігура в нього була потворна — худі короткі ніжки та випираючий живіт. А ось зовнішній вигляд говорив про достаток: темно-синій костюм явно був зшитий на замовлення, білосніжна сорочка так виблискувала, що очі сльозилися, а туфлі були настільки начищені, що аж сяяли від сонячних променів.

— Ліндо, це містер Галлахер, — Мегера відрекомендувала мені таємничого гостя. Її голос досі був до смішного солодким.

Повернувшись до чоловіка, я мимоволі здригнулася, піймавши на собі відвертий оцінювальний погляд. У той момент я зрозуміла слова Ешлі. Здавалося, що Амелія — сутенер, а я — дорога куртизанка. Вибачте, але назвати себе словом на букву «ш» язик не повернувся.

— Містер Галлахер обрав тебе для роботи за заявкою, — від неприємних думок мене відволік голос начальниці.

Я кивнула й замислилася. Чоловік був схожий на хтивого збоченця, бо прямо-таки роздягав мене поглядом і не намагався приховати це. І так, до слова, це було страшенно неприємно. Захотілося піти та гарненько помитися. Або замовити на AliExpress нову шкіру. Але з іншого боку, у мене не було потреби працювати з ним безпосередньо. Рекрутер зустрічався із замовником максимум двічі: спершу — знайомство під час прийняття заявки та обговорення всіх нюансів, а потім — зустріч після виконання роботи для остаточного узгодження оплати.

— Яка оплата й кого шукати? — спитала я в Мегери, ігноруючи пильний погляд чоловіка.

— Щонайменше десять тисяч, — відповів містер Галлахер, усе ж змушуючи повернутися до нього. Зовні я і бровою не повела, почувши розмір оплати, але всередині танцювала чечітку й верещала від такої удачі. — Шукати нікого не потрібно. Міс Янг, від вас вимагається тільки переконати хлопця повернутися на роботу.

Ну що ж, це полегшувало завдання. Оскільки шукати не потрібно, то місця проживання чи перебування відомі. І раз повернути на роботу, то хлопець звалив, щоб просто підвищити свою вартість на ринку праці. Не треба округляти очі, любі. У Кремнієвій долині тільки так і працюють. Тут дуже складно бути рекрутером. Чому? Уявімо, що у ваші руки потрапило резюме, де зазначено, що кандидат кожні три місяці змінює місце роботи. Що ви подумаєте? Правильно — непостійний, не знає, чого хоче. Ой, та купа варіантів! Але в Кремнієвій долині це не індикатор для визначення нестабільності працівника. Натомість, якщо він працює багато років на одному місці, причому без просування по службі, то брати його до себе точно не варто.

— І чому я?

Не те щоб я відмовлялася від хорошого заробітку, але моя дупа відчувала якусь каверзу. А п’яту точку я намагалася слухати.

— Тому що ти найкраща, — натягнуто усміхаючись, відповіла Мегера, а я буквально побачила, як ці слова завдавали їй фізичного болю.

Цікаво, кілька хвилин тому вона погрожувала звільненням, а тепер підлабузнювалася. Колеги розповідали, що раніше Амелія закривала найскладніші заявки, до того ж вчасно. Але вона припинила безпосередньо займатися рекрутингом, щойно найняла мене. Я не самозакохана егоїстка з манією величі, повірте. Ну, хіба трішки. Але з перших днів я показувала відмінні результати, а тепер була найкращою в агентстві. Звісно, Мегері було неприємно це визнавати, адже колись саме вона носила це звання.

— А я звик працювати тільки з професіоналами, — знову подав голос містер Галлахер.

Скажу чесно, у голові крутилася думка, що краще відмовитися від заявки, але голос розуму раз у раз кричав: «Щонайменше десять тисяч!». Це ж яку заробітну плату пропонували самому кандидату? Аж захотілося познайомитися з тим генієм.

— Є якісь умови? — діловито поцікавилася я, відкинувшись на спинку крісла й закинувши ногу на ногу.

— У тебе тиждень, щоб кандидат розпочав ділові перемовини з містером Галлахером, — вигнувши брову, самовдоволено промовила Мегера.

— І ще три, щоб він повернувся на роботу, — додав Чеширський Кіт.

— А якщо не погоджуся? — схрестивши руки на грудях, спитала я.

— Звільнення, — не без задоволення в голосі відповіла начальниця, а потім, подавшись уперед, додала: — Якщо через тиждень кандидат не вийде на зв’язок — звільнення. Якщо через чотири тижні від сьогодні трудовий договір не буде підписаний — звільнення.

— Неймовірно приваблива пропозиція, міс Максфілд. Навіть не знаю, як відмовитися, — награно ввічливо прокоментувала я, дивлячись на Амелію спідлоба. Подумки уявляла, як вона горить на вогнищі. Трясця, та по цьому стерву плакала інквізиція.

— Вся необхідна інформація вже розміщена на робочому столі вашого ноутбука в теці «Джеймс Вуд», — сказав містер Галлахер. — Ознайомтесь і беріться до роботи, — продовжив він, встаючи з дивана й застібаючи піджак на своєму товстому животі. — Тиждень закінчується в наступну п’ятницю. Упевнений, вам усе вдасться. — Уже біля самих дверей він обернувся і запитав: — Ліндо, у вас азійське коріння, чи не так?

Я вже хотіла було розтулити рота, щоб сказати щось дотепне на кшталт: «Це ви помітили за розрізом моїх очей?», — як чоловік зачинив за собою двері та впевнено попрямував до виходу. Не бажаючи більше розтрачувати нерви й отруту на Мегеру, я теж встала.

— Берися до роботи зараз же, — наказала Амелія.

— У мене звіт, забули? — прошипіла я, глянувши на неї.

— За доплату його зробить Ешлі, — відповіла начальниця і перевела погляд на екран ноутбука.

Тої миті я мусила радіти: отримала круту заявку, не треба робити звіт і мене вже точно не звільнять. Чому я була так впевнена в останньому? Кого-кого, а себе я знала добре — якщо взялась, то зі шкіри геть вилізу, але виконаю. Тільки от мої інстинкти говорили інше. Тож, прямуючи до робочого місця, я намагалася вгамувати нерви. Якщо звичайні люди подумки рахують до десяти, то я робила по-своєму — придумувала десять прізвиськ, якими можна образити Мегеру: Силіконове Стерво, Жертва Хірурга, Качині Губи й так далі. Повірте, це заняття заспокоювало мене як ніщо інше.

2

Бонд. Джеймс Бонд

Якщо ви думаєте, що субота в Сан-Франциско — вихідний день, то ви явно немісцевий. Насправді тут мало хто працює в стандартному п’ятиденному графіку. Найчастіше в Кремнієвій долині практикуються вільний або гнучкий графіки. Та й у нашому офісі робочий режим на час полювання за кандидатом був страшенно умовним. Ну як можна вилежуватися десь на пляжі, якщо над тобою висить незакрита заявка, за якою скоро закінчується термін? Отож-бо й воно, ніяк!

Тож у суботу я їхала на таксі в офіс містера Джеймса Вуда. Так, на таксі! Представницькі витрати, пам’ятаєте? Коротка характеристика кандидата, яка, як і обіцяв містер Галлахер, була на робочому столі ноутбука, виявилася буквально короткою. Фактично я дізналася вік — двадцять дев’ять років, та рід діяльності — програмування. Там, звісно, було написано ще дуже багато розумних слів, які я вирішила навіть не гуглити. Моїм завданням було повернути Джеймса Вуда на роботу в «Галлахер Технолоджі». Це й було головною інформацією! Тому — що? Правильно — красуня Лінн вийшла на полювання на Вуда. Від цих думок я хитро шкірилася, не відриваючи погляду від дороги. Можна не сумніватися, що і цей водій теж чекав, коли нарешті висадить мене.

Вибравшись із машини, я відчула приплив адреналіну. Так було щоразу, коли я виходила на полювання. Мабуть, тільки це й було плюсом моєї роботи. А тепер до справи! Перше правило: у дорогих багатоповерхових будівлях на кшталт тієї, перед якою я стояла, у холі завжди є табло з назвами фірм, чиї офіси там розташовані. У нашому випадку необхідно було знайти табличку з написом «Джеймс Вуд», із чим я успішно впоралася. Друге правило: якщо ви бачите поруч із потрібною назвою число «912», то знайте, що перша цифра — номер поверху, а наступні — номер офісу. Отже, мені потрібно було потрапити на дев’ятий поверх та відшукати дванадцятий офіс.

— Міз, ви за записом? — пробасив голос позаду мене.

Розвернувшись на підборах, я миттєво розпливлася в найчарівнішій штучній усмішці. Ви правильно здогадалися, переді мною стояв охоронець: високий, лисий, з горою м’язів, які випирали через дешевий чорний костюм.

— Доброго ранку, — солодко привіталася я, ставши в стійку — груди вперед, дупа назад.

Погляд охоронця повільно ковзнув моїм тілом. Яскраво-червоні туфлі-човники змусили його брови підскочити, звужена донизу спідниця з високою талією викликала хтиву посмішку. Коли очі чоловіка перемістилися на зовсім нескромне декольте, то рука мимоволі потягнулася до краватки, послаблюючи вузол. А нарешті поглянувши на моє обличчя, охоронець розправив плечі й мотнув головою. Без слів, одним тільки поглядом я прямо-таки говорила: «Тримай свого бійця в штанах, тобі таке не по зубах».

— У мене призначена зустріч із містером Вудом, — упевнено промовила я, виставивши перед собою ділову шкіряну сумку-портфель. — І якщо ви закінчили, то я воліла би продовжити шлях.

Хтивий охоронець раз у раз снував своїми маленькими круглими очима по моєму тілу, не звернувши уваги на тонкий докір. Ну що тут скажеш, чоловіки люблять червоний колір та високі підбори. Але вони не люблять надто яскравий макіяж. Власне, як і я. Пам’ятаєте епізод у фільмі «Рембо», де Сильвестр Сталлоне наносив на обличчя чорні смуги, готуючись напасти на ворога? Цього ранку точно з таким же виразом обличчя і внутрішнім станом я наносила червону помаду і фарбувала тушшю вії. У цьому й полягало моє бойове розфарбування перед початком полювання на кандидата.

— Маю уточнити, чи призначена вам зустріч, — відказав охоронець, вказавши рукою в бік стійки адміністратора. — Пройдіть зі мною, міз… — чоловік вигнув брову в німому питанні.

Правило третє: завжди називайте ваше справжнє ім’я, бо брехати — погано. Точніше, погано лише під час полювання, а в інших випадках вирішувати вам.

— Лінда Янг, — задерши підборіддя, упевнено відрекомендувалася я.

Ну а поки охоронець телефонував, щоб уточнити, чи призначено мені, я продумувала план. Правило четверте: якщо ви знаєте, що вам насправді не призначено зустріч, то завжди майте козир у рукаві. У моєму рукаві він був! Одним оком я спостерігала за чоловіком, який уже розмовляв із кимось телефоном і навіть назвав моє ім’я, а іншим — за ліфтами, біля яких стояла компанія із трьох жінок. Кнопку виклику вони натиснули менш як хвилину тому, але на табло швидко змінювалися цифри, йдучи на спад. І щойно я побачила трійку, то з усіх ніг побігла.

— Стояти! — заволав охоронець, але мене вже було не спинити.

Я летіла так, немов туфлі магічним чином перетворилися на кеди. Рекрутер, якому пообіцяли високий бонус за закриту заявку, міг засунути за пояс будь-якого спринтера, повірте. І ніякі підбори чи навіть зламана нога не могли стати цьому на заваді.

— Кому сказав, стояти! — продовжував горлати чоловік, що явно не відрізнявся спритністю.

На останніх секундах заскочивши в ліфт, я лиш мигцем побачила почервонілу від злості фізіономію охоронця, зате він точно помітив мій середній шикарно наманікюрений палець.

— Пані, — кивнула я, окинувши поглядом шокованих жінок поруч.

Як думаєте, чому я бігла саме до цього ліфта? Пф, ніколи не здогадаєтеся! Насамперед охоронець уже відправив усю свою банду, якщо така була, на пошуки мене. І куди б вони пішли, сядь я в ліфт одна? Правильно, на той поверх, де вийшов пасажир. Коли що, це видно на табло в холі. Мої попутниці виходили окремо, що було мені на руку. Ці три випадкові жінки давали мені гарну фору.

Потрібний офіс я знайшла легко. На дверях із номером «12» красувалася табличка «Джеймс Вуд», тому важко було пройти повз. І тільки побачивши її, я занервувала. Зазвичай на момент першої зустрічі я мала більше інформації про кандидата, ніж цього разу. Але відступати було не те що пізно, а просто нікуди. Тож поправивши спідницю і блузку, я глибоко вдихнула та, натягнувши усмішку, впевнено повернула дверну ручку. Тоді я навіть не підозрювала, що моє життя ось-ось перевернеться з ніг на голову. Подумати лишень, як одна випадкова зустріч може змінити долю. Але не забігатиму наперед. Просто запам’ятайте цей момент.

Відчинивши двері, я побачила велике вікно, під яким стояв чорний шкіряний диван. А ось ліворуч… Ох! Знаєте, кажуть, що нескінченно можна дивитися на три речі: вогонь, воду та те, як працюють інші. Якщо ті інші — це сексуальний молодий чоловік, роздягнений до поясу, то, мабуть, тої миті мали виносити попкорн, бо на цього красеня я справді була готова витріщатися нескінченно. Пружний зад, який, до речі, був на тверду десятку, тісно обтягували темно-сині джинси. Руки чоловіка були підняті вгору, й ними він щось колупав у кондиціонері. Але не це було головним. Спина! М-м-м… Я буквально могла розгледіти кожен м’яз на цій рельєфній чоловічій спині. Для Мікеланджело мав позувати саме цей красень, а не якийсь там Давид. І це не перебільшення! Я навіть задумалася, чи не буде нахабством, якщо піднімуся драбиною і лизну цей живий витвір мистецтва. Розумію, не морозиво, але ж боже мій, як гарно!

— Привіт, — у порожній кімнаті пролунав оксамитовий голос, змушуючи мене повернутися з небес на землю. Імовірно, він почув мене, бо не міг бачити — досі копирсаючись у бісовому кондиціонері.

— Привіт, — озвалася я, а потім нарешті зайшла в офіс та зачинила двері.

«Сподіваюсь, твій анфас не поступається вигляду ззаду», — подумки додала я.

Чоловік повернувся в профіль і, не дивлячись у мій бік, спокійно спустився драбиною. Взявши ганчірку, засунуту в передню кишеню джинсів, він повільно витер руки й тільки тоді повернувся. Якби щелепа могла падати, як у персонажів у мультиках, то моя вже лежала б на підлозі. Ви коли-небудь бачили відразу всі вісім кубиків преса? От і я ні. Точніше, доти. А ці міцні груди та біцепси… Я ніколи не була фанаткою занадто накачаних чоловіків, але цей екземпляр до них і не належав. Просто його тіло було рельєфним, наче вирізьбленим.

Святі сардельки, а він дуже навіть нічого.

Пф, та що там, то був рідкісний випадок, коли вигляд ззаду поступався анфасу: виразні яскраво-блакитні очі обрамляли темні вії; ідеально рівний ніс; у міру широкі й не дуже тонкі губи; мужнє підборіддя з ямочкою і чітко окреслені вилиці. Ви коли-небудь звертали увагу на чоловічі вилиці в поєднанні з вольовим підборіддям? Бо я так! І нехай простить мене Господь, але ж за це й душу дияволові можна продати. Вишенькою на торті стало русяве волосся. Ні, не так, а то подумаєте, що в мене якийсь фетиш. З боків волосся було коротке, а ось на маківці довше й до того ж злегка кучеряве. Каюся, але це моя слабкість. Хоча раніше думала, що віддаю перевагу зеленооким брюнетам. Що ж, усе буває вперше.

Живий Аполлон зробив кілька кроків у мій бік і, взявши футболку зі столу, надів її. Саме в той момент усе й сталося. Чоловік перестав для мене існувати. В уявному списку самців, на яких я могла полювати після роботи, щойно викреслився новачок, не протримавшись там і години. Чому? Коли красень брав бісову футболку, я помітила на безіменному пальці лівої руки обручку. Вона спрацювала для мене краще за відро холодної води спросоння. Мозок запрацював, інстинкти знову загострилися.

У коридорі почулася розмова, і я впізнала голос охоронця. Мабуть, мене видала та руда жінка, яка їхала далі. А ось вам ще одне правило — п’яте, яке з’явилося щойно: придумайте якусь зворушливу історію як легенду для попутників у ліфті, щоб вас не здали охороні, як це зробили зі мною.

— Містер Вуд у себе? — випалила я, припавши до дверей, наче це могло зупинити ходячу і злу гору м’язів.

— Ні, — чоловік хитнув головою.

Ну звісно, він був спокійним, а от у мене всередині все обірвалось. Я фізично відчувала, як рівень адреналіну в крові падав, дозволяючи нервам узяти гору. Якщо мене викинуть із цього офісу, то пробратися знову не вдасться. Слід було хутко щось вигадати, але в голові, крім недоречних думок, нічого не було. Уперше супервинахідлива Лінн не знала, як викрутитися.

— Слухай, я пробралася сюди трішки незаконно, але мені кров з носа треба зустрітися з містером Вудом. Будь ласка, допоможи мені сховатися, — проторохтіла я, втискаючись у двері.

Чоловік задумався і на кілька секунд перевів погляд праворуч. Тільки тоді я помітила, що там було обладнане повноцінне робоче місце для секретаря чи асистента. Знову подивившись на мене, він зітхнув, а потім, кивнувши, наче погоджуючись із чимось, відповів:

— Якщо ти поясниш, що тут відбувається.

Видихнувши з полегшенням, я відразу погодилася:

— Обіцяю.

— Тоді під стіл, — губи чоловіка розтягнулися в широкій посмішці, коли він вказав на стіл у кутку.

— Дідько, — вилаялась я. Слова прозвучали двозначно, тому він і шкірився. — В іншій ситуації я тебе послала б, — пробурчала, прямуючи у вказаному напрямку.

І що? Правильно, щойно я залізла під стіл, в офіс постукали. Але замість того, щоб пустити охоронця всередину, чоловік сам вийшов. За дверима почулися приглушені голоси, але розмову неможливо було розібрати. Мені лишалося тільки молитися, хоча слів молитви я не знала.

Через кілька довгих хвилин двері знову відчинилися і вже за мить на мене дивилася пара яскраво-блакитних очей.

— Вперше запропонував дівчині залізти під стіл, а вона погодилася, — чоловік самовдоволено всміхався.

Не в моєму становищі було проявляти стервозність, але в той момент, повірте, подумки я закотила очі й відпустила в бік жартівника пару міцних слів.

— Дякую, що не здав, — відказала я, вибираючись з-під столу.

Поправивши спідницю і блузку, я підняла на чоловіка погляд, який одразу зачепився за зухвалий напис на білій футболці: «До біса Google, спитайте мене».

— Амбіційно, однак, — зауважила я, вказавши рукою на яскравий напис у стилі компанії Google.

— Я завжди можу попросити Рекса повернутися, — парирував він, схрестивши руки на грудях.

— Рекса?! — у мене вирвався смішок. — Прямо як собака із серіалу?

А далі я не втрималася і так розсміялася, що схопилася за живіт. Чоловік же так і стояв, лише вигнувши брову. Моя поведінка здавалася йому дивною? Боже, та що з ним не так? Смішно ж, погодьтеся. Охоронець з ім’ям Рекс. Прямо як сторожовий пес!

— Взагалі-то, він добрий хлоп, — рівним тоном зауважив чоловік.

— Ага, коли не гавкає і не кусається? — не вгавала я, досі сміючись.

А тепер ловіть моє життєве правило під номером один: якщо ви смієтеся до сліз, то слідом підуть справжні сльози. До чого це я? Наберіться терпіння.

Роздратовано зітхнувши, чоловік запитав:

— Що тобі треба від Вуда?

Відставити веселощі, настав час братися до роботи! Перевівши подих, я виструнчилася і, простягнувши руку незнайомцю, відрекомендувалася:

— Янг! Лінда Янг.

— Уявила себе Джеймсом Бондом? — з неприхованим глузуванням перепитав він.

— Ні, але я теж майстер своєї справи, — зухвало задерши підборіддя, відповіла я.

— Амбіційно, однак, — посміхнувся чоловік.

Він окинув мене оцінювальним поглядом. Я приготувалася до чергового роздягання очима, але, на диво, цього не сталося. З цим красенем точно було щось не так. Може, у нього владна дружина, яка міцно тримає за яйця? Інших пояснень я не мала.

— А як звати майстра з ремонту кондиціонерів? — поцікавилась я, зробивши крок назустріч і натягнувши одну зі своїх найчарівніших усмішок.

Не зрозумійте мене неправильно, із жонатими я не водилася, але належала до тих дівчат, яким просто необхідно знати, що цю вершину можна підкорити. І не обов’язково на неї дертися, головне — знати.

— Вуд-сон, — по складах вимовив чоловік своє прізвище та опустив руки. — Чарлі Вудсон, — повне ім’я він промовив уже впевненіше. При цьому його губи розтягнулися в хитрій посмішці. — І я не майстер із ремонту кондиціонерів, але теж знаюся на своїй справі.

— Але ж ти… — я махнула в бік драбини.

— Просто знаю, як полагодити, — перебив мене Чарлі, а потім розвернувся та попрямував до дивана. — У тебе п’ять хвилин, щоб пояснити ситуацію.

Перш ніж він відвернувся, його погляд затримався на моєму декольте. А оце вже цікаво! Чоловік хоч і був одруженим, усе ж таки мав почуття смаку. Я не могла похвалитися великими грудьми, але вони однозначно були гарними. І взагалі, щодо розміру всього тіла, а я досить мініатюрна завдяки матінці азіатці, декольте було справді ого-го.

— Я працюю рекрутером у кадровому агентстві «Персональні мисливиці», — діловито заговорила, прямуючи до нього.

— І який бог маркетингу це придумав? — перервав мене Вудсон, відпустивши смішок.

Він сидів у кутку, розкинувши руки по боках — на спинку й підлокітник дивана. Одягни на нього сорочку й туфлі (до речі, він був у чорних кедах), то картинка була б навіть сексуальною. Зараз же зарозумілість у словах ніяк не поєднувалася із «вуличним» зовнішнім виглядом.

— Це щось на кшталт гри слів, — я намагалася втримати посмішку, згадавши самовдоволену фізіономію Мегери, яка щоразу з гордістю пояснювала новим клієнтам походження назви. — Кадрове агентство займається хедхантингом та підбором якісного персоналу, — продовжувала я, сівши в протилежний кут дивана та повільно закинувши ногу на ногу. Красунчик звернув на це увагу — його брова смикнулася. — До того ж у «Персональних мисливицях» працюють виключно дівчата.

Остання фраза, мабуть, не сподобалася Вудсону, бо між його брів з’явилася складка.

— Щось новеньке, хоча більше нагадує ескорт.

— Точно, і я це чую від чоловіка в дитячій футболці, — фиркнувши, я схрестила руки на грудях і відвернулася.

— Через чоловіка в дитячій футболці гарна дівчина навіть під стіл залізла, — зухвало промовив Чарлі, явно отримуючи задоволення від свого ж жарту.

Ну але справді вийшло непогано. Навіть визнав, що я красуня. Повернувшись до Вудсона, я піймала грайливу посмішку й ту саму підняту брову. Корчити привабливі міни йому теж вдавалося, нічого не скажеш. Хто ж він такий?

— Фактично, під стіл я полізла через Джеймса Вуда, — відбила я.

Мій випад, схоже, здався Чарлі кумедним, бо він розсміявся. Я проігнорувала це й запитала:

— То о котрій приходить твій бос? Скажу відразу, що знаю його робочий графік, тому нема сенсу брехати.

Один кутик губ Вудсона смикнувся, і на обличчі з’явилася легка хитра півусмішка.

— Сте-е-енлі, — протягнув він.

— Хто? — байдуже зауважила я, поступово втрачаючи цікавість до красеня. От чесно, співрозмовник із нього був так собі.

— Не прикидайся дурепою, — несподівано гаркнув він, у мене аж рот відкрився.

— Та хто ти… — я подалася вперед, приготувавшись провести урок етикету, але Чарлі знову перебив мене.

— Певно, ти нова асистентка Галлахера. Я вас розкусив, тож закінчуй цей цирк із якимись там мисливицями.

— То Стенлі — це Галлахер? Той страшний пузатий чоловік? — Останнє питання варто було тримати при собі, але не схоже було, що Чарлі взагалі звернув увагу на таку не надто чемну характеристику.

— Слухай, у мене немає на це часу, — ніби не чуючи мене, випалив Вудсон. — Передавай привіт Емілії, хай де б та була.

Стоп-кадр! Запам’ятайте цей момент. Хоч ви будьте розумні, бо в моїй голові тоді вочевидь крутилася лише думка про десять тисяч доларів.

Чарлі підхопився з дивана й нагородив мене суворим поглядом.

— Гадки не маю, що ти там собі вигадав, і з’ясовувати не хочу, — так само грубо озвалася я, вирішивши, що не зрушу з місця, доки не отримаю відповіді на всі запитання. — Повторюся, я працюю в кадровому агентстві «Персональні мисливиці» та виконую роботу за заявкою. Галлахера бачила один раз у житті, і це було вчора. Жінку, як ти її там назвав, і знати не знаю. А тепер сядь і будь гарним хлопчиком.

Закінчивши, я примружилася і також втупилася у Вудсона суворим поглядом. Яскраво-блакитні очі гіпнотизували мене не менше хвилини, але зрештою він здався і сів. Вираз його обличчя змінився зі злого на зацікавлений. Невже Чарлі вирішив погратися зі мною в кота-мишки? Не на ту напав!

— Припустимо, я тобі вірю, — обізвався Вудсон, потираючи підборіддя.

Легка неголеність надавала особливого шарму, хоч він і був у тій ідіотській футболці. Після придурка Чака я почала більше звертати увагу на одяг чоловіків. Колишній носив футболки тільки з написами, але віддавав перевагу чомусь на кшталт: «Викликайте пожежників, бо я вогонь». Погодьтеся, надто самовпевнено. Цей же екземпляр — Чарлі Вудсон, схоже, віддавав перевагу дотепним написам.

— Не чекав, що Стенлі так швидко дізнається про повернення, — дивлячись кудись повз мене, задумливо проговорив він. — Клята пройда.

Я розділяла неприязнь до Стенлі Галлахера, але прийшла в зовсім іншій справі.

— Слухай, давай я просто тихенько посиджу тут на дивані й почекаю містера Вуда. Обіцяю, що не буду заважати, — я максимально стримувала роздратування через дивність ситуації, що склалась, тому намагалася говорити м’яко.

Чарлі різко повернувся до мене:

— Тобі доведеться довго чекати. Вуд тепер працює з дому і в офісі не з’являється.

Від почутого я завмерла на кілька гулких ударів серця. А коли життєві функції повернулися до норми, ще раз подумки про­крутила слова Вудсона. Трясця!

Руки розімкнулися і впали на коліна, плечі опустились, а застигла усмішка зникла. У голові я прокручувала всю інформацію про кандидата, прочитану в теці на робочому столі. У Сан-Франциско значилася тільки одна адреса, де можна було знайти Вуда, — цей офіс. Там же був вказаний і його робочий графік: вівторок, четвер та субота. Пам’ятаю, ще тоді я подумала, чим же може займатися крутий програміст іншими днями. Ешлі, що сиділа поруч, жартувала, мовляв, Вуд у свої вихідні, певно, відвідує стриптиз-клуби. Поки я читала коротке досьє, дупа била тривогу. Але тоді я намагалася списати це на ефект від знайомства з дивним замовником — Галлахером. Тож ось вам моє друге життєве правило: завжди прислухайтеся до своєї дупи.

— А ти знаєш домашню адресу містера Вуда? — тихо спитала я, видавши внутрішнє хвилювання.

І, звісно ж, Чарлі все помітив. Та що там, тут і сліпий би побачив на моєму обличчі напис великими червоними літерами — «ПАНІКА».

— І що ти мусиш зробити за заявкою від Стенлі? — спитав Вудсон, проігнорувавши моє питання. Він пильно спостерігав за мною.

— До п’ятниці переконати Джеймса Вуда розпочати перемовини з Галлахером з приводу працевлаштування, — не відриваючи погляду і, здавалося, навіть не моргаючи, говорила я. — Фактично я перемовник. Можна сказати, третя, але зацікавлена, сторона. Тільки мій інтерес полягає у взаємовигідній угоді. Що більшу твій начальник виторгує собі заробітну плату, то більшим буде розмір мого бонуса від закритої заявки.

Я замовкла, але погляду не відвела. Здавалося, що я прямо-таки бачила, як шестерні крутилися в голові Чарлі, засвоївши отриману інформацію та побудувавши подальший план. Який він мав стосунок до Вуда, я не знала. Але дупа, до якої я вирішила тепер прислухатися, натякала, що Вудсону відомо дуже й дуже багато.

— Адресу не зможу назвати, бо не пам’ятаю, — нарешті заговорив Вудсон, повернувшись до вікна. — Але повір, Джеймс ніколи не погодиться, тому краще відмовся від цієї заявки.

Я не знала, що відповісти на останні слова. Мої мізки працювали погано. Треба було щось придумати. Я просто мусила викрутитися. Звільнення спричинить купу великих проблем. Грошових проблем, якщо бути точною.

— Чарлі, — тихо гукнула я, але він не відреагував. — Чарлі! — повторила голосніше, подавшись уперед. Він ледь помітно здригнувся і повернувся. — Від цієї заявки не можна просто так відмовитися. — Вудсон вигнув брову в німому питанні. — Якщо кандидат не вийде на зв’язок до п’ятниці, то мене звільнять.

Може, моє тіло й було мініатюрним, але в ньому ховалася сильна натура. Ешлі завжди говорила, що в мене сталеві яйця. І знаєте що? Це було майже стовідсотковою правдою. Я дійсно була дівчиною з яйцями, поки дрібні проблеми не перетворилися на великі через одного придурка.

— Знайдеш іншу роботу, — відказав Чарлі, а потім знову відвернувся до вікна.

Йому не було діла до моїх проблем, та й не дивно. Він знав мене менше години.

— Пф, — хмикнула я, фізично відчуваючи, як паніка досягла серця і почала поступово заповнювати його. — А до того на вулиці поживу. Незручно, зате безкоштовно. Плюс готувати не треба, бо ніде.

І чим я тільки думала? Хоча, по правді, у мене й не було можливості відмовитися. Мегера буквально поставила мене перед фактом! І на тому спасибі. Серйозно, що такого я їй зробила?

— У тому досьє було так мало інформації, — заговорила я, зосередивши погляд на своїх колінах. — Мені лише вказали на місце, куди піти. Чому я ніяк не запам’ятаю, що нічого просто так не буває? Чорт забирай, та навіть сир у мишоловках не безплатний — його хтось купує. Але мені так потрібні гроші, що я не хотіла бачити цей явний підступ. Той хтивий кретин і Мегера просто не залишили мені вибору. Викликали й поставили перед фактом. Чому я? — на цьому питанні мій голос зрештою зірвався.

Завжди хоробра й до біса стервозна Лінн здалася! Очі защипало, тому я швидко заморгала, бо не хотілося ще більше зганьбитися перед малознайомим чоловіком.

— У тебе проблеми з грошима? — спитав Чарлі. Його голос прозвучав на диво м’яко, а очі знову прикипіли до мого обличчя, немов відстежуючи кожну емоцію.

— Якщо не брати до уваги студентський кредит, борги по квартплаті та оренді магазинчика моєї матінки — то ні. А взагалі, так, я в повній дупі!

Тіло затряслося від істеричного сміху, з очей таки потекли сльози. І я, як справжнісінька дурепа, втупилася на бідного чоловіка, який, судячи з його переляканого погляду, не знав, куди себе подіти.

— Місяць тому я не внесла квартплату й не сплатила оренду сувенірної крамниці матері, бо ганялася за одним вебдизайнером, — витираючи сльози, що ніяк не припинялися, говорила я. — Отримавши хорошу премію, вирішила відсвяткувати це з хлопцем. А на ранок не знайшла ні його, ні премії, ні всіх своїх заощаджень. Мабуть, Чак затримався в мене так довго лише через пошуки схованок, бо вигріб усе дочиста.

Поки я виливала душу, жаліючись на свої проблеми, красень у безглуздій футболці ніяк не реагував. Точніше, реагував не так, як я вважала доречним у той момент. Чарлі поклав руки на коліна і, нахилившись уперед, уважно слухав мене. Складалося враження, що в нього очі-сканери. Так, розумію, як по-дурному це звучить. Просто він прямо-таки сканував мене. Або Вудсон намагався знайти ознаки брехні, або вперше зіткнувся з істерикою дівчини. З ним обидва варіанти були можливими.

— Скільки тобі років, що ти платиш студентський кредит? — несподівано спитав Чарлі.

Від питання у мене очі на лоба полізли. В подібній ситуації мене б найменше хвилював вік людини в істериці.

— Серйозно? — буркнула я, витираючи сльози тильною стороною долоні. — Та яка до біса різниця, скільки мені років? Чи ти хочеш цим показати, яка я нікчема?

Різко підскочивши з дивана, я хотіла прибрати войовничу позу. Ну типу нависаєш зверху над співрозмовником. Домінуєш. На жаль, через сплеск емоцій у мене запаморочилося в голові.

— Стій! — вигукнув Вудсон, скочивши на ноги і схопивши мене за лікоть.

Завдяки Чарлі я втримала рівновагу й не впала в його очах ще більше. Хоча куди вже більше? Я ревіла перед незнайомим чоловіком, який вважав себе розумнішим за Google, і ледь не зомліла.

— Сідай, — скомандував він, натискаючи на лікоть так, щоб я послухалася. Вудсон ховав від мене погляд, або так тільки здавалося, але, дякувати Богу, не сміявся.

— Вибираючи спеціальність «Управління персоналом», я не думала, що навчання буде настільки дорогим. Тоді здавалося, що після випуску мене відразу візьмуть на посаду директора, — стримуючи злість на себе та забувши про насмішку Чарлі, я говорила далі. — Ось і виплачую кредит майже три роки, весь цей час працюючи в «Мисливицях».

Щойно я вмостилася на дивані, Вудсон опустився переді мною навпочіпки і спитав:

— Може, води?

Нехай цей чоловік і викликав у мене суперечливі почуття, але принаймні був ввічливим. Закусивши нижню губу й подумки придумавши десять образливих прізвиськ Мегері, я похитала головою. Чому засмученим людям завжди пропонують воду? Розумію ще — чарку текіли чи, там, віскі з льодом. Але ж воду? Чим вона могла допомогти?

— Я нещодавно повернувся, — почав було Чарлі, але затнувся. Піднявшись, він сів на диван, щоправда, вже не в кутку, а поряд зі мною. — Вуд недавно приїхав до Штатів, і я знову повернувся на роботу. Спробую поговорити щодо тебе, але не дуже сподівайся на це.

Шморгнувши носом, я розвернулася до Вудсона. Вигляд він мав дивний: тримався напружено, що загалом зрозуміло, бо ще хвилину тому перед ним ридала дівчина й мало не зомліла. Але я ніяк не могла знайти виправдання для зведених брів та напруженого погляду. І що найдивніше — він дивився прямо на двері перед собою.

— Чесно? — перепитала я.

Повернувшись до мене, Чарлі досі супився. Від моїх нехай і залитих сльозами, та все ж уважних очей не сховалася зміна емоцій. Вираз його обличчя пом’якшав.

— Ти справді працюєш у кадровому агентстві «Персональні мисливиці»? — навіщось він вирішив уточнити, хоча я вже двічі запевняла в цьому.

Уже помітно заспокоївшись, я спробувала пожартувати:

— Це ти мені скажи. Ти ж із нас двох розумніший за Google.

Губ Чарлі торкнулася ледь помітна усмішка, яка майже відразу зникла. А сам він продовжував допитливо на мене дивитися. Що ж, жарт не спрацював. Але і я не звикла здаватися. Тому спробувала вдруге:

— Та щоб на моїй дупі з’явився целюліт, якщо я брешу.

Нарешті на привабливому обличчі Вудсона розцвіла усмішка, яка миттю із веселої перетворилася на хитру. Вигнувши брову, він зауважив:

— Для цього мені треба знати, що його немає зараз.

— Туше. — Нічого подібного я не очікувала, тому здивовано розсміялася. Чарлі однозначно був дотепним чоловіком. Шкода лише, що вже зайнятим. — Можеш хоч зараз зателефонувати в агентство й розпитати про мене. Дівчина зі злегка азіатською зовнішністю там одна — я.

На останній фразі вираз обличчя Чарлі знову став підозрілим. І що? Правильно! Це вплинуло й на мене. Я намагалася викликати у Вудсона прихильність до себе, аби він допоміг вийти на боса. Та щоразу, коли мені здавалося, що чоловік пішов на контакт, — щось ішло не так. Причому я гадки не мала, що саме!

— То ти допоможеш мені? — з надією спитала я.

Мої очі мигдалеподібної форми, з трохи навислими повіками, але це ніяк не заважало корчити щенячі оченята, коли мені було щось потрібно. От тільки завжди треба враховувати один нюанс — співрозмовник може відвернутися. Як ви зрозуміли, Чарлі так і зробив.

— Добре, — вдивляючись у щось за вікном, тихо відповів він. На моєму обличчі почала розпливатися задоволена усмішка, коли Вудсон повернувся і додав: — Ліндо, як я вже казав, не дуже сподівайся. У світі немає нікого, кого б Джеймс ненавидів сильніше, ніж пройду Галлахера!

3

Пташка в клітці

Зрештою я залишила Чарлі пакет документів та контакти для зв’язку на випадок, якщо Вуд погодиться на зустріч. До речі, якщо ви все ж хвилюєтеся, Чарлі провів мене, щоб я не була схоплена Рексом. Бачили б ви, як героїчно я стримувала сміх, проходячи повз охоронця.

Решта суботи минула спокійно, якщо не брати до уваги сорокахвилинну бесіду з матінкою. Як завжди, її цікавило одне — коли донечка вийде заміж. Вас теж, напевно, хоч раз робили винною в самотності, так? Старша Янг завжди знаходила до чого причепитися: мало фарбуюся або, навпаки, занадто; відверто вдягаюся чи виглядаю майже як черниця; сильно схудла або набрала зайву вагу. Словом, з крайності в крайність. Як можна здогадатися, ця телефонна розмова загнала мене в меланхолію.

Близько одинадцятої години вечора зателефонувала Ешлі й покликала в новий крутий нічний клуб, назву якого я навіть не намагалася запам’ятати. Як виявилося, у понеділок подруга мала відлітати до Нью-Йорка полювати на якогось там крутого бізнес-аналітика, тому хотіла наостанок відірватися. Ну що тут скажеш, мені й самій хотілося, як той Кларк Кент, зірвати старі домашні спортивки, розтягнуту футболку і, опинившись у незрівнянному вбранні, що ледь прикриває тіло, вилетіти з квартири назустріч пригодам.

Але віднедавна я вирішила прислухатися до голосу мудрої дупи. Вона, до речі, невтомно нагадувала про борг у два місяці за платежами: студентський кредит, квартплата й оренда магазинчика матінки. Знаю-знаю, ви запам’ятали з першого разу. Але ж коли це висить над тобою вже кілька років, то не можеш просто так викинути з голови.

Коротко кажучи, вечір суботи минув у якомусь дивному стані. З одного боку, я вірила в краще, а з іншого — раз у раз згадувала слова Чарлі: «У світі немає нікого, кого б Джеймс ненавидів сильніше, ніж пройду Галлахера». З думками про те, що ж такого могло між ними статися, я провалилася в сон, де мені наснився красень із яскраво-блакитними очима. І навряд треба говорити про характер моїх сновидінь. Ви ж зрозуміли, так? Сни були еротичні. Е-РО-ТИЧ-НІ!

***

Бувало у вас таке, що весь тиждень пахав як віл, мріючи про довгий сон у вихідні, а потім, як на зло, прокидався ні світ ні зоря? Саме це сталося зі мною в неділю. Прокинувшись рано-вранці, я вирушила на пробіжку, щоб хоч якось відволіктися. На жаль, ця місія провалилася. Увесь вихідний я провела в роздумах, що ж вирішить Джеймс Вуд. Навіть намагалася знайти в інтернеті бодай якусь інформацію про цього загадкового програміста. Але нічого! Від слова «зовсім».

Під вечір я похнюпила носа, бо від Чарлі не було ніяких новин. А в понеділок уранці і зовсім не пішла на роботу. Пам’ятаєте, я розповідала, що коли починається полювання, то необов’язково з’являтися в офісі? Єдина вимога — закрити заявку до зазначеного терміну, а сидячи в офісі, ти ніяк не зможеш цього зробити. Я вирішила скористатися цим правом, тож до четверга сиділа вдома, покидаючи межі квартири лише для того, щоб поповнити запаси морозива та білого напівсолодкого. І так, я не забула пункти зі статуту агентства, де заборонялося пити у вечір перед роботою. Але ж який сенс їх дотримуватися, коли наступного дня мене мали викинути на вулицю?

Вранці в п’ятницю я причепурилася, уявляючи, як покидаю «Персональних мисливиць» із гордо піднятою головою. Ось вам друге життєве правило: у будь-якій ситуації, навіть найгіршій, ви маєте виглядати на мільйон. Біла шифонова блуза з трикутним вирізом і запаморочливим декольте, шовкова чорна звужена донизу спідниця, мої коронні червоні лаковані туфлі-човники на високих підборах, ідеально вкладене вугільно-чорне волосся, легкий макіяж і звична червона помада. Якщо вже мені доведеться піти, то хоча би зроблю це красиво.

Як завжди, офіс був заповнений лиш на третину, однак моя поява не залишилася непоміченою. Мисливиці скоса зиркали на мене, оцінюючи з ніг до голови. Певно, думали, що я знову закрила складну заявку. Вдаючи, що не помічаю зацікавлених поглядів, я впевнено пішла до свого робочого місця.

На мій подив, кабінет Мегери пустував. Зазвичай начальниця приходила в офіс до восьмої. Вона досить рідко спізнювалася, і якщо таке траплялося, це завжди було через чоловіка. Чесно кажучи, мені кортіло подивитися бодай на одного із тих любителів екзотики, що якимось дивом потрапляли на гачок Амелії. Але в цих походеньках усе ж був і один плюс — гарний настрій начальниці.

Коли ноутбук ожив і я запустила корпоративний чат, двері в офіс відчинилися і на порозі з’явилася Мегера. Вона аж світилася, отже, ніч вдалася. Ну хоча б у неї! Не помічаючи нікого довкола, вона попрямувала до кабінету. І тільки-но я збиралася зітхнути з полегшенням, як Амелія різко розвернулася і зустрілася зі мною поглядом.

«Пташка в клітці», — подумала я, коли на обличчі начальниці з’явилася хитра гримаса.

— Ліндо, ти сама скажеш, що там із кандидатом, чи мені зателефонувати містеру Галлахеру?

Я так і сиділа, мовчки виглядаючи з-за перегородки. Ну от що я могла сказати? Якось не дуже хотілося власною рукою підписувати смертний вирок. Так-так, дещо драматично. Але ж, дідько, на зарплату офіціантки я б виплачувала борги щонайменше десять років, причому вже після смерті.

— Встань і підійди, — задерши підборіддя, наказала Мегера.

Скорчивши байдужу гримасу, я повільно підійшла до начальниці, ставши майже впритул.

— Запитаю ще раз, — прошипіла Амелія, дивлячись на мене згори вниз. — Кандидат вийшов на зв’язок із містером Галлахером?

— Ні, — рівним тоном відповіла я.

— Тоді мені доведеться тебе звільнити. — Кожне слово Мегери ширше розтягувало її самовдоволену посмішку.

— Ви ж самі сказали, що я найкраща, — з натиском відказала я. Серйозно, як вона могла так легко мене звільнити? — Тому й дали заявку саме мені. Але ця місія нездійсненна, повірте. Якщо я не впоралася, то ніхто не зможе.

— Не зазнавайся, дорогенька. Тебе вибрав містер Галлахер, а не я. І то тільки через азіатське личко.

Ох, вона сама нарвалася!

— Що за расизм? І взагалі, я азіатка наполовину, — схрестивши руки на грудях, я випростала спину, намагаючись здаватися вищою за все це. Хоча зростом і поступалася швабрі з силіконовими цицьками.

Підступившись, Мегера якось аж дуже самовдоволено пирх­нула:

— Дорогенька, це якраз на половину більше, ніж у решти мисливиць. Тому змирися та йди збирати речі.

Я вже розтулила рота, аби бовкнути те, про що потім точно пожалкую, як позаду хтось відкашлявся і до болю знайомим голосом промовив:

— Перепрошую.

Різко розвернувшись, я впіймала погляд яскраво-блакитних очей.

— Чарлі?! — звівши брови, чи то питала, чи то стверджувала я.

Побачивши його в нашому агентстві, я добряче здивувалася. Це було несподівано. Дуже.

— Мене звуть Чарлі Вудсон і я прийшов поговорити з міс Янг, — з усмішкою на вустах промовив він, дивлячись повз мене на Мегеру.

— І про що ж ви збираєтеся з нею розмовляти? — роздратовано спитала Амелія.

Поглянувши на мене, він відповів:

— Про Джеймса Вуда.

Святі угодники, невже йому вдалося вмовити боса на перемовини зі мною? Інших варіантів я просто не розглядала. Щойно мене мало не звільнили, аж тут з’явився принц на білому коні. Звісно, на принца він був схожий так, як і я на принцесу, а конем в агентстві й не пахло.

Так захотілося насолодитися моментом перемоги добра над сучкою, що я повернулася до Мегери. Бачили б ви її фізіономію! В одну мить перемінившись, вона дивилася на красеня позаду мене й мило усміхалася. Напевно, уже уявляла родео, яке могла б організувати верхи на ньому.

— Ліндо, можете поговорити в конференц-залі, — солодко мовила вона, продовжуючи витріщатися на Чарлі.

Я пирхнула й мовчки попрямувала куди велено, махнувши Вудсону, щоб слідував за мною. Переступивши поріг приміщення, де зазвичай проходили зустрічі замовників із кандидатами, я швидко опустила жалюзі, щоб за нами ніхто не спостерігав. А щойно Вудсон зачинив за собою двері, я з тихим вереском кинулася йому на шию. Знаю, вам може здатися, що це занадто, але хвилину тому я мало не втратила роботу.

— Ти щойно врятував мене!

Мабуть, Чарлі не очікував такої реакції, тому завмер. Зате це швидко повернуло мене до тями. Випускаючи чоловіка з обіймів, я пробурмотіла:

— Вибач. Просто дуже рада, що ти прийшов.

— Привіт, Ліндо Янг, — стримуючи усмішку, озвався Чарлі. — Ти таки працюєш в агентстві з ідіотською назвою.

Було дивно, що він звернувся до мене повним іменем. Знаєте, ніби хотів упевнитись, що воно саме моє. Хоча цей чоловік взагалі був доволі дивним. А те, що Чарлі весь цей час не вірив у мою причетність до «Персональних мисливиць», і зовсім не вкладалося в голові. Занадто підозрілий. Чого б це?

— Привіт, Чарлі Вудсон, — привіталась я у відповідь. — Як і сказала в день нашого знайомства. Але ти вочевидь не звик вірити людям.

Розвернувшись, я підійшла до найближчого офісного стільця і сіла, закинувши ногу на ногу. З обличчя не сходила переможна посмішка, а на душі було неймовірно легко. Фактично я нічого не зробила за цією заявкою. Ну пробралася в офіс Вуда, так це майже будь-який рекрутер міг зробити. Але ж я навіть із кандидатом не бачилася, а таке зі мною вперше.

— Джеймс Вуд ознайомився із чорновим варіантом трудового договору, і з’явилися певні вимоги, без виконання яких подальші перемовини неможливі. Я не попередив тебе раніше, бо Джеймс тільки сьогодні вранці прийняв рішення.

Отакої!

Чарлі говорив упевненим і рівним тоном, але його очі сяяли, видаючи гарний настрій. У таких очах можна було втонути, але обручка на безіменному пальці була як відро крижаної води — швидко повертала до тями.

— Ну що ж, тоді сідай та розповідай, — запропонувала я, вказавши на сусідній стілець.

Вудсон розтулив було рота, певно збираючись щось сказати, але потім закрив, передумавши. Так він повторив три рази. Я порахувала.

— Попереджаю, здатність читати думки не входить у заводські налаштування рекрутера Лінн.

Примружившись, я пильно спостерігала за Чарлі. На мої слова він вигнув брову:

— Лінн?

Ох, який же чарівний вираз обличчя. Суцільна насолода!

— Лінн — скорочення від Лінди. Ти ж розумніший за Google, а елементарних речей не розумієш.

Мій жарт не спрацював. Ні тобі смішка, ні бодай легкої усмішки. Якийсь час Вудсон продовжував пильно дивитися на мене. А потім його брови насупилися, між них з’явилися дві складки.

— Я не можу обговорювати вимоги з тобою. — Отакої! То йому було незручно? — Містер Вуд сказав говорити безпосередньо з твоїм начальником.

Піднявшись, я повільно підійшла до Вудсона і вказівним пальцем потягнулася до зморщок між його бровами.

— Не хмурся, а то вони залишаться надовго на твоєму симпатичному личку, — промуркотіла я, провівши пальцем поперек ліній, наче розгладжуючи шкіру.

Брови Чарлі злетіли. Ефекту було досягнуто, леді та джентльмени. Я його збентежила.

— Та гаразд, Красунчику. Ніяких проблем, поговориш із начальницею. Мені то що? Аби не звільнили.

Я відступила на крок і схрестила руки на грудях.

— Красунчику?! — у півусмішці перепитав Чарлі.

Я закотила очі, а потім схилила голову набік:

— А наче ти не знаєш. — Ніякої реакції не було, тому я додала: — Тоді так тебе й називатиму.

Вудсон перестав виражати будь-які емоції, лише пильно дивився мені у вічі. Звісно ж, я теж почала безсоромно сканувати гостя. Цього разу Чарлі мав геть інакший вигляд. Чорний костюм, явно пошитий на замовлення, ідеально сидів на міцному тілі. Як годиться, піджак був застебнутий на один ґудзик. Замість сорочки на Вудсоні була чорна футболка з невеликим круглим вирізом, яка тісно облягала грудні м’язи. Костюм і футболка чудово поєднувалися. Обійшлося навіть без кедів. Замість них були чорні класичні туфлі. Схоже, смак у нього таки був. Ну чи в його дружини! Якби в день знайомства Чарлі мав такий вигляд, то я б прийняла його за Джеймса Вуда, а не за красеня асистента.

— Тебе вести до Мегери чи так і будеш свердлити дірку в мені? — я перша порушила мовчанку, бо ставало ніяково. І я зараз не про себе. Схоже, Вудсон був здивований моїм відвертим розгляданням.

— Я так розумію, Мегера — це прізвисько твоєї начальниці? — на його вустах з’явилася легка усмішка.

— Ще можеш називати її Білявим Стервом або Жертвою Силікону. Як тобі зручніше.

— Почекай, — Чарлі мимоволі глянув через плече. — Та негарна жінка? З якою ти сварилася?

Його очі розширилися від подиву. Що тут скажеш, я і сама дивувалася, як із таким обличчям можна знаходити крутих замовників. Хоча, відверто кажучи, це наша репутація приводила їх в агентство.

— Спробуй не робити таких очей під час особистої бесіди з нею, — посміюючись, сказала я і попрямувала до дверей. — Ходімо, відведу тебе до нашої головної мисливиці.

Чарлі несподівано виник у мене за спиною і потягнувся до дверної ручки проворніше за мене. То він не тільки гарний, а ще й галантний? Який приємний бонус!

З грайливою посмішкою я зиркнула на Чарлі, а коли він поклав долоню на мій поперек, то дозволила це і тихо промуркотіла:

— Дякую, Красунчику.

Ну що тут скажеш, мені подобалося гратися із чоловіками. Нашої уваги вони не варті, але… Є в них одна штучка, яку жоден вібруючий пристрій не замінить.

У загальному кабінеті Чарлі порівнявся зі мною і так упевнено пішов уперед, наче зовсім не помічав, що наші руки доторкалися при кожному кроці. На його тлі я здавалася ще мініатюрнішою, дістаючи хіба до його підборіддя. Але разом ми виглядали ефектно, про що свідчили зацікавлені погляди інших мисливиць, які повисували носи з-за перегородок і спостерігали за нами.

Зупинившись біля кабінету Мегери, я легенько постукала, а потім, відчинивши двері, сказала:

— Міс Максфілд, з вами хоче поговорити містер Вудсон.

Вона звела на мене серйозний погляд, ніби щойно була зайнята чимось неймовірно важливим.

— Нехай увійде.

Прочинивши двері ширше, я відступила праворуч і кивнула Чарлі, щоб заходив. Мегера ж навіть не підняла свою кістляву дупу із крісла, лише простягнула через стіл руку:

— Чарлі Вудсон, якщо я правильно запам’ятала? — солодко спитала вона.

— А ви міз Максфілд? — він узяв її руку й незграбно потиснув.

— Міс, — просвітила його Мегера щодо свого статусу. — І можна просто Амелія.

Чарлі кинув на мене дещо розгублений погляд, тому я підійшла ближче. Схоже, він не вмів красиво відшивати старих дів.

— Містер Вуд ознайомився із чорновим варіантом трудового договору, — промовила я, ставши напроти начальниці, поряд із Чарлі. — У нього є вимоги, без виконання яких він не продовжуватиме перемовини. Асистент містера Вуда прийшов їх обговорити.

— З нами? — здивовано перепитала Мегера, почергово окинувши нас поглядом.

— Так, із вами, — підтвердив мої слова Чарлі.

Начальниця повела бровою, і в її очах я побачила танцюючих бісенят. До речі, бісенята теж були щойно з-під ножа пластичного хірурга. Без сумніву, Мегера відчувала величезне задоволення, що хтось визнавав її значущість.

— Тоді прошу, — нарешті сказала вона, вказавши Вудсону на стілець перед ним, а сама відкинулася на спинку офісного крісла. Бачили б ви те крісло — справжнісінький трон. Саме його треба було брати в серіал «Гра престолів».

— Дякую, Амеліє, — промовив Чарлі.

Звісно ж, мене не вшанували такої честі, тож я сіла без запрошення.

— Кхм, — театрально відкашлявся Чарлі, щоб привернути мою увагу. Ми з Мегерою подивилися на нього, але він дивився тільки на мене. — Я хотів би поговорити з міс Максфілд наодинці.